Проблема прав людини в політичній історії

У політичній та юридичній науках права особи займа­ють одне з найважливіших місць, представляють принципи, нор­ми взаємовідносин між людьми та державою, що забезпечують людині, особі можливість діяти за власним розсудом (цю частину прав звичайно називають свободами) або отримувати певні блага (власні права).

В історії суспільства у визначенні прав людини виділяють різ­номанітні специфічні особливості і традиції їх походження. Справді, можна говорити про право юридичне і традиціоналіст- ське, про західне (європейське) та східне (азіатське) розуміння права. Зрозуміло, якщо для однієї людини згадування права асо­ціюється зі статтями Карного кодексу, то для іншої — з Деклара­цією прав людини та громадянина тощо. Логіка походження єв­ропейського розуміння права виходить з необхідності, по-перше, реалізації дилеми свобода або рівність: свобода, що породжує нерівність, або рівність, що приносить свободу в жертву на вівтар справедливості; по-друге, обмеження приватного життя громадян від посягань будь-якої, навіть дуже демократичної, влади. Якщо враховувати обидві обставини, можливо, можна погодитися із сучасними підходами до визначення права, що розглядають пра­во як нормативну форму відображення принципу формальної рі­вності людей в суспільних відносинах і визнання необхідності примусового обмеження самої державної примушуючої влади.

Ідеї природного права, що сформувалися у далекій давнині, стали джерелом сучасного розуміння прав людини. У V—VI ст. до н. е. у Давній Греції софісти Лікофрон, Антісфен з Афін, Ал- кідам та ін. стверджували, що всі люди рівні від народження і ма­ють однаково обумовлені природою права. Саму ж державу та її закони філософ Мікофон пояснював як результат суспільного до­говору. В V ст. до н. е. у Китаї філософ Мо Цзи відстоював ідею договірного походження державної влади і рівності усіх людей перед Всевишнім. Відстоюючи й захищаючи права, властиві лю­дині від народження і, насамперед, її право на приватну влас­ність, Арістотель відзначає, що це право має основою саму при­роду людини і ґрунтується на її початковій любові до самої себе.

В епоху Просвітництва усвідомлюється необхідність обме­ження приватного життя громадян від посягань будь-якої влади, що стало в європейській політичній традиції докорінним перево­ротом. Верховенство правового закону у ставленні до зведеної в закон волі государя — така найважливіша ідея філософів права від Джона Локка до Іммануїла Канта. Визнання прав людини — головне, що склалося в основних рисах до кінця XVIII ст. у розу­мінні європейського права. Саме політична європейська людина при вживанні слова право згадує прийняту у 1789 р. Установчи­ми Зборами Франції Декларацію прав людини — перший розгор­нутий законодавчий акт про права людини, принципи рівності перед правовим законом. Хоча, зрозуміло, не заперечується істо­рична значимість фрагментарних законодавчих актів про недото­рканість особи та рівність перед усіх законом.

Найвидатніші представники ліберальної течії Джон Локк, Гу­го Гроцій, Шарль Монтеск’є, Джефферсон, Адам Сміт, Ієремія Бентам, Джон Стюарт Мілль та інші обґрунтували розуміння фу­ндаментальних прав людини на життя, безпеку, свободу, влас­ність, опір гнобленню та інших як природних, невід’ємних і свя­щенних норм людської поведінки, що є незалежні від держави. По-різному оцінюється і кінцеве джерело прав людини. Одні ба­чать його у природі людини, в основних потребах: підтримання життя, безпеки, у свободі від насилля та соціально невиправда­них обмежень, поваги людської гідності та ін. Інші ж відносять права людини до найбільш високих з людських прав, до душі, до Бога. Російський філософ Микола Бердяєв писав, що «свобода людської особи не може бути дана суспільством і не може за своїм витоком та ознакою залежати від нього — вона належить людині як духовній суті». Невід’ємні права людини, що встанов­люють межі влади суспільства над людиною, визначаються не природою, а духом. Це духовні, а не природні права, природа ні­яких прав не встановлює. Систематизоване юридичне відобра­ження прав людини, ліберальна концепція прав людини вперше знайшли відображення у 1776 р.

Звичайно ж, і політико-правові норми дуже важливі для лю­дини. Але все-таки це лише частина її прав і свобод. Вузьке тлу­мачення питання про права людини залишає за межами безліч реальних, не менш значущих для людей прав і свобод. Особли­вий інтерес викликає точка зору угорського політолога Імре Са­бо, який визначає права людини такими, що не прив’язані до од­ного якогось засобу виробництва, одного суспільного ладу, не зафіксовані навічно тільки однією будь-якою системою або ти­пом прав, властивим тільки їм. Імре Сабо відзначає, що такі пра­ва людини можуть мати місце тільки в такому суспільстві, в дер­жаві такого типу, що проголошує і визнає, хоча б формально, принцип рівноправності своїх громадян. У визначенні Імре Сабо «вічних прав людини» примітне те, що вилучається класово- формаційна інтерпретація, показується, що права у вигляді пози­тивних норм переходять з однієї системи права до іншої, наступ­ної за нею, стаючи, природно, правовими нормами не одного ти­пу держави, а декількох, послідовно змінюючих одна іншу, набувають ніби спадкового характеру, більш стійкого, аніж інші норми державно-політичного змісту. Успадкування деяких прав людини згладжує в пам’яті людей їх історичне, соціальне похо­дження, і починає здаватись, ніби такі норми права — спокон­вічні.