Політичний Public Relations

Якщо комерційна реклама прямо або опосередковано формує мотивацію споживання товару, то політична реклама покликана також прямо або опосередковано формувати критерії електораль­ного вибору, який для більшості населення виступає чи не єдиним усвідомлюваним важелем впливу на соціально-економічний курс країни.

Незважаючи на такі очевидні розбіжності між особливостями комерційного і електорального вибору, засоби впливу комерційної та політичної реклами багато в чому схожі, і це стосується як зага­льної стратегії, так і конкретної технології рекламування. Як у ко­мерційному, так і в політичному піарі велике значення надається розробленню бренда та його атрибутів. Якщо йдеться про партійні вибори, то в його ролі виступає назва політичної партії або блоку. Вважається, що партійний бренд (власне, як і комерційний) має бути навантаженим певними асоціаціями і функціонувати в масовій свідомості як певний завершений образ - імідж. Це не просто ком­плекс знань і уявлень про партію (у випадку комерційної реклами - про товар, позначений торговою маркою).

Первинний засіб формування потрібного політичного (і не тільки) бренда - це художня стилістика, пов'язана з його оформ­ленням. У політичній рекламі завжди велика увага приділяється вибору кольору, шрифтів, допоміжних образів тощо. Тобто худож­ні засоби використовуються як фактор формування смислу, точні­сінько як у комерційній рекламі. Окрема увага приділяється розробленню прапора, різної сувенірної продукції як матеріалу для втілення “фірмового” стилю.

Найбільш міцним і узгодженим поєднанням художньої обра­зності й інформативності в бренді є партійна символіка. Тому про владу символу ніколи не забувають піарщики, кріейтори та полі- ттехнологи. Заради справедливості слід зазначити, що використані в пропаганді символи або художні образи не обов’язково є проявом мертвого міфу. Адже саме вони можуть бути яскравими виразни­ками тих цінностей та живих смислів, на яких у тому числі покли­кана будуватися партійна ідеологія. І, як засоби естетичні, вони можуть породжувати наснагу та натхнення до відстоювання суспі­льних ідеалів.

Але якраз з ідеологією в партійному будівництві та піарі є певні проблеми. Саме слово “ідеологія” своїм змістом говорить про ідею та логос, тобто розуміння цієї ідеї. Та якщо проаналізувати ті ідеологеми, з якими партії сьогодні йдуть на вибори, то раціональ­но розроблених і викладених ідей у межах політичної реклами ви­явиться небагато. Навпаки, простежується тенденція до скорочення партійних посилів. Сьогодні слогану в політичному піарі надається чи не більше значущості, ніж цілій партійній програмі. Це макси­мально скорочена і спрощена формула, за якою має впізнаватися партійний бренд. Зрозуміло, що вона не може містити ніякого ло­госу - тобто розгорнутої пропозиції чи тим більше її обґрунтуван­ня. Максимум, на що вона здатна, - назвати якісь соціальні цінності, до яких апелює партія, а заодно доповнити собою імідж - як додаткова вербальна окраса, що надає бренду чіткішого змісту.

Та й ті нібито цінності, що представлені в просторі політтех- нологій, не завжди можна назвати ідеями. Дуже часто ними слугу­ють граничні смисли, що побутують у масовій свідомості і виражають найбільш загальні та поширені особистісні позиції або очікування від соціального устрою, але тим не менш є слабко реф- лексованими і недостатньо раціоналізованими. Це більше відчуття, ніж ідеї, - максимально узагальнені аж до позбавлення конкретного змісту приблизні уявлення про те, що є правильним і як має бути влаштованим життя. Водночас ці смисли дуже рідко є тим, що було названо смислами-цінностями, - тим, що є значущим само по собі, поза потребами та інтересами. Найчастіше це смисл-оцінка, по суті - атитюд, соціальне настановлення.

Я не хочу сказати, що будь-яка партійна ідеологія чи тим бі­льше програма мають обов’язково будуватися на смислах-пережи- ваннях, смислах-цінностях. Це можуть бути і цілком прагматичні орієнтири соціального життя. Просто річ у тім, що останні лежать у площині раціонального вибору. А відтак вони мають бути добре від- рефлексованими і чітко визначеними. Але раціональність та реф­лексивність не дуже уживаються в полі функціонування атитюда.

Типовим прикладом може бути центральне поняття, яке ви­користовувалося в політичній пропозиції Партії регіонів, - “стабі­льність”. При цьому що конкретно розуміється під цією стабільністю, ніде не уточнювалося. Чи йдеться тут про збережен­ня “status quo”, чи про відтворення наявних тенденцій, чи про про­лонгацію економічної кризи - залишається невідомим. Відповідно, виборець може вкладати в це поняття ті очікування, які йому най­ближчі, а партія не несе відповідальності за те, що вона не прого­ворювала.

Атитюди можуть використовуватися не лише для ідентифі­кації ідеологічних (точніше - псевдоідеологічних) орієнтирів полі­тичної структури, а й для ідентифікації самої структури та її членів. Прикладом є чудовий слоган Народної партії на виборах 2010 року - “Вибери нормальних!”. Поняття норми у кожного своє, то ж за яким точно критерієм відокремлюють себе члени Народної партії від інших (ненормальних) кандидатів залишається не зовсім зрозу­мілим. Незрозумілим є і те, кого в даному випадку слід вважати взірцем нормальності - партійців, що оголошують цей слоган, піа- рщиків, які його видумали, чи електорат, на який він усерйоз був розрахований.

Невідрефлексованість та нечіткість понять, які визначають проголошені партією орієнтири, призводять до того, що незрозумі­лими стають і шляхи їх досягнення. Що менш структурованою та обдуманою є ідеологема, то примарнішим стає пропонований пар­тією курс. Утілення суб’єктивних смислів, як і втілення дива, пога­но узгоджується з конкретними економічними інвестиціями чи юридичними законопроектами - вони лежать ніби в різних площи­нах. Тому конкретні партійні програми відходять на другий план.

Але і проголошення політсилами цілком конкретних цілей ще не означає наявності чіткої аргументації щодо конкретних шля­хів їх досягнення. У цьому й полягає суть популізму - пообіцяти максимум з того, що люди хочуть почути, відвертаючи увагу ви­борців від менш цікавих засобів досягнення потрібних цілей. У цій логіці політичний піар знову-таки уподібнюється до комерційної реклами, яка ставить акценти на звабливому результаті, залишаючи осторонь технологічні дрібниці.

І ці паралелі між маркетинговими і політичними комунікаці­ями є невипадковими. Адже розбиратися в конкретних технологіях - це окрема робота, і адресатові простіше бути звабленим і пере­класти відповідальність на адресанта, ніж справді виконати цю роботу і взяти відповідальність на себе. Коли розглядалася комер­ційна реклама, то йшлося, зокрема, про те, що пересічному спожи­вачеві взагалі буває важко оцінити переваги високотехнологічного продукту. Саме тому йому і легше перекласти відповідальність на адресанта повідомлення, адже адресат не фахівець у питанні. Але те саме стосується і політичного вибору. Соціальні закони є не менш складними, і пересічний громадянин не є фахівцем у механі­змах управління державою - власне, чому він і делегує ці повнова­ження політикам. Водночас за демократичного устрою саме громадяни визначають соціально-політичний і економічний курс країни, що реалізується, зокрема, в електоральному виборі. Тобто, не будучи фахівцем, громадянин має оцінити пропозиції політиків, які якраз є фахівцями в питанні. Зрозуміло, що в цій грі у політсил завжди є перевага й апріорна фора і їм завжди простіше видати на- гора (у межах рекламної кампанії) привабливий результат і зату­шувати проблемні місця. Виборець, який не є профі в державному устрої, завжди буде орієнтуватися більше на ефекти, на звабливі, хоча, можливо, і поверхові пропозиції. Покликаний оцінювати по­літичних суб'єктів, він частково змушений орієнтуватися на інфо­рмацію, надану тими ж суб'єктами. Зрозуміло, що ця інформація може бути збалансованою за рахунок існування політичної конку­ренції, протистояння правлячих партій та опозиції тощо. Та річ у тім, що пропонований ними дискурс все одно часто має поверхо­вий і спрощений характер і що дві протилежно викривлені інтер­претації не обов'язково при суміщенні дають одну адекватну. Отже, як і реклама, політичний піар часто тяжіє до феноменологіч­них репрезентацій реальності, просто тепер у соціальній площині.

За такий стан справ на політичних суб'єктах лежить лише ча­сткова провина, оскільки вони завжди націлені на такий спосіб комунікації, який якнайкраще сприймається адресатом.

Та яким би компетентним не був громадянин, йому все одно складно передбачити і проконтролювати всі зміни, що можуть від­бутися внаслідок приходу до влади тих чи інших політичних суб'єктів. Навіть розуміючи пропоновані ними підходи і тверезо оцінюючи адекватність політичних програм, виборець не знатиме, як поводитимуться політичні лідери в тій чи іншій ситуації, наскі­льки фаховою буде їхня команда та ін. Тобто він у будь-якому разі змушений робити прогноз, не володіючи всією повнотою інформа­цію (та і хто нею володіє?). Тому виборець має атрибутувати хара­ктеристики політичній партії або лідеру, виходячи із знання тієї частини повної картини, до якої він має доступ, тобто спостерігаю­чи наявну соціальну ситуацію та видиму поведінку політичних суб'єктів.

Так само як виборець намагається прогнозувати дії останніх, так і політтехнологи намагаються спрогнозувати поведінку самого виборця, передусім спираючись на закономірності каузальної атри­буції, тобто знання передумов, на основі яких той робить висновок. Це має велике значення для формування бажаного образу політика: піарщикам потрібно лише зімітувати в їхнього клієнта наявність тих опосередкованих проявів, за якими спостерігач швидше за все атрибутує політикові бажану властивість.

Як у рекламі акценти в позиціонуванні товару зміщуються від об'єктивних функціональних переваг на особливості суб'єктив­ного сприйняття, тобто на психологію споживача, так і в політич­ному піарі наголос робиться не на конкретній соціально- економічній пропозиції, а на ефективних засобах формування гро­мадської думки. Тепер піар, а не політики стоїть обличчям до лю­дей та дуже уважно їх слухає. І він точно “‘почує кожного” та сформує той образ, який є найбільш запитуваним за даних умов.

Тут ідеться про образ політика як результат докладання полі- ттехнологічних зусиль - важливий елемент будь-якої виборчої ка­мпанії. Оскільки люди бажають отримати від дій політика певний очікуваний результат, вони хочуть бути впевненими в його поведі­нці. А поведінку інших людей, як свідчать дослідження [Хекхау- зен, 1986], вони витлумачують на основі тих чи інших особистісних характеристик, що, на їхню думку, притаманні цим людям. Отже, виборцеві важливо дізнатися, які властивості харак­терні для того чи іншого політичного діяча, та скласти його психо­логічний портрет. Робити це можна, лише спостерігаючи зовнішні прояви та поведінку діяча. Власне, як і будь-який практичний пси­холог, виборець буде змушений атрибутувати ті чи інші особистіс- ні властивості тому, за ким він спостерігає, на основі зовнішніх феноменів. Але на відміну від озброєного інструментарієм психо­лога пересічний громадянин у своїх висновках змушений спирати­ся на власний досвід або думку інших, і це є міцним підґрунтям для формування атитюда. Тому усталений образ політика в громадсь­кій думці найчастіше є мертвим міфом (хоча і не завжди).

Тут не йдеться про те, що в межах побутової психології люди обов’язково доходять неправильного висновку. Просто цей висно­вок робиться на основі суб’єктивного досвіду, і тому він:

по-перше, може мати упереджений характер. Дослідження, у яких було показано вплив попередніх симпатій чи антипатій на інтерпретацію даних про людину, стали класичними [Надирашви- ли, 1978];

по-друге, є неверифікованим. По суті, це певна гіпотеза, яка підміняє реальність. І, якщо ця гіпотеза стає соціальним надбанням, тобто перетворюється на усталену думку, піддати її критичній реф­лексії буде ще складніше;

по-третє, може бути зроблений на основі імітацій, влаштова­них іміджмейкерами, і стане просто підтвердженням вдалої роботи останніх.

Отже, при формуванні громадської думки, зокрема і завдяки політичному піару, часто застосовується феноменологічний спосіб репрезентації партій та лідерів. Виникає питання, яким чином цей спосіб відображення дійсності може проявлятися щодо інших аспе­ктів соціального життя.

У межах планової теми, розроблюваної Інститутом соціаль­ної та політичної психології НАПН України, у 2006 році ми прово­дили дослідження, що стосувалося суб’єктивних аспектів репрезен­тації соціальної ситуації, в якій перебувають українські громадяни. Поняття ситуації розглядалося із суб’єкт-центрованих позицій, тобто його предметна віднесеність обиралася не апріорно, заздале­гідь, а довизначалася окремими суб’єктами [Роменець, 1986; Слю- саревський, 2002].

Справді, сам термін “ситуація” передбачає, що деякий зріз реальності має певне суб’єктивне значення, яке надає йому змісто­вої завершеності, тобто умовної цілісності. Це частина дійсності, виокремлена суб’єктивним поглядом. Тоді соціальна ситуація - це суб’єктивно значущий і суб’єктивно виокремлений зріз соціальної реальності. За такого визначення соціальна ситуація фактично ви­ступає соціальним аспектом життєвого світу людини. Її відобра­ження є частиною соціального світогляду, взятого в життєвій конкретиці. Тобто нас цікавило, якою саме постає перед людиною соціальна реальність, з якою вона взаємодіє.

Оскільки йшлося про соціальний аспект життєвого світу, то й обраний метод дослідження мав бути адекватним цій категорії гу­маністичної психології. Тому було використано напівструктурова- ну бесіду в межах фокус-групових інтерв’ю. Усього було проведено 12 фокус-груп із загальною кількістю учасників 120 осіб. При цьому третина фокус-груп проходила в Західній Україні, третина - в Центральній Україні і третина - у Східному регіоні України. У кожному з регіонів проводилося по парі фокус- груп серед міського і серед сільського населення. Структура вибір­ки була умовно наближена до структури дорослого населення України. Крім того, кожна група була гомогенною за місцем про­живання і певною мірою гомогенною за віковою ознакою.

Гайд включав запитання, що стосувалися загальної характе­ристики тієї соціальної ситуації, у якій проходило життя респонде­нтів; розвитку соціальної ситуації в часі та детермінант цього розвитку; суб’єктів та чинників впливу на соціальну ситуацію.

В аналізі отриманих репрезентацій примітним було те, як ре­спонденти самі довизначали межі соціальної ситуації. Учасники всіх фокус-груп розуміли і обговорювали її як ситуацію в конкрет­ному місті чи селищі або як ситуацію в країні в цілому. Причому найбільша частина інтерв’ю припадала на обговорення саме зага­льноукраїнської проблематики. Це не значить, що респонденти відходили від конкретики власного життя і переймалися лише про­блемами країни в цілому. Навпаки, найбільш поширеним способом репрезентації був такий, коли респондент, описуючи ситуацію, виділяв окрему проблему, яка стосувалася і його життєдіяльності. Наприклад: “Наша болюча проблема - мізерні пенсії. Скажімо, у мене пенсія...”. Ситуація при цьому описувалася через перелік окремих проявів, які стосувалися переважно задоволення потреб. Але поряд з тим траплявся й інший спосіб репрезентації ситуації - коли респондент характеризував її в термінах об’єктивних законо­мірностей, причинно-наслідкових зв’язків тощо. Опис та аналіз ситуації при цьому він здійснював безвідносно до своїх індивідуа­льних потреб. Наприклад: “Головна причина негараздів у країні полягає в тому, що не виконується буква закону.”.

Перший тип репрезентації був позначений як ‘ конкретно- практичний”, або “феноменологічний”, а другий - як “об’єктивно- логічний”, або “онтологічний”. У процесі аналізу фокус-групових інтерв’ю виявилося, що особливості опису ситуації пов’язані із суб’єктивною локалізацією чинників впливу на неї. Так, респонде­нти, які вдавалися до феноменологічного типу репрезентації, осно­вні чинники впливу на ситуацію, як правило, приписували владі; влада, на їхню думку, несе і всю відповідальність за те, що відбува­ється. Респонденти, які демонстрували переважно онтологічний тип репрезентації, чинники впливу на ситуацію, як правило, вбача­ли у кожному, і відповідальність за те, що відбувається в соціумі, приписували самим громадянам. Ці два типи суб’єктивної локалі­зації чинників впливу на ситуацію цілком природно було позначи­ти як ‘‘екстернальний” та ‘‘інтернальний”, оскільки не можна не помітити їх зв’язку із суб’єктивною локалізацією контролю за Дж. Роттером.

Для статистичного підтвердження зв’язку між типом репре­зентації ситуації і типом суб’єктивної локалізації чинників впливу на неї було використано контент-аналіз. У результаті кожному з респондентів ставився у відповідність той чи інший тип опису си­туації і тип суб’єктивної локалізації чинників впливу (або “невід - повідь” - у тому разі, коли ідентифікація була утрудненою). Наявність зв’язку між зазначеними параметрами підтвердилася: χ²=1.07, що дає можливість відкинути гіпотезу про незалежність цих характеристик.

Інтернальний тип локалізації чинників впливу на ситуацію може бути позначений як “суб’єктність”, оскільки сам суб’єкт тут є агентом впливу. Тоді можна говорити про таку закономірність. Якщо йдеться про внутрішню (суб’єктну) локалізацію чинників впливу, то образ ситуації відтворюється в об’єктивних (об’єктних) характеристиках. Якщо чинники впливу локалізуються зовні, то репрезентація ситуації здійснюється, виходячи з внутрішніх, суб’єктивних потреб. Тобто суб’єктність і суб’єктивність перебу­вають тут ніби в протифазі.

Слід зазначити, що респонденти, які вдавалися до феномено­логічного способу репрезентації ситуації, також виділяли причин- но-наслідкові зв’язки, але вони стосувалися не так аналізу самої ситуації, як психологічних характеристик владних суб’єктів. Пояс­нення щодо тих чи інших явищ знаходилися в індивідуальних влас­тивостях лідерів або їхніх бажаннях. Найбільш поширеною причиною негараздів називалося те, що “влада не хоче думати про народ”. Іноді пояснення такого типу були досить розгорнутими і нагадували цілу історію стосунків та характерів. Тоді політичним лідерам атрибутувалися складні схеми і мотиви поведінки, розгля­далися їхні взаємовідносини та уподобання тощо.

Такого роду пояснення переходять з площини логіки ситуації в площину етики взаємин. Проблеми ніби персоніфікуються, і їх вирішення залежить від бажань та характерів відомих політичних постатей, які в масовій свідомості стають не просто людьми, а об­разами-символами. Замість інтерпретації в термінах об’єктивних властивостей і механізмів ідеться про переживання драми, яка від­бувається на політичному полі між знаковими фігурами. Причому пересічний громадянин тут не учасник, а спостерігач - він лише співчуває, а не впливає на події, тому екстернальна позиція при такому баченні ситуації є цілком природною. І навпаки, якщо лю­дина не відчуває себе суб’єктом перетворень, її інтерпретації ситу­ації можуть бути вільними від предмета - вона ніби не має на нього ніякого впливу і не відповідає за нього. Водночас вона емоційно включена в ситуацію, а її інтерпретації безпосередньо пов’язані з переживаннями. Тому вона вільно переходить у площину фантазій, частково відігруючи свої емоції і виносячи свої проблеми в умов­ний, а не реальний простір. Драматизація стосунків при такому типі репрезентації ситуації є водночас і цікавою історією, і можли­вістю “реалізувати” переживання. Це певним чином скидається на гру: люди реалізують своє бачення і свої переживання в умовному просторі. Але гравець є вільним суб'єктом. У даному випадку йдеться швидше про заміщення реальних проблем вигадками і вте­чу від відповідальності, тобто про дещо інфантилізовану поведінку і захисний механізм. Це не так самореалізація, як умовна компен­сація, “випускання пари”.

Розповіді такого типу своєю суттю дуже нагадують класич­ний міф, але в дещо спрощеному варіанті. Є анімація і персоніфі­кація певних колізій, які уособлені героями (позитивними або негативними) - більше художніми образами, ніж реальними людь­ми, від дій яких залежить перемога добра або зла. Та епос україн­ської політики через вищезгадані причини є переважно мертвим, а не живим міфом. Це не суб'єкт-суб'єктні стосунки з реальністю (у даному випадку - соціальною реальністю), а швидше об'єкт- суб'єктні взаємини, у яких громадянин займає узалежнену позицію. Саме тому феноменологічний тип сприйняття проявляється в ба­ченні ситуації крізь призму власних потреб - це якраз потребове ставлення, характерне для мертвого міфу.

Порівняння феноменологічного та онтологічного способів ре­презентації ситуації демонструє те зміщення в інтерпретаціях, яке відрізняє міф від наукового підходу до дійсності. Перший тяжіє до етичної проблематики та естетичної реалізації (історія, драма тощо). Для другого проблема постає в інструментальному розрізі - як те, що підлягає вирішенню, зовнішній об'єкт, і нічого особистого.

Тут, власне, стає зрозумілим, чому інтернальність (суб'єкт- ність) пов'язана з онтологічним способом репрезентації ситуації, а екстернальність - з феноменологічним. Якщо “Я” - суб'єкт, я є активним і - головне - відповідальним перетворювачем ситуації. Відповідальність означає рефлексію власної поведінки - вона є вільною, але вже не імпульсивною. Вона не випливає з необхіднос­ті задоволення потреб тут і зараз, з логіки “я хочу”, а узгоджена з тверезою оцінкою ситуації. Маємо об'єктивовану поведінку і об'єктивоване сприймання дійсності, а це і є онтологічний спосіб репрезентації ситуації. Іншими словами, якщо я діючий і відпові- дальний агент і мені потрібно реально змінити ситуацію, я маю розуміти, якою є та ситуація насправді, і я мушу розбиратися в ній.

І навпаки, якщо я підходжу до речей об’єктивно, я вимушена рефлексувати своє суб’єктивне ставлення, щоб вивести його з ін­терпретацій дійсності, а відтак я стаю свідомим і самосвідомим суб’єктом. Якщо я сприймаю річ як об’єкт, я більше не в полоні стимулів, які задовольняють або не задовольняють мої потреби, і тому унезалежнююся від ситуації, що є важливою підтримкою ін- тернальності.

Таким чином, суб’єктність як місце локалізації чинників впливу на ситуацію та об’єктивність як спосіб її інтерпретації до­повнюють і розвивають одна одну в стосунках індивіда з дійсністю. І обидва ці чинники захищають та утримують його від переведення інтерпретацій у мертвий міф.

Вище побіжно говорилося, що соціальна активність і високий рівень освіченості громадянина є запорукою успішного функціону­вання демократичного суспільства. Тепер виявляється, що вони взаємообумовлені: активне начало у відносинах з навколишньою дійсністю і водночас здатність і бажання розбиратися в ній є взає­мопов’язаними чинниками. І якщо подивитися на сучасні успішні демократії, то можна побачити, що саме ці чинники рухають таки­ми суспільствами (на що звертає увагу і відомий аналітик у цій галузі Фукуяма [Фукуяма, 2004]).

У контексті застосування віднайдених закономірностей до аналізу демократичного суспільства хотілося б зупинитися ще на одному моменті. Зв’язок між типом репрезентації ситуації і типом суб’єктивної локалізації чинників впливу на неї дає змогу пояснити на перший погляд парадоксальну особливість демократичних рево­люцій. Помічено, що революційні ситуації часто виникають не тоді, коли країна переживає найгірші економічні часи, а в період зростання економічних показників. Цей феномен проявився, зок­рема, в Україні у 2004 році. Річ у тім, що фіксація на невдоволенос­ті рівнем життя характерна переважно для людей з екстернальною позицією, які спрямовують очікування на дії влади. Це може про­вокувати емоційне збурення, але активні цілеспрямовані дії пов’язані передусім з активною, суб’єктною позицією. Люди з та­кою позицією, як було показано, сприймають ситуацію здебільшо­го онтологічно. Саме невдоволеність системними державними негараздами, а не самими лише їх економічними проявами буде для них приводом для соціального протесту. Погано, коли в країні роз­руха і безлад, але само по собі це є більше приводом для роботи, а не для протестів. І, коли ситуація стабілізується і відносно налаго­джується, для людей з онтологічним типом репрезентації ситуації це зовсім не знімає питання щодо того курсу, яким іде країна. Як­що соціально пасивні верстви населення, які не відчувають себе компетентними в проблемі державотворення, теоретично і можуть бути задоволені зростанням добробуту як таким, то людей із суб’єктною позицією така ситуація не влаштовуватиме. Вони схи­льні сприймати ситуацію більш цілісно, і окремі прояви благопо­луччя, не пов’язані із системними перетвореннями, їх не задовольнять. Саме від таких суб’єктів слід чекати загрози антиде­мократичним режимам.

Отже, характер репрезентації дійсності (феноменологічний, що сприяє формуванню мертвих міфів, або онтологічний - раціо­нальний і об’єктивований) безпосередньо пов’язаний не лише зі способом встановлення стосунків із дійсністю, а й зі способом фу­нкціонування соціуму. Демократичний спосіб облаштування суспі­льних відносин уже сам по собі є втіленим антиміфом і передбачає наявність онтологічного характеру репрезентації дійсності.

Навіть історично виникнення цього соціального устрою пов’язане з появою раціонального пізнання - логосу, який постав з міфу і на противагу міфу [Вернан, 1988; Голосовкер, 1987]. Цей процес був зумовлений розвитком аргументації в комунікативному просторі давньогрецького поліса і безпосередньо пов’язаний з де­мократичним способом ухвалення суспільно важливих рішень, який передбачає індивідуальну ініціативу і дискусію. Для того щоб представлена на Агорі пропозиція знайшла відгук у громаді і була нею прийнята, вона мала бути належним чином обґрунтована. Саме обґрунтування того чи іншого положення, зроблене в певний спо­сіб, є передумовою появи наукового методу пізнання світу. Цей спосіб характеризується тим, що обґрунтування має бути універса­льним щодо окремої точки зору, тобто позасуб’єктним. Так форму­ється доведення, яке претендує на об’єктивність, як основний метод точного наукового знання.

Звісно, це не значить, що з появою демократії раціональне пізнання стає тотальним способом встановлення відносин зі світом і логос повністю витісняє собою міф. У тій же класичній Греції міф і логос відносно спокійно співіснують, хоча слово “міф” уже почи­нає набувати негативних конотацій, а логос так само розвивається під відчутним впливом міфу і подекуди потерпає від його дії. У сучасному політикумі, як і в колишньому полісі, ці дві сили по­стійно протистоять одна одній, що видно на прикладі того ж полі­тичного Public Relations - взаємовідносин влади з громадою. Але якщо міф у цій царині починає витісняти логос, демократія як полі­тичний устрій стає неефективною і швидко вироджується в інші форми правління - або в тоталітарну систему, трагічними прикла­дами чого рясніє кривава історія двадцятого сторіччя, або у фасад­ну демократію, яка своєю оболонкою прикриває плутократію та олігархію і численні фарси якої ми маємо можливість спостерігати сьогодні.