Структура, функції та види політики

Структуру політики утворюють такі елементи:

політичний інтерес як основа політичної діяльності та ціле- покладання політичних суб’єктів;

політична діяльність — практична реалізація суб’єктами по­літики політичних інтересів;

політичні відносини — відносини панування й підпорядку­вання, боротьби й співпраці соціальних індивідів, груп, класів, держав; відносини з приводу влади в суспільстві;

політичні й правові норми — програми, платформи, норма­тивно-правові приписи (закони);

політична свідомість — усвідомлення індивідами своїх інте­ресів у сфері влади, що виявляється в менталітеті, цінностях, на­становах, політичних поглядах і теоріях;

політична організація (інституційний елемент політики або її організаційний стрижень) — держава, політичні партії й гро­мадські об’єднання, групи тиску, лобі тощо.

На основі структурної деталізації виокремлюються форма, зміст і процес політики.

Форма політики — це її організаційна структура, інститу­ти (зокрема система правових та організаційних норм), які на­дають їй стабільності та дають змогу регулювати поведінку людей. Так форма реально втілюється в державі, партіях, гру­пах інтересів, асоціаціях, рухах, а також законах, політичних і правових нормах.

Зміст політики — в її цілях і цінностях, проблемах, які вона розв’язує, мотивах і механізмах прийняття політичних рішень.

У політичному процесі віддзеркалюється складний, багато- суб’єктний і конфліктний характер політичної діяльності, прояв останньої як відносин різноманітних соціальних груп, організа­цій, індивідів.

В англійській мові (ширше — в англосаксонській політичній науці) для позначення різних сторін політики застосовуються три самостійних терміни: «polity» («політі», або «політія»); «policy» («полісі»); «politics» («політікс»). Ці терміни приблизно відпові­дають формі політики, її змісту та політичному процесу.

Політія (polity) означає політичну організацію певного суспіль­ства, державу в широкому сенсі цього слова, тобто сукупність усіх громадян країни, увесь механізм здійснення влади.

Полісі (policy) у вузькому значенні цього слова характери­зує зміст, якість діяльності влади, уряду, технології прийняття політичних рішень. Полісі як один з напрямків політичної нау­ки намагається з’ясувати: як, чому та з яким ефектом політичні інстанції ухвалюють обов’язкові для всіх рішення щодо розпо­ділу дефіцитних цінностей і благ, які соціальні наслідки і реак­цію викликають ці рішення. У широкому сенсі «полісі» стосу­ється не тільки дій центральної влади, а й способу поведінки, прийняття рішень інших політичних акторів — партій, проф­спілок та ін.

Політико (politics) аналізує політику з позицій виникнення та розв’язання у ній конфліктів. Політикс-аналіз розглядає суб’єкти, які претендують на владу або намагаються впливати на політичні рішення: партії, суспільні організації, засоби ма­сової інформації, групи тиску, лобі, а також конфліктні інтере­си, ідеології, цілі й цінності, насильницькі та мирні способи вирішення конфліктів.

Політі (форма), полісі (зміст) і політико (процес) нерідко на­зивають вимірами політики, що відбивають її найважливіші ас­пекти.

Політика існує на різних рівнях:

Політика може ставити перед собою різноманітні цілі:

Доволі розгалуженими є функції політики.

Аналіз різних змістових трактувань політики дає змогу виок­ремити такі її функції: вираз провідних (домінантних) інтересів наявних груп і верств суспільства; всеосяжна організація суспіль­них явищ; регулятивно-контролюючий вплив на життя, діяль­ність, відносини людей, соціальних груп, класів, націй, народів, країн; раціоналізація суперечностей і конфліктів між соціальни­ми групами, їх цивілізоване розв’язання через діалог громадян і держави; інтеграція різних верств населення за рахунок їх підпо­рядкування спільним інтересам; соціалізація особистості через її включення в складний світ соціальних відносин; спадкоємність та інноваційність соціального розвитку як суспільства загалом, так і окремої людини; вироблення та здійснення різноманітних програм; виконання рішень.

Така всеосяжна роль політики зумовлена її властивостями: універсальністю, здатністю впливати майже на всі елементи су­спільства, події та відносини різного рівня (від особистісного до міждержавного); інклюзивністю (здатністю необмеженого про­никнення в різні суспільні сфери, зокрема й у новітні породження соціального прогресу); атрибутивністю (можливістю сполучення, поєднання з неполітичними відносинами, явищами, феноменами сучасного суспільства); відносною автономністю та наявністю власних закономірностей розвитку.

Лауреат Нобелівської премії Я. Тінберген (Голландія) виокрем­лює такі головні цілі сучасного демократичного суспільства (отже, і політики): збереження міжнародного миру; максималь­ний випуск продукції на душу населення; повна зайнятість членів суспільства; рівновага грошової системи; поліпшення розподілу суспільного продукту між соціальними групами, верствами, окремими країнами; емансипація (звільнення від залежності та визнання прав) тих груп, які поки що не користуються рівно­прав’ям; розширення індивідуальних свобод.

До них слід додати соціальну рівновагу, економічну стабіль­ність, зовнішню безпеку тощо.

У чому ж полягають сутнісні риси політики, без яких не ви­никають владно окреслені соціальні відносини?

Перше. Політика пов’язує всіх людей, які живуть у певному населеному пункті, регіоні, країні, належать до тієї чи тієї соціаль­ної групи. Зв’язок окремого й загального, інтересів особи та інте­ресів соціальної спільноти (групи, країни, людства) обов’язково наявний у будь-якому виді політики.

Друге. Політика пов’язана з функціонуванням держави, дер­жавної влади — тих соціальних інститутів, які й призначені розв’язувати надперсональні, спільні проблеми. У такому розу­мінні політиці властиві коливання між двома полюсами — фраг­ментарність (пріоритетність інтересів певної соціальної групи або особи) та спільність (відображення й обслуговування потреб соціальної спільноти, усього суспільства).

Політика як усвідомлена діяльність з управління процесами суспільного розвитку за допомогою державної влади може бути орієнтована на реалізацію інтересів як усього суспільства, так і окремої групи (класу, еліти) чи особи. Суб’єкти політики в своїй діяльності керуються власними уявленнями про добро й зло, справедливість і несправедливість. Використовуючи владу, суб’єкт політики може задовольняти свої примхи. Політика від­криває таку можливість, оскільки саме в ній за допомогою влади відбувається розподіл і перерозподіл благ, ресурсів, статусів і привілеїв.

Третє. Політика завжди пов’язана з діяльністю великих люд­ських спільнот. Політику визначають як «особливу сферу реаль­ності, що формується з утворенням і розпадом великих соціаль­них груп». Ця властивість політики аж ніяк не виключає її залеж­ності від дій окремих.осіб, невеликих соціальних або політичних утворень (партій, еліт), але передбачає необхідність бачення їх зв’язків з більш фундаментальними утвореннями, інтересами, що виникають у процесі взаємодії великих мас.

Четверте. Загальною рисою політики є її владний характер, здатність до примусу, потенціал вольового впливу.

Водночас слід мати на увазі, що всі ці характеристики є не ізольованими, а взаємодоповнюючими.

Політика розвивається за власними законами, найважливі­шим серед яких є її зв’язок з економікою. Він виявляється в залеж­ності політики від типу економічних відносин, що панують у сус­пільстві, а також у зворотному впливі політики на економіку. По­літиці притаманний і високий ступінь залежності політичних про­цесів від характеру політичного суб’єкта, особливостей його історичного розвитку, соціальної активності, рівня культури. У сфері політики віддзеркалюються й психологічні особливості суб’єктів, багата гама людських емоцій, що є важливим чинником політичної поведінки, що забезпечує успіх політичної діяльності.

Політику класифікують за такими критеріями:

суб’єктом (державна політика, політика партій, громадських організацій і рухів, політика лідерів, політика опозиційних сил);

об’єктом (внутрішня, зовнішня, світова);

сферами суспільного життя (економічна, соціальна, національ­на, науково-технічна, екологічна, військова, культурна);

пріоритетом діяльності (політика нейтралітету, політика на­ціонального примирення, політика «відкритих дверей», політика компромісів);

наслідками (ефективна, неефективна);

ступенем інтенсивності (активна, пасивна).

Кожен з цих видів, напрямків, проявів політики має свою спе­цифіку, власні особливості й тенденції розвитку. Проте для стрижневої тенденції розвитку сучасної політики властиві демо­кратичні гуманістичні цінності. Демократична гуманна полі­тика має такі ознаки:

— гармонійне поєднання інтересів людини та суспільства, орієнтація на збалансований розвиток усіх механізмів суспільно­го відтворення, ретельне врахування інтересів усіх соціальних верств і груп, потреб як нинішніх, так і майбутніх поколінь;

— оптимальне об’єднання класового й загальнолюдського, універсального й національного;

— гуманістична спрямованість, подолання технократизму, на-

сильства, злочинності;

— моральність у здійсненні;

— громадянськість і патріотизм;

— реальний плюралізм форм власності, посилення тенденцій до впровадження приватної власності, широкі можливості для прояву господарської ініціативи індивідів і груп;

— підконтрольність держави громадянському суспільству;

— відсутність монополії на знання, свобода вибору існуючих і створення нових місць у суспільній системі для здійснення інди­відами активної соціальної діяльності;

— наявність дієвих механізмів компромісного розв’язання су­спільних конфліктів і розбіжностей.

3.