ВИСНОВКИ

Проведене в процесі підготовки дисертації дослідження дає підстави сформулювати наступні висновки і пропозиції.

З перших років становлення в нашій країні трудового права як галузі національної системи права, воно включало до себе норми, що закріплюють право працівників на отримання від роботодавців виплат в порядку відшкодування витрат, понесених в зв'язку з виконанням трудових обов'язків.

Розвиток законодавства про працю супровождався поступовим розширенням кола підстав виникнення права працівників на компенсації. У той же час правотворчі органи допускались і невиправданого розширення змісту поняття компенсацій – компенсаційними стали називати і такі виплати, які не мають на меті відшкодування витрат працівників. Так, в законодавстві з'явилися правові приписи про право на компенсації за невикористану відпустку, за роботу у вихідний день. Був сформульований ряд таких правових конструкцій, в межах яких працівникам надається право на компенсацію у випадках, коли витрати були понесені в зв'язку з порушенням роботодавцями своїх обов'язків. Таке розширення змісту поняття компенсацій приводить до змішення різних видів виплат роботодавців на користь працівників, що ускладнює правозастосування.

Основною причиною того, що правотворчі органи пішли шляхом широкого розуміння компенсацій, є відсутність в Кодексі законів про працю належне науково обгрунтованого легального визначення поняття компенсацій.

У останні роки, в зв'язку інтенсивною роботою з оновлення законодавства, було прийнято низку нормативно-правових актів, які внесли ще більшу невизначеність в уявлення про систему виплат роботодавців на користь працівників і про місце компенсацій в системі цих виплат. Зокрема, ст. 2 Закону «Про оплату праці» включає до складу заробітної плати і компенсаційні виплати.

Відносини щодо компенсацій врегульовані законодавством про працю не в достатній мірі повно. Так, Кодекс законів про працю обмежується встановленням загальних положень про право працівників на компенсації, про види витрат, які підлягають відшкодуванню. Видання більш докладних правових приписів щодо цього доручається іншим правотворчим органам. Такі доручення часом залишаються невиконаними. Так, відсутні нормативно-правові акти про працю, видання яких передбачене, наприклад, ст. 121 КЗпП. За таких умов регулювання відносин щодо компенсацій відрядженим працівникам засобами законодавства про працю зводиться до встановлення в законі права працівників на компенсації і видів таких компенсацій. Відсутні навіть такі необхідні з урахуванням методу і задач трудового права правила, які б визначали мінімальні розміри компенсацій, що належать працівникам. Це приводить до втрати орієнтирів для визначення змісту відповідних умов в генеральному, галузевих і регіональних угодах і колективних договорах.

Разом з тим, поширення отримало видання нормативно-правових актів фінансового права, в яких формулюються розгорнені правові приписи, що визначають зміст фінансово-правових відносин, що виникають з факту реалізації працівниками права на компенсації. Внаслідок прямого зазначення на те, що вони видані згідно з Законом «Про оподаткування прибутку підприємств», актами фінансового права повинні визнаватися постанова Кабінету Міністрів «Про норми відшкодування витрат при службових відрядженнях в межах України і за кордон» і Інструкція про службові відрядження в межах України і за кордон. За відсутності нормативно-правових актів про працю саме за допомогою названих актів здійснюється упорядкування відносин між роботодавцями і працівниками щодо компенсацій.

Недостатньо обгрунтованими є правові норми, що формулюють право працівників на компенсації в зв'язку з виконанням трудових обов'язків в іншій місцевості. Так, є труднощі в кваліфікації правовідносин, в межах яких конкретному працівникові може бути доручене виконання роботи в іншій місцевості. Ускладнення при правозастосуванні викликані в тому числі і тим, що більшість таких правових конструкцій сформульована в підзаконних нормативно-правових актах. Тим часом, з метою забезпечення одноманітного регулювання суспільних відносин, такі правові приписи потрібно встановити в законі. Юридичним фактом, що дає право на компенсації, визнається виконання трудових обов'язків в іншій місцевості. Однак виконання трудових обов'язків в іншій місцевості не завжди позбавляє працівників можливості щодня повертатися до місця постійного мешкання. Витратам же з фінансування особистих потреб працівників протягом робочого часу (на харчування), за загальним правилом, законодавство юридичного значення не надає і було б неправильним надавати таке значення витратам лише окремих категорій працівників.

Є випадки невиправданої байдужості законодавства до витрат працівників, які працівники окремих категорій несуть в зв'язку з виконанням трудових обов'язків. Так, законодавство про працю не формулює загальних правил про право працівників на компенсації в порядку відшкодування витрат, пов'язаних з використанням особистого транспорту в інтересах підприємства. Відповідні правові приписи поширюються лише на окремі категорії працівників, переважно зайнятих в державних установах. Таке ж положення склалося і з правом працівників на відшкодування витрат з службових поїздок в межах населеного пункту. Це не може бути визнане достатнім і з урахуванням ст. 2¹ КЗпП, в якій держава гарантує працівникам рівність їх трудових прав.

У низці випадків законодавець без достатніх підстав обмежує право працівників на компенсації. Так, працівнику надається можливість використання інструмента, що належить йому, при виконанні трудових обов'язків і отримання компенсації за знос інструмента. Однак в цей час немає підстав обмежувати право працівника використати таким чином і інші пристрої. Немає достатніх підстав для того, щоб не розширити коло пристроїв, встановлене ст. 125 КЗпП, за рахунок машин та механізмів. Є факти обмеження підзаконними актами права на компенсації, встановленого законом. Так, Положення про порядок організації сезонних робіт визначає заходи, що здійснюються у відповідності з ним, як форму межтериторіального перерозподілу робочої сили, однак не встановлює право на компенсації осіб, що направляються на роботу. Тим часом, ст. 15 Закону «Про зайнятість населення» встановлює, що в зв'язку із залученням до відносин по межтериторіальному перерозподілу робочої сили, працівники набувають права на компенсації.

Як недостатньо обгрунтовані потрібно оцінити положення, що допускають, з одного боку, встановлення підстав і розмірів компенсацій в трудових договорах, а з іншого боку, – що обмежують можливість регулювання відповідних відносин колективними договорами (наприклад, постанова Кабінету Міністрів «Про граничні норми добових витрат і сум, що направляються на харчування (замість добових) членів екіпажів суден (інших транспортних засобів), що здійснюють діяльність за межами повітряного або митного кордону чи територіального моря (вод) України», наказ Міністерства транспорту України «Про затвердження Інструкції про особливості відряджень членів екіпажів суден (інших транспортних засобів) та порядок виплати сум, що направляються на харчування членів екіпажів суден (інших транспортних засобів)»). Встановлення умов про компенсації в трудовому договорі було б порушенням принципу рівності, а обмеження прав сторін колективних договорах обмеженням прав, наданих сторонам трудового договору законом, в підзаконному акті.

Недостатньо обгрунтованими є правила про повернення раніше виплачених компенсацій при настанні такого юридичного факту як будь-яке звільнення до настання встановленого строку. Такі правила містять постанова Кабінету Міністрів «Про гарантії і компенсації при переїзді на роботу в іншу місцевість», інші нормативно-правові акти, що регулюють відносини щодо компенсацій при переїзді в іншу місцевість.

У процесі вдосконалення законодавства про працю доцільно врахувати наступні пропозиції.

1. До Кодексу законів про працю повинне бути включене визначення компенсацій. Їх потрібно визначити як виплати роботодавців, право на отримання яких виникає у працівників в зв'язку з витратами, що понесені ними при виконанні трудових обов'язків, якщо ці витрати не викликані порушенням роботодавцями прав працівників. Потрібно відмовитися від вживання щодо компенсацій терміну «надбавки до заробітної плати» і «польове забезпечення», як це має місце в постанові Кабінету Міністрів «Про надбавки (польове забезпечення) до тарифних ставок і посадових окладів працівників, направлених для виконання монтажних, налагоджувальних, ремонтних і будівельних робіт, та працівників, робота яких виконується вахтовим методом, постійно проводиться в дорозі або має роз'їзний (пересувний) характер». Доцільно було б в цій постанові і інших нормативно-правових актах стосовно такого роду виплат вживати термін «компенсації». Визначення компенсацій повинне бути вичерпним (закритим) і не повинне містити вказівки на інші, виплати ніж такі, що здійснюються в порядку відшкодування витрат працівників, як це невдало зроблене в Трудовому кодексі Російської Федерації. Відокремлення компенсацій від суміжних правових явищ потрібно проводити за критерієм призначення виплат: компенсації здійснюються в порядку відшкодування витрат, гарантійні виплати мають на меті збереження досягнутого рівня прибутків працівників, заробітна плата являє собою винагороду за працю, а виплати в порядку відповідальності роботодавців – це додаткове обтяження, покладене на роботодавців за допущені ними порушення.

2. У зв'язку з особливостями предмета і методу правового регулювання, мети компенсацій, і з урахуванням того, що сформувався значний нормативний масив, покликаний регулювати відносини щодо компенсацій, слід визнати, що в трудовому праві сформувався інститут компенсацій. Правові норми, що відокремилися в інститут компенсацій, треба виділити в Кодексі законів про працю в самостійну главу.

3. При визначенні кола правових норм, що входять до складу інституту компенсацій, необхідно відмовитися від визнання компенсаційними таких виплат, як виплати за невикористану відпустку, роботу у вихідний день, польове антарктичне забезпечення, виплати за роботу у вогнищах інфекційних захворювань. Правові норми, що встановлюють такі виплати, доцільно включити до інститутів заробітної плати і гарантійних виплат. Розширення кола виплат роботодавців на користь працівників, можливе встановлення положень про право працівників на відшкодування вартості невиданих молока і лікувально-профілактичного харчування, не повинне приводити до визнання компенсаціями тих виплат, підставою яких є допущене роботодавцем порушення і які є заходами трудової юридичної відповідальності. Тому немає підстав визнавати компенсаціями відшкодування зазначених витрат працівника, а також витрат, що викликані невидачею (невчасною видачею) спеціального одягу і спеціального взуття.

4. Оскільки упорядкування відносин щодо компенсацій за допомогою норм фінансового права істотно утрудняє правозастосування і невиправдано розширює межі впливу норм фінансового права на відносини, що складають предмет трудового права, потрібно значно розширити коло положень про компенсації, які включені до Кодексу законів про працю, і видати нормативно-правові акти, що містять норми трудового права і присвячені окремим видам компенсаційних виплат. Зокрема, для належного урегулювання відносин щодо компенсацій відрядженим працівникам і працівникам, що направляються для виконання трудових обов'язків в іншу місцевість, необхідно видати передбачені ст. 120, 121 КЗпП акти законодавства про працю. Такі нормативно-правові акти повинні слідувати методу трудового права, встановлювати мінімальне коло підстав права працівників на компенсації і мінімальні розміри компенсацій, і не залишати можливості для впливу норм фінансового права на трудові відносини.

5. Оскільки застосування ст. 21 КЗпП до випадків встановлення умов трудових договорів утруднене, доцільно було б в законі прямо зазначити на неможливість встановлення права працівників на компенсації в трудових договорах, оскільки це порушувало б принцип рівності трудових прав. Єдиним можливим виключенням є випадки, коли в трудовому договорі визначаються розміри компенсацій, для яких законодавством передбачається урахування таких чинників, як, наприклад, кількість членів сімей переїжджаючих працівників, витрати яких з переїзду також підлягають відшкодуванню працівникам. У той же час, абсолютно виправданим буде визначення підстав і обсягу права працівників на компенсації в угодах всіх рівнів і колективних договорах. Тому при визначенні в підзаконних нормативно-правових актах рівня угод, в яких можуть встановлюватися умови про право працівників на компенсації, не треба обмежувати права сторін таких угод порівнянно із законом. Необхідно виключити встановлені в постанові Кабінету Міністрів «Про граничні норми добових витрат і сум, що направляються на харчування (замість добових) членів екіпажів суден (інших транспортних засобів), що здійснюють діяльність за межами повітряного або митного кордону чи територіального моря (вод) України», наказ Міністерства транспорту України «Про затвердження Інструкції про особливості відряджень членів екіпажів суден (інших транспортних засобів) та порядок виплати сум, що направляються на харчування членів екіпажів суден (інших транспортних засобів)» правила про можливість визначення розміру окремих компенсацій лише в галузевих угодах.

6. Оскільки низка понять трудового права дають визначення юридичних фактів, що породжують право працівників на компенсації, такі поняття доцільно чітко визначити в законі. Так, оскільки переїзд на роботу в іншу місцевість породжує право на компенсації, до Кодексу законів про працю слід включити визначення поняття іншої місцевості. Це поняття потрібно визначити як інший населений пункт, в тому числі і такий, що входить до складу міста або територіальної громади, що створена шляхом об'єднання декількох територіальних громад.

7. Потрібно внести зміни в нормативно-правові акти, що встановлюють право на компенсації працівників, які направляються для виконання трудових обов'язків в іншу місцевість. Необхідно насамперед більш чітко розмежувати правові конструкції, в межах яких можливе доручення виконання роботи в іншій місцевості. Так, в законі повинне бути чітко визначено, що розпорядження про направлення у відрядження може бути видане щодо будь-яких працівників, за встановленими законом виключеннями, доручення виконання трудових обов'язків в іншій місцевості можливе тільки в межах правових конструкцій роботи, що виконується вахтовим методом, польових робіт, роботи, що має роз'їзний (пересувний) характер, і може допускатися тільки щодо тих працівників, які спеціально прийняті (переведені) для виконання таких робіт. Необхідно також встановити, що право на добові у відповідних працівників виникає лише в тих випадках, коли такі працівники щодня не повертаються до місця постійного проживання. У тих випадках, коли працівники не позбавлені можливості щодня повертатися до місця постійного проживання, треба передбачати не право таких працівників на отримання добових, а право на гарантійні виплати в зв'язку з підвищеними витратами часу з проїзду від місця виконання робіт до місця постійного проживання і компенсації в порядку відшкодування витрат з проїзду. У Кодексі законів про працю потрібно закріпити право працівників і на отримання компенсації в порядку відшкодування витрат, викликаних поїздками в зв'язку з виконанням трудових обов'язків в межах місцевості, а також за використання з цієй метою особистого транспорту працівників.

8. Потрібно передбачити, що право на компенсації виникає не тільки із використання інструмента, що належить працівникам, але і інших пристроїв. Оскільки розмір компенсацій, що належать працівникам, може бути значним, використання інструмента і інших пристроїв повинно допускатися тільки за угодою сторін трудового договору і за умови, що таке право і розміри компенсацій встановлені колективним договором. Існує також необхідність включення до законодавства про працю правових норм, що регулюють порядок визначення розміру компенсацій за знос інструмента. Потрібно зазначити в законі, що при визначенні розміру таких компенсацій повинні враховуватися строк служби приладу, визначений сторонами трудових правовідносин, і інтенсивність його використання.

9. До постанови Кабінету Міністрів «Про гарантії і компенсації при переїзді на роботу в іншу місцевість» і інших нормативно-правових актів, які регулюють відносини щодо компенсацій при переїзді в іншу місцевість, пропонується внести зміни, які б встановлювали, що підставою обов'язку працівників повернути раніше отримані компенсації є лише звільнення за здійснення винних дій, які відповідно до законодавства є підставою припинення трудового договору.

10. Потрібно внести зміни, якими було б встановлене право працівників на компенсації, в Положення про порядок організації сезонних робіт. Назване Положення визначає відносини, що ним регулюються, як форму межтериторіального перерозподілу робочої сили. У відповідності зі ст. 15 Закону «Про зайнятість населення» такі заходи повинні здійснюватися відповідно до законодавство про переселення сімей в сільську місцевість і організований набір робітників. Це означає, що правотворчі органи при виданні відповідних нормативно-правових актів зобов'язані включати до них правила, що встановлюють право на отримання працівниками компенсаційних виплат.