КОНСТИТУЦІЙНІ ЗАСАДИ ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ

Термін «політична система» вперше було введено у консти­туційне право Основним законом Болгарії 1971 р., який закріпив засади соціалістичної політичної системи. Біави (розділи) такого роду знайшли своє відображення у конституціях Єгипту 1971 р., Нікарагуа 1987 р., Сальвадору 1983 р., Чехії 1993 р.

Класифікація політичних систем. Більшою мірою конституції містять перелік деяких принципів політичної системи, хоча це не є загальноприйнятим. Конституції різних держав закріплюють не тільки неоднаковий набір компонентів політичної системи, їх різ­ну роль у суспільстві, але й неоднакові принципи самої політичної системи. Набір цих принципів залежить від особливостей розви­тку державності, традицій демократії, характеру суспільного ладу в цілому.

Найбільш поширеною є класифікація політичних систем на де­мократичні, авторитарні та тоталітарні. Водночас у літературі зу­стрічаються інші класифікації (відкриті та закриті, однопартійні та багатопартійні, теократичні, світсько-ліберальні, мобілізаційні системи тощо). У юридичному відношенні має суттєве значення інституціоналізація елементів політичної системи та засади вза­ємовідносин між ними. Таким чином, по-перше, закладається ши­рока основа структурної характеристики політичної системи, ви­значаються найважливіші її інститути, до яких входять політичні партії та неполітичні асоціації (профспілки, асоціації підприємців, релігійні організації тощо), які суттєво впливають на її функціо­нування. По-друге, сукупність конституційних норм і принципів визначають засади відносин між інститутами політичної системи, складають основи правопорядку Важливим елементом політичної системи виступають політична ідеологія та політична свідомість, які виражають певні цінності конкретного суспільства.

У літературі називаються різні ознаки демократичних політич­них систем.

Політична система розглядається Д. Істоном як цілісний орга­нізм. що саморегулюється і розвивається та реагує на імпульси, які надходять ззовні. Сенсом її існування є взаємодія із середови­щем. політичне життя здійснюється для забезпечення рівноваги середовища з метою зменшення соціальних відмінностей, подоланні суперечностей і політичних конфліктів. Г. Алмонд розглядає по­літичну систему як множину взаємодій, стосунків як державних, так і недержавних політичних інститутів. Будь-яка політична система є багатофункціональною та має власну структуру. Всі політичні системи є змішаними у культурному відношенні

Політичну систему ще розглядають у політології як сукупність державних і недержавних суспільних інститутів, соціальних і пра­вових норм, завдяки яким реалізуються політико-владні відносини. Політичну систему складають політичні інститути, політичні відносини, політичні принципи та норми, політична культура по­літична участь і поведінка. соціальні суб’єкти політики, механізми політичної комунікації Виділення політичної системи є умовним, яке базується на визначенні її функцій. До функцій політичної сис­теми відносять: упорядкування політичних процесів, політичну символізацію та міфологізацію. функцію легітимації^[311].

Взаємодія між політичними інститутами та публічною владою є центральною проблемою конституційного права. Конституційне право не може надмірно втручатися у регулювання політичної сис­теми, яка є саморегулюючою та самоорганізуючою. Достатньою є функція соціального контролю, відповідно до якого всяка політична діяльність повинна бути підпорядкована праву.

Політична система суспільства розглядається у якості «першого сектора» суспільства, який концентрує у собі механізм легітимації публічної влади шляхом визначення демократичного порядку за­міщення посад представниками народу та забезпечення рівного доступу до публічної служби. Конституційний статус політичних інститутів визначається шляхом визнання загальних принципів їх правового положення та встановленням демократичних стандартів їх організації.

Тут виникає питання про межі державного втручання у вну­трішні питання організації політичних інститутів. Ця проблема також тісно пов’язана із співвідношенням конституційних норм та корпоративних норм організації. Державне втручання у вну­трішні справи політичних організацій допустиме через законодав­ство та правосуддя. Виконавча влада може лише звернутися у суд з метою встановлення фактів порушення правових норм, на під­ставі чого суд може застосувати відповідні санкції до організації- правопорушника. Конституційний Суд частково вирішив цю ди­лему. Оскільки законодавство встановлює заборону втручання у внутрішню діяльність політичних партій і об’єднань громадян, окрім випадків встановлених законом, тому таке втручання по­винно бути легітимним:

«Тобто внутрішня організація, взаємовідносиничленів об’єднань громадян, їх підрозділів, статутна відповідальність членів цих об’єднань регулюються корпоративними нормами, встановлени­ми самими об’єднаннями громадян, які базуються на законі; ви­значаються питання, які належать до їх внутрішньої організації або виключної компетенції і підлягають самостійному вирішенню.

...Визначення належності питань до внутрішньоорганізаційної діяльності або виключної компетенції об’єднання громадян у кож­ному конкретному випадку вирішує суд в разі оскарження грома­дянином актів і дій таких об’єднань»^[312].

Здійснення влади народом України є найважливішою формою політичної діяльності, яка втілюється через діяльність політичних інститутів та органи публічної влади. Власне публічна влада є скла­довою частиною політичної системи. Однак з метою попередження випадків втручання публічної влади на політичні інститути суспіль­ства та попередження формування авторитаризму чи тоталітариз­му встановлюється конституційна заборона утворення партійних осередків усередині органів публічної влади та неприпустимості їх втручання у внутрішньоорганізаційні справи політичних партій.

Конституція України визначає співвідношення між свободою по­літичної діяльності та правовою системою. Водночас залишається вільний простір для визначення моделей регулювання статусу по­літичних інститутів. У цьому відношенні виникає питання про ви­бір оптимальної моделі зворотних зв’язків у політичній системі та взаємодії ланок політичної системи. З точки зору комунікативної демократії, забезпечення зворотних зв’язків завжди базується на свободі вираження поглядів, яку слід розглядати в якості основи демократичної політичної системи. У свою чергу, право виконує функцію соціальної інтеграції політичної системи, за допомогою авторитету владних установ, ау виключних випадках і за допомогою державного примусу. Т. Парсонс зазначає:

«...звичайно тільки держава буває уповноважена використову­вати соціально організовану фізичну силу з метою примусу. Дій­сно, ефективна державна монополія на застосування сили є одним із головних критеріїв інтегрованості високо диференційованого суспільства. Більш того, лише уряд наділений правом діяти у кон­тексті досягнення цілей від імені всього соціетального колективу (суспільства, заснованого на лояльності, взаємоповазі та високій ступені взаємодії його компонентів).

На визначення політичної системи в залежності від виборчої системи вказує також і американський вчений Л. Деймонд. Вибори служать засобом періодичного контролю над діяльністю уряду з боку народу. Однак в умовах маніпулювання ЗМІ та зловживання повноваженнями владними колами виникає проблема про реальне відображення представництва народу за результатами виборів. Тому Л. Деймонд закономірно ставить питання, чи не є демократичні процедури формування представницьких органів влади ширмою з боку правлячих кіл, з метою створення перепон правління народу та його контролю над діяльністю уряду:

«Ці питання набули особливої ваги протягом останніх років з таких причин: по-перше, більше режимів, ніж раніше, набувають форми виборчої демократії із регулярними конкурентними та багатопартійними виборами. По-друге, багато з цих режимів - дійсно безпрецедентна кількість країн світу - мають форму виборчої демократії, однак не є такими по суті або лише частково відповідають тестові на демократичність. І, по-третє, високі міжнародні сподівання і стандарти демократичних виборів, ураховуючи зростання ролі міжнародного спостереження, вказують на існування більш ретельного дотримання демократичної практики кожною індивідуальною країною, ніж це було раніше»^{[313] [314].}

На основі таких висновків Л. Деймонд класифікує політичні ре­жими на шість видів: два демократичні - ліберальної демократії та виборчої демократії: вирізняє окремо невизначені режими та три недемократичні режими - конкурентний авторитаризм, ви­борчий авторитаризм із гегемонією та політично закриті режими. Різниця між режимами ліберальної та виборчої демократії полягає у відмінності ступеня втручання держави у діяльність політичних інституцій тау виборчий процес. Невизначені режими Л. Деймонд не характеризує як перехідні, оскільки їх характер зумовлений міс-

цевими особливостями та мінливим характером кожних виборів, що насамперед було характерно для України з її мінливим виборчим законодавством і намаганням держави застосувати різноманітні ви­борчі політтехнології (на парламентських виборах 1998 та 2002 рр., на президентських виборах 1999 р.

Класифікація партійних систем. Політичні системи також кла­сифікують залежно від ступеня впливу партій на діяльність уряду, тому їх ще називають партійними системами. Інституціоналізація політичних партій сприяє як формуванню партійних систем, так є і надійною гарантією їх функціонування та впливу на публічну владу. Партійна система - це політичний інститут, який характери­зує політичну організацію суспільства і відображає відносини між партіями та державою, а також взаємовідносини між елементами політичної системи та громадянами.

У деяких країнах світу (Бутан, Саудівська Аравія, Йорданія) ле­гальні політичні партії відсутні, оскільки це пов’язано із традицій­ним устроєм суспільства. У Саудівській Аравії згідно з королівським указом спроба створення політичної партії карається смертною ка­рою, оскільки це посягає на основи умми (мусульманської общини). В окремих країнах діяльність політичних партій зупиняється після державних переворотів (Гана, Гвінея, Мавританія).

А. Багатопартійна система (Нідерланди, Італія, ФРН) не пов’язана безпосередньо із наявністю множини партій у країні. Про багатопартійність може свідчити наявність альтернативи вибору політичного курсу, коли за владу ведуть боротьбу кілька партій на основі рівності, відкритості та змагальності. При цьому широта охо­плення та різноманітність політичних та ідеологічних доктрин і те­чій дозволяє обрати з них найбільш раціональні, оптимальні, зняти 436

гостроту соціальних протиріч, знайти точки злагоди та розширити базу правлячої еліти. Для багатопартійних систем є характерним формування коаліційних урядів. Тому актуальним є закріплення у конституції конструктивних механізмів формування та здійснення контролю за діяльністю уряду з боку політичних партій, інакше багатопартійність може призвести до частих урядових криз, навіть до конституційних криз.

Б. Багатопартійні системи з домінуючою партією. Така система існувала нещодавно в Японії (Ліберально-демократична партія) та Мексиці (Інституційно-революційна партія). Інколи партійна сис­тема може приймати блокову форму як у Франції 60-х рр.

В. Система фіксованого законом числа партій зустрічається у деяких країнах «третього світу». Таку систему тимчасово засновують з метою недопущення виникнення небажаних політичних партій.

У соціалістичних країнах зустрічалася практика, згідно з якою поряд із правлячою партією допускалося функціонування інших партій. Однак їх діяльність допускалася у формах дозволеної іде­ології та офіційного політичного курсу правлячої партії. Така по­літична система за своїми ознаками більшою мірою наближена до моністичної партійної системи.

Г. Моністична партійна система характерна для країн з ав­торитарним та тоталітарним режимом. Панівна роль політичної партії гарантована конституцією. Згідно зі ст. 5 Конституції Рес­публіки Куба 1976 р. «Комуністична партія Куби - організований марксистсько-ленінський авангард робітничого класу - є вищою керівною силою суспільства і держави, яка організовує та спрямовує загальні зусилля на досягнення високих цілей соціалізму та рух до комуністичного суспільства». Конституція Замбії 1973 р. містила в якості додатку статут Об’єднаної партії національної незалежності. Конституція Республіки Габон передбачає, що прийняття резолюції недовіри уряду вимагає абсолютної більшості депутатів парламенту та членів центрального комітету Габонської демократичної партії на їх спільному засіданні.

Конституційні принципи політичної системи суспільства. Конституція не може надмірно втручатися у політичну систему. Разом з тим, не виключена можливість конституційної інженерії шляхом коректування її окремих параметрів з мотивів суспільної необхідності. Політичні системи можна корелювати безпосередньо через законодавче визначення демократичних параметрів функці­онування політичних партій, забезпечення прав членів партії, сво­боди вираження поглядів членами партій, встановлення загальних засад демократичних процедур вирішення внутрішньопартійних суперечок тощо. Політичні системи можна корелювати опосеред­ковано за допомогою виборчого законодавства, яке може встанов­лювати параметри допуску партій до виборчого процесу, встанов­лення мінімального порогу виборчого бар’єру, необхідного для участі партії у розподілі парламентських мандатів. На динаміку розвитку політичних систем може впливати вибір виборчої системи. Якщо брати до уваги законодавчий вибір пропорційної виборчої системи, то виникає питання вибору системи за загальнодержавними чи регіональними списками кандидатів. Якщо вибори проводяться за загальнодержавними списками, існує небезпека корумпованос- ті політичної системи та посилення партійної бюрократії, яка не зважатиме на регіональні особливості і партії втрачатимуть зв’язок із виборцями. Якщо вибори проводитимуться за регіональними списками, то виникає небезпека партикуляризації політичної сис­теми. Таким чином, вибір повинен бути збалансованим. І на при­кладі корелятивного впливу виборчої системи на політичну систему, можна побачити, що такий вибір повинен бути збалансованим, щоб подолати або компенсувати певним чином недоліки.

Принцип демократії є найважливішим конституційним прин­ципом, що втілюється у визнанні народу як джерела влади. Найви­щими формами реалізації влади народу є вибори та референдум. Влада народу реалізується також через органи держави (законодав­чі, виконавчі, судові) та органи місцевого самоврядування. Консти­туціями забороняється присвоєння суверенної влади народу будь- яким особам, організаціям, збройним силам. За народом визнається право на самозахист, а деяких країнах захищати конституційний лад (Конституція Угорщини), здійснювати опір недемократичному правлінню (Конституція США). Конституція Угорщини передбачає, що політичні партії не можуть безпосередньо здійснювати державну владу.

Під народом розуміють інколи населення країни (Конституція РФ), однак з точки зору конституційного права, більш поширено розуміти цей поняття як корпус виборців (Конституція Угорщини) або сукупність громадян даної держави (конституції Словаччини, України). В’єтнамська Конституція у даному випадку, відображаю­чи класовий підхід, де говориться, що основу народу складає союз робочого класу, селянства та інтелігенції.

Конституція України не покладає у поняття народ залежність від етнічного чинника. Формальна належність особи до громадянства є необхідною і достатньою умовою для визначення виборчого кор­пусу У цьому відношенні поняття «народ» наповнюється змістом через шляхи його реалізації, які згідно з Конституцією невичерпні і можуть здійснюватися як безпосередньо, так і через інститути представницької демократії.

Принцип партиципації розглядається як важливий засіб за­безпечення широкої участі народу при вирішенні справ суспільного значення на різних рівнях влади. Це проявляється у положеннях конституції, які зазначають, що державна влада походить від на­роду Наприклад, Конституція Колумбії навіть проголошує республі­ку не тільки демократичною, але й «партиципаторною» державою. Американський юристА. Сейдман вважає: «Без демократичної пар­тиципації, незалежно від існуючої державної ідеології уряди будуть, очевидно, займатися не бідністю і безвладдям, а насамперед відпо­відати тим, хто має владу і привілеї».

Принцип політичного плюралізму у деяких конституціях не закріплений, хоча він органічно випливає з їх положень. У болгар­ській Конституції він закріплений чітко: «Політичне життя в Респу­бліці Болгарія засноване на принципові політичного плюралізму» (ст. 11). Згідно з румунською Конституцією «плюралізм виступає основою та гарантією конституційної демократії». Інші конституції закріплюють цей принцип у формі гарантій політичної та ідеоло­гічної багатоманітності. Принцип конкретизується положеннями про місце і роль політичних партій у суспільстві.

Відповідно до ст. 22 Міжнародного пакту про громадянські та по­літичні права свобода асоціацій може бути обмежена з міркувань необхідності в умовах демократичного суспільства на основі закону в інтересах державної чи суспільної безпеки, охорони здоров’я або моральності населення, захисту прав і свобод інших осіб. Основний закон ФРН оголошує неконституційними партії, які намагаються нанести шкоду основам вільного демократичного ладу, поставити під загрозу існування країни (ст. 21). На її території не дозволяється діяльність партій інших держав, партій, створених на релігійній основі, фінансування партій та профспілок іноземними державами, а також міжнародними об’єднаннями.

Тоталітарні та авторитарні системи виходять з положень полі­тичного монізму. Для них характерно офіційне визнання ідеології,

однопартійність або безпартійність. Усі партії можуть бути заборо­нені законом (Саудівська Аравія, Оман, ОАЄ). Партії, що руйнують засади мусульманської общини-умми, визнаються незаконними. В інших країнах офіційно закріплюється принцип однопартійності (М’янма, Гвінея) або принцип партійності державного устрою (Ал­жир).

Організаційна та рольова автономія елементів полі­тичної системи. Не допускається злиття державного апарату з партійними структурами. Партіям забороняється проповідувати тоталітаризм (ст. 14 Конституції Мадагаскару). Забороняється пе­ребувати у політичних партіях військовослужбовцям, суддям та деяким категоріям державних службовців.

Рольова автономія базується на визнанні окремих сфер функціо­нування держави, місцевого самоврядування та політичних інсти­тутів суспільства. Таке положення доповнюється принципом поділу влад на законодавчу, виконавчу, судову та виділення особливостей функціонування місцевого самоврядування. Деякі конституції (Мол­дова, Казахстан) заклали положення про взаємодію гілок влад. З іншого боку, рольова автономія інститутів політичної системи також базується на тому, що конституції закладають механізм делегування деяких правотворчих повноважень цим структурам.

Змагальність у політичному процесі. Політичний процес означає порядок функціонування політичної системи, її інститу­тів у взаємовідносинах між ними. На відміну від юридичного про­цесу цей процес регулюється поряд із правовими нормами також і корпоративними нормами об’єднань. Правовому регулюванню, як правило, підлягають ті відносини, в яких беруть безпосередньо участь носії публічної влади. Тому деякі види юридичного процесу (виборчий, законодавчий, бюджетний, контрольний) тісно пов’язані з політичним процесом.

Принцип змагальності знайшов втілення у Конституції Чехії, яка зазначає, що політична система заснована на свободі, добро­вільному об’єднанні та «змагальності політичних партій». Мирне змагання політичних партій, інших асоціацій, груп тиску має на меті оволодіння на основі виборів державною владою або вчинення на неї тиску в інтересах певних соціальних груп чи загальнонарод­них інтересів.

Принцип самоврядування колективів (асоціацій та тери­торіальних громад) не формулюється безпосередньо в основних законах. Деякі конституції встановлюють, що партії повинні бути 440

організовані та діяти відповідно до принципів демократії на осно­ві самоврядування у внутрішніх справах через періодичні з’їзди, вибори, звіти керівних структур, на основі рівності прав їх членів. Визнається автономність територіальних колективів відповідно до засад адміністративно-територіального поділу країни. На основі за­кону створюються гарантії відповідності ресурсів та повноважень організаційних структур територіальних колективів.

Принцип верховенства права у сучасних конституціях відо­бражається у концепції правової держави. Свобода політичного кур­су органів публічної влади у контексті даного принципу означає правову форму здійснення владних повноважень при забезпеченні поваги до гідності особи, прав людини й основоположних свобод. Зв’язаність публічної влади правами людини й основоположними свободами розглядається як важлива засада політичного процесу і в цьому розумінні інститути політичного суспільства є також зв’язані правом, що проявляється у обмеженні їх діяльності.

11.3.