ПРЕДМЕТ ТА СИСТЕМА ГАЛУЗІ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА УКРАЇНИ
Конституційне право як формальна частина публічного права визначає засади організації не тільки інститутів публічної влади та політичних інститутів, а також стосується інститутів громадянського суспільства.
Конституційне право, визначаючи критерії вираження публічного інтересу, у національній правовій системі встановлює механізм узгодження публічних і приватних інтересів. Тому його предметом стають відносини з приводу державного управління, судового контролю над актами органів публічної влади на предмет їх конституційності, гарантії основних прав індивіда та критеріїв легітимного обмеження їх здійснення тощо.Конституція має найвищу юридичну силу, яка закладає фундаментальні принципи національної правової системи. Тому можливі два погляди на природу конституційного права.
Згідно з класичним підходом конституційне право є складовою частиною публічного права, оскільки його предметом є відносини володарювання, учасники якого перебувають у взаємозв’язку «правитель - підпорядкований». Така концепція передбачає, що конституційне право забезпечує легітимацію державного втручання у приватне життя з метою захисту публічних інтересів. З цією метою здійснюється конституювання (закріплення конституційного статусу) політичних інститутів та публічної влади. Для забезпечення легітимності публічної влади конституція виражає формалізацію повноважень і відповідальності органів публічної влади. Здійснення ефективного публічного управління залежить від зворотних зв’язків із народом та визначення форми впливу народу на управлінські рішення у суспільстві. З цього робиться висновок, що конституційне право є провідною галуззю публічного права у національній правовій системі.
За посткласичним підходом конституційне право складно уявити виключно як складову частину публічного права. Скоріше це співвідношення полягає у тому, що конституційне право за своїм обсягом ширше за публічне право (оскільки воно містить фундаментальні принципи, що стосуються і приватного права), однак воно глибоко не визначає, не регулює низку питань публічного права (управління (публічного адміністрування), фінансову систему, оподаткування, процесуальне право тощо).
Зокрема, конституційне право виражає легітимність державного втручання у приватну автономію, визначаючи межі такого втручання[3]. На відміну від класичної концепції посткласична передбачає, що конституційне право виконує функцію узгодження, збалансування приватних і публічних інтересів. Співвідношення політичних інститутів та публічної влади розглядається, як правило, на засадах автономії. Організація публічної влади зумовлена принципами обмеженого правління, поділу влади та збалансованого конституювання повноважень органів публічної влади. Конституційне право є таким, що визначає підпорядкованість державної політики праву, відповідно держава є відділеною від партійного апарату. У свою чергу публічна влада трактується як вираження правової традиції із здійснення влади народу, здійснення народом ефективного контролю за діяльністю уряду. Тому конституційне право є сукупністю загальновизнаних суспільних цінностей і принципів національної правової системи та правил діяльності конституційних органів влади, заснованих на повазі гідності людини та верховенстві права.Конституційне право визначає загальні закономірності функціонування інститутів публічної влади та громадянського суспільства, міру втручання публічної влади у приватну автономію, систему гарантій основних прав і свобод. При порівняльно-правовій характеристиці конституційного права визначаються моделі такого втручання публічної влади та домінуючий інтерес, а також специфіка форми держави та політичних режимів.
Порівняльне конституційне право дає багатий матеріал для пошуку рішень та форм існування інститутів громадянського суспільства і публічної влади. Зокрема, відчувається істотна відмінність західної традиції права від інших правових традицій. Організація публічної влади може втілюватися у різноманітних формах. Наприклад, федеральний державний устрій Німеччини ґрунтується на системі парламентаризму, а в федеральних США спостерігається концентрація влади у президента водночас із партикуляризованою місцевою владою.
Конституційне право можна розглядати як право політичне. Конституція закладає основи національного правопорядку, програмуючи діяльність глави держави, парламенту, уряду, органів правосуддя у бік планомірного розвитку конституційних принципів, норм і положень. Таким чином влада, що засновує конституцію, наділяє вищі конституційні органи визначати загальні моделі втручання у соціальні відносини, що склалися у конкретному суспільстві, країні. Міра державного втручання, закладена у положеннях конституції, може визначатися залежно від політичного курсу конкретного органу публічної влади, який в силу конституційних положень наділений повноваженнями і несе всю повноту відповідальності за наслідки такого втручання. У вільному демократичному суспільстві, побудованому на функціонуванні інститутів представницької демократії, формується загальна політична воля на основі поваги до різноманітних інтересів, що виникають у суспільстві.
Політичний характер галузі конституційного права зумовлює рівномірність впливу конституційних засад на поточне законодавство України. Це означає, що законодавець при прийнятті закону не може виступати за конституційні принципи і приписи під страхом визнання відповідних положень закону неконституційними.
Отже, у національній правовій системі конституційне право становить систему принципів права. Оскільки такі принципи права стосуються як публічного, так і приватного права, то можна говорити про його горизонтальну структуру в національній правовій системі.
Систему конституційного права складають його норми та інститути, в основі яких лежить національна традиція права. Традиція права визначає правонаступність та систему цінностей, що постійно відтворюються та які покладені в основу конституційних норм. Система конституційних цінностей зумовлює структуру джерел конституційного права та природу самих конституційних норм. Залежно від системи цінностей визначаються моделі конституційного регулювання.
У відповідності до принципу верховенства права предметом конституційного права можуть стати ті суспільні відносини, які не можуть бути ефективно врегульовані іншими соціальними нормами.
Необхідність втручання полягає в тому, що ні релігійні, ні морально- етичні чи інші соціальні норми не здатні ефективно забезпечити певний соціальний інтерес (права і свободи індивіда, публічний інтерес, інтереси колективів). Лише конституційні норми здатні забезпечити рівність між учасниками соціальних відносин, визначити цілі законодавчого втручання і забезпечити легітимну мету діяльності держави. Конституційні норми відображають моральні цінності суспільства, досягнуті стандарти свободи і справедливості, забезпечують вільний розвиток індивіда.Систему конституційного права також визначає особлива природа конституційних норм. Відомий український вчений П. Недбайло справедливо зазначає, що норма конституційного права може міститися у різних правових актах. Юридична сила будь-якої норми зумовлена їх загальнообов’язковим характером muss-norm, тобто того, що належить бути, а також забезпечується у крайніх випадках примусом через застосування санкцій. Специфіка конституційних норм полягає насамперед у тому, що власне конституція обмежується делегуванням законодавцю щодо визначення міри конституційної відповідальності у поточному законодавстві, яке формально може і не носити характер конституційного.
Положення конституції та актів конституційного законодавства містять також базові положення, тобто принципи права. Такі конституційні приписи потребують своєї «добудови» у поточному законодавстві. У багатьох країнах прямо чи опосередковано визнається право на «добудову» конституційних принципів і за судовими установами. Таке право безпосередньо визнається у країнах, де судовий прецедент є основним джерелом конституційного права (США, Індія, Канада). У країнах з романо-германської правової сім’ї (Іспанії, Німеччині тощо) на доктринальному рівні визнається таке право за конституційними судами у Німецький вчений О. Герман зазначав: «Є всі підстави вважати, що законодавець, використавши формули без уточнення їх точного змісту, тим самим надав повноваження на вільний додатковий пошук у межах закону Цей вільний пошук потребує від суддів самостійних ціннісних суджень, які не можуть бути виведені з позитивного права»[4].
Екстраполюючи це положення на специфіку конституційної юстиції, його можна розуміти як можливість надавати інтерпретацію правових норм відповідно до загального смислу, системи цінностей та об’єкта правового регулювання, що лежить в основі права та відповідно до закону. З іншого боку, при прийнятті закону повинно бути враховано наявну правову доктрину та судову практику.Судові установи не вправі відмовити у правовому захистові посилаючись на недоліки або наявність прогалин у поточному законодавстві. Це також суперечить принципу правової визначеності, відповідно до якого правові норми повинні застосовуватися однаково й однозначно. Оскільки органи конституційної юстиції за родом своєї діяльності здійснюють тлумачення конституційних норм, тому вони забезпечують конкретизацію та деталізацію конституційних положень.
1.3.