Князь Лев Данилович — полководець і політик[1383]
Загадкова і непересічна фігура князя Лева Даниловича викликає в дослідників чи не найбільше протилежних думок. Ыенем Лева названо місто Львів, навколо засновника якого триває дискусія.
Пізніші хроністи (Мартин Груневег, Мартин Кромер, Йоганн Альнпек, Симеон Окольський, Бартоломей Зіморович) та літописці (літописи Археологічного товариства, Рачинського, Оль- шевський, Євреїновський та Румянцівський), поети XVI-XVII ст., один актовий документ кінця XVI ст. подають засновником міста князя Лева. Латинський напис на Галицькій брамі: “Князь Лев поклав мені підвалини. Нащадки дали ім'я Леонто- поліс” також побіжно свідчив на користь такої думки. Зрештою місто стало столицею Галицького королівства ще в останній чверті XIII ст. за часів князя Лева[1384]. Але панівною залишається версія, що місто було засноване королем Данилом і назване на честь свого (найстаршого на той час) сина Лева. Ці здогадки базуються тільки на фрагменті короткої похвали королю Данилові, де літописець зазначив, що він збудував “городи многі”. Літопис підтверджує заснування королем Данилом Холму та Угровеська (Угровська). Можна ще говорити про Данилів. Львів виник на межі Перемишльського та Белзького князівств, які належали князю Леву. Але з якого часу? Стан джерел, які збереглися, не дозволяє однозначно відповісти на це питання. Тому найбільш виваженою виглядає здогадка Я. Ісаєвича, що “Данило здійснював загальне керівництво будівництвом Львова, а Лев безпосередньо очолив будівництво”[1385].Бурхливе ХІІІ ст., особливо його друга половина, повні таємниць і загадок, огорнених павутинням темряви і забуття. Брак джерел не дозволяє розв'язати більшість з них. Діяльність князя Лева Даниловича протікала в період перших десятиріч монгольського панування, в умовах майже безперервних війн, коли почала розсипатися зібрана з такими труднощами держава короля Данила, а надії позбутися ординської опіки та отримати допомогу з Заходу стали примарними.
Можливо тому князь Лев не потурбувався про власного літописця, а волинські редактори, князі яких дуже неприхильно ставилися до свого старшого брата, перенесли цю неприязнь на сторінки Галицько-Волинського літопису.Але попри все це на сторінках цієї пам'ятки, а також інших документів, проступає образ одного з найбільших військових і політичних діячів княжої доби. Напевно також не випадково, що саме Лев Данилович був дуже популярним серед різних верств українського населення, особливо на землях своїх колишніх князівств, впродовж XV-XIX століть, про що свідчать як народна традиція так і численні підробки грамот князя Лева[1386].
Життя і діяльність князя Лева Даниловича досліджені тільки фрагментарно[1387]. І більшість цих фрагментів залишаються дискусійними.
"Портрет князя Лева Даниловича".
Лука Долинський (1750 -1824). Кін. XVIII ст. Полотно, олія. Відділення палацу мистецтв ім. Антоновичів
Львівської Національної наукової бібліотеки України ім. В. Стефаника.
Вже дати народження і смерті Льва Даниловича викликають полеміку. Більшість дослідників датують його народження 1225 р.[1388] чи 1228 р.[1389]. Проаналізувавши відомості джерел та версії дослідників, Д. Домбровський, відніс час народження князя до періоду між 1225 та 1229 рр., з чим, напевно, можна погодитися [1390].
Хресне ім'я князя — Онуфрій (про це свідчать патрональні храми і монастирі у Львові та Лаврові; причому у Лаврівському монастирі знаходилася частина мощей св. Онуфрія[1391], вивезена з Візантії бабусею Лева[1392]; монастир у Лаврові розбудовувався у ХІІІ ст. і перебував під постійною увагою князя, який вирішив тут закінчити свої дні[1393]). Д. Домбровський не зрозумів мотивацій цієї гіпотези, сплутавши хресне ім'я з чернечим (яке залишилося невідомим)[1394].
Помер князь близько 1301 р.
(з цією датою, запропонованою Й. Х. Енглем (1796) та М. Карамзїним, i підтриманою Д. Зубрицьким, I. Шараневичем, В. Антоновичем та ін., пов'язані поважні сумніви, які стосуються грамот князя за 1299-1302 рр., признаних фальсифікатами; остання безсумнівна згадка про нього відноситься до зустрічі з чеським королем Вацлавом ІІ у Брно у 1299 р.; Д. Домбровський датує смерть князя 1299/1300 рр.[1395]; але різка зміна політики припадає вже на період після загибелі Ногая у битві у місцевості Куканлик 15.09.1300 р., у якій брали участь і галицькі війська, після цього Лев ще прожив якийсь час у монастирі; І. Мицько, на підставі запису у рукописному Євангелії Спаського монастиря від 16.03.1301 р. “здравь же княже буди” у присвяті князю Леву, датує його смерть часом після 16.03.1301 - до 1302 р.[1396], але автентичність цього запису також викликає сумніви).За усною традицією на схилі літ Лев Данилович став ченцем і помер у монастирі св. Онуфрія у Лаврові. Однак каплиця, до якої традиція прив'язувала його могилу, виявилася будовою XVII-XVIII ст.[1397]. Розповідь про віднайдення у 1767 р. багатої гробниці князя, срібло з якої пішло на відновлення монастиря, напевно, відноситься до гробниці молдовського господаря Стефана Петричейку (+ 1675), який разом з дружиною був тут похований, а князя Лева як ченця похоронили у звичайному одязі та звичайній домовині[1398].
Лев Данилович був князем перемишльським (бл. 1240 - 1269), белзьким (після 1245 - 1269) i галицьким (1264 - бл. 1301), претендував на литовську (1269 р.) та польську (1289 р.) спадщину, здобув володіння на Закарпатті та Люблінську землю. В останні роки свого життя йому, очевидно, вдалося відновити Галицько-Волинську державу, навіть у більших територіальних розмірах.
Практично все життя провівши у сідлі з мечем в руках, “князь думен и хоробор на рати, немало бо показа мужьство свое во многых ратех"[1399], “винахідник машин для здобування фортець”[1400], брав участь майже у всіх походах свого батька, а пізніше йому доводилося воювати майже до кінця життя:
1244 р.
— похід проти претендента на галицький престол князя Ростислава Михайловича і невдала битва на р. Січниці, лівій притоці Вишні у Перемишльській землі;1245 р. — участь у знаменитій битві під Ярославом, де князь Лев, разом боярином Васильком Гавриловичем, командував полком лівої руки, який зіграв у цій битві одну з вирішальних ролей [Битва розпочалася атакою полку претендента на галицький престол князя Ростислава Михайловича, який хотів ударити на Головний полк і прорвати центр галицько-волинського війська. Назустріч йому виступив Передовий полк двірського Андрія, який, напевно, пройшов в інтервалах між полками Данила і Василька Романовичів. Навально атакуючи, претендент став перемагати Передовий полк, одночасно польський полк зв'язав сили волинян князя Василька. Побачивши, що двірський Андрій терпить поразку, Данило Романович почав посилати йому на допомогу частини з Головного полку. Але і вони не витримали і стали відступати до Сяну. Палатин Фільній, який командував угорцями, вирішив, що наступив переломний момент і ввів в дію головні сили, підтримавши атаку князя Ростислава. Тоді у битву вступив Головний полк і битва розпалася на два зіткнення: Фільнія і Ростислава Михайловича з рештками Передового та Головним полками і поляків з полком Василька Романовича. Долю битви вирішила атака свіжого полку Лева Даниловича, який ударив у фланг угорців, обійшовши Фільнія. Угорський полководець потрапив в полон, а князь Ростислав став втікати. Тоді і поляки відступили перед волинянами[1401]];
1249 р. — похід на Слонім в ході участі галицько-волинських військ в литовській усобиці на стороні Товтивила;
1251-1252 рр., зима — участь у поході проти литовських військ на підтримку Товтивила з пінськими князями, битви на оз. Зьяті та р. Щар'ї;
1253 р. — активна участь у чеському поході на підтримку брата Романа в ході війни за Австрійську спадщину;
1253- 1254 рр., зима — похід у ятвязьку землю проти князя Стекинта, в ході цієї війни з наказу короля Данила швидким маршем перекидує військо до Бакоти і приводить до покори боярина Милія, який став ординським баскаком;
1254- 1255 рр., зима — каральний похід у Болохівську землю, князі якої як ординські данники підтримали Куремсу (Коренцу);
1255- 1256 рр., зима — похід до Новогрудка на допомогу братові Романові та війна з ятвягами;
1256 р., літо - осінь — похід до Возвягля у ході нової війни проти болохівських князів;
1258 р.
— оборона східних кордонів проти ординців;1269 р. — невдала спроба оволодіти литовським престолом;
1272-1273 рр. — участь у польській усобиці на стороні свояка Болеслава Встид- ливого, походи на ятвягів;
1275 р. — похід з ординцями на Литву у відповідь на здобуття великим литовським князем Тройденом Дорогичина;
1276 р. — похід на Слонім;
1277 р. — похід з ординцями на Литву;
1279 р. — війна за Польську спадщину по смерті Болеслава Всидливого;
1280 р. — похід на Польщу з ординцями;
1281 р. — приєднання жупи Берег та інших володінь на Закарпатті;
1282 р. — похід з Ногаєм в Угорщину;
1285 р. — похід з ординцями в Угорщину, війна проти Польщі в союзі з Литвою;
1287 р. — похід з ординцями у Польщу;
1289 р. — участь у польській усобиці;
1290 р. — участь у польсько-чеській війні, зустріч з чеським королем в Опаві;
1292 р. — приєднання Люблінської землі;
1299 р. — зустріч в Брно з королем Вацлавом ІІ[1402].
Виникає запитання, чому Лев Данилович, якого західні джерела титулували "королем", так і не прийняв королівської корони, тоді як її носили його батько та син? Данило Романович, приймаючи від римського папи королівську корону і ти- тулуючись "світлійшим королем Русі" (королями Галіції титулувалися Андрій ІІ (1205-1235) та його син Калман (1215-1222), причому останній був коронований у Галичі, що було визнано папою, і фактично володів галицьким престолом у 12151219, 1220-1221 рр.[1403]; якби у Римі вирішили просто коронувати Данила Романовича галицькою короною, його іменували б "rex Galiciae" чи "rex Galiciae et Lodomeriae" як титулувався з 1206 р. Андрій ІІ[1404]) і тим самим порушуючи права сюзерена — хана Золотої Орди, не просто розривав з ординською залежністю, але й декларував свої права на всю Русь, яку сподівався звільнити від ординської залежності при допомозі папи і Заходу[1405]. Не випадково після походів Бурундая йому довелося емігрувати в Угорщину, звідки він повернувся тільки у 1262 р.
Лев Данилович зіткнувся з іншими обставинами. Після походів Бурундая ординське панування було відновлено і Лев мусив руйнувати укріплення Львова та інших міст. Надії, народжені війною Берке з Хулагу також швидко згасли, а по смерті короля Данила його держава почала розпадатися. Василько Романович з сином Володимиром зберегли Західну Волинь. Східна Волинь опинилася в руках Мстислава Даниловича, а Шварн Данилович володів Холмом і, спираючись на родинні стосунки з Войшелком Міндовговичем, який передав йому литовський престол, взагалі претендував на першість. Леву Даниловичу дісталися Галицьке, Перемишльське та Белзьке князівства. Його кордони були найбільш доступні ординським нападам. І тут він блискуче використав зміну у південних степах, яка наступила у кінці 1260 -х рр.
Ногай, внук Бувала, молодшого брата Бату і Берке, один з головних полководців Берке, у кінці 1260-х - на початку 1270-х рр. перебрався у свої володіння у Причорномор'ї, розмістивши свою ставку в Ісакчі в дельті Дунаю. До 1280 р. його васалами стали болгарські держави — Тирновське царство, Відинське i Бранічев- ське князівства[1406]. Болгарський цар Георгій І Тертер (1280-1292) спочатку змушений був видати свою дочку за сина Ногая — Джуке, а потім вислати свого сина і співправителя Тодора Святослава заложником у Ісакчі. У 1292 р. данником Ногая став і король Сербії, також приславши йому в заложники сина та великих бояр.[1407] Фактично Візантія знаходилася під впливом Ногая і спроби ухилитися від цього впливу каралися походами на зразок походу 1297 р., в якому взяли участь болгарські війська. Ногай збирав податки і з Криму[1408]. Претендуючи на чільне місце у чорноморській торгівлі, він піддав руйнації генуезькі факторії у Криму в 1299 р. Можливо, що тут свою роль зіграли і вічні суперники Генуї венеціанці, які з 1294 р. встановили з Но- гаєм приязні стосунки[1409]. Його військо оцінювали у 30 туменів[1410].
Укріпившись в причорноморських степах, Ногай почав провадити власну політику, не звертаючи уваги на ханів Золотої Орди. Леонід вважав, що Ногай взагалі у 1270 р. відділився від Золотої Орди, утворивши власну державу[1411]. Йому заперечував М. Сафаргалієв[1412]. І, справді, на перший погляд Ногаєві не було потреби утворювати окрему державу. Будучи фактично незалежним і найстаршим серед нащадків Джучі, він ставив на престол ханів, як колись Бату — каанів. Але залишилося надто багато свідчень щодо намагань Ногая відділитися від Золотої Орди і створити влас- ну державу[1413]. Одним з головних доказів залишаються монети, які Ногай та його син Джуке карбували з 1285 по 1301 рр. Якщо історія з анонімними монетами з 1290-х рр., які карбувалися в Криму, виглядала ще сумнівною, і здогадку О. Маркова[1414] пробував спростувати М. Веселовський[1415], то атрибутація монет, карбованих в Іс- акчі на Дунаї між 30 жовтня 1296 та 8 серпня 1301 р., є безсумнівною[1416]. Більше того, з огляду на таку практику, яка стимулювала розвиток цього регіону, Токта, його брат Саси-Бука та їх наступники були змушені карбувати монети в Ісакчі майже до 1312 р. Свої спроби Ногай не реалізував повністю напевно через скрите бажання все ж таки стати ханом Золотої Орди.
Лев Данилович також визнав зверхність Ногая. Їх стосунки потребують глибшого вивчення. Обидва старалися використовувати цю ситуацію, здається, що Лев Данилович більш ефективно. У 1275 р. у відповідь на здобуття Дрогичина великим литовським князем Тройденом, галицький князь з допомогою ординських військ здійснив похід у Литву. У 1280 р., продовжуючи боротьбу за польський престол, він знову з ординцями ходив у похід в Польщу. У 1282 та 1285 рр. походи Лева Даниловича в Угорщину з військом Ногая також були здійснені більше в інтересах галицького князя ніж в інтересах Ногая[1417]. Скоріше, розраховуючи на реалізацію своїх планів у майбутньому, Ногай розглядав потужного галицького князя більше як союзника ніж васала, на чию допомогу міг розраховувати, в тому числі і на Балканах та Дунаї.
Ногай поставив на престол неспосібного Туде-Менгу (1282-1287), а коли останнього усунули царевичі на чолі з Телебугою, зіткнувся із спробами нового хана розпоряджатися улусбеком і його військом. Ногай двічі обдурив Телебугу в походах на Угорщину i Польщу. Двохтижнева облога Львова військом золотоординського хана у 1287 р., напевно, була реакцією Телебуги на невдачі походу в Угорщину, де ординські війська понесли страшні втрати при переході через гори[1418]. Схоже, що на той час Лев Данилович залишався союзником Ногая, який зіграв свою роль в ординських втратах у 1287 р.
Обидва, безперечно, програли від цих акцій. Лев Данилович i його брати знову стали безпосередніми ординськими вассалами, а Ногай також змушений був вислати свої війська у похід проти Хулагідів, де зложив голову емір Бурундай. Не ви- падко, що Ногай не тільки скинув, але й видав на жорстоку розправу Телебугу та царевичів, які його підтримували.
Залишаючись ординським васалом, Лев Данилович не міг офіційно приймати королівську корону та титул, але вміло використовуючи васально-союзницькі стосунки з Ногаєм, він не тільки об'єднав Галицько-Волинську державу, яка роздробилася знову по смерті короля Данила, але й значно розширив її межі. До самої загибелі Ногая, в найбільш драматичні моменти Його життя — під час боротьби з Токтою у 1299-1300 рр., включаючи битву у місцевості Куканлик (Куяльник?), галицькі війська були з Ногаєм. Вже після загибелі Ногая, коли Токта і Саси-Бука зв'язали свої сили у боротьбі з нащадками Ногая, князь Лев пішов у монастир, а його син Юрій надів королівську корону і організував окрему митрополію, куди ввійшли єпархії земель, що вже не перебували в ординській залежності.
Десь у 1270-х роках з допомогою Ногая Лев Данилович приєднав Київську і, напевно, Переяславську землі. І ці землі знаходилися у складі його держави (можливо з васальними князями в Овручі та Пороссі — нащадками Володимира Рюриковича) аж до 1300-1301 рр., коли Київ з допомогою хана Токти отримала путивльська династія в особі князя Володимира-Івана Івановича[1419]. У (Книзі знань”, відомій за трьома манускриптами і датованій близько 1350 р., де описані подорожі кастильського монаха-францисканця, за Польщею поставлене “королівство Льва”, до складу якого входив Київ, і подано його прапор — зелене полотнище з червоним хрестом[1420].
Були здогадки, що Лев Данилович отримав Закарпаття як віно за дружиною Констанцією і вже з 1251 р. володів принаймі Березькою жупою. Ця проблема залишається дискусійною. Хоча у 1271 р., підписуючи угоду з чеським королем, Стефан V включив у неї і "зятя нашого Льва руського князя” („Leonem generum nostrum Ruthenorum ducem”). Але у цьому ж році Стефаном V був наданий привілей м. Ломпертсасу (Берегову), що було би порушенням прав сюзерена, якби жупа належала Левові Даниловичу. У 1281 р. Лев Данилович здійснив похід у сусідню жупу Угочу аж до Вишкова, що дозволяє припустити, що князь мав вже території за Карпатами. У 1283 та 1285 рр. зустрічаються звістки про походи Льва Даниловича в Ужанську жупу (другий раз з татарами). В 1291 р. у війні угорців з Австрією, галицькі війська допомагали королеві Андрію III[1421]. I, нарешті, в документі 1299 р. наджупан березький Григорій названий "урядником Льва князя руського” („Nos Gregorius comes de Beregh officialis Leu duds Ruthenorum et quotuor IudIces nobelmm de eodem damus pro memoria”[1422]). Під 1307 р. цей достойник згаданий вдруге[1423]. Зрозуміло, що цей наджупан Григорій (а не Георгій) не міг бути тотожнім з князем Юрієм Львовичем, як це допускає С. Федака[1424].
Отже можна не сумніватися, що принаймні десь з 1280 р. частина Закарпаття, включаючи Березьку жупу i ще якісь володіння, були під сюзеренітетом Галицької держави. Герб м. Ломпертсас (Берегово), яке з 1271 р. було центром жупи Берег, повністю співпадає з раннім гербом Львова. Цей герб міг бути наданим князем Левом Даниловичем центру своїх володінь у Закарпатгі[1425]. Цікаво, що в угорському документі з 1277 р. вказувалося, що ліс Кобили південніше м. Бардієва знаходиться “біля засік нашого королівства і королівств Польщі та Русі”[1426]. А за автором “Польсько-угорської хроніки” біля Солоного граду у Словаччині сходилися кордони “між угорцями, русинами і поляками"[1427].
Деякі історики схильні вважати, що крім жупи Берег до складу закарпатських володінь галицьких королів належали і марамороські землі з Хустом,[1428] але для цього немає доказів. Так само брак доказів стосовно версії Ю. Хименця ніби територія комітату Спіш приєдналася до Галицько-волинської держави у 1286 р. внаслідок повстання у срібних копальнях, підтриманого місцевими “руськими магнатами”, яке було спровоковане будівництвом німецькими колоністами своїх храмів та мо- настирів[1429]. Більш аргументовано виглядає здогадка М. Трояна про приєднання внаслідок походу 1283 р. західної частини Закарпаття “від нинішнього Берегова до гори Маковиця"[1430], бо з листа короля Карла Роберта випливає, що замок Mackk у жупі Шарош до початку 1320-х рр. належав руським князям[1431]. Але це могло статися і раніше (судячи з документа 1277 р.) і пізніше (у період боротьби за спадщину Арпадовичів у 1301-1321 рр.) та тривати недовго.
Лев Данилович зумів зберегти і значну частину володінь у Пониззі Дністра та Дунаю. Напевно, що не тільки Білгород (археологічний матеріал незаперечно свідчить про піднесення та інтенсивну забудову міста в кінці ХІІІ ст., характер цього будівництва і знайдені матеріали не полишають сумнівів щодо його схожості з іншими ординським поліетнічними містами[1432], правда, у місті було присутнє слов'янське населення і більшість знахідок зброї або її елементів руського походження[1433]; ординські монети, знайдені у місті, масово починаються з епохи хана Узбека (13131339); на портоланах Маріно Сануда (1321),[1434] Піцігані (початок 1330-х)[1435] та Весконте (1327)[1436] місто Маврокастро зображено з прапором на якому джучидська тамга і півмісяць, можна припускати, що процес переходу міста під пряме ординське панування почався в часи Ногая і завершився при Узбеку), але й інші міста колишньої Дністровсько-Бирладської волості, поступово переходили під пряму ординську зверхність. Можливо, що певний час зберігалася подвійна підпорядкованість, а деякі частини цієї волості залишалися в складі Галицько-Волинської держави до початку XIV ст. Так, таке досить правдиве джерело, як “Flos Бізіогіагиш Terrae Orientis", відзначило: “Русь — величезна країна, межує з Грецією Болгарією; ця країна... тепер платить данину татарам, а князем її Лев."[1437]. Про давню належність цих територій до Галицької землі свідчить і ряд інших аргументів, зокрема топонімічних [1438], а також включення вірменських парафій у Сереті, Сочаві (Сучаві) та Молдові до львівської вірменської єпископії у кондаку від 13.08.1388 р. католікоса Теодороса II, із згадкою про Львів, як “найблагословеннішу, що охороняється Богом, столицю, славну матір міст християнських королів", що відбиває часи Галицько-Волинської держави[1439].
Бл. 1246/1251 рр. Лев Данилович одружився з Констанцією, дочкою угорського короля Бели IV[1440]. Вона померла трохи раніше мужа. Навколо цього шлюбу, особи самої княгині, числа і долі їх дітей також вистачає легенд і суперечок істориків[1441]. Цей шлюб був також вдалим дипломатичним альянсом, закінчивши довгий період галицько-угорської конфронтації.
Подібно до свого батька Лев Данилович багато уваги приділяв впровадженню прогресивних технічних новинок в галузі озброєння. Джерела не дозволяють чітко розділити, що саме було запроваджено в часи короля Данила, а що при Левові. У XIII ст. швидкими темпами нарощувалося бронювання. З'явились високі стоячі коміри, кольчужні панчохи (нагавиці), збільшилась довжина кольчуги. Вага її зросла з 5,5-6,5 до 10 кг. Одночасно почали вживатися “дощаті броні" — пластинчаті панцирі, в яких пластини при скріпленні находили одна на одну і цим самим подвоювали захист. При цьому, дякуючи випуклості пластин, вони пом'якшували силу удару. Розвиток цього виду панцирів привів до лусковидного панцира, котрий відрізнявся від пластинчатого однаковими розмірами лусок-пластин (6x4-6 см) і способом кріплення до шкіряної або полотняної основи шнурівкою з одного краю і 1-2 шарнірами-заклепками.
В домонгольський період коні не мали спеціального захисту. Данило Романович першим ввів "личини" i шкіряні "кояри" для захисту коней, запозичивши їх від монголів. За Лева Даниловича захист коней став звичним. Шкіряні "кояри" повністю захищали круп коня, а "личини" — голову. Великий комплекс по переробці шкіри, знайдений у Львові, може бути одним із свідчень цієї гігантської роботи по переозброєнні війська, яка проводилася Левом Даниловичом[1442].
Удосконалювалася і стрілецька зброя, з'явилися самостріли-арбалети. Судячи із численних знахідок арбалетних стріл експедиціію М. Ф. Рожка в Уричі, цей вид зброї при обороні галицьких фортець використовувався часто. Широко запроваджувалася метальна артилерія. Данило Романович та Лев Данилович, напевно, першими стали застосовувати мобільні метальні машини, причому це не впливало на темп маршу їх війська, яке, наприклад, з машинами у 1244 р. за день подолало 60 км від Холму до Любліна[1443].
Справжній портрет князя Лева Даниловича, очищений від легенд і домислів, буде створений в процесі написання двох колективних монографій з історії Львова та Галицько-Волинської держави, над чим зараз працює колектив Інституту українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України. Керівник обох проектів і відповідальний редактор обох монографій — академік НАН України Я. Д. Ісаєвич[1444].