Предмет, функції та етапи розвитку макроекономіки

Виходячи з визначення об’єкту і завдань макроекономіки можна сформулювати її предмет.

Предметом макроекономіки є причинно-наслідковий механізм функціонування та розвитку всієї національної економіки як єдиного цілого та чинники, що визначають зміни цього механізму в коротко- та довгостроковій перспективі і способи впливу на них з боку держави.

Макроекономіка вивчає найбільш суттєві взаємозв’язки у національній економіці, поведінку виробництва в цілому, на відміну від мікроекономіки, яка вивчає поведінку окремої фірми чи певного ринку. Але між мікро- і макроекономікою є значна кількість “точок дотику”, які зумовлені тим, що макроекономічні явища формуються як наслідок дій суб’єктів мікроекономіки.

У центрі уваги макроекономіки перебувають чотири сфери економіки та пов’язані з ними макроекономічні проблеми.

По-перше, це сфера виробництва. Суспільство зацікавлене в збільшенні обсягів виробництва товарів та послуг. Важливою макроекономічною проблемою є питання про те, як досягти максимального рівня економічного зростання, зберегти його темпи на достатньому рівні і запобігти спаду виробництва.

По-друге, об’єктом уваги макроекономіки є сфера зайнятості. Наявність робочих місць є запорукою можливості отримання доходу більшістю населення будь-якої країни. Макроекономіка досліджує проблему вимушеного безробіття, його чинників та шляхів його подолання.

По-третє, макроекономічні дослідження спрямовані на сферу цін та пов’язану з нею проблему інфляції, причин та наслідків її розвитку, взаємозв’язку з безробіттям та економічним зростанням, а також на створення механізмів регулювання інфляції.

По-четверте, макроекономіка приймає до уваги зовнішній сектор. У сучасному світі всі національні економіки є більш чи менш відкритими і їх розвиток залежить від кон’юнктури зовнішніх товарних, фінансових та валютних ринків, особливостей зовнішньоекономічних зв’язків країни.

Вдале вирішення вказаних макроекономічних проблем може дозволити досягти ідеальної моделі функціонування національної економіки: сталого економічного зростання за умов повної зайнятості всіх ресурсів, в т.ч. і трудових, стабільності цін і зовнішньоекономічної рівноваги. Таку модель іноді називають «магічним чотирикутником макроекономіки»

Рис. 1.1. «Магічний чотирикутник макроекономіки».

Таким чином, макроекономіка виконує дві основні функції:

1) Позитивну (теоретичну, пізнавальну): аналіз фактів, їх оцінка та визначення об’єктивних закономірностей і моделей;

2) Нормативну (практичну): вироблення принципів і механізмів економічної політики для підвищення ефективності економіки і рівня задоволення потреб людей.

Крім того, макроекономіка сприяє формуванню економічного мислення,

економічної психології,економічної культури і, як наслідок, - економічної поведінки людей. Таким чином, можна сказати, що макроекономіка виконує світоглядно - виховну функцію. Висновки макроекономічної теорії про механізм функціонування економічної системи використовуються іншими економічними науками; отже, макроекономіка виконує і методологічну функцію.

Як і всяка наука, макроекономіка у своєму розвитку пройшла певні етапи.

Серед економістів немає одностайності в їх визначенні. Історію розвитку макроекономіки доцільно поділити на два великі періоди:

перший - до тридцятих років ХХ сторіччя, коли головною була позитивна функція макроекономіки;

другий - від тридцятих років ХХ сторіччя по теперішній час, коли на перший план вийшла нормативна функція макроекономіки, посилилась практична роль макроекономічної науки як основи для формування обґрунтованої економічної політики держави.

Таке розмежування періодів у розвитку макроекономіки пов’язане з тим, що криза 1929-1933 рр.

Етапи розвитку макроекономіки як науки можна розрізнити за критерієм виникнення і розвитку економічних шкіл. Макроекономічні ідеї почали виникати і розвиватись в міру виникнення і розвитку централізованих держав.

Першою економічною школою, що вивчала по-суті макроекономічні проблеми, був меркантилізм, який почав розвиватись у період пізнього середньовіччя. Меркантилісти заклали основу теорії платіжного балансу і зосередили увагу на аналізі впливу зовнішньої торгівлі на економічний розвиток країни, доводили необхідність захисту внутрішнього ринку від імпорту і стимулювання експорту для забезпечення припливу в країну грошових металів, в яких вони вбачали втілення багатства нації. Економічні ідеї меркантилістів обґрунтовували активний вплив держави на розвиток економічних процесів у країні.

Розвиток школи фізіократів (ХУІІІ ст.) пов’язаний з розробками Ф.Кене, який відобразив рух продуктів між секторами економіки в таблицях, що по-суті були розробкою макроекономічного кругопотоку. Фізіократи вважали, що втручання держави в економіку повинно бути мінімальним.

Класична школа економіки (В. Петі, А. Сміт, Д. Рікардо) зробила подальший внесок у розвиток макроекономіки. Її представники вважали, що втіленням багатства країни є продукт; його джерелом - виробництво, побудоване на засадах суспільного поділу праці; умовою зростання виробництва і багатства є нагромадження капіталу. Держава, згідно з поглядами класиків має втручатись в економіку мінімально, тому що ринкова система містить у собі механізми встановлення рівноваги на максимально можливому за наявних ресурсів рівні виробництва, а в основі ринкового саморегулювання лежить особистий інтерес в отриманні прибутку («невидима рука ринку» А.Сміта). Класики (В.

Суттєвий внесок у розвиток макроекономіки зробив Карл Маркс. У ІІ томі «Капіталу» він виклав схеми простого та розширеного відтворення, що побудовані на обміні між двома секторами економіки, які виробляють засоби виробництва та предмети споживання. В цих схемах Маркс доводить, що джерелом економічного зростання є частина нової вартості, створеної у матеріальному виробництві; а саме - перетворення на капітал частини прибутку. Ці твердження збігаються з макроекономічними моделями, які використовуються сучасною наукою, зокрема моделлю рівноваги “заощадження-інвестиції” та моделями економічного зростання. Значну увагу К.Маркс приділяв аналізу проявів макроекономічної нестабільності: кризам і циклам, безробіттю, інфляції. К. Маркс вважав, що в ринковій економіці відсутні постійні механізми саморегулювання і підтримання сталого економічного зростання і виходячи з цього робив свої соціально-економічні висновки.

Новий напрямок в макроекономіці був закладений Д.М. Кейнсом у 30-ті роки ХХ сторіччя. Його теорія відбила ту обставину, що ‘‘велика криза і депресія” продемонстрували, що ринкова економіка не може швидко відновлювати повну зайнятість і потенційно можливий рівень виробництва завдяки закладеним в ній самій механізмам. Тому, за Кейнсом, необхідне державне втручання в розвиток економіки і стимулювання сукупного попиту головним чином засобами фіскальної політики. Кейнсіанці пропонують здійснювати стабілізацію сукупних витрат, а відтак і сукупного попиту, за допомогою змін у величині державних витрат, податків та пропозиції грошей («економіка попиту»). Неокейнсіанські підходи полягають у розробці концепції управління очікуваннями економічних агентів в умовах повільної зміни рівнів цін та заробітної плати.

В 60-ті роки ХХ сторіччя отримали свій розвиток погляди монетаристів, які вбачають причини нестабільності розвитку економіки в грошовій сфері, а відтак вважають, що втручання в економіку має бути мінімальним і зосередженим на регулюванні грошової пропозиції тому що зміна грошової маси є універсальним засобом стабілізації економіки.

Після кризи 1974-75рр., коли значний спад виробництва поєднався з високим рівнем інфляції виявилась обмеженість кейнсіанської моделі регулювання економіки. В цих умовах активізувались неокласичні погляди на макроекономічні проблеми. зокрема, на початку 80-х років розвинулась теорія і практика так званої “економіки пропозиції”. Її прихильники вважають, що економічна політика держави з метою підтримки економічного зростання має бути спрямована на стимулювання пропозиції шляхом скорочення рівня оподаткування підприємств. У той же час поширились теорії довгострокового економічного зростання, які зосередились на визначенні чинників економічного зростання і рівня життя довготривалої дії. Дослідження причин обмеженої ефективності державної економічної політики призвело до поширення неокласичної теорії раціональних очікувань. Суть її полягає в тому, що коли ціни та заробітна плата швидко реагують на зміни ринкової кон’юнктури, то економіка швидко стабілізується в умовах довіри економічних суб’єктів до політики центрального банку та уряду. Економічні суб’єкти адекватно оцінюють наслідки регулюючих заходів уряду на власне економічне становище і своїми діями можуть знижувати або нейтралізувати ефективність цих заходів.

В останній третині ХХ сторіччя значного розвитку набуває інституціональний напрямок в економічній думці. Інституціоналісти вважають, що розвиток економіки - це єдність еволюції господарчих форм і інститутів і вважають неприйнятною в сучасних умовах класичну модель саморегулювання економіки. Абстрактні моделі економіки наповнюються життям і реалізуються через дію різноманітних інститутів та економічну поведінку людей. Саме це пояснює чому в умовах ринкової економіки коли діють ті ж самі закономірності та моделі в різних країнах спостерігаються величезні розбіжності у рівні та якості життя.

Всі ці системи поглядів на вирішення економічних проблем більш детально розглядаються у подальших темах курсу макроекономіки. Головним питанням, на якому зосереджені практично всі макроекономічні школи, є питання про ступінь, механізми, інструменти та наслідки втручання держави в економічні процеси.

У країнах сучасного світу визначались основні напрямки макроекономічної політики:

1) Фіскальна (бюджетна) політика. Її об’єктом є величина податків та урядових видатків, а суб’єктом - вищий законодавчий орган країни.

2) Монетарна (грошово-кредитна) політика. Суб’єктом цієї політики виступає, насамперед, центральний банк, а об’єктом - грошова пропозиція та відсоткова ставка.

3) Зовнішньоекономічна політика. Суб’єктами є законодавчі органи, уряди, центральні банки. Об’єктом, у кінцевому рахунку, є рівновага платіжного балансу країни. Напрямками - регулювання зовнішньої торгівлі, руху капіталів та кредитів, робочої сили, технологій, валютних відносин.

4) Політика зайнятості. Суб’єктами є законодавчі органи та уряди. Об’єктом є рівновага на ринку праці, створення нових робочих місць і скорочення рівня безробіття.

5) Структурна політика. Націлена на підтримку довгострокової макроекономічної рівноваги цілеспрямованими діями по оптимізації структури економіки за допомогою різнопланових заходів.

6) Соціальна політика. Її завдання ширші за вирішення кон’юнктурних проблем. Вона спрямована на розвиток соціально-економічної сфери, створення соціальних передумов для розвитку і повноцінного життя людини.

В межах цих різновидів економічної політики можна виділити окремі напрямки: інвестиційну, промислову, сільськогосподарську, науково- технічну та інші.

Слід підкреслити, що реалізація всіх різновидів економічної політики потребує нормативно-регулюючих рішень та фінансування відповідних програм. Тому всі напрямки економічної політики врешті спираються на бюджетно-податкову та монетарну політику.

1.3.