ПОНЯТТЯ ТА СТРУКТУРА КОНСТИТУЦІЙНОГО СТАТУСУ ОСОБИ

Принципово новим положенням у конституційній практиці Укра­їни є визнання пріоритету прав і свобод людини щодо державних та інших інтересів. Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, не­доторканність і безпека визнані найвищою соціальною цінністю (ст.

Закріплення цих найважливіших положень у загальних засадах конституційного устрою України, а також розміщення у спеціально присвяченому правам людини II Розділі Конституції України майже третини статей від загальної їх кількості, свідчить про достатньо високий рівень визнання і формування конституційного статусу людини та громадянина в Україні.

Однак слід зазначити, що конституційний статус людини не ви­черпує усього змісту основ правового статусу людини. Доповнення конституційного статусу найважливішими положеннями низки ін­ших правових актів конституційного законодавства дозволяє сфор­мувати його як один із найголовніших інститутів конституційного права.

Структура конституційного статусу особи. В юридичній лі­тературі до структури правового статусу відносять різні елементи. Серед основних можна назвати громадянство, правосуб'єктність, конституційні принципи, права! свободи, обов'язки, гарантії їх до­тримання. Крім того, в літературі до самостійних елементів тако­го статусу відносять юридичну відповідальність, інтереси людини тощо. Усі ці елементи характеризують і безпосередньо визначають місце індивіда в суспільстві і державі, тому їх можна включати до структури конституційно-правового статусу.

А. Громадянство (підданство) з давніх-давен стало визначаль­ним елементом становища (статусу) індивіда в суспільстві і державі. Громадянство - це вихідне начало формування як правового статусу людини в цілому, так і конституційно-правового статусу її зокрема.

Б. Конституційна правосуб’єктність особи. Другим елементом конституційно-правового статусу людини, що пов'язаний з грома­дянством, є конституційна правосуб’єктність особи, тобто її кон­ституційна правоздатність, дієздатність і делікт оздатність.

В. Конституційні принципи статусу особи. Третім елементом конституційного статусу особи є його принципи, які визначають своєрідний каркас структури статусу та визначають обсяг та обме­ження прав людини й основоположних свобод. До основних консти­туційних принципів статусу особи відносять: рівноправність, тобто рівність у правах і свободах взагалі; невід'ємність і невідчужуваність прав; гуманістичну спрямованість прав і свобод; загальнодоступ­ність; безпосередню дію прав і свобод; гарантованість; заборону незаконного обмеження конституційних прав і свобод; відповідність міжнародно-правовим актам.

Г. Зміст прав людини й основоположних свобод. Центральне міс­це у структурі конституційно-правового статусу особи належить конституційним (фундаментальним) правам і свободам людини. Усі інші елементи правового статусу ґрунтуються і об'єднуються навколо них.

Найголовніше призначення прав людини - розкриття змісту її правового статусу Крім того, вони виступають як принцип консти­туційного ладу і визначають спрямованість діяльності держави (ст. З Конституції України).

Вважається, що невід'ємним елементом правового статусу лю­дини є конституційні обов'язки. Оскільки фундаментальні права людини сьогодні переважно закріплені позитивно, тому вони вира­жають межі поведінки особи та обов’язок держави утримуватися від свавільного втручання у приватну автономію особи. Відповідно ко­жен в силу обмежень такого характеру зобов’язаний дотримуватися вимог правопорядку Визначені у Конституції України обов’язки не мають прямої дії, вони є програмними положеннями, які конкре­тизуються у поточному законодавстві.

Г. Гаранти прав людини й основоположних свобод. Самостійним і основним елементом конституційно-правового статусу людини є гарантії забезпечення конституційно-правового статусу Серед гарантій можна виділити судовий захист прав і свобод людини, правову допомогу кожній людині, гарантії при здійсненні право­суддя тощо.

Конституційні права і свободи мають свою систему й ознаки, що відрізняють їх від інших прав і свобод. По-перше, вони володіють верховенством. Усі інші права і свободи повинні відповідати ним. Вони є правовою базою для прийняття всіх інших прав і свобод, що їх деталізують. По-друге, конституційні права і свободи є нормами прямої дії і мають гарантований захист. По-третє, вони базуються на конституційних принципах рівності для кожного і не можуть об­межуватись чи скасовуватись.

Принципи конституційного статусу особи є нормативними положеннями вищого порядку. Це означає, що фундаментальні права людини тлумачаться у контексті цих принципів, відповід­но дії адміністрації не можуть суперечити цим фундаментальним правовим положенням. Принципи виражають сукупність ціннос­тей та вихідних ідей, що лежать в основі забезпечення гідності та свободи індивіда, справедливого розподілу тягаря відповідальності, баланс між публічними та приватними інтересами. Оскільки кон­ституційне право має горизонтальну структуру, то конституційні принципи однаковим чином, справедливо розподіляють баланс між приватними і публічними інтересами. Таким балансом висту­пають заборона свавільного застосування закону, що суперечить його загальній меті, веде до позбавлення сенсу його приписів і до надмірного формалізму.

Принцип рівності виражає сутнісне ядро поняття справедли­вості. З юридичної точки зору справедливість розуміється як ви­рівнювання можливостей. Тобто це означає, що в окремих випад­ках необхідно диференційовано підходити до окремих індивідів і, навпаки, коли нерівна поведінка зачепила чиїсь права, необхідно було поступати на засадах рівності.

Водночас така диференціація (відсутність диференціації) пови­нна бути очевидною та обґрунтованою. Рівність може бути пору­шена, якщо із рівним поступають нерівним чином у міру існування рівності, а з нерівним не звертаються нерівним чином у силу наяв­ної нерівності. Відповідно до критерію диференціації, заснованої на фактичній різниці, необхідно забезпечувати вирівнювання такого 248

стану. Диференціація, заснована на зовнішніх цілях правового ре­гулювання, повинна переслідувати мету, яка має бути легітимною і не встановлювати надмірних обмежень.

Зокрема, Судова колегія з цивільних справ ВС РФ зазначила (03.01.96): «Будь-яке місто з метою обмеження притоку жителів не може відмовляти громадянам із інших міст в прописці на жит­ловій площі, яка є їх власністю».

Таким чином, необхідно дати загальну оцінку значущості інтер­есу, який визначає мету правового регулювання, протилежного інтересу на засадах рівноправності. Критерієм легітимності зна­чущого інтересу як підстави правового регулювання є орієнтування на панівні, визнані основи правової держави, які не завжди спів­падають із позитивним правом, інакше суд визнає лише існуючий порядок речей, фактично відмовляючи у правосудді, правовому захистові.

Отже, діє правило: рівне є рівним, а нерівне є нерівним.

Рівноправність передбачає неприпустимість будь-яких форм дис­кримінації:

Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічно­го та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками (ч. 2 ст 24 Конституції).

Окрім наведеного переліку недопущення форм дискримінації, який прийнято вважати примірнім та невичерпним, К. Екштайн доповнює критеріями віку, дітей і підлітків, інвалідів.

Принцип свободи є невід’ємною гарантією гідності особи. Гід­ність особи забезпечується заумови свободи розвитку її особистості у різних сферах суспільного життя. Основні права розглядаються як гарантія свободи індивіда.

Це передбачає існування правової держави, тобто держави об­меженої правом. Правова держава характеризується такими озна­ками: дії державних органів повинні бути засновані на законові:

особа, яка постраждала внаслідок таких дій держави, володіє пра­вом звернутися до незалежної установи про перевірки законності такого посягання на її свободи.

Принцип верховенства і прямої дії фундаментальних прав людини означає, що особі не може бути відмовлено у правовому захистові з посиланням на недоліки поточного законодавства. У системі прав і свобод людини конституційні права і свободи є визна­чальними, які виражають ядро правового статусу особи і є основою для визначення змісту прав і свобод на рівні поточного законодав­ства.

Гарантованість фундаментальних прав людини визначається через доступність правового захисту (ст. 55 Конституції), ефектив­ність правового захисту (ст. 6ЄКПЛ), здійснення управлінських дій відповідно до вимог належної процедури, гарантія справедливої сатисфакції з боку держави за заподіяну шкоду, правової визначе­ності, застереження про заборону зворотної сили закону, доступ­ність правової допомоги, правомірність відмови від очевидно не­законного наказу чи розпорядження, non bis in idem, презумпція невинуватості, звільненні від самообмови, застереження про закон (статті 56 - 64 Конституції).

Система прав людини й основоположних свобод. Права і сво­боди людини є основним елементом, ядром її правового статусу. На­буваючи свого закріплення в Конституції України, вони визначають міру можливої поведінки, відображають певні її межі, можливість користуватися благами для задоволення своїх інтересів і потреб.

Класифікація конституційних прав і свобод може здійснювати­ся за різними критеріями. Але будь-яка класифікація, як і будь-які методи і прийоми вивчення, має суб’єктивний характер.

Залежно від суб’єкта їх можна поділити на права і свободи людини (особи), права і свободи громадянина; права і свободи іноземців та ін. За характером суб'єктів та формою здійснення права і свободи поділяють на індивідуальні та колективні (групо- 250

ві). До останніх належить право нації, народу на самовизначення, права національних меншин та деяких інших категорій населення (дітей, молоді тощо).

Праваі свободи поділяють також на фундаментальні (конститу­ційні) і ті, які визначені і поточному законодавстві (конкретизуючі). У літературі існують й інші класифікації. Але в сучасних умовах найпоширенішою і визнаною класифікацією прав і свобод у консти­туційному праві є їх поділ за змістом і сферою дії. Виділяють три найголовніші види прав і свобод: у сфері особистого життя і безпе­ки людини: у сфері державного та суспільно-політичного життя; у сфері економічної, соціальної і культурної діяльності.

Виходячи із загальновизнаних у теорії конституційного права критеріїв, права і свободи людини можна поділити на п'ять осно­вних груп: особисті (громадянські), політичні, економічні, соціальні та культурні. Ця класифікація, а також віднесення прав і свобод до тієї чи іншої групи мають доволі умовний характер. Наприклад, право на власність можна віднести як до особистих прав, так і до економічних, а право на працю - як до економічних, так і до соці­альних тощо.

До особистих (громадянських) прав і свобод людини відносять у першу чергу: право на життя, на повагу до її гідності, свободу та особисту недоторканність, свободу думки і слова, світогляду і вірос­повідання, свободу пересування тощо.

Політичні права та свободи людини і громадянина включають насамперед: право на участь в управлінні державними справами, на об'єднання у політичні партії та громадські організації, на прове­дення зборів, мітингів, демонстрацій, виборчі права та деякі інші.

До економічних, соціальних і культурних прав людини відносять, зокрема: право на власність, на заняття підприємницькою діяль­ністю, право на працю та пов'язані з нею інші трудові права, право на освіту, на житло, на охорону здоров'я та інші.

Але при визначенні тієї чи іншої системи прав і свобод людини в Україні слід виходити з того, що для розвитку національного за­конодавства з прав людини в кожній країні, в тому числі і в Україні, велике значення мають загальновизнані міжнародні стандарти з цих питань.

Міжнародні договори й угоди з прав людини, які офіційно ви­знаються державою, стають обов'язковими для виконання. Це по­ложення набуло свого закріплення в Конституції України відповідно до ст. 9 якої чинні міжнародні договори, що згоданаїх обов'язковість

надана Верховною Радою України, є частиною національного за­конодавства.

Загальновизнано, що найбільший розвиток прав і свобод людини у світовому масштабі почався після Другої світової війни зі ство­ренням Організації Об'єднаних Націй, членом і засновником якої є Україна. У прийнятому Статуті ООН був закріплений обов'язок держав здійснювати співробітництво у розвиткові поваги до прав людини й основних свобод без жодної дискримінації.

Одним із найперших найважливіших актів міжнародно- правового значення стала Загальна декларація прав людини, день прийняття якої 10 грудня 1948 року оголошено всесвітнім Днем прав людини. Декларація складається з преамбули і 30-ти статей. У першій статті проголошено: «Всі люди народжуються вільними і рівними в своїх правах. Вони наділені розумом і совістю і повинні діяти стосовно один одного в дусі братерства». Принцип вільності і недискримінації людини незалежно від раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних переконань та інших ознак передбачається в другій статті Декларації. У наступних статтях Загальної декларації визначено громадянські (особисті) і політичні права (статті 3-21), викладені в семи наступних статтях (статті 22-28) економічні, со­ціальні і культурні права.

Незважаючи на те, що норми цього нормативного акта міжна­родного права мають рекомендаційний характер і не передбаче­но механізмів забезпечення виконання встановлених норм, однак вона розглядається в якості ins cogens (міжнародне звичаєве право, якого дотримуються держави в силу авторитетності їх положень). Загальна декларація відіграла важливу роль і продовжує визначати напрями, найголовніші критерії (стандарти) з прав людини для їх досягнення у всіх країнах світу.

Подальшим встановленням загальновизнаних стандартів з прав людини стало прийняття Генеральною Асамблею ООН 16 грудня 1966 року ще двох актів: Міжнародного пакту про економічні, соці­альні та культурні права і Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, атакож факультативного протоколу до останнього. Усі ці документи визнані і ратифіковані Україною.

Загальну декларацію прав людини і вказані міжнародні пакти разом з Факультативним протоколом у дипломатичній роботі та літературі об’єднують під єдиною назвою Міжнародний білль прав людини або Міжнародна хартія прав людини.

Поряд з цими найважливішими нормативними актами Гене­ральною Асамблеєю ООН та іншими її органами й організаціями 252

прийняті інші міжнародні документи з прав людини (конвенції, угоди, рекомендації тощо), більшість з яких визнана Україною. Ці документи (залежно від змісту) можна об’єднати у кілька груп: най­головніші природні та інші права і свободи людини; права народів, окремих груп населення та запобігання дискримінації: Декларація про надання незалежності колоніальним країнам і народам; Кон­венція про права дитини 1989 р.; Конвенція про право народів на мир 1984 р.; Декларація про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок 1967 р. та інші; вимоги щодо запобігання злочинів про­ти людства, рабства, торгівлі людьми та їх експлуатації: Конвен­ція про запобігання злочинів геноциду і відповідальність за нього 1948 р.; Конвенція про примусову працю тощо; права людини у сфері правосуддя та захисту від зловживань з боку державних орга­нів і посадових осіб: Кодекс поведінки посадових осіб з підтримання правопорядку 1979 р.; Декларація основних принципів правосуддя щодо жертв злочину і зловживання владою 1985 р. та інші.

Наведені найважливіші загальновизнані стандарти з прав люди­ни обумовлюють як розвиток конституційно-правового регулюван­ня прав і свобод людини в Україні, так і практику їх застосування та захист від порушень.

7.3.