Поняття політичного процесу

Політичну науку в окремих випадках доцільно поділяти на дві великі підсистеми: «політичну статику» (теорію політичних систем, у межах якої розкриваються структура політики, умови існування та основні закономірності функціонування політичних інститутів) і «політичну динаміку» (теорія політичних процесів, що фіксує змін­ні параметри розвитку політичного життя).

У політичному житті будь-якого суспільства одночасно при­сутні політичні процеси різної якості. Головні з них зведені в на­ступну таблицю.

ТИПОЛОГІЯ ПОЛІТИЧНИХ ПРОЦЕСІВ

Політичний процес (від лат.

Політичний процес може мати як макро-, так і мікрорівневе трактування. У першому випадку під ним розуміють певну рів­нодіючу сумарних впливів різних соціально-політичних процесів, тобто сукупність субпроцесів. У другому випадку — це перебіг безпосередніх подій, постійне відтворення політичної системи під впливом різнобічних факторів.

Категорію політичного процесу слід відрізняти від категорії політичного розвитку, хоча вони обидві відбивають певну комбі­націю ознак стабільності та змінності в політичній сфері життєді­яльності суспільства. Під час аналізу політичного процесу пер­шочергова увага приділяється відтворенню інститутів та їх функцій, механізмів функціонування, адаптації, успадкуванню та збереженню політичної системи. Аналіз політичного розвитку є більш акцентованим, оскільки ґрунтується на розгляді тих сторін соціальної динаміки, які пов’язані з еволюційними реформами чи революційними змінами.

Політичний процес є одним з багатьох суспільних процесів, але він значно відрізняється від економічних, правових, ідеологіч­них, духовно-культурних та інших напрямків суспільного розви­тку своїми специфічними характеристиками. Такими характерис­тиками є:

• структурно-функціональна складність (політичний процес зазвичай є сукупністю макро-, мезо- та мікропроцесів, що стосу­ються різних рівнів і граней життєдіяльності соціуму);

• конкретність і цільова визначеність (організація політичної партії, перемога на виборах, формування парламентської більшо­сті, формування уряду тощо);

• значна кількість учасників, масштаби діяльності, соціальна підтримка та ресурсне забезпечення яких варіюються від загаль­нодержавних і міжнародних до локальних;

• реальність взаємодії суб’єктів політики, яка відповідає не стільки заявам лідерів і програмам політичних партій, скільки сукупним впливам значної кількості внутрішніх і зовнішніх фак­торів;

• складне переплетення дій інституалізованих і неінституалі- зованих політичних суб’єктів щодо реалізації своїх функцій у сфері влади.

За значущістю для суспільства тих чи інших форм регулюван­ня політичних відносин політичні процеси додатково диферен­ціюються на базові й периферійні.

Базові процеси характеризують способи залучення широких верств населення у відносини з державою, форми перетворення інтересів і вимог соціальних груп в управлінські рішення, механі­зми реалізації таких рішень, типові прийоми формування полі­тичних еліт, підготовки та висування політичних лідерів, способи політичної соціалізації різних вікових груп громадян тощо. У та­кому сенсі базові політичні процеси доцільно розглядати як ви­ражені з різною мірою інтенсивності процеси участі громадян у державному управлінні.

Периферійні процеси відбивають динаміку формування окремих політичних асоціацій (політичних партій, рухів, груп підтримки, груп тиску), розвиток місцевого самоврядування, а також інші зв’язки й відносини в політичній системі суспільства, які принципово не змінюють усталених форм і способів здійс­нення влади.

Ураховуючи те, що політичне життя — це невпинна взаємодія значної кількості різноорієнтованих сторін, дотичних до владних важелів, доцільно виокремити кілька якісно відмінних між собою режимів розвитку політичних процесів. Назвемо їх.

Режим функціонування політичної системи, який відрізня­ється відносною стабільністю, дотриманням провідними полі­тичними силами «правил гри», які мають як формалізоване під­ґрунтя (конституція, законодавство), так і неформалізоване (традиції, культура, усні домовленості лідерів). За цього режиму відбувається просте відтворення з боку структур влади рутинних, щоразу повторюваних відносин між елітою та електоратом, полі­тичними партіями, громадськими організаціями та рухами, орга­нами місцевого самоврядування.

Режим розвитку політичної системи означає, що структури влади постають перед необхідністю виведення політики держави на рівень, який має більш адекватно відповідати новим вимогам, що звучать з боку власного населення, зовнішньополітичним по­дразникам, а також загрозам і викликам, продукування яких но­сить несподіваний характер і не вписується в усталені рамки по­літичного життя.

Режим занепаду політичної системи. За цього режиму від­бувається розпад політичної цілісності, домінування відцентро­вих тенденцій діяльності політичних суб’єктів над інтеграційни­ми. Рішення, які приймають владні інстанції, втрачають орга­нізаційно-розпорядчі, контрольні, мобілізаційні, репресивні та інші властивості. Легітимність влади викликає сумнів у більшості громадян. Як наслідок — наявний спосіб правління (реалізації влади) припиняє своє існування та поступається місцем новим формам політико-владних відносин.

Результативність еволюції політичного процесу залежить від сукупності незалежних (об’єктивних) і залежних від нього змін­них. До незалежних змінних належать ресурсне забезпечення, зовнішнє оточення, особливості історичного розвитку, традиції, ментальні особливості народу, а також втручання неочікуваних, випадкових факторів соціального, техногенного чи природного походження. Залежні змінні — це відносини між конкретними людьми як носіями владних повноважень, обрані правлячими ко­лами способи, методи здійснення влади, персональні виконавці конкретних політичних акцій, мас-медійне відображення таких акцій тощо.

Значна частина незалежних змінних може й повинна бути врахована під час проектування політичних процесів, але вирі­шальний вплив на перебіг політичного життя здійснюють змінні фактори, залежні від конкретних персоналій, залучених у світ «великої», «середньої» та навіть «малої» політики.

Дослідження рушійних сил політичного процесу неможливе без усвідомлення сутності та соціальної ролі груп інтересів — усталених або ситуативних об’єднань громадян, які намагаються впливати на політичні інститути з метою прийняття сприятливих, вигідних для себе рішень.

Про групи інтересів більш докладно йшлося у темі 9, проте в контексті усвідомлення сутності політичних процесів доцільною є наведена нижче інформація.

Теорію груп інтересів уперше було сформульовано А. Бентлі (1870—1957, США), який стверджував, що основу політичного процесу визначають зіткнення та взаємодії найбільш активних соціальних груп. Вплив таких груп американський політолог роз­глядав як змінний у своєму змістовному наповненні, але постій­ний у часі процес, у ході якого здійснюється тиск на уряд з ме­тою коригування діяльності виконавчої влади відповідно до назрілих соціальних потреб. У подальшому такий підхід отримав розвиток у працях Р. Даля, Д. !стона, Г. Ласкі.

Основними функціями груп інтересів є артикуляція та агре- гування інтересів, політична комунікація, а також рекруту­вання еліт.

Існують додаткові підходи до типологізацїї груп інтересів. Так, свого часу Г. Алмонд і Г. Пауел (США) виокремили інсти- туціональні (упорядковані) та неінституціональні (невпорядкова- ні) групи інтересів. Інституціональні групи є більш організова­ними, довговічними, спираються на раціонально сформульовані інтереси, мають стале керівне ядро та діють на основі визначених правил. Ефективність діяльності таких груп, класичними пред­ставниками яких є політичні партії, може бути доволі високою.

Групи другого типу виникають зазвичай спонтанно, їх органі­зованість є недовговічною і як наслідок — недостатньою. Діяль­ність таких груп носить яскраво виражений протестно-публічний характер (мітинги, демонстрації, масові акції протесту та непоко­ри) і близька до того, щоб набути насильницьких форм. Ступінь впливу зацікавлених груп такого ґатунку є невисоким.

На основі внутрішньогрупових зв’язків групи інтересів поді­ляють на асоціативні та неасоціативні. До перших належать доб­ровільні об’єднання, що узгоджено намагаються реалізувати свої специфічні інтереси (підприємницькі організації, профспілки, творчі союзи тощо). Неасоціативні групи, навпаки, мають недоб- ровільний характер (трудові колективи, етнічні общини), а ре­зультати їх практичної діяльності можуть зовсім не цікавити ря­дових членів таких груп.

За будь-якого сценарію перебігу політичного процесу пошук груп інтересів, визначення їх кількісно-якісних характеристик, цільових настанов, меж впливу на соціум — це продуктивний шлях усвідомлення світу реальної політики.

2.