1.1. Поняття компенсацій

Економіко-правове явище, що охоплюється категорією компенсацій (компенсаційних виплат), відомо вітчизняному законодавству з моменту початку формування трудового права як самостійної галузі права.

За минулі з дня прийняття в Україні першого кодифікованого нормативно-правового акту про працю, що врегулював питання здійснення компенсацій, 80 років, перелік підстав виплати працівникам компенсацій істотно розширився. Так, Кодекс законів про працю 1922 року встановлював 5 таких підстав, передбачаючи, що компенсації виплачуються при відрядженнях (ст. 81), при переведенні на роботу в іншу місцевість (ст. 82), при використанні інструментів, що належать працівнику (ст. 85), за невикористану відпустку при звільненні (ст. 91), а також за невидані спеціальний одяг, запобіжні пристосування і знешкоджуючі засоби (ст. 142). У цей час Кодекс законів про працю України встановлює 6 таких підстав: при переїзді на роботу в іншу місцевість (ст. 120); при відрядженнях (ст.

Наведений перелік свідчить про те, що відповідними правотворчими органами визнаються компенсаціями вкрай різнорідні за своїм змістом і призначенням виплати, які часом нічим іншим, крім терміну, що використовується для їх позначення, не пов'язані. Це свідчить про відсутність єдиного розуміння правового явища, що розглядається.

Ситуацію ще більш ускладнює включення компенсацій до складу заробітної плати, допущене в ст. 2 Закону «Про оплату праці».

У науці була висловлена думка [103, з. 454] про те, що в силу ст. 4 КЗпП інші нормативно-правові акти про працю діють і можуть застосовуватися до трудових і пов'язаних з ними відносин в частині, що не суперечить Кодексу законів про працю. Юридичне значення цього правила ст. 4 КЗпП полягає, передусім, в тому, що законодавець встановив обмеження і свого права видавати нормативно-правові акти про працю, що не відповідають Кодексу. За правилом, що розглядається, слід визнавати юридичну силу, оскільки воно відповідає ст. 6 Конституції, що покладає на органи законодавчої влади обов'язок здійснювати свої повноваження в межах, що встановлені Конституцією, і «згідно із законами України».

Однак, навіть якщо не погоджуватися з цією думкою, потрібно визнати, що не підлягає застосуванню визначення складу заробітної плати, яке наводиться в ст. 2 Закону «Про оплату праці» та включає до себе, зокрема, компенсаційні виплати. Закон «Про оплату праці» може бути визнаний спеціальним і таким, що підлягає переважному застосуванню перед Кодексом законів про працю, в частині регулювання питань оплати праці.

Крім того, треба враховувати, що включення компенсацій до складу додаткової заробітної плати суперечить визначенню заробітної плати, котре дається і в ст. 94 КЗпП, і в ст. 1 Закону «Про оплату праці». У визначенні додаткової заробітної плати (ст. 2 згаданого Закону), зазначається, що вона, на відміну від основної заробітної плати, є винагородою за працю понад встановлені норми, трудові успіхи і за особливі умови праці. Це визначення також не дає можливості включити до складу заробітної плати компенсації, оскільки вони не є винагородою за працю. Законодавець, в принципі, мав на це право, однак для цього необхідно виключити суперечність в тексті згаданого Закону, відповідним чином змінивши визначення заробітної плати, або так визначити компенсації, щоб їх можна було віднести до категорії винагороди за працю. Законодавець не зробив ні того, ні іншого.

Таким чином, включивши до складу заробітної плати в ст. 2 Закону «Про оплату працю» компенсації, законодавець сформулював правову конструкцію, що породжує колізію між правовими нормами і істотно ускладнює застосування багатьох правових норм, що торкаються змісту понять заробітної плати і компенсацій і складу виплат, що охоплюються кожним із цих понять.

Однак на протязі всього періоду існування законодавства про працю як окремої галузі і компенсацій як правового явища, законодавець ухилявся від того, щоб дати легальне визначення поняття компенсацій.

Не маючи чіткого зазначення, які саме виплати можуть бути визнані компенсаціями, правотворчі органи широко використовують цей термін стосовно різноманітних виплат. Така практика руйнує стале уявлення про систему виплат на користь працівника, утрудняє правозастосування, дезорієнтує правотворчі органи. У літературі щодо цього зазначалося, що «нерозробленість понятійного апарату призводить до негативних наслідків в правозастосовчій практиці» [99, с. 80]. Тут мається на увазі, що правозастосувач практично позбавлений можливості визначити правову природу різних виплат роботодавців на користь працівників і, таким чином, визначити правову норму, що підлягає застосуванню до відносин, які складаються. Це не тільки робить можливим застосування до такого суб'єкта заходів державного впливу за допущені порушення, але і негативним чином позначається на відношенні суспільства до права як явища [111, с.

У ще більш складному положенні в зв'язку з відсутністю визначення і єдиного розуміння компенсацій в законодавстві про працю виявляється законодавець при виданні нормативно-правових актів інших (крім трудового) галузей права.

У науці неодноразово ставилося питання про можливість використання визначень, що містяться в нормативно-правових актах, за межами цього акту, про правомірність поширення значення терміну однієї галузі на інші галузі [24, с. 88-89; 118, с. 39-40, 67-68 ]. Так, О.Ф. Черданцев зазначає, що використання легального визначення до термінів, що інтерпретуються, має певні межі: «якщо визначення терміну або інший спосіб його розкриття міститься в… Загальній частині кодексу, то таке визначення відноситься до всіх норм даної галузі; якщо визначення міститься в нормах певного інституту, то безперечне його відношення до всіх норм відповідного інституту» [118, с. 67]. Така постановка питання можлива лише щодо нормативно-правових актів, що мають загальну і особливу частини. Питання про існування в системі трудового права загальної і особливої частин є предметом багаторічної дискусії в теорії. Деякі вчені [97, с. 22; 80, с. 33; 48; 32, с. 4] обгрунтовують наявність і необхідність виділення таких підрозділів в системі трудового права, інші заперечують це [79, с. 80-83; 117, с. 40]. Необхідність виділення в системі трудового права загальної частини дійсно існує, оскільки без виділення загальної частини не можна логічно послідовно побудувати систему трудового права і систему трудового законодавства. Однак при будь-якому розв'язанні цієї проблеми в теорії очевидним є те, що розподілу на загальну і особливу частини немає в чинному Кодексі законів про працю. Очевидно, цей недолік повинен бути врахований при розробці нового Трудового кодексу.

Щодо незрівнянно більш поширених випадків, коли нормативно-правовий акт не ділиться на загальну і особливу частини, необхідно враховувати особливості функціональних зв'язків не між загальною і особливою частинами нормативно-правового акту, а між галузями і інститутами права. Проблема функціональних зв'язків між підрозділами системи права стала предметом уваги теорії права [35, с. 29;87]. Однак далі постановки фундаментальних проблем справа не пішло [8]. І навіть стали стверджувати, що функціональні зв'язки – це явище, більш властиве галузям права, ніж інститутам. Більш того, сам факт наявності таких функціональних зв'язків між галузями визнавався, здебільшого, щодо зв'язків, які виникають між галузями матеріального (цивільного, кримінального) і відповідними ним галузями процесуального (цивільного процесуального, кримінального процесуального) права. Тим часом, функціональні зв'язки між галузями не обмежуються такими відносинами, вони можуть існувати і існують і між галузями, що регулюють відносини, які мають матеріально-правовий зміст. Це особливо характерне для відносин таких галузей як цивільне і трудове право з фінансовим правом (точніше, з такою його підгалуззю (інститутом), як податкове право) [45, с. 39]). Законодавство про оподаткування в тій же мірі надбудоване над трудовим і цивільним, як кримінально-процесуальне над кримінальним, так же тісно пов'язане з правовими конструкціями цих галузей, які можуть бути визначені щодо податкового права як базові. Зв'язки між матеріальним і процесуальним правом, природно, мають дещо інший зміст, ніж зв'язки галузей матеріального права: процесуальне законодавство покликане забезпечити реалізацію норм базової для нього галузі матеріального права, тоді як зв'язки матеріально-правових галузей (зокрема, податкового і трудового права) зумовлені тим, що предметом регулювання податкового права, насамкінець, є дії суб'єктів трудового права в зв'язку з їх знаходженням і виконанням обов'язків в трудово-правових відносинах. Практично, дії сторін трудових правовідносин (зокрема, щодо здійснення виплат на користь працівника), визнаються юридичними фактами податкового законодавства, що тягнуть виникнення у тих же суб'єктів публічно-правових обов'язків (щодо сплати податків). З цієї причини законодавець при виданні актів податкового законодавства (в одних випадках – більше, в інших – менше) пов'язаний необхідністю використання понять трудового права в тому ж значення, в якому вони розуміються в законодавстві про працю.

Характер же функціональних зв'язків між інститутами зумовлює необхідність використання категорій різних інститутів для потреб інших в одному і тому ж значенні. Слід, очевидно, погодитися з С.Ю. Головіною [24, с. 88], на думку якої законодавство про працю оперує дефініціями, які єдині для всього законодавства про працю. Інше розв'язання проблеми абсолютно ігнорувало б внутрішню побудову будь-якої галузі права [61, с. 9]. Стосовно трудового права, такі функціональні зв'язки можна проілюструвати на прикладі інститутів робочого часу, нормування і оплати праці: кожний з цих інститутів регулює окрему групу відносин і цілком самостійний, однак підрахування розміру заробітної плати, що підлягає сплаті конкретному працівнику, прямо зумовлюється нормами, які регулюють нормування праці, що в свою чергу пов'язане з правовим регулюванням робочого часу. Так само, правильне визначення окремих виплат на користь працівників як компенсацій в умовах, що склалися, передбачає ретельний аналіз норм, присвячених регулюванню заробітної плати і гарантійних виплат. Необхідно лише обмовитися про можливість встановлення виключень, використання тих або інших термінів для цілей лише даного нормативно-правового акту.

Таким чином, при використанні того або іншого поняття, що вже вживається в однієй галузі права, за межами цієї галузі, законодавець має два шляхи: визначити таке поняття для цілей даної галузі або спиратися на те, що прийняте в базовій галузі. Законодавець досить часто обирає перший шлях. Однак відбувається це, як правило, в тих випадках, коли мова йде про різні, в тому числі і за правовим режимом, однак схожі за соціально-економічним змістом (що і зумовлює використання одного і того ж терміну) явища. Так, поняття зобов'язання використовується і цивільним, і податковим законодавством (ст. 151 Цивільного кодексу і п. 1.6 ст. 1 Закону «Про податок на додану вартість» ).

Що ж до компенсацій законодавець, при формулюванні правових норм податкового права, що регулюють питання оподаткування доходів фізичних осіб, слідував другим шляхом. Ця частина податкового законодавства, внаслідок специфіки предмета правового регулювання і свого призначення, не формулює в більшості випадків свої визначення понять інших галузей, якими воно оперує в цілях визначення об'єкта оподаткування. У законодавстві про оподаткування доходів громадян дійсно сформований певний понятійний апарат, однак ним охоплюються явища саме податкового права, оскільки навіть визначаючи склад об'єкта оподаткування термінами податкового законодавства, законодавець їх зміст визначає з використанням понять базових галузей. Відбувається це і з тієї причини, що об'єкт оподаткування будь-яким податком складають матеріальні цінності, які визначаються нормами інших галузей права, в зв'язку із знаходженням суб'єктів у відносинах, передбачених і врегульованих тими ж галузями. Тому податкове законодавство вимушено оперувати термінологією таких галузей. Так, у випадку, що розглядається, п. 5.1 ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України «Про прибутковий податок з громадян» передбачає виключення сум компенсацій з складу сукупного оподатковуємого прибутку працівника, оскільки ці суми за своїм змістом не є прибутком, а лише відшкодовують працівникові понесені ним витрати. Правотворчий орган при формулюванні зазначеної норми, очевидно, виходив з того, що базова галузь – трудове право – містить визначення компенсацій і що роль норм податкового законодавства щодо відповідних норм законодавства про працю можна визначити як службову (в крайньому випадку, акт податкового законодавства може відтворити трудово-правове визначення компенсацій). Практика застосування зазначеного Декрету, однак, вимушена була враховувати, що визначення компенсацій законодавством про працю не дається, а розуміння змісту цього поняття в цій галузі законодавства надто невизначене: законодавець встановлює правовий режим окремих видів виплат на користь працівників шляхом зазначення на те, що вони є компенсаціями. Тому Головна державна податкова інспекція при виданні Інструкції про прибутковий податок з громадян була вимушена включити до неї перелік компенсацій. Такі дії не можна кваліфікувати як спробу дати визначення компенсацій навіть для цілей законодавства про оподаткування. Правотворчий орган лише констатував описану ситуацію, яка склалася в законодавстві про працю, і зазначив, які саме компенсації виплати охоплюються поняттям компенсацій

Закон «Про оподаткування прибутку підприємств» в підпункті 5.4.8 пункту 5.4 статті 5, детально регулює питання віднесення до складу валових витрат платників податку на прибуток витрат з відшкодування працівникам витрат при службових відрядженнях. Призначенням цього підпункту не є врегулювання трудових відносин; він покликаний встановити норми, що регулюють податкові правовідносини роботодавця і держави і лише в кінцевому рахунку впливають на трудові відносини. Більш того, докладний опис видів і призначення компенсацій відрядженим працівникам зумовлений відсутністю таких норм в законодавстві про працю.

Однак практично наявність у зазначеному Законі розгорнених положень про компенсації приводить до того, що ці положення роблять такий вплив на сторони трудових відносин, що він виявляється більш суттєвим, ніж регулятивний вплив відповідних трудово-правових норм. Цей вплив може бути визначений як упорядкування. Це відбувається, в тому числі і тому, що законодавство про працю не містить в собі досить докладних правил про компенсації при відрядженнях, хоч їх видання і передбачено ст. 121 КЗпП. Загальні ж норми, що включені до згаданої статті, не роблять такого сильного впливу на поведінку сторін трудових правовідносин, як фінансово-правові приписи Закону «Про оподаткування прибутку підприємств», які досить докладні і конкретні.

При застосуванні норм зазначеного Закону і виданих відповідно до нього нормативно-правових актів важливим уявляється враховувати, що ці норми не можуть кваліфікуватися як формулюючі правові приписи різної галузевої приналежності (трудо- і фінансово-правові). У таких нормативно-правових актах прямо визначається їх галузева належність, що виключає можливість визнання їх комплексними.

Використання трудово-правової конструкції компенсацій має місце і в законодавстві про шлюб та сім'ю. Чинний Кодекс про шлюб та сім'ю встановлює, що види заробітку (виплат), які враховуються при утриманні аліментів, визначаються в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (ст. 84). Перелік видів таких виплат був затверджений Кабінетом Міністрів і включає до себе правила про виплати, з яких не здійснюється утримання аліментів. До числи цих останніх виплат включені і окремі (але не всі) встановлені законодавством про працю компенсації. Тим же шляхом пішов законодавець при виданні Закону «Про виконавче провадження». Ст. 73 згаданого Закону встановлює перелік виплат, на які не може бути звернене стягнення. У цей перелік також включені окремі компенсації. Правозастосувач в цьому випадку вимушений слідувати волі правотворчого органу, однак необхідно зазначити, що вона не цілком обгрунтована. Оскільки компенсації не можуть бути кваліфіковані як прибуток працівника, остільки всі вони (а не тільки окремі) повинні визнаватися такими, що не підлягають урахуванню при обчисленні аліментів.

Набагато складніші проблеми створює необгрунтоване використання терміну «компенсації», яке також отримало значне поширення, щодо виплат, що не визнаються компенсаціями законодавством про працю, в нормативно-правових актах податкового права.

У акті податкового законодавства – Інструкції про прибутковий податок з громадян – в перелік компенсацій включені серед інших і такі економіко-правові явища, які не визнаються законодавством про працю компенсаціями (вихідна допомога, суми доплат за нормативний час пересування працівників, постійно зайнятих на підземних роботах в шахтах (рудниках), від стовбура шахти до місця роботи і назад) і навіть виплатами взагалі (вартість лікувально-профілактичного харчування). Більш того, норми податкового законодавства, що включені в окремі нормативно-правові акти (наприклад, постанови Кабінету Міністрів «Про норми відшкодування витрат на відрядження в межах України та за кордон», «Про надбавки (польове забезпечення) до тарифних ставок і посадових окладів працівників, направлених для виконання монтажних, налагоджувальних, ремонтних і будівельних робіт, та працівників, робота яких виконується вахтовим методом, постійно проводиться в дорозі або має роз'їзний (пересувний) характер»), обмежують в низці випадків розміри компенсацій верхньою межею, при цьому на фінансово-правову природу таких норм в їх тексті зазначається прямо.

Тим часом, чітке визначення галузевої приналежності відповідних правових норм має велике значення для правозастосування: суб'єкт повинен правильно визначити правовий припис, що підлягає застосуванню для регулювання даних правовідносин. У науці висловлювалася думка про існування «складних відносин», які регулюються різними галузями права у відповідній частині [74, с. 80]. Навряд чи цю думку можна визнати конструктивною: завдання юридичного аналізу полягає в тому, щоб з комплексу відносин, в яких знаходиться суб'єкт, виділити окремі, визначити їх галузеву належність і відповідні норми, що підлягають застосуванню.

У випадку, що розглядається, суб'єкти трудових правовідносин, в зв'язку із здійсненням компенсацій, виявляються залученими до податкових правовідносин з державою (при цьому, кожний окремо). Тут відсутнє яке-небудь «складне» відношення, навпаки, мають місце три простих: між роботодавцем і працівником (трудове), між працівником і державою і між роботодавцем і державою (податкові). Норми податкового законодавства не більш ніж здійснюють правовий вплив на кожну з сторін трудових правовідносин, змушуючи їх в межах цих правовідносин шукати варіанти поведінки, які (як юридичні факти податкового права) не спричиняли б небажаних наслідків в їх відносинах з державою, що є предметом регулювання податкового права.

Ситуацію, за якої акти податкового законодавства вирішують питання, віднесені до предмета законодавства про працю, не можна визнати прийнятною. Крім того, роблячи спроби актами податкового права заповнити недоліки трудового, відповідні правотворчі органи внаслідок недостатнього розуміння сутності проблеми ще більш ускладнюють правозастосування.

Крім того, законодавець часто допускає використання терміну «компенсації» (компенсаційні виплати) для визначення іншого (не трудово-правового) економіко-правового явища, якщо це відбувається за межами законодавства про працю. Так, передбачене право іноземного інвестора на компенсацію за реквізоване майно (ст. 3 Закону «Про захист іноземних інвестицій в Україні»), компенсації підлягають грошові заощадження громадян (ст. 1 Закону «Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян України»), компенсується вартість санаторно-курортного лікування (ст. 12 Закону «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту»; встановлені навіть компенсаційні виплати дітям, потерпілим внаслідок Чорнобильської катастрофи (постанова Кабінету Міністрів «Про порядок і розміри компенсаційних виплат дітям, що постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи»), компенсується також моральна шкода (ст. 6 Цивільного кодексу).

Зазначені правові норми не є трудово-правовими. Та обставина, що встановлювані ними виплати названі компенсаційними, не додає їм статусу трудово-правових компенсацій. А оскільки вони виплачуються не в зв'язку із знаходженням їх одержувача в трудових відносинах і не роботодавцем, а іншими суб'єктами в рамках публічно-правових відносин, то її вживання щодо таких виплат терміну “компенсаційні виплати” практично ніяким чином не утрудняє правозастосування. Єдиний випадок, коли визнання таких виплат дещо ускладняє правозастосування, знаходиться в сфері регулювання податкового законодавства (законодавства про оподаткування прибутків громадян).

У таких випадках можна лише рекомендувати законодавцеві уникати використання терміну компенсаційні виплати (компенсації) як категорії трудового права для визначення економіко-правових явищ, що знаходяться в сфері регулювання інших галузей права, або чітко зазначати на те, що поняття компенсаційних виплат в нормативно-правових актах цих галузей встановлене для цілей регулювання правовідносин, що є їх предметом, а не розкриває поняття компенсаційних виплат, дане в трудовому праві.

Викладений стан законодавства в частині, що стосується визначення компенсацій і застосування цього терміну, гранично утрудняє правозастосування. При цьому ускладнення, що їх зазнає надто широке коло суб'єктів, при аналізі і реалізації приписів численних і таких, що суперечать один іншому нормативно-правових актів, виникають і поза відносинами, що відносяться до предмета трудового права. У умовах відсутності нормативно закріпленого визначення поняття компенсацій і єдиного розуміння його змісту в законодавстві, потреби правозастосовчої практики повинна задовольнити теорія, надавши як орієнтир для розуміння категорій законодавства «те значення, в якому вони вживаються в… науці» [118, с. 40].

Задача галузевої юридичної науки полягає, зрештою, в розробці рекомендацій двох типів – правозастосувачеві (як правильно тлумачити зміст нормативно-правового акту і застосовувати його) і правотворчим органам (в якому напрямку повинна розвиватися галузь і які заходи потрібно для цього прийняти). Протягом тривалого часу наука трудового права успішно з цим, принаймні, в частині компенсацій, справлялася. За відсутності закріпленого в нормативно-правових актах визначення поняття компенсацій, вчені розробляли таке визначення шляхом аналізу численних правових норм, присвячених компенсаційним виплатам. Результатом такого аналізу став висновок про те, що основною причиною поділу групи правових норм, що присвячені регулюванню відносин щодо різних виплат на користь працівників, на окремі інститути стала, передусім їх (виплат) відмінність в соціально-економічному призначенні, що обумовила і встановлення різного правового режиму для цих виплат.

Проведений в науці аналіз підстав здійснення компенсацій і розмірів, в яких вони виплачуються, показав, що їх соціально-економічним призначенням є відшкодування понесених працівником витрат. Таким чином і було сформульоване визначення поняття компенсацій, яке стало загальновизнаним. Під компенсаціями розуміють «виплати, що мають на меті відшкодувати працівникові понесені ним в зв'язку з виконанням трудових обов'язків витрати» [60, с. 137]. З урахуванням цього потрібно визнати, що у вітчизняній юридичній науці було вироблене поняття, що відповідає зазначеним вимогам.

Однак наука знає і приклади, коли вироблялися і визначення, що таким вимогам не відповідають. Так, була зроблена спроба дати загальне поняття компенсацій [120, с. 186], але воно виявилося вкрай широким, таким, що охоплює абсолютно різнорідні правові явища. До нього були включені такі економіко-правові явища як збитки, інші встановлені цивільним законодавством заходи відповідальності (зокрема, неустойка) і трудово-правові компенсації. Потрібно визнати, що якщо у визначенні компенсацій об'єднуються збитки за цивільним правом, які мають спеціальні правові підстави, і компенсації в трудовому праві, то принаймні сьогодні таке визначення не може ні допомогти в розв'язанні практичних питань, ні виконувати евристичну функцію в науці. Тим часом, суворість і наукова обгрунтованість понятійного апарату має особливе значення, оскільки результатом розвитку теорії є пропозиції з вдосконалення законодавства, а це вимагає особливої точності [114, с. 27]. Такі дії, як розробка подібного роду пропозицій, лише посилюють змішення різнорідних трудово-правових виплат шляхом об'єднання загальним поняттям ще і цивільно-правових виплат, що має місце. Тому розробка загального міжгалузевого поняття компенсацій уявляється невиправданою.

На жаль, положення, при якому наука оперувала поняттями, зміст яких відповідав законодавству, і яким слідував законодавець, в останні роки стало швидше фрагментом історії вітчизняної держави і права і змінилося навряд чи не повною відмовою законодавця слідувати рекомендаціям науки [33, с. 33].

Це ставить в складне положення практично необмежене коло суб'єктів – роботодавців і працівників, правозастосувачів і вчених. Положення вчених, при цьому, виявляється менш важким, оскільки соціальне призначення науки зрештою полягає у виробленні обгрунтованих і конкретних рекомендацій не тільки для практики, але також і для правотворчості, а не в послідовній реалізації правових приписів.

Необхідно зазначити, що вітчизняна наука трудового права не в повній мірі справилася з покладеними на неї задачами. Формально, вона як і раніше, стоїть на позиції визнання компенсаційними виплат, призначених для відшкодування витрат працівників, понесених в зв'язку з виконанням ними трудових обов'язків. Практично ж втрачені орієнтири для визнання тих або інших виплат компенсаціями, в зв'язку з чим допускаються твердження про те, що до компенсаційних відносяться виплати на користь винахідників і раціоналізаторів, виплати за час вимушеного прогула [14, с. 109-110]; виплати при призові на військову службу або при проходженні військових зборів [106, с. 330; 102, с. 14-17]. Часто в навчальній літературі і в спеціальних дослідженнях не проводиться чіткого розмежування компенсаційних і інших виплат. Так, пропонують «у виді компенсації за додаткове навантаження законодавчо передбачити можливість додаткової оплати праці» державних службовців [47, с. 6]; в межах пропозицій з вдосконалення законодавства рекомендують встановити «норми, що передбачають компенсацію працівникові за надурочні роботи» [13, з. 11]. Такий стан науки не може ні допомогти практиці, ні спрямовувати правотворчість.

Основною причиною такого положення слід визнати саме вірність даному свого часу науковому визначенню поняття компенсацій. Наука не змогла визначити, що їй робити в умовах законодавства, що змінилося: продовжувати слідувати прийнятому розумінню компенсацій або розширити його услід за законодавцем. Тому вона одночасно дає визначення компенсацій на підставі прийнятого розуміння їх призначення, однак включає в їх коло всі виплати, що визнаються законодавцем компенсаціями. Цьому сприяє і небажання визнати існування в системі трудового права інституту компенсацій.

Такий стан речей повинен бути визнаний абсолютно неприйнятним за наступних підстав. Як свого часу зауважив С.Н. Братусь, «право вимагає чітких і ясних формулювань при визначенні кордонів того або іншого поняття» [12, с. 61]. Виконання цієї вимоги неможливе без урахування законодавства. Однак же наука виконує не тільки функцію направлення правозастосування в тому або іншому руслі. Вона повинна направляти і законотворчу діяльність держави. В умовах, що склалися в теорії, розробка визначення поняття компенсаційних виплат, єдиного для потреб і практики, і правотворчості, повинна бути оцінена як недоцільна і практично неможлива. Розробка поняття для потреб практики повинна засновуватися на існуючому нормативному матеріалі. Оскільки ж стан законодавства в частині, що присвячена регулюванню відносин щодо здійснення компенсаційних виплат, визнаний незадовільним, то визначення поняття, що пропонується для потреб правотворчості, повинно мати інший зміст.

Прийняте в науці розмежування трудово-правових виплат за критерієм соціально-економічного призначення не в повній мірі здатне задовольнити потребі практики. Воно в більшій мірі орієнтоване на розв'язання питань правотворчості, ніж проблем правозастосування. Рішення останніх передбачає розробку рекомендацій з вдосконалення законодавства.

Задоволення потреб практики правозастосування взагалі неможливе побудовою суто теоретичних конструкцій, відірваних від положень законодавства. Правозастосувач позбавлений можливості ігнорувати норму, зобов'язаний приймати рішення на основі її аналізу і тлумачення. Коло підстав для відмови правозастосовувача від слідування правовому припису є надто обмеженим. Зокрема, ним є невідповідність такого припису нормі вищої юридичної сили (внаслідок більш високого положення цієї останньої норми в ієрархії нормативно-правових актів або її характеру як спеціальної або пізніше прийнятої).

Другою причиною ускладнень, що виникають на практиці при визначенні виду виплат на користь працівника, до якого повинна бути віднесена відповідна виплата, є відсутність легального визначення компенсацій і гарантійних виплат, а також змішення їх, що допускається в законодавстві, між собою і із заробітною платою. За таких умов правозастосовувач повинен, наскільки це можливе, спиратися на прийняте в науці розуміння змісту таких правових категорій.

Таким чином, при визначенні правових норм, які регулюють відносини щодо здійснення на користь працівника тієї або іншої виплати, суб'єкт правозастосування повинен зробити аналіз призначення такої виплати і співпоставити це призначення з встановленим відповідно законом або наукою призначенням заробітної плати, компенсацій і гарантійних виплат. Визначивши таким чином призначення виплати, правозастосовувач вибирає і такі, що підлягають застосуванню, правові норми. Розходження між встановленим таким чином дійсним змістом правової норми і її текстуальним викладом слід віднести на рахунок невдалого використання законодавцем термінології, зумовленої відомою бідністю мови.

При розробці визначення поняття компенсацій для потреб правотворчості, задачею науки є аналіз стану законодавства, що склався, прийняття рішення про те, який напрямок розвитку законодавства буде доцільним практично: приведення його у відповідність з прийнятим в науці розумінням компенсацій або збереження існуючого стану законодавства і внесення коректив у відповідні теоретичні положення.

У цей час законодавець не враховує, що хоча система права і поділяється на різні галузі, такий поділ не носить абсолютного характеру. Призначення такого поділу полягає, в основному, в тому, щоб більш чітко визначити сферу регулювання суспільних відносин тими або іншими нормативно-правовими актами. Завдяки поділу системи права на галузі і визначенню предмета правового регулювання окремих галузей, неможливим є застосування норм, наприклад, цивільного або податкового права до регулювання трудових відносин.

Однак основною властивістю системи права є її єдність. Формою вияву такої єдності є в тому числі і те, що факти, яким надається юридичне значення в трудовому праві, цілком можуть виступати одночасно юридичними фактами і в податкових правовідносинах. Законодавець часто ігнорує і ту обставину, що вплив права на суспільні відносини не вичерпується їх регулюванням, хоч ця форма впливу права, в принципі, повинна кваліфікуватися як основна вже внаслідок свого змісту [82, с. 27]. Під правовим впливом розуміють як правове регулювання, так і «всі напрями і форми впливу права… на суспільне життя» [3, с. 290]. Загальній теорії права і галузевим юридичним наукам вже давно відома категорія правового впливу. У сучасній літературі зміст правового впливу вбачають в тому, що «при регулюванні нормою права суспільного відношення відбувається вплив і на відношення, яке є предметом іншої галузі права» [70, с. 3-4, 5, 11]. Можливість такого впливу права на суспільні відносини, що виходить за межі правового регулювання, виникає в тих випадках, коли суб'єкти одних галузевих правовідносин одночасно знаходиться в правовідносинах, що є предметом регулювання іншої галузі права.

Наявність такого явища як вплив правових норм на суспільні відносини, що виходить за межі правового регулювання, накладає на правотворчі органи обов'язок більш ретельно відпрацьовувати нормативно-правові акти, що видаються ними; більш суворо використати понятійний апарат.

Тому визначення поняття компенсацій повинно встановлюватися нормативно-правовим актом законодавства про працю. За таких умов воно може використовуватися в інших галузях лише в тому значенні, яке надається йому в базовій галузі. Інше можливе лише в тих випадках, коли законодавець прямо зазначає на те, що таке (інше, ніж в трудовому праві) розуміння компенсацій не має на меті розкрити змісту поняття трудового права.

Надто важливим уявляється також урахування того, що в трудовому праві склалося стале уявлення про систему виплат на користь працівника і підстави здійснення і призначення таких виплат. При цьому виділення компенсацій в окрему групу (окремий вид виплат) здійснюється в зв'язку з відмінністю соціально-економічного призначення цих виплат. Призначенням компенсацій визнається відшкодування витрат працівників. З урахуванням призначення компенсацій законодавець встановлює для них особливий трудово-правовий режим, що виявляється, зокрема, у встановленій ст. 129 КЗпП забороні здійснювати утримання з компенсацій.

Таке розуміння призначення компенсацій враховує і положення, що склалось в інших галузях права. Так, в актах податкового законодавства не дається визначення компенсаційних виплат для цілей оподаткування, однак зміст цих актів свідчить про те, що законодавець при їх виданні переважно слідував саме наведеному розумінню компенсацій як категорії трудового права. Оскільки податкове право здійснює істотний вплив на поведінку сторін трудових правовідносин, уявляється важливим урахування при розробці поняття компенсацій і того розуміння цього поняття, що склалося в податковому праві.

Таким чином, слід визнати, що досягнутий рівень розвитку законодавства про працю вимагає дещо змінити уявлення про систему інститутів трудового права, що склалося. У цей час в теорії не виділяються в самостійні інститути правові норми, що регулюють відносини щодо грошових виплат роботодавців на користь працівників. Загальновизнаним є лише існування інституту оплати праці (заробітної плати) [116, с. 19]. Лише М.В. Молодцов поставив питання про необхідність виокремлення в системі трудового права інституту компенсацій [61, с.108, 161], однак не був підтриманий в науці. На нашу думку, немає перешкод для того, щоб визнати, що правові норми, які регулюють відносини щодо компенсацій, відокремилися в самостійний інститут компенсацій. Таке визнання не суперечить усталеному в теорії права уявленню про інститут права як «відокремленій всередині права групі юридичних норм, що об'єднані юридичною спільністю ознак регульованого ними виду суспільних відносин» [120, с. 169; 6, с. 172].

Основу такого інституту права складають правові норми, що включені до глави VIII Кодексу законів про працю «Гарантії і компенсацію». До зазначеної глави Кодексу включені правові норми, що встановлюють право працівників на отримання компенсацій за понесені ними в зв'язку з виконанням трудових обов'язків витрати. У перспективі розвиток законодавства про працю, на нашу думку, повинен піти шляхом виокремлення в структурі Кодексу законів про працю окремої глави, що містить в собі норми, що встановлюють підстави і порядок виплати компенсацій. Така концентрація правових норм, що сьогодні розкидані в Кодексі законів про працю, інших актах законодавства про працю, дозволить досягнути більшої єдності в правовому регулюванні відповідних суспільних відносин і полегшить правозастосування.

Для визначення поняття економіко-правового явища, що розглядається, і відповідного йому інституту трудового права істотним також є урахування термінології, що використовується для його позначення. Законодавець щодо цього не виявляє необхідної суворості і використовує, в основному, два терміни – компенсації і компенсаційні виплати. Слід враховувати, що законодавство про працю переважно оперує поняттям компенсацій. Поняття “компенсаційні виплати”, як правило, використовується в нормативно-правових актах фінансового права і в навчальній літературі. Причиною появи поняття компенсаційних виплат слід визнати прагнення додатково зазначити на майновий характер обов'язку роботодавця проводити компенсацію відповідних витрат працівників і те, що така компенсація повинна здійснюватися в грошовій формі. При цьому, оскільки законодавство про працю надає право працівнику на компенсацію його витрат, саме поняття компенсацій повинно використовуватися для позначення інституту трудового права, що розглядається. Поняття ж компенсаційних виплат потрібно використовувати для позначення конкретних грошових виплат роботодавців, право на отримання яких виникає у відповідних випадках з боку працівників.

При внесенні змін до законодавства, що спрямовані на встановлення визначення поняття компенсацій треба враховувати не цілком вдалий досвід визначення цього поняття в новому Трудовому кодексі Російської Федерації. У ст. 164 Трудового кодексу компенсації визначені як грошові виплати, встановлені з метою відшкодування працівникам витрат, пов'язаних з виконанням ними трудових або інших передбачених федеральним законом обов'язків. Зазначення на те, що призначенням компенсацій може бути не тільки відшкодування витрат, пов'язаних з виконанням працівниками трудових, але і інших обов'язків, робить можливим зайво широке використання поняття компенсацій. Тим часом, перед розробниками Кодексу стояла задача визначити поняття компенсацій таким чином, щоб воно, по-перше, дозволяло з'ясувати призначення відповідної правової конструкції, а по-друге, унеможливлювало використання такого поняття в інших випадках.

Викладене робить можливим висновок про те, що в системі трудового права сформувався інститут компенсацій, який об'єднує правові норми, що встановлюють підстави і порядок реалізації права працівників на відшкодування їх витрат, понесених при виконанні трудових обов'язків.

Необхідність виокремлення в системі трудового права інституту компенсацій не тільки диктується досягнутим рівнем розвитку законодавства про працю і необхідністю приведення уявлення, що склалося в науці, про таку систему у відповідність із законодавством. Вище були наведені приклади, коли законодавець використав поняття компенсацій для позначення виплат роботодавців, що мають інше призначення, зокрема, що відносяться до заробітної плати і гарантійних виплат. На нашу думку, маючи опору на рекомендації науки трудового права, законодавець зможе уникнути такого змішення в майбутньому, і внести відповідні зміни до вже встановлених правових приписів. Таким чином, визнання існування інституту компенсацій саме по собі здатне здійснити позитивний вплив на розвиток законодавства про працю.

Однак цим значення визнання таким, що сформувався, інституту компенсацій не вичерпується. Оскільки до правових норм, об'єднаних в правовий інститут, пред'являється вимога бути спрямованими на врегулювання однорідних суспільних відносин, увага науки повинна бути звернена і на більш детальний аналіз підстав виникнення права на компенсації. Такий аналіз приводить до висновку про існування в цей час двох груп компенсацій. Одні з них виплачуються в порядку виконання роботодавцем передбачених законодавством обов'язків перед працівником. Призначенням іншої групи компенсацій є відшкодування витрат працівників, понесених в зв'язку з порушенням роботодавцями покладених на них обов'язків. Так, ст. 164 КЗпП закріплює право працівників на відшкодування витрат з придбання спеціального одягу (взуття) в тих випадках, коли роботодавець порушив свій обов'язок з їх видачі. Підставою виникнення витрат працівників в цьому випадку є саме порушення роботодавцем свого обов'язку, оскільки в іншому випадку була б відсутньою необхідність здійснення працівником таких витрат.

У низці випадків законодавство не розмежовує зазначені дві групи компенсацій. Так, ч. 2 ст. 34 Закону «Про ветеринарну медицину» і ч. 5 ст. 20 Закону «Про захист рослин» покладають на роботодавців обов'язок забезпечувати відповідних працівників службовим транспортом. У тих же випадках, коли працівники використовують в службових цілях особистий транспорт, їм надається право на отримання компенсацій. Зазначене право виникає як у разі порушення роботодавцем свого обов'язку з надання працівникам службового транспорту, так і у випадках, коли особистий автотранспорт використовується в службових цілях на підставі угоди між працівником і роботодавцем про це. Більш доцільним, на нашу думку, було б встановлення відповідальності роботодавця у разі порушення ним обов'язку надати відповідним працівникам службовий транспорт, а не обов'язку виплатити працівникам компенсацію їх витрат.

На нашу думку, розвиток законодавства про працю повинен піти шляхом розмежування таких виплат. Виплати, призначенням яких є відшкодування витрат працівників, понесених в зв'язку з порушенням роботодавцями своїх обов'язків, було б доцільним визнавати заходами відповідальності роботодавців, як вони розуміються в науці [88, з. 217], а правові норми, що їх встановлюють, – такими, що не входять до інституту компенсацій. Відповідно, необхідним було б відмовитися від прийнятої практики визнання таких виплат компенсаціями.

Підставою такого висновку є те, що право на отримання компенсацій повинне бути пов'язане з витратами, понесеними при такому розвитку трудових правовідносин, який не пов'язаний з порушенням сторонами їх обов'язків. У свою чергу, оскільки які-небудь витрати, хоч вони і можуть бути кваліфіковані як пов'язані з виконанням трудових обов'язків, є наслідком порушення обов'язку, покладеного на роботодавця, остільки і обов'язок відшкодувати витрати працівника підлягає виконанню в межах правовідносин з матеріальної відповідальності роботодавців перед працівниками.

У науці зазначалося, що «підстави і умови настання відповідальності… роботодавця в чинному Кодексі не передбачені» [112, с. 89]. Це стало можливим, оскільки законодавець прагне уникнути прямого визнання низці майнових обов'язків роботодавців санкцією за допущені ними порушення. У низці випадків такі майнові обов'язки визначаються з використанням поняття компенсацій. Виділення відповідних правових норм в окрему групу дозволить вирішити задачу досягнення єдності правових норм, що включені до інституту компенсацій, за критерієм підстави виникнення майнового обов'язку роботодавців. Виплати, що мають своєю підставою порушення роботодавцем обов'язків перед працівником, повинні бути прямо визнані заходами відповідальності; зокрема, за їх рахунок міг би сформуватися інститут трудової юридичної відповідальності [19, с.21; 17, с. 25]. Якби законодавець сприйняв викладені тут рекомендації, інститут трудової юридичної відповідальності міг би розвиватися також за рахунок відшкодування роботодавцями інших благ, які вони зобов'язані надавати працівникам. Так, законодавство встановлює право працівників, зайнятих на роботах з шкідливими і особливо шкідливими умовами праці, на отримання лікувально-профілактичного харчування і молока (ст. 166 КЗпП). При цьому визнається недопустимою заміна такого харчування грошовою компенсацією. Встановлення права працівника на відшкодування витрат з придбання такого харчування і включення відповідного правового припису до інституту трудової відповідальності сприяло б захисту прав працівників, і стимулювало роботодавця до дотримання покладених на нього обов'язків.

Таким чином, при формулюванні поняття компенсацій недостатнім було б зазначати, що призначенням компенсацій є відшкодування всіх витрат працівників, понесених в зв'язку з виконанням трудових обов'язків. Необхідним є встановлення додаткового критерію: компенсацією слід визнати лише ті витрати працівників, виникнення яких не пов'язане з порушенням роботодавцями покладених на них обов'язків.

Викладене робить можливим визначення компенсацій як виплат роботодавців, право на отримання яких виникає у працівників в зв'язку з витратами, зробленими при виконанні трудових обов'язків, якщо ці витрати не викликані порушенням роботодавцями прав працівників..

Таке поняття компенсацій певною мірою не співпадає із змістом економіко-правового явища компенсацій, яке надається йому чинним законодавством. Саме цю сторону існування галузевої юридичної науки мав на увазі А.Ю. Пашерстник, зазначаючи, що «наука зобов'язана указати законодавцеві на допущені відхилення від загального задуму законодавця, підказати необхідну корективу» [74, с. 179].

Розвиток законодавства в такому напрямку дозволить вирішити задачу «полегшення врозуміння трудового законодавства» і реалізації його приписів, що було визначено як насущна задача ще в середині 50-х років минулого століття [74, с. 11] і що залишається таким до цього часу.