ПОНЯТТЯ ТА СТРУКТУРА МЕХАНІЗМУ ПРАВОВОГО ЗАХИСТУ КОНСТИТУЦІЇ

Конституція потребує особливого механізму захисту як осно­вний закон, метою якого повинно стати дотримання його по­ложень усіма заінтересованими суб’єктами конституційного права.

Поняття правового захисту конституції. Правовий захист Основного закону спрямований на забезпечення його верховенства, підпорядкування публічної влади праву та забезпечення основопо­ложних прав і свобод. Оскільки конституція є головним джерелом національного права, що володіє найвищою юридичною силою, інколи звичайних правових засобів недостатньо для забезпечення його верховенства. Зокрема, у романо-германській правовій сім’ї досить проблематично уявити загальні суди в якості гаранта верхо­венства конституції.

Правовий захист конституції - це організація та ді­яльність учасників конституційних правовідносин, яка втілюється у системі правових засобів і способів забезпе­чення непорушності правових цінностей, які становлять сутнісний зміст конституції та забезпечуються кон­ституційним захистом (права людини й основоположні свободи, поділ влади, демократія, громадська злагода тощо). У вузькому розумінні правовий захист конституції про­являється в організації та діяльності конституційної юстиції з приводу вирішення конституційно-правових спорів за звернен­ням уповноважених осіб з метою забезпечення інтерпретації (тлумачення) та забезпечення верховенства Основного закону шляхом здійснення перевірки нормативних актів на предмет їх конституційності.

Як правило, у літературі проблему забезпечення стабільності та верховенства Основного закону розглядають у контексті правової охорони конституції¹. Привертає увагу детальний аналіз проблеми правової охорони конституції у працях П. Стецюка^{[92] [93] та М. Тесленко[94]. П. Стецюк визначає правову охорону конституції через призму комп­лексного та системного підходів як систему «політико-правових захо­дів та юридичних засобів, за допомогою яких забезпечується незмін­ність становища Конституції як Основного закону держави... що має вищу юридичну силу та підвищений ступінь стабільності, а також належне виконання конституційних норм та дотримання конститу­ційної законності»[95]. Російський вчений А. Бєлкін визначає правову охорону за трьома напрямами: припинювально-модифікаційному, тобто перегляд конституції: нормативно-застосувальному-як здій­снення конституційного контролю: концептуально-легітимному-як захист конституційного ладу в межах якого конституційна охорона перетворюється на охорону певних уявлень про конституційність, причому цей напрям існує у перехідний період розвитку держави[96]. Аналіз наведених думок свідчить, що більшість вчених зводить про­блему правової охорони конституції до здійснення конституційного контролю.}

Якщо розглядати проблему забезпечення конституційного ладу як усталеної системи правовідносин, які виникають з приводу ви­знаних у суспільстві фундаментальних цінностей (основні права, демократія, належне функціонування публічної влади), форм його гарантування (установлення, реалізація та охорона), природи струк­турних зв’язків у його системі (право захисту та належна правова процедура), скоріше слід говорити не про термін «правова охорона конституції». У контексті проблеми конституційного ладу цей термін не охоплює всіх аспектів діяльності учасників конституційних пра­вовідносин, спрямованих на встановлення (визнання), реалізації та охорони фундаментальних цінностей, які лежать в основі консти­туції, виражаючи специфіку правової традиції національної право­вої системи (зокрема, континуїтет, конституційність, верховенство основних прав і свобод, демократія, парламентаризм тощо).

Система правового захисту конституції. Специфіка систе­ми правового захисту полягає в тому, що її ядром є організація та діяльність конституційної юстиції, оскільки будь-яка дія чи правовий акт учасника конституційних правовідносин може стати предметом розгляду у цих органах влади. У науці консти­туційного права в якості правових засобів захисту Основного закону виділяють: а) особливий порядок внесення змін до кон­ституції: б) відповідальність вищих посадових осіб за порушення конституції та в) здійснення конституційного правосуддя (юс­тицію). Німецький вчений К. Гессе виділяє також превентивні та репресивні гарантії (позбавлення основних політичних прав, можливість заборони політичних партій, інститут надзвичай­ного стану).

До системи правового захисту конституції можна віднести: а) право народу на опір недемократичному правлінню (право на са­мозахист): б) процедуру внесення змін до конституції: в) арбітражні прерогативи глави держави; г) визнання діяльності політичних пар­тій неконституційним та їх розпуск; д) перевірка конституційності виборів і референдуму; е) встановлення факту зловживання консти­туційними правами та їх позбавлення; є) діяльність конституційної юстиції; ж) конституційну відповідальність; з) надзвичайні засоби (інститути надзвичайного, воєнного стану, пряме президентське правління, федеральне втручання тощо).

???

Виділяють правові та неправові засоби захисту конституції. Серед неправових засобів захисту конституції можна виокремити право народу на повстання. У Конституції України таке право без­посередньо не закріплене. Також сучасна конституційна доктрина не визнає ідею революції чи повстання, оскільки це загрожує кон- тинуїтету та засадам конституційного ладу^[97].

Право народу на самозахист. Відповідно до статті 5 Конституції народ України є «носієм суверенітету і єдиним джерелом влади», яку він здійснює «безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування». Лише народу України на­лежить виключне право «визначати та змінювати конституційний лад в Україні» і таке право «не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами».

Право народу на самозахист здійснюється в індивідуальній та колективних формах. Особа, права якої порушено у випадку вичер­пання всіх засобів правового захисту відповідно до ч. 5 ст. 55 Кон­ституції має право захищати їх у будь-який спосіб, не заборонений законом. Таким чином, індивідуально особа може захищати свої права шляхом самозахисту у рамках необхідної оборони, крайньої необхідності, при затриманні правопорушника тощо. Такий само­захист особи повинен відповідати критеріям пропорційності, тобто не наносити більшу шкоду, ніж захищеним правовідносинам та бути адекватним обстановці вчинюваного самозахисту.

Колективними формами самозахисту є використання особи права на свободу зібрань у вигляді мітингів, маніфестацій, походів, демонстрацій, вчинення пікетів тощо. Фізичні та юридичні особи вправі використовувати такий інструмент самозахисту як право на колективні звернення (право петиції), які можна розглядати як своєрідну форму тиску народу на публічну владу. Конституція Укра­їни визнає, що форми і способи самозахисту можуть обмежуватися законом.

Арбітражні функції глави держави посідають важливе місце у забезпеченні правового захисту конституції. Однак вони носять політико-правовий характер, що істотно знижує їх роль у порів­нянні із засобами конституційної юстиції. Зокрема, французький президент своїм арбітражем «забезпечує належне функціонування публічної влади», російський президент «забезпечує узгодження функціонування органів державної влади, суб’єктів федерації та місцевого самоврядування», в Україні арбітражні функції глави дер­жави оформлені через конституційну конструкцію «гарант».

Відповідно до принципів поділу влади (ст. 6 Конституції) та прин­ципу законності управління (абз. 2 ст. 19 Конституції) арбітражні функції глави держави забезпечуються через діяльність Ради на­ціональної безпеки і оборони України (далі - РНБО), яка є «коорди­наційним органом з питань національної безпеки і оборони при Президентові України» (ч. 1 ст. 107 Конституції) і покликана забез­печити функції по координації і контролю за діяльністю органів виконавчої влади у цій сфері національної безпеки і оборони (ч. 2 ст. 107 Конституції). Згідно із принципом верховенства права здій­снення арбітражних функцій глави держави повинно здійснювати­ся шляхом ухвалення рішень на засіданнях РНБО, які вводяться у дію указами Президента України.

У конституційній практиці рідко застосовуються способи право­вого захисту конституції, як визнання діяльності політичних партій неконституційною та їх розпуск, встановлення факту зловживання конституційними правами та їх позбавлення, перевірка конститу- ??? ційності виборів та референдуму Зокрема, перші два із згаданих передбачені конституціями ФРН та Австрії. Перевірка результа­тів виборів і референдумів здійснюється Конституційною радою Франції, також цей орган здійснює реєстрацію кандидатів на пост президента Франції.

Конституційна юстиція. На цьому фоні переваги конституційної юстиції здаються цілком очевидними.

У системі стримувань і противаг набір повноважень з вирішення конституційних спорів забезпечує належне функціонування дер­жавного механізму, відіграючи важливу інтегративну функцію. Параметри діяльності органу конституційної юстиції визначають­ся її впливом на політичну діяльність, що вносить певні елементи «юридизації» у політичні відносини. КСУ займає важливе місце у конституційно-правових відносинах як політичний орган влади, що випливає з його статусу. Конституційний Суд при вирішенні конституційно-правових спорів покликаний забезпечити баланс інтересів сторін, який ґрунтується на Основному законі. Як зазна­чає Ю. Тодика, у таких випадках «слід враховувати, що сучасна держава, заснована на компромісі, а конституція - це компроміс, що примирює різні домагання та інтереси найбільш впливових со­ціальних сил в країні»^[98].

5.2.