ПОНЯТТЯ ТА ЗМІСТ ГРОМАДЯНСТВА ЯК КОНСТИТУЦІЙНОГО ІНСТИТУТУ

Інститут громадянства історично виник порівняно недавно. У фе­одальній державі, яка базувалася на поділові населення на суспільні стани та на нерівних правах, існував інститут підданства.

ститут символізував повну залежність людини від влади монарха, її обов'язок - знаходитися (під данню) та повністю виконувати волю свого пана. Інститут громадянства сформувався у процесі буржу­азних революцій під впливом теорії про природні і невідчужувані права людини, про її рівні громадянські й політичні права у сус­пільстві. Починаючи з Декларації незалежності Сполучених Штатів Америки (1776 р.), держава почала визнавати людину вільним і рівноправним членом суспільства, активним учасником здійснення суверенної влади держави.

Отже, можна сказати, що інститут громадянства замінив інсти­тут підданства. Зараз термін «підданство» вживається лише у мо­нархічних державах і, звичайно, у тому ж значенні, що й термін «громадянство». Більш того, у конституціях і законодавстві ряду держав, - Іспанії, Бельгії, Нідерландах та ін., які є монархіями, за­мість терміна «підданство» вживається термін «громадянство».

Поняття громадянства. Право на громадянство належить до основних прав і свобод людини. Згідно зі ст. 15 Загальної декларації прав людини і громадянина кожна людина має право на громадян­ство; ніхто не може бути свавільно позбавлений свого громадянства або права змінити своє громадянство. Проблема взаємовідносин держави зі своїми громадянами - ключове питання конституцій­ного ладу

Громадянство - це стійкий правовий зв’язок певної особи із державою, заснований на юридичному визнанні держа­вою цієї особи своїм громадянином, що зумовлює їх взаємні права і обов’язки на основі закону. Такий зв’язок виражається у поширенні на громадянина суверенної влади держави незалеж­но від місця її проживання - в межах чи за межами цієї держави. Таким чином, громадянство втілюється насамперед на правових зв’язках особи із державою, завдяки чому громадянин користується можливістю вимагати захисту від держави і нести перед нею від­повідальність, а своєю чергою держава зобов’язана надати захист прав і свобод своєму громадянинові.

Розуміння людини як громадянина є надзвичайно важливим у характеристиці її соціальної сутності, її правового становища, як особи, яка має правову належність до тієї чи іншої держави, підпа­дає під дію її законодавства та узгоджує з ним свою поведінку

Громадянство є тією необхідною підставою, яка надає особі, що має статус громадянина, можливість повного мірою долучитися до політичного, економічного, правового та культурного життя суспіль­ства й держави. Обсяг тих прав і свобод, якими особа може користу­ватися в окремій державі, атакож обсяг обов'язків, що покладені на неї цією державою, знаходяться у прямій залежності від наявності чи відсутності у особи статусу громадянина даної країни. Особисті, політичні, економічні, соціальні та культурні права і свободи у по­вному обсязі надаються саме громадянам суверенної держави.

Отже, громадянство є одним із визначальних факторів у харак­теристиці правового становища особи, одним із найважливіших елементів її правового статусу.

Необхідно зазначити, що громадян не можна розглядати лише як сукупність осіб, які проживають на території даної держави. Су­купність усіх осіб, що проживають на території тієї чи іншої країни, становить її населення, яке складається з громадян даної держа­ви, а також іноземців та осіб без громадянства. Населення країни являє собою демографічну, а не правову категорію. Немає підстав також вважати громадянами всіх осіб, на яких поширюється влада держави, її суверенітет. Суверенна влада держави є обов'язковою в однаковій мірі як для громадян даної держави, так і для іноземних громадян та осіб без громадянства, що проживають на території даної країни.

Отже, громадянином України, як і будь-якої держави, є не будь- яка людина, котра проживає на її території, підкоряється держав­ній владі, користується правами і виконує обов'язки. Громадяни­ном України є лише та особа, яка перебуває в особливих правових зв'язках з Україною - зв'язках, що становлять зміст громадянства.

На відміну від населення, сукупності осіб, що проживають на території України і становлять, як було зазначено, демографічну категорію, громадяни України утворюють її народ, що є правовою категорією.

Громадянство являє собою самостійний конституційно-правовий інститут. Правові норми, які становлять зміст інституту громадян­ства України, містяться у Конституції, в Законі про громадянство від 18 січня 2001 р., в інших нормативно-правових актах України, які видаються відповідно до Конституції й названого Закону. Ви­ходячи із того значення, яке має конституційно-правовий інститут громадянства для кожної людини, суспільства і держави, питання законодавчого регулювання відносин громадянства України нале­жить згідно зі статтями 85 та 92 Конституції України до виключної компетенції Верховної Ради України.

Зміст громадянства становлять права та обов'язки особи сто­совно держави з одного боку, а з іншого, - держави по відношенню до особи. Ці права й обов'язки виникають та існують у зв'язку з по­ширенням на особу юрисдикції держави. Таке поширення поряд з іншими факторами обумовлює набуття особою правосуб’єктності громадянина у повному обсязі, а також охорону її прав і законних інтересів з боку держави. Громадянські й політичні, економічні, соціальні та культурні права і свободи у повному обсязі надаються саме громадянам суверенної держави.

Таким чином, проблема громадянства є однією з найважливіших проблем державного будівництва, оскільки в даному разі йдеться про зв'язок особи і держави, що знаходить втілення у їхніх взаємних правах та обов'язках.

Згідно із Законом саме громадянство України визначає право­вий зв'язок фізичної особи та Україною, що знаходить свій вияв у їх взаємних правах та обов'язках. Отже, громадянство - це стійкий правовий взаємозв'язок між особою і державою, де обидва суб'єкти мають взаємні права та обов'язки.

Взаємні права та обов'язки фізичної особи та Україною передба­чають, що громадяни України користуються всією повнотою прав і свобод та несуть усі обов'язки перед суспільством і державою. Це означає, що громадяни мають неухильно виконувати нормативні установлення держави, не порушувати прав і законних інтересів інших суб'єктів права, не завдавати шкоди навколишньому природ­ному середовищу, захищати суверенітет і територіальну цілісність України.

Держава відповідальна перед громадянами. Згідно з Конститу­цією України утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (ст. 3). Україна гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами (ст. 25).

В Україні охорону прав громадян здійснюють відповідні державні органи та громадські організації. Захист прав громадян України за кордоном здійснюють від імені держави дипломатичні представни­цтва, консульські та інші уповноважені установи й безпосередньо Міністерство закордонних справ України.

Принципи громадянства України. Згідно зі ст. 2 Закону грома­дянство України засновано на таких основних принципах: 1) єдино­го громадянства: 2) запобігання випадків без громадянства: 3) не­можливості позбавлення громадянстваУкраїни; 4) визнання права на зміну громадянстваУкраїни: 5) рівність громадян незалежно від підстав, порядку і моменту набуття ними громадянстваУкраїни; 6) збереження громадянства України незалежно від місця прожи­вання громадянина України.

Як і більшість країн світу Україна виходить із принципу єдино­го громадянства, що передбачає неможливість одночасного пере­бування особи у громадянстві кількох держав. Виникнення стану множинності громадянства, як правило, може бути пов’язано із колізією законодавства. Такий стан долається шляхом укладання міждержавних угод про усунення подвійного громадянства.

Однак у деяких зарубіжних країнах припускається множинність громадянства (біпатризм). Наприклад, іспанська конституція у ст 11, абз. З встановлює, що «держава може укладати міжнародні договори про подвійне громадянство з ібероамериканськими краї­нами або з тими країнами, які мали або мають особливий зв’язок з Іспанією. У цих країнах, навіть якщо вони за своїми громадянами таке право не визнають, іспанці можуть натуралізуватися без втрати своєї національності за народженням».

Запобігання випадків безгромадянства базується на загально­визнаних принципах міжнародного права, відповідно до яких особа має право на визнання своєї правосуб’єктності незалежно від місця її перебування. Фактично, до стану безгромадянства призводили правила натуралізації до введення змін до Закону про громадянство у 2001 р. Зокрема, Закон у старій редакції передбачав можливість набуття громадянства лише за умови відмови претендента від гро­мадянства іноземної держави. Сьогодні ці правила змінені відпо­відно до міжнародно-правових зобов’язань України.

Закріплення в якості принципів неможливості позбавлення гро­мадянстваУкраїни та визнання права особи на зміну громадянства України є важливим фактором гуманізації відносин між державою та громадянами. Такі принципи містять гарантії проти свавільного обмеження з боку держави громадян у своїх правах. Така практика існувала раніше у Радянському Союзі по відношенню до дисидентів, 388

представників громадськості та інших небажаних для правлячого режиму громадян.

Більшість держав світу виходить із визнання виключності грома­дянства. Заборона множинності громадянства передбачає непри­пустимість знаходження громадянинаУкраїни в громадянстві інших держав. Однак у силу колізії норм інституту громадянства можливе знаходження однієї особи у громадянстві кількох держав.

Негативне ставлення до множинності громадянства зумовле­но тим, що такий правовий стан породжує багато суперечностей та законодавчих неузгодженостей. Вони можуть бути наслідком різного обсягу прав і свобод, якими особи з подвійним громадян­ством можуть реально користуватися за місцем проживання та на які вони мають право відповідно до національного правопорядку країни свого громадянства. Тому надається перевага двостороннім міжнародним угодам.

Згідно з принципом верховенства права ніхто не може бути по­збавлений громадянства, або права змінити громадянство. Це поло­ження випливає із Загальної декларації прав людини і громадянина (ст. 15) та знайшло своє відображення у Конституції (ст.

Із принципу верховенства випливає конституційний обов’язок держави захищати свого громадянина. Зокрема, це передбачає, що громадянин знаходиться під юрисдикцією України і не може бути вигнаний за межі України або виданий іншій державі. Захист державою своїх громадян є природною її функцією, відповідно до якої через мережу дипломатичних представництв і консульських установ забезпечується захист прав громадян за кордоном.

Із конституційним обов’язком держави захисту громадянина ко­респондується заборона екстрадиції (видачі) своїх громадян інозем­ним державам. Якщо громадянин України вчинив злочин, то він під­лягає кримінальній відповідальності за українським кримінальним законом. Разом з тим, це не виключає відкриття щодо громадянина кримінального провадження за місцем вчинення злочину У такому разі він підлягає передачі компетентним органам у відповідності до міжнародних договорів України.

Особливості правового статусу закордонних українців. Укра­їна, як і будь-яка інша держава, котра має багатомільйонну діа­спору, зацікавлена у підтримці контактів зі своїми співвітчизника­ми, які перебувають за її межами і не є її громадянами. Це сприяє як зміцненню зв’язків закордонних українців зі своєю історичною батьківщиною, задоволенню їхніх національно-культурних, освіт­ніх, мовних та інформаційних потреб, так і налагодженню дружніх стосунків з країною перебування української діаспори, створенню і зміцненню в очах світової громадськості позитивного іміджу нашої держави.

Крім того, в силу різних обставин, не останньою з яких є демо­графічна криза, більшість держав послідовно проводять політику натуралізації і повернення на історичну батьківщину своїх співвіт­чизників, які не є її громадянами.

Однак до недавнього часу в Україні не існувало навіть мінімально необхідної нормативно-правової бази, яка б наповнювала реальним змістом ст. 12 Конституції України, спрямовувала, уніфікувала по­літику держави та визначала пріоритети щодо надання конкретної допомоги українцям зарубіжжя. Єдиним документом, розробленим з цією метою, була Національна програма «Закордонне українство» на період до 2005 року, затверджена Указом Президента України від 24 вересня 2001 року № 892/2001, яка прийшла на зміну Дер­жавній програмі «Українська діаспора на період до 2000 року». По­при широку вживаність терміну «закордонне українство» не було єдиного трактування як щодо того на кого він поширюється (лише етнічних українців чи вихідців з України, незалежно від етнічного походження), так і щодо взаємних прав та обов’язків України і діа­спори. Правовий статус закордонних українців нічим не відрізнявся від правового становища будь-якого іноземця. Термін «закордонний українець» не мав правового підґрунтя, а відтак не була вирішена проблема прав етнічних українців, які перебувають в громадянстві інших держав або є особами без громадянства^[CCLXXVI].

Питання щодо правового статусу закордонних українців як спеціального виду правового режиму осіб, які з певних причин не володіють правовим зв’язком з Україною, зумовлено основними напрямами державної політики щодо реінтеграції представників української діаспори на землях історичної батьківщини.

Питання про необхідність прийняття спеціальних законодав­чих актів, які б дозволяли кожному окремому представникові укра­їнської діаспори безпосередньо відчути турботу з боку історичної Батьківщини і відкривали б можливість застосування адресного підходу до кожного свідомого українця - громадянина іншої дер­жави було порушено й окремо обговорювалося під час проведення II Всесвітнього форуму українців (серпень 1997 р.). Виходячи з цьо­го, а також враховуючи позитивний іноземний досвід, наприкінці того ж року розпочалася розробка проекту Закону України «Про закордонного українця». На жаль, суперечливі суспільно-політичні й адміністративно-реформаторські процеси наступного періоду не дозволили завершити цю законотворчу роботу, що пожвавилася після III Всесвітнього форуму українців. Лише на 13-му році неза­лежності, 4 березня 2004 р., Верховна Рада України прийняла Закон України «Про правовий статус закордонних українців».

Таким чином, нині правове становище закордонних українців визначається Законом України «Про правовий статус іноземців і осіб без громадянства» від 04.02.1994 р., № 3929-ХІІ і Законом Укра­їни «Про правовий статус закордонних українців» від 04.03.2004 р., № 1582-ІУ.

В основу визначення терміну «закордонний українець» (ст. 1) по­кладено норми Конституції України, в преамбулі якої український народ визначається як громадяни України усіх національностей. Таким чином, на статус закордонного українця можуть претенду­вати не лише особи які мають українське етнічне походження, а й інші вихідці з України. При цьому усі претенденти повинні досягти 16-річного віку й мають бути громадянами інших держав, або осо­бами без громадянства. Під українським етнічним походженням розуміється належність особи або її предків до української нації та визнання нею України батьківщиною свого етнічного походження. Що ж стосується іноземців-вихідців з України (тобто іноземців, які не є етнічними українцями), критерії, що визначають їхню прина­лежність до числа «вихідців з України» є нечіткими і досить абстрак­тними. Відповідно до ч. 2 ст. З даного Закону походження з України заявник підтверджує відповідними документами або свідченнями громадян України, закордонних українців або громадських органі­зацій закордонних українців.

Особа, котра виявила бажання набути статус закордонного укра­їнця, подає письмову заяву встановленого зразка (за формою за­твердженою Кабінетом Міністрів України): на території України - до Міністерства закордонних справ України, а за кордоном - до дипломатичних установ України. До заяви додаються паспортний документ або документ що його замінює; документи чи свідчення громадян України, закордонних українців чи громадських органі­зацій закордонних українців, які підтверджують українське етнічне походження або походження з України. До цих документів може бути додано характеристику-клопотання громадської організації української діаспори, членом якої є заявник.

10.2.