Itroductio at Investigationis*

Пропонована праця є певним підсумком досліджень історії стосун­ків прикарпатських князівств Ростиславичів, Галицького і Галиць­ко-Волинського князівств та Королівства Русі з Візантією, Угорським королівством, польськими князівствами, Литвою та німецькими дер­жавами у XI-XIV століттях та місця і ролі Галицької землі в євро­пейській історії цього періоду, якими автор займався протягом остан­ніх тридцяти років^{[1] [2].}

Починаючи від назви праці, автор зіткнувся з проблемою відсут­ності у сучасній історіографії єдиної усталеної термінології. Так, тра­диційно прийнято писати Галицько-Волинське князівство або Галиць­ко-Волинська держава, хоча правильна назва, яка відбита у латинській титулатурі правителів, мала би звучати як Галицько-Володимирська держава. Але відмова від традиційної назви може внести зайву плута­нину, особливо, зважаючи на наявність іншого Володимира — столиці князівства Північно-Східної Русі, який після монгольського завоюван­ня перетворився на номінальну столицю більшості руських земель, за­лежних від Золотої Орди 3 часів коронації Данила Романовича ця держава у західних джерелах носила назву королівство Русі. Її насе­лення у джерелах названо русинами або русичами, а князі — руськими князями, що відображено у тексті дослідження. Звісно, що цей етнос був давньоукраїнським, але у межах Галичини, Буковини і Закарпаття самоідентифікація автохтонного населення як русинів збереглася аж до початку XX століття. Зрозуміло також, що ці русини не мають жодного стосунку до новітніх спроб віднайти окрему східнослов’янську націю під такою назвою та утворити окрему русинську мову з різноманітних діалектів, які відбивають давньохорватську племінну архаїку.

Окреме Галицьке князівство утворилося тільки у 1124 р., коли піс­ля смерті теребовельського князя Василька Ростиславича його сини Ігор-Іван та Ростислав-Григорій розділили батьківську спадщину. Саме місто Галич вперше згадане під 1138 р.^[4], але початки міста як одного із хорватських центрів відносяться до X ст., в т. ч. і багате князівське поховання-кенотаф у Галичиній могилі на Крилосі^[5]. Об’єднавши при­карпатські князівства Ростиславичів, князь Володимирко Володаревич утворив у 1141 р. потужне Галицьке князівство. Вся ця територія вклю­чала землі утворених бл. 1086 р. Перемишльського, Звенигородського і Теребовельського князівств, які належали до одного хорватського ма­сиву, включеного до складу Русі князем Володимиром Святославичем наприкінці X ст.^[6], та приєднаних у XI-XII ст. земель у Пониззі Дністра та гирлі Дунаю. Соціально-економічний, політичний і культурний роз­виток цієї території відзначався єдністю і у наступний період. Воло- димирський князь Роман Мстиславич у 1199 р. об’єднав Галицьку і Волинську землі в одне політичне ціле, яке його син Данило Романо­вич трансформував у королівство Русі. І хоча сам Данило Романович зробив столицею своїх володінь спочатку Угровськ, а потім Холм; Лев Данилович переніс цей центр до заснованого ним Львова, який лежав на межі галицьких і волинських земель; їх наступники тримали свої резиденції то у Львові, то у Володимирі, Галич залишався символом цієї держави навіть у XV ст., коли вона вже перестала існувати. Тому назва дослідження Галич у політичному житті Європи XI-XIV сто­літь видається коректною. Галич виступає тут як символ визначення прикарпатських князівств ХІ—ХІІ ст., Галицького і Галицько-Волин­ського князівств та королівства Русі.

Продовження дискусії навколо таких термінів як держава та фео­далізм^[7], змушує окремо подати авторську позицію з цих питань. Часто дослідники під одними і тими ж термінами розуміють протилежні речі, не утруднюючи себе поясненнями, а потім, навіть, полемізують один з одним.

Для істориків ХІХ — початку ХХ ст., як і для радянських істориків, питання існування держави Русь (в тодішній історіографії — Київська Русь, потім Древня або Давня Русь) взагалі не стояло. Чи не найбільш дискусійним це питання стало наприкінці ХХ — на початку ХХІ ст.^[8] Пострадянським дослідникам важко позбутися повністю марксистської догматики, зокрема визначення держави як протистояння антагоніс­тичних класів. Так, Ігор Данилевський готовий відмовити Київській Русі у державності, позаяк вона явно не була “державою економічно пануючого класу”^[9].

Грифон. Галицька керамічна рельєфна плитка ІІ типу. Перша пол. ХІІІ ст.

Значна частина істориків кинулася узгоджувати старі схеми з но­вими віяннями, перш за все вождівством. Можна прийняти за аксіо­му, що найранішим соціальним організмом, самодостатність якого ви­значалася виробництвом матеріальних благ, необхідних для існування людей, що входять до його складу, біологічним відтворенням шляхом народження нового покоління і соціальним відтворенням шляхом пе­редачі цьому поколінню певних соціально-культурних цінностей і тра­дицій, було плем’я^[10], у якому поєднується етнічна спільність (сукуп­ність кланів) з політичною структурою на чолі з визнаним вождем^[11]. Таку максимальну общину — плем’я археологи фіксують як гніздо по­селень^[12].

Просте племінне вождівство веде через компаундне (змішане, по­єднане з жречеством) до складного (консолідованого) вождівства, яке об’єднує декілька племен, утворюючи племінну протодержаву — чіфдом, тобто сталу структуру з централізованим управлінням та спадковою іє­рархією правителів і знаті, але ще без формального апарату примусу^[13]. Тобто, племена об’єднуються у союзи, утворюючи складні вождівства, в руських джерелах — княжіння^[14]. Інший давній слов’янський термін — “верв”, давши назву общині-верві, став слов’янським відповідником позначення кланових зв’язків у рамках чіфдому-вождівства^[15].

Захоплюючись новітніми теоріями, варто уважно поставитися до слушного спостереження Віктора Пузанова, що “виведена на етногра­фічних матеріалах Океанії теорія вождівства зустрічається з пробле­мами при застосуванні її до конкретного матеріалу в інших частинах світу”^[16]. Погоджуючись з можливістю існування періоду вождівства як обов’язкового етапу суспільного розвитку всіх протодержав, можли­во, варто критичніше підійти до цього явища перш за все з позицій хронології та локальних особливостей. На островах Океанії ремесло і торгівля не відділилися від рибальства, мисливства і землеробства, сус­пільство не диференціювалося за професійними ознаками, там не було металургійних комплексів (подібних до комплексу X ст. у Рудниках на Дністрі) чи системи велетенських городищ, таких як Пліснесько, Со- лонсько чи Стільсько, для будівництва яких потрібні були організовані тисячі робочих рук. Укріплення цих городищ, виробничі комплекси, які однозначно свідчать про відділення ремесла від землеробства, роз­винена торгівля, підтверджена статутами німецьких міст ще у IX-X ст., зрештою, — гігантські території навіть племінних союзів (за старою термінологією), заповнені містами та укріпленими городищами-замка­ми, відомості про політичну діяльність їх правителів, включаючи уго­ди з Візантією, не вписуються у різні схеми вождівства чи то у Океанії чи то у північноамериканських індійців.

За Андрієм Дворніченком, упродовж VI-VIII ст. у слов’ян існувала військова демократія, яка розвивалася не дуже динамічно, від ранньої примітивної форми до розгорненої (IX-X ст.), тобто від простого вож­дівства через компаудне до консолідованого як попередника громадян­ської общини: її формування дослідник відносить до XI — першої поло­вини XII ст. Надалі відбувається розпад міст-держав на дрібніші, при­чому в поодиноких землях він протікав по-різному^[17]. Отож, держави не було ні за часів Володимира Святославича, ні за Ярослава Мудрого.

За Віктором Пузановим слов’яни, частково знищуючи, а частково асимілюючи фінно-угорське, балтське та іраномовне місцеве населен­ня, формуючи ієрархію общин і територій внаслідок припливу нових хвиль мігрантів, створювали союзи і суперсоюзи племен (“союзи со­юзів” в давніших працях).

З великої кількості існуючих версій найпереконливішими, на мій погляд, виглядають пропозиції Олени Мельникової, яка виділяє періо­ди вождівства, дружинної держави та ранньофеодальної держави (вже на середину IX ст.). При цьому “дружинна держава” чи “військова держава” (military government) характеризується універсальним ета­пом розвитку суспільства, при якому функції держави, що зароджу­ється, виконує, головним чином, військова організація — дружина чи аналогічна їй військова структура^[19]. За Антоном Горським у X-XI ст. дружина і державний апарат співпадали і тільки наприкінці XII — у XIII ст. дружину в цій ролі замінив княжий двір^[20].

Ці ідеї підтримали і інші дослідники^[21]. Заперечення О. Майорова, який вважає, що термін дружинна держава нічим не відрізняється від подібних термінів рабовласницька, феодальна чи общинна держава^[22], не виглядають переконливими: в даному випадку дружина виступає як форма організації правлячої еліти в окремих суспільствах^[23].

Етапи розвитку дружинної держави добре прослідковуються на ма­теріалах західних, полабських і поморських слов’ян, ранніх германців та скандинавів.

У всіх германських та слов’янських народів на ранніх етапах розви­тку зафіксована сотенна система. Присутня вона і у Скандинавії (hun- dari — у свеїв, herad — у решті Швеції та Норвегії, syssel — в Ютландії)^[26]. Сотня, схоже, початково була територією, здатною виставити сотню воїнів у загальне ополчення. Сотні були складовими частинами облас­тей (фольків), слов’янськими аналогами яких можна вважати союзи племен. Центр таких фольків формувався навколо садиби правлячого хевдінга. Вони відбиті топонімами з tuna і, судячи з рунічних написів,

Сірин. Галицька керамічна рельєфна плитка І типу. Друга пол. ХІІ ст.

(За М.В.Малевською, П.О.Раппопортом)

були місцями тінгів — скандинавських і германських аналогів віча^[27].

Довге дослідження інституту віча^[28] при всій дискусійності висно­вків дозволяє стверджувати, що віче було слов’янським аналогом гер­манських загальних зборів тінгів, в якому могли брати участь всі здат­ні носити зброю, і принаймні в ранніх періодах віче було основним ін­струментом обмеження князівської влади. Звичайно, шукаючи слідом за X. Уайтом в літописних текстах не реальність, а риторичні стратегії їх авторів, можна прийти тільки до висновку, що “реальне місце віча в політичному житті, на жаль, не може бути визначено навіть в за­гальних рисах”^[29]. Але яскраві розповіді про тінги у скандинавських джерелах таки дозволяють не сприймати подібні висновки.

Слов’янська сотня — укріплене поселення з гніздом селищ та ху­торів. Гніздо таких городищ складало тисячу (первісний союз союзів племен)^[30]. Сотня з своїм виборним управлінням та судом нижчої інстан­ції була первинною адміністративною одиницею у всіх германських та слов’янських народів.

Формування постійних княжих дружин, утримання яких вимагало від суспільства виділення частини власного продукту, покликало до життя і систему збору цього продукту. Характерно, що скандинавські конунги під час своїх об’їздів фольків (вейцла як аналог полюддю), де вони, окрім збору пожертвувань на свою дружину (кормління), ще виконували певні сакральні та судові функції, не заїжджали у тради­ційні центри фольків — туни, а визначали для цього спеціальні пунк­ти — хусебю (husaby)^[31]. Таких хусебю відомо у Швеції — 70, Норвегії

— 46, Данії — 9. Таким чином, кожен адміністративний округ мав два центри: традиційний племінний з тінгом-вічем — туна і дружинний ранньодержавний з місцем зупинки конунга і збору вейцли-полюддя — хусебю. Цікаво, що і резиденції конунгів знаходилися за межами віків

— центрів міжплемінного обміну, де були “ради знатних“ (principes)^[32]. На Русі відповідниками хусебю могли бути погости^[33]. їх традиційно пов’язують з реформами княгині Ольги (945—961), але погости в Гніз­дові поряд зі Смоленськом, Шестовиці поряд з Черніговом, Сарському городищі поряд з Ростовом чи Тимереві виникли раніше^[34]. А з при­йняттям християнства церковна адміністрація стала з’являтися саме в хусебю (погостах), які перебували під контролем конунгів (князів)^[35].

Появу і розвиток погостів (хусебю) як певну противагу старим племінним центрам союзів (тунам), а також виділення княжих рези­денцій, окремо від міжплемінних центрів суперсоюзів (віків), можна розглядати як формування ранньодержавних інститутів дружинної дер­жави. У цьому процесі розпочалася боротьба за підміну функцій ви­борних органів віча (тінгів) княжими міністеріалами (службовцями). Очевидно, певний час соцькі та їх менші підручні десяцькі, як і ти­сяцький залишалися виборними магістратами. Поступово їх почали за­міняти призначеними князем боярами, тобто представниками княжої дружини. Цей процес зафіксували літописи, билини і навіть графіті київського собору Святої Софії, яке залишив колишній соцький Ставр Городятинич, позбавлений уряду на початку XII ст. за великого князя Володимира Всеволодовича Мономаха^[36].

У франків на території сотень діяли сотенні збори (малюс), які ви­конували судові функції через виборних сотників-тунгінів (лат. tungi- nus або centennarius). Тунгінам допомагали 7 рахінбургів (“оголошува- чів вироків”) з числа представників общини. Вже з VI ст. функції тун- гінів переходять до королівських міністеріалів — графів, а сама посада до IX ст. щезає^[37]. Подібні аналогії можна знайти і у інших германських та слов’янських народів.

Археологічний матеріал показує, що в окремих регіонах Русі, зо­крема в землях, заселених хорватськими та волинськими племенами, де знаходилися велетенські городища як Пліснесько, Стольсько чи Со- лонсько, які в десятки разів перевищували розмірами тодішні Київ чи Ладогу, та цілі комплекси з високим рівнем спеціалізованого виробни­цтва як Рудники, вже перед кінцем X ст. існувало розвинене диферен­ційоване суспільство, здатне до утворення державних механізмів^[38].

Можна стверджувати про наявність уже у X ст. особливої публічної влади (князів і віча) із системою органів та інституцій, які впродовж XI-XIII ст. постійно розвивалися і удосконалювалися від намісників- посадників і бояр (до яких перейшли уряди тисяцьких, соцьких, де­сяцьких, а далі двірських та печатників-канцлерів) до княжих мініс- теріалів двірцевої (конюших, мечників, чашників, стольників, скарб­ників, тіунів двірцевих, ключників, сокольничих, ловчих, стольників) та регіональної адміністрації (тіунів городових, волочських, сільських, огнищних, ратайних), служби міських укріплень та доріг (городничих і мостівничих), митної служби (осьмеників і вірників), суддів та по­ліції (ємців і ябедників) до боярської думи — панів-ради, старост і воє­вод, путних бояр (почтових, ловчих, бровників, гаєвників), панцирних і замкових слуг, отаманів; “князів” (кенезів і крайників), земських та міських урядів^[39]. Княжі міністеріали, подібно до інших країв Європи, рекрутувалися як з дружинників, так і княжої челяді. Процеси злит­тя вихідців з княжої челяді з вихідцями з дружинного середовища в один суспільний стан, як процеси трансформації дружинної держави в ранньофеодальну тривали протягом XI-XII ст. і не співпадали в часі у різних землях. Аналогічну ситуацію в цей період можна спостерігати практично на всьому просторі Центральної і Західної Європи.

^торики старших поколінь визначали Русь як державу феодальну. Сьогодні змінилося і ставлення до феодалізму. Частина істориків вза­галі сором’язливо опускає цей термін, зберігаючи при цьому вірність старим поглядам. Дискусія стосовно визначення феодалізму, як і його існування в українських чи російських землях, тільки починає роз­гортатися^[40].

Поява феодалізму в Європі пов’язана, в першу чергу, з проблемами формування війська, з якими зіткнулися всі європейські постримські „варварські” королівства і князівства. Перебуваючи на стадії дружин­ної держави, вони не мали налагодженої системи державних фінансів, через що королівська чи князівська скарбниця була неспроможною забезпечити військо спорядженням та амуніцією. Вони утримували тільки незначні дружини чисельністю 100—300 воїнів, які були ядром загального ополчення, яке озброювалося і споряджалося власним кош­том.

Але ускладнення конструкцій озброєння і технології його виготов­лення призводило до дорожнечі озброєння. Вже в часи Карла Вели­кого (768—814) вартість спорядження важкоозброєного вершника була адекватною вартості 42 корів: кольчужні доспіхи — 12, шолом — 6, меч з піхвами — 7, поножі — 6, спис і щит — 2, бойовий кінь — 12)^[41]. Ця вартість озброєння постійно зростала і далі^[42]. Впевнено можна при­пускати, що до початку XIII ст. вартість спорядження кінного лицаря зросла, щонайменше, утричі. Крім бойового коня (destriery), здатного нести на собі власні кінські доспіхи та лицаря з повним озброєнням, важкий кіннотник мусив мати ще двох коней: для маршу (roncin) та для перевезення обладунку (сонгвегв).

Щоб носити важкі доспіхи, уміти користуватися зброєю та витри­мувати виснажливі марші верхи на коні, необхідно було постійно тре­нуватися, вдосконалюючи свої навики і майстерність, а також добре і збалансовано харчуватися.

Тому лицарська наука починалася ще у дитинстві — у віці від 6—7 років^[43]. Тож розмови про общинне чи земське ополчення позбавлені сенсу. На початку XIII ст. таким чином могли набирати тільки незначні стрілецькі контингенти, бійці яких не мали захисного озброєння, допоміжних служб в обозах і біля метальних машин. Міське ополчення ще могли використовувати для оборони потужних міських укріплень. Вже з середини VIII ст. на полях Європи воювали переважно (а до XIII ст. виключно) лицарські війська, утворені на основі феодальної системи комплектування і вишколу^[44].

Держава не мала коштів для фінансування озброєння та навчання цих військ. Тому правителі роздавали своїм дружинниками прекарії [pre- carium — щось надане в тимчасове користування] чи бенефіції [beneficium — привілей] — тобто тимчасові земельні володіння, населення яких пла­тило податок за користування землею власникам, або фіксовані дохо­ди (у натурі чи грошах), які надходили з певних територій. Бенефіції надавалися виключно на період служби. Це було невигідно самим бе- нефіціарам. Тому вони домоглися трансформації бенефіцій у спадко­ві феоди [feodum, feudum — від старофранкського fehu-od — худоба як майно, франц. — fier (ф’єр), англ. — fee (фі), нім. — lehr (лен)], по­ряд з якими з’явилися алоди [alleux — землі чи володіння, вільні від будь-якої обов’язкової служби, що передавалися у спадок^{[45] [46]]. За кошти, зібрані у своїх володіннях, їх власники купляли озброєння для себе і своїх слуг, а також підтримували необхідну фізичну форму шляхом постійних тренувань. Свої доходи феодали збільшували за рахунок вій­ськової здобичі і через отримання різних банерів - зобов’язань тяглого населення користуватися млинами чи іншими засобами колективного користування, які належали державцю феоду. Володіння феодами по­трібно було щоразу підтверджувати відповідно до зміни феодала (при переході феоду до спадкоємця) чи сюзерена, який, власне, і надавав феод. При цьому присягою (оммаж) підтверджувалися зобов’язання служби васалом (власником бенефіції або феоду) на користь сюзерена'’'. Не маючи власного розвиненого адміністративного апарату, зокрема для збору податків, сюзерени перекладали на своїх васалів обов’язки збирати платежі і мита, а також суди нижчої інстанції, судові віри від яких частково або повністю переходили до них. Таким чином во­ни зосереджували в одних руках військову, адміністративну, судову і фіскальну влади, внаслідок чого часто ставали заложниками своїх васалів. Крім цього, сюзерени покладали на васалів ще й обов’язки обороняти території своїх феодів шляхом зведення замків. До цих зам­ків під час небезпеки ховалося також сільське населення округи[47]. Основне сільське населення трансформувалося у тягле, тобто те, яке не викликалося в ополчення для несення військової служби, а плати­ло за користування землею та військовий захист. Невелика кількість сільських жителів виставляли до війська лучників чи замкову сторо­жу. Ця категорія отримувала пільги у вигляді часткового або повного звільнення від податків. Міста утримували міські ополчення, а крім того платили визначені суми державцям феодів у вигляді податків.}

Зрозуміло, що однозначне визначення терміну феодалізм — склад­не. Тому досі воно залишається дискусійним^[48]. Його можна визначити як систему стосунків на основі феодів (ленів) — земельних володінь або фіксованих доходів натурою чи грішми, які надходили з певних те­риторій, наданих сюзеренами своїм васалам у тимчасове або спадкове володіння з правом інвеститури (тобто права васала надати частину отриманих земель на таких самих умовах своїм васалам) за умови ви­конання служби (найперше військової) на користь сюзерена^[49].

Спроби піддати сумніву або заперечити існування феодальної сис­теми взагалі, побудовані на казусах розмаїтого землеволодіння у різ­них частинах Європи. Автори цих тверджень переважно жінки, які не враховують, що іншої системи комплектації та утримання війська у ті часи не існувало^[50]. Це була епоха постійних воєн і люди меча визнача­ли правила співжиття суспільства.

На Русі вартість озброєння була, безперечно, більшою. Причина ве­ликої вартості озброєння крилася у технології виготовлення. До XV ст., коли сконструювали повітродувні міхи з водяним приводом, темпера­тура плавлення заліза (1539° С) була недосяжною. Тому для виплавлен­ня сталі використовували болотяну руду, яку легше було обпалювати у деревному вугіллі, отримуючи губчастий злиток — крицю. Крім сталі, криця містила також спалені шлаки, які усували тривалим куванням. Виготовлені таким способом штаби служили заготовкою для меча. Щоб він не щербився і не тупився, такі штаби мусили містити якіснішу сталь із незначним вмістом ванадію. Її, як свідчать археологічні матеріали, можна було отримати тільки зі шведської або рейнської болотної руди. Однак на шведських землях такої руди теж було мало. Тому місцеві майстри опанували, як показують сучасні експерименти, спеціальну технологію, яка дозволяла змішувати метал гіршої якості з кращим — це мінімізувало недоліки першого. Ковальським способом готували штабу з кількох прутків, кожен з яких сам по собі був виготовлений з кількох загартованих менших прутків або шматків дроту, розміщених між прутками чи дротом з негартованої сталі. Гартування проводило­ся багаторазовим нагріванням у вогні на деревному вугіллі. Внаслідок цього отримували клинок із м’якого металу (маловуглецевої сталі) і периферійну частину меча зі сталі з більшим вмістом вуглецю, що під­вищувало її твердість. Один кінець з прутків зварювали ковальським способом, а другий затискали у лещата. Зварений кінець скріплювали щипцями. Опісля метал нагрівали до жовтого кольору, а заготовку ме­ча щільно скручували і проковували. Це зварювало разом компоненти. Прутки на кожній стороні служили для заповнення спіральних пустот, які утворювалися при скрученні смужок. Два таких скручених прутки могли бути приварені до сторони третього, щоби створити центральну частину леза. Ще по смузі загартованої сталі з вмістом ванадію при­варювали вздовж усього майбутнього меча на кожну сторону там, де повинен був бути ріжучий край. Після цього напильниками клинку надавали потрібної форми, а потім, у більшості випадків, здійснювали гартування та відпускання. Гартування — швидким охолодженням на­грітого металу у воді або олії, що робило його твердим і крихким. Відпускання здійснювалося нагріванням металу до вибраної темпера­тури, визначеної за кольором нагрітого металу, після чого йому давали можливість повільно охолонути. Це зменшувало внутрішню напругу і крихкість, викликані гартуванням, робило клинок гнучким. Лезо після цього звично гострили на спеціальних каменях і полірували^[51]. Мечі завозили готовими, здобували в боях як трофеї або виготовляли з імпортних штаб. Тому і знахідки їх такі рідкісні.

Не менш складною у виготовлені була кольчуга. Найпростіша (за­вдовжки 60—70 см, завширшки у поясі біля 50 см, з короткими рука­вами майже 25 см) виготовлялася із 35—50 тис. кілець (діаметром 6—12 мм) протягнутого сталевого дроту. Одне кільце, зварене ковальським способом, з’єднувало чотири кільця на заклепках. Важила кольчуга 5,5 — 6,5 кг^[52]. На початку XIII ст. стали одягати дві кольчуги (грубого і тонкого плетіння) з довгими рукавами і капюшонами, або чіпляли до шолома кольчужну бармицю, яка спадала на плечі і груди. Вага цього доспіху зросла до 10—12 кг^[53]. Лицарське озброєння, вага якого постійно зростала, на початку XIII ст. важило щонайменше 25—27 кг^[54].

Улюблена для багатьох російських дослідників теза про особливий розвиток суспільства на Русі, відмінний не тільки від Західної Європи, Скандинавії та Візантії, а й слов’янських і тюркських сусідів, аж ніяк не розкриває особливостей розвитку цього суспільства. Найближча до “відмінної моделі” версія общинного розвитку Михайла Дяконова, Iro- ря Фроянова та їх послідовників не пояснює, як і за які ресурси фор­мувалося князівське військо, здатне простистояти і, навіть, перемагати лицарські війська угорських і чеських королів, польських і німецьких князів. Для цього єдиною умовою мала бути лише наявність однакового рівня озброєння, бойового вишколу, структури та організації військ. Погано озброєні і ненавчені контигенти кельтських і германських пле­мен не витримували польової битви з римськими легіонами, хоча кіль­кісно переважали їх. Так само траплялося у багатьох інших ситуаціях упродовж історії розвитку європейської цивілізації.

Першим з російських дослідників Микола Павлов-Сильванський, порівнюючи такі руські і германські юридичні інститути як община- марка, боярство-лицарство, надання земельних ленів, васальна служба, захисна залежність і т. д., прийшов до висновку, що між ними більше спільного, ніж відмінного, і на цій підставі вважав руське суспіль­ство феодальним^[55]. Більшість російських дослідників, часто швидше з ідеологічних, ніж наукових міркувань сформували версію „особливо­го розвитку” руського суспільства і протиставлення його суспільству західному^[56]: “Умом Россию не понятъ...”

Більшовики закрили дискусію навколо цих проблем, канонізував­ши марксистський постулат, за яким феодальна суспільно-економічна формація, яка тривала від падіння Римської імперії до Англійської буржуазної революції (кінець V — середина XVII ст.), була заснова­на на власності феодалів на землю та експлуатації особисто залежних від них безпосередніх виробників — селян. Головний російський марк­сист Володимир Ульянов (Ленін), ототожнив її з класичним російським кріпацтвом, яке в Росії існувало до 1861 р.

Виходячи з цих постулатів, вчений старої школи Борис Гре­ков розробив теорію вотчинно-сенъйоралъноіі схеми як основи роз­витку феодалізму у Київській Русі^[57]. Намагаючись надати їй науко­вої доказовості, він був змушений багато що просто скалькувати із західноєвропейських зразків, які часом не мали аналогій, засвідчених джерелами у руських землях. Залишаючи головні моменти, оперти­ми на постулат „так мусило бути”, він оголосив кріпаками смердів та інші напівзалежні і залежні верстви населення й „утвердив” тезу про закріпачення селянства у часи Київської Русі та появу феодалізму в результаті руйнування общинного ладу, при цьому повністю залишив­ши поза увагою общину-марку, яка дожила мало не до XX століття^[58]. Схема Б. Грекова стала офіційною. Не згідні з нею були просто ре­пресовані, тому з’являлися праці тільки в її підтримку та розвиток^[59]. Зрозуміло, що питання щодо існування державності в цей період під сумнів не ставилося^[60].

Відчуваючи її вражливість, цю схему пробував підсилити Серафим Юшков, базуючи свої висновки на матеріалах порівняльного аналізу проблем васальних відносин, інститутів віча та імунітетів⁸⁰. Косметич­ну модернізацію цієї схеми зробили Володимир Пашуто⁸¹ та Лев Череп­ній⁸². Вони обґрунтували концепцію “державного феодалізму” — верхо­вної власності держави в особі князя на підвладні йому землі, більш критично поставилися до періодизації цих процесів, вважаючи, зокре­ма, що у XII ст. феодалізація суспільства ще не завершилася.

Подібних поглядів дотримувався спочатку і Михайло Свердлов, зго­дом розглядаючи ці проблеми в контексті вивчення інститутів князя і князівської влади в процесі становлення й розвитку середньовічного суспільства та держави, шукаючи аналогії у сусідніх народів із поді­бними традиціями та історією⁸³.

Модернізації не змогли врятувати канонічну схему Б. Грекова. На­віть її вірні адепти змушені були константувати, що „князі Київської Русі початково роздавали своїм васалам не земельні володіння, а дохо­ди з них. Вже пізніше мала місце тенденція до перетворення данини, яку збирали на користь окремих феодалів на земельні лени. Віднесення експлуатації до пригноблення зі сторони ранньофеодальної держави до XII ст. і відмова розглядати данину як формування ренти не дозволя­ють дати характеристику суспільного ладу і давньоруської державності у класовому змісті”⁸⁴.

Найбільш яскраві дослідники спробували розглядати феодалізм на Русі, не оглядаючись на постулати Б. Грекова. За Володимиром Рого­вим завдяки централізованій ренті-податку, яку отримували князі- ^{[61] [62] [63] [64] [65] [66] [67] намісники, поставлені київським князем у своїх волостях, „умови для політичної роздробленості визріли раніше, ніж на політичну авансцену вийшло широкою масою приватне землеволодіння”85. За Леонідом Ми- ловим князі отримували не земельні лени, а тільки земельну ренту-по- даток з цих ленів, з обов’язковим суверенітетом над цим леном, який забезпечував повну гарантію її збирання88. Борис Флоря звернув увагу на схожість служебних стосунків у військових станах87. Олексій То- лочко, наголошуючи на тому, що Русь ніколи не була централізованою державою, а періоди єдиновладдя київських князів у X — на початку XII ст. були скоріше винятком, ніж правилом, вбачав сутність процесу феодальної роздробленості „в набуванні князями земель у повному об­сягу прав на наділення у кордонах підвладної їм території”. У зв’язку з цим він датував розгортання цього процесу 30-80 рр. XII ст., зазна­чаючи, що коріння його було у попередніх десятиріччях88.}

Борис Рибаков, залишаючись в цілому прихильником схеми Б. Гре­кова, також дозволяв собі відступати від окремих її постулатів. Так він, цілком слушно, звернув увагу, що значна частина смердів була вільним, а не феодально залежним, населенням⁸⁹. За його висновками, після 1132 р. Київська Русь розпалася на окремі „королівства”, які в свою чергу стали ділитися на “герцогства” і “графства”^{[68] [69] [70] [71] [72] [73].}

Рішуче проти класичних схем феодалізму виступив Ігор Фроянов. Повністю заперечивши концепцію верховного феодального землеволо­діння та спроби трактувати смердів і інші верстви напівзалежного на­селення як кріпаків, та, проаналізувавши особисті володіння князів і випадки придбання ними боярських земель, він прийшов до висно­вку, що раз не існувало великого сеньйорального землеволодіння, то не могло бути і феодалізму. Бенефіції-кормління, на його думку, де­монстрували дофеодальні стосунки і тільки певне наближення до само­го феодалізму^[74]. За І. Фрояновим Київська Русь, як і князівства, що виникли на її землях, фактично були містами-полісами з віддаленими пригородами під демократичним управлінням громадського органу — віча, в якому головну роль відігравало боярство, а князі ж були тільки військовими слугами міських громад, діяльність яких скеровувалася лідерами цих громад — боярськими вождями^{[75] [76]}

Схема І. Фроянова та його послідовників багато чого запозичила з давньої схеми Михайла Дьяконова^[77]. Але і вона не враховує військової складової, яка була основним компонентом функціонування і розвитку суспільства в цю епоху.

Можна стверджувати, що на Русі не тільки бояри, а й князі, прохо­дили усі щаблі лицарської науки від пажів (детескі) через зброєносців (отроки) до лицарів (гриді, пізніше — бояри), відповідну посвяту (опе­різування поясом), брали участь у лицарських турнірах^[78]. Окрім цьо­го, боярство було пов’язано із князями відповідними зобов’язаннями, скріпленими присягами^[79].

Русь була державою з початків свого існування, причому з ХІ ст. розгорнувся перехід від дружинної держави до держави ранньофеодаль­ної. Поза сумнівами, дискусія навколо цієї проблеми продовжується і можна навіть стверджувати, що вона тільки розгортається.

За функціонування васально-ленної системи держава переважно є певною конфедерацією слабо пов’язаних територіальних князівств (гер­цогств чи графств). I тільки розкладання васально-ленної системи при­водить до утворення станових і абсолютних монархій. Тому всередині феодальної держави виникає конфлікт між її сюзеренами, які намага­ються утвердити абсолютну монархію, та їх васалами, сильніші з яких намагаються вийти з цієї конфедерації, ставши самостійними правите­лями, або ж і розвалити її.

Недоліки феодальної системи комплектування і вишколу війська намагалися компенсувати інститутом сержантів (озброєних і підготов­лених за кошти державної скарбниці лицарів, вихідців з інших верств населення з правом вислуги бенефіція чи феода, тобто того ж лицар­ства) або ж найманими контигентами кондотьєрів (від condota - уго­да), які коштували надзвичайно дорого. Тому їхня кількість була дуже обмеженою. Так, для походу до Фландрії у 1297 р. король Англії зміг набрати лише 895 воїнів^[80]. Особливо багата Візантія намагалася обійти цю систему, як найдовше утримуючи територіальні фемні війська (сол­дати яких розташовувалися у фемах, де отримували в оренду держав­ну землю), підсилюючи їх найманими контигентами. Але за династії Комнінів їй не вдалося уникнути феодальної системи комплектування важкої кавалерії^[81], а інші частини власного війська майже повністю були замінені найманим. Це змусило імперію відмовитися від активної політики і дорогою ціною купляти мирні паузи. А завершилося повним вичерпанням ресурсів і падінням імперії^[82].

Руські князі взорувалися на Візантію і намагалися утримувати дружини власним коштом. Для цього княжий скарб намагався моно­полізувати зовнішню торгівлю. Але чисельність княжих дружин, осо­бливо удільних князів, була лише від кількох десятків до кількох со­тень^[83]. Залучення контигентів чорних клобуків (торків, берендеїв, пе­ченігів, коуїв, турпеїв), які виконували роль сержантів, і кондотьєрів —половецьких князів, з якими розплачувалися військовою здобиччю, проблеми не вирішувало. Тому, подібно до Комнінів, руські князі на­важилися роздавати бенефіції (на Русі вони називалися кормліннями). Це влаштовувало, загалом, руське боярство, яке мандрувало зі своїми князями з одного уділу на інший (іноді, навіть, з Ростова до Києва, з Києва на Волинь і навпаки). Так, бояри головного героя “Слова о полку Ігореве” князя Ігоря Святославича переміщалися слідом за своїм сюзе­реном з Путивля в Курськ, з Курська у Новгород-Сіверський, а звідти — до Чернігова. Напевне, перемістилися би вони і до Києва, якби їх князь не помер у 1202 р.^[84]

Дослідники вже давно звернули увагу на одну особливість внутріш­нього розвитку Галицько-Волинської держави: постійні напружені конфлікти між правителями і галицьким боярством (із ним поступово зливалося волинське боярство, на початках лояльне до своїх князів^[85]), які втягували у суперечливу орбіту цих конфліктів зовнішні сили. Від­значаючи відмінність галицького боярства від боярства інших земель Русі^[86], аж до підкреслення його як феномена^[87] з наявністю окремих політичних угруповань (“партій)”^[88], дослідники не знаходили цим фак­там пояснень. Зауважувалася участь галицького боярства у торговель­них операціях^[89], впливи на галицьке боярство угорської та польської еліт^[90], та прагнення керувати населенням краю у власних інтересах^[91].

У поглядах на феномен галицького боярства постійно відображали­ся пануючі ідеологічні і методологічні концепції. Так, Михайло Вла- димирський-Буданов вважав, що галицьке боярство не знало станових привілеїв, входило до складу общини і представляло її інтереси у бояр­ській думі^[92]. Пізніше про боярів як лідерів місцевих общин у своїх пра­цях писали Іван Фроянов, Андрій Дворніченко^[93], Олександр Майоров^[94]. Відроджуючи ці погляди, їм доводилося гостро дискутувати з іншими поглядами, які домінували від часів Бориса Грекова^[95], за якими бояри — жорстокі феодали, експлуататори і грабіжники міського і сільського населення, з яким вони були у стані постійного антагонізму^[96]. У істори­ків, які відкрито не декларували свою незгоду з поглядами Б. Грекова, можна виділити окремі слушні спостереження. Андрій Савич відзна­чив наявність у галицьких бояр спадкових земельних володінь, вплив на них польського та угорського елітних прошарків населення^[97]. Воло­димир Пашуто підкреслив перерозподіл земель на користь служилого боярства^[98]. Ярослав Ісаєвич могутність галицького боярства пов’язав не тільки з різноманітністю прибутків (розвинуте сільське господарство, солеварні промисли, торгівля), а й із політикою династії Ростислави- чів. Прийшовши у Галицьку землю, де раніше вони не мали опори, князі роздавали маєтки місцевій еліті, щоб здобути її прихильність. А відтак давали їй змогу протидіяти спробам зміцнити свою князівську владу. При цьому галицька еліта мала перед собою взірець законодав­чого обмеження королівської влади і гарантії прав нобілітету сусідньої Угорщини згідно із “Золотою буллою” короля Андрія ІІ^[99].

Певний відгомін старої дискусії стосовно галицького бояр­ства відображений у новіших дослідженнях багатьох істориків, зокрема, Сергія Пашина⁹⁶, Олександра Головка⁹⁷, Олександра Ма­йорова⁹⁸, Романа Процака⁹⁹, Андрія Петрика¹⁰⁰, Олега Мазура¹⁰¹,

⁹⁶ Пашин С. С. Галицкое боярство ХІІ-ХІІІ вв. // Вестник ЛГУ Серия 2. 1985. Вып. 4. С. 15-21; Его же. Червонорусские акты XIV-XV вв. и грамоты князя Льва Даниловича. Тюмень, 1996; Его же. Генеалогический комментарий к копиям грамот Льва Даниловича // Исследования по русской истории. Сб. ст. к 65-летию проф. И. Я. Фроянова / Отв. ред. В. В. Пузанов. Санкт-Петербург- Ижевск, 2001. С. 125-140.

⁹⁷ Головко О. Б. Древняя Русь и Польша в политических взаимоотношениях Х - первой трети ХІІІ вв. Киев, 1988. С. 88-92; Його ж. Боярська “фронда” в Галичі // Пам'ять століть. - 2002. - № 5. - С. 52-59; Його ж. Галицька держава Ростиславичів в історії Центрально-Східної Єв­ропи // Україна в Центрально-Східній Європі (з найдавніших часів до кінця XVIII ст.). Вип. 5. Київ, 2005. С. 87-131; Його ж. Корона Данила Галицького: Волинь і Галичина в державно-полі­тичному розвитку Центрально-Східної Європи раннього та класичного середньовіччя. Київ, 2006; Його ж. Галицький період діяльності князя Мстислава Мстиславича Удатного // Україна в Центрально-Східній Європі (з найдавніших часів до кінця XVIII ст.). Вип. 7. Київ, 2007. С. 71-93; Його ж. Князь Володимирко Володаревич - перший володар об'єднаного Галицького князівства // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. Вип. 15: Con- Iraternitas. Ювілейний збірник на пошану Ярослава Ісаєвича. Львів, 2007. С. 90-97; Його ж. Ві­йна за “галицьку спадщину” (1187-1189) // Княжа доба: історія і культура. Вип. 3. Львів, 2010. С. 116-132.

⁹⁸Майоров А. В. Бояре и община Галича в событиях 50-70-х годов ХІІ в. // Вестник Санкт- Петербургского государственного ун-та. Серия 2. 1995. Вып. 4. С. 3-15; Его же. Бояре и об­щина Юго-Западной Руси в событиях 1187-1190 гг. (к проблеме внутриобщинных отношений в домонгольский период) // Средневековая и новая Россия. Сб. научных статей к 60-ле­тию проф. И. Я. Фроянова. Санкт-Петербург, 1996. С. 226-243; Его же. Об этапах развития внутриобщинных отношений в Древней Руси (на примере истории Юго-Западной Руси ХІ - начала ХІІІ вв. // Гуманитарное знание на пороге ХХІ века. Ижевск, 1997. С. 157-158, 191-192; Его же. Борьба Даниила Романовича за галицкий стол с венграми в конце 20 - начале 30-х гг. ХІІІ в. Ч. 1: Галицкая община и князь Даниил // Вестник Санкт-Петербургского государствен­ного ун-та. Серия 2. 1999. Вып. 3. С. 3-14; Его же. Борьба Даниила Романовича за галицкий стол с венграми в конце 20 - начале 30-х гг. ХІІІ в. Ч. 2: Галицкая община и королевич Андрей // Вестник Санкт-Петербургского государственного ун-та. Серия 2. 2000. Вып. 2. С. 3-17; Его же. Галицко-Волынская Русь. Очерки социально-политических отношений в домонгольский период. Князь, бояре и городская община. Санкт-Петербург, 2001.

⁹⁹ Процак Р. Історія галицької смути. Ч. 2. Розвідка-есе з часів ХІІІ ст. (роки 1211-1222) в “Літо­писі руському” прочитана і наново інтерпретована. Івано-Франківськ, 1999. - 24 с.

¹⁰⁰ Петрик А. Боярські політичні угрупування та їх роль у процесі становлення Галицько-Во­линської держави // Дрогобицький краєзнавчий збірник. Вип.4. Дрогобич, 2000. С. 60-64; Його ж. До історії боярських родин Кормильчичів, Доброславичів та Дядьковичів // Дрого­бицький краєзнавчий збірник. Вип. 5. Дрогобич, 2001. С. 29-45; Його ж. До історії боярства та боярських родів Перемишльської землі // Дрогобицький краєзнавчий збірник. Вип. 6. Дро­гобич, 2002. С. 105-117; Його ж. До питання становлення боярських родів у період княжіння династії Романовичів // Король Данило Романович і його місце в українській історії. Львів, 2003. С. 137-142; Його ж. Бояри та церква Галичини й Волині крізь призму літописних та археологічних досліджень // Дрогобицький краєзнавчий збірник. Вип. 7. С.80-103; Його ж. Ідеологія галицького боярства та її вплив на трансформацію Галицько-Волинської держави // Дрогобицький краєзнавчий збірник. Вип. 8. Дрогобич, 2004. С. 46-58; Його ж. Угорська партія в контексті політичного розвитку Галицько-Волинської держави // Дрогобицький краєзнавчий збірник. Вип. 9. Дрогобич, 2005. С. 181-193

¹⁰¹ Мазур О. Релікти авункулату і “кормильство” у князівських династіях Рюриковичів і П'ястовичів // Народознавчі зошити. № 3. Львів, 2001. С. 419-421; Його ж. Володислав Кор- Василя Рудого^{[100] [101]}, Мирослава Волощука^[102], Петра Стефановича^[103], Віта­лія Нагірного^[104], а також найбільшого польського дослідника галиць­ко-волинського боярства Адріана Юсуповича^[105].

Більшість цих праць, однак залишають на маргінесі пробле­ми особливостей саме галицького боярства, які відрізняли його від боярства інших земель. А саме у Галицькій землі (подібно тільки у Новгородській) склалася ситуація, що князі через специфіку успадку­вання престолів, не претендували на Київ і не дробили своєї території. Навпаки князь Володимирко Володаревич не тільки зберіг цілим свій Звенигородський уділ, але і зумів зосередити в одних руках ще й Пе­ремишльське, Теребовельське, Галицьке та Звенигород-Дністровське князівства, залишивши всі ці території єдиному синові Ярославу.

Місцеві бояри мали чудову нагоду трансформувати свої бенефіції у феоди (на Русі вони називалися отчинами^[106]). Отримавши в управління значні території (часто більші за удільні князівства сусідніх земель), зблизившись із бюргерством багатих торгівельних міст, розташованих на міжнародних трактах (бурштиновий з Балтики по Віслі, Західному Бугу і Дністру та via regia з Києва на Галич—Перемишль—Краків—Пра- гу—Регенсбург—Трір), маючи багаті поклади солі (основного консерван­та харчових продуктів) і болотної руди, вони суттєво підняли рівень своїх прибутків. Тепер їх доходи були значно більшими, ніж доходи боярства сусідніх земель, яке, крім наданих бенефіцій, могло розра­ховувати лише на поодиноку військову здобич. Завдяки тісному союзу Галицького князівства з Угорським королівством, де значна частина еліти була слов’янського походження, галицькі бояри не тільки збли­зилися з угорським баронством, але й запозичили від нього ідеї поділу влади зі сюзеренами та ставлення до них як до перших серед рівних. Це і відрізняло галицьке боярство від волинського, яке було пов’язане зі старшою гілкою Мономаховичів (вона боролася за Київ) і повніс­тю залежало від успіхів чи невдач своїх князів, від яких отримувало бенефіції. Так само галицьке боярство відрізнялося від боярства всіх інших земель, окрім Новгородської, де бояри теж трансформували свої бенефіції у спадкові феоди і намагалися диктувати князям свою волю.

Саме тому волинські редактори Галицько-Волинського літопису та їхні інформатори так і не зрозуміли мотивації дій галицьких боярів і зобразили їх підступними зрадниками. Це підхопили багато істориків, не зауваживши різниці між волинським боярством, яке тримало надані князями бенефіції, та галицьким боярством, яке мало спадкові феоди і було переплетене з верхівкою бюргерства. Тільки в одному фрагменті Галицько-Волинського літопису, де йшлося про те, як у 1211 р. угор­ське військо, запрошене боярами, щоб замінити Ігоревичів на юного Данила Романовича, підступило до Перемишля, викладено суть ідеоло­гії галицького боярства устами його лідера Володислава Кормильчича: “Браття! Чого ви вагаєтеся? Хіба не сі побили отців ваших і братію вашу? А інші майно ваше розграбували і доньок ваших віддали за рабів ваших. А отчинами вашими заволоділи інші пришельці. То чи за тих ви хочете душі свої положити?”^[107].

Але цей пасаж загубився на фоні інформаційного повідомлен­ня про бурхливі динамічні події цього періоду. Тому негативізм уже давно закріпився за представниками галицького боярства^[108], перетво­рився на стереотип, який і надалі автоматично тиражується, навіть, у найновіших дослідженнях^[109].

Але чи існують джерела, які підтверджують висновки про те, що саме галицьке боярство володіло феодами, а не бенефіціями? Виходячи з об’єму і якості наявної джерельної бази, то, навіть, доволі багато. Зо­крема, лише у Галицькій землі археологи дослідили боярські замки, які відрізнялися від князівських укріплень наявними переважно двоповер­ховими будівлями палацового типу, часто з господарським комплек­сом і храмами-ротондами. Такі замки та укріплені садиби виявлені не тільки у княжих столицях — Галичі^[110] та Звенигороді (розташовувалися на посадах або взагалі за містом)^[111], а й у Судовій Вишні^[112] (де літопи­сом засвідчений двір боярина Пилипа, який готував замах на князя Данила^[113]), на Чорнівському городищі^{[114] [115], у згадуваній у літописі Печері Домажировій110, П’ятничанах[116], Нижанковичах[117] та інших місцях[118]. Боярські садиби простих лицарів знаходилися і у містах, де не по­трібно було зводити додаткові укріплення, часом утворюючи своєрідні кінці, як у княжому Звенигороді на Білці у північно-східному пригоро­ді на урочищі За Хмільником. Там можна простежити диференціацію боярського середовища, зокрема виділяється садиба VI (452 кв. м.), на території якої знайдено підвісну печатку, берестяну грамоту, навершя канчука та жезла, скляні вироби та амфори[119].}

Чимало свідчень про наявність феодів у галицьких боярів зібрано у дисертаційному дослідженні Андрія Петрика^[120].

Звичайно, можна і далі дискутувати щодо існування на Русі фео­дальної системи формування і вишколу військ^[121], але заперечуючи цей факт або ж не звертаючи уваги на цю проблему, неможливо зрозуміти поведінку і менталітет галицьких боярських угруповань, а також пояс­нити звідки взялося військо, здатне на рівні протистояти європейським лицарським військам у польовій битві.

У Галицькій землі боярство трансформувало свої бенефіції (корм­ління) у феоди (отчини) вже у середині ХІІ ст. Відтак почало дикту­вати умови князю Ярославу Осмомислу. Бояри, навіть, спалили його коханку Настю з Чаргова та ув’язнили самого князя^[122]. Після приходу Романа Мстиславича з його візантійською програмою абсолютної кня­зівської влади почалася відверта війна боярства з князями, яка ледь не завершилася галицько-угорською унією, укладеною на зразок угор­сько-хорватської. У цей період джерела зафіксували діяльність таких яскравих боярських лідерів як Ілля Щепанович^[123], Юрій Витанович^[124], Володислав Кормильчич^[125], Судислав^[126], Пилип^[127], Гліб Зеремійович^[128], До- брослав Судьїч^[129], Григорій Васильович^[130]. Галицькі бояри не зупинилися,

30

навіть, перед стратою князів у 1211 р.^[132], що вважалося нечуваним зло­чином. А Володислав Кормильчич, Доброслав Судьїч та Григорій Васи­льович не тільки посягнули на князівські монополію торгівлі сіллю чи право інвеститури (надання ленів васалам), але й, використавши наго­ду, самі спробували стати князями. Пізніше, за часів Лева Даниловича, галицьке боярство, очевидно, отримало документальне підтвердження на свої лени за угорським зразком. Це зберегла традиція підробки гра­мот на надання феодів саме князем Левом^[133], характерна для Галицької землі і незнана на Волині. Цікаво, що ще у 1253 р. король Бела IV на прохання свого зятя князя Лева Даниловича надав словацькому нобілю Вітку, синові Мунташа, ліс на берегах р. Горнад поблизу Спішського Грушева^[134]. Будучи пов’язане родинними і економічними зв’язками з угорським баронством, галицьке боярство взорувалося на його ідеали обмеження і розподілу королівської влади, втілених у “Золотій буллі” короля Андрія II, яка була тою мотивацією, яка спонукала їх підтри­мувати угорських претендентів.

Волинське боярство доволі довго зберігало вірність своїм князям, не наслідуючи приклад галицьких сусідів, найшвидше через те, що і надалі тримало бенефіції-кормлінння, які князі могли будь-коли віді­брати. Винятками у середовищі волинського боярства можна вважати Григорія Васильовича, який вийшов з цього боярства й на початках був князівським міністеріалом, а також неназваного по імені “держав­ця Дорогичина”, який не пустив князя в місто у 1241 р.^[135]

Автор свідомий, що багато проблем, піднятих у цій праці, зали­шаються дискусійними і сподівається, що пропоноване дослідження

31 свого боку сприятиме розгортанню таких дискусій. Автор вдячний колегам-історикам Володимиру Александровичу (Львів, Україна), Оле­гу Бубенку (Київ, Україна), Мирославу Волощуку (Івано-Франківськ, Україна), Олександру Головку (Київ, Україна), Мартину Гомзі (Бра­тислава, Словаччина), Вірі Гупало (Львів, Україна), Даріушу Домбров- ському (Бидгощ, Польща), Олександру Майорову (Санкт-Петербург, Росія), Олександру Мусіну (Санкт-Петербург, Росія), Ігорю Мицьку (Львів, Україна), Іллі Паршину (Львів, Україна), Івану Паславському (Львів, Україна), Ігорю Скочилясу (Львів, Україна), Сергію Сорочану (Харків, Україна), Янові Тенговському (Торунь, Польща), Святославу Шеломянціву-Терському (Львів, Україна), Марті Фонт (Печ, Угорщи­на) та Олександру Юрченку (Санкт-Петербург, Росія) за поради, заува­ження і допомогу під час підготовки цього видання.