Готи

Вступ • Готи й скіфи • Готи чи гети? • Розділення готів • Найдавніші події гот­ської історії • Герма наріж • Везеготи й Римська імперія ∙ Anapix • Одоакр • Готи в Західній Європі • Вандали • Остроготи • Готи й слов'яни • Готська ономастика • Культура готів • Резюме

Оповідаючи про початки готської історії, дослідники вже традиційно посилаються на легенду, переказану Йорданом у його «!етиці»: за нею, готи з острова Скандза, розташовано­го, судячи з опису, десь у Південній Прибалтиці, на трьох ко­раблях перебираються на материк.

виходячи зі згаданої легенди, дослідники давно і майже одно­стайно віднесли готів до народів германського кореня.

Але таке уявлення про походження готів зовсім не безпере­чне. Річ у тім, що з-поміж десятків давніх істориків, які залиши­ли свідчення про готів, згаданого свідчення Йордана не підтвер­джує жоден. Навпаки, серед давніх авторів переважає зовсім ін­ша версія походження готів, яка пов’язує їх із давнім населенням Північного Причорномор’я. Сам Йордан відзначає цей момент. «Незрозуміло, — пише він, — чому Йосиф, найправдивіший опові­дач анналів, який усюди дотримується правила істини і розкри­ває походження речей від самого їх початку, випустив сказане на­ми про початки племені готів. Згадуючи лише про коріння їхнє від Маґоґа, він запевняє, що зовуться вони скіфами, і за плем’ям, і за ім’ям».

Готи й скіфи

Зв’язок готів зі скіфами у давній історіографії справді до­сить відчутний: більшість давніх авторів пов’язують готів саме з нащадками Маґоґа, сина Яфета. Нагадаємо, що самі скіфи, за Геродотом, з’являються на історичній арені, коли їх витісняють з Азії їхні співплемінники масагети. Прокопій повідомляє, що «по цей бік» Меотиди жили готські народи, «які колись скіфами називались». Стефан Візантійський у своєму словнику означує скіфським народом герулів, а Йордан зараховує герулів (поряд з остроготами й везеготами) до племен, що прибули зі Скандії, тобто до готських племен. Сам Йордан використовує назви готи й скіфи як синоніми і називає готів скіфським народом. Прокопій у «Війні з вандалами» вважає готський народ гепі- дів нащадками сарматів, для походження яких і собі характер­ний виразний скіфський слід. Обидва народи шанують Apeca- Mapca й поклоняються мечу. Ім’я готського царя Гулареха при ближчому розгляді виявляється лише видозміною скіфського Колаксай (кула — рід, народ; ксай, кшай, лат. гех — вождь, вата­жок, цар, правитель), що його мав родоначальник скіфів і пер­ший скіфський цар. Візантійський хроніст VIII ст. Георгій Сін- кел прямо зазначає: «Скіфам рідною мовою ім’я готи».

Зауважимо відразу: у даному випадку важливо навіть не те, який погляд на походження готів слушний, а те, що давня історіографія містить ще одну, до того ж значно обґрунтованішу версію їхньо­го походження. Вже це мало б спонукати дослідників уважніше поставитися до з’ясування етнічної належності готів. А оскільки оповідь Йордана — фактично єдиний аргумент, на якому трима­ється вся конструкція північного походження готів (археологіч­них свідчень поки що до уваги не беремо), то й традиційне уявлен­ня про походження готів видається трохи передчасним. У кож­ному разі, є підстави пошукати інші можливі шляхи розв’язати «готську проблему».

Готи чи гети?

Вже перше знайомство з працею Йордана дає серйозний при­від засумніватися в слушності усталеного погляду на походжен­ня готів. Ідеться про невеличкий фонетичний нюанс у самій на­зві твору. Хоча традиційно вважається, що Йордан описує істо­рію готів, його праця має назву «Про походження і діяння гетів» (або просто «Гетика»). Ця ніби несуттєва деталь запрограмува­ла певну умовність висновків у дослідженнях готської історії, через що науковці мусили щоразу робити застереження з цього приводу. Адже гети - народ, здавна відомий у Північному При­чорномор’ї. їх добре знали Геродот і Фукідід, їхня назва пов’я­зувалася з постатями Олександра Македонського, Юлія Цезаря, Овідія. Та й сам Йордан у «Гетиці» відносив найдавніші події гетської історії щонайменше до II тис. до н. е., часів, що на кіль­ка століть передували Троянській війні. Такий погляд на готську історію аж ніяк не узгоджувався з твердженням про їхнє гер­манське походження, за яким вони з’явилися в Причорномор’ї лише на початку нової ери. Склалася своєрідна джерелознавча колізія: твір Йордана, на підставі якого дослідники зробили ви­сновок про германське походження готів, став найпершим і най­вагомішим аргументом проти такого висновку.

Ситуація вимагала з’ясування. Проте історики розрубали цей «гордіїв вузол», так і не спробувавши його розплутати. Вони звинуватили Йордана в помилці: він, мовляв, сплутав два різні народи, подібні за назвою, отож приписав готам-германцям іс­торію місцевого народу — гетів. Відповідно було «виправлено» й сам текст: з нього взяли початок про північне походження го­тів і все те, що хронологічно узгоджувалося з уявним готським «переселенням» зі Скандинавії до Скіфії. Інша ж частина текс­ту (близько половини) відкидалася як така, що непричетна до готів і стосується зовсім іншого народу — гетів. А що історія ге­тів дослідників цікавила мало, то без зайвих докорів сумління про них просто забули.

Щоправда, лишалося незрозумілим, куди ж поділися самі гети, які впродовж багатьох століть населяли Північне Причорномор’я і фіксувалися тут ще до Йордана? Адже той ніде не повідомляв ні про зміну народу, ні про те, що гети були завойовані, знище­ні чи витіснені з Причорномор’я. Більше того, Йордан навіть не натякає, що гети й готи — різні народи. Навпаки, для нього це — назви-синоніми, що позначують один народ від давнини і до його часів, правителі якого поєднані династійними зв’язками, що від­давна не переривалися. Тотожність гетів і готів була очевидною і для інших давніх істориків. Римський історик кінця IV — почат­ку V ст. Павло Орозій повідомляв, що «ті, які нещодавно звали­ся гетами, тепер звуться готами». А іспанський церковний діяч і письменник VI-VII ст. Ісидор Севільський зазначав: «давні ав­тори називали готів частіше гетами, аніж готами».

Тож немає жодних підстав протиставляти обидва народи і зай­ве ускладнювати проблему, коли існує набагато логічніше й прос­тіше пояснення. Очевидно, Йордан писав про народ, здавна відо­мий у Північному Причорномор’ї під мовно й історично тотож­ними назвами — гети й готи. Писав, до речі, історію свого наро­ду, бо сам за походженням був гет, тож, певно, краще за сучасних істориків знав, про що й про кого писав. Тому дамо до часу спокій скандинавським готам, а натомість зосередимося на гетах-готах причорноморських — народі, що його різні джерела фіксують на північних берегах Чорного моря упродовж кількох тисячоліть. Що ж до назв гети й готи, ми будемо вживати їх як рівноцінні, надаючи перевагу тій чи іншій залежно від контексту, прагнучи зберегти звичну термінологію і полегшити сприйняття тексту.

Розділення готів

У Йордана готи поділені на три частини — остроготи, везеготи й гепіди; він пов’язує цей поділ із трьома кораблями, на яких ті сво­го часу перебралися на материк. Корабель із гепідами начебто за­тримався в дорозі й дістався берега пізніше за інших: вони нібито виявили себе «лінивими», готською gepanta, Поділ на остроготів і везеготів відбувся вже на материку: під час переправи через ши­року ріку міст несподівано зруйнувався, і половина готів не змо­гла переправитися.

Найдавніші події гетської історії

У праці Йордана гети постають народом, початки лише фік­сованої історії якого сягають II тис. до н. е. Першою відомою іс­торичною подією, пов’язаною з гетами, стала їхня війна з єгипет­ським фараоном Весозом (так у Йордана, єгипетській історії це ім’я невідоме). Йордан оповідає, іцо коли гети жили біля Meo- тиди, цар Єгипту пішов на них походом. У вирішальній битві на річці Фасис (Фат), король гетів розбив Весоза і переслідував його до Єгипту. Лише повноводий Ніл завадив гетам перебра­тися на протилежний берег і врятував єгиптян від цілковито­го розгрому. Характерно, що т. зв. народи моря, яким припису­ють завоювання Єгипту, звалися саме гітти, або гіксоси; опові­дали, що й назва Єгипет отримана від готського народу гепідів. На зворотному шляху гети підкорили ледь не всю Азію. Йордан оповідає, що чимало гетів, побачивши родючі землі й багатство підкорених провінцій, вирішили не повертатися додому, забажа­ли залишити бойові загони й оселитися в різних областях Азії. Помпей Tpor вважав, що саме від цих гетів пішли парфяни, що скіфською мовою начебто означає «втікачі».

Доки гети перебували в тривалих походах, їхні жінки зазна­ли нападу якогось іншого народу. Проте відважні гетянки зму­сили нападників ганебно тікати. Надихнуті перемогою, вони об­рали двох найхоробріших з-поміж себе — Лампето й Марпезію, щоб вони керували країною.

Учасником Троянської війни Йордан називає і короля готів Te- лефа, сина Геркулеса й Авги. Володар Мізії, він воював з данай­цями, коли ті на шляху до Трої почали спустошувати країну і в од­ній із битв убив вождя греків Терсандра. Поранений у стегно Ахіл- ловим списом, він усе ж зумів витіснити греків зі своїх володінь. По Телефу трон успадкував його син Евріпіл, народжений від се­стри Пріама, царя фрігійців. Через кохання до Касандри він брав участь у Троянській війні, привівши на допомогу троянцям вій­сько мізійців, але загинув від руки сина Ахілла Неоптолема.

Наступні відомі нам події гетської історії пов’язані з перським царем Кіром, що рушив на гетів війною. На чолі гетів тоді бу­ла цариця Томіра. Хоча вона й могла, оповідає Йордан, завади­ти Кірові переправитися через Аракс, проте дозволила перейти річку, бо вважала достойнішою перемогу у відкритій битві, ніж скористатися перевагами місцевості. Спершу персам пощасти­ло знищити частину війська Томіри і навіть убити її сина. Проте в наступній битві успіх сприяв гетам, Kip загинув, а Томіра на честь перемоги заснувала в Малій Скіфії (Мезії) місто Томи, на­зване своїм іменем.

Минає небагато часу, і вже перський цар Дарій, син Гістаспа, воліє одружитися з дочкою Антіра, короля гетів, хоч і не певен, що вони схвалять його намір. І справді: гети зневажили породи- чання з ним і відправили сватів ні з чим. Ображений Дарій збирає проти гетів величезне військо. Певно, немає особливої потреби переповідати обставини того походу, бо й так добре відомо, чим скінчилася виправа Дарія проти скіфів. По смерті Дарія його син Ксеркс, аби помститися батьковим кривдникам, і собі затіяв ві­йну проти гетів, проте не наважився на битву з ними й повернув­ся «з усією своєю силою, переможений мужністю і твердістю го­тів». Обійшов стороною Північне Причорномор’я й Олександр Македонський, видатний полководець і творець світової імперії. Принагідно зауважимо, що його батько, македонський цар Філіпп II, був одружений із дочкою короля гетів Гуділи (Котеласа).

Історія гетів у наступні кілька століть відома фрагментарно. Проте навіть ті уривчасті відомості, які вдається віднайти у дже­релах, засвідчують постійну провідну роль гетів у Північному Причорномор’ї, Уявлення про гетів як героїчний і грізний у вій­ськовому відношенні народ було досить поширене серед давніх іс­ториків. Геродот називає гетів «майхоробрішими серед фракійців», римський поет Овідій на межі ер згадує «диких гетів, що не бо­яться сили Риму» й описує їх як «справжніх Mapcie подобою», дав­ньогрецький оратор Діон XpicociOM ( І ст.) означує готів як «най- войовничіших серед варварів». Грецький письменник II ст. Лукіан Самосатський писав: «коли б я не поглянув на країну гетів, я бачив їх воюючими». А Ісидор Севільський (VI-VII ст.) у «Готській іс­торії» зазначав, що навіть Рим, який перемагав усі народи, мусив терпіти накладене на нього ярмо готської залежності.

Германаріх

Найвідомішим готським королем був Германаріх — «найбла- городніший серед Амалів». Про його постать і роль у готській історії свідчить хоча б те, що чимало давніх авторів порівнюва­ли його з Олександром Великим, а сучасні історики на підста­ві Йорданового твору кажуть про готську державу чи державу Германаріха від Карпат до Меотиди і від Чорного моря до Бал­тійського. Його добре знає «Велесова книга», де Германаріхові часи навіть слугують за певну історичну віху, бо частина подій, згаданих у пам’ятці, датуються часом до і після Германаріха.

Одним із перших військових кроків Германаріха стало під­корення народу герулів (елурів), очолюваного Аларіхом. Нам невідомо напевне, чи це той самий Аларіх, який через кілька десятиліть візьме Рим, але така ймовірність існує. Як свідчить готський історик Аблавій, на якого спирається Йордан, геру- ли жили біля Меотійського болота, у вологих місцях, які гре­ки називали еіе, звідки нібито й назва елури. Після герулів Германаріх спрямував свої зусилля проти венетів, які теж під­корилися йому. Данський історик-хроніст Саксон Граматик (XIII ст.) підтверджує факт готсько-слов’янського протисто­яння. Чимало місця боротьбі з готами присвячує і «Велесова книга»: «.../ тут Германаріх прийшов до нас і напав на нас. І так нас зрівняли із землею, коли ми билися... І тут прийшла велика біда, і жниво наше було спалене, і не лишилося поселення, де не було б диму й попелища»; «...1 ось інший ворог Германаріх прий­шов на нас із півночі, внучатий онук Omopexa. Нові вороги з ро­гами на лобах напали на нас»; «...1 тут родичі зібралися на конях на них іти. І була жорстока січа там тридцять днів. Іруси пус­тили готів у землі свої. І від цього злі пішли часи». Попри не зо­всім досконалий переклад «Велесової книги», вона, поза сум­нівом, відбила історичний факт — боротьбу слов’ян з готами. Судячи з пам’ятки, боротьба ця була тривалою і велася з пере­мінним успіхом.

Незабаром готи отримують ще одного сильного супротивни­ка — гуннів. Несподіваним нападом гунни обернули це проти­стояння на свою користь: частину готів було знищено, частина визнала гуннську зверхність, а ще інша — полишила рідні землі й одійшла на захід, до Дунаю, у межі Римської імперії. Германа­ріх, людина поважного віку, не витримав такого удару: за одни­ми свідченнями, він загинув, за іншими — наклав на себе руки. «Германаріх і Гуларіх привели їх [готів] у нові землі, бо гунни зі своїми отарами стали у тім краю», — каже «Велесова книга».

Розділення готських народів зовсім не означало їхнього схо­дження з історичної арени. Навпаки, з відходом частини готів на захід розпочався новий період готської історії, а наступні іс­торичні події засвідчили, що навіть розділені готські народи не втратили ні зв’язку між собою, ні тієї політичної ваги, яку вони мали з найдавніших часів. І хоча відтепер різні готські наро­ди матимуть різні історичні долі, упродовж багатьох наступних століть виявлятиметься той визначальний вплив, що його вони чинили на формування нового обличчя Європи.

Везеготи й Римська імперія

Перша відома звістка про взаємини готів з Римською імпері­єю сходить до І ст. до н. е., коли, за Йорданом, готи на чолі з ко­ролем Бурвістою спустошили землі Середньої Європи. Відтоді свідчення про воєнне протистояння готів та імперії стають ре­гулярними. Опис цих подій лише у Йордана займає десятки сторінок, тож немає потреби перетворювати складну і багато­манітну історичну картину на сухий і малозрозумілий перелік військових подій. Скажемо лише, що на кілька століть землі по Нижньому Дунаю і весь Балканський півострів стають аре­ною військового протистояння. Походи готів справді станови­ли відчутну загрозу для римських земель. Небезпечними були й морські експедиції готів, що часто досягали Греції. Готи не раз нападали на Коринф, Спарту, Аргос, навіть Афіни, побували на островах Крит, Родос, Кіпр, пробували захопити Фесалоніки, навіть застосовували осадні машини. Про один такий похід пи­ше Амміан Марцеллін — він нарахував дві тисячі кораблів, що переправилися через Фракійський Боспор.

Таке небезпечне сусідство, поза сумнівом, тривожило Рим­ську імперію. Проте вона мало що могла вдіяти: у Римі масовий неконтрольований наплив готів порівнювали з виверженням Етни. Намагання римських імператорів протистояти готським нападам найчастіше не мали успіху. Постійна готська загроза змушувала імперію шукати нових шляхів, щоб виправити си­туацію, вбачати в готах радше союзників, ніж ворогів. Готи все частіше спілкуються з імперією на правах федератів — за певну плату імперія використовує військову допомогу готів. А 376 р. частина готів з дозволу імператора оселяється на римському березі Дунаю.

І все ж римська влада робила все можливе, аби послабити го­тів: розпалювала внутрішні чвари, нацьковувала один на одно­го готські народи, штучно спричиняла голод серед населення, чинила всілякі підступи. Йордан оповідає, як римляни запро­сили на бенкет ватажка готів Фрігідерна і його оточення з на­міром убити, але змову було викрито. Цей день, як висловився Йордан, «забрав із собою як голод готів, так і безпеку римлян». Знаменита битва під Адріанополем 9 серпня 378 р., коли готи знищили дві третини війська імператора Валента, знаменува­ла визначну подію — вирішальну перемогу варварів над імпе­рією. Римляни зазнали чи не найтяжчої поразки в своїй історії: Амміан Марцеллін порівняв її з битвою при Каннах, а сучасни­ку події — Амврозію — вона видалася «кінцем світу».

Одночасно зі збройним тиском готів на імперію відбувався й інший процес. Готи поступово відіграють у Римській імперії дедалі більшу роль не лише через свою військову міць, а й через долучення до провідних імперських посад. Так, готом був рим­ський імператор Максимін (235-238), готом був і Аспар, який звів на трон Східної Римської імперії командира кавалерій­ського загону імператора Льва І (457-474) і фактично був спів­правителем імператора. Небіж Юстиніана Герман одружився з представницею готської королівської династії Матесвенті, яка народила йому сина, теж Германа. Йордан підкреслював, що в Германі-молодшому поєдналися два роди — римських Аніціїв і готських Амалів: «так народ, про який ідеться, досяг вершин римської влади».

Аларіх

394 р., під час військових дій як федерати на боці імперії, ве- зеготи у вирішальній битві зазнали тяжких втрат. Вважаючи, що імператор підлаштував це вмисне, аби послабити їх, готи вчинили заколот, який очолив Аларіх з роду Балтів. Під його проводом везеготи перейшли Дунай, пройшли Македонію і Фессалію, зруйнували Афіни, Коринф, спустошили Пелопон­нес. Невдовзі готи проникають південніше, до Спарти й Mera- ри — тоді лише Фіви зуміли вистояти за своїми міцними мура­ми. Нажаханий цими грізними походами, римський імператор жалує Аларіху звання магістра армії. Це означало, що готське військо повністю переходило на римське утримання.

Незабаром везеготи вирушають на Італію. Після кількох не­вдалих спроб узяти столицю імперії, 14 серпня 410 року Аларіх переможно входить до Риму. За легендою, йому відкрили воро­та раби, що проснулися від реву готських труб. Тривала обло­га й падіння столиці імперії, яку ніхто не захоплював від часів галлів (IV ст. до н. е.), вразили сучасників. Йордан підкреслює характерну подробицю: везеготи лише грабують Рим, але не підпалюють його і не плюндрують святі місця. Аларіх пробув тут недовго: він одразу рушає на південь Італії, аби переправи­тися до Сицилії, а звідти — на африканське узбережжя. Проте готовий до переправи флот розметала буря, а наприкінці 410 р. біля містечка Козенці в Калабрії помирає і сам Аларіх. Його смерть майже відразу по захопленні Риму сучасники сприйня­ли як покару за взяття ним «вічного міста».

Йордан подає надзвичайно цікаві свідчення про поховання готського короля: «...Готи відвели від русла річку Бузент... посе­редині цього русла вони, зібравши полонених, викопали місце для поховання і туди, в лоно цієї могили, опустили Аларіха з величез­ною кількістю скарбів, а тоді повернули води назад у своє русло. А щоб ніхто ніколи не дізнався про це місце, землекопів було вби­то». Місце поховання Аларіха справді безслідно зникло: всі на­магання археологів віднайти його лишилися марними, а це була б видатна археологічна подія. Цікаво, що арабський мандрівник Ібн-Фадлан у щоденнику про подорож на Волгу у 921-922 рр. описав подібний похорон «найбільшого царя» в хозарів: на мо­гилу спрямували течію річки, а щоб місце поховання лишилося таємним, убили тих, хто облаштовував цю могилу.

Одоакр

5 вересня 476 р. сталася визначальна для європейської істо­рії подія. Король готів Одоакр скинув останнього імператора Римської імперії, який, за іронією долі, носив таке ж ім’я, як і за­сновник вічного міста — Ромул, і на 16 років (476-493) став од­ноосібним правителем Італії. Йордан передає загальне враження сучасників про те, що ця подія означала кінець Римської імперії: «Ось так Гесперійська [Західна Римська. — C. H.] імперія загину­ла, і з тих пір Італію та Рим почали тримати готські королі».

Джерела по-різному трактують етнічну належність Одоакра й називають його то скіром, то ругом, то готом, то герулом. Ca- мійло Величко (XVII-XVIII ст.) у своєму «Літопису» наводить цікаві рядки з універсала Богдана Хмельницького: «Коли давній Рим, який можна назвати матір’ю всіх європейських міст, володів численними державами й пишався 645-тисячним військом, а його набагато менше військо войовничих русів із Ругії на чолі з князем їх Одонацором 470 року звоювало і 14 років ним володіло, то нам тепер, як і тим давнім русам, предкам нашим, хто заборонить воїнство і применшить відвагу лицарську?» Виходить, у середині XVII ст. українські козаки вважали Одоакра і його русів свої­ми предками! Ця традиція виявилася такою сильною, що коли 1657 р. Богдан Хмельницький помер, Самійло Зірка, генераль­ний писар Запорозького війська, біля його труни казав: «Милий вождю! Давній руський Одонаирре!» Чим вочевидь визнавав по­ки що малопояснений зв’язок готів і козаків.

Готи в Західній Європі

Скориставшись ослабленням Римської імперії, король везе- готів Евріх (466-485) підкорює Прованс і землі по річці Рона — останні імперські володіння в Галлії. А в 90-х роках V ст., пові­домляє Сарагоська Хроніка, готи підкорюють й значну частину Іберійського півострова. Натоді везеготська держава досягла вершини могутності. Із територією в 700-750 тис. кв. км і майже 10-мільйонним населенням вона стала найбільшою державою на руїнах Римської імперії. Проте незабаром при Пуатьє везе- готи зазнають відчутної поразки від франків, а 23 липня 711 р. у битві на Гвадалеті — від арабів. Продовжувачем везеготської держави на Піренеях стало королівство Астурія. Саме звідси через вісім століть почнеться Реконкіста, яка завершиться ви­гнанням арабів і завоюванням Гранади 1492 р.

Пам’ять про перебування готів у Західній Європі зберегли і європейські мови, і численні назви (лише з компонентом го­ти їх близько 80). Серед найвідоміших — Каталонія (від готи й алани), Андалузія (від вандали) тощо. Європейські історики Ще на рубежі середньовіччя вважали королів Кастилії і Леона прямими нащадками везеготського короля Атанаріха, а знатні вельможі й бідні ідальго пишалися своїм готським походжен­ням. Та й нині слово godo вжиткове в значенні «знатна люди­на». Латиноамериканці називають іспанця гот (el godo), коли хочуть підкреслити, що в його жилах тече не індіанська кров.

Вандали

Ще одним готським народом були вандали. На жаль, тер­мін вандалізм, введений ще за Великої Французької революції на означення невиправданої жорстокості й руйнування з легкої руки Грегуара, єпископа з міста Блуа, сформував викривлене уявлення про цей народ. Насправді ж вандали мало відрізня­лися від решти тогочасних народів. Навіть навпаки, як пові­домляє Прокопій у «Війні з вандалами», «...3 усіх відомих нам племен вандали були найбільш розніжені. Відколи вони заволоді­ли Лівією [Африкою. — C. H.], вандали щоденно користувалися ваннами та найвишуканішим столом, усім, шр тільки найкра­щого виробляє земля і море. Всі вони переважно носили золоті прикраси, вдягаючись у мідійське вбрання, яке тепер називають шовковим, проводячи час у театрах, на іподромах і серед інших задоволень, особливо захоплюючись полюванням. Вони насоло­джувалися гарним співом і виступами мімів; усі задоволення, якими вони пестять слух та зір, були в них досить поширені... більшість із них жили в парках, багатих водою і деревами, часто влаштовували пири і з великою пристрастю віддавалися чут­тєвим утіхам».

Прикметно, що стосунки вандалів зі своїми співплемінни- ками-готами були вкрай ворожі, і ця ворожнеча, про причи­ни якої можна лише здогадуватися, простежується впродовж усієї вандальської історії. Ще за війни з готським королем Геберіхом вандали мусили полишити свої землі й прохати до­зволу імператора Костянтина оселитися в Паннонії, але навіть тут вони не були убезпечені від нападів готів. Тож наприкінці 406 р., разом зі свевами, аланами й іншими племенами, ван­дали переходять Рейн і вторгаються в Галлію, через три роки вони вже долають Піренеї й опиняються в Іспанії. А 429 р. ко­роль Гейзеріх переправляє вандалів через Гібралтар на афри­канське узбережжя і створює Вандальське королівство. Харак­терно, що ворожнеча між вандалами й готами була настільки гострою, що король готів Валія збирався переслідувати ван­далів навіть у Африці.

Шлях вандалів, завершений у Північній Африці, сам по собі досить цікавий. Важко сказати, що там так вабило готів, але не зайве нагадати, що й Аларіх, коли захопив Рим, так само праг­нув дістатися африканського узбережжя. Вандал Гензеріх (428- 477), який 455 р. захопив Рим, взагалі оголосив себе месником за зруйнування Карфагена, що відбулося за півтисячоліття до нього, коли місто було зрівняне з землею після Пунічних війн. Складається враження, що північноафриканські землі справ­ді відіграли якусь важливу роль у попередній історії готів. Щоправда, про це, як і про багато інших таємниць стародавньої історії, можемо лише здогадуватися.

Кінець вандальській державі поклала військова виправа до Африки візантійського полководця Велізарія влітку 533 р., яку докладно описав Прокопій. Внаслідок двох битв Веліза- рій полонив останнього короля «вандалів та аланів» Гелімера, вандальську знать і величезні скарби доправили до Констан­тинополя, а на честь Велізарія влаштували тріумф. Сам Гелі- мер отримав помістя у Галатії (Мала Азія), де й мешкав як при­ватна особа.

Остроготи

Тепер повернімося до остроготів, які після перемоги над ни­ми гуннів лишилися в Північному Причорномор’ї. їм дослід­ники приділяють значно меншу увагу, хоча перемога гуннів над готами зовсім не означала цілковитого підкорення остан­ніх. Готи не лише зберегли цілісність, територіальну і внут­рішню незалежність — готські королі утримали всі атрибути своєї влади. Та навіть така залежність була обтяжливою для готів. Потроху звільняючись з-під влади гуннів, готський ко­роль Вінітарій рушив з військом на антів. І хоча в першій бит­ві був переможений, надалі діяв рішучіше. Аби побільшити страх до себе, він розіп’яв короля антів Божа, його синів і сім­десят старійшин. Такої готської сваволі не стерпів король гун­нів Баламбер і в битві на річці Ерак поновив владу над готами. Проте і тепер готи мали свого правителя, хоч і підконтрольного гуннам. Сам Баламбер узяв собі в дружини Вадамерку, племін­ницю Вінітарія з роду Амалів.

Готи й слов’яни

Повертаючись до проблеми походження готів, відзначимо той характерний факт, що численні давні та середньовічні іс­торики тісно пов’язували готів зі слов’янами. Зокрема, візан­тійський історик Феофілакт Сімокатта (VII ст.) писав, що ге- ти — найдавніша назва слов’ян. Північногерманський хроніст Адам Бременський (XI ст.) відносив готські народи гепідів і вандалів до слов’ян, а далматинський історик XVI ст. Мавро Орбіні мовив, що анти були готського походження; більше то­го, від готів ніби походили не лише анти, а й слов’яни, авари, скіри, алани, а також деякі інші народи. Серед назв, які колись мали слов’яни, він наводить назви фактично всіх готських на­родів — вандали, бургундіони, готи, остроготи, везеготи, ге- піди, герули. Цитуючи десятки свідчень давніх авторів (серед них і невідомі нині), Орбіні фактично стверджує тотожність готів і слов’ян, а також наводить словник вандальських (гот­ських) слів та їх слов’янських відповідників. Готський істо­рик Іоанн, фрагменти праці якого дійшли до нас у переказах інших істориків, зазначав, що вандали й слов’яни однієї на­ції і різняться лише назвою. Амміан Марцеллін (IV ст.) назв везеготи й остроготи не знає взагалі, а називає їх тервінги («лісовики», пор. древляни) й гревтунги («степовики», пор. поляни). Російський історик Василь Татищев, посилаючись на нині недосяжні нам джерела, писав, що готи не прийшли з-за моря, а їхні початки пов’язані з Руссю, через що русів ли­товці й досі називають гути. Готські імена Валамер, Тіудімер і Відемер мають цілком слов’янське звучання і стають в один ряд зі слов’янськими Болемир, Чудимир і Вітомир, а імена трьох братів-готів — Pecnu, Ведука й Tapeapa — навіюють на згадку трьох братів — Рюрика, Синеуса й Tpyeopa, нібито закликаних на Русь із вандальської Ваґрії.

Готська ономастика

Слід сказати кілька слів і про мовозначий аспект «готської проблеми». Украй важливим у зв’язку з цим видається тлума­чення як самої назви гети-готи, так і назв частини готських народів — остроготи, еезеготи, масагети тощо. Так, нині є ва­гомі підстави пов’язувати етнонім готи з і.-є. гот-гуд «бик». В.Татищев підтверджує існування паралельних форм гуди й гути. У такому разі назва масагети тлумачиться як «вели­кі гети» або «великі бики», де маса споріднене з Іран, тага та інд. maha «великий». Характерно, що назва масагети має сво­го індійського двійника, етнонім махаеріша — теж «великі би­ки». Щодо назви остроготи, то звернемо увагу на санскр. usra «бик», що має різновиди ustra й ushtra. Серед гепідів було відо­ме й ім’я Устріґот. Цілком можливо, що назва остроготи спо­ріднена з назвою струхати в Геродота — так називалося од­не з мідійських племен. Ім’я Аларіх означає «Цар усіх», де ріх «цар» (латин, гех), а ала «всі» (пор. англ, all, нім. alle, відбите в назві Алеманія «Німеччина»). Що ж до назви готської кра­їни Дорі на південному березі Криму, то є підстави визнати її спорідненість із тавр «бик» (тур, у памірських мовах dur, пу­шту doure, осет. dyr, воно ж у назві сав-дара-ти «чорні бики»). Якщо це справді так, то до «бичачої» етнонімії, очевидно, слід віднести й етнонім дорійці, що виявляє фонетичну й семантич­ну тотожність із назвою таври — «бики» або «бичичі», «тури- чі». Характерно, що надійної етимології назв готських народів та імен з германських мов досі немає.

Культура готів

Серед усіх «варварських» народів, за Йорданом, готи були чи не найосвіченіші, майже рівні грекам. Історик відзначав їх­ній гострий природний розум і зауважував, що серед них не бракувало мудрих людей. Ще Геродот згадував готського муд­реця Замолксиса, з інших джерел відомі також Зевт і Дікіней. З останнім пов’язаний цікавий уривок, що його наводить Йор­дан: «Він навчив готів майже всіх філософій... приборкавши [їх­ній ] варварський норов; викладаючи їм фізику, він змусив їх жи­ти відповідно до природи, згідно з власними законами, які, буду­чи записані, і досі звуться «белагіни»; навчаючи логіці, він зробив [готів] такими, що більше за інші народи розуміють [мисте­цтво] думки; показуючи практику, він переконав їх жити в до­брочесності; відкриваючи теоретику, навчив споглядати два­надцять знаків і біг через них планет, а також усю астроно­мію; він пояснив і те, яким чином місячний диск збільшується та зменшується, і показав, наскільки вогняне сонячне коло пе­ребільшує за розмірами земне коло, і виклав, під якими іменами і під якими знаками на небосхилі розташовані зі сходу на захід 346 зірок. Яким же було, питаю я, задоволення, коли відважні мужі, маючи невеличкий перепочинок від військових справ, ви­вчали філософські вчення? І ти міг бачити, як один досліджує небо, а інший — природу трав і кущів; цей спостерігає збільшен­ня і зменшення Місяця, а той — дію Сонця і те, як, підхопле­ні обертанням, небосхили приводять назад на західний бік ті [світила], які поспішають до східного, отримавши спочинок за усталеним законом...»

Слава про культурний рівень готів була такою, що вважало­ся навіть, нібито Марс, бог війни, вперше з’явився саме в них. На його пошану, свідчить Йордан, готи приносили в пожерт­ву полонених, а на деревах розвішували трофеї. З іншого боку, серед готів рано поширилося християнське вчення (переваж­но у формі аріанства), і лише кримські готи лишилися вірними ортодоксії. Готський єпископ Теофіл брав участь у Першому Нікейському Соборі 325 р., а знаменитий везеготський єпископ Ульфіла (311-386) уперше переклав готською мовою Новий завіт. Однак поширення християнства відбувалося нелегко: так, під час переслідування християн у 369-372 рр. готський король Атанаріх возив по країні дерев’яного ідола, якому силу­вав поклонятися християн.

Гети мали й власну писану історію, на неї в римському сена­ті посилався їхній король Теодоріх (493-526). Римські духовні особи в XI ст. називали слов’янську абетку готською і казали, що її винайшов якийсь єретик Мефодій. У поховальних уро­чистостях на честь Теодоріха на Каталаунських полях полег­лих у битві вшановували піснями. Йордан оповідав про геро­їчні пісні, присвячені їхнім видатним мужам. Про «пісні пред­ків», які співала готська молодь, згадував Ісидор Севільський. А храм в Ефесі, начебто збудований доблесними, гетянками, і нині вважається одним із семи чудес світу.

Резюме

Така стисло історія готів — народу, що впродовж відомої нам давньої історії вагомо впливав на долю Європи. Народу, що його історіографія фактично вилучила зі сфери зацікавлень ві­тчизняного історика, і чия роль у європейській історії зводиться переважно до розграбування Риму й «вандалізму». А тим часом наявні джерела засвідчують, що історія гетів-готів цікава й бага­та на події. Звісно, в невеличкому розділі годі висвітлити й ви­рішити всі аспекти «готської проблеми», у якій нині з’явилося кілька нових обставин. Так, дивує те, чому з-поміж двох версій походження готів — досить міфічної і не до кінця зрозумілої північної, представленої лише в Йордана, й цілком історичної місцевої, стверджуваної десятками давніх авторів, історики об­рали саме перший? Очевидно, йдеться аж ніяк не про автори­тет Йордана як історика: принаймні ніщо не завадило дослід­никам викреслити в нього сотні свідчень, бо той, мовляв, щось там наплутав. А може, наплутав зовсім не Йордан, а — вже вкот­ре — самі історики, які сприйняли на віру чи й хибно зрозуміли напівміфічну оповідь про походження готів у Йордана, а відт­ак «змусили» готів рушити зі Скандинавії до Причорномор’я — шлях, яким не йшов жоден історичний народ. Шлях, сумнів у історичності якого викликає хоча б те, що нам невідомі ні при­чини, через які скандинавська людність мусила цілеспрямова­но долати кілька тисяч кілометрів, аби опинитись у Північному Причорномор’ї, ні переконливі археологічні й історичні свід­чення такого пересування. Теза про північну батьківщину готів, панівна в історичній науці, цілковито бездоказова. Важко на­віть уявити, скільки історичних нісенітниць породило таке «на­укове» розв’язання проблеми.

Що ж до прибалтійських готів, то нам достеменно невідо­ма ні їхня роль в історії, ні те, у якому зв’язку вони перебували з причорноморськими гетами-готами, ні навіть те, чи існували вони насправді. Так само мало відомо й про Йорданову Скан- дзу, локалізація якої, як і час переселення готів, і досі — пред­мет наукових суперечок. Не вдаючися в подробиці, зауважимо, що твердження про її тотожність із сучасною Скандинавією зовсім не таке очевидне, як може видатися на перший погляд, а означення Йорданом Скандзи як «кузні народів» не відпові­дає ролі Скандинавії в етнічній історії Європи, заселення якої, як на науковців, відбувалося з півдня на північ, а не навпаки. Та й самі скандинави зовсім не вважали себе автохтонами на цій землі, а розміщували свою батьківщину (Велику Світьод) на північ від Чорного моря, там, де тече річка Танаїс, раніше Танаквісль чи Ванаквісль, що впадає в Чорне море і біля якого живуть вани та їхні головні супротивники — аси і звідки, за пе­реказами, їх привів на північ бог-герой Одін.

У цьому контексті заслуговує на увагу тлумачення назви Скандинавія як «Нова Скандія», що може розглядатися як від­биття історичної пам’яті про стару, первісну Скандію. Цікаво, що на деяких давніх картах під назвою Кандій фігурує серед­земноморський острів Крит, де, як відомо, існувала одна з най­давніших і найбільш відомих людських цивілізацій. Навіть якщо на підставі Йорданової оповіді й говорити про Скан­динавію як батьківщину готів, то датувати їхнє переселення звідти слід доісторичними часами, оскільки гети-готи в Причор­номор’ї — учасники подій ще II тис. до н. е. Тож доводиться ви­знати, що твердження про скандинавські народи між Дністром і Доном — почасти результат плутанини, а почасти — дослідниць­кої фантазії.

Сталося так, що готи — один із найбільш яскравих давніх народів — майже викреслені з вітчизняної історії, і нині ані уявлення про готів, ані увага, що приділяється їм науковцями, не відповідають ролі й значенню цього народу в європейській і світовій історії. А тим часом саме історія готів мовби сфокусо- вує в собі найважливіші лінії історії Європи і є значною мірою визначальною для розуміння багатьох проблем етнічної істо­рії Давньої України. Тож без належного розв’язання «готської проблеми» не може бути й мови про успішне й правдиве піз­нання нашої давньої історії.