Кімерійці

Вступ • Кімерійська топоніміка • Походи кімерійців • Походження кімерійців • Етнонім «кімерійці» • «Втеча» кімерійців • Кімерійська археологія • Кімерійці та скіфи • Кімерійці й сінди-сувіри • Значення етноніма «кімери-сівери» • Кіме-' рійська ономастика • Кімерійці й інші давні народи • Культура кімерійців • Резюме

Першим народом на території України, назву якого зберегла для нас історія, були кімерійці, інакше кімери.

Там кімерійці живуть, і їх місто, і ціле їх царство Хмарами вкутане й вічним туманом, бо яснее сонце Не поглядає на край той гарячим промінням ніколи...

Через кілька століть уже Геродот (V ст. до н. е.), оповідаючи про похід перського царя Дарія на скіфів, і собі згадує Кімерію (так, мовить «батько історії», колись називалася країна, у його часи населена скіфами). Давньосхідні джерела повні згадок про войовничий народ ґімірраї, саме з кімерійцями дослідники ото­тожнюють і біблійний народ ґомер. Та й ім’я Гомер, що його мав автор знаменитих «Іліади» й «Одіссеї», певно, пов’язане саме з цим етнонімом. Втім, як не популярна була ця назва в давни­ну, про самих кімерійців нині відомо вкрай мало, а походжен­ня й історія цього народу виявилися настільки складними, що склали в науці цілу «кімерійську проблему». Звідки з’явилися кімерійці? Яку територію населяли? Якою мовою розмовля­ли? Куди так загадково зникли? І чи справді зникли?

Кімерійська топоніміка

Найперше впадає в очі, що кімерійців давні автори пов’язу­ють з ареалом обабіч сучасної Керченської протоки, у давнину — Боспором Кімерійським.

Така щільність і стійкість кімерійської топоніміки на не­значній території, безумовно, не випадкова, й вочевидь свід­чить про присутність тут кімерійців. Проте неправильно було б обмежувати їхню територію лише Кімерійським Боспором. Адже похідні від етнонімів географічні назви найчастіше ви­никають у зонах міжетнічних контактів і є здебільшого іншо- назвами; іншими словами, творцями кімерійської топоніміки на Боспорі є не самі кімерійці, як може здатися, а їхні сусіди чи наступники, для яких саме боспорські береги були основним місцем контактування з кімерійським світом. Тож і про тере­ни, що їх посідали кімерійці, годі судити лише з кімерійської топоніміки — їх ареал міг бути набагато більшим. Геродот зга­дує могили кімерійських царів на Дністрі, що відсуває терито­рію кімерійців досить далеко на захід. А одна з легенд про по­ходження скіфів, за якою ті заселили саме кімерійську землю, безумовно поширює територію кімерійців і на степову частину Причорномор’я. Що це справді могло бути так, видно хоча б із того величезного розголосу, який мали в стародавній історії кі­мерійці, насамперед через свої знамениті походи.

Походи кімерійців

В асирійських джерелах кімерійці — численний і войовни­чий народ, який під проводом своїх прославлених вождів до­лав найбільші держави стародавнього світу. Судячи з деяких свідчень, кімерійці могли брати участь уже в Троянській війні, а частина дослідників схильна пов’язувати ряд джерельних звісток і археологічних знахідок із Трої саме з кімерійцями.

Кімерійцям приписують походи в Іонію, Боліду, Пафлагонію, Віфінію, Місію, де вони майже століття володіли містом Ah- тандром, що звалося й Кімерида.

Походження кімерійців

Хоча проблема походження кімерійців уже давно привер­тає дослідницьку увагу, всі дотеперішні намагання вирішити її виявилися маловтішними, а численні припущення про належ­ність кімерійців до різних народів — фракійських, іранських, кавказьких, германських, слов’янських — так і лишилися при­пущеннями, позбавленими належної аргументації. Таке розма­їття гіпотез насправді свідчило про одне: «кімерійська пробле­ма» все ще нерозв’язна для істориків. Доходило до того, що до­слідники взагалі заперечували історичність кімерійців, а згад­ки про них в античній літературі пояснювали надмірною міфо­творчою уявою давніх греків. Проблему ускладнювала й майже цілковита відсутність слідів кімерійської мови. Кілька імен кі- мерійських вождів—Мадій, Туґдамме (Ліґдаміс), Сандакшатра, Теушпа — видалися дослідникам схожими на іранські, тож кі­мерійцям вже традиційно приписують іранське походження. Однак вірогідність такого припущення суттєво знижує те, що дослідники так і не запропонували більш-менш прийнятної етимології цих імен саме з іранських мов.

Етнонім «кімерійці»

Пропонувалися різноманітні пояснення назви кімерійці. Од­ні дослідники тлумачили її з давньогрецької як «зимові» (інак­ше «холодні», «жорстокі»), хоча переконливого вмотивування так і не дали. Інші виводили назву з фракійського kir(s)-mar- іо — «чорноморські», де kir(s)- «чорний», а таг//тог — «мо­ре». Мовляв, так називали кімерійців фракійці, бо ті жили біля Чорного моря. Дивує, втім, що фракійці називали «чорномор­ськими» саме кімерійців, хоча біля Чорного моря жило багато інших народів, та й самі фракійці. Ще інші взагалі вважали кі­мерійців не народом, а передовим загоном кінноти якогось не­відомого народу. Що ж до можливої етимології цього етноні­ма як самоназви, вкажемо на осет. goumiry/∕gumeri, груз, gmiri, вірм. gmir, асир. gimirrai «велетень, герой, богатир».

Ще донедавна таким переліком основних версій походжен­ня назви кімерійці можна було б обмежитися. Але кілька років тому український сходознавець-індолог Степан Наливайко висловив іще один, доволі несподіваний погляд на походжен­ня цього загадкового етноніма. Він зауважив, що давньогрець­ка мова через фонетичні особливості не всі іншомовні назви передавала адекватно: серед них дослідник відзначив переда­чу с через к (сатем-кентум) та в через м. Приклавши їх до ет­ноніма кімери (лінгвістично більш коректна форма, ніж кіме­рійці), він виснував, що на місцевому ґрунті той міг звучати як сівери. Інакше кажучи, кімери й сівери — лише різні передачі однієї назви засобами двох індоєвропейських мов — давньо­грецької і слов’янської. Гіпотеза справді надзвичайно цікава й смілива, проте, здавалося б, майже неймовірна. Проте не бу­демо поспішати.

«Втеча» кімерійців

«...Країна, яку займають тепер скіфи, належала, кажуть, кі- мерійцям», — зазначає Геродот у своїй «Історії».

«...Кімерійці, коли побачили, що проти них виступило вели­ке військо, почали радитися, що робити. Думки поділилися на­двоє, і кожна сторона наполягала на своєму. І найдостойнішою була думка царів, а думка більшості зводилася до того, що ви­гідніше піти, аніж, залишившись, наражатися на небезпеку і чинити опір численним ворогам. Але царі вважали за краще воювати до останнього, обороняючи свою країну. Хоч як там було, ані більшість не хотіла послухатися царів, ані царі біль­шості. Отож перші вирішили без бою залишити країну загарб­никам, а царі вирішили за краще бути вбитими і похованими на батьківщині, але не тікати, згадавши, як їм було добре тут і які муки спіткають їх, якщо вони втечуть. Як тільки вони так вирішили, вони розділилися, обидві їхні частини стали рів­ними в числі і почали битися між собою. І загиблих у цій битві кімерійці поховали поблизу річки Tipac (їхні могили і тепер ще можна там бачити). Там їх поховали і після того вони залиши­ли країну. Згодом прийшли скіфи, знайшли країну незалюдненою і зайняли її».

Отож, за Геродотом, кімерійці, не простистоячи збройно скі­фам, подалися з Давньої України до Малої Азії та Централь­ної Європи, а скіфи зайняли їхню, вже безлюдну, країну. Лише назви Східного Криму й Приазов’я, та ще могили кімерій- ських царів на Дністрі зберігали пам’ять про кімерійців у Ге- родотові часи. Цей переказ, якому, до речі, найбільше довіряв сам Геродот, тривалий час був підставою для висновку про принципові етнічні зміни у Північному Причорномор’ї на по­чатку І тис. до н. е. Проте сучасні дослідники все частіше на­полягають на тому, що оповідь Геродота, очевидно, не зовсім повно відтворює історичну дійсність, що тут переплелися іс­торичні й напівлегендарні події, а про цілковитий відхід кіме­рійців зі своїх теренів не може бути й мови. Саме те, як кіме­рійці залишили країну, не може не викликати питань. Є тут і хронологічні складнощі: кімерійці фіксуються в Малій Азії принаймні за півстоліття до скіфів, тож і витіснення їх скі­фами видається доволі сумнівним.

Кімерійська археологія

Про археологічний аспект «кімерійської проблеми» слід сказати окремо. Незважаючи на значний розголос, що його ма­ли кімерійці у давній історичній традиції, археологам тривалий час не вдавалося виявити слідів їхньої матеріальної культури. Та й навіть тепер, попри постійні намагання виокремити особ' ливу кімерійську культуру (з нею найчастіше співвідносять пам’ятки зрубної та катакомбної археологічних культур), слід визнати, що численні спроби підступитися до «кімерійської проблеми» з археологічного боку й прив’язати кімерійців до певного археологічного середовища не можна вважати пере­конливими. Ймовірно, тому, що в пошуках матеріальних слідів кімерійців археологи, передусім, шукали археологічні шари, які б передували скіфським і засвідчували цілковиту зміну люд­ності: іншими словами, шукали археологічного підтвердження слів Геродота. І не знаходили. Чи не тому, що сама його оповідь, як уже йшлося, не може правити за достатній критерій для ар­хеологічної ідентифікації кімерійців. Варто лише засумнівати­ся в словах Геродота (а для цього є певні підстави), як усі на­магання археологічно «виловити» кімерійців втрачають будь- яке підґрунтя. «Кімерійська археологія» нині взагалі малопер­спективна без належного критичного осмислення літературно- історичної традиції про кімерійців. Тож і розв’язати «кімерій­ську проблему» має найперше історик, а не археолог.

Кімерійці та скіфи

Хоча кімерійці та скіфи постають з історичних праць і під­ручників ледь не антагоністами, історична традиція не підтвер­джує цього; навпаки, вона засвідчує тісний зв’язок обох наро­дів. Нагадаємо, що самі скіфи постають на історичній арені ли­ше тоді, коли входять у контакт з кімерійцями. Та й про якесь протистояння зовсім не йдеться — Геродот якраз і наголошує, що жодних військових дій не було. Характерно, що біблійна легенда про походження народів називає Гомера-Кімерійця старшим сином Яфета — родоначальника народів, що їх нині називають індоєвропейськими. Старшим сином Гомера вва­жався Скіф. Давньоперські написи часто змішують назви кі­мерійці й скіфи: так, у Бехістунському напису перського царя Дарія скіфи названі (у вавилонській версії) gimiri, тобто кі­мерійці. Для Арріана (II ст.) вже кімерійці — скіфський народ. Археологи й собі відзначають неабияку подібність обох куль­тур, причому часом годі визначити, які пам’ятки VIII-VII ст. до н. е. належать кімерійцям, а які — скіфам.

Кімерійці й сінди-сувіри

Уважне звернення до історичної традиції, пов’язаної з кіме- рійцями, відкриває маловідомі досі аспекти «кімерійської про­блеми». Так, виявляється, що, всупереч усталеному уявлен­ню, кімерійці після своєї «втечі» зовсім не зникають зі сторі­нок історичних джерел, а низка давніх авторів знає кімерійців у Приазов’ї навіть на початку нової ери. У цей час землі навко­ло Азовського моря заселяли численні меотські народи, про­відним з-поміж яких були сінди. Прикметно, що давня тради­ція дивним чином пов’язувала кімерійців саме із сіндами: «во­ни [савромати. — C. H.] живуть біля сарматської річки Танаїс, з ними межують також сінди й кімерійці» (Прісциан, VI ст.); «найближчі до Танаїсу місцевості займають кімерійці й сінди» (Руфій Фест Авіен, IV ст.); «...у Савроматіїж, як сусіди, живуть сінди, кімерійці, керкетії, торети...» (Діонісій, II ст.). Отже, по- перше, античні автори знають реальних кімерійців навіть тоді, коли, здавалося б, про них не мало лишитися і сліду. По-друге, кімерійці впевнено локалізуються у Приазов’ї, тобто там, де їх і засвідчили свого часу давньогрецькі автори. По-третє, кіме­рійці в античних джерелах неодмінно стоять поряд із сіндами. Що це? Проста випадковість?

Степан Наливайко в контексті своєї гіпотези про спорідне­ність кімерів і сіверів звернув увагу на свідчення давньоіндій­ської епічної поеми «Махабгарата» про сувірів — індоарійську людність, добре їй відому. Невеличку фонетичну відмінність між назвами сувіри й сівери дослідник пояснює тим, що корене­ве санскритське и (наше у) відповідає українському и (санскр. tu — укр. ти, musha — миша, shula — шило, chatura — чотири тощо). Отже, ймовірно, сувіри й сівери — просто дещо одмінні фонетично різновиди однієї і тієї ж назви, передані двома спо­рідненими мовами. Проте найцікавіше те, що індійський епос подає іншу назву сувірів — сінди\ обидва народи завжди згаду­ються разом, у них спільна територія, єдине управління й схожі характеристики. Навіть більше: індійська традиція ототожнює сіндів і сувірів, називає їх спільним етнонімом — сіндгу або сау- віра, іноді — сіндгу-саувіра, чим стверджує їхню спорідненість. Така подвійна відповідність двох пар етнонімів — кімери-сінди в Північному Причорномор’ї і сувіри-сінди в індійському епосі спонукає уважніше поставитись і до згаданої гіпотези про гене­тичний зв’язок кімерів і сіверів. Надзвичайно показове в цьому плані свідчення «Велесової книги», автор якої вважає за пер- шопредка власного народу отця Богумира (пор. Гомер), тобто Кімерійця, а його сином називає царя Севіра, родоначальника літописних сіверів. А отже, і у «Велесовій книзі» сівери поста­ють етнічними нащадками кімерійців.

Значення етноніма «кімери-сівери>

Давньоіндійський епос виводить сувірів від легендарного предка — царя на ім’я Сувір. Саме тому країна сіндів — Сіндгу мала й назву Саувіра, тобто «Сувірина», «Країна Сувіри». Сте­пан Наливайко розкладає ім’я Сувір на Су+ вір, де Су — пре­фікс, що надає основному слову вищу якість і передає значення «дуже, вкрай, винятково», а вір — «муж, герой, богатир». Тож Сувір у індійців означає «Справжній Муж, Могутній Богатир»; подібним чином тлумачиться й етнонім сувіри-сівери-кімери — «справжні мужі, доблесні богатирі, могутні герої». С. Наливай­ко пропонує й дещо одмінне тлумачення цих етнонімів: воно, вважає дослідник, може сходити й до індоарійського ш’ява +ва­ра, де ш’ява — «чорний», а вар — «бик», споріднене з вір. У та­кому разі пояснюється і подвоєне тт у грецькій передачі ет­ноніма kimmerioi «кімерійці». Обидва тлумачення зовсім не су­перечать одне одному. Бо епітет чорний у певному контексті може означати й дужий, могутній, а терміни бик і воїн — си­ноніми, семантичні двійники, взаємозамінні поняття (особли­во в епосі). Згадаймо принагідно й спроби тлумачити етнонім кімери, кімерійці з осет. gouτniry-gumeri, груз, gmiri, вірм. gmir, асир. gimmirrai «велетень, герой, богатир». Та обставина, що два різні етимологічні підходи дали однаковий результат — яскра­ве підтвердження на користь означеної гіпотези. Не менш важ­ливе й те, що в такому разі етнонім кімери-сівери не лише отри­мує вірогідне пояснення, а й переконливо тлумачиться як са­моназва. А що в народу індоарійська самоназва, то й сам він — індоарійський.

Кімерійська ономастика

Теза про індоарійське походження кімерійців знаходить підтвердження і в етимології низки кімерійських назв та імен. Показово, що для деяких із них властивий той самий «бичачий» слід, простежуваний і для назви кімерійці. Так, назва Боспор на означення сучасної Керченської протоки тлумачиться з грець­кої як «Брід бика», а друга частина назви Eocnop-Bocnop (так ще називався Пантикапей, столиця Боспорської держави), ймовірно, сходить до інд. риг «місто, фортеця», і означає, отже, «Місто бика». Сама назва Чорного моря — Понт Евксинський, тлумачена греками в дусі «народної етимології» як Негостинне, а потім як Гостинне море, виявляється лише огреченим місце­вим Пантха Укшан «Шлях-Брід бика». Де пантха із санскри­ту — «шлях, брід, переправа», лукшан-ухшан — «бик».

Ім’я кімерійця з вавилонського документа V ст. до н. е. — Ca- кіта містить індоарійську основу shak (Іран, sak) «могти», «бу­ти сильним, могутнім» і означає «Сильний, Дужий, Могутній». Кімерійське царське ім’я Сандакшатра містить компоненти санда «всі, люди, народ» і кшатра (Іран, хшатра) «сила, влада» й означає «Цар людей, Правитель усіх». Ім’я ще одного кімерій- ського царя — Теушпа — має індійський відповідник Девашва, що означає «Божественний кінь», де теу тотожне санскр. deva «бог», а шпа — санскр. ashva й Іран, aspa «кінь». Ім’я Девашва в індійській міфології має кінь царя богів і ватажка небесного воїнства Індри. Слушність такого тлумачення підтримує й ети­мологія імені скіфського царя з Добруджі (II ст. до н. е.) — Xapacn, що виявляє спорідненість з індійським ім’ям Хар’яшва (харі+ашва), де санскр. hah «гнідий, буланий», a ashva (Іран. aspa) «кінь»; тож усе ім’я означає «Буланий-Гнідий Кінь». Важливо, що Хар’яшва в індійській міфології — одне з імен бога Індри (як і ім’я Cnapfanim, що його мав інший скіфський цар). А це безумовно засвідчує, що й кімерійці, і скіфи добре знали Індру й пов’язані з ним уявлення. Не менш важливо, що імена з компонентом deva «бог» (як в імені Девашва) суто ін- доарійські, бо в іранців дева має цілком протилежне, негативне значення — «злий дух, демон, дев» і не використовується в іме- нотворенні. Замість deva давні іранці вживали baga «бог».

Кімерійці й інші давні народи

Судячи зі свідчень давніх авторів, ареали, де історична па­м’ять зафіксувала кімерійців, особливо тісно пов’язані з гріз­ними жінками-воїтельками — амазонками. їхню країну антич­на традиція розміщувала біля річки Термодонт на південному узбережжі Чорного моря, в Малій Азії, куди здійснювали свої походи і кімерійці, і скіфи. Християнський автор V ст. Павло Оросій мовить про спільне вторгнення амазонок і кімерійців до Малої Азії за тридцять років до заснування Риму (753 р. до н. е.). За тісний зв’язок двох народів промовляють і попу­лярні на Боспорі міфи про амазонок, що засвідчує здавна ха­рактерну для місцевої людності виняткову роль жінки — доб­лесної воїтельки і здібної ватажки цілих народів.

Для кімерійців властивий і якийсь особливий зв’язок із фра­кійцями — групою і.-є. народів (гети, бесси, одриси, даки, три- балли та ін.), умовно протослов’янами, які в давнину населя­ли частину Балканського п-ова та Малої Азії. Страбон (І ст.) означував фракійців-трерів «кімерійським народом». У зв’язку з цим особливу увагу привертає фракійське населення острова Лемнос — сінтії або сінти (!), що складають яскраву відповід­ність приазовським сіндам, й собі тісно пов’язуваним із кіме- рійцями. Цікаво, що грецька традиція і тут відзначає ту ж про­відну роль жінки в політиці, війні й релігії, так характерну і для народів Меотиди. Це вкотре спонукає замислитися над суттє­вими й не завжди зрозумілими зв’язками, що простежуються між Приазов’ям і Балканами впродовж усього давнього періо­ду і ведуть у глибини європейської історії. На жаль, досі ніхто не поглибив цих спостережень і вони все ще чекають на свого дослідника.

Зауважимо і той прикметний факт, що в європейській етно­німії причорноморські кімери мають цікаву у багатьох відно­шеннях паралель — т. зв. кімврів, один з кельтських народів. їх європейські джерела згадують приблизно через півтисячоліт- тя після кімерійців, у II ст. до н. е., на протилежному кінці Єв­ропи, біля Північного моря, що й собі тривалий час означало- ся Кімбрійським. Знаменно, що кімврів, як і кімерів, давня іс­торіографія приурочувала до Надчорномор’я, а частина дав­ніх авторів прямо вважала їх нащадками кімерійців. Грецький письменник Плутарх (I-II ст.) згадує напад кімврів на Рим, а «Велесова книга» пише про кімерійців, «батьків наших, що римлян розкидали, як поросят настрашених».

Цікаві й деякі інші «нетрадиційні» свідчення джерел про кі­мерійців. Так, зокрема, можна говорити про якийсь зв’язок кі­мерійців з етрусками. А арабський твір XII ст. «Маджмал-ат- Таварах» («Зібрання історій») оповідає про трьох братів — Руса, Кімарій Хозара, які постають родоначальниками русів, кімерій­ців і хозарів. Візантійський історик Прокопій Кесарійський вва­жав кімерійців прямими предками гуннів, а козацький «Літопис Грабянки» — етнічними попередниками аланів і хозарів.

Культура кімерійців

Хоча археологічно ідентифікувати кімерійські пам’ятки до­сить складно, матеріальні сліди кімерійців, безперечно, існу­ють. Ймовірно, саме кімерійцям належать залишки донець­ких укріплень в околицях Керчі. Цікавий матеріал дали роз­копки боспорського міста Тірітака, де знайдено антропоморф­ні скульптури, теж, певно, кімерійські. У самій Керчі знайде­но чудову пласку сокиру із зображенням сонячного диска, а під ним — рогатої тварини, очевидно, бика. Є підстави гада­ти, що кімерійцям належать підкурганні поховання в підзем­них камерах-катакомбах, особливо характерних для пониззя Кубані, Таманського й Керченського півостровів. Згадаємо і так званий Золотий Курган в околицях Пантикапея, розкопаний археологами в середині XIX ст. (і нині майже зруйнований). Розміщений на пагорбі, складений із величезних кам’яних брил і початково сягаючи у висоту на 15-16 м., він вражає своєю мо­нументальністю: подібні грецькі споруди нам невідомі.

До нас дійшло й кілька зображень кімерійців. Одне з них — на етруській вазі, інше — на аттичному чорнофігурному кра­тері (обидва — VI ст. до н. е.), що отримав назву вази Франсуа. Верхній фриз її зображає сцену калідонського полювання на вепра, у якій брали участь найхоробріші воїни Греції. На фризі троє кімерійців-лучників стріляють з коліна. Під одним із них напис — кімерієць.

Резюме

Специфіка досліджень з давньої етнічної історії та, що урив­кові й небагатослівні джерельні свідчення часто визначають певні «вузлові моменти», від яких сучасний історик, хоче він того чи ні, має відштовхуватись. Для вітчизняної один із них — Геродотова згадка про кімерійців, у зв’язку з якою на сторінках історичних джерел вперше постає ім’я народу, що відкриває іс­торичну добу на давньоукраїнських землях. Не менш важливо

й те, що саме починаючи з епохи кімерійців у розпорядженні дослідника з’являються, хоч поки й нечисленні, датовані лінг­вістичні джерела — імена та назви.

Брак інформації про кімерійців від самого початку компен­сувався значною кількістю теорій, гіпотез і припущень різно­го ґатунку, внаслідок чого у сучасній науці стосовно кімерій­ців виникло й затвердилося кілька історіографічних міфів, зов­сім не підтверджених джерельно. Зокрема, прийнято вважати, що саме витіснення скіфами кімерійців започаткувало трива­лий період етнічних міграцій у Північному Причорномор’ї, хо­ча з наявних джерел такий висновок зробити годі. Аналогічно й твердження про іраномовність кімерійців, що його біль­шість підручників і наукових праць подає як незаперечний факт, тримається на хисткому підґрунті, а новітні лінгвістич­ні дослідження дають вагомі підстави засумніватися в ньому. Відзначимо й ту обставину, що належність т.зв. кімерійської ар­хеологічної культури саме кімерійцям зовсім не очевидна і ні­коли не була переконливо доведена. В кожному разі, сучасний стан дослідження «кімерійської проблеми» вимагає якомога пильніше придивитися до кімерійців — народу, що започатко­вує нашу персонізовану історію і який часом виявляє надзви­чайно тісні зв’язки з українською історією наступних століть і тисячоліть. Нескладно зрозуміти, що й сама «кімерійська про­блема» насправді набагато ширша й глибша за саме з’ясування походження кімерійського етносу й подій, із ним пов’язаних. Її розв’язання, по суті, означатиме принциповий для вітчизня­ної історії висновок — про взаємозв’язок історичної і доісто­ричної доби на давньоукраїнських теренах.