Висновки по розділу

З перших років становлення в нашій країні трудового права як галузі національної системи права, воно включало до себе норми про право працівників на отримання від роботодавців виплат в порядку відшкодування витрат, понесених в зв'язку з виконанням трудових обов'язків.

Розвиток законодавства про працю супроводжувався поступовим розширенням кола підстав виникнення права працівників на компенсації. У той же час правотворчі органи припускались і невиправданого розширення змісту поняття компенсацій – компенсаційними стали називати і такі виплати, що не мають на меті відшкодування витрат працівників. Так, в законодавстві з'явилися правові приписи про право на компенсації за невикористану відпустку, за роботу у вихідний день. Була сформульована низка таких правових конструкцій, в межах яких працівникам надається право на компенсацію у випадках, коли витрати були понесені в зв'язку з порушенням роботодавцями своїх обов'язків. Таке розширення змісту поняття компенсацій приводить до змішення різних видів виплат роботодавців на користь працівників, що ускладняє правозастосування.

В останні роки, в зв'язку з інтенсивною роботою з оновлення законодавства, був виданий ряд нормативно-правових актів, які внесли ще більшу невизначеність до уявлення про систему виплат роботодавців на користь працівників і про місце компенсацій в системі цих виплат. Зокрема, ст. 2 Закону «Про оплату праці» включає до складу заробітної плати і компенсаційні виплати. Це створює ускладнення при правозастосуванні, які посилюються зазначенням в нормативно-правових актах тільки на те, що вони встановлюють право працівників на отримання компенсаційних і гарантійних виплат, на перелік таких виплат. Тим часом, є потреба у визначенні правової природи кожного з видів виплат.

При застосуванні законодавства про компенсації доцільним було б враховувати наступне.

1. Стаття 83 КЗпП формулює право працівників на отримання замість невикористаної відпустки виплат, не спрямованих на відшкодування витрат працівників, а ст. 25 Закону «Про статус депутатів місцевих рад народних депутатів» встановлює право на виплати, що спрямовані на збереження середнього заробітку на період виконання працівником державних обов'язків, тобто на отримання виплат, які у відповідності з уявленням про систему виплат роботодавців на користь працівників повинні визнаватися гарантійними. Однак оскільки правозастосувач позбавлений можливості ігнорувати букву закону, такі виплати слід кваліфікувати як компенсації з всіма наслідками, що випливають з такого визнання.

2. Аналіз призначення виплати, встановленої ст. 72 КЗпП, приводить до висновку про те, що її метою не є відшкодування витрат працівника, вона закріпляє право працівника на підвищений розмір оплати праці у вихідний день тобто є елементом додаткової заробітної плати. Однак для цілей правозастосування додаткову оплату праці у вихідний день слід беззастережно визнавати компенсаціями.

3. У тих випадках, коли окремі виплати визнаються компенсаціями в підзаконних нормативно-правових актах, необхідно встановити відповідність таких правил закону. Так, оскільки закон прямо не визнає компенсаціями виплати, право на отримання яких виникає не з понесених працівником витрат, а з виконання трудових обов'язків в особливих умовах (гірських населених пунктах, за полярним колом, у вогнищі інфекційних захворювань), а таке визнання здійснюється в постановах Кабінету Міністрів, при правозастосуванні слід такі виплати визнавати такими, що входять до складу додаткової заробітної плати.

4. Встановлення додаткових підстав права працівників на компенсації і підвищених розмірів таких виплат недопустиме в трудовому договорі. Включення таких умов в трудовий договір означало б порушення принципу рівності. У той же час воно є допустимим при укладенні колективних договорів і угод.