ВСТУП
У наш час немає потреби переконувати когось (і щонайменше тих, хто працює над проблемами особистісного розвитку) у тому, що духовність є однією із найсуттєвіших характеристик людини як особистості, як активного суб’єкта міжлюдських взаємин.
У духовності опосередковано чи безпосередньо виявляються певні особливості ставлення людини до інших, до явищ навколишньої дійсності, до себе самої – до всього, чим вона безперервно, щоденно збагачується упродовж життя. Аналіз цих ставлень може наблизити нас до розуміння вельми вагомих змістових характеристик особистості.Суспільну цінність, значущість особистості як носія системи соціальнопсихологічних характеристик неможливо збагнути, якщо абстрагуватися від сфери її духовності. Такі риси, властивості людини, як працьовитість, здатність орієнтуватися у навколишній дійсності, освіченість, визначеність світоглядних орієнтацій, професійна досконалість та інші не можуть бути об’єктивно оцінені поза контекстом духовності.
Соціальна цінність людини як особистості є тим вищою, чим глибше вона збагнула не тільки свої потенційні можливості, але й усвідомила необхідність їх втілення у життя, почуттями й розумом осягнула своє особливе призначення в житті у його співвіднесенні із неповторністю собі подібних. Лише духовно довершена людина при всій своїй індивідуальності здатна відчувати себе часткою інших, спроможна зрозуміти те, що тільки завдяки іншим, завдяки творенню добра для інших вона може якнайповніше розвинути й зреалізувати себе, осягнути сенс життя людського. Як наголошував свого часу Іван Франко, людина здатна відчувати сенс життя до тих пір, допоки усвідомлює свою здатність, спроможність служити, допомагати іншим. Саме завдяки цьому процес соціалізації особистості не втрачає гуманістичної спрямованості. Зрозуміло, що такий процес можливий за умов, коли у суспільному житті є реальні можливості для утвердження духовного як основи суспільного життя, його безперервного прогресивного
розвитку.
У зв’язку з цим доречно згадати думку видатного французького філософа, лауреата Нобелівської премії Анрі Бергсона: «Немає потреби повторювати, що соціальний прогрес зумовлюється перш за все духовним середовищем суспільства…Широко відомо, що переважна більшість великих реформ сприймалися спочатку як нездійсненні, що фактично відповідало дійсності: вони могли втілитися у життя тільки у суспільстві, що створило для цього належні духовні умови» [1, с. 333].Отже, духовність є основою, умовою конструктивної діяльності суспільства, основою прогресивних змін у ньому. Врахування цієї обставини абсолютно необхідне при аналізі будь-яких аспектів суспільного життя – починаючи з життя окремих індивідів і завершуючи найскладнішими формами активності, життєдіяльності людської спільноти загалом. Натомість ігнорування чи байдуже ставлення до духовного як складової суспільного життя спричиняє деформацію уявлень про найважливішу сутність людини як соціальної істоти, про її роль і призначення, сенс життя людини як соціальної істоти. Завдяки духовності людина здатна долати в собі прояви руйнівних асоціальних інстинктів. Невипадково відомий психолог В. Франкл висловлював побоювання з приводу того, що людство дедалі частіше і безпардонніше демонструє свої руйнівні, асоціальні інстинкти і потяги, Тому такою актуальною стає необхідність пам’ятати, що у людини є «Дух», що вона – передусім – «духовна істота» [2].
У своїх проявах духовності особистість завжди залишається індивідуальністю, здатною на вибір власних життєвих цілей, реалізація яких забезпечує відчуття повноцінності самоздійснення, самореалізації як найважливішої соціально-психологічної потреби.
Значення духовності особливо зростає у наш час, коли життя пропонує кожному численну кількість виборів, життєвих самовизначень у найрізноманітніших сферах людської діяльності і, що не менш важливо − у виборі ціннісних орієнтирів, які визначають життєвий шлях особистості. На жаль, розвиток глобалізаційних процесів зумовлює не лише розширення можливостей вибору та спектру спрямованості цілей життєвих самовизначень, а й пропонує низку спокус, безоглядне, некритичне ставлення до яких може зруйнувати в людині її гуманістичну сутність.
Лише той, хто чітко визначився у своїх життєвих планах, у сенсі життя, хто при цьому збагнув фундаментальність, основоположність духовного начала в житті людини, здатен протистояти проявам бездуховності − насамперед у самому собі, а також у навколишньому соціальному середовищі.
Духовно довершена особистість – це наслідок тривалої, наполегливої праці людини над собою, праці, яка спрямована на поступове самовдосконалення, свідоме вибудовування себе з метою наближення до обраного ідеалу, в якому гармонійно поєднуються високі людські чесноти, що дає можливість виконати, зреалізувати себе, а завдяки цьому відчувати всю повноту людського щастя.
Зрозуміло, що такої високої мети людина досягає завдяки багатьом чинникам, серед яких надзвичайно важлива роль належить усім вихователям – батькам, вихователям дитячих садків, вчителям – усім, хто покликаний здійснювати найважливішу місію на землі – плекання молодого покоління.
Відомо, що найбільшого успіху досягає той вихователь, котрий допомагає вихованцю будь-якого віку поступово ставати співучасником виховного процесу, завдяки чому зростає питома вага самовиховання у творенні і самотворенні особистості дитини. Звісно, що чим старшою за віком стає дитина, тим потужнішими стають її індивідуальні ресурси у вибудовуванні власної особистості.
Згадане з усією очевидністю виступає, коли йдеться про розвиток духовності особистості, оскільки духовне в людині – це те, що стало її надбанням, її внутрішньою сутністю насамперед завдяки її власним, добровільним, глибоко усвідомленим зусиллям. Духовність – це здобуток, неоціненний скарб людини, якій з дитинства пощастило з вихователями, котрі талановито вели її до осягнення таємниць самотворення, вибудовували у ній віру та переконання в тому, що людина сама може і повинна стати творцем своєї долі.