Вплив пізніх язичницьких громад на світогляд східних слов'ян ранньохристиянської епохи

Збройне протистояння між християнським населенням Русі і язичеськими громадами, а також постійні антиязичницькі проповіді християнського духівництва сприяли також поступовій трансформації системи поглядів наших предків - християн на їхніх одноплемінників - язичників.

Язичники стали сприйматися як вороги - нехристі або погані, ворожі «християнському Роду». Не випадково, - поганими називали не тільки представників слов'янських язичеських громад, але й лютих ворогів русичів - степових кочовиків. Убивство язичника у свідомості наших предків стало сприйматися не як злочин, а як подвиг, угодний богові й всьому «люду православному».

Особливу ворожість і страх у наших предків - християн викликали служителі язичницького культу, які придбали демонічне обличчя. У східнослов'янських билинах проводирі язичників представлені у вигляді казкових чудовиськ, які грабують християн, беруть їх у полон. Яскравим прикладом щодо цього може послужити билина «Ілля Муромець і Соловей - розбійник», у якій описується зіткнення одного із дружинників князя Володимира з казковим чудовиськом поганим Солов'єм розбійником і його паствою «синами й дочками». Соловей - розбійник і його підручні, відповідно до даного джерела, на одній із центральних доріг (прямоїзжих) зі Східної Русі в Київ улаштовували засідки й грабували й убивали подорожан.

Можливо, що прототипом билинного Солов‘я-розбійника став верховний жрець новгородських словен Богоміл - Соловей. Відповідно до однієї з билин Київського циклу, Ілля Муромець - віправляючись на службу до князя Володимира в Київ. зустрів по дорозі Солов'я - розбійника, який вбивав і грабував самотніх подорожан, взяв його в полон і відвіз до князя Володимирові в Київ:

- Как из славнова города из Мурома,

Нарежался Илья Муромец Иванович

Ко стольному городу ко Киеву

Через те леса полоцки,

Через черны грязи смоленския,

И залег ее, дорогу, Соловей-разбойник.

Во темних лесах во брынских,

Наезжал Илья на девяти дубах,

И наехал он, Илья, Соловья-разбойника.

И стреляет в Соловья-разбойника,

И попал Соловья да в правой глаС.

Привязал Соловья ко той ко луке ко седельныя.

И завидела-де ево молода жена,

Она хитрая была и мудрая,

Как бы двор у Соловья был на семи верстах,

Как было около двора железной тын,

А на всякой тыковке по маковке —

И по той по голове богатырския,

Ево, Соловьева, молодая жена,

И будила она девять сыновей своих;

Не походят в подвалы глубокия,

Не берут ее золотой казны,

А худым видь свои думушки думают:

Хочут обвернуться черными воронами

И бросалась молода жена Соловьева

А и молится-убивается:

«Г ой еси ты, удалой доброй молодец!

Отпусти Соловья-разбойника [18, с.186-187].

Місце розташування супротивника Іллі Муромця в даній билині показано невиразно десь у лісах брянських на «семи дубах». Згідно даним археології в могильниках Полоцька, Брянська й Мінська взагалі не зафіксовано трупопокладень кінця X - початку - XI ст. [146, с.227].

Це свідчить про те, що християнізація в даному регіоні відбулася набагато пізніше, ніж в інших областях Київської Русі. Жерці, що пішли з Новгорода й інших областей східнослов'янського миру, де християнізація вже здійснилася, цілком могли знайти притулок у брянських лісах.

Дуб - священне дерево в слов'ян - язичників. На поклоніння наших предків язичницької епохи священним гаям і особливо цим деревам указує цілий ряд вітчизняних і закордонних писемних джерел. Таким чином, можливо в билині міститься спогад про якийсь священний дубовий гай, де знайшли притулок жерці - біженці із християнізованих районів Русі. Соловей - розбійник у даному джерелі сичить - по зміїному, лає по собачому - мукає як тур і т.д. Всі ці тварини вважалися звірячому образами бога Велеса й імітація їхньої поведінки Солов'єм - розбійником вказує на те, що він виконував жрецькі функції. «Сини» супротивника Іллі Муромця представлені перевертнями й нібито здатні обертатися у «чорних воронів».

Житло розбійника за описом нагадує язичеське капище - якийсь «двір» оточений з усіх боків частоколом їхніх тичин, на які насадженні людського голови. Подібні язичницькі капища в дохристиянську епоху були відомі у всіх областях східнослов'янського світу.

У період становлення християнства на східнослов'янських землях, яке провокувало антихристиянські повстання служителі язичницького культу не раз загрожували відступникам жорстокими карами й прокльоном своїх богів. Не випадково, у літописі Татищева В., міститься інформація про те, що закоренілі язичники, які не прийняли хрещення в Києві, ішли в ліси й пустелі із прокльонами [517, с.54].

В «Повісті временних літ» згадується й текст одного з язичеських прокльонів, який послав волхв мешканцям Києва, як помсту за те, що вони відмовилися взяти участь в антихристиянському повстанні 70 -их років XI ст. Так, у даному джерелі під 1071 роком знаходимо: «Прииде Волхв прельщен бесом, и пришед к Киеву, глаголаше сице: поведая людем, яко на пятое лето Днепру тещи на вспять, а землям прийти на иная места, яко стати Греческой земли на Русской, а Русской на Греческой, и прочим землям изменитися, его же невегласи послушаху, вернии же насмехахуся, глаголюще: бес тобою играет на пагубу тебе. Се же и бысть ему; во едину убо нощь бысть безвести» [59, с.170].

Християнські книжники активно підтримували у своїй пастві подібні уявлення, повідомляючи у своїх проповідях, що «Бог наводит мор по грехам землю гладом или мором или иною казнею за волхование» [59, с.143].

Православне духівництво категорично забороняло спілкуватися своїй пастві з язичниками. У східнослов'янських Кормчих книгах і церковних уставах містилися заборони на вступ до шлюбу з не православними людьми, торгівлю й навіть спільне прийняття їжі з язичниками.

Кто по неведению ест с погаными и осквернится, того принимать, прочитав только над ним молитву на осквернение (правило 19).

Тех, которые по своей воле ходят к поганым для купли и едят скверное, мы признаем за лихоимцев, мздоимцев и сребролюбцев, но, хотя велик их грех, когда ради имения или скотолюбства они оскверняются с погаными, однако ж, нет правила, которое отлучало бы их от Церкви. Они очищаются от своего греха только молитвами и молением и таким образом принимаются в общение. Нужно непрестанно их поучать и внушать им евангельское слово: О горе вам, яко имя Мое вас ради во языцех хулится! (правило 29)» [133, с.228-229].

Прокльони язичеських жерців і християнські проповіді сприяли тому, що волхви, чарівники й просто язичники стали асоціюватися у свідомості наших предків зі зловмисними упирями, які насилали на християн усякі нещастя - неврожай, хвороби, навали ворогів. Демонологія в наших предків збагатилася новими персонажами - чаклунами й відьмами, якими східні слов'яни - християни стали називати своїх співвітчизників - язичників. На користь даної гіпотези свідчить той факт, що в народних уявленнях відьми й чаклуни звичайно влаштовували свої збори «шабаші» у тих місцях, де в дохристиянський період перебували місця поклоніння язичеським божествам і померлим предкам.

У народній свідомості відьми й чаклуни завжди ворожі християнам. Їм, подібно до древніх упирів, приписували можливість насилати голод, мор, висушувати землю, псувати худобу. Людські жертвоприносини в пізніх язичеських храмах, а особливо ритуальні вбивства дітей перетворили у свідомості наших предків - християн язичників на людожерів, що харчуються людською кров'ю, та особливо охоче дитячою.

На думку наших предків - християн, язичники, подібно до жерців древності мали якесь надприродне знання, що їм давало особливу чарівну силу. Не випадково, у давньоруській мові відьма це жінка, «яка відає щось заборонне, сакральне, сховане для інших». Давньоруське «вед» означає «знання», а «відати» знати [553, с.283-284].

Іноді, до язичників, як носіїв «таємного» знання християни зверталися із проханням пророчити майбутнє або вирішити яку-небудь побутову проблему. Наприклад, вилікувати від хвороби, знайти украдену річ, «приворожити» кого або захистити від впливу інших «відьом і чаклунів».

Але у випадку голоду або іншого нещастя із чаклунами й відьмами, які вважалися винуватцями нещасть, поводилися так само як і з «упирями» у язичеський період. Так, у Новгородському першому літописі під 1227 роком знаходимо наступне - «В лето 6735 (1227) ижгоша вълхвы четыре - творяхуть е потворы деюще. А бог весть! И съжгоша их на Ярославли дворе» [51, стб.65]. Подібну інформацію знаходимо також у Псковських літописах під 1411 роком: «псковичи сожгоша 12 жонок вещих» [75, стб. 136].

Існування практики катувань, спалювання живцем або втоплення «чаклунів» і «відьом» знаходить підтвердження й у творах Серапіона Володимирського. В одному зі своїх творів цей давньоруський книжник просить свою паству, щоб вона не вірила в те, що «чародейки и чародеи с помощью бесов влияют на род людской и на скот и могут его уничтожить. Вы же лишь в воде доказательства видите и говорите: «Если утопать - невиновна, коли поплывет - колдунья».

453].

Таким чином, у свідомості наших предків ранньохристиянської епохи служителі язичницького культу і їхніх прихильників стали асоціюватися з надприродними демонічними істотами - упирями, відьмами, чаклунами, Солов'єм розбійником і т.д.

Одночасно із трансформацією уявлень про служителів язичницького культу та їхню паству, змінилося й уявлення про самих язичеських богів. Зі «своїх» покровителей вони перетворилися на «чужих» ворогів. Показовим у цьому відношенні виглядає уривок із «Сказання про побоїще Мамая» - джерела кін. XIV ст. Старі боги, які в язичницьку епоху виступали антропоморфними уособленнями предків -берегинь у даному джерелі представлені у якості покровителей моноголів. Так, на початку «Сказання» ми знаходимо імена богів, які нібито допомогали хану Мамаю у битві з русичами: «Перун, Гурс, Мокош, Соловат, и Раклея» [60, с.71].

Таким чином, не випадково, під час знищення язичеських ідолів у Києві, Новгороді й інших східнослов'янських містах князівські дружинники й представники християнського духівництва демонстрували їхнє публічне катування.

Так, у «Повісті временних літ», під 988 роком знаходимо наступне: Володимир «повелел опрокинуть идолы — одних изрубить, а других сжечь. Перуна же приказал привязать к хвосту коня и волочить его с горы по Боричеву взвозу к Ручью и приставил двенадцать мужей колотить его жезлами. И, притащив, кинули его в Днепр. И приставил Владимир к нему людей, сказав им: «Если пристанет где к берегу, отпихивайте его. А когда пройдет пороги, тогда только оставьте его» [59, с.62].

Подібним чином проводилося «осміяння» Перуна й інших язичеських божеств і в Новгороді: «И прииде къ Новуграду архиепископъ Аким Корсунянинъ, и требища разруши, и Перуна посъче, и повелъ влещи въ Волхов; и поверзъше ужи, влечаху его по калу, биюще жезлъемъ; и заповъда никому же нигдъ же не приятии» [51, стб.207].

Після такого демонстративного знущання над колишніми святинями наші предки стали боятися помсти повалених богів. Виникла

безліч легенд про прокльони, які посилали ідоли тим, хто відмовився від них. Так, у новгородські літописи потрапив переказ про те, що Перун, під час вигнання плакав і проклинав новгородців: «и в то время вшел бе в Перуна бес, и нача кричати: о горе, горе мне! Достахся немилостивым сим рукам! И вринуша его в Волхов. Он же, пловя сквозе великий мост, верже палицю свою и рече: на сем мя поминают новгородские дети, ею же и ныне безумнии убивающеся, утеху творять бесом. Порази же слепотою новгородцов, яко оттоле в коеждо лето на том мосту люди собираются и разделшеся на двое, играюще убиваются» [51, стб.207]. Про те, що ідол Перуна ридав і проклинав мучителів повідомляють і пізні джерела, наприклад Синопсис Інокентія Гізеля [36, с.42].

Згідно зі «Сказанням про побудову града Ярославля» після того, як у поселенні Ведмежий кут було зруйновано святилище Велеса, а самого ідола розтрощили, скривджене божество ще довгий час мстилося своїй колишній пастві: «(Велес -Авт) чини им мнозии страхования на месте, идеже некогда стояще Волос: ту и сопели и гусли и пение многажды раздавашеся и плесание некое видимо бываше; скотии же, егда на месте сем хождаху, необычно худобе и недугу предавашеся. И о сем человеци сии велие скорбя, поведа пресвитеру бывающая, и молвиша, яко вся сия напасть бысть гнев Волоса, яко сей претворися в злаго духа, да он сокрушит людии, скотие их, како сокрушиша его и кереметь» [95, с.9].

У деяких пам'ятках церковної літератури розповідається про те, що ідоли язичеських божеств створюють чудовиська, які шкодять людям, негативно впливають на врожай, насилають хвороби. Так, в «Житії Авраамія Ростовського» автор прямо вказує на те, що в ідолі Велеса, якому поклонялися язичники Ростова «злый бес живяше, мечты и страшилища творящее» [22, с.226].

Імовірно, представники князівської адміністрації й християнське духівництво свідомо домагалося створення атмосфери страху перед помстою язичеських богів, щоб у новонавернених християн не виникало спокуси повернутися до старої віри. На користь даної гіпотези свідчить той факт, що подібним чином зверталися з

язичеськими ідолами підкорених слов'янських племен і германські місіонери.

Наприклад, місіонер Эббо, автор «Життєписів Оттона Бамберзьского», описав руйнування західнослов'янського язичницького храму в поморському місті Гостькові в такий спосіб: «У Гостькові знаходився багато прикрашений храм. Ідоли, що стояли в храмі були виліплені з неймовірною добірністю й відрізнялися великим розміром. Після того, як їм відрубали руки й ноги, викололи очі, вирвали ніздрі, їх вивезли через міст для спалення» [19, с.387].

Не дивно, що у свідомості наших предків колишні язичеські божества придбали демонічні риси й стали вважатися джерелом 232

небезпеки для русів - християн. Міфологія східних слов'ян поповнилася й таким персонажем як Ідолище погане, яке увібрало в себе риси колишніх язичеських чудовиськ - змія Горинича й Кощія Безсмертного. Ідолище, згідно із цілим ряду билин, жило в дрімучих лісах і дібровах, займалося розбоєм, брало християнський люд у полон, і почувало сильну ворожість до християнських храмів і ікон. В одній з билин «Ілля Муромець і Ідолище» розповідається про те, як дане чудовисько й слуги його намагалося знищити все світове християнство [5, с.145]. Цікаво, що Ілля Муромець перемагає Ідолище за допомогою київського ченця, який відвів від головного героя удар чернечим клобуком [5, с.149].

У свою чергу й традиційні східнослов'янські чудовиська придбали деякі риси язичеських ідолів. Так, у цілому ряді билин і казок змій став вимагати данину молодими людьми, яких пожирав у певну календарну пору року. Імовірно, у даних джерелах знайшов відбиття язичеський звичай приношення в жертву людей язичеським божествам.

Таким чином, вірування та культи східнослов'янської язичеської громади залишили свій помітний відбиток на світогляді наших предків - християн ранньохристиянської епохи. Відгомони древніх уявлень про служителів язичницького культу кінця X - середини XIII ст., їхню паству й божеств, яким поклонялися язичники даної епохи, залишилися у свідомості наших предків у вигляді персонажів народної демонології - відьом, чаклунів, Солов'я Розбійника, Ідолища поганого.

У цілому ж, християнізація східнослов'янських земель наприкінці X -поч. XI ст. викликала неоднозначну реакцію серед наших предків. Більша частина населення дійсно прийняла християнство, але значна його частина відмовилася приймати нову віру й на чолі зі служителями язичницького культу відправилася на окраїни східнослов'янських земель - у лісисті, малонаселені райони Західної й Північно-Східної Русі.

Пізні язичеські громади, консолідувавшись, довгий час успішно протистояли спробам християнізації. Головним центром протистояння християнізації став Збруцький культовий центр, у якому знайшли свій притулок вищі служителі східнослов'янського культу і їхня паства.

Збруцький культовий центр мав складну структуру. Він складався із трьох городищ святилищ і декількох десятків поселень - супутників. Городища - святилища, у свою чергу були розділені на сакральну й суспільну частини. У сакральній частині перебували численні капища й храми, у суспільній довгі будинки й житла служителів язичницького культу.

Збруцький культовий центр мав і устояну соціальну структуру. Він становив собою теократичну державу, керовану вищим жрецтвом. Жерцям підкорялися селяни й ремісники, які проживали в селищах - супутниках городищ - святилищ. Язичницьку державу захищали професійні воїни - стража, частина яких розташовувалися недалеко від язичеських капищ. Існували в Збручскому культовому центрі й раби, яких приводили з походів або купували в християн.

Основними об'єктами поклоніння в пізніх язичеських громадах були колишні народні божества, а також духи - уособлення померлих предків і природних стихій. Знаходили своїх шанувальників і войовничі дружині боги. Разом з тим, характерною ознакою культової системи в пізніх язичеських святилищах було масове приношення в жертву людей, особливо дітей, що переконливо свідчить про посилення жорсткості культу наприкінці Х-ХІІІ ст..

Довге збройне протистояння між східнослов‘янськими християнами і язичниками привело до того, що у свідомості представників обох релігійних партій іновірці стали сприйматися як чужинці - вороги, що несуть у собі погрозу. Особливо нетерпимими до своїх колишніх співвітчизників-християн стали язичники, для яких прихильники нової віри, і, особливо їх духовні проводирі стали уособлювати погрозу, небезпеку і, взагалі зло.

Пізні язичники стали також сприйматися християнами як демонічні істоти - відьми, чаклуни. У вигляді страшних демонів залишилися у народній пам‘яті давньослов‘янські жерці та язичницькі божества.