Галицько-Волинська земля і Литва[1875] [1876] 2
Тісні союзі стосунки Литви з Галицько-Волинською державою розпочалися у ХІІІ ст. відразу ж як литовські князівства почали відігравати помітну роль в політичному житті Центрально-Східної Європи.
У 1219 р. під час напруженої боротьби за повернення спадщини князя Романа Мстиславича, його вдова Анна з молодими синами Данилом і Васильком уклала угоду з литовськими князями: "блхоу же имена Литовьскихъ князей: се старѣшеи - Живинъбоудъ, Довьлт, Довъспроункъ, братъ его Мидогъ, братъ Довыаловъ Виликаилъ; а Жемотьскыи кнл Ерьдивилъ, Выкынтъ; а Роушьковичевъ: Кинтибоутъ, Вонибоу, Боутовитъ, Вижѣикъ и снь его Вишлии, Китении, Пликосова; а се Боулевичи: Вишимоу, ео же оуби Миндого тъ, и жену его полл и братью его побилъ Едивила, Спроудѣика; а се кнлзи из Длвотвы [Дел- туви -- Л. В.]: Юдьки, Поукѣик, Бикши, Ликиикъ"1. Ця перша волинсько-литовська угода була спрямована проти краківського князя Лєшка Білого, який захопив прикордонні волинські землі. З допомогою литовців волинські війська відібрали у поляків Берестя, Угровеск, Верещин, Стовп'є, Комов і все прикордоння. Весною 1220 р. польське військо виступило на Побужжя, але було розгромлене воєводами Гаврилом Душиловичем, Семеном Олуйовичем і Васильком Гавриловичем в битві на р. Суха Дорогва. Відступаючих поляків переслідували до р. Вепра. Одночасно союзне литовське військо вторгнулося у польські землі. "Ллхом же не престающимъ пакостлщимъ и приведе [Даниил] на ня Литвоу. И воеваша Ллхы и много оубиства ство- риша в нихъ"[1877].1229 р. в невдалому поході в Польшу на допомогу мазовецькому князю Конраду Романовичі розраховували на допомогу литовців. Але в литовські землі вторгнулися меченосці. Магистр фон Волквін на р. Іммері разгромив литовських князів. В бою впало біля 2 тис. воїнів[1878].
В 1245 р. під час наступу претендента на галицький престол Ростислава Михайловича, якого підтримали угорські та польські війська, литовці також виступили на допомогу Романовичам, але не встигли до вирішальної битви під Ярославом (17.08.1245) [1879].
До 1252 р. союз з Литвою було скріплено шлюбом галицько-волинського князя Данила Романовича з дочкою старшого з литовських князів Довспрунка, племінницею Міндовга[1880]. Навіть, коли Данило Романович підтримав синів Довспрунка Товтивіла та Едивіла, прогнаних з Литви Міндовгом, це не привело до розриву[1881]. Союз було підтверджено знову у 1255 р. шлюбом Шварна Даниловича з дочкою Міндовга[1882].
Після прийняття Данилом Романовичем титулу “короля Русі”, який означав розрив васальної залежності від Золотої Орди і спробу відновлення Русі[1883], литовці залишилися найбільш надійним союзником Галицько-Волинської держави. Весною 1256 р. під час війни з ординцями, очоленими еміром Куремсою, король Мін- довг готовий був підтримати похід короля Данила на Київ: “пришлю к тобѣ Романа и Новгородцѣ а бы пошелъ ко Возвлглю wmoy∂a и къ Кыевоу и срече срокъ во Възъвагла"[1884]. Перед цим князь Роман Данилович отримав Новогрудок, Слонім і Волковиськ від литовців на васальному праві[1885].
Не випадково, коли новий хан Золотої Орди Берке у 1258 р. послав проти короля Данила одного з кращих ординських полководців темника Бурундая “со множествомъ полковъ Татарьскыхъ в силѣ тлжьцѣ"[1886], останній в першу чергу змусив князів розрушити укріплення найбільших міст і виступити разом з ним проти їх основних союзників — литовців[1887] [1888]. Ординці вірно розрахували цей удар, який змінив волинсько-литовський союз на волинсько-литовську конфронтацію в ході якої загинув князь Роман Данилович. Невдовзі холмському князеві Шварнові Даниловичу вдалося навіть не тільки відновити волинсько-литовський союз, але й після загибелі короля Міндовга і литовської усобиці стати великим князем литовським (1264-1269). Однак ця коротка литовсько-волинська унія раптово обірвалася. На зустрічі Лева Даниловича з Вой- шелком Міндовговичем на дворі у володимирського патриція Маркольта у п'яній сутичці “дьяволъ же исконѣи не хотл добра члвкомоу родоу и вложи в осрце Лвови оуби Воишелка завистью ыже блшеть далъ землю Литовьскоую братоу его Шварнуви"и. Після того як відпали сумніви в існуванні київського князя Станіслава[1890] (крім білорусько-литовських літописів сам князь під таким нехарактерним для Рюрико- вичів іменем записаний у переліку “ктиторів і опікунів монастиря Печерського” А. Кальнофойського, а його син Іван Станіславович — Любецькому пом'янику; подібні потрійні збіги просто виключені[1891]), можна не сумніватися в участі луцького князя Лева Юрійовича в битві на р. Ірпені на стороні київського князя проти Геди- міна. Сам похід Гедиміна і битву можна датувати зимою 1323 р.[1892]. Зимою 1323 р. під Берестям стояло литовське військо[1893]. Це, очевидно, було наслідком союзу волинського князя з київським. Мир, укладений після цієї війни (а Гедимінові, який посадивши свого васала в Києві, мав тепер могутнього ворога в особі золотоординського хана Узбека, вигідно було швидко помиритися з галицько-волинськими князями і навіть вступити з ними в союз), було скріплено шлюбом дочки Лева Юрійовича з Любартом-Дмитром Гедиміновичем. Дочку Лева Юрійовича звали Агрипиною. Хресне ім'я княгині надійно засвідчене пом'яником князя Федора Любартовича[1894]. Б. Зіморович (1597-1680) назвав її Євфимією, що, мабуть, помилка (так звали дружину князя Болеслава-Юрія). Я. Яблоновський (а за ним Т. Нарбут і М. Карамзін) — Бушею, що не виключає, що княжим іменем її могло бути Богуслава, так як її мати вірогідно була сестрою глоговських князів Генріха ІІ та Яна, претензії яких на спадщину Романовичів пізніше визнав папа[1895]. М. Андрусяк пропонував вважати дружину Любарта внучкою степанського князя Володимира Івановича або дочкою острозького князя Данила Васильковича[1896]. Загибель Андрія та Лева Юрійовичів (яка сталася до 21 травня 1323 р., коли польський король Владислав Локєток сповістив про цю подію папу Іоанна ХХІІІ, одночасно прохаючи оголосити хрестовий похід проти ординців, щоб запобігти окупації земель Романовичів[1899]) була організована ординцями або князі впали безпосередньо на війні з останніми[1900]. Причиною цього могло бути і волинсько-литовське зближення після довгої конфронтації, яке Орду не влаштовувало. Смерть галицько-волинських князів виявилася несподіваною і для юного Любарта та його оточення. Про спробу Любарта успадкувати престол Романовичів свідчить грамота від 8 грудня 1322 р., де він титулується як “луцький і володимир- ський князь” (навколо автентичності цього документу, підтвердженого у 1492 р., триває полеміка, однак навіть прихильники версії щодо фальсифікату, вважають, що його створення могло бути близьким в часі від вказаної дати і принаймі перша частина грамоти списана з автентичної[1901]; стосовно помилки датування документу, яка “тим більше можлива... у грамоті, яка дійшла до нас не в оригіналі, а з третіх рук"[1902], то 8 грудня сьомого індикту припадало на 1324 р. і сплутати 6830 р. з 6832 р. могли легко при переписуванні у 1492 р.[1903]). Литва спізнилася підтримати претензії Любарта, хоча восени 1323 р. її військо виступило на Волинь і зимувало біля Берестя[1904]. Складні переговори між угорською, польською і мазовецькою сторонами (які претендували на спадщину Романовичів) з одного боку та Литвою з другого боку, за участі хана Узбека[1905] і згодою місцевого боярства[1906] привели до влади внука короля чя — Болеслава-Юрія Тройденовича. Остаточно польсько-литовське порозуміння було скріплено шлюбом дочки Гедиміна Альдони-Анни з сином і спадкоємцем Владислава Локєтка — Казимиром (16 жовтня 1325). Але хрестилася дочка Гедиміна ще 30 квітня 1325 р., отже домовленості досягли раніше[1907]. Перша грамота Болеслава-Юрія, яка дійшла до нас, датована 1325 р., схоже восени[1908], текст грамоти вказує на початок правління[1909]. Появі Болеслава-Юрія передувало, очевидно, ряд угод, в одній з яких було передано Лю- барту Гедиміновичу східну частину Волині з Болоховим, де він тримав свою столицю, відновивши місто як Любартів (Любар) [1910]. Існує версія, що результатом порозуміння Польщі та Литви у 1325 р. було приєднання до Литви Берестейської землі та Підляшшя. Така угода ніби викликала невдоволення Мазовії, що зблизило останню з Тевтонським Орденом і стало причиною військових дій у Куявії в 1326 р.[1911]. Але пізніші події дозволяють стверджувати, що до поділу волинських земель тоді ще не дійшло. З листа комтура Тевтонського Ордену від 14.10.1325 р. довідуємося, що замок Візна на далекому мазовецько-волинському кордоні продовжував утримуватися волинським гарнізоном, а його воїни перебували у складі союзного литовського війська під Гродном[1912]. Невдовзі у 1331 р. відновлення волинсько-литовського союзу було скріплено шлюбом Болеслава-Юрія з Офкою-Євфимією Гедимінівною, сестрою Любарта-Дмитра[1913]. За угодою 1352 р. Берестейська земля залишалася частиною Волині[1914]. По смерті Болеслава-Юрія Тройденовича у 1340 р. Дмитро-Любарт Гедиміно- вич був визнаний спадкоємцем волинською елітою. Визнало його і галицьке боярство, добившись при цьому певних умов: їх лідер Дмитро Детько в ранзі “старости руської землі” очолив правління галицької частини королівства Русі. Доказом підпорядкування королівства Любарту-Дмитру є, зокрема, напис на дзвоні з львівської церкви Юра про те, що він відлитий 1341 р. при князі Дмитрі[1915]. До самої смерті 4 серпня 1383 р. (дату смерті дозволяє уточнити запис Івана, священика церкви св. Катерини, на переписаній ним Псалтирі в річницю смерті великого-князя Любарта-Дмитра Гедиміновича, яка зберігається у Флоренції в бібліотеці Лоренцо Медічі[1918]) Любарт-Дмитро Гедимінович не тільки зберіг під своїм правлінням Волинську землю (1340-1383), але і в умовах боротьби з потужним польсько-угорським союзом намагався відстояти і Галицьку землю (1340-1349, 1353-1354, 1376-1377). Були періоди, коли польсько-угорські війська займали навіть Володимир та Луцьк. В цих умовах князь Любарт-Дмитро мусив звертатися по до- помогу до Литви, яка була його єдиним природнім союзником. Але, послідовно борючись за відновлення Галицько-Волинської держави, Любарт-Дмитро не міг просто стати литовським васалом. Через це і Литва офіційно не воювала з Польщею та Угорщиною. Старші брати Любарта — Кейстут та Євнут Гедиміновичі отримали від нього відповідно Берестейське та Дорогичинське князівства, що давало їм підстави на участь в цій війні. Також молодші Гедиміновичі отримали дрібні уділи на Волині, зокрема Юрій Наримунтович спочатку Крем'янець (бл. 1350 - до 1352), а потім Белз (1352-1377, 1383-1387), його брат Семен — Белз (1350-1352), Олександр Корятович — Теребовлю (бл. 1341 - бл. 1380), його брат Дмитро — Боброк (після 1352 - 1366?)[1919]. До смерті Любарта-Дмитра, який титулувався великим князем, Волинь залишалася незалежною державою[1920], хоча її тісне зближення з Литвою та поява ряду удільних князівств, престоли яких займали Гедиміновичі, вела до інкорпорації до складу великого князівства. Вже наступний великий князь волинський Федір Любартович (1384-1390) став литовським васалом. У серпні 1384 р. великий князь литовський Ягайло Ольгердович повернув Вітовтові Кейстутовичу волинські володіння його батька (Волковиськ, Мельник, Сурож, Берестя, Дорогичин і Кам'янець). Це означає, що Федір Любартович вже не розпоряджався цими землями. Після Кревської унії (1385 р.) для Литви відпала необхідність в існуванні навіть формально незалежної Волині. Галицька частина королівства Русі була включена до складу Польщі у 1387 р., ще зберігаючи автономний статус. Разом з нею туди ввійшло і Холмське князівство. Белзьке князівство отримав колишній суперник Ягайла Оль- гердовича — мазовецький князь Земовит Земовитович (1388-1426). З цього часу Холмське і Белзьке князівства відпали від Волині. Перше у 1434 р. ввійшло до складу Руського воєводства, а другим мазовецька династія володіла до свого вигаснен- ня у 1462 р., після чого воно було анексоване Польщею. Для волинського боярства та міської верхівки інкорпорація до складу Великого князівства Литовського була природньою: Гедиміновичі не зачіпали релігії, традицій, системи управління, землеволодіння і мови, а прилучення до сформованого потужнього ринку сприяло економічному розвитку. Загал населення навіть не помітив перемін. Тому, коли Ягайло Ольгердович у 1388 р. передав Вітовтові Луцьк[1921], який з часів Любарта став столицею Волині, а у 1392 р. запропонував Федору Любартовичу поміняти Волинь на Сіверську землю, останній вже не зміг організувати ніякого опору[1922]. Діяльний та енергійний Вітовт Кейстутович користувався на Волині загальною підтримкою місцевої еліти. Ще з часів Любарта-Дмитра сюди почали емігрувати противники польсько-угорського панування з галицької частини королівства Русі. Спираючись на цю еліту, використовуючи багаті ресурси землі, Вітовт Кейстутович поступово домігся відновлення великого князівства і зайняв його престол. Розширення литовського впливу до берегів Чорного моря і далеко на схід, безперечно, також сприяли економічному піднесенню цих земель. Не випадково саме Луцьк обрав Вітовт Кейстутович для своєї коронації у 1429 р.[1923] За часів його правління на Волині зберігали свої дрібні удільні князівства як Рюриковичі (Острозькі) так і Геди- міновичі (Любартовичі та Наримунтовичі). Більшість з них взяли участь у нещасливій битві на Ворсклі (12.08.1399 р.), де полягли, зокрема, князі Михайло та Дмитро Даниловичі Острозькі та Іван Юрійович Белзький[1924]. Останнє політичне піднесення Волині пов'язане з діяльністю князя Свидригайла- Лева-Болеслава Ольгердовича (1430-1452). Особистість цього князя ще не отримала належної оцінки. Польська історіографія народила міф, який досі залишається панівним в історіографії, ніби легітимний великий князь Литви, чиє обрання на престол у 1430 р. визнали всі, "повстав" проти узурпатора, висуненого польською стороною у 1432 р. - Зигмунта Кейстутовича. Свидригайло Ольгердович послідовно боровся за розрив польсько-литовської унії і відновлення окремого Великого князівства Литовського. Наступні унії та збереження Литвою свого статусу до кінця XVIII ст. значною мірою було наслідком цієї боротьби. Щоби привернути на свою сторону князівську верству (як Рюриковичів так і Гедиміновичів, як католиків так і православних), він відновлював удільні князівства, ліквідовані Вітовтом. Через це вся місцева еліта була на його стороні. Після страшних поразок, втративши до 1435 р. майже всі володіння, він зумів закріпитися на Волині в Луцьку, де залишався фактично незалежним володарем до самої смерті (1431-1439, 1440-1452), зберігаючи титул великого князя литовського. Саме завдяки його діяльності після 1440 р. було відновлене і Київське князівство, яке пережило в середині XV ст. короткочасний розквіт[1925]. В ході боротьби проти Польщі та Зигмунта Кейстутовича на Волинь до Сви- дригайла емігрували литовські, білоруські та українські князі і магнати, які втратили свої володіння в інших землях. Свидригайло Ольгердович надав їм там інші уділи, перетворивши Волинь в складну мозаїку дрібних удільних князівств, володарі яких намагалися піднести і облаштувати свої малі столиці. Рюриковичі — князі Острозькі зберегли свій уділ з якого молодша гілка бл. 1450 р. виділила Заславське князівство. Нащадки Федора Любартовича — князі Сангушки утримали Кошер- ське (Каширське), Ковельське і Ратненське князівства. Нащадки Федора Ольгердовича — Кобринське князівство; Костянтина Ольгердовича — Чорторийське і Кле- ванське князівства; Корибута-Дмитра Ольгердовича — Несвіцьке (Несвіч поблизу Луцька), Збаразьке, Вишневецьке, Воронецьке, Порицьке і Тристенське князівства; Наримунтовичі — Ружинське і Корецьке князівства; Корятовичі — Ольшанське і Буремльське. І князі Козеки невстановленого походження отримали від Свидригай- ла володіння на Волині у 1445 р.[1926]. По смерті Свидригайла Ольгердовича, інкорпорована до складу Великого князівства Литовського Волинська земля отримала від Казимира Ягеллончика окремий привілей (1452 р.), підтверджений Олександром Казимировичем (1501 р.) та Сигізмундом Старим (1509 р.)[1927], який зберігав без змін існуючі стосунки. Управляли цими територіями поперемінно князі Острозькі та Сангушки у ранзі старост луцьких, маршалків Волинської землі та намісників брацлавських. Великокняжий уряд, практично не втручаючись у внутрішні справи, постійно намагався ліквідувати статус удільних князівств. Вже Віленським привілеєм 1447 р. великий князь Казимир Ягеллончик намагався зрівняти "княжат" з рештою шляхти[1928]. Але вдалося це значно пізніше. Віленським привілеєм 1492 р. великий князь Олександр Казимирович залишив за собою дипломатичні зносини з іноземними державами, надання і зміщення з урядів та земельні пожалування[1929]. Фактично це означало ліквідацію удільних князівств і зрівнення їх з приватними володіннями шляхти. І хоч потужніші з князів (Острозькі, Сангушки, Корецькі, Чорторийські і Вишневецькі) зберегли окреме військо, васалів-клієнтелу і трималися і надалі як окремі володарі, а великокнязівський уряд, при якому вони займали значні посади (особливо Острозькі та Сангушки) не втручався у справи підлеглих їм територій, волинські землі стали відрізнятися від сусідніх литовських земель хіба що присутністю великої кількості князівських родин і наявності їх замків та дворів. Після Люблінської унії 1569 р. ніщо вже не заваджало утворити на цих землях Волинське і Брацлавське воєводства.