Леонтій Войтович: у спразі гину біля водограю

У спразі гину біля водограю, Зубами біля вогнища січу, Чужинцем в рідному краю блукаю, Німую криком, мовчки я кричу, Я догола зодягнений в парчу, Сміюсь від сліз, від балачок німію, Радію серцем в муках безнадії, В стражданні є для мене щастя хміль, Жебрак - скарбами світу володію, Скрізь прийнятий, я гнаний звідусіль.

(Франсуа Війон, 1431 - після 1463)1

Всі, кому доводилося ближче і частіше спілкуватися з професором Леонті- єм Войтовичем, звертають увагу на три особливості, зовсім не характер­ні для історика, головним напрямком наукових студій якого є генеалогія правлячих династій Європи, в основному Рюриковичів та Гедиміновичів. Професор до тонкощів знається на технології виробництва у різних галузях, особливо в оброб­ці металу, військовій справі (від структури і організації, маршів, таборів, тактики до особливостей психології мислення військовиків) та поезії (від трубадурів, роман- серо і саг до А.Мачадо і Ф.-Г.Лорки). Одним з його улюблених авторів є Франсуа Війон, якого він часто цитує по пам'яті. Однак з роками спілкування усьому цьому знаходиться пояснення.

Вперше прізвище Леонтія Войтовича як дослідника генеалогії князівських ди­настій мені довелось почути від академіка Ярослава Ісаєвича. Зустрівся ж я з Ле- онтієм Вікторовичем уже тоді, коли він розпочав працювати на кафедрі давньої історії України та спеціальних історичних дисциплін у Львівському національному університеті імені Івана Франка. Саме з того часу у нас зав'язались добрі стосунки, а тривалі розмови у приміщенні кабінету спеціальних історичних дисциплін, завід­увачем якого я тоді був, дозволили краще пізнати Леонтія Войтовича і як багато­гранну, неймовірно добру та чуйну людину, і як вдумливого дослідника. Інакше кажучи була можливість ближче зрозуміти і саму людину, і її творчу лаборато­рію. У подальшому нам вдалося разом зробити довідник з генеалогії правлячих династій Європи, в якому було зведено останні результати досліджень з цих про­блем, підготувати до друку перший (поки що пробний) посібник з генеалогії для студентів-істориків.

¹ Переклад Леоніда Первомайського.

Цікавою є і біографія вченого, яка зовсім не схожа на біографії багатьох сучас­них істориків. Л.Войтович закінчив механіко-машинобудівний факультет Львів­ського політехнічного інституту за спеціальністю динаміка і міцність машин. Фак­тично, це була чи не єдина спеціальність у політехніці, де математичні дисципліни вивчали цілих п'ять років. І диплом з досить нетиповою кваліфікацією: інженер механік-дослідник. Це була еліта Політехніки, куди набиралися кращі абітурієн­ти особисто професором М.С.Комаровим. Досить сказати, що сьогодні з 24 ви­пускників групи, в якій навчався Л.В.Войтович, четверо професорів (троє докто­рів технічних наук і один - історичних) та 11 доцентів і кандидатів технічних наук! Саме звідси і та строга математична логіка, що проходить домінантою через всі дослідження історика Л.Войтовича. Послужний список його ще більш нетиповий для науковця-гуманітарія. Він працював за здобутим фахом у Берегівському філі­алі Всесоюзного науково-дослідного технологічного інституту ремонту та експлуа­тації машинно-тракторного парку, де займався автомобільними підйомниками та гаражним обладнанням, пройшовши шлях від конструктора ІІІ категорії до про­відного конструктора і завідуючого сектором. За цей час вісім його розробок було впроваджено у серійне виробництво, а автомобільний підйомник 4СМ5 ОПТ-8931 був відзначений медалями Виставки досягнень народного господарства СРСР. Піз­ніше Л.Войтович працював головним механіком і головним інженером одного з найбільших деревообробних комбінатів з великим числом працівників, тисячами верстатів і сотнями машин. У 1990-х рр. сімейні обставини змусили покинути його Закарпаття та повернутись до Миколаєва, де він був заступником, а у подальшому - першим заступником голови райдержадміністрації, заступником голови районної ради. На цих посадах Леонтій Вікторович займався питаннями економіки, промис­ловості, будівництва, транспорту і зв'язку, енергетики і комунального господарства.

У Політехнічному інституті Л.Войтович закінчив (зрештою традиційно для тих часів) військову кафедру. У 70-80-і роки минулого століття більшість офіцерів запасу легко відбувало добре оплачувану дворічну лейтенантську службу і далі числилося в резерві, отримуючи чергові зірки через певні терміни, час від часу їх ще збирали на різноманітні офіцерські збори. Однак 315-й Червонопрапорний Севастопольський мотострілецький полк, до так званого організаційного ядра якого він був приписа­ний, стояв близько кордону і достатньо регулярно розгортався до штатної чисель­ності з підняттям приписного складу і виїздами на полігон. Замісник командира батальйону з технічної частини. Курси при Академії тилу і транспорту в Ленінграді. Нічні тривоги. Особливо пам'ятним було розгортання на кілька місяців в умовах польського напруження початку 80-х рр. Полк повернувся в казарми, а резервістів відпустили лише тоді, коли в Польщі ввели військовий стан. Подібна "служба" три­вала не два, а майже двадцять років. Звідси знання і розуміння військової справи.

Але всі ті роки, попри навчання у Політехніці і повне завантаження на роботі (ремонтні служби вихідних і святкових днів не знають), його приваблювала історія як наука. Причому ґрунтовну історичну освіту він здобув не закінчуючи історич­ного факультету. Родина Войтовичів (а Леонтій Вікторович і по батьківській, і по материнській лінії походить з різних гілок Войтовичів - перемишльських та до- бромильських, найбільш відомим представником якої був брат діда з батьківської сторони, чільний львівський митець Петро Войтович (1862-1938), чиї скульптури прикрашають Львівський оперний театр) не могла уникнути репресій у сталінські часи. Тому і народився історик за Уральським хребтом, по ту сторону стовпа, що умовно відділяє Європу від Азії. І пройшло його дитинство в довгому бараці на окраїні шахтарського містечка Єманжелінськ, де фанерні перегородки відділяли помешкання однієї сім'ї від іншої, а полотняні завіси (паравани) ділили простір на кімнати.

У 1956 р. Л.Войтович разом з матір'ю повернувся на Батьківщину. У прикор­донному Добромилі чи у Львові людей, які приїжджали із заслання, "прописува­ти" не хотіли, а тому зупинилися у районному містечку Миколаєві, де жила ма­мина сестра Анна. У цей час вона вже була вдовою, а тому у її будинку було трохи вільного місця. Саме тут в Миколаєві, де Л.Войтович закінчив у 1967 р. середню школу, йому довелось зустрітись з людьми, які привили йому любов до історії. На формування його світогляду мали великий вплив священик о. В.Федусевич, клас­ний керівник вчителька історії та географії Г.Т.Плетінь, батько його шкільного то­вариша М.М.Усцький, котрий хоча і був математиком за фахом, але істориком за науковими зацікавленнями. Всі вони старалися забезпечити його доброю літера­турою, де головними книгами були історичні. Дещо збереглося і в Нижанковичах, у хресної мами Ірени Леськів. В домі тітки Анни, покійний чоловік якої Т.Балко контактував свого часу з білоемігрантами, були російські історичні праці, які ви­давалися в Парижі, Белграді та Празі, зокрема мало не повне зібрання Seminarium Kondakovianum. У міській бібліотеці, в якій проводив майже весь час, були видан­ня російських істориків. Тож з раннього дитинства він читав дуже добре підібрану літературу, гарну поезію, і ще в школі почав знайомитися з працями чільних істо­риків ХІХ- початку ХХ ст., значна частина яких була тоді недоступною радянським студентам-історикам.

Саме з цими своїми дослідженнями і вийшов Л.Войтович на академіка Я.Д.Ісаєвича, тоді -доктора історичних наук, завідувача відділу історичних пам'яток Інституту суспільних наук АН УРСР. Їх знайомство відбулося у квітні 1985 р. за до­помогою художника, лауреата Шевченківської премії Є. Безніска. Ця зустріч роз­почала довголітню співпрацю двох вчених, яка продовжувалась до самої смерті академіка.

Окремої уваги заслуговує редакторська робота вченого. Л.Войтович упорядку­вав та підготував до друку цілий ряд видань, з повним списком яких читач зможе ознайомитись у кінці даної книги. Потрібно відмітити, що Леонтій Вікторович не просто редактор-узурпатор, який безжально скорочує та викидає недосконалі і фантастичні фрагменти, але і редактор-порадник, який охоче підказує додаткову аргументацію чи більш логічну побудову викладу.

Протягом усього періоду наукової діяльності Л.Войтович є активним популя­ризатором історичних знань. Його численні газетні публікації - це доступно і до­кладно викладені наукові дослідження з історичного краєзнавства, часто з викорис­танням місцевого матеріалу, чи, навіть, більш широкі праці, розраховані не лише на вчительську і студентську аудиторії, але і всіх тих, хто цікавиться історичною те­матикою. Як правило, це об'ємні статті, які не рідко займають цілі газетні сторінки і друкуються з продовженням у багатьох номерах.

З кінця 1990-х рр. Леонтій Вікторович розпочав педагогічну діяльність у Львів­ському національному університету імені Івана Франка. Спочатку він працював на посаді професора на кафедрі давньої історії України та спеціальних історичних дис­циплін (тепер - кафедра давньої історії України та архівознавства), а у 2005 році став завідувачем кафедри історії середніх віків та візантиністики. З цього часу він пере­дає студентам та аспірантам арсенал своїх знань та вмінь, поступово та обережно формує із своїх учнів та співробітників нову школу медієвістики, яка не заперечує, а продовжує славні традиції цього навчального закладу. Професор Л. Войтович ще­дро ділиться своїми ідеями з молодими дослідниками, є добрим керівником для їх студій. Результатом роботи кафедри стали численні фахові публікації у провідних виданнях України, підготовлені підручники з історії середніх віків та візантиністи- ки.

В колі досліджень історика і кілька десятків статей присвячених історії Галиць­ких та Волинських земель у VII-XV ст. Своєрідні етюди охоплюють етнічну та по­літичну історію названих земель, характеризують міждержавні стосунки, містять портрети політичної еліти, у тому числі князів-будівничих Романа Мстиславовича та Данила Галицького. Ці праці публікувалися в основному у фахових періодичних виданнях та збірниках статей починаючи з 2000 р. Своєї актуальності вони не втра­тили і сьогодні, однак багато з них, на жаль, залишаються малодоступними для широкого читача та фахівців. А тому у даному збірнику, вихід якого приурочено до 60-річчя від дня народження автора, зібрано двадцять одну статтю з числа цих праць. Вони достатньо повно репрезентують його вклад в дослідження згаданої те­матики. У кінці книги вміщено бібліографічний список праць вченого.

Історик, для якого відпочинок - читання хронік та літописів, залишається і далі закоханим у добру поезію, в якій черпає натхнення для творчої праці, але яка, див­ним чином, не заважає в наукових дослідженням математичній логіці брати верх над емоціями та пристрастями.

Олександр Целуйко, кандидат історичних наук, доцент кафедри давньої історії України та архівознавства Львівського національного університету імені Івана Франка