7. Рослинний світ.

Деревопоклонство.

Декотрі з дерев, особливо великого розміру сильно поважалися ще з глибокої давнини, і то в ба гатьох індоєвропейських народів. Такі дерева, яі дуб, бук, липа й подібні, вважилися незвичайними бо їх любили боги й жили на них, Почитания дуб загальновідоме.

Костянтин Порфіророджений (911—945—95J De admin. 9) свідчить, що руси молилися й жертві приносили („жерли”) під великим дубом. Почат новий Літопис (ПСРЛ 1.263) подає, що поляни при носили жертви „рощенієм”, цебто рослинами; т саме твердить Єпископ Кирило Турівський XII віку а також і Літопис Густинський (ПСРЛ 11. 234, 257) Вказівками на стародавнє шанування дерева в нас позосталися й такі обрядові речі, як весільне віль­це, купальське деревце, биття вербою у Вербну су боту й т. ін., — усе звичаї дуже давні.

Древопоклонство, цебто поклонения „ращеніям¹ було в нас загальне; гаї та дерева вважалися свя щенними, але про наш культ деревопоклонства зна ємо мало. У своїй основі культ цей має, звичайно сільсько господарче значення. Священні дерева зна ні вже в семітів (пор. Прип. Соломонові 13. 16—17) Проф. Е. Аничков доводить, що на тому місці, д тепер знаходиться Києво-Печерська Лавра, давні ше був священний гай, в якому стояли київські бо ги, а серед них, може, й Перун (Язычество и древ няя Русь, ст. 324—325).

Перекази про дерева.

Коли дерево перестає родити, його на Різдво чи на Новий рік направляють ритуально: перев’я­зують перевеслом або клоччям, або роблять на ньо­му Хреста тістом. Крім цього, неродючому дереву на Новий рік погрожують зрубати, і воно, налякав­шися, починає знову родити.

СВЯЩЕННЕ ДЕРЕВО.

Стародавня священна сосна біля села Кисельня, Тихвинського району, Ленінградської области.

Борис ГрІнченко так описує дерева за народні- ми віруваннями („Під тихими вербами”, том II вид. 1963-го року):

„Як садовина не родить, то на Святий Вечір дідусь беруть сокиру та й ідуть до груші або до яблуні, та й нахвалюються, що рубатимуть: Як не родитимеш, то зрубаю і в піч уметаю, а попіл на ві­тер порозпускаю! — Дак воно злякається та й ро­дить”. 369—370.

„Дерева розмовляють. Вони все говорять проміж себе. Один чоловік та знав розбирати і зві­рячий, і пташиний, і травиний, і всякий голос... Дак, було, йде він, а вони, зілля, проміж себе розмовляють. Я — каже одно — від того. А те: а я від того... Я від голови... я від любощів... Так і розмовляють... Найбільше вночі... Зіллечко до зіллечка прихиляється, зіллечко до зіллечка ози­вається”...

„Усяка травинка на світі жива... От ходиш так, думаєш, — воно так собі, як камінь.., Аж воно — живе, і чує, і розбирає... І земля чує, і трава чує, і дерево чує... А ми не чуємо їх... Може й вони мене не чують, тільки себе... І я серед них, як тра­винка, манюсінька травинка”... 370.

Про всі дерева існує багато різних оповідань та легенд, які вказують на їхній характер та ролю в житті людини³¹. Багато є оповідань, що зв’язані з самоповішенням Юди та з робленням Хреста для Голготи. Коли робили Хреста для розп’яття Ісуса, То виявилося, що сосна нездатна ані на Хреста, ані на цв’яхи для нього; і Бог поблагословив її, і тому сосна вічно зелена й радісно шумить. Соснові шишки стали символом родючости та плодючости, і тому шишки печуться на весіллі.

Але цвяхи для Хреста зробили з верби, і во­на стягла на себе незадоволення, чому завжди рос­те невибагливо, а в її вітах може ховатися й нечис-

аі Sobotka: Rostllnetvo т narodnim pod an I, "NovoceakA Blblioteka", ч. 22. та сила. Але з другого боку, через свою невибаг­ливість, верба набула собі и пошану. Шанування розвиненої верби дуже давне, ще дохристиянське, і воно перейшло в нас у відомі вдари вербою в Верб­ну суботу; можливо, що ці вдари — це магічне прогнання нечистої сили від людини: „Верба (в Га­личині часто: лоза) б’є, не я б’ю”.

— стародавнє місце сходин молодих, і відгомоном цього було може те, що Степан Разин (| 1671 р.), відомий повстанець проти Москви, позакривавши всі Церкви на Дону, наказав вінчати під вербою³². Плакуча верба з дуже давнього часу символ опеча­леної матері або вдівства.

Коли зрадник Юда постановив повіситися, він перше пішов до берези, але вона налякалася й побіліла, проте не прийняла зрадника. Біла береза здавна стала символом дівочої чистоти. Нарешті Юда вдався до осики й вона прийняла Юду, і зрадник на ній повісився. Через це осика нечиста, проклята, і вічно дрижить І без вітру, а люди жа­хаються її й оминають.

Щоб мертвий відун не виходив із гробу й не шкодив людям, у могилу його вбивають осикового кілка. Осика вічно трепоче, чому в нас вона зветься ще й „трепета”. Одного разу Христос проходив лугами, і всі дерева схилились перед Ним до землі,

— не схилилася одна тільки осика. 1, коли Христос поглянув на загорділу, вона налякалася, і з того часу вічно трепоче, чому й зветься трепетою³³.

Передання твердить, що на бузині повісили Ве­ликомученицю Варвару, тому бузина нечиста, і в ній сидить чорт. Бузини не годиться викопувати, щоб не дразнити нечистого.

³³ А. Афанасьев, т. П ст. 325.

³³ Пор. мою легенду: Трепета.

Калина — символ дорослости дівчини, або повносилої жінки взагалі, чому червона калина час­та в весільному ритуалі, де вона означує дівочу чистоту. Крім цього, червона калина — символ кро­ві взагалі, а також крові військової й війни, чому й стала їх символом. Комбатанти завжди сильно ша­нують калину.

В народніх оповіданнях дерево живе, і навіть розмовляє, і лісові сили розуміють їхню мову („Лі­сова пісня” 14). Брати сире дерево з лісу не годить­ся, бо воно живе, і лісовик розгнівається і помстить­ся (там само). Тому взагалі не можна різати сиро­го дерева, бо воно ж живе („Л. пісня” 14). „Німого в лісі нема нічого!” (там само 15).

Плакуча верба — символ журби по багатьох землях, вона ж — символ журної вдовиці. Так само береза — символ смутку. Мак - в и дюк і тер­лич відганяють нечисту силу від хати („Л. пісня” 11). '

Лозина — також символ дівочости, гнучкос- ти й сирітства. Пор.: Гнеться, як лоза.

Цікавий переказ про райське дерево, чи Де­рево Життя, поширений в народніх оповіданнях і колядках. „А посреди Раю Древо Животное, еже єсть божество, і приближається верх того древа до Небес. Древо то златовидно в огненной красоті; воно покриваєть вітвями весь Рай, імієть же листья от всіх дерев, і плоди тоже. Ісходить от него слад­кое благоуханіє (пахощі), а от корня его текуть млеком і медом 12 істочников”^[34]

Багато переказів про мітичне дерево. Воно росте на верху небесної нави, в царстві богів, а вітями сягає додолу. По цьому дереву бігає з зем-

лі на Небо білка й приносить богові звістки з землі. На ньому ростуть золоті яблука, а з листя капає запашна роса, а з коріння б’ють джерела золоте та срібне. Цей переказ частий в усій Евро пі³⁵.

Сухе дерево втрачає всю свою силу, і стає, за народні ми віруваннями, сховищем нечистої сили, — в дуплі сухої верби чи сухої груші завжди за­мешкують чорти; пор. приказку: „Закохався, як чорт у суху грушу” (Номис, 168), або прокляття: А щоб ти повісився на сухій гілляці, чи: Учепився сухої верби!

У лісі живе і всім керує лісовик або полісун (пор. у римлян Сильван, з лат. silva — ліс). Це він кричить по лісі, здіймає галас, лякає людину, зби­ває її з дороги й змушує блукати. Він господар дерев, господар лісу.

Перетворення людини в дерево дуже пошире, не в українських віруваннях, і дуже часте воно в наї родніх оповіданнях та в нашій старшій літературі Як знаємо, одним з перших творів Т. Шевченка буї ла балада „Тополя” 1839 року, як закохана нещасі лива чорнобрива

... на диво серед поля Тополею стала.

І мавка в „Лісовій пісні” 1911 р. Лесі Українки рап­том перетворюється у вербу з сухим листям та пла­кучим гіллям.

Зела.

Серед різних зел багато є такого, що почи­талося вже в глибоку давнину, як цілюще або вза­галі допоміжне, та тільки звичайні люди того не знають. Відуни та відьми добре знають цю силу

86 А фанасьев: Позтическія воззр-Ьнія славян на природу, т. II розд. 17.

зілля, і часто користаються ним. Напр. папороть цвіте тільки раз на рік, опівночі під Івана Купайла; огненний цвіт цей показує сховані в землі скарби. Є в ш а н зілля зцілює від винародовлення, і хто забуде свою батьківщину, воно пригадає³⁸.

Серед різних зел багато чудодійних та поміч­них, що лікують людину. Зібрані в певні дні, особ­ливо в ніч під Івана Купайла, мають велику цілю­щу силу. А деякі зілля мають чудодійну силу: роз­рив трава дає доступ до всього міцно замкне­ного, любйсток чи люби-мене привертає лю­бов дівчини чи жінки. „Купати в любистку — бу­дуть дівчата любити” (Левицьк., „Причепа”).

Багато квітів та зел зв’язані з дівоцтвом. Віч­но зелений барвінок, свіжий і під снігом, це символ першого кохання та чистого шлюбу, чому він чистий в ритуалі, особливо весільному. З хре­щатого барвінку на весіллі плетуть вінки, а в бой­ків збирання барвінку для весілля — окремий об­ряд (Вовк: Студії 237). Вінки з барвінку плетуть і на Похоронах, і на Родинах.

Рута завжди зелена, як і барвінок, і йде до дівочих прикрас. Рута, м ’ я т а та барвінок — „щоб любилися, цілувалися”, взагалі це дівочі рослини, і часті в ритуалі. Червона рожа — символ діво­чої чистоти. Васйльки так само вживаються в ритуалі; дівчата ними заквітчуються й прикрашу­ють Образи в хаті.

Є й легендарні квітки, напр. такі братки чи Іван та Мар’я: брат і сестра, не знаючи про своє родство, побралися, і за їхній тяжкий гріх ні­що їх не приймає для смерті: ^[36]

Ходім, сестро, в темний ліс, Нехай же нас звір поїсть... А ліс каже: не прийму, А звір каже: вижену...

Ходім, сестро, горою, Розсіймося травою: Будуть люди зілля брати, Сестру з братом споминати, — Я зацвіту жовтий цвіт. Ти зацвітеш синій цвіт, Буде слава на ввесь світ...

Звичай плести вінки й прикрашуватися ни­ми, — це загальноіндоевропейський весняний зви­чай, а в нас він іде ще з доісторичного часу. Вінок з квітів, особливо червоних, це символ дівочої чис­тоти та дівування.

Лобода — символ нужди та вбогости, пор. приповідки: Ото ласа їда, — з часником лобода. Або: Зроби хату з лободи, до чужої не веди.

На привернення любові є багато різного зілля, напр.: розмай зілля, терлич, і ін. У. О. Коби- лянської на любов часто вживаються м а т р и г у- ни („Земля” 251. 342)^[37].

Деякі зілля, коли їх носити при собі зашитими в сорочку чи в що інше, бережуть ВІД злої сили. А часник від цього завжди охороняє. О. Кобилянська („Земля” 105) розповідає: „Він боявся сили деяко­го зілля, яке, замовлене лихими словами й підкине- не під яку річ або під товарину або й вудій, могло довести до великого нещастя, а не раз до смерті”.

Зілля дзвінець розростається на пустій зем­лі, його дуже мало, і воно має есхатологічне зна­чення: Як зародить дзвінець, буде світу кінець.

Є й нечисті зілля. В чортополоху ГИ·'·· нечистий, і він полохає людей, як чорт. Нечиста сила водиться також у будяках та крапив і. Чарівниць та упирів палили вдавнину на терно­вому вогні.

Часник охороняє проти чарів та вроків, і вза­галі проти злої сили. Це талісман, що хоронить лю­дину проти всякого лиха та пошестей, особливо ж проти гадюк. Часник уживається і в ритуалі, надр, його вплітають до коси молодої перед Вінчанням.

Стародавня пошана до зілля, створеного на ко­ристь людям, і що може дати здоров’я, сильно відбилася і в церковному Требнику, і Церква освя­чує зілля (й плоди) на Маковея 1-го серпня), на Спаса (6-го серпня) і на першу Пречисту (15-го серпня). В Требнику вміщені й окремі дуже давні Молитви: І. Єже освятити какое либо благовонное зеліє, 2. На Благословеніє рути і прочих зелій ядо- мих, і 3. На Благословеніє зелія противу недугом.

В Молитвах цих просимо Господа про всякі зіл­ля, що принесені до Храму: „Благослови і освяти, і рабов Твоїх сих, приемлющих зелія сія с сіменами, от всякій скверни очисти, і доми їх всякого благо- вонія ісповни, во єже бути сим і всім вірою храня­щим я, і кадящимся іми в соблюдете і ізбаву от всяких вражих прилогов і во отгнаніє всякого меч- танія, от дійства діаволя находящего”.

„Молимтіся, да. от всіх ім кадящихся, кропя­щихся, на місті своего обиталища содержащих і по­лагающих є, идущих, абіє сопротивний тілом і ду­шам рабов Твоїх враг діавол отбіжить, і боліє Тво­єму созданію ругатися, і їх возмущати і обідити не дерзнеть”.

„Благослови, да кождо, іже ім покажден бу- деть іли у себе імієть є, враг ему нічесоже вреди- ти возможеть, в немже місті окропиться, здравіє

принесеть, і да отступить, і да ужаснеться діавол, і ізбіжить, ніже дерзнеть прочее сія созданія кре­дити”.

Як бачимо, Церква освятила вживання різно­го зела на лікування людини, і тим забрала це з рук волхвів і інших чарівників, що вдавнину тримали зіллярство в своїх руках, і тим тримало людей бі­ля себе.

Як знаємо, вдавнину було багато рукописних „Травників” („Гербаріїв) та ін. У Лексиконі 1627 р. Памви Беринда на ст. 337, виясняючи слово пружіє — коники, автор подає: „О сем чти Книгу, реченную: Корну копіє”.

Плоди та збіжжя.

Багато є різних оповідань і про п л 6 д и та збіжжя. Яблуко вважалося символом родю- чости; як і зілля деякі, є й яблука, що дають Людині можність відмолодитися, але дістати їх трудно, бо їх завжди стереже нечиста сила. Ж и­то особливо поважалося, як правдивий середник ДО ЖИТТЯ (жито ВІД жити). Воно — СИМВОЛ ПЛОт дючости, і тому часте в ритуалі, особливо весіль­ному, і вживається або в зерні, або в снопах. Так, сніп жита вноситься в хату під Різдво, сніп жита ставиться в головах молодих при першій постелі, і т. ін. Червоний цвіт маку — символ дівочої чис­тоти, і йде на вінки.

„Нема цвіту кращого від маківочки,

Нема роду милішого від матіночки” (пісня).

Недозрілий мак забиває голову, тому й сам мак став синонімом глупоти: „їж, дурню, бо це з ма­ком” (приказка). Гарбуз — символ відмови, і дівчина, відмовляючи парбукові, за якого її сва­тають, дає йому гарбуза; звідси гарбуз і до лег­кої лайки ввійшов: Гарбуз твоїй матері.

Мед (нова форма: мід), як продукт роботя­щих бджіл, здавна поважається й уживається в ри­туальних обрядах на весіллі, похоронах і ін. Б і б, особливо сухий, сильно мулький, тому став симво­лом дошкульности, пор. Всипати йому бобу! Хміль здавна служить символом родюмости; ко­ли молода йде до Церкви на Вінчання, мати обси­пає її хмелем. Просо, гречка й коноплі віддавна мають і сексуальне значення, і то не тільки в нас, але і в багатьох інших народів; Венера серед своїх прізвищ мала й „просяна богиня”. Гаряче пар­не просо, особливо на печі, чи пахкі коноплі та гречка тягли до себе чоловіків і жінок. Звідси й по­говірка: Не пхай носа до чужого проса. Високі ко­ноплі завжди давали добре сховище, тому й ста­ли символом безпеки: Лізь у коноплі. Вискочив, як Василь з конопель.

Хліб іще з глибокої давнини в великій пова­зі^[88]. Він основа життя, Божий Дар, на нього ка­жуть „Святий хліб”. їсти хліб можна тільки з не­покритою головою; при ньому не вільно лаятись або що клясти. Коли хліб упаде на землю, його треба піднести, обдмухати, поцілувати й покласти на стіл: Святий хліб не може бути під ногами.

Як починають їсти цілий хліб, то ножем роб­лять на ньому Хреста і тоді вже ріжуть, — це є і в інших слов’янських народів. Коли сватають, мати приймає хліб, цілує його і кладе на стіл (П. Мир­ний П. 121). У стародавньому Збірнику XVIII в. чи­таю: „Гріх єсть лівою рукою ясти” (з мого Архіву ст. 2366).

Культ хліба в українців ще й тепер сильний, і він частий в ритуальних обрядах. Хліб — символ розмноження, тому він грає велику ролю на ве­сіллі. Він же символ щастя взагалі, і тому поважну нову людину зустрічають з хлібом, з хлібом хо­дять у Свята до поважаних людей. Обмін хлібом — ознака повної згоди, що позо сталося на сва­танні й дотепер. На заручинах молодих благослов­ляють хлібом, і взагалі хліб уживається при бать­ківському Благословенні.

У „Волині” Харченка (І. 237) читаємо: „Дала шматок свіжого хліба. Максимцьо хліб поцілував, поцілував і тітку в руку”. Харч. І. 237.

Весільний коровай — це ритуальний свя­щенний жертівний хліб, що заступив м’ясну жер­тву. Слово „коровай” порівнюють з санскрит, кгатіа, ст. сл. кравай, лат. саго — м’ясо, пор. і кра-¹ ва — корова, кров, литовське кагаізгіз — хліб, пи­ріг, а це ясно вказує, що коровай — весільна жер­тва богові. При неможливості повінчатися, молоді беруть шлюб обрядом благословення хлібом. Хліб в українців завжди має соняшну, круглу форму. Ан­дріївська „к а л а т а” — це різдвяний хліб (див. да­лі). Хліб уживається також і на похоронах: покій­ному на труну в останню дорогу кладуть хліб, щоб мав чим живитися в далекій подорожі.

Коли йдуть у гості на новосілля, неодмінно йдуть з хлібом, як символом багатства та щастя. Хліб — найголовніша їжа: Як є хліба край, то й під вербою Рай (приповідка). Хліб з глибокої давни­ни також і ознака пошани, тому поважаних людей стрічають хлібом. Хто їсть початок хліба, цебто край, яким він горнеться до другого, т. зв. „цілу пі­ку”, того будуть цілувати дівчата чи хлопці.

Так само поважається й сіль, і часто вжива­ється неодмінно при хлібі, напр. при Благословен­нях, зустрічах і т. ін., і взагалі сіль часта при риту­альних обрядах. Крім цього, сіль охороняє від ча­рів. Поважання солі йде в нас іще з Чорноморсько- Дунайської доби нашого життя, коли солі в нас було подо статку.

Полез усім, що на ньому, Церква так само дуже рано взяла в свою опіку, і в Требнику маємо: 1. Молитва над сіянієм. 2. Чин, биваємий на нивах, і ли вертограді (в садку), аще случиться вредитися от гадов іли іних видов, І 3. Чин обхожденія полей насіяних. Тут просимо Господа про поля: „Сохра­ни є неврежденно от всякого чарованій і обаянія, і коварства лукавих человік”. „Низпосли Святого Ангела Твоего, да сохранить от всіх напастей діа- вольских”.

Стародавні предки наші вірили в богів і ду­хів, що керують деревами; але в Требнику, в „Мо­литві во єже устрої™ корабль” подається христи­янський погляд: „Сам, Владико всіх, благоволиш бездушними древеси правити”.