КОНСТИТУЦІЙНІ ПРИНЦИПИ ОРГАНІЗАЦІЇ ТА ДІЯЛЬНОСТІ ОРГАНІВ СУДОВОЇ ВЛАДИ

Визначення засад організації та діяльності судової влади впливає на здійснення судочинства, оскільки вони виражають роль суду у процесі, процесуальне положення сторін, можливості оскаржен­ня судових рішень, їх юридичної сили тощо.

Основні моделі судочинства. Організація діяльності судової влади організована у національних правопорядках по-різному. Зо­крема, неоднаковою мірою організація судів за принципами терито- ріальності та спеціалізації. Як правило, територіальна організація судів не співпадає із адміністративно-територіальним поділом кра­їни із міркувань зменшення тиску на суди з боку місцевих органів влади. Також є різною роль суду який в одних випадках виконує роль виключно арбітра, посередника між сторонами, а в інших є актив­ною фігурою процесу, зокрема, вирішуючи питання про залучення доказів до справи за власного ініціативою тощо. Залежно від цих особливостей вирізняють англо-американську та континентальну модель організації судової влади.

Англо-американська модель судочинства передбачає визнання правотворчої ролі суду у формі судового прецеденту, який є осно­вним джерелом національного права. Тому здійснення процесу за­лежить від формули прецеденту та відповідної практики його за­стосування. Для того, щоб додержувався прецеденту у конкретній справі, суд повинен навести переконливі аргументи щодо його «пе­реживання», що здійснюється досить рідко. Процес є змагальним і сторони максимально вільні у зборі доказів у справі, суд займає роль арбітра, який покликаний лише улагодити соціальний конфлікт між сторонами. У кримінальному процесі поширений інститут угод за умови визнання підсудним своєї вини. За клопотанням підсудного, якому загрожує серйозне кримінальне покарання, справу розгля­дає суд присяжних.

У континентальній системі суди діють виключно на основі за­кону. Однак суд може не застосовувати закон, якщо є сумніви в його конституційності, тоді він керується конституційними положення­ми або звертається до конституційного суду у порядку інцидентного контролю норм. При ухваленні рішення суд зв’язаний правом і зако­ном. Судовий прецедент існує в обмеженій формі у вигляді судового прецедентного права, керівних принципів судочинства, правових позицій тощо. Суддя займає більш активне положення у процесі, тобто може здійснювати за власного ініціативою деякі процедури, виконання яких за своєю природою покладено на сторони у справі. Як правило, суди формуються з числа професійних суддів, які пови­нні відповідати визначеним у законі критеріям. Інститут присяжних менш поширений, однак він компенсується розгалуженою систе­мою первинних (низових) судів та інститутом шефенів у спеціалі­зованих судах. Зокрема, у фінансові чи податкові суди залучаються до здійснення судочинства особи з економічною освітою.

Поняття та зміст конституційних принципів правосуддя. Принципи правосудця закріплені Конституцією України, а також випливають з її положень. Вони виражають основоположні правові ідеї, які визначають організацію і діяльність органів судової влади. Згідно зі ст. 129 Конституції визначено основні засади судочинства. Однак лише цим конституційним переліком принципи організації та діяльності судової влади не вичерпуються, оскільки вони визна­чені й іншими положеннями Конституції.

Конституційні принципи правосуддя отримують конкретизацію та розвиваються у поточному законодавстві. При цьому сьогодні в Україні діють і законодавчі акти, прийняті ще до введення в дію Конституції України, які опосередковано стосуються правосуддя. Зокрема, норми, що визначають принципи діяльності прокурату­ри як органу сприяння правосуддю, діють лише тоді, коли вони не суперечать нормам Конституції України (ст.

Питання про дію принципів правосуддя не може бути вирішено без урахування ст. 9 Конституції, де загальновизнані принципи і норми міжнародного права та міжнародні договори України кла­сифіковано як складову частину національної правової системи. Поточне законодавство встановлює, що у випадку колізій норм Кон­ституції і міжнародного договору, то укладення таких договорів мож­ливе лише після внесення відповідних змін до Основного закону.

Важлива роль принципів організації та діяльності судової влади полягає в тому, що вони повинні бути належно конкретизовані у вигляді правових норм. З іншого боку, вони служать основою для за­стосування судами аналогії, зважаючи на неприпустимість відмови у правосудді незважаючи на недоліки чи прогалини законодавства (ст. 124, ч. 2 Конституції)

Отже, ядром принципів організації та діяльності судової влади є положення ст. 129 Конституції, які доповнюються іншими положен­нями Конституції, в актах поточного законодавства та міжнародно- правових актах. Сформульовані відповідно до панівних у суспільстві уявлень про найбільш раціональні та справедливі форми здійснення правосуддя, конституційні принципи у своєму взаємозв'язку утво­рюють єдину систему, кожна ланка якої характеризує окремий бік правосуддя. Зрозуміло, що цей перелік невичерпний. Серед цих принципів можна умовно виокремити принципи організації судової влади та принципи судочинства, тобто принципи матеріального і процесуального судового права.

Незалежність судів. Це один із найголовніших принципів ефек­тивності діяльності суду. Він має два рівні - зовнішній і внутрішній. Зовнішній рівень включає політичну і соціально-економічну неза­лежність. При цьому важливо наголосити, що реальна незалежність суду абсолютно виключає будь-який вплив політичних партій, гро­мадських рухів та їх лідерів на судову владу (ст. 126 Конституції). Внутрішній рівень незалежності судової влади зумовлює, з одного боку, власне діяльність суду у здійсненні правосуддя, а з іншого - ста­тутні гарантії суддів.

Відповідно до міжнародно-правових гарантій незалежності судів суддя має здійснювати свої суддівські функції незалежно, на основі власної оцінки фактів і відповідно до усвідомленого розуміння пра­ва, вільно від будь-якого зовнішнього впливу, спокус, тиску, погроз чи втручання, прямого чи непрямого, з будь-якого боку чи будь- якої причини. Він має бути незалежним від суспільства в цілому і від конкретних сторін спору, який вирішує. Суддя має не лише бути вільним від зв’язків з виконавчою чи законодавчою владою або впливу з їхнього боку, але й з точки зору стороннього спостерігача, має бути саме таким. Здійснюючи суддівські функції, суддя має бути незалежним від інших суддів у зв’язку з рішеннями, які зобов’язаний приймати незалежно. Він повинен виявляти і пропагувати високі стандарти суддівської поведінки, щоб підвищувати рівень довіри громадськості до суду, яка є головною умовою для підтримання не­залежності суддів^[592].

Згідно з Основними принципами незалежності судових органів правовими гарантіями їх незалежності виступають: 1) забезпечення таких у повному обсязі державою та закріплення у конституційному і поточному законодавстві (пп. 1-4); 2) усі державні та інші установи зобов’язані поважати і дотримуватися незалежності суддів і судових установ, не втручаючись у здійснення правосуддя в ні жодній формі (п. 1); 3) держава зобов’язана надати відповідні засоби, що дозво­ляють судовим органам належним чином виконувати свої функції (п. 7).^[593]

Європейський Суд з прав людини як елементи незалежності суду розглядає такі гарантії: 1) функціональна, персональна та органі­заційна незалежність від інших органів держави (особливо від ви­конавчих) та від партій: 2) неупередженість суддів, яке виражається у зовнішньому вираженні підходу судді/суддів при розгляді спра­ви та винесенні рішення; 3) вибір суддів на строк виконання їхніх обов’язків: 4) орган влади повинен володіти реальними повноважен­нями на прийняття рішень (а не вирішувати лише консультативні функції), щоб на основі правових норм приймати рішення з питань, що належать до його компетенції: 5) здійснювати свої повноваження у порядку належної правової процедури із забезпеченням елемен­тарних процесуальних принципів (публічність, особиста участь у слуханнях, рівність учасників процесу, гарантія справедливого су­дового слухання тощо).

Відокремленість судової влади тісно пов’язана з її незалежністю і самостійністю. Вона означає, що суди утворюють систему держав­них органів, які не входять до жодної іншої державної структури. Однак це не означає, що суди ізольовані від законодавчої та вико­навчої влади. Проте їх взаємодія з іншими гілками державної влади здійснюється в межах законів, що гарантують незалежність судів, виділяючи їх у самостійну, відокремлену систему. Незалежність суду гарантується також обов’язковістю судових рішень та встановлен­ням юридичної відповідальності від їх невиконання.

Належна винагорода суддів є важливою гарантією незалежності судів, оскільки дозволяє обмежити зовнішні прояви впливу на по­зицію судді при прийнятті судового рішення. Досить суперечливим є законодавчий підхід щодо забезпечення суддів житлом, пільгами та преференціями, що штучно ставить суддю в залежність від місцевих органів влади і, особливо, від виконавчої влади. Належною гаран­тією незалежності судді є висока винагорода за виконання його по­садових обов’язків, яка би дозволяла придбати житло, транспортні засоби та інші засоби для гідного життя судді та членів його сім’ї. Тому суддя Конституційного Суду П. Мартиненко цілком справед­ливо вважає, що основою матеріально-фінансового забезпечення незалежності суду є втілення принципу пропорційності у фінансу­ванні видатків на утримання судових установ, що служитиме спра­ведливому виділенню видатків на їх утримання, необхідних для забезпечення права захисту (а отже і належної правової процедури), права особи на судовий захист^[594].

Неприпустимість привласнення судових функцій іншими органами влади(ч. 1 ст. 124). Правосуддя здійснюється виключно судами і ця функція не може бути делегована нікому або бути при­власненою (ст. 124). Навіть в умовах воєнного і надзвичайного ста­ну є неприпустимим утворення надзвичайних чи особливих судів. Конституційна заборона створення надзвичайних і особливих судів (ст. 125, ч. 5) служить нормативною перепоною створення умов для масової практики порушення прав людини.

Функціонування надзвичайних квазісудових установ у формі «трійок» чи «особливих нарад» в СРСР служило засобом забезпечен­ня тоталітарного устрою та тримання населення у постійному страхові та покорі від можливих репресій. Практика цих позасудо- вих, надзвичайних структур свідчить, що поєднувалися одночасно виконавчі й судові функції. При цьому розслідування здійснювалося за спрощеною процедурою із позбавленням обвинуваченого права на захист та оскарження рішення цих надзвичайних установ. Від­сутність гарантій належної процедури та елементарної поваги до гідності людини створили жахливу атмосферу розправи, зневіри людей в ідею правосуддя. Відповідно й органи судової влади СРСР розглядалися як каральний інструмент у механізму тоталітарної держави. Ця страшна спадщина відчувається ще й нині, оскільки громадяни не зовсім довіряють судам. В Україні йде складний про­цес становлення незалежного і неупередженого правосуддя, про що свідчить практика Європейського Суду з прав людини: «Суд не може не звернути увагу на численні випадки втручання в прова­дження українських органів державної влади на найвищому рівні. Якими б не були мотиви, представлені Урядом на виправдання такого втручання, Суд вважає, що воно, з огляду на його зміст та спосіб здійснення, є таким, що суперечить поняттю «неупередже- ний і незалежний суд» у сенсі п. 1 ст. 6 Конвенції»^[595].

В Україні діють лише Конституційний Суд та суди загальної юрисдикції. У Автономній Республіці Крим не може бути утворено власного конституційного суду а суди загальної юрисдикції автоно­мії входять у судову систему України. Між Конституційним Судом та судами загальної юрисдикції існує функціональний зв’язок, оскільки Конституційний Суд за поданням Верховного суду здійснює перевір­ку конституційності правових актів, що підлягають застосуванню при вирішенні конкретної справи (інцидентний контроль норм).

3. Здійснення правосуддя законними і належними судами (статті 124, 125, 127,ч. 2 ст. 129). Розгляд справ у суді здійснюється суддя­ми. Згідно з Конституцією правосуддя здійснюється лише професій­ними суддями та представниками народу- народними засідателями і присяжними, - які призначаються у встановленому законом по­рядку. Неприпустимість здійснення функцій судової влади іншими органами, окрім судів, є основою принципу законного суду. У Кон­ституції визначено мінімальні вимоги до кандидатів на посаду судді та основні вимоги до процедури формування суддівського корпусу. В Україні існує багатоступінчаста система призначення суддів на посаду та кар’єрне зростання судді залежить від стажу роботи на посаді судді, яка залежить також від спеціалізації в рамках судової системи (ст. 127).

Під терміном «належний суд» мається на увазі певний склад суду. Така вимога визначається з метою забезпечення розгляду спра­ви неупередженим складом суду та регулювання інституту відводу неналежного судді. Склад суду може бути одноособовим або коле­гіальним, що може залежати від категорії справи та її складності. Важливе значення має визначення складу суду, оскільки суддя не може розглядати справу, що стосується його родичів і близьких. Важливими є неприпустимість маніпулювання складом суду та здійснення стороннього випливу на суд іншими способами. З цією метою визначається можливість сторін у процесі заявити про відвід судді, який може бути упередженим при розгляді справи та при­йнятті судового рішення. Можливість заявити відвід має важливе значення при формуванні суддівської колегії, до якої входять на­родні засідателі або присяжні.

Участь у здійсненні функцій правосуддя представниками народу - присяжними і народними засідателями - дозволяє забезпечити його демократизм. Згідно зі ст. 71 Закону про судоустрій присяжні й

народні засідателі залучаються до здійснення правосуддя у порядку черговості. На відміну від народних засідателів присяжні складають окрему судову колегію з осіб, що не мають юридичної освіти. Вони беруть участь у розгляді кримінальних справ і вирішують лише пи­тання факту а не права, тому для ухвалення ними вердикту про ви­нуватість або невинуватість особи у вчиненні злочину не потрібно особливих юридичних знань. Однак народні засідателі входять до складу суду і мають таке саме право голосу як і професійний суддя. Разом з тим світова практика свідчить, що суд присяжних рідко застосовується і лише по кримінальних справах, з яких підсудному загрожує суворе кримінальне покарання і на вимогу підсудного^[596].

Законність суду (ч. 1 ст. 129). Принцип законності у право­судді спрямований на беззастережне виконання та додержання законів усіма учасниками суспільних відносин, на забезпечення такої поведінки громадян і діяльності державних органів, що від­повідають вимогам норм права. У процесуальних кодексах чітко регламентовано провадження усіх допустимих, з точки зору закону, процесуальних дій і прийняття процесуальних рішень. При цьому учасники процесу повинні неухильно додержуватись вимог не лише процесуального, а й матеріального (кримінального, цивільного, ад­міністративного) законів. Вимоги чіткого додержання та виконання законів у провадженні, зокрема, попереднього розслідування або в суді встановлюється нормами не тільки для сторін у справі, а також їх захисників, представників, експертів, спеціалістів тощо.

Рівність учасників процесу перед законом, і судом. Рівність перед законом полягає в однаковому застосуванні положень, за­кріплених у законодавстві, стосовно всіх осіб. Принцип рівності означає недопущення дискримінації за будь-якою ознакою. Від­хилення від загальних правил рівності у чинному законодавстві встановлюється рядом положень, якими передбачено особливий порядок притягнення до кримінальної відповідальності депутатів, суддів, прокурорських працівників і деяких інших посадових осіб. Цим встановлюються не привілеї для тих чи інших осіб, а створю­ються гарантії для успішного здійснення їх діяльності (депутатської, суддівської тощо), обмеження від штучного створення перешкод для виконання ними службових обов'язків. Однак такі гарантії їхнього статусу повинні бути виправдані, щоб не створювати на,ції та її слу­хання, право на доступ до матеріалів справи, право претендувати на участь у наданні доказів та їх оцінку (включаючи і право клопотати про допуск до доказів), право представляти себе і користуватися по­слугами захисника, право претендувати на вирішення справи ком­петентною інстанцією у належному складі, право претендувати на прийняття до уваги судом вираженої точки зору, на вичерпання всіх можливостей розслідування, а також на обґрунтоване рішення^[597].

Забезпечення рівних можливостей у доведенні до суду своєї правової позиції, право на участь у формуванні доказів у справі та надання оцінки їх у ході слухання є важливою процесуальною гарантією для ухвалення судом обґрунтованого рішення. Тому сто­ронам у справі гарантується рівний доступ до матеріалів справи, право ознайомлюватися з ними та робити копії деяких з них, якщо це має істотне значення для правильного вирішення справи судом. Право на ознайомлення з матеріалами справи може бути обмежене з мотивів забезпечення суспільного інтересу, зокрема збереження державної таємниці чи недоторканності інформації, що стосується окремих аспектів особистого і сімейного життя особи.

Принцип публічності і повного фіксування процесу тех­нічними засобами. Публічність здійснення правосуддя означає гласність та усність судового процесу, а також відкритість і доступ­ність суду для публіки або заінтересованих осіб. Відповідно до прин­ципу публічності у судовому засіданні заслуховуються показання свідків, зачитуються письмові докази, демонструються докази, які зафіксовані за допомогою технічних засобів (матеріали аудіо- або відеозапису тощо), вирішується питання про допустимість доказів тощо. Усна форма процесу сприяє більш повному і всебічному до­слідженню судом матеріалів справи, виясненню правових позицій сторін та ухваленню обґрунтованого рішення. Усний процес також встановлює гарантії більш швидкого розгляду справи судом.

Піасність судового розгляду - один з показників демократизму судочинства. Такий порядок забезпечує громадянам право бути присутніми в залі судового засідання, слідкувати за перебігом про­вадження у справі, поширювати відомості про побачене та почуте в судовому засіданні у засобах масової інформації або іншими доступ­ними їм способами. Тйм самим здійснюється одна з форм контролю народу за діяльністю судової влади.

Принцип диспозитивності. Цей принцип означає свободу сторін самостійно, на свій розсуд визначити фактичну і правову сторону справи. Диспозитивність полягає у можливостях сторін самостійно визначати лінію поведінки у процесі, іншими словами, вільно визначати тактику та стратегію у ході розгляду справи в суді. Диспозитивність у нинішньому розумінні - це можливість суб’єктів самостійно регулювати свої відносини, діяти на власний розсуд, на­приклад, вступати у правовідносини чи ні, здійснювати свої права чи утримуватись від цього, за наявності кількох запропонованих законом варіантів з урахуванням власних інтересів обирати най- вигідніший тощо^[598].

Сторонау справі може вільно обирати захисника в процесі. Сто­рони самостійно визначають власну правову позицію, які докази і матеріали необхідно надати для вивчення судом. Сторони можуть укласти у справі мирову угоду, яку затверджує суд. У деяких зарубіж­них країнах допускається укладання угод у кримінальних справах, відповідно до яких обвинуваченому, підсудному в обмін на співро­бітництво зі стороною звинувачення призначається нижча міра покарання. Також згідно із принципом диспозитивності особа, що вчинила злочин, може здійснити явку з повинного, співпрацювати зі слідчим тощо, що може служити підставою для зниження міри кримінального покарання. Сторони в процесі самостійно, на свій розсуд, вирішують питання про оскарження судового рішення або про відкликання апеляції чи касаційної скарги.

Забезпечення повного, об’єктивного та всебічного розгля­ду справи. В ході процесу суд зобов’язаний безпосередньо, все­бічно і повно вивчати матеріали у справі. При цьому він повинен з’ясовувати питання, чи отримані докази законним шляхом. Це має важливе значення, оскільки докази, отримані незаконним шляхом, повинні визнаватися неналежними. Суд не може класти такі дока­зи в основу свого рішення. Суд у процесі виступає в якості арбітра, який безсторонньо й неупереджено надає оцінку доказам у спра­ві. Однак у випадку виникнення у сторін труднощів в отриманні доказів, що мають істотне значення для прийняття правильного рішення у справі, суд може видати процесуальну ухвалу про їх ви­лучення.

Зміст цього принципу має різне значення у публічному та при­ватному праві. У публічному праві приватній особі достатньо за­явити про те, що правові акти або дії органу влади заподіяли шкоду її суб’єктивним правам та інтересам, захищеним законом. У свою чергу, на сторону, яка наділена владними повноваженнями, покла­дено тягар доводити, що її акти та дії не наносили шкоди правам та інтересам приватної особи. У приватному праві тягар доказування розподіляється рівномірно - сторони повинні доводити лише ті об­ставини, на які вони посилаються в обґрунтування власної правової позиції у справі.

Принцип забезпечення підтримання державного обви­нувачення в суді. Важливою гарантією забезпечення законності при розслідуванні кримінальних справ є прокурорський контроль за додержанням належної процедури. Тому органічною є функція прокурора, покликаного підтримувати державне обвинувачення. У судовому розгляді прокурор користується рівними правами з ін­шими учасниками процесу. Функція обвинувачення виконується прокурором протягом усього розгляду справи, незалежно від за­йнятої ним позиції, в тому числі й тоді, коли він відмовляється від обвинувачення.

Державний обвинувач бере активну участь у дослідженні доказів, висловлює суду свої міркування про застосування кримінального за­кону та міри покарання підсудного або обґрунтовує свою відмову від обвинувачення. Взаємовідносини прокурора з судом ґрунтуються на основі неухильного додержання принципів змагальності та рів­ності прав сторін, незалежності суддів та підкоренні їх тільки закону. Прокурор виступає від імені держави і підтримує обвинувачення у суворій відповідності до закону і тією мірою, в якій воно знаходить підтвердження в судовому слідстві.

Принцип забезпечення права на захист. Доступність право­вої допомоги є важливою процесуальної гарантії права на чесне і справедливе судочинство. Право на правову допомогу здійснюється стороною у процесі на власний розсуд, тобто особа вільно обирає захисника. Особа може відмовитися від захисту і захищатися само­стійно. Після того, як Конституційний Суд підтвердив можливість вільного вибору захисника у процесі, виникла проблема забезпечен­ня високого рівня надання правових послуг при захисті сторони в ході судового процесу. Напевно, оптимальним варіантом було б, щоб юристи готувалися як адвокати, як це діє у деяких кранах Централь­ної та Східної Європи (наприклад, в Польщі, Угорщині тощо).

У кримінальному процесі право звинуваченого на захист є важ­ливою гарантією справедливого процесу Захисник виступає своє­рідним контролером правил належної правової процедури. Відмова звинуваченого від захисту повинна бути всесторонньо досліджена судом, оскільки не виключена ситуація створення на нього тиску з боку сторони звинувачення або надання неякісних послуг захисни­ком. Суд у такому випадку повинен адекватно реагувати, оскільки таке посягати на фундаментальні гарантії основних прав і свобод, їх сутнісний зміст.

Суд повинен попіклуватися про забезпечення права тих осіб, які самостійно не можуть послугуватися захисником в силу скрутного матеріального становища, фізичних вад, стану здоров’я тощо. Без­оплатне здійснення правосуддя повинно бути завжди гарантовано у тих випадках, коли сторона є малозабезпеченою, а переслідувана ним мета процесу не є безнадійною. Безоплатна правова допомога повинна бути об’єктивно необхідною, що зокрема передбачає до­статню складність справи. Проте, на думку К. Екштайна, право на безоплатне здійснення правосуддя не завжди є виправданим у справах про стягнення аліментів, заробітної плати, про виробничі травми^[599]. Згідно з принципом рівноправності таке припустимо лише в тих випадках, якщо особа, права якої порушено, є малозабезпече­ною і самостійно не може скористатися послугами захисника.

Принцип умотивованості й обґрунтованості судових рі­шень. Будь-яке судове рішення повинно бути обґрунтованим. Особа повинна знати, на підставі якого правового акта суд виніс рішення. Судове рішення повинно бути зрозумілим, тому до нього встанов­люється вимога вмотивованості. У цьому випадку суд робить оцінку правової позиції сторін, висновків експертів, показанням свідків та спеціалістів, наводить аргументи на користь власної правової по­зиція, яка покладається в основу судового рішення. Є порушенням принципу верховенства права випадки, коли суд лише формально посилається на положення законодавчих актів, не наводячи пе­реконливих аргументів, чому саме на цих положеннях закону він приймає своє рішення. При прийнятті рішення суд повинен у вста­новлені законом строки офіційно оприлюднити тау встановленому порядку довести до відома сторін у справі. При цьому суд повинен роз’яснити сторонам порядок і строки оскарження свого рішення,

вказавши суд вищого рівня, до якого можна оскаржити його рішен­ня із зазначенням найменування та місця його знаходження.

Гарантії права на оскарження судових рішень. З цих мір­кувань Верховний Суд не вправі розглядати справи по першій інстанції, оскільки немає більше судової інстанції, до якої можна оскаржити його рішення. Право на оскарження судових рішень є важливою процесуальною гарантією дотримання прав людини, оскільки такий механізм дозволяє виправити суддівські помилки або скасувати необґрунтоване і невмотивоване судове рішення, постановлене з порушенням закону. Таким чином остаточно при­пинена радянська практика постановлення судових рішень судом найвищої інстанції, що істотно звужувало право особи на чесне і справедливе правосуддя.

Принцип обов’язковості судових рішень. Виконання судо­вих рішень є необхідною умовою для забезпечення права особи на чесний і справедливий суд, а також це свідчить про авторитет судо­вої влади. Забезпечення виконання судових рішень покладається на державну виконавчу службу, яка належить до системи органів юстиції. Це також забезпечується юридичною відповідальністю за невиконання судових рішень.

18.4.