РОЗДІЛ 3. ВІДНОСИНИ ГАЛИЦЬКИХ І ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКИХ КНЯЗІВ З УГОРЩИНОЮ У XI-XIV СТ. [769]

Угорське королівство у XI-XIV ст. було однією з найбільших єв­ропейських держав, яка проводила активну зовнішню політику, на­магаючись розширити сфери свого впливу. У кінці XI ст., схиливши на свою сторону частину хорватської еліти, угорські королі добилися вигідної унії, додавши до корони св.

Угорщина була поліетнічною державою, у якій угорський етнос був меншиною. До слов’янських масивів словаків та хорватів, яких угорці застали на теренах віднайденої батьківщини, поруч з волохами-румуна- ми, секеями та іншими групами неугорського населення, долучилися масиви хорватів та словенців з Хорватського королівства, а відтак ще й сербів та болгарів. Угорські королі активно запрошували німецьких ко­лоністів — сасів, які засновували цілі міста на північно-східних кордо­нах. Також стимулювалася міграція русинів, головним чином боярства,

число якого зростало в міру прова­лів реалізації угорсько-галицької унії.

Проблеми відносин галицьких і галицько-волинських князів з Угорщиною належать до найактуальніших проблем історії Галицько- Волинської держави^[770]. Але досліджені ці проблеми тільки побіжно. При цьому характерною ознакою переважної більшості досліджень ро­сійських, радянських та українських істориків є ігнорування особли­востей розвитку Угорського королівства і їх впливу на ці відносини.

Ростиславичі — родичі Арпадів. Після приєднання князем Володи­миром Святославичем хорватських земель, в кінці X ст. Прикарпаття було включене до новоутвореної провінції, яка об’єднувала території колишніх волинських і хорватських племінних суперсоюзів-князівств

Осліплення Вазула після загибелі герцога Імре (хроніка Марка Кальті, бл. 1360)

Осліплення Алмоша і Бели ІІ (хроніка Марка Кальті, бл.

під владою київського князя-намісника, який сидів у Володимирі^{[786] [787] [788]. За гіпотезою Степана Томашівського787, яку підтримав Юрій Диба788, Прикарпаттям (Marchia Rutenorum) у 1018—1031 рр. володів “князь русинів” (dux Ruisorum) Імре (Емеріх). Стосовно русъкоі марки диску­сія триває і важко пов’язувати її розташування навіть із Закарпаттям, не кажучи про Прикарпаття[789]. Скоріше ця назва пов’язана з руським (варязьким) корпусом, який перебував в Угорщині у X — на початку ХІ ст., як здогадувався Володимир Пашуто[790], але, звичайно, не з одним поселенням Оросвар (букв. Русъка фортеця, пізніше Оросфольво, нині Оросі) біля Вишеграда, а на значно більшій території, яка тягнулася до північно-західних кордонів з Австрією і колись носила назву Ru- zararchia[791], можливо і від купців-русів, які мали тут свої факторії[792]. Твердження про давню належність Прикарпаття до Угорщини не на­важувалася підтримати навіть угорська націоналістична історіографія.}

Ю.Диба, як один з аргументів, навів архітектурні особливості ва- вельської і перемишльської ротонд, які дозволяють пов’язувати їх з угорськими квадрифоліями того часу. Зокрема, спорудження пере­мишльської ротонди і прилеглого палацового комплексу він відніс до 1056—1064 рр., коли на його думку у Перемишлі сидів князь Ростислав Володимирович^[793] з чим випадає погодитися^[794]. Але це аж ніяк не свід­чить про приналежність цих територій до Угорщини у 1018—1031 рр.

Деталі появи Ростиславичів у Прикарпатті у джерелах не висвіт­лені. У міру розростання чисельності династії Рюриковичів, великий князь Ярослав Володимирович вніс обмеження у практику успадкуван­ня престолів, за яким син втрачав право на престол, якщо його батько

Коронація Бели І (1060-1063) (хроніка Марка Кальті, бл. 1360)

помер за життя діда^[795].

Якась надія засвітилася, коли 6 грудня 1060 р. Бела І після смерті Андрія І, якого він двічі розгромив на р. Тисі і при Мошонмодьоварі, нарешті став королем Угорщини^[800]. Але король Бела І, відстоюючи свій престол у боротьбі з племінником 11 вересня 1063 р. помер внаслідок нещасливого випадку або ж підготованого замаху (під ним рухнув трон і король отримав смертельну травму)^[801]. Престол захопив, спираючись на підтримку Германської імперії, син Андрія І — Шоломон, племін­ник великого князя Ізяслава Ярославича. Схоже, що тоді Ростислава Володимировича позбавили бенефіція чи намісництва поблизу кордо­ну і відправили кудись на схід, подалі від Угорщини, звідки він у 1064 р.

За повідомленням В.Татіщева княгиня, яку він називає Анною, після загибелі мужа хотіла разом з дітьми виїхати на батьківщину в Угорщину, але Ізяслав Ярославич відпустив її одну без дітей^[803]. І тут зу­стрічаємося ще з однією загадкою, яка пройшла повз увагу істориків. Ленке не Анна, а Ілона, тобто Олена. На цю помилку Татищева звернув увагу Леонід Махновець^[804]. Прийнято вважати, що у 1063 р. дочка Бе­ли І на ім’я Ілона була видана за бана Славонії Дмитра Звоніміра, який став потім королем Хорватії (1076—1089). У Хорватії королеву назвали Оленою Прекрасною (Jelena Lijepa). Її народження відносять до 1050 р., а після 1091 р. звістки про неї зникають з джерел^[805]. Але літописець Никон (+ 1088), який був у цей час ігуменом монастиря св. Богородиці у Тмутаракані, чітко зафіксував дату смерті Ростислава Володимировича — 3 лютого 1067 р.^[806], тобто Ілона не могла одружитися у 1063 р. із Дмитром Звоніміром. Угор­ські історики не згадують про Ленку, бо про неї немає згадок в угорських джерелах. Тому Мартін Дімнік вирішив, що у Бели І були дві доньки Ілона і Ленке^[807]. Однак ці імена то­тожні (Ленке пестливе від Іло­на) і Бела І не міг мати двох живих доньок з однаковими іменами — Ілона. Виходить, що 1063 р. як дата одруження Ілони з Дмитром Звоніміром помилкова. Зрештою у 1063 р. обставини не сприяли жодному політичному альянсу короля Бели І з словенським баном, а по його смерті банові було не­безпечно одружуватись з його

Заручини Ілони з Дмитром Звоніміром (Целестін Медовіч, 1907)

дочкою, не уникаючи конфронтації з сильним сусідом угорським коро­лем Шоломаном.

Напевно, права Нада Клаїч, датуючи цей шлюб часом бл. 1070 р.^[808] Тобто Ленке (Ілона) по смерті мужа повернулася в Угорщину або, ско­ріше, була відіслана до Шоломана, який невдовзі видав її за славон- ського бана. Враховуючи, що вона була вдовою і її тодішнє становище в цілому, подібний шлюб відповідав її рівню та інтересам угорської корони, а для бана, який будував свою політику на тісному союзі з Угорщиною, він тим більше був престижним.

Дмитро Звонімір був нащадком Святослава Суронії з бічної гілки Трпіміровичів. Піднесення його почалося якраз з 1070 р., коли він став хорватським баном і підпорядкував собі південну Далмацію з острова­ми Осор, Крес, Крк і Раб та околиці Рієки. Прихід до влади Дмитра Звоніміра не зовсім ясний. Король Петро Крешимір IV потрапив в по­лон до сицілійського нормана графа Аміко, який у 1074 р. обложив Раб, будучи присланий Візантією або найнятий далматинськими міс­тами, які не погоджувалися з хорватським пануванням. За короля зі­брали викуп, але він загинув чи то в тюрмі чи під час повернення за не­відомих обставин. Принц Степан, племінник короля Петра Крешиміра IV, син його молодшого брата Частоміра, був ще у 1070 р. поміщений Дмитром Звоніміром у монастир св. Стефана у Спліті^[809]. Він не мав жодних ресурсів чи підтримки, щоби поборотися за владу. У листопаді 1075 р. Дмитро Звонімір був коронований Гебізо (Gebizo), легатом па­пи Григорія VII, погодившись, крім церковної десятини, платити папі символічний трибут у розмірі 200 дукатів^[810]. Король Дмитро Звонімір загинув у 1089 р. теж за незнаних обставин на Косовому полі побли­зу Кміна, підступно вбитий противниками участі у хрестових походах (документ його наступника Степана II з 1089 р. свідчить про звичайну смерть, це ж повторив і хроніст Фома з Спліту). Радован, єдиний син Дмитра Звоніміра та Олени-Ілони помер у 1083 р. Трон зайняв пре­старілий Степан II (1089—1091), якого знать переконала покинути мо­настир у Спліті. Олена-Ілона не визнала його прав на престол і почала збирати прихильників хорватсько-угорської унії^[811].

Після 1091 р. Ілона повернулася на Русь до синів. У 1099 р., коли Перемишль обложив угорський король Калман Книжник, вона пере­бувала у місті і брала участь у переговорах^[812].

Малолітні сироти-ізгої Ростиславичі опинилися під опікою двою­рідного діда Ізяслава Ярославича. І перші достовірні звістки про них пов’язують їх з Волинню, яка була уділом спадкоємця Ізяслава — Яро- полка Ізяславича. А наступна їх раптова поява бл. 1084 р. у Перемишлі, Звенигород! та Теребовлі, без­перечно, була наслідком ба­жання великого князя Все­волода Ярославича досягнути компромісу, одночасно за­лагодивши проблему ізгоїв і ослабивши волинського князя Ярополка Ізяславича, короно­ваного у Римі королем Русі згідно папської булли від 17 квітня 1075 р.^[813] Але утрима­тися на своїх престолах Рос- тиславичі змогли виключно за рахунок двох чинників: потужної підтримки місцевої еліти, яка ще не забула тра­диції хорватських князівств- суперсоюзів, та не менш по­тужної підтримки Угорського та Хорватського королівств. В Угорщині правив рідний брат — муж.

Угорський король Ласло І (1077-1095) (хроніка Марка Кальті, бл. 1360)

Ілони Ласло І (1077—1095), а у Хорватії

У 1088 р. Владислав-Герман одружився з Юдітою-Софією, дочкою імператора Генріха ІІІ, вдовою за угорським королем Шоломаном. І хоча королева з 1074 р. жила в Регенсбурзі, польський хроніст Ян Длу- гош зазначив, що ініціатором шлюбу виступив якраз угорський король Ласло І^[814]. Через Владислава-Германа Святополк Ізяславич, як спадко­ємець київського престолу, теж добився союзу з угорським королем, скріпивши його у 1091 р. шлюбом свого сина Ярослава з дочкою Лас­ло І^[815]. Ростиславичі стали шукати підтримки у Візантії. Теребовель- ська дружина на боці імперії взяла участь у битві на р. Маріці (29 квіт­ня 1091 р.). Ласло І, тим часом, втрутившись в боротьбу за хорватську спадщину, спробував силою приєднати більшу частину цієї країни, що зачепило інтереси Візантії^[816]. Остання організувала вторгнення полов­ців у Трансильванію зимою 1091/1092 р.^[817] Угорський хроніст, автор “Gesta Ladislai regis” (“Діянь короля Ласло”), зазначив, що половців привели руські^[818]. Очевидно, що, як союзник Візантії, теребовельський князь Василько Ростиславич домовився з половцями і пропустив їх військо до Трансильванії^[819]. Ласло І розгромив половців на р. Темеші.

Далі у відповідь у 1092 р. Ласло І вторгнувся у землі Ростислави- чів^[820]. Причому він виступив не проти Василька Ростиславича, а, схо­же, підійшов до Перемишля. Угорський хроніст повідомив про руське посольство, яке визнало зверхність короля Ласло І^[821].

Це повідомлення, звично, історики пропускають як панегіричний уступ угорського хроніста. А між тим ситуація не була такою простою. У 1088 р. племінник Владислава-Германа, син його старшого брата Болеслава Щедрого, князь Мєшко одружився з руською княжною^[822]. Польський хроніст Галл Анонім не знав імені і походження княгині^[823]. За Длугошем її звали Євдокія і вона була сестрою Святополка Ізяслави- ча^[824]. Іван Вагилевич звернув увагу, що Євдокія не могла бути дружи­ною Мєшка, бо її мати була рідною сестрою її батька^{[825] [826]. Цей аргумент підтримали сучасні польські генеалоги Казимир Ясіньський[827] та Ян Тенговський[828]. Будучи знайомий з цими працями, я, свого часу, пі­шов828 за Миколою Баумгартеном, який довіряв інформації Длугоша[829]. Мушу визнати, що ця позиція була помилковою. І.Вагилевич вважав, що Євдокія була дочкою тмутараканського князя Ростислава Володи­мировича і сестрою Рюрика, Володаря і Василька, наводячи, як один з аргументів на підтримку цієї версії “пімсту” Василька Ростиславича[830]. Таку версію підтримував і польський історик Август Бельовський[831]. Підстави для такого твердження досить вагомі.}

Опікуном Мєшка був угорський король Ласло І. Він гарантував йому безпечне повернення до Польщі, де той виступав як спадкоємець Вла­дислава-Германа. Але саме така можливість привела до отруєння Мєш­ка (можливо, разом з Євдокією) у 1089 р.^[832] І за цим отруєнням стояли Владислав-Герман, його но­ва дружина Юдіта—Софія і її коханець палатин Сецех. І відразу ж розгорнулася польсько-перемишльська ві­йна 1089 р. у якій відзначив­ся Василько Ростиславич^[833].

Угорський король Калман Книжник (1095-1114) (хроніка Яна Туровці, 1488)

Зрозуміло, що за таких умов Ростиславичі не могли воювати ще з Ласло І. Крім всього, на їх землях вибух­нула ще й епідемія, від якої, можливо, помер і князь Рю­рик Ростиславич^[834]. У цій складній ситуації Ростисла­вичі могли погодитися на­віть на васальну залежність від дядька. А угорський ко­роль, уклавши угоду з пле­мінниками, поставив для контролю над ними короле­ву Ілону. Прибувши до Пере­мишля, королева відразу ж взяла сторону синів і це від­билося у підтримці Ласлом І претензій Збігнєва, бастарда Владислава-Германа, який у 1092 р. силою захопив престол у Познані. Скориставшись тим, що сили Владислава-Германа були сковані у Помор’ї, Ласло І у 1094 р. вторгнувся у Польщу і три місяці тримав Краків в облозі^[835]. Тому мож­на припускати, що королева Ілона допомогла синам гідно вистояти у складних перепетіях, вийшовши з них переможцями, наслідком чого стало затвердження за ними їх земель на Любецькому снемі 1097 р.

Але Давид Ігоревич з Святополком Ізяславичем, який вже став київським князем, захопилися планом оволодіння землями Ростисла- вичів. Підступно схопивши Василька Ростиславича після Любецького снему, вони його осліпили. Коли ж головний противник Святополка Володимир Мономах організував коаліцію князів, київський князь зро­бив єдиним винуватцем Давида Ігоревича. А після вигнання останнього Святополк Ізяславич виступив проти Ростиславичів і був розгромле­ний на Рожни полі в середині квітня 1099 р.^[836] Відступивши з землі Ростиславичів, київський князь послав в Угорщину сина Ярослава, одруженого з дочкою Ласло І. Королем Угорщини по смерті Ласло І став Калман Книжник (1095—1116), двоюрідний брат дружини Яросла­ва Святополковича.

У Калмана Книжника були свої амбіційні плани стосовно принай­мні Перемишльського князівства^[837]. У другій половині червня 1099 р. угорське військо, очолене королем, вже стояло під Перемишлем. Ко­ролева Ілона пробувала домовитися з племінником, але він відкинув можливість переговорів^[838]. Брутальна поведінка Калмана на цих пере­говорах (він відштовхнув ногою тітку), можливо, викликана тим, що Ласло І свого часу посадив його брата Альмоша на хорватський трон (1091—1093), а потім призначив своїм наступником. Калман, який був старшим, але мав фізичні вади (він кульгав), міг підозрівати Ілону у підтримці Альмоша, який у 1097 р. після проголошення Калмана коро­лем Хорватії відверто повстав проти брата. У 1098 р. війська обох бра­тів зустрілися на Тисі поблизу Тисаварконь (Tiszavarkony), але барони не допустили до битви^[839].

Угорське військо стало на р. Вягрі (В’ярі), правій притоці Сяну. Чисельність угорського війська джерела оцінюють у 8 тис.^[840] (приведе­на в літописі чисельність у 100 тис.^[841], безперечно, якась епічна гіпер­бола). У війську було навіть 2 єпископи.

Володар Ростиславич зачинився у Перемишлі. Він міг розрахову­вати тільки на єдиного не дуже надійного союзника — колишнього во­линського князя Давида Ігоревича, винного в осліпленні Василька Рос- тиславича. Вигнаний з Волині, втративши все, Давид Ігоревич зали­шив у Перемишлі свою сім’ю (напевно як заложників), а сам звернувся до половецького хана Боняка, який прийшов йому на допомогу лише з 300 вершниками (теж, певно, поетичне перебільшення літописного джерела). Розділивши своє військо на кілька частин, Боняк послав молодого хана Алтунопу, який імітував атаку і відразу ж кинувся вті­кати. Угорці піддалися на хитрість, кинулися його переслідувати, були відрізані Боняком та Давидом Ігоревичем від основних сил і перебиті. Поразка частини війська викликала паніку в угорському таборі, поси­лену вилазкою з Перемишля дружини Володаря Ростиславича. Багато угорців втопилося у В’ягрі та Сяні. Половці переслідували противника протягом двох днів^[842]. Втрати були великими.

Конфронтація з Угорщиною тривала недовго. Ростиславичі укріпили

Угорський король Стефан ІІ (1114-1131) (хроніка Яна Туровці, 1488)

своє становище тіснішим союзом з Візантією. В той час стосунки Кай­мана Книжника з Києвом різко погіршилися. Особливо, коли його про­тивник, вигнанець, колишній хорватський король Алмош знайшов під­тримку на Русі, одружившись 21 серпня 1104 р. з Предславою, дочкою Святополка Ізяславича^[843]. Спроба Калмана виправити ситуацію одру­женням у 1112 р. з Євфимією, дочкою головного суперника Святополка Ізяславича — переяславського князя Володимира Мономаха, виявилася невдалою. У 1113 р. недовірливий Калман відіслав вагітну дружину до батька, звинувативши у подружній зраді^[844].

У 1117 р., вже за короля Стефана ІІ, галицько-угорський союз, схоже, було відновлено шлюбом Володимирка Володаревича з сестрою короля, дочкою Калмана Книжника^[845]. Ця версія, яка базується на ін­формації Василя Татіщева^[846], логічно вписується у тодішню політичну ситуацію і підкріплюється побіжними аргументами, тому її підтри­мали і інші дослідники^[847]. Заперечення Ференца Макка^[848], підтримані Михайлом Юрасовим^[849], базуються тільки на тому, що на переговорах з Гейзою II у 1152 р. Володимирко не згадав своїх родинних зв’язків з Арпадами, а тільки те, що у 1135 р. був союзником Бели II у війні з Польщею. Володимирко був добрим дипломатом, він знав, що родинні зв’язки з Калманом Книжником, (який осліпив діда і батька Гейзи II принців Алмоша і Белу), та його сином Стефаном II (який переслідував сліпого батька Гейзи II та його прихильників, змусивши Белу Сліпця таємно ховатися у Печварадському монастирі^[850]) не зможуть підкріпи­ти його позицію на переговорах, скоріше, навпаки. Тому він і нагадав про свою підтримку Бели II Сліпця.

Стефан II підтримав князя Ярослава Святополковича, вигнаного з Волині Мономаховичами у 1118 р, який втік в Угорщину. Після пер­шої невдалої спроби повернути собі князівство, Ярослав у 1123 р. отри­мав підтримку угорських та польських військ. У поході мусили взяти участь Володар та Василько Ростиславичі. Володар тільки-но звільнив­ся з польського полону. Угорське військо, очолене королем Стефаном II, з’єдналося з поляками і руськими союзниками Ярослава саме під Перемишлем^[851]. Об’єднані сили обложили Володимир, але під час ви­лазки у травні 1123 р. Ярослав Святополкович випадково загинув^[852]. Запальний Стефан II готовий був продовжувати війну, але угорські барони змусили його повернути назад^[853]. Скориставшись з волинсько­го походу суперника, сліпий Алмош знову підняв бунт, після невдачі якого втік у Візантію^[854]. Стефан II розв’язав репресії проти родичів і прихильників Алмоша, а далі вторгнувся у візантійські володіння^[855]. Військові дії відбувалися поблизу Белграду і Браничева. Використо­вуючи підтримку флоту, який ввійшов у Дунай, візантійці нанесли поразку угорцям у 1127 p.^8sβ Війна завершилася миром аж 10 листо­пада 1129 р.^{[856] [857]}

Після відходу угорських військ, зимою 1124 р., скориставшись з походу краківського князя Болеслава Кривоустого в Данію, Володар Ростиславич з племінниками вторгнувся в польські землі. Його військо дійшло аж до міста Беч. Це була пімста за полон. Перемишльський князь збирав данину і брав полонених аби повернути заплачені за нього гроші. Польський князь повернув назад і рушив йому назустріч. Під Ве- лихувом Володар був розбитий. У цій битві загинули галицькі богатирі Навротник і Защитник. Володар відступив ніби-то аж до Галича збира­ти нове військо, а поляки спалили кілька сіл на кордоні. Скоріше Во­лодар виїхав у Теребовельсько-Галицьке князівство у зв’язку з смертю його молодшого брата Василька (28 лютого 1124 р.)^[858]. Похід у Польщу був останнім у житті Володаря. Він невдовзі помер у Перемишлі 19 березня 1124 р.^[859]. Війну з польським князем завершили вже сини Володаря, відтіснивши польську рать за Вислок^[860]. Те, що Длугошу була відома точна дата смерті і місце поховання князя Володаря Рос- тиславича, загалом дозволяють з довірою віднестися до передачі цих епізодів, припускаючи, що вони могли походити із втраченого пере­мишльського зведення^[861]. Ці та наступні події у землях Ростиславичів збереглися якраз у Длугоша та В.Татищева, чия інформація повторює Длугошеві помилки (король Стефан II в обох названий Калманом).

Неспокійний зять Володимирко Володаревич. Володаревичі та Ва- сильковичі шукалі підтримки в Угорщині. У 1125 р. Володимирко Во­лодаревич, Ігор та Ростислав Васильковичі внесли солідний вклад до мо­настиря у Савасентдеметрі (Сремська Митровиця) у вигляді щорічного доходу в розмірі 13 кантарів воску (кантар рівний 50,5— 56,3 кг)^[862]. Але ініціатива в угорських справах належала звенигородському князю. Вже у 1126 р. Володимирко Володаревич розпочав боротьбу з братом за Перемишль. Ростислав Володаревич, безперечно, був старшим, тобто його права на Перемишль не підлягали сумніву, тому його підтримав великий князь київський Мстислав Володимирович та брати Василько­вичі. Володар Ростиславич сподівався на підтримку Угорщини. Тому перемовини у Щирці результатів не принесли. Володимирко Волода­ревич втік в Угорщину, забравши родину. А Ростислав Володаревич обложив Звенигород на Білці, який обороняла 3-тисячна залога, підси­лена угорськими контигентами. Ростислав не зміг взяти Звенигорода і усобиця завершилася компромісом⁸⁸³. Орієнтація Володимирка на угор­ську підтримку, його втеча в Угорщину і, нарешті, допомога, яка була надіслана Стефаном II, незважаючи на війну з Візантією, підкріплю­ють версію шлюбу Звенигородського князя з сестрою Стефана II.

Стефан II не мав дітей і, як зафіксували угорські хроністи, зрадів, довідавшись, що осліплений двоюрідний брат Бела вижив, а кат, яко­му доручили не тільки осліпити, але й оскопити хлопця, не став його так калічити. Король організував шлюб Бели Сліпця з Оленою, дочкою великого жупана сербської Рашки Уроша Вукановича. Відразу ж на коронації Бели II у 1131 р. королева Олена вчинила різню в Араді, стративши 68 нобілів, близьких до Калмана Книжника і, на її думку, винних у осліпленні Алмоша та Бели. Але несподівано з’явився інший претендент — Борис Калманович, який підростав на Русі і тепер споді­вався зайняти престол сліпого короля, спираючись на знать, невдоволе- ну репресіями його дружини. Королева Олена зробила свого брата Бе- луша палатином Угорщини, доручивши йому командування військом, що ще більше обурило угорських баронів. Але ще більше насторожили зв’язки Бели II з германським королем Лотарем його сусіда краків­ського князя Болеслава Кривоустого^{[863] [864], який тут же прийняв до себе Бориса Калмановича і надав йому допомогу. У середині 1132 р. претен­дент з польсько-руськими військами вторгнувся в Угорщину[865]. Бела II отримав допомогу від свата австрійського герцога Леопольда III. Угор­сько-австрійське військо, очолене зятем Альбрехтом фон Бабенбергом, спробувало зупинити польсько-руське військо поблизу Спішу[866]. Борис Калманович розраховував на угорських баронів, його емісари приїзди­ли до табору Бели II[867]. Королева Олена тут же зажадала від баронів визнати Бориса нешлюбною дитиною, не пов’язаною з Арпадами[868]. А тих, які відмовилися, було відразу ж страчено[869]. Твердість королеви та її брата, який командував військом, дала свої результати. 22 липня 1132 р. угорсько-австрійське військо розгромило Бориса Калмановича і Болеслава Кривоустого на р. Шайо[870].}

Польсько-руське військо мусило відступати. Володимирко Волода- ревич, який після смерті старшого брата Ростислава об’єднав Пере­мишльське і Звенигородське князівства, повів себе у цій ситуації до­сить розумно. Він не підтримав Бориса Калмановича, хоча серед стра­чених угорських нобілів, напевно, були близькі до нього особи. Біль­ше того, він приєднався до угорсько-чеських військ, які у відповідь вторгнулися у польські землі. Ці походи 1132—1135 рр.^[871], про які піз­ніше нагадував Володимирко Володаревич синові Бели II королю Гей- зі II^[872], відбувалися за його активної участі^[873] і знайшли відбиття не тільки в угорських джерелах^[874]. Польські хроністи доповнили виклад подій окремими деталями. Первинну інформацію Вінцентія Кадлубка (1160—1223) використав Ян Длугош, сплутавши Володимирка Волода- ревича з великим київським князем Ярополком Володимировичем^[875].

Польські хроністи розповідають, що Болеслав Кривоустий прийняв знатного втікача з Угорщини, який обіцяв підпорядкувати Польщі всю Паннонію. Краківський князь доручив йому Віслицю. Частина дослід­ників побачили у цьому нобілі князя Бориса Калмановича^[876]. На їх думку князь Борис Калманович здав Віслицю перемишльському князю Володимирку Володаревичу, мстячи Болеславу Кривоустому за те, що той погодився на трирічне перемир’я, запропоноване німецьким коро­лем Лотарем, протягом якого зобов’язався не підтримувати претензії Бориса на угорський престол^[877]. Поразка польських військ на Віслі 8 лютого 1135 р., здобуття і зруйнування Віслиці відбиті і у інших польських джерелах^[878]. Але пов’язувати князя Бориса Калмановича із здачею Віслиці Володимирку Володаревичу немає жодних підстав. Тим більше, що за інформацією того ж Вінцентія Кадлубка Володимирко розправився з цим невідомим зрадником угорського короля^[879]. Що ж до успішного походу Болеслава Кривоустого у землі Володимирка як від­плату за Віслицю, то це не більше, ніж вигадка повчального характеру (“зло не залишається безкарним”)^[880].

Двоюрідні брати Володимирка галицький князь Ігор Василькович та теребовлянський князь Ростислав Василькович теж, очевидно, бра­ли участь у цій війні. Бо у 1132 р. їх сестра була видана за брненського маркграфа Вратислава, племінника князя Чехії Собеслава^[881]. Пшемис- ліди були союзниками Бели ІІ проти Болеслава Кривоустого і брали ак­тивну участь у війні 1132—1135 рр. Шлюб Васильківни скріпляв чесь­ко-галицьку угоду.

Далі відносини Володимирка Володаревича з Угорщиною почали змінюватися в гіршу сторону. Бела ІІ все більше віддавався вину, а його дружина Олена з братом Белушем фактично керували державою. Вони завоювали значну частину Далмації (1136) та Боснії (1137)^[882], а зимою 1139 р. угорське військо допомагало великому князеві Яропол- ку Володимировичу облягати Чернігів^[883].

Володимирко Володаревич, пропустивши через свою територію угорського союзника, не взяв участі у цьому поході проти Всеволода Ольговича. А коли ж весною 1139 р. чернігівський князь захопив Ки­їв, розв’язавши війну з Мономаховичами, Володимирко Володаревич разом з галицьким князем Ігорем Васильковичем підтримали Всеволо­да Ольговича і нанесли удар по волинських землях. Галицькі дружини вторгнулись в Погориння і не дали Ізяславу Мстиславичу допомогти переяславському князю Андрію Володимировичу^[884].

Це забезпечило Володимиркові підтримку Києва, де не стали за- ваджати об’єднанню всієї Галицької землі під його владою. Галицький князь Ігор Василькович помер у 1141 р.^[885], його брат теребовельський князь Ростислав Василькович — трохи раніше^[886]. Володимирко об’єднав всі землі Ростиславичів, зробивши своєю столицею Галич.

Але така активність і зростаюча сила галицького князя занепокоїли Всеволода Ольговича, коли на Волині утвердився його син Святослав. У 1144 р. Всеволод Ольгович вирішив розв’язати конфлікт шляхом збройного вторгнення. Великий князь зібрав дружини братів Ігоря та Святослава Ольговичів, чернігівського князя Володимира Давидовича, турівського князя Вячеслава Володимировича, смоленського князя Ро­стислава Мстиславича, переяславського князя Ізяслава Мстиславича, городенських князів Бориса і Гліба Всеволодовичів, юного Святосла­ва Ростиславича та польську рать, яку прислав на допомогу краків­ський князь Владислав II. Галицький князь міг розраховувати тільки на угорську підмогу. “а Оугры приведшю емоу к собѣ в помощь и быша емоу

Угорський король Гейза ІІ (1141-1162) (хроніка Марка Кальті, бл. 1360)

нѣ на коую же пользу”^[887].

Ця війна завершилася компромісом. Володимирко заплатив конт­рибуцію в розмірі 1400 гривен срібла^[888]. Але Всеволод Ольгович не заспокоївся, бо зимою 1145—1146 рр. галицькі бояри організували змову. Коли Володимирко виїхав на лови в Тисменицю, бояри запро­сили із Звенигорода-на-Дністрі його племінника Івана Ростиславича. Як спадкоємець Васильковичів, цей князь мав більше прав на Галич, ніж його дядько — спадкоємець Володаревичів. Володимирко три тижні відчайдушно штурмував Галич. Йому допоміг випадок. Підчас вилазки вночі Іван Ростиславич, захопившись, сильно віддалився від міських стін і потрапив в оточення. Йому вдалося прорватись в степ, але Га­лич мусив відчинити ворота перед Володимирком^[889]. Іван Ростисла­вич знайшов притулок у великого князя в Києві. Це розлютило Во­лодимирка. Він сам першим напав на великокняжий домен і здобув Прилук. В тилу знову повстав Галич і князь мусив повернутися, щоб придушити цей виступ. Тоді Всеволод зібрав київські, чернігівські, новгородські полки, найняв половців і з цими силами виступив про­ти Володимирка Володаревича. Не приймаючи бою, галицький князь відступав на захід. Владислав II, незважаючи на власні проблеми, вислав союзникові польську допомогу. На цей раз Всеволод Ольгович

Укладення миру між Володимирком Володаревичем і великим князем Всеволодом Ольговичем (1144). Мініатюра Радзивилівського літопису

підійшов до Звенигорода-на-Білці і вирішив здобути цю давню столицю Володимирка. В перший же день облоги його військо взяло укріплений посад. На другий день віче звенигородців вирішило здати місто. Але посадник Володимирка Іван Халдеєвич схопив трьох городян, скарав їх на смерть, а розсічені навпіл трупи велів скинути з стін міста. Горо­дяни відчули рішучість гарнізону і стали оборонятися. На третій день Всеволод кинув все військо на приступ. Штурм тривав з ранку до ве­чора, метальною артилерією вдалось запалити місто в трьох кінцях, але звенигородці справились з пожежами. Звенигород вистояв. Важка хвороба звалила з ніг Всеволода Ольговича. Він зняв облогу і почав відступати до Києва. Володимирко знову виплутався зі складного ста­новища^[890].

У 1146 р. до влади в Києві прийшли Мономаховичі. В цьому ж році угорська регентша королева Олена передала владу своєму синові Гейзі II. Правда, її брат палатин і бан Хорватії Белуш залишився команду­ючим угорського війська і першим радником короля. Молодий король Гейза II 11 серпня 1146 р. розгромив на р. Лейті претендента Бориса Кальмановича і уклав союз з Мономаховичами, одружившись з Єф- росинією Мстиславною. Енергійна і честолюбива королева Єфросинія мала великий вплив на чоловіка (значніший за вплив бана Белуша і матері) і всю його політику, змушуючи Гейзу II постійно підтримувати її руську родину, часом навіть нехтуючи угорськими інтересами^[891].

Тим часом Володимирко зайняв нейтральну позицію в боротьбі

Оборона Луцька перед військом Андрія Боголюбського (8.02.1150). Мініатюра Радзивилівського літопису

Ізяслава Мстиславича з Юрієм Довгоруким, під впливом Візантії все більше схиляючись на сторону останнього. У 1147—1148 рр. він не брав участі в усобиці, але великий князь постійно відчував загрозу з заходу, через що навіть був організований у Болохівській землі окремий уділ з центром в Котельниці. Посаджений там Ростислав Юрійович мав обо­роняти Київську землю від можливого удару Володимирка. Угорський король Гейза ІІ, навпаки активно втрутився в цю боротьбу, виступаючи на стороні шурина Ізяслава Мстиславича^[892].

Навесні 1149 р. союз Володимирка Володаревича з Юрієм Довго­руким був скріплений шлюбом Ярослава Володимировича з Ольгою Юріївною^[893]. З другої половини 1149 р. боротьба перемістилася на Пра­вобережжя. Союзники Ізяслава Мстиславича угорці та поляки виступи­ли на допомогу великому князю, якого Юрій Довгорукий та Ольговичі відтіснили на Волинь. Війська союзників загрожували і Галицькому князівству. Однак Володимирко зимою 1149—1150 рр. сам вторгнувся на Волинь і обложив міста Шумської волості. Облога самого Шумська була довгою і безрезультатною.

Наприкінці зими 1150 р. Володимирко покинув позиції біля Шумська та виступив назустріч війську Ізяслава Мстиславича, який спішив на допомогу Луцьку, обложеному суздальськими та сіверськими військами. Але жодна з сторін не наважилась розпочати битву. По­чались переговори. Володимирко взяв на себе роль посередника. Компромісний мир під Луцьком в березні 1150 р. фіксував визнання за Юрієм Довгоруким київського престолу, кордони Волині встановлю­вались по Горині. Звичайно, що сам Володимирко не спішив віддавати захоплені ним прикордонні волинські міста і фортеці^[894].

Весною 1150 р. боротьба відновилась знову. Ізяслав Мстиславич отримав підмогу від угорців, союз з якими був укріплений шлюбом Володимира Мстиславича з Оленою, дочкою палатина Угорщини і ба­на Хорватії Белуша, двоюрідною сестрою угорського короля Гейзи II і племінницею великого жупана Рашки Уроша II^[895]. Війна з Візантією, яка знову підтримала претензії невгомовного Бориса Кальмановича, не дозволила Гейзі II особисто взяти участь у цьому поході, про що він сповістив волинських послів^[896].

Використовуючи невдоволення киян Юрієм Володимировичем, Th- яслав Мстиславич рушив до Києва. У Пороссі на нього чекали чорні клобуки, які разом з його сином Мстиславом Ізяславичем блокували Переяслав. Ізяслав Мстиславич з угорцями тим часом прослизнув повз галицьку рать, здобув Білгород і, несподівано для Юрія Довгорукого, ввійшов у Київ^[897].

Володимирко Володаревич через Болохів та Мунарев спішив до Києва, наздоганяючи волинську рать. Ізяслав Мстиславич встиг домо­витись з дядьком Вячеславом і разом з союзниками та сином Мстисла­вом, який відступив з-під Переяслава, рушив проти галичан. Обидва війська зустрілися на р. Ольшанці. Чисельність полків Володимирка вразила його противників. Першими злякалися половці, які повер­нули коней. За ними стали відступати кияни, далі — чорні клобуки. Ізяслав Мстиславич з угорцями мусив теж відступати до Києва, куди з чернігівськими полками вже підходив Юрій Довгорукий^[898].

Вячеслав Володимирович втік у Вишгород, а волиняни з угорцями, прикриваючись дружиною Мстислава Ізяславича, стали втікати на Во­линь. 28 серпня 1150 р. Юрій Довгорукий та Володимирко вступили до Києва. В погоню за волинянами були послані Святослав Всеволодо­вич та Борис Юрійович. Скоро до них приєднався і Володимирко. Він спішив зайняти якомога більше волинської території. Менше всього його цікавили вигоди свата Юрія Довгорукого, який безпечно бенкету­вав у Києві, святкуючи перемогу.

Простоявши 4 дні під Луцьком, галицьке військо обложило Белз. Лише, коли угорський король Гейза ІІ атакував галицькі кордони, Во­лодимирко покинув обоз під стінами Белза і з одною кінницею помчав до Перемишля. Угорський король тим часом здобув Сянок і взяв в полон посадника Яша^[899]. У Володимирка були широкі контакти серед угорських баронів. Тепер він гарячково шукав їх допомоги, не шкоду­ючи грошей, а ще більше обіцянок. Він навіть послав до естергомського архієпископа посольство, обіцяючи підпорядкувати йому в церковному відношенні територію князівства, визнавши зверхність папи. Все це дало свої результати. Угорці не пішли далі і, навіть, звільнили Сянок^[900]. Гейза II мусив спішити, тривала війна його родича і союзника Уроша II з Візантією. Він послав на допомогу сербам “незліченні... сили угор­ської кавалерії”^[901], але сербо-угорське військо було розгромлене візан­тійцями на р. Тара у вересні 1150 р.^[902]

Більше того, через вторгнення Гейзи II у Галицьку землю василевс Мануїл I в наступному році вторгнувся в Угорщину^[903].

Весною 1151 р. до волинського князя підійшли війська городен- ських князів. Угорський король Гейза II прислав майже 10 тисяч. ^я- слав Мстиславич вирішив продовжити боротьбу. Він негайно обложив Пересопницю і зайняв Мильськ. Володимирко Володаревич слідкував за кожним його кроком і вислав на допомогу Андрію Боголюбсько- му, посадженому Юрієм Довгоруким у Пересопниці, дружину бузького князя Володимира Андрійовича, який перед цим покинув стан Моно- маховичів і перебіг до Володимирка. ^яслав Мстиславич тим часом з угорцями рушив далі на Київ. Дорогобуж і Корець здалися волинсько­му князю.

Володимирко з основними силами йшов слідом за волинянами. Йо­го авангард деблокував Пересопницю. Андрій Боголюбський з’єднався з Володимирком біля Мильська. Переправившись через Горинь, вони стали наздоганяти Ізяслава Мстиславича. Військо волинського князя перейшло Случ і через Чортів ліс досягло Ушеска. Перейшовши Ушу, Ізяслав Мстиславич став чекати поки переправляться всі його сили. Він готовий був дати бій галицькому князю. Але київські бояри, які були з ним, радили йти далі.

Володимирко підійшов до Случі, але тут його авангард напоровся на волинських лучників. Три години тривав бій. Володимирко підтягував сили, які розтягнулись на марші. Сутичка грозила перерости в гене­ральну битву. Від полоненого „язика” Ізяслав Мстиславич знав, що сили галичан сильно розтягнулись. Тому Володимирко не спішив почи­нати битву. Ізяслав вирішив продовжити марш на Київ. Біля Мильська до Ізяслава приєдналась частина київського ополчення. Було вирішено йти на Білгород, а у випадку невдачі пробиватися до чорних клобуків. Володимирко невідступно йшов слідом і по ночах сторожа волинян ба­чила вогні галицького війська^[904].

Білгород обороняв Борис Юрійович. Нічого не підозрюючи, він спокійно пиячив з дружиною. Він був впевнений, що десь там в Пересопниці сторожить волинян Андрій Юрійович. Поява дружини Во­лодимира Мстиславича, яка йшла в авангарді, була несподіваною. При звуках труб війська противника Борис втік, не приймаючи бою, хоча мостник вже розкидав міст, а така сильна фортеця як Білгород могла оборонятись довго.

Ізяслав Мстиславич залишив брата Володимира у Білгороді сте­регти Володимирка, а сам рушив далі на Київ. Тим часом Борис, який прибіг в столицю, підняв паніку. Агенти і прихильники Ізяслава, в свою чергу, стали розповсюджувати чутки, що Андрій Боголюбський та Володимирко розгромлені. Юрій Довгорукий негайно залишив сто­лицю і поспішив сховатися у Городці-Остерському. Ізяслав Мстиславич без бою вступив у Київ^[905]. Кияни любувалися угорським військом, яке вступило в місто разом з волинянами: “Киглне же дивАхутсА Оугромъ мно­жеству и кметьства ихъ и комонемъ ихъ”^[906].

Розвідники доповіли галицькому князю про взяття Києва. Спере­сердя Володимирко вичитав Андрію Юрійовичу: „Како есть кнжение свата моего. Аже рать на нь из Володимера идеть а како того не оувѣдати, а ты снь е сѣдиши в Пересопници, а др^гыи Бѣлѣгородѣ како того не оустеречи... иже тако кнжите съ своимъ шцмъ а правите сами, а u. не могу на ИзАслава идин поити”^[907].

Галицька рать рушила назад. Обложивши Мическ, Володимирко Володаревич зажадав контрибуції. Жителі міста знімали свої гривни та скидали прикраси з жінок. Долю Мичеська розділили і інші волинські міста. Галицька рать відійшла досить далеко і Юрій Довгорукий не до­чекався її повернення. 12 травня 1151 р. в битві на р. Руті він потерпів велику поразку.

У серпні 1151 р. Юрій і його союзники прийняли всі умови запропоновані великим князем Ізяславом Мстиславичем. Володимир Андрійович був прощений і отримав Дорогобуж. Коли до цього міста підійшов Мстислав Ізяславич з угорцями, які вертали додому, Володи­мир влаштував бенкет, а сам таємно попередив галицького князя. Ко­ли угорська рать відпочивала після бенкету, Володимирко несподівано ввірвався в їх стан. Половина людей була перебита і взята в полон, а решта з Мстиславом Ізяславичем втекла в Луцьк.

Ця підступна перемога була політичною помилкою Володимирка. Поки угорський король Гейза ІІ вів війну з Візантією, а Ізяслав Мстис­лавич виганяв Юрія Довгорукого з Городця-Остерського, галицький князь міг насолоджуватися своїм успіхом. У 1152 р. проти нього об­рушились всі сили київського князя та угорське військо, яке привів сам Гейза ІІ. Втрати понесені від військ Мануїла І, союзника Воло­димирка, як і підступна різня угорців у Дорогобужі, вивели його з себе. Володимирко не зумів завадити з’єднанню військ противників під Ярославом і їх переправі через Сян. Слідом за волинянами і киянами у води ріки кинулася угорська кінниця. Стрімкий натиск вирішив битву на користь союзників. Галицький князь ледве не потрапив в полон до чорних клобуків^[908].

Сховавшись в Перемишлі, Володимирко прикинувся смертельно пораненим і через своїх друзів в угорському таборі став вмовляти Гейзу II помирити його з Ізяславом. Київський князь переконував угорського короля не вірити клятвам людини, яка ними лише забавляється. Однак радники, серед яких були прихильники галицького князя, вмовили свого короля ще раз повірити Володимирку Володаревичу. Його змуси­ли принести клятву на хресті св. Стефана. Це був релікварій з частин­кою животворящого дерева з хреста, на якому був розп’ятий Христос. Крім контрибуції і зобов’язання не допомагати Юрію Долгорукому, Во­лодимирко мав повернути захоплені ним Бужеск, Шумськ, Тихомль, Вигошів та Гнойницю.

До клятв Володимирко справді відносився байдуже, вважаючи, що у політиці всі засоби придатні. Тому він не пустив волинських посадників в міста, які мав повернути. Тим більше, що Ізяслав зно­ву мусив виступити на лівий берег Дніпра проти Юрія Довгорукого, який вже зібрав нові сили. Але, тим разом, Юрій Довгорукий, після того, як його союзники половці були розгромлені, швидко відступив. Володимирко, який вже був під Божеском, мусив вертати назад у Га­лич. Ізяслав Мстиславич прислав до нього боярина Петра Бориславича, який мав попередити галицького князя, що у випадку невиконання умов Перемишльського миру його чекає нове вторгнення і розправа без пощади. У відповідь Володимирко зухвало відповів, що він ще не по­квитався з Ізяславом Мстиславичем за те, що той навів на його землі угорців. Тоді боярин пригадав князю його клятву на хресті св. Сте­фана. Володимирко зі сміхом пояснив, що такий малий хрестик його аж ніколи не злякає. Коли київський боярин покидав Галич, Володи­мирко Володаревич, все ще насміхаючись над його наївністю, пішов у двірцеву церкву. Але, повернувшись з церкви, галицький князь був раптово на місці скошений паралічем. Сподіваючись якось вернути до життя помертвілі органи, йому приготували купіль з окропу. Але нічого не допомогло, до вечора князю стало гірше, а вночі він помер^[909].

Володимиркові Володаревичу вдалося створити потужне Галицьке

Похорон Володимирка Володаревича (лютий 1153 р.). Мініатюра Радзивилівського літопису

князівство, яке провадило власну активну міжнародну політику і на­магалося впливати на боротьбу за київський престол^[910]. Візантійський письменник Євстафій Солунський (бл. 1115 —бл. 1195), говорячи про Галицьке князівство, з подивом зазначав, що воно нітрохи не менше Угорщини^[911].

Пошуки зближення. Дуже швидко в Києві зрозуміли, що і новий галицький князь не збирається повертати захоплені волинські міста. Тому Ізяслав Мстиславич у 1153 р. виступив на Галич. У поході взя­ли участь волинська дружина Святополка Мстиславича, дорогобузька дружина Володимира Мстиславича, пересопницька дружина Володи­мира Андрійовича і чернігівські та смоленські дружини. Галицькі пол­ки зустріли їх біля Теребовлі. Ярослав Володимирович у битві участі не брав. Головною причиною, напевно, була спадкова хвороба Пертеса (не працював нормально колінний суглоб), яка не дозволяла йому бу­ти повноцінним воїном^[912]. Битва тривала цілий день. Київський князь розгромив лівий фланг галицького війська і взяв багато полонених, але лівий фланг його війська в свою чергу теж був розбитий галичанами і розсіяний. Тоді Ізяслав Мстиславич вирішив вдатись до хитрощів. Він підняв над своїм станом захоплені галицькі стяги і частина галичан, які повертались після переслідування розбитих волинян, потрапила в його руки. Становище київського князя, однак залишалось важким. Волинські полки розбіглися, а кияни та чернігівці втратили так багато людей, що їх залишилось менше, ніж полонених. З Теребовлі в будь- який час міг підійти Ярослав Володимирович. Тому Ізяслав Мстисла- вич у відчаї велів перебити більшість полонених, залишивши тільки найвизначніших, і відступив назад^[913].

Смерть Ізяслава Мстиславича у 1154 р. і швидке повернення до Києва Юрія Довгорукого, який доводився Ярославу тестем, зняло про­блему київсько-галицьких стосунків. Гейза II у 1153—1154 рр. не зміг допомогти своєму свояку. Він продовжив війну у Сербії проти Візантії. Після поразки від князя Кілікійської Вірменії Тороса I, василевс Ману- їл перевів свого двоюрідного брата Андроніка на Балкани, поставивши дукою Белграда, Бранічева і Ніша із завданням обороняти ці землі від угорців^[914]. Андронік Комнін був також двоюрідним братом галицько­го князя Ярослава Володимировича. Борячись за імператорську владу, він вступив у таємні перемовини з Гейзою II та германським імперато­ром Фрідріхом I Барбаросою. За укладеною угодою в обмін на допомогу він зобов’язався передати Гейзі II сербські міста, дукою над якими був поставлений^[915]. Але змова Андроніка, який готував замах на Мануїла I, була викрита, а сам принц арештований^[916]. Облога Бранічева угор­ськими військами завершилися безрезультатно. Весною 1155 р. обидві сторони погодилися на мир^[917].

Ярослав Осмомисл, отримавши у спадок величезну нероздроблену Галицьку землю, повністю відмовився від батьківської політики. Він пішов на зближення з Волинськими Мономаховичами і, спираючись на тісний союз з Візантією, почав шукати внормування відносин з Угор­щиною та Польщею. Союз Ярослава Володимировича з Мстиславом ^я- славичем налякав київського князя ^яслава Давидовича і він спробу­вав шантажувати галицького князя ізгоєм ^аном Ростиславичем Бер- ладником, у якого, як спадкоємця Васильковичів, було більше прав на Галич, ніж у Володимирка Володаревича та його сина Ярослава^[918].

Угорський король Стефан ІІІ (1161-1172) (хроніка Марка Кальті, бл. 1360)

Але коаліція, організо­вана Ярославом Осмо- мислом, у 1158—1159 рр. позбавила Ізяслава Дави­довича київського прес­толу, а Іван Бирладник, який у 1160 р. на дунай­ському кордоні здався візантійським урядов­цям, наступного року був отруєний у Солуні [Фессалоніках] навряд чи без відома галицько­го князя^[919]. З того часу Ярослав Осмомисл уваж­но стежив за балансом сил між сусідами, буду­чи фактично незалеж­ним від Києва волода­рем.

B угорського короля Стефана ІІІ (1162-1172) становище було значно

гіршим. Ще у 1156 р. до Візантії втік його дядько Стефан, претензії котрого підтримав палатин Угорщини і бан Хорватії Белуш. У 1160 р. до Візантії втік і ще один дядько Ласло^[920]. Візантія підтримала їх пре­тензії збройним вторгненням і угорські барони погодилися визнати ко­ролем Ласло ІІ (1162-1163). Військо Стефана ІІІ потерпіло поразку і йому довелося втікати до Австрії^[921]. Після раптової смерті Ласло ІІ, захопивши Пресбург (Братиславу), Стефан ІІІ не зміг вернути собі ко­рону, бо вона перейшла до наступного візантійського ставленика дядь­ка Стефана IV (1163-1165). Частина баронів, невдоволена відвертою провізантійською позицією цього короля, перейшли на сторону Сте­фана ІІІ. Його військо, підсилене німецькими найманцями, 19 червня 1163 р. під Секешфегерваром розгромило військо Стефана ІѴ, взявши його в полон. Але за порадою матері і архієпископа естергомського Лукаса Стефан ІІІ відпустив дядька, який відразу ж кинувся шукати союзників^[922]. Візантія знову вторгнулася в Угорщину і після виснаж­ливої кампанії обидві сторони у 1163 р. погодилися на мир. Ману- їл І визнав королем Стефана ІІІ, але його молодший брат Бела мав

відправитися до Константинополя як почесний заложник. Найбільшою небезпекою було те, що батько заповів Белі Хорватію і Далмацію, які тепер мали перейти під контроль Візантії^[923].

Принц Бела, який прибув до Константинополя наприкінці 1163 р. вразив візантійців своєю статурою (він був кремезним богатирем зросту 190 см) та знанням грецької мови. У 1164 р. Мануїл І заручив прин­ца з своєю дочкою Марією і оголосив спадкоємцем під православним іменем Алексія з титулом деспота^[924]. Тут же візантійський імператор пішов силою відбирати спадщину свого майбутнього зятя Далмацію і Хорватію, зайнявши Сірміум на Дунаї. Стефан IV тим часом звернувся до германського імператора Фрідріха І Барбароси.

І в цій ситуації привид візантійсько-угорської унії змусив Ярос­лава Осмомисла діяти рішуче. Галицький князь прийняв претендента на візантійський престол свого двоюрідного брата Андроніка Комні- на^[925]. Дочка Ярослава Осмомисла була заручена з угорським королем Стефаном ІІІ^[926], який видав сестру Одолу (Аделаїду?) за брненського маркграфа Святоплука, племінника короля Чехії Владислава ІІ. Вима­льовувалося відродження угорсько-чесько-галицького союзу. За тісної підтримки австрійського герцога та нейтралітету імператора Фрідрі­ха І така конфігурація виглядала небезпечною.

У 1165 р. з ініціативи Мануїла І розпочалися візантійсько-галицькі переговори, які завершилися підтвердженням союзу з Візантією^[927] і га­рантіями для принца Андроніка Комніна, який отримав в управління Килікію. Уступками та обіцянками візантійці переконали у 1166 р. галицького князя розірвати заручини доньки з Стефаном ІІІ^[928]. Напри­кінці 1166 р. угорський король одружився з Агнесою, дочкою герцога Австрії Генріха ІІ Бабенберга^[929]. 8 липня 1167 р. між Дунаєм і Савою візантійська армія розгромила угорців і Мануїл І продиктував Стефа- нові ІІІ умови миру, за якими до Візантії відходили Сірмій, Далмація і Боснія^[930]. Від ідеї візантійсько-угорської унії Мануїл І відмовився, коли 14 вересня 1169 р. у нього народився син Олексій. Він розірвав за­ручини принца Бели-Олексія з дочкою Марією і замість титулу деспота надав йому титул кесаря, обіцяючи в майбутньому допомогти здобути угорський трон. У 1170 р. імператор влаштував його шлюб з Агнесою де Шатільйон-сюр-Лонг, дочкою князя Антіохії Рене, зведеною сестрою імператриці Марії.

4 березня 1172 р. несподівано помер угорський король Стефан III. Німецький хроніст Арнольд з Любека, який у свиті саксонського гер­цога Генріха Льва перебував в той час в Угорщині, записав, що “цієї ночі король [Стефану III було тільки 25 років — Л.В.] помер від отрути, отруєний, як кажуть, своїм братом”^[931].

Принц Бела при підтримці імператора Мануїла I негайно вернувся в Угорщину і, здолавши протидію матері Єфросинії Мстиславни та ес- тергомського архієпископа Лукаса, був коронований 13 січня 1173 р. Він рішуче поборов спроби свого брата Гейзи захопити трон і ув’язнив матір, яка залишалася впливовим політиком, у фортецю Бранічево (1175), а потім змусив стати черницею у єрусалимському монастирі іоаннітів. Згідно традиції монастиря Лаври св. Феодосія королева Єф- росинія померла у 1193 р. у монастирі св. Сави і була похоронена у церкві Теотокаса у Лаврі св. Феодосія, але гробниця її пуста, бо ті­ло було перенесено на Русь. Але насправді тіло королеви лежить в Угорщині в Альбенському монастирі^[932]. Бела III обіцяв Мануїлу I не воювати з Візантією за його правління і за правління його сина Олек­сія^[933]. Можна припускати (за браком джерел), що стосунки Бели III з Ярославом Осмомислом, як головними союзниками Візантії, теж були добрими. Обидва прислали свої війська на допомогу Мануїлу I у війні проти сельджуків і ці війська брали участь у нещасливій битві поблизу Міріокефалона 17 вересня 1176 р.^[934]

Але відразу ж по смерті Мануїла I угорський король розгорнув вій­ну проти Візантії і дуже швидко повернув собі Далмацію та Хорватію. Війна продовжувалася і коли Андронік Комнін змістив племінника Олексія. Весною 1185 р. угорське військо вторгнулося у придунайські провінції^[935]. I лише після загибелі Андроніка і приходу до влади каака II Ангела восени 1185 р. Бела III уклав з Візантією мир та союз, скрі­плений шлюбом каака II з його дочкою Маргаритою, приданим якої стала сербська область з центром у Ніші^[936].

Ярослав Осмомисл після загибелі двоюрідного брата Андроніка II Комніна послав у Візантію посольство, після повернення якого підтримав повстання болгарських нобілів Асенів у 1186—1187 рр.^[937] Деталі цієї війни невідомі, але по її результатах можна судити, що галицьке вій­сько не дозволило угорцям нанести удар в спину болгарам. За „Словом о полку Ігореве” Ярослав Володимирович „Угорські гори... підпер сво­їми полками залізними, заступив королю шлях, замкнув Дунаю во­рота”. Це явне свідчення блокади карпатських перевалів та проходів у Болгарію. Замкнути Дунаю ворота найкраще було в районі Залізних воріт, в ущелині, де Дунай, затиснутий відрогами Трансільванських Альп і, підступаючими до них з другого боку, горами Магоча. Тоді й фраза „меча бремени чрез облаки” означала певний реальний факт, спогади про який могли оживити у сучасників картину пере­прави катапульт і пороків, які разом з лучниками могли „замкнути” Залізні ворота^[938]. „...рища тропу Траяню чрез поля на горы” — також ремінісценія болгарської війни^[939]. За Дмитром Ангеловим „Троянів прохід” — гірський прохід від Пловдива, званий пізніше Василицею, добре відомий у болгаро-візантійських війнах XII-XIV ст.^[940] Можна також припускати, виходячи з інформації збережених джерел, що оби­дві сторони обмежилися лише демонстрацією своєї сили, а до бойових сутичок між галицьким та угорським військами не дійшло.

Початок перелому. Після смерті Ярослава Осмомисла розгорнулася боротьба за його спадщину, в ході якої його син Володимир у 1188 р. з родиною втік в Угорщину, попросивши допомоги Бели ІІІ^[941]. Галич зайняв володимирський князь Роман Мстиславич, дочка якого Фео­дора була одружена з бастардом Володимира Ярославича. Частина га­лицьких бояр не підтримала цього перевороту. Феодору розлучили з чоловіком і відіслали батькові, а угорське військо, очолене Белою ІІІ пропустили через карпатські перевали, що змусило Романа покинути Галич^[942]. Легкість, з якою вдалося опанувати Галич, наявність в ста­ні галицької еліти сильної проугорської партії, підштовхнула Белу ІІІ до ідеї можливої угорсько-галицької унії на зразок угорсько-хорват­ської унії^[943]. Він залишив в Галичі 11-річного сина Андрія з угорською залогою, а Володимира Ярославича з родиною відвіз до Угорщини^[944]. Андрій був поставлений галицьким князем^{[945] [946], що відповідно підтрима­ла проугорська партія, маючи надію самій правити при малолітньому князю. Сам же Бела III першим з угорських королів прийняв титул Rex Galiciae940. Цей титул короля Бели III зафіксований у грамоті від 2 травня 1189 р.[947]. Спроба Михайла Грушевського піддати сумніву цей титул, бо сам документ єпископський, а не королівський[948] не вигля­дає переконливою. Судячи з подальшої угорської політики стосовно Га­лицької землі, титул Rex Galiciae таки був прийнятий. Далі Угорщина при кожній нагоді намагалася приєднати Галицьку землю на підставі особистої унії, визнаної галицьким боярством, як це вдалося з Хорваті­єю[949]. Цікава з цього приводу думка відомого угорського історика Дюли Кріштова (1939—2004), що Gesta Ungarorum Аноніма було створено при дворі Бели III спеціально для обґрунтування прав Арпадів на галицькі землі[950]}

Угорці надто рано відчули себе господарями в Галичі. Місцеве бо­ярство, яке очікувало зовсім іншого, не збиралося з цим миритися. У вигнанні жив нащадок старшої гілки Ростиславичів — син нещас­ливого ^ана Бирладника. Князь Ростислав ^анович шукав допомоги при різних дворах. Схоже, що він разом з батьком втік до Візантії, а після смерті батька почав свої мандри Європою. За свідченням “Діянь” Фрідріха Барбароси у 1165 р. під час переговорів імператора з угорцями у Відні чеський король Владислав II “відрекомендував когось з руських князьків (regulis Ruthenorum), якого й привів до підлеглості йому”^[951]. кторики сперечаються хто згаданий у німецькому джерелі. Вважають, що це був галицький князь Ярослав Осмомисл, або хтось з волинських князів^[952]. Важко повірити, щоби Ярослав Осмомисл, який вів в той час рівноправні переговори з візантійським василевсом, раптом з’явився у Відні шукати за­хисту у імператора Фрідріха I Барбароси. I на Волині в той час не було та­кого князя, який би шукав допомоги в Чехії. Цим “руським князьком” міг

Надгробок Бели ІІІ і Маргариты Капет. Світлина Томаша Толера

бути тільки ізгой Ростислав Іванович.

Не отримавши допомоги у Європі, Ростислав Іванович повернувся на Русь і жив далі ізгоєм при дворі Давида Ростиславича у Смоленсь­ку. У 1189 р. він з невеликою дружиною прибув у дідівську землю. Прикордонні міста визнали його князем. Але у битві за Галич дружина його була розбита, а сам князь пораненим потрапив в полон. Боячись, що галичани, яким сподобалась мужність Ростислава Івановича, йо­го визволять, угорці приклали до його ран отруту і цим прискорили смерть князя^[953]. Його, можливо, поховали у монастирській церкві св. Івана Хрестителя в Галичі^[954].

Тим часом, опинившись в ізоляції, Володимир Ярославович зумів проявити неабияку відвагу. На мотузці він спустився з високої вежі

1 втік з Будайського замку. Йому допомогли добратися до угорсько­го кордону. Германський імператор Фрідріх Барбароса прийняв його, виступаючи в хрестовий похід. Володимир Ярославич негайно склав васальну присягу, зобов’язавшись щороку сплачувати трибут в розмірі

2 тис. срібних гривен. Скора загибель Фрідріха Барбароси 10 черв­ня 1190 р. звільнила Галицьке князівство від наслідків цієї васальної залежності. Імператор встиг тільки змусити поляків допомогти Во­лодимиру повернутись в Галич. Сприяла цьому і поведінка угорців у Галичі, які встигли настроїти проти себе всі верстви населення^[955].

Здобувши Галич у 1190 p., Володимир відразу написав до суздальсь­кого князя Всеволода Велике Гніздо: „Батьку і пане! Утримай Галич піді мною, а я Божий і твій зі всім Галичем і в твоїй волі завжди”^[956]. На думку Миколи Котляра, далі князь Володимир Ярославич сидів “за широкою спиною володимирського князя на галицькому столі до самої смерті 1199 р.”^[957]. Олександр Головко справедливо піддав це твер­дження сумніву, звернувши увагу на союз у 1196 р. галицького князя з Рюриком Ростиславичем, противником Всеволода Велике Гніздо^[958]. З цим можна погодитися. Володимиро-суздальський князь не зміг би за­хистити свого племінника від Бели III і, навіть, самих галицьких бояр.

Скоріше Володимир Ярославич таки зумів домовитися з Белою III. Останнього до цього підштовхнула його балканська політика. Бела III був одним з найкращих угорських королів^[959]. Після відмови від ідеї візантійсько-угорської унії він став працювати над формуванням по­тужного Угорського королівства з різноетнічних шматків держави Ар- падів, перейнявши візантійський досвід адміністративної бюрократії^[960]. Утвердившись на угорському престолі і дочекавшись смерті Мануїла I, якому обіцяв не воювати з Візантією, далі він керувався лише власни­ми інтересами. У 1191 р. у Філіпополі (Пловдиві) він зустрівся з зятем василевсом Вааком II. Зміст їх перемовин лишився невідомим^[961]. Але у 1193 р. Бела III вторгнувся у Сербію, що викликало погрози Каака II^[962]. У 1194 р. Бела III проголосив спадкоємця Шре королем Хорватії і Далмації^[963]. Після розгрому болгарами і половцями візантійської армії під Адріанополем у 1194 р., він мав намір допомогти зятеві, але дові­давшись про переворот Алексія III, відмовився від цієї ідеї і утримав інших європейських союзників Візантії^[964].

З Галицьким князівством Бела III підтримував якщо не союзні, то, принаймні, мирні стосунки. Правда, обидва бастарди Володими­ра Ярославича: Василько та Володимир, схоже, ще у 1218 р. утриму­валися в Угорщині. Вони згадуються у папській грамоті як “руські королі з Галіції”, які виступили жертводавцями одного з монастирів на півдні Угорщини^[965]. Продовжуючи боротьбу за Галицьку спадщину, угорці вважали за краще тримати їх під рукою, не виключаючи можливості їх використання у політичній боротьбі⁹⁰⁰. Сумніви М. Гру- шевського щодо них не ви­глядають переконливими⁹⁰⁷.

id="Picutre 45" class="lazyload" data-src="/files/uch_group69/uch_pgroup289/uch_uch6799/image/image045.jpg">

Монета угорського короля Імре (1196-1204)

Утвердження в Галиць­кій землі володимирського князя Романа Мстиславича привело до різких змін в зо­внішній політиці. Перш за все, було відновлено тісний союз тепер вже Галицько- Волинського князівства з Візантією. Роман, схоже, намагався відновити со­юзні стосунки і з Угорщи­ною. Угорський король Імре (1190—1204) не зробив жод­них кроків стосовно сум­нівів щодо легітимності Романа, а опозиція, яка емігрувала скоріше всього до Угорщини, не отримала жодної підтримки⁹⁰⁸. Можна погоди­тися з Єронімом Гралею, що розгром Романом половців і перекриття їм шляхів до Болгарії були вигідні Імре, який, втрутившись у боротьбу за сербський престол, підтримавши Вукана, жупана Дуклі, проти короля Стефана ІІ, який спирався на допомогу Болгарії, у 1202 р. прийняв титул короля Сербії. Навіть після того, як болгарський цар Калоян з допомогою тих же половців у 1203 р. відновив Стефана ІІ на сербсько­му престолі, Імре продовжував війну на Балканах, добившись у 1203 р. від правителя Боснії визнання себе угорським васалом.

Але, крім політичної кон’юктури, тут зіграли, напевно, і родинні зв’язки. Друга дружина Романа Єфросинія, як дочка василевса Ісаа­ка ІІ, доводилася падчерицею Маргарити, сестри Імре. Після усунення чоловіка, Маргарита зберігала вплив при візантійському дворі і не ви­ключено, що і цей шлюб був певною поступкою для неї.

Не варто, на мій погляд, перебільшувати протистояння Імре та Ро­мана щодо їх позицій у боротьбі Гогенштауфенів з Вельфами⁹⁰⁹. Імре підтримував Вельфів швидше декларативно: йому потрібна була під­тримка папи в боротьбі з братом Андрієм, а папа був на стороні Вель- ^{[966] [967] [968] [969] фів. О.Майоров вважає, що у 1203 р. Імре брав участі у поході у Тю­рінгію разом з чеським королем Пшемислом І проти союзника Гогенш- тауфенів тюрінзького маркграфа Германа[970]. Але за німецьким хроніс­том Арнольдом з Любека Пшемисл І Оттокар виступив на з’єднання з тюрінзьким ландграфом Германом, щоби спільними силами вдарити на короля Філіпа Гогенштауфена. Але останній, розлючений зрадою ландграфа, який перейшов на сторону його противника, зустрів їх з великим військом. I тут чехи не тільки не допомогли ландграфу, але й спустошили його землі, що викликало обурення хроніста[971]. Зрозу­міло, що і barbaris nationibus, які у зв’язку з цією війною згадуються у Діяннях єпископів Гальберштадських[972], не могли бути угорським військом[973]. Навряч чи це були наймані половецькі загони[974], а тим більше контигенти з Русі[975]. Що ж до угорського короля, то з початку літа 1203 р. і до своєї смерті 30 листопада 1204 р. Імре не міг робити жодних походів за межі Угорщини: брат Андрій зібрав велике військо і багато баронів перейшло на його сторону, болгари зайняли Белград і Бранічево, а папа римський, який вів переговори з царем Калояном про унію, зажадав розпустити угорські війська, котрі готувалися до війни з Болгарією[976]. Імре навіть затримав папського легата, який віз регалії на коронацію Калояна[977].}

Очевидно, що Угорське королівство було зацікавлене у дружніх стосунках з Галицько-Волинською державою, князь якої Роман Мстис- лавич фактично розпоряджався київським престолом. Тому відразу ж після смерті короля Імре його брат Андрій ІІ уклав угоду з Романом Мстиславичем про взаємодопомогу і патронат над дітьми обох волода­рів на випадок передчасної смерті^[978].

Невдалі спроби реалізації ідеї угорсько-галицької унії. Величезна поліетнічна держава Арпадів, володарі якої були пов’язані родинними стосунками з попередньою галицькою династією, маючи вдалий досвід угорсько-хорватської унії, не могла не спробувати використати сприят­ливу кон’юктуру для спроби підпорядкування в тій чи іншій ступені сусідньої Галицької землі, особливо після загибелі Романа Мстиславича.

Угорсько-галицькі стосун­ки часів Данила Романовича, аналізуючи з точки зору полі­тики галицьких князів, умов­но можна розділити на два ета­пи: боротьби за Галицьку спад­щину (1205—1238) та переходу від конфронтації до тісного по­літичного союзу (1238—1264). Для Арпадів перший етап був періодом активної реалізації ідеї угорсько-галицької унії, а другий етап — періодом посту­пової відмови і усвідомлення безперспективності цієї ідеї.

Перший етап так само умовно можна розділити на шість фаз.

Пам'ятник угорському королю Андрію ІІ (1205-1235) (Національний історичний парк. Опустасер)

Перша фаза тривала від за­гибелі Романа під Завихвостом 19 червня 1205 р. до народжен­ня принца Бели 29 листопада 1206 р. Раптова, неочікувана і до кінця незрозуміла навіть для сучасників загибель га­лицько-волинського князя Романа Мстиславича поблизу Завихоста на території Польщі 19 червня 1205 р.^[979] викликала приплив ентузіазму у противників, спершу готових навіть об’єднатися для розподілу його спадщини. Усі можливі претенденти на Галицьку спадщину відразу ж спробували поборотися за неї з юними синами Романа. Першим опам’ятався Рюрик Ростиславич. Довідавшись про смерть колишнього зятя, він негайно покинув монастир і зайняв Київ. Його посли виїхали до чернігівського князя Всеволода Святославовича Чермного. Визнан­ня Рюрика і мир було куплено ціною передачі Білгорода братові Всево­лода — Глібові Святославовичу. Київські війська і половці рушили на Галич уже восени 1205 р. Заворушилися родичі бояр, вигнаних Рома­ном з Галича.

У цій ситуації вдова Романа — княгиня Єфросинія^[980] здійснила єдино можливий крок. Вона негайно зустрілася у Сяноку з угорським королем Андрієм II, який через мачуху доводився її дядьком. Андрій II, не вагаючись, прибув до Сянока, чим продемонстрував беззастережне визнання прав племінниці та її синів. Очевидно, він був готовий викону­вати умови домовленості з Романом у 1204 р., взявши на себе обов’язки патрона Романовичів. Угорський король “приАлъ бо бѣ Данила како милога сна своего”^[981] і прислав на допомогу військо з воєводами “МокъА великаго слѣпоцжого и Корочюна Вълпта и сна его Витомира и Благиню”^[982]. Судячи з імен воєвод, це військо було спішно зібрано в закарпатських комітатах Спіші та Земплині, тобто ближче до кордонів.

Галицьких бояр загибель Романа також заскочила зненацька. Тому партія противників його вдови, лідери якої перебували в еміграції, не встигла зорганізуватися до підходу угорського війська. Битва на березі Серету біля Микулина закінчилася перемогою Рюрика Ростиславича, але галицько-волинське військо організовано відступило до Галича. Су­тичку біля самого Галича, у якій мало не загинули союзники Рюрика Ростиславича — половецькі хани Котян і Сомогур Сутойовичі, виграли прихильники вдови Романа. Рюрик Ростиславич мусив відійти до Ки­єва^[983].

Андрій II ще остаточно не визначився щодо майбутніх стосунків із внучатим племінником. На даному етапі він ніби справді був готовий тільки допомогти Єфросинії відстояти спадщину чоловіка. Приймаючи Данила, як сина, угорський король, не маючи прямого спадкоємця, одруживши галицько-волинського князя зі своєю поки-що єдиною спадкоємницею Марією, міг розраховувати на майбутню унію з Галиць­ко-Волинською державою^[984]. Але, маючи приклад ідеї візантійсько- угорської унії, яка так і не відбулася, він міг не спішити, бо Марії було заледве два роки, а Данилові — чотири.

Тим часом претенденти на Галицьку спадщину владнали внутрішні протиріччя. Ольговичі на осінньому снемі 1206 р. у Чернігові знайшли компроміс у протиріччях між старшою і молодшою гілками династії, молодша гілка зберегла тільки Курськ, Рильськ і Путивль в обмін на підтримку претензій на Галицьку землю нащадків Ігоря Святослави­ча^[985]. Вигнані Романом бояри Кормильчичі, повернувшись з еміграції, згуртували навколо себе партію противників Романовичів, яка вислала до Ігоревичів посланців, закликаючи їх поборотися за дідівську спад­щину^[986]. За умов, коли угорський король став на сторону Романовичів, бояри не бачили іншого виходу: прихід чужих Олеговичів давав їм надію на реалізацію програми поділу влади з князями. За наявного розкладу інтересів угорський король завагався. Перевага була на боці супротивників^[987]. Проти боротьби з такими сильними противниками була і королева Гертруда. Андрій II почав переговори з переяславським князем Ярославом Всеволодовичем, сподіваючись домовитися про союз із його батьком — володимиро-суздальським князем Всеволодом Вели­ке Гніздо, який не міг довго залишатися байдужим до подій на заході Русі. За таких обставин вірні вдові Романа волинські бояри умовили її переїхати до Володимира. Угорська залога також покинула Галич, але король попередив галицьких бояр щодо передачі князівства Ярославові Всеволодовичу. Два тижні прихильники угорської партії чекали на Ярослава Всеволодовича. А той очікував рішення свого батька. Чутки про можливий наступ суздальських Мономаховичів трохи затримали Олеговичів та Рюрика. Але побачивши, що Всеволод Велике Гніздо не готовий до активної підтримки сина, у якого практично не було жодних прав на цю землю (він був тільки племінником останнього галицького князя з династії Ростиславовичів), вони виступили на Галич. Переяс­лавська рать перейшла Дніпро, але самотужки далі йти не наважилася.

У червні 1206 р. Володимир Ігоревич без проблем сів у Галичі, а Роман Ігоревич — у Звенигороді. Ігоревичі навіть пішли далі, змусивши вдову Романа покинути Володимир і, утвердивши на володимирському престолі з допомогою тамтешніх бояр Мстибога, Манчуку і Никифора, яких надихав галицький приклад, свого брата Святослава Ігоревича^[988]. Поза сумнівами, що на зміну позиції угорського короля вплинуло на­родження сина Бели і пов’язані з цим зміни матримоніальних планів.

Друга фаза (від народження принца Бели 29 листопада 1206 до по­вернення Данила у Галич у 1211 р.). Угорський король не відмовився від ідеї угорсько-галицької унії, про що свідчить прийняття ним ти­тулу короля Галіції і Лодомерії (rex Оаіісіае et Lodomerae)^[989]. Поява в Галичі і на Волині Олеговичів, глава клану яких утвердився у Києві, його явно не влаштовувала. А вдова Романа і далі була змушена орієн­туватися на угорську допомогу. Взимку 1207 р. вона прибула до двору краківського князя Лєшка Білого, якого теж не влаштовували зміни у Галицькій і Волинській землях. Лєшко вислав в Угорщину посольство на чолі з Вячеславом Лисим, закликаючи короля Андрія II підтрима­ти Романовичів. Єфросинія з молодшим сином Васильком залишила­ся у Кракові, а Данила з пестуном Мирославом вислала в Угорщину до двору Андрія II. Тут Данило Романович і залишився, виховуючись у товаристві трохи молодшого майбутнього угорського короля і свого свата Бели IV. Тут дитиною він і опанував угорську мову. Андрій II тим часом працював над способом підпорядкування Галицько-Волинської держави: посадити на престол свого послушного ставленика, добива­тися персональної унії на основі визнання її галицьким боярством чи просто зайняти ці землі, користуючись згодою папського престолу і спираючись на “давні права”, обґрунтовані на підставі Gesta Ungaro- rum^[990]. Прагнення короля приєднати галицькі землі підтримувала угор­ська еліта, сподіваючись на нові земельні володіння та титули^[991]. Якраз в цьому були закладені причини майбутніх невдач.

Тим часом молодший з Ігоревичів Роман, який (як син Ярославни і внук Ярослава Осмомисла, тоді як його брати були тільки пасинками Ярославни) вважав Галицьку спадщину своєю, через лідерів угорської партії галицького боярства встановив відносини з угорським королем та отримав від нього підтримку. Восени 1207 р. він вигнав брата з Га­лича^[992].

На думку Мирослава Волощука, статус Ігоревичів у Галицькій зем­лі був залежним від Арпадів, сюзеренітет яких визнало галицьке бо­ярство^[993]. Таку гіпотезу неможливо підкріпити жодними джерелами. Частота дипломатичних контактів не може бути свідченням васалітету, скоріше навпаки: контакти васалів залишаються за межами джерел. Ігоревичі не брали участі у жодних військових заходах Арпадів. Ан­дрію II було вигідним суперництво Ігоревичів, за якими стояв цілий клан Ольговичів, представник якого зайняв Київ. Тому він і допоміг Роману Ігоревичу. Але джерела нічого не говорять про характер і роз­міри цієї допомоги.

Водночас, скориставшись усобицею серед Ігоревичів, краківський князь Лєшко Білий з братом Конрадом, мазовецьким князем, без особливих зусиль зайняли Володимир і захопили в полон Святосла­ва Ігоревича. Спершу Лєшко віддав столицю Волині своєму родичеві Інгвару Ярославичу, але, відчуваючи незадоволення місцевої знаті чер­говим порушенням прав старшої гілки, передав місто белзькому князеві Олександрові Всеволодовичу, змусивши його наділити Василька Ро­мановича. Юний князь вже мав від Лєшка Берестейське князівство. Олександр виділив Василькові ще й Белз, але зі складу Белзького князівства вивів Червенську волость, передавши її своєму молодшому братові Всеволоду^[994].

Промахами Ігоревичів скористався і Рюрик Ростиславич, повер­нувши собі Київ. Втручання Лєшка Білого в справи Волині виклика­ло усобицю в цій землі. А заходи Романа Ігоревича, який пробував приборкати галицьке боярство, прискорили спротив останнього. Лідер проугорської партії Ілля Щепанович домовився з лідером іншої групи галицького боярства Володиславом Кормильчичем (напевно син кор- мильця - опікуна князя Володимира Ярославича^[995]). Проугорська пар­тія звернулася до угорського короля. Останній давно чекав на такий розвиток подій. У 1209 р. палатин Бенедикт Бор з угорським військом зненацька підійшов до Галича. Напевно, змовники відкрили йому ко­ротший шлях через карпатські перевали. Князя Романа Ігоревича захо­пили у лазні^[996]. Ініціатором цього вторгнення виступало саме галицьке боярство і його лідери. Тут теж немає жодних підстав для твердження про якийсь васалітет.

Тільки зайнявши Галич з допомогою бояр, угорський король по­чав реалізацію своєї програми. Він так і ще не вирішив, якою саме мала би бути підлеглість Галицького князівства. Старший Романович залишався при його дворі. Бенедикт Бор (бор угорською вино) вия­вився нестриманим, особливо до жінок. Він погано справлявся з своїм завданням, а угорське військо в Галичі вело себе як завойовники і са­мі провокували конфлікти. Частина боярства, невдоволена угорським правлінням, звернулася до пересопницького князя Мстислава Німого — соратника і двоюрідного брата Романа Мстиславича. Але коли пересоп- ницька дружина стала біля Галичиної могили навпроти дитинця, бо­яри відмовилися допомагати. Очевидно, знову перемогла проугорська партія. Її вождь Ілля Щепанович насмішкувато заявив Мстиславові: “княже, оуже еси на Галицини могылѣ посѣдѣлъ тако и в Галичѣ кнАжилъ еси”^[997]. Ці події теж слід віднести до 1209 р.

А тим часом Ольговичі досягли компромісу з Рюриковичами. Все­волод Чермний отримав Київ, Рюрик Ростиславич взамін дістав у по- життєве володіння Чернігів, Переяславське князівство повернули суздальським Мономаховичам. Розпочалися переговори і щодо Рязан­ської землі. На Різдво 1210 р. з тюрми були відпущені єпископ Арсеній та рязанські княгині^[998]. Тепер Ольговичі могли знову зайнятися про­блемою галицької спадщини. Тим більше, що Романові Ігоревичу вда­лося визволитися з угорського полону, а Святославові Ігоревичу — з польського.

Отримавши допомогу з Києва, Ігоревичі наприкінці 1210 р. легко опанували Галицьку землю. Бенедикт Бор втік за Карпати. Володимир Ігоревич сів у Галичі. Роман знову отримав Звенигород, а Святослав — Перемишль. Ізяслава Володимировича батько посадив у Теребовлі^[999]. Відчуваючи підтримку решти клану Ольговичів і великого князя Все­волода Чермного, Ігоревичі скерували до Угорщини посольство на чолі з путивльським князем Всеволодом Володимировичем, яке мало на меті внормувати стосунки. В даному випадку “дары”, згадані літописцем^[1000], аж ніяк не можуть бути свідченням якоїсь підлеглості. Розбивши рать Бенедикта Бора, яка мусила понести втрати, і будучи зацікавленими у збереженні миру, Ігоревичі дотримувалися звичної дипломатичної практики. Крім того, на цей раз за Ігоревичами стояли всі Ольговичі, а також смоленські і суздальські Мономаховичі.

Саме тому, відчувши себе впевненіше, Ігоревичі зайнялися при­борканням могутнього галицького боярства. Першим її етапом було роздроблення землі знову на чотири частки, другим — репресії проти лідерів боярської опозиції. При цьому загинули Ілля Щепанович, Юрій Витанович та ще 500 бояр. Володислав Кормильчич, Судислав та Пи­лип зуміли втекти до Угорщини. їх володіння роздали сіверським дру­жинникам^[1001]. Характерно, що під репресії потрапили не тільки пред­ставники проугорської партії. Ігоревичі просто заміняли галицьких фе­одалів своїми бенефіціарами, створюючи собі опору для утвердження в Галицькій землі.

Втративши дідівські володіння, боярські лідери згадали про Романовичів. Данило Романович усе ще перебував при дворі Андрія ІІ^[1002], який постійно розглядав можливості його повернення на галиць­кий престол, оскільки посилення Ігоревичів не входило до його планів. Тому на прохання галицьких бояр Андрій ІІ надав допомогу Данилові Романовичу. Угорське військо очолювали палатин Пот, воєводи Петро Турович, Банко, Міка (Міклош) Бородатий, Лотохарот (Ласло Харот?), Мок’ян (Мок’я великий сліпоокий, учасник походу 1205 р.?), Тибрець (Тібор) та Марцел.

У 1211 р. угорська рать з юним Данилом Романовичем підійшла до Перемишля. Володислав Кормильчич звернувся до перемишльської еліти: “братье пошто смышлдетесА не сии ли избиша цітци ваши и бра­тью вашю а инѣи имѣние ваше разграбыша и дщери ваша даша за рабы ваша а ^чьствии вашими владѣша инии пришелци то за тѣхъ ли хоче­те дшю свою положити”^[1003]. До цих слів боярського лідера літописець вложив усі причини, які штовхнули бояр в обійми Даниловичів: вони втрачали свої феоди, а з ними й усі надії. За таких обставин юний Да­нило і, навіть, його владна мати були спасінням.

Перемишльські бояри здали місто, а князя Святослава Ігоревича видали угорському воєводі. Поблизу Звенигорода на Білці розгорну­лася велика битва. Роман Ігоревич відчайдушно оборонявся. Йому на допомогу надійшли половці. З Волині до Данила Романовича пряму­вали дружини князів Василька Романовича, Олександра Всеволодови­ча, Інгваря Ярославовича та Мстислава Німого. Підійшла і польська допомога. Це не полишає сумнівів, що похід угорського війська був погоджений із княгинею Єфросинією та волинськими князями. Роман вирвався із Звенигорода і почав збирати допомогу, але біля Шумська його схопили. Лише тоді звенигородці здали місто князеві Данилу Ро­мановичу.

Володимир Ігоревич із сином Ізяславом покинули Галич та Тере- бовлю і втекли до Києва. їх переслідували до р. Нізди, де Ізяслав Воло­димирович змушений був залишити навіть нав’ючених коней.

Данило Романович увійшов до батькової столиці. Водночас з угор­цями та дружинами галицьких бояр до Галича вступили й волинські війська, з якими прибула княгиня Єфросинія. Тоді ж відбулося урочи­сте поставлення на престол князя Данила Романовича в Успенському соборі в Галичі. “и посадиша кназа Данила на столѣ w∏a своего великаго кнАЗА Романа во црькви стѣА Бца придвца Мрьи”^[1004] Літописець спеціально зазна­чив, що “король же Андрѣи не забы любви своега первый иже имѣАше ко братоу си великомоу кназю Романови но посла воа свога и посади сна своего в Галичи”^[1005], тобто угорський король відновив чинність домов­леностей з княгинею Єфросинією у Сяноку, розглядаючи юного Данила далі як свого сина і дотримуючись угоди з Романом 1204 р.

Друга фаза стосунків завершилася на користь вдови Романа та її синів. Угорський король на цьому етапі задовольнився роллю Данило- вого опікуна.

Третя фаза (від боярського перевороту в кінці 1211 р. до загибелі королеви Гертруди 13 вересня 1213 р.). Фактично, влада повертала­ся княгині Єфросинії, яка виразно спиралася насамперед на вірне во­линське боярство: першим на коронаційних урочистостях в Галичі був володимирський боярин Вячеслав Товстий.

На перших порах галицьке боярство і його новий лідер Володис- лав Кормильчич насолоджувалися своєю помстою. Вони викупили від угорського палатина Пота князів Ігоревичів й у вересні 1211 р. повісили їх у Галичі, мстячи за їхній терор та винищення галицького боярства. Разом з князями повішено й дружину Святослава Ігоревича — Ярославу Рюриківну, доньку Рюрика Ростиславича. Цей небувалий факт розправи над князями показав силу галицького боярства. Але, на мій погляд, даремно тут шукати якогось впливу чи погодження цього акту з угорським королем^[1006]. В ту епоху жоден коронований правитель не допустив би страти іншого титулованого правителя з волі його під­даних.

Палатин Пот відійшов відразу після посадження Данила на пре­стол, інакше бояри не ризикнули би прогнати княгиню. Страта Ігоре- вичів була кульмінацією боярського бунту. Домігшись такого небува­лого тріумфу, галицьке боярство не мало наміру ділити владу з вдовою Романа. Остання мусила би якось реагувати на повішення князів: на Русі нічого подібного не відбувалося ніколи. Сакральна особа князя була для решти верств недоторканою. Боярин за свої вчинки відпо­відав головою, а князь — престолом. Тому галицькі бояри наказали княгині покинути Галич. Данило, який після тривалого перебування в Угорщині спершу не впізнав матері, тепер не хотів залишитися без неї. Хлопчик заплакав, а шумавинський тіун Олександр потягнув коня, на якому сидів князь, за вуздечку. Юний Данило вихопив меча, щоби ударити тіуна, але тільки поранив коня. Мати поспішила втихомири­ти сина і вмовила його залишитися у Галичі, а сама виїхала у Белз до молодшого Василька^[1007]. Малолітній Данило Романович залишився номінальним галицьким князем й фактично заложником у боярських руках.

Літопис однозначно пояснює причини перевороту і реакцію на ньо­го угорського короля: “...^ставивши и оу невѣрны Г аличань Володиславлимъ свѣтомъ хотАща бо кнАжити сама. Оувѣдавъ король w изгнаньи єа съжалиси”^[1008]. Княгиня поїхала до Угорщини і взимку 1212 р. угорське військо на чолі з королем знову ввійшло до Галича. Крім всього іншого, маю­чи проблеми з власними баронами, Андрій ІІ не міг залишити без- наказно не так боярський переворот, як страту князів. Тим більше, що він залишався офіційний опікуном Данила і ще не передумав ви­давати за нього дочку. З іншого боку, на Галич наступали волинські дружини князя Василька і його нового сюзерена — волинського князя Інгваря Ярославовича. “Король... приведе ятровъ свою, велику княгиню Романовую”^[1009]. Становище було відновлено. Вожді галицького боярства Володислав Кормильчич, якого король прямо звинуватив у вигнанні княгині і спробі захопити престол, Судислав та Філіп були схоплені “и моученоу быівшю”^[1010]. Судислав, який, вірогідно, мав словацькі корені та якісь володіння в Угорському королівстві^[1011], зумів відкупитися (“много имѣнига давъ... же во зла пременисА рекше много злата давъ”)^[1012]. Володислава Кормильчича “иковаше ведоша и во Оугры”^[1013] — вивезли до Угорщини.

Проте його брати Яволд та Ярополк зуміли втекти і переконати пересопницького князя Мстислава Німого заново поборотися за галиць­кий престіл. Цей епізод пройшов повз увагу дослідників, які поспіши­ли оголосити Володислава Кормильчича вірним служакою Арпадів^[1014]. Немає жодних джерел, які би дозволили віднести Володислава Кор­мильчича до проугорської партії в період до початку репресій Ігореви­чів. Якщо його батько залишався живим до 1188 р. (Володимир Ярос­лавич народився бл. 1153—1155 р., його кормильцю-опікуну на той час мусило бути десь біля 40 років, тобто у 1188 р. — більше 70), то він мав займати почесне місце в оточенні князя. І до кінця століття його син, тобто Володислав Кормильчич, мусив знаходитися на вершині бо­ярської еліти. Він не сприйняв прихід Романа, що цілком зрозуміло, і мусив емігрувати (жодне джерело не дозволяє пов’язати цю еміграцію з Угорщиною). Повернувшись з еміграції, він ініціював запрошення Ігоревичів. І це теж цілком зрозумілий крок, адже йшлося про внуків Ярослава Осмомисла. Свого часу батько Володислава міг навіть спілку­ватися з старшими Ігоревичами у Новгороді-Сіверському, де перебував з Володимиром Ярославичем (звичайно, якщо він розділив еміграцію з своїм вихованцем, про що можна тільки здогадуватися). Тому Володис­лав міг розраховувати на провідні позиції при Ігоревичах. Коли ж Іго- ревичі виявилися неготовими до необхідності рахуватися з галицьким боярством, він погодився з лідером проугорської партії Іллею Щепано- вичем. Але поведінка Бенедикта Бора та його війська підтвердила його сумніви. Його група запросила пересопницького князя Мстислава Ні­мого, але не зуміла подолату опір проугорської партії. За свої вагання і сумніви він зазнав репресій під час повернення Ігоревичів, але йому вдалося втекти, бо страти і репресії торкнулися переважно Іллі Щепа- новича і його проугорської партії. Володислав Кормильчич і його група втратили тільки феоди, тобто батьківські і дідівські володіння. І вони згадали не про угорського короля (!), якому наче б то служили, а про

Королева Гертруда і король Андрій ІІ (Манускрипт 1409 р.)

Романовича і з рештками партії Іл­лі Щепановича кинулися просити повернення Данила Романовича та його матері. Але, побачивши, що правити збирається вдова Романа, оточена вірними волинськими боя­рами, вони скористалися відходом угорських військ, розправилися з

Ігоревичами і прогнали княгиню.

А коли угорський король знову по­вернув Романову вдову, вони ки­нулися знову до пересопницького князя. І Мстислав Німий, який мав вже сумну практику походу під Га­личину могилу, вдруге міг зважи­тися лише на запрошення людей, яким довіряв і у реальних можли­востях яких був впевнений. Це ще раз підкреслює, що а цей час група Володислава Кормильчича не асо­ціювалася з проугорською партією. При підході пересопницької дружини галицькі бояри знову підняли бунт і княгиня-вдова з Да­нилом Романовичем та боярином Вячеславом Товстим мусили вкотре втікати до Угорщини. До Галича вступила дружина Мстислава Німого. У Василька Романовича, скориставшись з таких змін, відібрали Белз. Олександр Всеволодович віддав його братові — червенському князеві Всеволодові. Василькові залишився тільки невеличкий Каменецький уділ у Східній Волині, куди він вирушив з пестуном Мстиславом.

Король Андрій ІІ знову зібрав рать і наприкінці літа 1213 р. ви­ступив до Галича. І вирушив він не сажати Володислава Кормильчича своїм намісником у Галич, а відновити на престолі Данила Романо­вича. І те, що Володислав був відпущений з ув’язнення і теж йшов з князем та його матір’ю, було результатом певного компромісу: мож­ливо, що княгиня в такий спосіб спробувала домовитися із галицьким боярством.

Але біля Лелесового монастиря (нині с. Лелес на лівому березі р. Латориці поблизу Требішова у Словаччині^[1015]) змовники, яких очолю­вав палатин Бенедикт Бор, спробували вбити короля. А у столиці 13 ве­ресня 1213 р. була вбита королева Гертруда, а її юний брат, калочський архиепископ Бертольд ледве врятувався втечею. Тому король мусив негайно повернутися і зайнятися приборканням змовників. Причому галицький літописець був добре поінформований про всі ці перипетії в угорському таборі^[1016]: “король же поусти Володислава и собра много вой и йде на Галичъ. Ставше же во манастырѣ Лелесовѣ невѣрнии же боАрѣ хотѣша его оубити и оубиша же женоу его, а шуринъ его щдва оутече патрѣархъ Авлѣскыи и мнозии скыіи и мнозии Нѣмци избити быша и потомъ королеви ^братившюсА мнозѣ избити быша, а дроугшл разбѣгошасА. МАтежу же быівшю королеви не могшю въиныі оучинити за безвконие ихъ”^[1017]. Король Андрій II не міг продовжувати похід. Бунт баронів, які готові були посадити на трон 8-річного принца Белу (і Андрій II змушений був виконати цю вимогу), затягнувся. До повно­го опанування ситуації до літа 1214 р. король не міг приділяти увагу зовнішній політиці^[1018].

Данило з матір’ю і галицькі емігранти залишилися, заскочені зне­нацька, в угорському таборі недалеко від Требішова дорогою до Пере­мишля. Тепер вони могли розраховувати лише на себе: невідомо було чим скінчиться заколот в Угорщині. За цих умов рішучий і сміливий Володислав Кормильчич став паном ситуації. Князь Мстислав Німий, довідавшись про похід угорського короля, покинув Галич і повернув­ся до Пересопниці. Як командир авангарду Володислав першим дові­дався про цю звістку. Він покинув королівський табір з галичанами, вирушивши до Галича, і, як стверджує літопис, “вокнажися и сѣде на столѣ”^[1019].

Навколо цього факту триває дискусія. Значна частина дослідни­ків погоджується, що Володислав Кормильчич таки був проголошений князем^[1020]. У ситуації, яка склалася, ніхто не міг завадити Володис- лаву здійснити цей акт, а галицьке боярство своїми потугами цілком було готове до такого повороту. Зрештою вони мали вдалий приклад болгарських бояр Асенів, які стали царями, заложивши нову динас­тію^[1021]. Звичайно, їх успіх був добре знаний у середовищі галицького боярства, з яким, можливо вони й були пов’язані у XII ст. Але такий незвичний вчинок (трохи пізніше ще кілька боярських лідерів спробу­ють стати князями^[1022]) збентежив перш за все істориків. Микола Ка­рамзін першим висунув гіпотезу про таємну домовленість між Андрієм та Володиславом Кормильчичем^[1023]. Цю бездоказову версію теж apriori прийняли Дмитро Іловайський (який погоджувався з тим, що Володис­лав став князем, але вирішив, що при цьому був угорським васалом^[1024]) та Сергій Соловйов^[1025]. Пробували аргументувати цю версію Микола Дашкевич^[1026] та Олександр Майоров^[1027], а більшість просто погодилися, подаючи Володислава Кормильчича як угорського намісника^[1028], при цьому не звертаючи увагу на те, що такий висновок прямо суперечить джерелам і не спирається на жодний документ. До самого походу Во­лодислав Кормильчич намагався будь-якими способом звільнитися з угорського ув’язнення, а після того як зайняв князівський престол^[1029], мусив намагатися внормувати стосунки з Арпадами і за визнання свого титулу був готовий навіть визнати себе васалом, але князем він став сам, що підкреслив літописець, за підтримки своєї боярської групи. Навіть якщо у складі дружини Володислава Кормильчича, яка в кінці вересня 1213 р. ввійшла до Галича, і були угорці (як це припускала Тетяна Беляева^[1030]), то це були найманці, набрані після того, як король Андрій II покинув табір на р. Латориці. Саме ці найманці — угорці та чехи допомагали князю Володиславу відбивати наступ волинських князів. Джерела не дають жодних свідчень навіть васалітету бояр­ського князя. На мою думку, до цього просто не дійшло. Ситуація в Угорщині стабілізувалася — і король Андрій II прийняв інше рішення. А третю фазу однозначно виграло галицьке боярство.

Четверта фаза (від вересня 1213 р. до серпня 1219 р.) була над­звичайно динамічною. Володислав Кормильчич, подібно до всіх інших боярських лідерів, включаючи й тих, що мали родичів і деякі володін­ня в Угорщині, схилявся до угорських королів настільки, наскільки це було йому вигідно з огляду політичної кон’юнктури. В Угорщині ліде­рів галицького боярства приваблювала політична програма угорських баронів (значна частина котрих мала слов’янські родоводи), за якою король мав ділитися владою зі своїми баронами, виступаючи тільки як перший серед рівних. Звичайно, галицькі бояри були готові піти на унію з Угорщиною, подібно до хорватських бояр, але ще більше їх влаштовував номінальний галицький князь, послушний боярській волі. Менталітет галицького боярства залишився незрозумілим навіть для волинських сучасників. Волинські бояри, кар’єра та успіх яких повністю залежали від правлячих князів, бачили в галичанах тільки зрадників, що, зрештою, і відобразив Галицько-Волинський літопис, редактори та інформатори якого були волинянами. Так, літописець з жахом писав про вчинок Володислава Кормильчича, який ризикнув назвати себе князем (“нашедъ зло племени своемо и дѣтемь своимъ кнАжениА дѣлА вси бо кнАзи не призрАхоу дѣтии его того ради”^[1031]).

З огляду на бунт в Угорщині, княгиня Єфросинія з сином Данилом перебралася до краківського князя Лєшка Білого, а звідти вируши­ла до молодшого сина Василька у Кам’янець на Случі. А тим часом відразу ж весною 1213 р. на Галич виступили пересопницький князь Мстислав Ярославович з дружинами прихильників Данила і Василька Романовичів, володимирською — Олександра Всеволодовича та белзь- кою — Всеволода Всеволодовича, й польською допомогою Лєшка Білого. Володислав Кормильчич залишив братів обороняти Галич, а сам з най­маними загонами угорців та чехів зустрівся з волинянами на р. Боброк (десь в районі нинішньої Бібрки). Його військо було розбите, але Галич вистояв. Безрезультатно завершилося і вторгнення польських військ на чолі з Лєшком Білим. Він лише змусив Олександра Всеволодовича віддати племінникам Перемишль та Тихомль. Боротьба за галицьку спадщину продовжувалася. Боярський лідер Володислав Кормильчич виявився непоганим князем, зумівши вистояти проти сусідів^[1032]. Однак його сила базувалася, насамперед, на порозумінні з іншими боярськи­ми лідерами, а воно не могло тривати надто довго, бо ті вважали себе не гіршими й самі були готові одягнути княжу шапку. Крім того, і сприятливі зовнішньополітичні умови теж не могли тривати довго.

Як тільки трохи стабілізувалося становище в Угорщині, король Андрій II вирішив остаточно розв’язати проблему галицької спадщини. Подібно до того, як розправа галицьких бояр з Ігоревичами, певною

мірою, підштовхнула угорських баронів до бунту проти Андрія II, так останньо­го приклад Володислава Кормильчича підштовхнув до радикальніших дій. В умовах протистояння з власними ба­ронами він не відчував себе настільки сильним, щоби просто окупувати Га­лицьку землю, перетворивши її на провінцію Угорського королівства. Ко­роль вирішив знайти порозуміння із сусідом — краківським князем Лєшком Білим, міцно прив’язавши того до га­лицьких проблем, а також порозумітися з княгинею Єфросинією та волинськими князями і новими лідерами галицьких бояр, яких би влаштували такі переміни. До подібного компромісу після невдалої спроби відновити владу Романовичів у Галичі схилявся й Лєшко Білий. То­му обидві сторони легко домовилися і у 1214 р. у Спіші укладено угоду між Угор­щиною та нольщею про розподіл галицької спадщини. Угоду скріпили шлюбом п’ятирічного сина Андрія II Калмана з трирічною донькою Лєшка Білого Саломеею, внучатою племінницею Романа Мстиславича. Краківський князь мав отримати Перемишль та частину волинських прикордонних замків. Романовичам же з допомогою того ж Лєшка по­вернули Володимир^[1033].

Володислав Кормильчич не зміг вчинити опору, боярська еліта поспішила до нового володаря. Калман їх повністю задовольняв, він був дитиною і вони сподівалися зайняти при його дворі ключові місця. За Калманом та Саломеею стояли Угорщина й Польща, Романовичі сприйняли таку ситуацію, тож боярству не було жодного інтересу бо­ронити князя Володислава. Він потрапив до угорського полону, але король оцінив його здібності і вирішив про всяк випадок притримати, щоби мати можливість використати при нагоді, хоча б і для тиску на тих боярських лідерів, які в обмін на зраду Володислава отримали місця при дворі Калмана. Тому колишній боярський князь, як встано­вив М. Волощук, спокійно жив в Угорщині як феодал середньої руки десь до 1232 р.^[1034], хоча літописець Романовичів ствердив: “...и в том заточень оумре”^[1035]. Зрештою Володислава на початку, напевно, таки ув’язнили, а потім його доля вже не цікавила руських літописців, на Русі він так більше і не з’явився, тому вони вирішили, що він помер.

Реалізація короткотривалої Спішської угоди докладно розібрана ©.Головком¹⁰³⁰. Калмана короновано в Галичі у 1215 р. Король Андрій II забезпечив панування свого сина сильним гарнізоном. Утворення окремого Галицького королівства з молодшим Арпадовичем на тро­ні, який підпорядковувався батькові, чий титул підкреслював підпо­рядкованість цього королівства, повністю влаштовувало Андрія II^{[1036] [1037]. Угорський король звернувся до папи з проханням, аби той уповнова­жив естергомського архиепископа коронувати Калмана, домагаючись таким способом від папи легітимізації титулу галицького короля для сина[1038]. Від імені Калмана було послано грамоти до папи Інокентія III із запевненнями, що населення Галицької землі прагне до унії з Римом і вишле своїх єпископів на собор,[1039] який був запланований на листо­пад 1215 р.}

На початку 1215 р. король знову звернувся до папи, просячи “щоб золоту корону Королівства нашому синові надіслали, відповідну коро­лівському титулові, і через прихильного нашого довіреного переслали в найближчий час, щоб він міг втішитися як помазанням на короля, одержаним від Апостольського Престолу, так і короною, одержаною завдяки Вашій щедрості, і завдяки цьому міг здобути належну по­честь своїх підданих, а у сусідів належне тривале визнання”^[1040].

Текст звернення не полишає сумнівів, яке значення легітимати- зації сина надавав угорський король. Йому потрібно було визнання коронації як галицькою елітою, так і сусідніми руськими князями. Але виконавці його політики на місцях не зовсім адекватно сприймали ситуацію. Потрібно було якнайширше залучити до двору Калмана га­лицьке боярство, залишивши останньому владу на місцях. Крім того, зацікавити ієрархію унійними питаннями. Однак замість цього було продемонстровано грубі спроби насильного запровадження унії з лік­відацією традиційної літургії, що відразу ж використали незадоволені бояри. Зустрівшись з опозицією, угорські очільники звично вдалися до насильства. Дійшло до збройного повстання, під час якого двір ко­роля опинився в облозі. Андрій II мусив піти на компроміс вже за не­вигідних для себе умов. Зрозуміло, що галицька делегація на соборі 1215 р. так і не з’явилася.

Галицькі бояри добилися повернення Перемишльського князівства, що привело до знесення Спішської угоди. Краківський князь Лєшко Бі­лий затаїв образу на свата і звернувся до князя Мстислава Мстиславича Удатного, чиї права на галицьку спадщину, як внука Ярослава Ocmo- мисла, були найбільшими. У 1205 р., будучи незначним торопецьким князем, він не мав чим ці права підтримати, а тепер після знаменитої Липицької перемоги (20—21 квітня 1216 р.)^[1041], будучи відомим на всю Русь і маючи на київському престолі двоюрідного брата Мстислава Ро­мановича, він без вагань поборовся за галицький престол.

З київською допомогою, яку очолював овруцький князь Володимир Рюрикович, Мстислав Удатний підійшов до Галича і під його стінами розгромив військо Калмана. Юний король із новим боярським лідером Судиславом (який в останній час готовий був звернутися до Данила Романовича) втекли до Угорщини, а Мстислав у серпні 1219 р. став галицьким князем^[1042] Права Мстислава Мстиславовича як внука Ярос­лава Осмомисла сумніву не підлягали. Вдова Романа та її оточення поспішили скріпити союз із новим галицьким князем шлюбом Данила Романовича з його донькою Анною^[1043].

Таким чином, четверта фаза відзначалася поступовим відходом від угорської орієнтації і прагматизмом у стосунках, який диктували умови княжіння боярського лідера Володислава Кормильчича, переорі­єнтація Угорщини на угорсько-польський союз, закріплений у Спіші 1214 р. династичною угодою і поява галицького короля Калмана. За­кономірним результатом стала підтримка претензій Мстислава Удат­ного, якому промахи угорської політики, що не враховувала інтереси галицького боярства, дозволили доволі легко реалізувати ці претензії.

П’ята фаза тривала від серпня 1219 р. до літа 1234 р. Вона була ще динамічнішою.

Утвердження Мстислава Удатного у Галицькому князівстві значно укріпило становище Єфросинії та її синів. Тепер Данило Романович виступав однозначним легітимним спадкоємцем галицького престолу і при цьому можна було зосередитися на відвоюванні волинської вот­чини. Тесть Мстислав надійно оберігав зятя від ударів у спину. Тому відразу ж у 1219 р. було укладено угоду з литовськими князями^[1044]. І хоча волинське боярство добилося завершення регенства й відходу княгині-матері у монастир, змін не відбулося. Данило вже змужнів і довів, що може правити сам. А мати залишалася поряд, прийнявши чернецтво, скоріше всього, у монастирі святого Федора у Володимирі, де перебували також Феодора, донька Романа від першого шлюбу, а згодом і Данилова невістка Олена, вдова новогрудського князя Романа Даниловича^[1045].

Мстислав Удатний намагався будь-якою ціною зберегти тісний союз з краківським князем Лєшком Білим. Тому він відмовився допомагати зятеві проти Лєшка Білого. Але волинське військо в союзі з литовця­ми у 1219—1220 рр. повернуло Берестя, Угровеськ, Верещин, Стовп’є, Комов і все порубіжжя, а також домоглося перемоги над польським війсьм на річці Суха Дорогва^[1046]. Цього виявилося досить аби Лєшко Білий запідозрив Мстислава Мстиславича у змові з Романовичами. Він звернувся до угорського короля: “не хочю части в Галичи но даи его зати моему”^[1047].

Угорсько-польське військо підійшло до Перемишля. Бояри почали метатися. Перемишльський тисяцький Ярон втік перед союзниками, а Судислав підняв бунт у Городку. Данило Романович виступив на допо­могу тестеві. Волинське військо, яке оточило Городок, було атаковане і розбите союзниками. У цій битві загинули Василь Молза, Михалко Скула та багато інших значних бояр. Відрубану голову Михалка Ску­ли, з шиї якого було знято три золоті ланцюги, принесли юному га­лицькому королеві Калману^[1048].

Мстислав Мстиславич з Данилом Романовичем і белзьким кня­зем Олександром Всеволодовичем чекали волинян на р. Зубрі. Після з’єднання війська, Мстислав Удатний послав волинських князів обо­роняти Галич, а сам вирішив стримувати противника, повільно відсту­паючи у тому ж напрямку. Угорський бан Фільній^[1049], який фактично керував угорсько-польським військом, настиг це військо біля Рогожи­на (тепер село Рогізне Жидачівського р-ну Львівської обл.). Битва за­кінчилася поразкою галицького князя.

Белзький князь ухилився від маршу на Галич, очікуючи нагоди при­єднатися до союзників. Данило Романович вчасно досяг Галича і орга­нізував його оборону. На Кривавому броді волиняни відкинули угорсь­ко-польське військо короля Калмана і їхніх галицьких прихильників. Але після поразки від Фільнія Мстислав наказав зятеві покинути Га­лич.

Відступ був дуже важким. Данило з тисяцьким Дмитром, воєводами

“Золота булла” Андрія ІІ 1222 р.

Глібом Зеремійовичем і Мирославом залишили столицю. На підході до Товмача їх наздогнали прихильні до Калмана галичани на чолі з Володиславом Вітовичем. Битва тривала до темної ночі. Мужньо би­лися бояри Гліб Зеремійович та Семен Коднинський. У гущі битви був і князь Данило Романович, вперше демонструючи свою відвагу і вій­ськову майстерність. У полон потрапив галицький боярин Янець. Вночі на марші галицьке військо на чолі з боярином Глібом Васильовичем знову атакувало волинян. Данило Романович з ар’єргардом виявився відрізаним. Йому на допомогу прийшли Гліб Судиславович, Гаврило Іворович і Переніжко. Далі волинське військо пройшло Онут і 25 жов­тня 1220 р. дійшло до міста Плава, де нарешті вдалося роздобути їжу і перепочити. Після цього вони добралися до Кучелмина і переправили­ся через Дністер^[1050].

Мстислав Удатний вирушив набирати половецьку допомогу, а війська Лєшка Білого, до якого приєднався белзький князь Олександр Всеволодович, вторглися до Західної Волині. Польський князь став біля Щекарева, не даючи волинянам прийти на допомогу Мстиславові Удатному.

Тим часом Мстислав Удатний повернувся з половецькою допомо­гою: він був зятем хана Котяна. 24 березня 1221 р. Мстислав Удатний з половцями поблизу Галича розгромили військо Фільнія: “...бѣгающим же Оугромъ и Лахом избьено бы ихъ множьство и гать бы величавый Фила пароб- комъ Добрыниномъ”^[1051]. Найдовше оборонялися угорці, які укріпилися на даху Успенського собору, де були встановлені каменомети і засіли лучники. Але невдовзі, відрізані від води, угорці мусили здатися. По­лоненого короля Калмана відвезли до Торчеська. Боярин Судислав упав на коліна перед князем Мстиславом, був прощений і отримав важливе посадництво у Звенигороді. Відтоді щасливий суперник Володислава Кормильчича став наближеною особою Мстислава Удатного зі значним впливом на політику галицького князя.

Постать і політична доля одного з лідерів галицького боярства — Судислава яскраво показує політичне обличчя галицького боярства, для якого найважливішою метою було поділити владу з князем. По­при явно недостатню увагу дослідників до галицького боярства^[1052], не можна не зауважити його визначальної ролі в боротьбі за спадщину Романовичів. Беручи активну участь у цій боротьбі, галицьке бояр­ство відстоювало найперше своє право формувати політику князівства, ділячи владу з правлячим князем. І домінування угорської партії серед галицького боярства було зумовлено не бажанням служити Арпадам, а прихильністю до угорської моделі стосунків баронів з королем, яка вилилася у Золоту буллу 1222 р., що її дарував Андрій ІІ. 31 стаття булли дозволяла васалам збройний бунт проти сюзерена у разі пору­шення дарованих їм прав^[1053]. Не випадково після надання Золотої бул­ли у короля Андрія ІІ з’явилися плани утворення васальних князівств: Славонського, Трансільванського і Галицького^[1054].

Для галицької верхівки, правління юного короля Калмана, при якому головну роль став відігравати боярський лідер Судислав, було вигіднішим, ніж правління Романовича чи іншого Рюриковича, тому галицька еліта охоче йшла на співпрацю з Арпадами. Але щойно остан­ні пробували обмежити вплив боярства, замінити його своїми міністе- ріалами, або ж нав’язати йому небажані політичні чи релігійні рішен­ня, боярство відразу ж поверталася до Рюриковичів. А без підтримки галицького боярства і його лідерів угорці не мали найменших шансів утриматися в Галицькій землі, що й показав перебіг описаних подій. Але угорська еліта вперто не хотіла з цим рахуватися, результатом чо­го і був провал угорської політики в галицькому питанні^[1055].

Доля галицького угорського короля Калмана (*1208 — f11.04.1241) склалася трагічно. Звільнившись з полону, він зберіг королівський ти­тул, був правителем Хорватії і Словенії, а може й Словаччини, тримаю­чи свій двір у Спіші, і героїчно загинув під час монгольської навали (по­мер від ран, отриманих в битві на р. Шайо 11 квітня 1241 р.)^[1056]. Галиць­ка королева Саломея (*1211/1212 — f10.11.1268), яка дала обітницю дівочої чистоти, після смерті чоловіка, що допоміг її у дотриманні цієї обітниці, заснувала монастир кларисок у Завихості (де, ві­рогідно, відмолювала гріх свого батька за вбивство Романа Мстиславича побли­зу цього міста, сам Лєшко Білий теж був підступно вбитий 27 листопада 1227 р.), в якому стала черницею. У 1672 р. була канонізована^[1057].

Галицька королева Саломея (1212-1268) (ікона ХІХ ст.)

Успіхи Данила Романовича не могли не турбувати галицьке боярство. Володи- мирський князь підпорядковував собі всю Волинь. Поки у Мстислава Удатного не було синів, Данило Романович виступав як єдиний легітимний спадкоємець тестя, тому й виконував усі його вимоги як зви­чайний васал. Повернення Романовичів з їх програмою візантійської моделі вла­ди були в Галичі небажаними. Уступка угорському нобілітету у вигляді Золотої булли, безперечно, підштовхнула Судис- лава. Радники Мстислава Удатного поча­ли працювати над зближенням князя з Угорщиною. Мстислав досягнув нарешті згоди з верхівкою боярства, він перебував на вершині слави й домовленість з Угорщиною його повністю влаштовувала. Угоду було скріплено шлюбом його доньки з молодшим сином Андрія II — герцо­гом Андрієм. Ватиканські документи свідчать, що галицький князь пообіцяв віддати зятеві Галич^[1058]. Саме після цього шлюбу Арпади, на­решті, отримали легітимні права на Галицьку спадщину^[1059].

Зрозуміло, що після цих перемін обидва зяті ревниво слідкували один за одним і за своїм тестем, якого бояри намагалися посварити з старшим зятем. Вони були зацікавлені у передачі престолу угорському зятеві, сподіваючися від нього щонайменше повторення Золотої булли. Тому вони інтригували постійно, зіштовхуючи між собою князів. За таких умов герцог Андрій легко повірив намові свого боярина Семен- ка Чермного і втік з Перемишля. Взимку 1226 р. король Андрій II з угорським військом підійшов до Перемишля. Тисяцький Юрій Дома- жирич здав місто, а сам втік до Мстислава Удатного. Король підійшов до Звенигорода, на допомогу йому прийшла польська рать з воєводою Пакославом. Угорці взяли Теребовлю, Тихомль, але біля Крем’янця зазнали значних втрат. Аж тоді Мстислав Удатний звернувся до зятя. Посольство очолив сам Судислав. Він розумів, що з падінням Мстисла­ва Удатного може втратити все.

На р. Білці поблизу Звенигорода, на полях на горбистому пасмі від міста до Шоломи!’¹⁰⁸⁰, галицька рать на чолі з Мстиславом Удатним розбила угорців. “Оугры же выѣхаша противоу емоу и со становъ Королевыхъ. Мьстиславъ же бисА с ними, и побѣди а и гнаша по нихъ до становъ Королевыхъ секоуще. И тогда же Мартиниша оубиша воеводу королева”¹⁰⁸¹. Король розпо­чав відступ. Волинські полки Данила і Василька Романовичів з галиць­ким воєводою Глібом Зеремійовичем підійшли до Городка. Волинські князі не дали полякам підійти на допомогу угорському королю, який відступав з Галицької землі¹⁰⁸².

Але Мстислав Удатний не тільки не використав своєї перемо­ги, а несподівано відмовився від Галича на користь герцога Андрія. Літописець приписав це рішення інтригам галицьких бояр Судисла- ва та Гліба Зеремійовича. Обидва лідери (другий з них послідовно підтримував Романовичів) раптом об’єдналися на спільній “боярській” платформі: їх лякала можливість повернення до Галича Данила, за яким тепер стояла вся Волинь. А передавши Галич в руки молодо­го герцога Андрія, обидва могли розраховувати не тільки зберегти власні позиції, а й наблизитися до реалізації положень Золотої булли в Галицькій землі. Зміст чергової боярської змови літописець вклав в уста Судислава: “Княже, даи дщер свою и'броученоую за королевича и даи емоу Галичь, не можеш бо держати самъ а боАре не хотать тебе... аже даси королевичю когда восхощеши можеши ли взати под ним, даси ли Данилови в вѣкы не тои боу- деть Галич”¹⁰⁸³.

Галицьке боярство добре усвідомлювало небезпечне для себе поси­лення самого Мстислава Удатного або ж повернення його зятя Данила Романовича. Прийнятий проект, до реалізації якого змусили Мстисла­ва Удатного, зводився до розподілу Галицької землі. Основна її частина з Галичем переходила до герцога Андрія, при якому на першу роль знову висунувся Судислав. Південно-східна частина, так зване Пониз­зя (землі колишнього Звенигород-Дністровського князівства у середній течії Дністра, Ушиці, Смотрича, Збруча і Серету¹⁰⁸⁴ аж до нижньоду- найських міст), мала відійти до Мстислава Удатного. При дворі князя Мстислава першу позицію зайняв боярин Гліб Зеремійович.

Боярські лідери розраховували обдурити один одного і у перспективі ^{[1060] [1061] [1062] [1063] [1064] зробити своїх князів сюзеренами всієї Галицької землі. Але Судислав виявився хитрішим за Мстислава Удатного і Гліба Зеремійовича. Мстис­лав втратив все і у 1226 р. отримав від великого київського князя Воло­димира Рюриковича тільки Торчеськ у Київській землі, звідки написав у пориві розкаяння зятеві Данилові Романовичу: “сыноу сгрѣшихъ не давъ тобѣ Г алича но давъ иноплеменьникоу Соудислава льстьцА свѣтомъ обольсти бо мА, ажь БГ восхочеть поидивѣ на на азъ всажоу Половцы а ты своими аще Бъ дасть его нам а ты возми Галичь, а азъ Понизье”[1065]. Мстислав Удатний тепер про­понував старшому зятеві той самий розподіл Галицької землі. Але до реалізації цієї пропозиції теж не дійшло. Боярин Гліб Зеремійович не допустив до побачення зятя з тестем — програвши Судиславу і побоюю­чись Данила Романовича, він тепер боявся втратити перше місце поруч з князем у незначному Торчеську на південному кордоні. Мстислав Удатний не переніс всіх цих потрясінь і помер у Києві у 1228 р.[1066]}

У 1227—1228 рр. Данило Романович повністю об’єднав Волинь, утвердившись у Луцьку та Чорторийську. У 1230 р., перебуваючи в Угровську, Данило Романович отримав несподівану звістку від гали­чан, що Судислав з великим військом виступив до Пониззя.

Угорський король, реалізуючи свої плани в Болгарії^[1067], звернув ува­гу на низини Пруту, Дунаю і Дністра. Далі король спробував взяти під контроль правобережних половців, яких болгарські царі втягнули до балканської політики. Уже в 1221 р. угорські домініканці проникли до половців, дійшли навіть до половецьких веж на Дніпрі, правда “нічого значного для Божої справи не досягли”, деякі з них були схоплені, а двоє вбиті^[1068]. У 1221 р. для опанування цієї території він думав залу­чити Тевтонський Орден, надавши йому землі у Барцашазі, але коли лицарі почали організовувати власну орденську державу, відмовився від цього наміру, зваливши у 1225 р. всю вину на лицарів^[1069], тим більше, що знову відкрилися перспективи утвердження Арпадів на га­лицькому престолі, тобто нові можливості для опанування цієї терито­рії. У 1224 р. широкі привілеї отримали колоністи-сакси у Трансіль­ванії^[1070]. 31 липня 1227 р. на прохання угорського короля папа Григо­рій IX призначив абата Роберта легатом “іп Cumanorum et Brodmcorum provinciis”^[1071]. У 1228 p. Роберт з печським єпископом Бартоломієм та трансільванським єпископом Рейнольдом у присутності молодшого короля Бели IV урочисто охрестили сина половецького хана Бортуа з його свитою^[1072]. Бортуа зі своїм військом взяв участь у поході угорців до Галичини наступного року. Правдоподібно, угорці переселили його орду (на такому ж праві, як сасів і секеїв) до Трансільванії. 21 березня 1229 р. провінціал угорських домініканців Теодоріх був призначений половецьким єпископом. Само єпископство з резиденцією у Мілкові (при гирлі р. Мілков на території пізнішої Молдови) підпорядковано безпосередньо папі. Молодший король Бела IV додав до свого титулу “король куманів”^[1073].

Видно, за такого розвитку подій і Судислав не зміг реалізувати плани передачі Пониззя Мстиславові Удатному. Зазначений похід до Пониззя, вірогідно, викликала угорська активність у цьому регіоні. Можливо, навіть лідер галицького боярства був готовий прогнати не в міру активних угорців, залишаючись водночас першою особою при королевичі Андрієві, який посідав галицький престіл. З такою ж імо­вірністю це міг бути й похід на підтримку інтересів Арпадів.

Тим часом князь Андрій залишився у Галичі з невеликою залогою. Судислав був впевнений, що Романовичі зайняті власними проблемами на Волині. Данило Романович негайно вислав проти Судислава тисяць­кого Дем’яна, а сам вирушив на Галич. Але Судислав зумів прослиз­нути до міста, уникнувши битви. Була рання весна і перші сутички розпочалися прямо на льоду. Угорці не думали здавати столицю. Бояр­ство в основному їх підтримувало. Коли підтав Дністер і крига почала тріскатися, боярин Семенко підпалив міст. Але погода не дала йому згоріти і волинська дружина перейшла через нього. Галицькі містичі вже перекинулися на сторону Данила Романовича. їх не приваблювала перспектива облоги і штурму. Галич здався.

Герцог Андрій та Судислав отримали дозвіл виїхати до Угорщи­ни. Там вони підмовили Андрія II знову виступити проти галицько-во­линського об’єднання. Військо молодшого короля Бели IV затримали дощові повені у Карпатах. Далі тисяцький Дем’ян успішно обороняв Галич, а пошесть у війську змусила Белу IV відступити^[1074].

Здобути Галич було значно легше, ніж втримати Галицьку зем­лю. Змова бояр Молибоговичів і Філіпа вилилася у справжню війну на підтримку белзького князя Олександра Всеволодовича. Олександр Всеволодович втік до Угорщини. Посланий за белзьким князем боярин Володислав Юрійович також утік вслід за ним.

У 1232 р. угорське військо обложило Ярослав. Посадник Давид Ви- шатич легко відбив перший приступ. Але теща Давида, близька до

Судислава, схилила зятя до капітуляції. Даремно товариш Давида — боярин Василько Гаврилович переконував посадника не здавати міста. Військо отримало право виходу. Здача Ярослава послужила сигналом для інших бояр: до угорців перейшов боярин Клим’ята з Голих Гір, далі інші. Галич відчинив ворота перед князем Андрієм. Його батько король Андрій II вирішив іти далі. Угорське військо обложило Воло­димир. Укріплення і вигляд столиці Волині зачарували старого ко­роля, який бачив немало європейських міст. Володимир обороняв пе­стун Романовичів — боярин Мирослав. На переговорах з королем він пообіцяв повернути Олександрові Всеволодовичу Белз та Червен. Прав­да, пізніше, оправдовуючись перед своїми вихованцями, він заявив, що про Червен не йшлося^[1075]. Знову треба було починати все від початку. Герцог Андрій тепер мав союзників — белзького князя Олександра Все­володовича та болохівських князів.

Військо галицького князя Андрія Андрійовича, до якого приєдна­лися болохівські та белзька дружини, вторглося на Волинь. На р. Вілії, лівій притоці Горині, князь Андрій зустрівся з Данилом Романовичем. Замість домовленості вони розсталися непримиренними ворогами. По­близу Шумська Данило Романович атакував бойові порядки Арпадо- вича, але дружина не витримала і повернула назад. Втрати союзників також були настільки значними, що й Андрій повернувся до Галича^[1076].

Обидві сторони шукали спільників. До противників Романовичів приєдналися турово-пінські князі. Але на допомогу Романовичам ви­ступили київський князь Володимир Рюрикович та вишгородський князь Ізяслав Мстиславич. За київськими військами йшли половці. Це налякало белзького князя Олександра, який знову перейшов на сто­рону Романовичів. Воєвода галицького князя Діаніш (Депеш) мусив відступати. Волинські і київські загони пішли на Галич. Бояри Добро- слав Суддич та Гліб Зеремійович також перейшли до князя Данила. Дев’ять тижнів стояло військо союзників під стінами Галича.

В кінці літа 1233 р. король Андрій II перебував на Закарпатті у жу- пі Берег, де 20 серпня уклав угоду з папським легатом єпископом пре- нестським Якобом^[1077]. Видно, що він був готовий виступити найкорот- шим шляхом на допомогу синові. Але тривала війна з австрійськими Бабенбергами, куди з основною частиною війська виступив молодший король Бела IV. Без угорської допомоги надій утримати Галич не бу­ло. Незважаючи на пізню осінь, Дністер не замерзав і це затримувало штурм міста. Боярин Судислав, відчайдушно намагаючись врятувати ситуацію, через своїх агентів запропонував Галич белзькому князеві. Той відступив від Данила, чим вирішив свою долю. У Галичі тим ча­сом помер князь Андрій і угорці здали місто. Судислав зумів утекти, замішавшись серед угорців, яким дозволили покинути столицю.

Відновлена єдність спадщини Романа Мстиславича тривала, однак недовго. У 1234 р. Данило Романович виступив на допомогу своє­му союзникові київському князеві Володимирові Рюриковичу проти чернігівського князя Михайла Всеволодовича. Було навіть обложено Чернігів^[1078]. Але з різних причин союзники відступили від міста. Ско­риставшись тим, що вони рухалися окремими колонами, чернігівський князь зумів завдати галичанам поразки^[1079]. Напевно причиною відсту­пу стала звістка про бунт князя Ізяслава Мстиславича, який з половця­ми пішов на столицю. Данило Романович виступив разом з київським князем назустріч противнику. Війська були вимучені. Битва відбулася біля Звенигорода Київського. Противник мав чисельну перевагу. Під Данилом Романовичем вбито коня, але завдяки винятковій мужності йому вдалося вивести з бою рештки війська. Київський князь Воло­димир Рюрикович і волинський воєвода Мирослав потрапили до поло­ну^[1080]. їх викупили від половців тільки десь під кінець 1235 р.

А галицькі бояри поспішали скористатися з проблем, що виникли в Данила Романовича. Нові боярські лідери Молибоговичі, яким свого часу зберегли життя Романовичі, хитрістю виманили з Галича Василь­ка Романовича, розпустивши чутки, про наступ на Волинь смоленсь­ких полків з половцями. До Галича “запрошено” чернігівського князя Михайла Всеволодовича, одруженого з донькою Романа від першого, “законного” шлюбу. Так, несподівано Романовичі знову втратили Га­лицьку землю.

Загальним підсумком цієї фази стосунків з Угорщиною можна вва­жати повне фіаско угорських планів стосовно Галичини.

Шоста, фаза (від літа 1234 р. до 1238) була найбільш драматичною. Тепер обидві сторони почали шукати підтримки в угорського короля. Той більше схилявся до Михайла Всеволодовича, чиї права на Галич були більш, ніж примарними. Тоді Данило Романович зважився на радикальніший крок. 14 жовтня 1235 р. у Сейкешфегерварі відбулася коронація Бели IV, під час якої колишній галицький король Калман ніс меч, а Данило Романович провадив за вуздечку королівського ко­ня^[1081].

Цей епізод біографії Данила Романовича залишається дискусійним. Інтерпретації розходяться від цілковитого заперечення самого факту (Д. Зубрицький^[1082], І. Шараневич^[1083], М. Дашкевич^[1084]), замовчування (П.Грицак^[1085], В. Пашуто^[1086], М. Котляр^[1087]), сумнівів щодо його значен­ня (М. Грушевський^[1088], І. Крип’якевич^[1089]) до беззаперечного визнання Данила Романовича угорським ленником (М. Карамзін^[1090], Б. Хоман^[1091], М. Волощук^[1092]). О. Майоров, вважаючи, що князь Данило Романович формально визнав себе васалом угорського короля, справедливо вба­чав причину у пошуках військової підтримки проти Михайла Всево­лодовича та його сина, звертаючи увагу на те, що водночас Василько Романович просив допомоги у поляків^[1093]. Ще стриманіше сприйняв цю ситуацію О. Головко. Він, по суті, відкинув можливість прийняття васалітету, але слушно привернув увагу до того, що стосунки з угорсь­ким королем не розвивалися в такому напрямі, як бажав руський князь перед поїздкою до Угорщини. Це змусило Данила згодом вдати­ся до багатоходової дипломатичної комбінації у Центральній Європі^[1094]. Мирослав Лабунька, дослідивши сам чин ведення коня під час урочи­стих церемоній (Officium Stratoris) та спираючись на висновки Ріхарда Гольцмана, який вважав, що цей елемент коронаційного церемоніалу був виявом пошанування і визнання високого значення, а не ленної залежності, яку символізував чин стремена (Officium Strepae), коли супровідник тримав стремено вершника, до чого був зобов’язаний ленник (як приклад дослідник навів факт здійснення чину Officium Stratoris у 1210 р. королями Данії та Норвегії щодо короля Швеції, який не привів до васалітету цих володарів)^[1095], також дійшов вис­новку, що Данило Романович не став ленником угорського короля^[1096]. Для Данила Романовича це був один з найскладніших періодів життя. Зібравши спадщину батька, він раптом знову втратив її важливішу по­ловину і мусив починати все від початку. У цей момент він виявив себе блискучим політиком. Йому вдалося схилити на свій бік товариша ди­тячих літ короля Белу IV. Вдовольнивши амбіції угорського короля, Данило Романович домігся того, що той у 1236 р. зайняв нейтральну позицію у галицькому конфлікті, відмовившись від заручин свої доньки з Ростиславом Михайловичем^[1097].

Вміло використав Данило Романович і австрійську карту. Відмо­вившись допомагати своєму родичеві австрійському герцогу Фрідрі- ху II Бабенбергу, який вигнав свою матір (двоюрідну сестру княгині Єфросинії-Анни), Данило Романович не тільки допоміг Белі IV, з яким воював герцог, але й отримав від імператора Фрідріха II Гогенштауфе- на 500 марок сріблом як компенсацію за похід до Австрії. На думку О. Майорова, Данило Романович був на з’їзді у Відні в 1237 р., де й отримав від імператора королівську корону^[1098].

Нейтралітет угорського короля у питанні боротьби за Галич^[1099] за­безпечив Данилові Романовичу остаточне повернення Галича у 1238 р. Тому, довідавшись про відхід чернігівської дружини з Галича (Ростис­лав Михайлович виступив на допомогу батькові проти литовців), Дани­ло Романович відразу ж підступив під стіни столиці. Єпископ Артемій і двірський Григорій вмовляли галичан не впускати волинського князя, але перемогли прихильники Романовичів. Ростислав Михайлович по­вернув назад, але побачивши на Німецькій брамі стяг противника, не відважився на сутичку і втік до Угорщини^[1100]. Боротьба за спадщину Романа Мстиславича, яка тривала майже 32 роки (1205—1238), завер­шилася перемогою князя Данила Романовича.

Шоста фаза першого етапу угорсько-галицьких стосунків скоріше нагадує авантюрний роман, учасники якого ледве встигали за змінами декорацій. Виграв його блискучим ендшпілем Данило Романович. У цілому весь перший етап, незважаючи на несподівані повороти подій, також закінчився на його користь. Успіхи Угорщини були тимчасови­ми, а ідея угорсько-галицької унії в цілому провалилася.

Продовження конфронтації. Другий етап угорсько-галицьких сто­сунків за Данила Романовича можна розділити також на дві фази, які мали свої особливості, виходячи з прагматизму цієї політики, яку ряд дослідників намагаються подати як неухильне дотримання угорського васалітету:

Перша фаза другого етапу тривала від 1238 до 2 червня 1247 р. і характеризувалася спробами Романовичів перейти від конфронтації до рівноправного союзу з відмовою Угорщини від підтримки претендентів. Спочатку Бела IV, незважаючи на монгольську загрозу, відмовився від пропозицій союзу. Коли після втечі перед монголами князя Михайла Всеволодовича, Київ зайняв Ростислав Мстиславич зі смоленської гіл­ки Мономаховичів, Данило Романович, як старший серед Мономахо- вичів, здобув столицю, захопивши в полон князя Ростислава. Галиць­ко-волинський князь став володарем ' ∖'⅛⅜ Києва^[1101], тобто формально він був останнім великим князем Русі.

Оборону Києва він доручив Ти- і сяцькому Дмитру, а сам восени 1240 р. виїхав до Угорщини в Секешфегервар до двору Бели IV, пропонуючи союз проти ординців, скріплений шлюбом свого сина Лева з донькою Бели. “... преже того ѣхалъ бѣ Данило кнзь ко королеви Оугры, хота имѣти с ни лю­бовь сватьства”^[1102]. Хоча вони розмов­ляли між собою угорською мовою, яку Данило знав з дитинства, досягнути порозуміння не змогли. Ми не знаємо як розвивалися переговори, але вони були важкими. Данило до останнього сподівався переконати угорського ко­роля в необхідності військового союзу й тому затримався надовго. Інакше важко пояснити, чому він не повер­нувся, безперечно, маючи інформацію про падіння Києва і вторгнення монголів на Волинь. Угорський ко­роль недооцінив монгольську загрозу й тому не зумів переступити че­рез амбіції і не захотів укласти рівний союз з товаришем дитинства. Імператор Священної Римської імперії Фрідріх II Гогенштауфен, який з далекої Сицилії уважно слідкував за подіями, в листі до англійського короля Генріха III прямо звинуватив Белу IV в безпечності^[1103]. Поїздка Данила Романовича та його сина Лева виявилася безрезультатною. “И не бы любови межи има и воротисА w королА... ”^[1104].

Тисяцький Дмитро три місяці вперто обороняв Київ (від 5 вересня до 6 грудня 1240 р.), так і не дочекавшись підмоги. Взимку 1240— 1241 рр. монгольська орда пройшла через Галицько-Волинську зем­лю^[1105]. Навесні 1241 р. Бату виступив проти поляків, чехів та угорців. Бурундай пройшов через Карпати, відкинувши заслін палатина Депеша

Битва на р. Шайо 11.04.1241 (хроніка Марка Кальті, бл. 1360)

в районі Нижніх Воріт. Оглани Орду та Байдар дійшли до Любліна, а 9 квітня 1241 р. Байдар розгромив при Легніці війська польських князів та орденських формацій, які зумів зібрати сілезький і краківський князь Генріх II Побожний. Основні сили Бату перемогли військо Бе­ли IV біля містечка Мохи на р. Шайо 11 квітня 1241, де загинув титу- лярний галицький король Калман. Оглани Кадан і Бурі воювали проти саксонських герцогів. Бучек розбив волохів, пройшовши через Черво- новолоський прохід і дійшовши до Брашева.

Літо 1241 р. монголи провели на Дунаї і Тисі. Кадан, пройшовши через Токай, Уйрок і Сафар, переслідував угорського короля до самого Адріатичного моря. Монголи були готові воювати далі. Смерть каана Угедая викликала відхід Гуюка та інших огланів, які забрали з собою понад третину військ Бату. У 1242 р. Бату повернувся на береги Волги, де були одні з кращих на той час умов для ведення кочового госпо­дарства і де перетиналися шляхи з усіх частин його нових завоювань, щоб закласти окремий улус — державу Золоту Орду з новою столицею Сараєм^[1106].

На початку 1242 р. відновив боротьбу за галицький престол і князь Ростислав Михайлович. Він з’єднався з галицьким боярином Володис- лавом Юрійовичем і рушив на Галич. По дорозі їм здалася Печера Дома- жирова. Якщо припустити, що Володислав — син відомого боярина Юрія Домажирича, перемишльського тисяцького, а потім воєводи Володими­ра Васильковича, то зрозуміло, що в Печері Домажировій у нього мали бути прихильники. Незабаром Володислав увійшов до Галича, проголосив Ростислава галицьким князем й отримав уряд галиць­кого тисяцького. Але звістки про підхід Данила та Василька Романовичів, а також повернення монголів з Угорщини змусили князя Ростислава Михайловича покинути столицю. З ним втекли владика Артемій та бояри — прихильники Ольговичів.

Памятник королю Данилу. Галич, 1998-1999 рр. Скульптори Валентин Подольський і Олександр Пилєв

Данило Романович знову вступив до Галича, схопивши кількох бояр, які підтримали Ростислава Михайловича. Звідси він негайно вирушив до Бакоти та Каліуса. Василько Романович виїхав до Володимира відновлювати волинську батьківщину, а двірський Андрій з рештою війська пішов до Перемишля, який зайняв васал Ростислава Михайловича, колишній удільний рязанський князь Костянтин Во­лодимирович — його впустили до міста вла­дика та місцеві бояри. Костянтин не став оборонятися і двірський Андрій — один з найвідданіших соратників князя Данила, зайняв місто й розправився з противни­ками князя, серед яких був знаменитий співець Митуса^[1107]. Боярин не зупинився навіть перед стратою єпископа — “уодоси владьїкоу”^[1108]. У Перемишлі поставили молодого князя Лева Даниловича.

Ростислав Михайлович знайшов притулок в Угорщині. Бела IV, незважаючи на страшне розорення, нанесене монголами, не полишав надії зробити Галицьке князівство своїм васалом, або, принаймні, по­садити на престіл свого ставленика. У 1244 р. він видав доньку Анну за Ростислава Михайловича^[1109]. Як член королівської родини, Ростис­лав Михайлович отримав уділ на Закарпатті (спершу замок Фізер у Земплині із селом Вишнево у Земплинській жупі, а до першої поло­вини 1245 р. — королівські землі Земплинської та Березької жуп^[1110]), з яких зміг поповнити свою дружину. Розраховуючи на підтримку проугорської партії та власних прихильників серед галицького бояр­ства, він на початку 1244 р. вторгся до Перемишльського князівства звичним шляхом через Лубківський перевал.

Данило Романович вислав на допомогу синові загони белзького князя Всеволода Олександровича, двірського Андрія та боярина Якова. У першій битві на річці Січниці, лівій притоці ріки Вишні, претендент здобув перемогу. Поразку галицько-волинського війська літописець по­яснив тим, що белзький князь “Всеволъдъ не поможе имъ и навороти конь свои на бѣгъ”^[1111]. Батько белзького князя Олександр Всеволодович постійно знаходився у стані противників Данила Романовича. Можли­во, й син підтримував стосунки з Ростиславом Михайловичем. Але з підходом основних сил, які вдалося зібрати Данилові Романовичу, пре­тендент мусив відступити до кордону і повернутися до своїх володінь в Угорщині, тобто на Закарпатті.

Обидві сторони стали готуватися до вирішальної сутички. Угор­ський король вирішив підтримати зятя всіма силами. Крім поповненої на Закарпатті дружини, Ростислава Михайловича на цей раз супрово­джувало значне угорське військо, очолене досвідченим полководцем баном Фільнієм, що уже перебував у Галичі та був пов’язаний родин­ними стосунками з галицькою елітою^[1112]. Крім того, Бела IV змусив іншого зятя — краківського князя Болеслава Сором’язливого, сина Лєшка Білого та Гремислави Інгварівни, одруженого з сестрою Анни — дружини Ростислава Михайловича — Кунегундою (Кінгою), теж взяти участь у поході. Частина польських нобілів на чолі з сандомирським воєводою Флоріаном Войцеховичем Авданцем спершу виступили про­ти, але невдовзі змінили позицію. І краківські дружини прийшли на з’єднання з претендентом та угорськими військами.

Данило Романович, як завжди, міг розраховувати насамперед тільки на брата Василька. Мазовецький князь Конрад, противник Болєслава Сором’язливого, також прийняв його сторону. Підтримав Данила і литовський князь Міндовг.

Влітку 1245 р. Ростислав Михайлович обложив сильно укріпле­ний Ярослав і несподівано появився під стінами Перемишля. Місцеві бояри відразу здали місто і приєдналися до претендента. Власне, бо­ротьба за спадщину Романовичів тривала з перемінним успіхом ще від 1205 р.^[1113] Після здобуття міста двірським Андрієм, більшість боярів та верхівка бюргерства присягнули молодому князю Леву Даниловичу, але насправді тільки чекали відповідної нагоди. Із перемишльськими загонами князь Ростислав Михайлович повернувся до Ярослава, де вже ставили метальні машини та готувалися до штурму. У такій ситуації Данило Романович був змушений, не чекаючи підходу союзних військ, негайно виступити до Ярослава.

Битва під Ярославом. Вирішальна битва відбулася 17 серпня 1245 р.^[1114] Вона описана в Галицько-Волинському літописі зі слів учас­ника, який добре знався на військовій справі, тому на підставі цьо­го опису її перебіг можна реконструювати досить докладно. Військо Данила Романовича було розділене на чотири полки. Передовий полк очолював двірський Андрій, Великий полк — сам Данило Романович, Полк правої руки — його брат, князь Василько Романович, а Полк лівої руки — князь Лев Данилович (молодому князеві допомагав боярин Ва­силько Гаврилович). До Передового полку входив половецький загін, до Великого полку — стяги белзького князя Всеволода Олександро­вича і бояр Василя Глібовича, Мстислава, Якова Марковича, Шелви та інших. “Лвови же дѣтьскоу соущоу пороучи и Василкови храброу соущоу боириноу и крѣпкоу и да и стережеть его во брани”^[1115]. Оскільки князь Лев, проходячи ступені лицарської науки, був ще детеск, тобто належав до наймолодшої із трьох категорій воїнів (детеск, отрок і гридь), бать­ко побоювався за нього. Тому доручив боярину Васильку Гавриловичу оберігати князя та утримувати його від поспішних і нерозважливих поступків на полі бою.

Претендент на галицький престол князь Ростислав Михайлович мав намір атакувати Головний полк і прорвати центр галицько-волинсько­го війська. Виставивши піхоту для блокади воротної вежі Ярослава, звідки гарнізон міг здійснити вилазку, він розпочав битву з основними силами. Але назустріч виступив Передовий полк двірського Андрія, який, напевно, пройшов у інтервалах між полками Данила і Василька Романовичів.

Навально атакуючи, Ростислав почав перемагати Передовий полк. Одночасно польський полк краківського князя Болеслава Сором’язливого зв’язав сили волинян князя Василька Романовича.

Бачачи, що двірський Андрій терпить поразку, Данило Романович посилав йому на допомогу хорогви з Головного полку. Але і вони не витримали натиску. Відтак белзький князь Всеволод Олександрович, бояри Василь Глібович і Мстислав почали відступати до Сяну.

Палатин Фільній, який командував угорцями, вирішив, що на­ступив переломний момент, і задіяв головні сили, підтримавши атаку князя Ростислава. Тоді у битву вступив Головний полк. Битва роз­палася на два зіткнення: один — Фільнія і Ростислава Михайловича з рештками Передового та Головним полками, інший — поляків з полком Василька Романовича.

Долю битви вирішила атака свіжого полку Лева Даниловича, який ударив у фланг угорців, обійшовши Фільнія. Угорський полководець потрапив у полон, а князь Ростислав почав утікати. Тоді й поляки від­ступили перед волинянами^[1116].

Напевно у цій битві Лев Данилович здобув посвяту у лицарі, бо лі­тописець його спеціально виділив: “ю того же гордаго Филю Львъ младъ сы изломи копье свое” ^[1117] та підкреслив наступний тріум на полі бою: „Львъ ста на мѣстѣ воиномъ посредѣ троупьи ивлядюща побѣдоу свою”^[1118].

Разом із Фільнієм у полон потрапили багато угорців, а також поляків. Фільнія було страчено^[1119]. Знатних воїнів відпустили за ви­куп, а простих воїнів і зброєносців пізніше розселили на землях кня­жого домену. Багато з них було приведено до Холму і вони працювали при розбудові міста.

Угорський король і далі не полишав підтримувати свого зятя. Впро­довж 1245—1247 рр., висилаючи цілий ряд посольств до папи Інокен- тія IV, зацікавленого в нормалізації стосунків правителів держав вздовж нових кордонів Золотої Орди, Романовичі не змогли добитися поступу у стосунках з Белою IV^[1120]. Лише проблема Австрійської спад­щини, тобто загроза переходу Австрії до чеських Пшемислідів, змусила Белу IV визнати невдачу своєї політики стосовно Галицької землі.

Загадка загибелі Фрідріха II Бабенберга. Австрійський герцог Фрі- дріх ІІ Бабенберг загинув у битві з угорським військом на р. Лейте 15 червня 1246 р. від руки “короля Русі”, який перебував у складі угорського війська^[1121]. Калман, син короля Андрія ІІ, який носив ти­тул короля галицького, загинув ще 11 квітня 1241 р. при Шайо. Але в Угорщині перебував зять Бели IV і ворог Романовичів — претендент на галицький престіл князь Ростислав Михайлович. Хроністи, які на­зивали королями і менш значних князів, могли назвати його королем Русі^[1122]. А Ростислав Михайлович у 1246 р. ще реально зберігав амбіції посісти не тільки галицький, але й київський та чернігівський престо­ли^[1123]. О.Майоров вважає, що королем Русі, від руки якого загинув ав­стрійський герцог, був Данило Романович^[1124]. На його думку, королів­ський титул Данило Романович отримав від германського імператора, а позаяк він підступно вбив близького родича, то цей ганебний епізод не був згаданий літописцями.

Як відомо, після битви під Ярославом Данило Романович відбув у ставку Бату на Волзі. Не викликає жодних сумнівів, що князь Да­нило Романович виїхав в ставку Бату з обозом та охороною, що, зре­штою, підтверджує свідчення папського посла Джованні дель Плано Карпіні: коли вони зустрілися з Данилом Романовичем поблизу ставки еміра Картана, князь був “зі всіма воїнами і людьми, саме з тими, які прибули з ним”^[1125]. Охорона мусила рухатися верхи і в доспіхах, часто змінюючись і відпочиваючи, що теж стримувало рух та збільшувало час подорожі. Степ був небезпечний, організація ординської держави тільки почалася, а сам статус галицько-волинського князя до кінця не був визначеним. Ніхто би за таких умов не ризикнув їхати інакше. Папське посольство, виїхавши з Києва 4 лютого, змінюючи коней по 3—4 рази на день (чого не міг дозволити собі княжий поїзд з породи­стими бойовими та в’ючними кіньми, яких не можна було замінити на монгольських ямах-станціях), їдучи навіть вночі, добралося до ставки Бату лише 4 квітня, тобто через два місяці^[1126]. Середній час поїздки і повернення з Орди князів з Північно-Східної Русі, дорога яких була коротшою, складав півроку^[1127]. Ще Володимир Борзаковський звернув увагу, що, вирушаючи в Орду з Києва 4 лютого 1246 р., папський посол не застав князя у Києві, бо останній перебував у Бату^[1128]. Враховуючи час і місце зустрічі князя з дель Плано Карпні на напівдороги між став­кою Коренци (Курумиші) та ставкою Бату, можна стверджувати, що до Києва він міг добратися не раніше кінця квітня 1246 р., тобто в Галичі князь міг з’явитися тільки в травні, а далі потрібно було відразу ж зі­брати військо, виступити через Лубківський перевал в Угорщину і до середини червня 1246 р. досягти р. Лейти.

При цьому у князя Данила не було жодних мотивів такого поспі­ху. Угорський король продовжував підтримувати домагання Ростисла­ва Михайловича. Початок справжніх переговорів між обома сторонами можна віднести лише до літа 1246 р., коли кандидат у митрополи­ти печатник Кирило через Угорщину виїхав до патріарха в Нікею і був прийнятий королем Белою IV^[1129]. Тобто ініціатором виступив сам угорський король. На зворотному шляху король знову прийняв ми­трополита й запропонував союз, скріплений шлюбом Лева Даниловича з донькою Бели IV Констанціею. “...пришсдъ же митропить и ре емоу хо­тение твое оу тебе есть поими дщерь его сноу си женѣ”^[1130]. Тільки 2 червня 1247 р. Бела IV надав Ростиславу Михайловичу Славонію^[1131], демон­струючи відмову від претензій до Галицької землі й готовність до переговорів з Данилом Романовичем. Доки Данило Романович не от­римав твердих гарантій відходу угорців від підтримки претендента Ростислава Михайловича про нормалізацію стосунків не могло бути мови. Саме події в сусідній Австрії, а також зустріч Данила Романо­вича з ханом Бату і визнання за ним галицько-волинських земель,

Загибель Фрідріха ІІ фон Бабенберга (1211-1246) (Кодекс Ладислава Сунтхайма, 1490. Монастир у Клостернюбурзі) підштовхнули угорського короля до зміни позиції. Хоча і надалі Рос­тислав Михайлович залишався його улюбленим зятем, а діти останньо­го — улюбленими онуками. Сам же Ростислав так ніколи і не відмовився від титулу князя галицького: отримавши у 1247 р. князівство Мачву^[1132] (можливо все-таки під тиском Данила Романовича його перемістили зі Славонії у Мачву, ще більш віддалену від галицьких кордонів), а зго­дом опанувавши частину Болгарії, він титулувався як “dux Galiciae et imperator Bulgarorum”^[1133]. Не міг Данило Романович кидатися на війну з близьким родичем і давнім союзником Фрідріхом II (навіть врахову­ючи їхню конфронтацію у 1236—1237 рр.) на допомогу Белі IV, який продовжував підтримувати іншого претендента на галицький престол.

Лише після переміщення Ростислава Михайловича у Славонію, в замку Зволен (нині на території Словаччини) у присутності Бели IV й Данила Романовича митрополит Кирило дав шлюб Леву Даниловичу та Констанції Белівні, який скріпив відновлення союзу між Угорським ко­ролівством та Галицько-Волинською державою^[1134]. Шлюб можна впев­нено датувати літом 1247 р., невдовзі після 2 червня. Отже, навіть як­що б Данило Романович до червня 1246 р. встиг повернутися зі ставки Бату на Волзі і зібрати військо, він би не кинувся на допомогу Белі IV, не маючи твердої впевненості, що той більше не підтримуватиме претензії свого зятя на галицький престіл і визнає Данила рівноправним союз­ником. А таку позицію угорський король задекларував тільки 2 червня 1247 р. Доти Данилові Романовичу якраз вигідною була конфронтація Угорщини та Австрії, яка перешкоджала Белі IV підтримувати спроби Ростислава Михайловича оволодіти Галичем.

Тепер про саму битву на Лейті 15 червня 1246 р. Маршал Штірії лицар-міннезінгер Ульріх фон Ліхтенштейн (1200—1275), який описав подробиці загибелі австрійського герцога в поетичному романі “Слу­жіння дамам” (1255)^[1135] та окремих строфах^[1136], черпаючи інформацію від свого родича Генріха фон Ліхтенштейна, чиї хоругви стояли на­проти руських, не назвав імені руського короля. Аннали монастиря св. Пантелеймона в Кельні в редакції 1249 р., у яких зафіксована смерть герцога від рани нанесеної йому вбитому ним королем Русі, — теж^[1137]. Пізніші чеські та угорські перекази подають інформацію про загибель герцога, який у ході битви опинився в гущі воїнів дружини Ростислава Михайловича^[1138]. До них примикає інформація грамоти Бели IV від 20 листопада 1255 р. за якою герцог загинув від руки лицаря Андреаса (Андрія?), що засвідчив галицький князь Ростислав, улюблений зять короля^[1139].

Тому в участі князя Ростислава у битві на Лейті більшість дослідників не сумнівається^[1140]. Жодних свідчень же про участь Данила в цій битві, на які би можна було опертися, немає.

Зрозуміло, що титул “король” не може слугувати жоднісіньким аргументом, а сама коронація Данила Романовича германським імпе­ратором Фрідріхом II Гогенштауфеном у Відні, належить до гіпотез. Європейські хроністи часто наділяли руських князів титулом “король”, що свідчило, скоріше, про те, що вони сприймали цього чи іншого князя як суверенного володаря^[1141]. При цьому загалом вони керувалися єдиним критерієм: чи був той чи інший володар залежним від герман­ського імператора^[1142]. Що стосується “підступного” вбивства в бою на очах в обох армій, то це трохи з області непорозуміння. Навіть, якщо буквально розуміти опис загибелі Фрідріха II Бабенберга у поетично­му романі Ульріха фон Лихтенштейна, відсутні будь-які підстави для звинувачень rege Ruscie у підступності. Обидва війська розгорнулися у бойові порядки. Герцог виїхав наперед свого війська і звернувся до нього із запальною промовою. Руські в цей час почали атаку. Віддаль між обома бойовими порядками завжди мусила бути достатньою для розгону лицарських коней. Атаку лицарського війська, яке розігнало своїх коней, спинити можна тільки стіною військ противника. Перше зіткнення найстрашніше і далі бойові порядки перемішуються, а сама битва розпадається на індивідуальні сутички. В цьому хаосі виокреми­ти деталі загибелі того чи іншого лицаря неможливо^[1143], як неможли­во звинуватити ту чи іншу сторони у порушенні правил лицарського кодексу після того, як був даний сигнал до атаки, котрий не могли не помітити і не почути обидві сторони. Отож, не бачу підстав пов’язувати загибель герцога Фрідріха II Бабенберга в битві на р. Лейті з особою Данила Романовича чи звинувачувати останнього у підступному вбив­стві близького родича.

Найпевніше, що герцог загинув у першій фазі бою під час зіткнення обох сторін, опинившись в колі лицарів з дружини Ростислава Михай­ловича. Але загадка загибелі герцога залишається. За Галицько-Волин­ським літописом Фрідріх II Бабенберг “убьен бысть от своих бояръ во брани”^[1144], що перегукується з повідомленнями Продовжувача Хроніки пресвітера Магнуса: “вбитий в хаосі битви своїми людьми, як розповіда­ють, чашником графом фон Хасбах на ім’я Генріх”^[1145] (при цьому граф Генріх фон Хасбах справді входив до найближчого оточення герцога Фрідріха II Бабенберга^[1146]), Анналів зальцбурзького монастиря св. Ру­перта: “або своїми, або ворогами, точно невідомо, був вбитий”^[1147] та Продовжувача Анналів ламбахського монастиря: “загинув за дивних обставин”^[1148].

Знову союзники. Друга фаза другого етапу (з липня 1247 і до смер­ті Данила на початку червня 1264 р.) розпочалася з заключения союзу, скріпленого шлюбом Лева Даниловича і Констанції Белівни у Зволе- ні^[1149].

Ще однією причиною, яка спонукала Белу IV шукати союзу з Да­нилом Романовичем вже після січня 1247 р., була справа Австрійської спадщини. Згідно Privilegium minus, дарованого імператором Фрідрі- хом I Барбаросою австрійському герцогу Генріху II Язомирготу, у ди­настії Бабенберґів успадкування престолу відбувалося за мечем і за кужелем (тобто по чоловічій і жіночій лініях)^[1150]. Першою спадкоємни­цею Фрідріха II була його племінниця Гертруда, муж якої Владислав Пшемислід, син чеського короля Вацлава, і став відразу австрійським герцогом. Але 3 січня 1247 р. герцог Владислав несподівано помер. Бела IV не міг не знати про родинні зв’язки з Данила Романовича з Бабенберґами. Крім того, у нього не було синів, які могли би претендува­ти на руку Гертруди. За таких умов руський кандидат на австрійському престолі був би щонайменше союзником угорського короля, а за допо­могу в його утвердженні можна було отримати принаймні герцогство Штірію. Не маючи безпосередніх кордонів з руськими землями, цей герцог мусив орієнтуватися на угорського короля навіть не приймаючи васальної присяги. Роман Данилович підходив Гертруді і за віком, і за походженням, що давало надію на підтримку цієї кандидатури австрій­ською елітою.

Але папа Інокентій IV висунув претендентом компромісну фігу­ру баденського маркграфа Германа V Церінгена, який став другим чоловіком Гертруди. Проте він теж невдовзі 4 жовтня 1250 р., помер і проблема австрійської спадщини виникла знову. Чеський король вирі­шив не відпускати з рук Австрії. 12 лютого 1252 р. він одружив свого наступного сина маркграфа моравського Пшемисла Оттокара із значно старшою від нього сестрою Фрідріха ІІ Маргаритою, вдовою німецького короля Генріха VII Гогенштауфена^[1151]. Герцогиня Гертруда відразу ж звернулася до угорського короля з проханням захистити її права. Бе­ла IV не міг далі зволікати і зустрівся з Данилом Романовичем на з’їзді у Пожоні (Братиславі)^[1152]. На цій зустрічі було вирішено одружити Гер­труду Бабенберг з Романом Даниловичем. їх шлюб відбувся відразу після пожоньської зустрічі у 1252 р. у тому ж замку Гайнбурґ, де він­чалися Пшемисл Оттокар та Маргарита Бабенберґ^[1153].

Деталі цієї частини війни за Австрійську спадщину викладені у наступному розділі. В цьому союзі обидві сторони виходили з власних інтересів. Хоча звинувачення Бели IV в тому, що під час боротьби за Австрійську спадщину він не надав потрібної підтримки Роману Дани­ловичу, схоже, безпідставні. Угорський король залучив до війни свого другого зятя краківського князя Болеслава Сором’язливого та серб­ських і болгарських васалів. До компромісного миру, який завершився на користь Пшемисла ІІ Оттокара у 1254 р.^[1154], сторони підштовхнув папа Інокентій IV, зацікавлений в мирі перед загрозою нового мон­гольського вторгнення. І Роман Данилович, повернувшись з Австрії, у 1254 р. отримав від короля Міндовга в лен Новогрудське князівство, очевидно як компенсацію за відмову від австрійського престолу^[1155].

Після війни обидві сторони зберігали союзні відносини. Наприкінці 1254 р. Лев Данилович їздив до Угорщини до тестя Бели IV, напевно, для підтвердження цього союзу^[1156]. Бела IV визнав королівський титул Данила Романовича, як визнали його і всі інші сусіди.

На цьому етапі союз був більш потрібним королю Данилу, який був змушений розпочати війну з монголами за невигідних обставин. Смерть Бату і боротьба за трон Золотої Орди дозволили Данилові Ро­мановичу досягти певних успіхів у цій війні. Але Києва він не здобув і потратив значні зусилля на відвоювання території болохівських кня­зівств. Вторгнення Бурундая застало Романовичів зненацька, тоді як правитель Золотої Орди Берке підготувався значно краще. Наприкінці

£)c bc∏o regie 3⅛ek'ctt J0φocαro rege bolχmoy

Битва біля Кресенбрунн 19.06.1260 (хроніка Яна Туровці, 1488)

1259 р. він відіслав угорському королю вимогу про негайне укладення скріпленого династичним шлюбом миру з монголами і виступ разом із ними проти сусідів, ворожих монголам, погрожуючи вторгненням до Угорщини^[1157]. Цим посольством він утримав Белу IV від допомоги сва­тові. Але угорський король не побоявся прийняти короля Данила під час його останньої еміграції (1260—1262 рр.)^[1158].

У 1260 р., коли австрійська спадщина вже була закріплена за Пше- мислом-Оттокаром II, він розлучився з Маргаритою. Дітей у них не було, а значно старша дружина його, звичайно, не приваблювала. Роз­лучення позбавляло, однак, Пшемисліда легітимних прав на спадщину Бабенберґів, що давало угорському королю підстави для відновлення боротьби за Австрію. Але Пшемисл II Оттокар випередив суперника. Він підтримав або інспірував змову штірійського лицарства, невдо- воленого угорським пануванням^[1159]. 12 червня 1260 р. біля Кресен­брунн у Штірії австрійсько-штірійське лицарське військо, яке очолив штірійський маршал Ульріх фон Вільдон, ще до підходу військ короля Пшемисла II Оттокара, розгромило військо короля Бели IV.

З листа короля Пшемисла II Оттокара відомо, що в цій битві брали участь “Danielem regem Russiae et filios eius et caeteros Ruthenorum ac Tataros”^[1160]. Кидор Шараневич^[1161], Мирон Кордуба^[1162] та Михайло Грушевський^[1163] звернули увагу на дещо випадковий характер участі короля Данила в битві. На той час він уже не мав зацікавлення до спадщині Бабенберґів. Головні галицько-волинські міста були позбавлені захисту, Європа зі страхом очікувала вторгнення полчищ Берке, а король Данило брав участь у явній авантюрі свого свата. Але ці історики не звернули увагу на останню еміграцію короля.

М. Грушевський теж зауважив помилку Яна Длуґоша, який припи­сав участь в цій битві ще також Леву та Роману (на той час уже мерт­вому). Лев Данилович, який тепер тримав Перемишльське, Галицьке та Белзьке князівства, після відходу Бурундая навесні 1260 р. не міг би покинути свої землі з військом, ще до кінця не знаючи, як поведуть себе монголи і чи не повернеться Бурундай втретє. Отже, на полі бит­ви з королем Данилом могли бути тільки молодші сини Мстислав та Шварно.

За інформацією угорського джерелознавця Густава Венцеля, ко­роль Данило був з власним військом^[1164]. Зрозуміло, що він виїхав до Угорщини через польські землі з дружиною, яка була з ним і чека­ла на з’єднання з контигентами Тевтонського Ордену та польськими князями. В Угорщині для забезпечення двору й дружини він мусив отримати від Бели IV якийсь феод (подібно до того, як його давній су­перник, князь Ростислав Михайлович — князівство в Мачві^[1165]), служба з якого і зобов’язала взяти участь у штірійській кампанії. Посереднім свідченням про це сприймається згадка про татарський загін. Уже в 1253 р. після військових реформ Данила Романовича під час походу до Чехії галицько-волинські війська видалися схожими на монголів. Напевно, і в 1260 р. частину війська, озброєного на ординський манер, прийнято за татар. Самі ординці брати участь у битві не могли: король Данило для них був емігрантом, який втік від покарання^[1166].

Після цієї перемоги під натиском папи, наляканого новою війною між прифронтовими державами напередодні очікуваного монгольського вторгнення, було укладено компромісний Віденський мир між Пшемис- лом II Оттокаром і Белою IV, скріплений 25 жовтня 1261 р. шлюбом чеського короля з внучкою угорського короля — Кунегундою, донькою князя Мачви Ростислава Михайловича та Анни Бейлівни^[1167]. Кунегунда також була племінницею ко­роля Данила, донькою його старшої сестри. Тепер усі давні противники ставали родичами і союзниками. Використову­ючи сприятливу кон’юнктуру після укладення миру, Пше- мисл II Оттокар приєднав також Штірію, Каринтію, Крайну, Віндийську марку та Фріуль аж до Адріатичного моря.

Князь Лев Данилович (бл. 1225 - бл. 1301) Лука Долинський (1750-1824). Кін. XVIII ст. Полотно, олія. Відділення «Палацу мистецта ім. Антоновичів» Львівської Національної наукової бібліотеки України ім. В. Стефаника.

І, повернувшись з еміграції у кінці 1262 р., король Данило далі розраховував на підтрим­ку Бели IV у планованій війні з монголами. Отже, можна ствер­джувати, що угорська політика галицьких князів часів Данила Романовича була одним з голо­вних напрямків його зовніш­ньополітичної діяльності, ви­значалася динамікою і прагма­тизмом, вміло використала всі грубі помилки, які привели до провалу як угорсько-галицької унії, так і спроби перетворення Галицького князівства у васаль­не королівство чи герцогство в рамках Угорського королівства на зразок Хорватії. Через складні пе­рипетії та конфронтацію обидві сторони дійшли до вигідного обом по­літичного союзу.

Від тісного союзу до жорсткої конфронтації. Угорська політика Ле­ва Даниловича була більш активною і, навіть місцями агресивною, без жодних сентиментів він намагався використовувати ці стосунки в своїх інтересах. Можна розглянути три її чітко виражені етапи: від смерті короля Русі Данила Романовича літом 1264 р. до смерті угорського короля Стефана V 6 серпня 1272 р. (тісний союз); від 6 серпня 1272 р. до загибелі Ласло Куна 10 червня 1290 р. (жорстка галицько-угорська конфронтація) і від червня 1290 р. до битви на р. Куканлик 15 вересня 1300 р. (відновлення галицько-угорського союзу).

На першому етапі в умовах конфронтації з братом Шварном Дани­ловичем, який претендував на Литовську спадщину та Галицьке кня­зівство, а також доволі холодних стосунків з дядьком Васильком Ро­мановичем, орієнтація на союз з Угорщиною була для Лева Даниловича визначальною. Невдовзі по смерті Данила Романовича 5 жовтня 1264 р. на весіллі сина Бели IV славонського герцога Бели та Кунігунди,

Печатка угорського короля Стефана V (1270-1272)

дочки маркграфа бранденбурзь- кого Оттона III, поблизу міста Потенбург, в числі гостей зі сто­рони угорського короля був при­сутнім der kunic von Rezen^[1168], яким за добре обґрунтованою версією сербського історика Дю- ри Гарді був саме Лев Данило­вич^[1169]. Весілля, яке фактично було з’їздом володарів Централь­но-Східної Європи, Лев Данило­вич використав для укріплення своїх зв’язків. Цікаво і те, що австрійський хроніст назвав його королем, що може бути свідчен­ням того, що в Європі трактували Лева Даниловича як легітимного спадкоємця Данила Романовича і сюзерена королівства Русі. Про це свідчить і місце серед гостей, яке він займав на весіллі.

Зрозуміло, що Лев Данилович не коронувався, бо коронаційні ре­галії знаходилися у Холмі. Крім того, він не хотів дратувати золотоор- динського володаря Берке, особливо після успішного походу монголів на Константинополь.

Тому при дворі Бели IV знаходилася у квітні 1268 р. і дружина га­лицького князя — Констанція, де вона зустрічалася з своїми сестрами Кунегундою, дружиною Болеслава Сором’язливого, та Йоланою, дру­жиною калішського князя Болеслава Побожного^[1170]. Ці поїздки не були випадковими. Через тестя і дружину Лев Данилович підтримував со­юзні стосунки з польськими князями. Всі три дочки угорського короля дружили між собою, приїздили одна до одної і впливали на позицію своїх мужів^[1171]. Як свідчить Житіє св. Кінги (Кунегунди), дружини Бо­леслава і сестри Констанції, обидва двори були близькими і Кінга часто бувала у Львові^[1172].

Лев зумів завадити Шварнові опанувати Литовське князівство і отримав важливого союзника в особі противника Шварна — Тройдена. Шварн Данилович помер у 1269 р.^[1173] В тому ж році помер і Василько Романович^[1174]. Після смерті Шварна Даниловича Лев без проблем опа­нував Холмське та Дорогичинське князівства. Після смерті Василька Романовича він став повноправним сюзереном всієї Галицько-Волин­ської держави, тобто королівства Русі.

3 травня 1270 р. помер тесть Лева Даниловича угорський король Бела IV. Його наступник король Стефан V відразу відновив війну проти чеського короля Пшемисла II Оттокара, якого вважав своїм головним ворогом, особливо після втрати Штірії. Стефан V був одружений з Єли­заветою Половчанкою (Ержебет Кун), дочкою половецького хана Котя- на, який перейшов на службу до Бели IV. Її старша сестра була матір’ю першої дружини короля Данила Романовича. Виходило, що Лев Дани­лович доводився Стефану V одночасно і свояком, як муж Констанції Бейлівни, і внучатим племінником, як син Анни Мстиславни. Через вплив своїх дружин Кунегунди та Констанції свояки і союзники Болес­лав Сором’язливий та Лев Данилович відразу ж стали союзниками мо­лодого угорського короля — свояка і брата їх дружин^[1175]. Традиційний союз Угорщини, Польщі і королівства Русі продовжив своє існування.

У 1270 р., готуючись до війни проти Чехії, Стефан V відправив два посольства в Золоту Орду^[1176], очевидно з допомогою Лева Даниловича і через його землі. Одне з цих посольств, напевно, було до володаря При­чорноморського улусу Ногая. Цей Чингізид перебував на піднесенні, постійно розширюючи межі свого впливу. Їх стосунки з Левом Данило­вичем теж ставали тіснішими.

У 1271 р. Болеслав Сором’язливий з Левом Даниловичем виступи­ли проти союзника Чехії вроцлавського князя Генріха IV Пробуса. Лев Данилович змусив і обох волинських князів взяти участь у цьому по­ході. Луцький князь Мстислав Данилович пішов з військом у Польщу сам, а володимирський князь Володимир Василькович прислав військо з воєводою Желиславом^[1177]. Листи вроцлавського єпископа Томаша до­зволяють стверджувати, що у цьому поході взяли участь і половці та литовці^[1178], останні, безперечно, теж залучені Левом Даниловичем. Во­линських князів проблеми угорсько-чеських стосунків не хвилювали, але вони взяли участь у цій війні як васали нового сюзерена королів­ства Русі Лева Даниловича. При цьому, якщо Мстислав Данилович, якого така зміна ситуації укріпляла на луцькому престолі, пішов в цей похід без великого примусу, то для Володимира Васильковича участь в цій війні була явно вимушеним визнанням зверхності двоюрідного бра­та. За своїм характером він взагалі був далеким від війн, тим більше суперництва угорського та чеського королів.

Вирішальна битва між угорським та чеським військом відбулася 21 травня 1271 р. на р. Рабці. Перемогу здобув Стефан V. Серед його союзників на другому місці після половців названі русини^[1179]. Зрозумі­ло, що йшлося про контигенти, які прислав Лев Данилович. І зовсім не про русинів, які жили на території Угорського королівства, як вважав Антоній Фроловський^[1180]. Вони не були автономною формацією, щоби їх згадували німецькі хроністи. Тим більше, що серед поліетнічного населення Угорського королівства закарпатські русини були чи не най­більшою меншиною у порівнянні з хорватами, словаками, словенцями, половцями, секеями та сасами. В інших регіонах взагалі неможливо говорити про якісь значні компактні групи русинів за виключенням окремих нобілів, які перебували на королівській службі, та бюргер­ських груп^[1181]. Будь-яка руська, формація у складі війська Стефана V, поза сумнівами, була прислана його свояком Левом Даниловичем.

Ця війна завершилася перемир’ям, підписаним 2 липня 1271 р. в таборі під Пожонню (Братиславою), після чого було укладено мир, під­писаний 14 липня 1271 р. у Празі. В обидва документи угорський ко­роль Стефан V включив і „зятя нашого Льва руського князя” (,,Leonem generum nostrum Ruthenorum ducem”), а також його братів^[1182].

Похід проти вроцлавського князя, участь руського війська у битві на р. Рабці, тексти угод в Пожоні і Празі — усе це заперечує версію Норберта Міки про те, що Лев Данилович несподівано зрадив Стефа­на V і вторгнувся в жупу (комітат) Угоча, яка була розташована далеко від карпатських кордонів Угорщини і Русі^[1183]. Такий висновок поль­ський вчений зробив на підставі грамоти короля Ласло Куна від 1281 року. Вона відображає період протистояння між Ласло Куном і Левом Даниловичем. І саме у 1281 р. Лев здійснив похід в Угочу з території сусідньої жупи Берег, яку він зайняв ще у 1278—1279 рр.

Другий етап стосунків був більш складним. Барон Йоахім Гутке- лед, син Стефана Пектарі, бана Славонії (1248—1264 рр.), успадкував­ши цю посаду після батька, очолив один з найпотужніших баронських кланів королівства. 24 червня 1272 р. він раптово захопив в полон малолітнього принца Ласло і відвіз до замку Капронца (Копривниця поблизу Загреба). Король Стефан V негайно обложив замок, намагаю­чись визволити сина. В таборі під стінами замку король довідався, що активною учасницею цієї змови була його власна дружина королева Єлизавета Половчанка (Ержебет Кун), яка до того ж була коханкою ба­на. Запальний, вибуховий Стефан V не витримав цієї звістки і раптово помер 6 серпня 1272 р. Королю Угорщини було тільки 33 роки.

Барон Гуткелед і королева Єлизавета поспішили 3 вересня 1272 р. у Секешфегерварі проголосити королем юного Ласло IV. Але їх під­тримала тільки частина баронства. Оточення короля Бели IV висунуло претендентом на престол 22-річного Белу Ростиславича, князя Мачви і внука короля Бели IV, який доводився племінником Леву Данилови­чу та Болеславу Сором’язливому і свояком королю Чехії Пшемислу II Оттокару. Бела Ростиславич був улюбленим внуком покійного короля Бели IV, що піднімало його авторитет в очах баронів. Попри Мачву він контролював частину Болгарії і цілком був здатний правити самостій­но. Його прихильники напали на дім королеви. Але загони барона Мі- клоша Пока відбили напад. Більшість баронів схилялася до компромі­су. Тож князь Мачви врешті погодився з коронацією двоюрідного брата Ласла. Але королева та барон Гуткелед продовжували його боятися. У листопаді 1272 р. на бенкеті князь Мачви був підступно вбитий сорат­ником Йоахіма Гуткеледа бароном Генріхом Кесегі (Нейметуйварі)^[1184]. Барон невдовзі перед цим разом з вдовою Ростислава Михайловича емігрував до Чехії, рятуючись від переслідувань королеви Єлизавети, поріднився з чеськими баронами Ліхтенбурками і отримав місце при дворі^[1185]. Але, спокусившись на пропозицію уряду бана, барон повер­нувся в Угорщину і тепер намагався заслужити милість королеви. Кня­зя страшно пошматували. Частини його тіла ледве зібрала і поховала сестра Маргарита (аббатиса у монастирі кларисок), з якою вони були близнятами. Вбивство князя Бели збентежило не тільки Угорщину. Першим на загибель свояка зреагував чеський король Пшемисл II Оттокар, який у 1273 р. вторгнувся у володіння короля Ласло IV і за­йняв Дьор, Мошон та Шопрон. В його руки потрапили і коронаційні інсигнії угорських королів.

Лев Данилович та Болеслав Сором’язливий не допомогли угорцям, очевидно підтримавши партію противників клану Гуткелед—Кесегі. Те­пер всі троє свояків почали об’єднуватися проти Угорщини, яка досі була їх основним союзником. На думку словацького дослідника Марті- на Гомзи, тут визначальною була позиція Кінги, активного політика, яка через сестер впливала на їх мужів, не кажучи про власного мужа краківського князя^[1186].

Барон Гуткелед у 1273 р. очолив Королівську раду у ранзі коро­лівського надскарбія і братиславського жупана (magister tauarnicorum et comes de Posonio^[1187]). Він не міг не помітити небезпеки від сусідів, які вважали його головним ворогом, бо розуміли, що малий король Ласло не бере участі у державних справах. За таких умов для Угорщи­ни було дуже важливо зберегти давній союз із сюзереном королівства Русі. Шукаючи компромісу в цій напруженій ситуації, барон поспі­шив одружитися з Марією, дочкою Романа Даниловича та Гертруди

Зустріч Ласло Куна з Рудольфом Габсбургом після битви під Дюрнкуртом 28.08.1278 р. (картина Мора Тона, 1894)

Бабенберг^[1188]. Марія була спадкоємницею частини Штірії з центром у Юденбурзі і племінницею Лева Даниловича.

Цей шлюб спровокував розрив тандему барона з королевою Єлиза­ветою Половчанкою. У 1274 р. вона спробувала звільнитися від опіки надмірно амбітного колишнього коханця. Але той знову захопив юного короля Ласло IV, якого звільнив з полону барон Петер Чакі — давній противник Йоахіма Гуткеледа. Відтак, боротьба баронських кланів роз­горілася з новою силою. А Лев Данилович не відреагував на спробу барона знайти примирення.

Тоді барон Гуткелед звернувся до нового німецького короля Ру­дольфа Габсбурга. Дрібний швейцарський граф Рудольф Габсбург, об­раний німецьким королем 1 листопада 1273 р., зіткнувся з опозицією чеського короля Пшемисла II Оттокара, який сам претендував на ні­мецьку корону і тепер ігнорував новообраного короля, далі титулуючи його графом. Щоб змусити його визнавати себе сюзереном Рудольф I у 1274 р. висунув широку програму повернення самовільно захоплених імперських ленів після 1245 р. (коли низложения Фрідріха II Гогенш- тауфена привело до безладу в імперії)^[1189]. Такими захопленнями були й приєднання Австрії, Штірії та інших земель чеським королем. Ру­дольф Габсбург не планував воювати з могутнім чеським королем. Він був готовий легалізувати захоплені Пшемислом II Оттокаром імперські лени в обмін на своє формальне визнання. Чеському королю досить бу­ло переступити через свої амбіції, але він цього не зробив. Рудольф Габ­сбург оцінив звернення фактичного правителя Угорського королівства і підтвердив йому спадкові володіння його дружини, які, власне, зна­ходилися під владою Пшемисла II Оттокара^[1190].

Обидві сторони намагалися укріпити свої позиції. В кінці 1273 — на початку 1274 р. в Опаві Пшемисл II Оттокар уклав союзну угоду з краківським князем Болеславом Сором’язливим, до якої приєднався і Лев Данилович^[1191]. До Львова вирушило чеське посольство з яким по­верталися і золотоординські посли^[1192].

Барон Йоахім Гуткелед загинув у квітні 1277 р. в боротьбі з славон- ськими магнатами Бобоничами, Словенська, хорватська та словацька знать, визнаючи зверхність Арпадів, не мали наміру миритися зі сва­віллям угорських баронів. На своїх землях вони самі хотіли правити іменем Арпадів. Подібно й угорська еліта хотіла правити цим же іме­нем на усіх територіях, які увійшли до складу королівства, розглядаю­чи унію як підданство. Внутрішня боротьба між баронськими кланами розгорілася з новою силою.

Цими обставинами скористалася королева-вдова Єлизавета. За під­тримки половців (їх ще король Бела IV оселив у Трансільванії між Дунаєм і Тисою та по берегах Короша, Темеша і Мароша^[1193]) і короля Рудольфа I Габсбурга вона проголосила сина Ласло повнолітнім, попри його 15-річний вік^[1194]. Не довіряючи угорським баронам, королева-по­ловчанка відверто оперлася на половецьку знать. Саме тому син отри­мав прізвисько Кун (Половець). Половецька еліта ще раніше засідала в королівській раді^[1195]. Тепер половецькі князі Узур (Uzur), Алпар (Al- par), Туртул (Turtule) і Кеменеш (Kemeneche) потрапили у найближче оточення юного короля^[1196]. Це ще більше загострило внутрішні проти­річчя. Навіть вище духовенство відвернулося від Ласло IV.

У зовнішній політиці королева вирішила йти шляхом покійного коханця барона Гуткеледа, покладаючись на німецького короля. 13 липня 1277 р. було укладено угорсько-німецький союз. А 11 серпня 1277 р. королі як нові союзники зустрілися у Хеймбурзі на австрій­сько-угорському прикордонні^[1197]. Більш досвідчений Рудольф відразу став лідером цього союзу. Але юний Ласло Кун швидко перетворився на палкого прихильника німецького короля, настирливо підштовхую­чи Габсбурга до відновлення війни з чеським королем, обіцяючи під­тримку угорських та половецьких військ.

Війна розгорнулася у 1278 р. і завершилася жорстокою січею під Дюрнкрутом (Сухими Крутами) на Моравському полі поблизу впадіння Морави у Дунай недалеко від Відня 26 серпня 1278 р. Загибель короля Пшемисла II Оттокара в цій битві нарешті розрубала “австрійський вузол” і віддала Австрію у руки Габсбургів^[1198]. Незначні швейцарські графи вже не віддали цей лен нікому, перетворивши його у свою опору, яка дозволила їм згодом стати майже безмінними німецькими короля­ми та імператорами Священної Римської імперії.

Війська Лева Даниловича та Болеслава Сором’язливого понесли значні втрати в цій битві, виграній Рудольфом з допомогою угорсько- половецьких військ Ласло IV. Сам галицький князь, схоже, не взяв особистої участі у битві через вторгнення в Пониззя половців, спрово­коване угорським королем^[1199]. Непримиренність Лева Даниловича та Ласло Куна, мабуть, почалося саме від битви під Дюрнкуртом і розгор­нулася у довготривалу угорсько-галицьку війну.

Приєднання частини Закарпаття. Входження Закарпаття до Га­лицько-Волинської держави дослідники або заперечують з політичних міркувань^[1200], або уникають розгляду цього питання. Серед поодиноких винятків є дослідження провідного угорського історика Дьердя Дьорф- фі (1917—2000). Він проаналізував топоніми східних комітатів Угор­ського королівства і прийшов до висновку, що ці території активно за­селяли вихідці з Русі упродовж XIII-XIV ст. На його думку, ці проце­си пов’язані із приналежністю комітату Берег до володінь князя Лева Даниловича наприкінці XIII ст.^[1201]. У документі від 1299 р. наджупан березький Григорій названий „урядником Лева князя руського”: „Ми, Григорій, граф з Берега, урядник князя Русі Лева та четверо суддів від тутешньої знаті”^[1202]. Під 1307 р. він згадується вдруге^[1203]. Зрозуміло, що цього наджупана не можна ототожнювати з князем Юрієм Львовичем, як це робить Сергій Федака^[1204]. Григорій (а не Георгій-Юрій) належав до місцевих магнатів і перебував на службі у князя Лева Даниловича. Отож, входження Закарпаття до Галицько-Волинської держави не ви­кликає жодних сумнівів, як і автентичність джерел, у яких про це згадується^[1205]. Дискусійними залишаються тільки час і тривалість вхо­дження цих земель до королівства Русі.

Зрозуміло, що Лев Данилович не пробачив Ласло Кунові ні втрат на Моравському полі, де угорське військо відіграло основну роль, ні напа­ду половців і волохів. Боротьба продовжилася і після того, як “австрій­ський вузол” було розрубано під Дюрнкрутом, а спадщина Бабенбергів перейшла до Габсбургів.

Рудольф І Габсбург вдало використав сприятливу ситуацію, яка ви­никла після його перемоги. Австрія зі Штирією та Крайною стали його доменом, з якого почалося становлення однієї з головних європейських династій. Маркграфство Моравія отримало статус окремої держави під зверхністю чеського короля. Натомість молодий Ласло Кун не зумів скористатися з плодів перемоги, яку забезпечив своєму союзникові, бо внутрішні протиріччя серед угорської еліти загострювалися і впорати­ся з ними король не зміг. А у 1279 р. барони змусили його видати акти від 23 червня та 10 серпня, спрямовані проти половців. Таким чином Ласло Кун втратив свою головну опору. Угорщину знову охопила між­усобна боротьба, а у короля залишився тільки пишний титул: “Ласло, з Божої ласки король Угорщини, Далмації, Хорватії, Богемії [Чехії — Л.В.], Сербії, Галичини, Володимириї [тобто галицько-волинський — Л.В.], Половців, Болгарії”^[1206].

Однак Лев Данилович не зміг використати такі зміни сповна, оскільки почав боротьбу за краківський трон. Тільки у 1281 р. Лев Да­нилович він здійснив похід у жупу Угочу аж до Вишкова. Це дозволяє припустити, що князь мав уже території за Карпатами. Найімовірніше, що жупу Берег. Адже звідси виступали галицькі війська і сюди від­ступали. Якби Леву Даниловичу довелося двічі форсувати карпатські перевали, то похід виглядав би інакше і міг мати зовсім інші наслід­ки. Були здогадки, що Лев Данилович отримав Закарпаття як посаг дружини Констанції і ще від 1251 р. володів, принаймні, Березькою жупою. Перед цим частину Закарпаття тримав інший зять короля Бели IV — Ростислав Михайлович^[1207]. Але у 1271 р. король Стефан V надав привілей місту Ломпертсасу (Берегову)^[1208]. Якби у цей час жупа Берег належала Левові Даниловичу, то це було би порушенням прав сюзере­на. Отже, до 1271 р. жупа Берег ще була у складі домену угорських королів.

У 1283 та 1285 рр. відбулися походи Лева Даниловича в Ужанську жупу. Під час другого походу він разом з ординцями Ногая пішов аж у Паннонію^[1209]. Вірно вважав М. Грушевський, що галицькому князеві під час конфронтації з Ласло IV вдалося опанувати частину Закарпат­тя. І трапилося це упродовж 1278—1279 рр., тобто ще до початку війни за польську спадщину, бо у 1281 р. з цієї території він уже вторгнувся у сусідню жупу Угочу. Замало збереглося джерел, щоби детальніше розглянути ці події. Але можна стверджувати, що війна з Угорщиною, яка розпочалася у 1278 р., тривала аж до загибелі Ласло Куна. У цьому протистоянні він отримав потужну підтримку від польських князів, які боролися за краківський престол. Адже така боротьба у цей період спалахувала після смерті кожного наступного краківського князя, а Лев Данилович активно у неї втручався. Тому його польські противни­ки відразу ж ставали союзниками угорського короля.

Цікаво, що герб Ломпертсаса (Берегова) (від 1271 р. — центр жупи Берег), яким місто користувалося щонайменше від 1341 р., повністю співпадає з раннім гербом Львова. Цей означає, що князь Лев Данило­вич міг надати цей герб центру своїх нових володінь у Закарпатті^[1210]. Оскільки Лев підтримував німецьких колоністів у галицьких і волин­ських землях, то можна не сумніватися, що він підтримав німецьких колоністів (сасів) і у Закарпатті. Вже у XIV ст. (після повернення до Угорщини) Ломпертсас став коронним доменальним володінням.

Угорсько-галицька війна, яка після цього розгорілася і супрово­джувалася ординським вторгненням у 1285 р. та 1287 р., завершила­ся приєднанням жупи Берег та інших земель в Закарпатті^[1211]. Можна припускати, що для князя найважливішими були землі жупи Земп- лин, через які пролягав основний шлях на Перемишль. Але ймовірний центр його нових володінь був у головному місті комітату Берег — Лом- пертсасі. Можна припускати, що окрім жупи Берег, до цих володінь частково входили жупи Унг (між жупами Берег і Земплин) і Шарош із замком Мак (який контролював єдину дорогу з Дукельського пере­валу). На думку Теофіла Коструби, Самбірська єпархія була заснована за часів Лева Даниловича^[1212]. Ігор Мицько вважає, що до неї належали закарпатські володіння, а центр єпархії був на території князівського домену через тодішній непевний статус закарпатських територій^[1213].

Ця гіпотеза досить вірогідна.

Відновлення союзу. Тим часом сюзерен і союзник Лева Даниловича причорноморський улусбек Ногай зробив золотоординським правите­лем непридатного оглана Туда-Менгу (1282—1287), порушивши заповіт Менгу-Тимура, який хотів бачити спадкоємцем не брата, а племінни­ка Телебугу. Туда-Менгу прийняв іслам. А далі захопився містичними вченнями суфіїв. Нарешті оголосив себе дервішем і поступово почав по­вністю відходити від державних справ. У 1287 р., за свідченням Рукд- ад-Діна, він зовсім зійшов з розуму^[1214]. Ногай став повністю розпоря­джатися на всій території колишньої Русі, часто не звертаючи увагу на номінального правителя Туда-Менгу^[1215].

Скориставшись його неспроможністю чи справжнім безумством, найстарший оглан Телебуга (Тула-Бука) з братом Купчиком та огла- нами Алкуєм і Тогрилом (синами Менгу-Тимура) змусили Туда-Менгу передати правління у руки Телебуги. Той спочатку правив від імені хана, якого усунули, а потім зовсім позбувся його і проголосивши пра­вителем себе. Але він добре розумів, що для повного утвердження йому необхідно підпорядкувати собі Ногая, який тоді, крім усього іншого, залишався найстаршим за віком серед нащадків Джучі.

Телебузі потрібен був військовий успіх. Тому влітку 1287 р. він організував похід великого ординського війська в Угорщину. Це був перший після Бату похід у Західну Європу на чолі зі золотоордин­ським ханом. Виглядає, що цей похід запланували Ногай^[1216] з Левом Даниловичем під час війни руського князя з Ласло Куном. Вони до того здійснили низку успішних спільних походів в угорські землі у 1283—1285 рр.^[1217] Але тепер Телебуга сам вирішив очолити похід. Вій­ська, які вторнулися в Угорщину, за свідченнями очевидців, були ве­личезними^[1218]. Окремі джерела називають неймовірну цифру — 200 тис. воїнів^[1219]. У поході взяли участь також дружини Лева Даниловича, Володимира Васильковича, Мстислава Даниловича і Юрія Львовича. “Володимир же був тоді шкутильгав на ногу і тому не пішов, бо була рана тяжка на ньому, але послав рать свою з Юрієм, синівцем своїм”^[1220]. Війська дійшли аж до Дунаю й обложили Буду^[1221].

Більша частина Угорського королівства була розорена ворожими військами, тож особливого вибору у Ласло Куна не було. Очевидно, що він, навіть, признав себе монгольським васалом. У цьому у 1288 р. його прямо звинувачував у своїх посланнях примас Угорщини — естергом- ський архієпископ^[1222].

Завершення походу не зовсім зрозуміле. Так і не насмілившись штурмувати Будайський замок, монгольсько-руське військо розділи­лося. Ногай покинув хана і через Брашів відійшов у свої володіння на Дунаї. Військо Лева Даниловича теж повернулося через комітат Бе­рег або звичним шляхом через Дукельський перевал на Сянок. Король Ласло Кун перебував у Трансільванії, але про його сутички з монго­лами джерела не повідомляють. Цілком імовірно, що він таки визнав зверхність золотоординського хана. Сам Телебуга з основними сила­ми відходив через Трансильванські Карпати. За інформацією Галиць­ко-Волинського літопису, перехід війська цим шляхом звично тривав три дні, але тепер зайняв цілих тридцять і виявився для золотоордин­ського хана фатальним: “блоудл в горахъ. водимъ гнѣвом Бжиимъ. и бы в них голодъ великъ. и начаша людие ѣсти. потом же начаша и сами измирати и оумре ихъ бещисленое множьство. самовидчи же тако рекошаоумерши бь сто тысачь. ^’каньныи же и безаконьныи Телебоуга выиде пѣшь со своею женою. W6 однои кобылѣ. Посрамленъ ш Ба”^[1223].

Це повідомлення викликає певні сумніви. Невже відмінна монголь­ська розвідка могла допустити, щоб правитель Золотої Орди з осно­вним військом міг заблукати в горах? Однак польські джерела^[1224] під­тверджують інформацію про голод та епідемію у рядах ординського війська. А угорські та німецькі^[1225] розповідають, що монголів, які від­ступали, постійно атакували загони місцевих трансільванських нобі­лів. Вони діяли на власний розсуд, без погодження з королем, але зу­міли нанести монголам певних втрат. Мабуть за невдалий відхід через

Трансильванію повністю відповідальний сам хан Те- лебуга, який виявився ні­кудишнім полководцем. Це, власне, продемонстрували і його наступні дії на військо­вому поприщі. Але кількість втрат монгольського війська під час цього відступу літо­писець, поза сумнівом, зна­чно перебільшив. Можливо, що волинські редактори тут намагалися видати бажане за дійсне. Телебуга доволі спокійно сприйняв перший гіркий досвід на військово­му поприщі і не намагався шукати винних. Навпаки, очевидно, вважаючи похід вдалим, а Угорщину підпо­рядкованою, восени 1287 р. організував новий похід. Цього разу у Польщу.

Історики досі не розі­бралися з цими подіями. Це був широкомасштабний похід великого війська на чолі з самим правителем Золотої Орди. Але рівночасно це був епізод війни королівства Русі (тобто Галицько-Волинської держави як васала Золотої Орди) проти угорсько-польського союзу. З Телебу- гою йшли війська його двоюрідного брата оглана Алкуя, чернігівських та інших руських удільних князів. Зрозуміло, що правитель Золотої Орди, покинувши свою ставку на берегах Волги і зібравши значні вій­ськові сили, розраховував на значний військовий успіх аж до підпоряд­кування нових територій. І зовсім не мав намірів викликати непотріб­ну конфронтацію у період, коли боротьба Джучидів з Хулагуїдами була ще далека від завершення. Під час вторгнення монголів у Польщу нарикінці 1287 — на початку 1288 р. краківський князь Лєшко Чорний сховався в Угорщині. Ласло Кун вислав союзнику підмогу на чолі з бароном Дьєрдем, сином Шимона, яка зустріла монгольський підрозділ (тисячу) у січні 1288 р. біля Нового Сонча^[1226].

Третій етап галицько-угорських стосунків визначила смерть Лас­ло Куна 10 червня 1290 р. Короля у його шатрі зарубали половецькі князі Арбоз, Туртул і Кеменеш^[1227]. Чи це була помста за антиполовець- кі акти, прийняті Ласло Куном під натиском баронів? Чи, можливо,

замовлення барона Konaca Борші? Невідомо. Але оскільки Ласло Кун був найбільшим ворогом Лева Даниловича, то для нього доля угор­ського престолу була важливішою, ніж доля краківського. Римський папа хотів утвердити угорським королем племінника Ласло IV — не­аполітанського принца з Анжуйської династії Карла Мартела, який був сином Марії, дочки Стефана V і сестри Ласло IV Куна. Але 31 серпня 1290 р. німецький король Рудольф Габсбург надав Угорщину як влас­ний лен синові Альбрехту І, герцогу Австрії^[1228]. Зрозуміло, що цей акт не отримав підтримки серед угорських баронів. Угорська знать підтри­мала племінника Бели IV — Андрія ІІІ, сина герцога Стефана.

У червні 1291 р. війська нового короля Угорщини вторгнулися в Австрію. їм на допомогу виступили галицькі дружини Лева Данилови­ча^[1229], який залучив до походу й ординців^[1230]. Ця війна завершилася 26 серпня 1291 р. миром у Хайнбурзі, за яким Альбрехт І визнав королем Угорщини Андрія ІІІ^[1231]. Отже, можна припускати, що новий король Угорщини Андрій ІІІ в обмін на галицьку допомогу визнав входження втрачених закарпатських володінь до складу держави свого свояка Ле­ва Даниловича. У цій ситуації галицько-волинська підтримка була зна­чно важливішою, ніж клаптик королівського домену під Карпатами. Таким чином угорсько-галицька конфронтація, яка склалася за часів Ласло IV Куна, знову змінилася на угорсько-галицький союз.

Від Угорської спадщини до Галицької спадщини. У 1301 р. вигасла династія Арпадів. Король Русі і князь володимирський Юрій Львович (1301—1308)^[1232] був одним з легітимних спадкоємців як син Констанції і внук Бели IV. Але на відміну від сицилійського принца з Анжуй­ської династії Карла Роберта (1288—1342), чеського короля Вацлава III (1289—1306) та герцога Баварії Отто III (1261—1312) Король Юрій не взяв участі у боротьбі за Угорську спадщину. Спроби дослідників по­яснити таку пасивність Юрія Львовича наштовхнулися на відсутність джерел.

У 1988 р. відомий угорський історик Дюла Кріштов висунув

король Карл („Loco ^peratoris habet Угорський король Карл Роберт (1312— unum ducem permax⅛um vrvorum, qrn 1342) (хрюніка ^{Марка Кальт}і, ^бл. 1360)

гіпотезу, що першою дружиною угор­ського короля Карла Роберта була галицька княжна. Він спирався на грамоту Карла Роберта магістрові Стефанові від 7 лютого 1326 р., де король, пригадуючи угорсько-чеське суперництво з початку XIV ст., писав про свій похід на Русь за першою дру­жиною („in ruthernam, quo cum qrn- busdam barornbus regrn nostri Bdebbus pro adducenda ргіта consorte nostra accesserumus”)^[1233]. Автентичність цьо­го документу не викликала підозр. Підтвердження факту одруження ко­роля з галицькою княжною угорський історик знайшов і у іншому джерелі, відомому під умовною назвою „Anony- mi Descripbo Europae Orientabs”, яке датується дослідниками першою по­ловиною 1308 р. Там є фрагмент про потужного володаря на ім’я Лев, до­чку якого взяв за дружину угорський vocatur dux Leo, Bbam hums Leorns dux∏ nunc іп uxurem rex Ungarie

Karulus”)^[1234]. Сам шлюб дослідник спочатку датував 1307—1308 рр., а потім переніс дату на 1306 р.^[1235], виходячи з того, що перший відомий документ угорської королеви Марії датується 23 червня 1306 р.^[1236]

На вразливі сторони цієї гіпотези звернув увагу польський дослідник С. Срока. На його думку, королева Марія за віком не могла бути дочкою Лева Даниловича, ні дочкою його внука Лева Юрійовича (з останнім важко не погодитися). Заперечуючи гіпотезу Д. Кріштова, С. Срока висунув власну гіпотезу. Він вважав, що у Anonymi DescripBo Europae Orientabs (автентичність пам’ятки також не викликала засте­режень) помилково написано „Bbam” замість „neptem”, тобто „дочка” замість „внучка”, а Карл Роберт був одружений з Марією, дочкою битом- ського князя Казимира^[1237]. Польський історик спирався на дослідження Казимира Ясіньського^[1238] та Даріуша Домбровського^[1239]. Обидва вихо­дили із засади, що шлюб дочки незначного битомського князя, який 10 січня 1289 р. склав у Празі васальну присягу Вацлаву II, супернику Карла Роберта в боротьбі за угорську корону, мав би зміст тільки тоді, коли б вона була правнучкою Бели IV, спорідненою ще з Романовича­ми^[1240]. Відстоюючи свою гіпотезу, С. Срока в якості аргументу висловив нову гіпотезу, що Марія могла виховуватися при дворі свого дядька ко­роля Юрія Львовича, куди за нею, як випливало з тексту грамоти, міг піти Карл Роберт. У ході полеміки польський дослідник також звернув увагу, що у лютому-березні 1308 р., коли з’явилася пам’ятка Anonymi Descriptio Europae Orientalis, король Юрій Львович ще був живий, а отже, мова не могла йти про дочку його сина Лева.

Угорський дослідник, не погоджуючись з висновками свого оп­понента, пробував вдатися до версифікації, припускаючи, що Лев Юрійович міг народитися від незнаної дружини значно раніше і міг мати дочку у 1306 р. Але, усвідомлюючи непереконливість і бездока­зовість подібних міркувань, Д.Кріштов зазначив, що стосовно батька Марії потрібно бути обережним^[1241].

С. Срока також відмовився від своєї попередньої версії “внучки” і відшукав можливу іншу помилку в цитованому документі („Rutheniam” замість „Poloniam”). Автором подібної версії був ще видавець Anonymi Descriptio Europae Orientalis Ольгерд Гурка. У такому вигляді гіпотеза виглядала більш правдоподібно: Карл Роберт хотів одружитися з га­лицькою принцесою, але з невідомих причин той шлюб не відбувся^[1242]. Проте така версія не тільки прямо суперечить текстові Anonymi Descriptio Europae Orientalis, але і не в’яжеться з грамотою від 7 лю­того 1326 р. Після смерті Д. Кріштова його опонент С. Срока своєї позиції не змінив^[1243].

У ході полеміки навколо цієї проблеми, я звернув увагу, що дже­рела, на які спирався Д. Кріштов, та аналіз політичної ситуації, коли Карлу Роберту, який воював з чеським та баварським претендентами, зближення з галицьким королем було першочерговим завданням, а Юрію Львовичу, який мав проблеми з ординцями, подібний союз та­кож був вигідним, дозволяють вважати існування Марії Львівни дуже правдоподібним. Шлюб з галицькою князівною був для Карла Роберта настільки політично вигідним, що задля цього він міг одружитися із значно старшою від себе князівною. Такі приклади добре відомі. Марія Львівна могла народитися близько 1270—1275 рр. Тоді самій Констанції було близько 38-43 років, що не виключає можливісті уродин дочки. Марія, дочка Льва Даниловича, яка була видана за Карла Роберта у 1306 р. або раніше, померла до 1308 р. Можливо, що, одружившись з політичних мотивів з галицькою князівною, Карл Роберт не зміг жити із старшою за себе Марією Львівною, чи, навіть знущався над нею, що прискорило її смерть і у 1308 році відносини обох держав переросли у відверту конфронтацію^[1244]. І король Юрій Львович підтримав претензії на угорський престол баварського герцога Отто.

У 1308 р., отримавши невдачу у цій боротьбі за угорський престол, герцог Отто втікав у Баварію через Галицько-Волинську державу, про що збереглися численні звістки у західних хроніках^[1245]. А у Рифмова- ній хроніці сучасника подій добре поінформованого хроніста Оттока- ра Штірійського (+ 1318) відзначена тепла зустріч герцога з королем Юрієм^[1246]. Автентичність цих джерел сумніву не підлягає^[1247]. Цікаво також, що в анналах монастиря у Цветтлі за 1241—1329 рр. зазначено, що герцог Отто був доставлений на Русь як бранець^[1248]. Можливо, що Карл Роберт намагався зберегти добрі стосунки з Юрієм Львовичем і після смерті Марії. Він відсилав претендента далі на схід, щоб по­вністю виключити його з боротьби. Союз з баварським герцогом міг скластися після його перебування на Русі і, схоже, був скріплений 18 травня 1309 р. шлюбом Отто ІІІ з Агнесою, дочкою глоговського князя Генріха, з незнаною з імені сестрою якої був одружений Лев Юрійо­вич^[1249]. Можливо, король Юрій у майбутньому збирався стримувати Карла Роберта з допомогою баварського герцога або навіть підтримати останнього в подальшій боротьбі. Але ці плани обірвала смерть короля Юрія 21 квітня 1308 р. Зрозуміло, що це не більше, ніж гіпотеза.

Шлюб з Марією Львівною дозволив Карлу Роберту на першому ета­пі усунути одного з претендентів на Угорську спадщину. Втративши час, король Юрій вже не зміг втрутитися у цю боротьбу, хоча, може, і готувався до цього. Подальша боротьба за Угорську спадщину (і рівно ж за закарпатські володіння Романовичів) розгорнулися вже за наступ­ників Юрія Львовича^[1250].

Те, що Карл Роберт оволодів закарпатськими комітатами, які вхо­дили до складу королівства Русі, свідчить, що якщо не сам Юрій Льво­вич, то його наступники таки підтримали противників анжуйського принца. У 1307 р. наджупаном Берега був Григорій^[1251] (очевидно, той же самий міністеріал, який у документі 1299 р. титулувався урядником князя Лева). Схоже, що становище почало змінюватися десь з 1308. До 1310 р. Карл Роберт зумів схилити на свою сторону баронів Берега або ж зайняв ці території, використовуючи, як привід, галицьку допомогу його супротивникам. Комендант Берега загинув 15 червня 1312 р. у Розгонській битві як прихильник короля Карла Роберта. Але, згідно листа короля Карла Роберта, ще до 1320 р. замок Makk у жупі Шарош утримувався галицьким гарнізоном^[1252].

У 1315 р. закарпатські нобілі підняли бунт проти короля Карла Ро­берта. їх лідери Борса Копас та Петро Петуня звернулися до Андрія та Лева Юрійовичів, запрошуючи їх поборотися за угорський престол^[1253]. Жупан Берега Б. Копас (1260 — 1325/1332) належав до угорської еліти, був палатином Угорщини (1306, 1314), баном Славонії (1298), королів­ським конюшим (1284—1285)^[1254]. Петро Петуня був одним з найбіль­ших магнатів у комітатах Шарош і Земплин. Він підтримував Карла Роберта у 1308—1312 рр. і був щедро винагороджений за свої заслуги. Правда, серед учасників Розгонської битви його не було. Походження Петра Петуні не зовсім ясне. Не виключено, що його батько походив з чернігівських боярів князя Ростислава Михайловича і брав участь у битві під Ярославом на стороні цього князя^[1255]. Причини бунту за­карпатської еліти дискусійні. Навряд чи основною причиною стало небажання Карла Роберта підтвердити нобілям володіння, отримані за Арпадів до 1301 р.^[1256] Повстання завершилося поразкою. Галиць­ко-волинські князі з різних причин його не підтримали. До 1317 р. Карл Роберт опанував ситуацію повністю. Петро Петуня, схоже, втік у Трансільванію^[1257]. Його закарпатські володіння отримав новий палатин барон Філіп Другет, який прийшов з Карлом Робертом з Неаполітан­ського королівства (його предки прийшли в Неаполь з Франції разом з Анжуйською династією)^[1258].

У 1320 р. Карл Роберт надав привілей місту Ломпертсасу (Берего­ву). Після одруження з дочкою польського короля Владислава Локєтка Єлизаветою (6.07.1320 р.) він подарував Ломпертсас своїй дружині, яка влаштувала тут літню резиденцію^[1259].

Золота Орда переживала період найбільшого підйому і, схоже, Ан­дрію та Леву Юрійовичам було не до боротьби за Угорську спадщину і навіть закарпатські володіння, які були повністю втрачені у 1320— 1322 рр.

Галицько-волинському князю Болеславу-Юрію Тройденовичу іс­торики присвятили небагато уваги^[1260]. В історіографії закріпився сте­реотип сприйняття князя як польського ставленика, який слухняно виконував настанови польських опікунів, через що не зумів знайти спільної мови з галицьким боярством і був отруєний за прихильність до католиків.

Болеслав Тройденович прийшов до влади в результаті компромісу, досягненого на складних переговорах, які тривали більше року, між угорською, польською і мазовецькою сторонами (які претендували на спадщину Романовичів) з одного боку та Литвою — з іншого, за участі хана Узбека^[1261] і згодою місцевого боярства^[1262]. Тому початки правлін­ня цього князя залишаються дискусійними. Перша грамота Болесла­ва-Юрія, яка дійшла до нас, датована 1325 р., схоже, що вона була видана восени^[1263]. Текст грамоти вказує на початок правління^[1264], тож умовно можна прийняти, що саме з осені 1325 р. цей князь утвердився на галицько-волинському престолі.

Але Болеслав Тройденович народився між 1311—1314 рр.^[1265] і на час зайняття престолу йому теж було не більше років, ніж його супернику Любарту-Дмитру Гедиміновичу. Тому регентшою при ньому певний час була його мати Марія Юріївна^[1266]. Це, а також прийняття імені свого діда Юрія і декларування належності до православ’я, мало переконати галицьку і волинську еліти у продовженні панування династії Романо­вичів. Княжа канцелярія продовжила і попередню практику надання грамот з підтвердженням володінь^[1267].

Підтвердивши союз з Тевтонським орденом (жовтень 1325 р.^[1268], 9 березня 1327 р.^[1269]), регентша Марія Юріївна домоглася укладення со­юзу з Литвою, скріпленого у 1331 р. шлюбом Болеслава-Юрія з Офкою- Євфимією Гедимінівною^[1270]. Цей шлюб історики переважно просто фік­сували, однак за ним стоїть безперечно програма самостійної політики правителя королівства Русі. Польський сателіт, яким би керували з Кракова, мав би шукати дружину з династії П’ястів.

Від цього часу можна датувати самостійне правління князя Болес­лава-Юрія. Молодий князь відразу ж відреагував на угорсько-польське зближення. Внормувавши стосунки з Золотою Ордою (прийняттям но­вого титулу “з Божої ласки природжений князь всієї Малої Русі” він декларував відмову від претензій на решту Русі, яка надалі залишала­ся залежною від Орди^[1271]), він з ординською допомогою вторгнувся у верхів’я Тиси (комітати Мараморош чи Угоча?) у 1331 чи на початку 1332 р.^[1272] Далі “ординська загроза” від 1334—1335 рр. неодноразово фігурує на сторінках угорських актових матеріалів^[1273], що теж, схоже, було наслідками зміни у політиці князя Болеслава-Юрія.

Польська історіографія досі погоджується з давніми гіпотезами, які вже трансформувалися у стереотипи, про участь князя Болеслава-Юрія у польсько-угорських вишеградських переговорах 1335 та 1338 рр., де буцімто не тільки були закладені основи наступної угорсько-польської унії, а й домовлено про успадкування галицького престолу польським або угорським королем за відсутності прямих спадкоємців Болеслава- Юрія^[1274]. Однак немає жодних доказів участі князя або його повно­важного посла у вишеградських зустрічах 1335 і 1338 рр. Передовсім сам Казимир III ніде не відкликався до угоди, яка нібито зробила його легітимним спадкоємцем галицько-волинського престолу.

Крім Золотої Орди та Литви, галицько-волинський князь шукав союзу з Тевтонським Орденом (угоди 11 лютого 1334 р. та 20 жовтня 1335 р.^[1275]). 20 жовтня 1335 р. він поспішив знову підтвердити союз з великим магістром Теодоріком фон Альденбургом на “вічні часи”^[1276].

Очевидно, його підштовхувало до активних дій саме польсько-угор­ське зближення. У листопаді 1335 р. у Вишеграді зустрілися угорський король Карл Роберт, польський король Казимир III та чеський король Ян Люксембург. Головною темою був союз проти Габсбургів. Між сво­яками угорським та чеським королями була укладена угода, за якою у випадку відсутності у Казимира III прямих спадкоємців польський престол переходив до Людовика (Лайоша), сина Карла Роберта^[1277]. Можливість об’єднання Угорщини та Польщі не могла не викликати подальше занепокоєння галицько-волинського князя. У 1337 р. Болес- лав-Юрій разом з ординцями напав на Люблінську землю і 12 днів тримав Люблін в облозі, знятій тільки через загибель вождя союзних татар^[1278].

Реакцією на таку поведінку Болеслава-Юрія була негай­ною. Казимир III вирішив підтримати іншого претендента на га­лицько-волинський престол — свого племінника, сина Анаста­сы Львівни — добжинського князя Владислава Земовитовича, який з’явився у Вишеграді 29 червня 1338 р. (Дубницька хроні­ка називає його “Lothka dux Rutenorum”^[1279]). Спроби перетвори­ти “Лотко” на “Болько”, ототожнивши його з Болеславом-Юрієм^[1280], не витримують критики^[1281]. Етимологічно таке перетворення немож­ливе, як неможливо звинуватити хроніста в незнанні матеріалу. Поль­ська сторона просто була готова підтримати Владислава Земовитови- ча, змістивши Болеслава Тройденовича^[1282]. Підтримка таких претензій означала би війну проти королівства Русі, яке отримало би підтримку від Золотої Орди, Литви та Тевтонського Ордену. Схоже, що саме ця обставина і стримала Угорщину від прийняття польської пропозиції. Гіпотеза Олега Мазура щодо існування гіпотетичного князя Володими­ра Андрійовича^[1283] не оперта на жодні джерела.

Болеслав-Юрій не залишив цю другу вишеградську спробу без ува­ги. У листі сучасника, збирача папської десятини в Угорському коро­лівстві Петера сина Дярфаша (Peter filius Gyarfas), міститься цікава інформація: “Року Божого 1340 дня 20 лютого, коли татари атакували королівство Польське, і цим король та усе королівство Угорське дуже занепокоєні, передав одразу гроші, які тільки мав, і через брата Томаса з Жатмара, пріора провінції ордену Домініканців, відправив саму суму у розмірі тисяча триста флоринів золотом”^[1284]. Ілля Паршин слушно вказав на некоректні спроби віднести цю подію до періоду вже після загибелі Болеслава-Юрія^[1285].

Не відважившись на відкриту війну, через побоювання нового втор­гнення ординських військ, союзники вирішили позбутися Болеслава-Юрія з допомогою галицького боярства. 7 квітня 1340 р. молодого князя раптом не стало. Обидва союзники виявилися добре підготованими до несподі­ваної смерті молодого галицько-волинського князя (7 квітня 1340 р.^[1286]). Казимир ІІІ на першу звістку про смерть Болеслава-Юрія зумів зібрати військо (на подібні заходи звичайно затрачалися місяці!)^[1287], в середи­ні квітня зайняти Львів і вивезти з княжої скарбниці коронаційні ре­галії, щоб не дати можливості коронуватися іншому претендентові. Пізніше ці регалії потрапили до коронаційного релікварію польських

Золотий форінт угорського короля Лайоша (Людовика) Анжуйського королів^[1288]. Карл Роберт, як свідчать угорські документи, вже на само­му початку травня 1340 р.^[1289] (якщо не 19—20 квітня^[1290]) відправив у по­хід у Галицьку землю військо, очолене палатином Віллермом Другетом. Обидва союзники готувалися до вторгнення в землі східного сусіда. Але бояри-змовники, радше, керувалися своїми зв’язками з Польщею або Угорщиною, а не міжконфесійним протистоянням, яке тоді ще не спо­стерігалося, після смерті Болеслава-Юрія відразу ж розіслали гінців до Кракова і Вишеграда, повідомляючи про загибель свого сюзерена.

Швидкий відхід польського та угорського військ з галицьких зе­мель був зумовлений, перш за все, реакцією іншої частини галицького боярства, яке підтримало претензії князя Любарта-Дмитра Гедиміно- вича і разом з ним звернулося до золотоординського хана Узбека. І тут можна сперечатися з І.Паршиним, який слідом за видавцями пам’ятки відніс повідомлення швейцарського хроніста Іогана з Вінтертура про ординське вторгнення у Польщу та Угорщину до лютого 1340 р.^[1291] Напевно вартує дотримуватися букви тексту хроніста: “Року втілення Божого 1341 у першу неділю великого посту... ”^[1292]. Крім цього, хро­ніст повідомляє про вторгнення в обидва королівства, тоді як у лютому 1340 р. вторгнення у Польщу тільки викликало переполох в Угорщині.

Після смерті Болеслава-Юрія волинська еліта визнала князем Любарта-Дмитра Гедиміновича. Хан Узбек надав Любартові-Дмитру необхідну допомогу. Отже, і Орда розглядала Любарта-Дмитра як пер­шого легітимного спадкоємця. Боярин Дмитро Детько і князь Данило Острозький ще у 1340 р., разом з ординськими військами, відтіснили поляків з галицьких земель^[1293]. Це військо навіть вторгнулося у поль­ські землі і дійшло до Кракова, що змусило Казимира III звернутися за допомогою до угорців і Тевтонського Ордену. Тільки ранній розлив річок весною 1341 р. зупинив цей напад. Про це вторгнення повідо­мили також австрійські хроністи Іоганн з Віктрінга^[1294] і Леобенський Анонім^[1295] та ряд інших джерел^[1296]. Отож, можна вважати, що звістки про нього викликали певний резонанс у сусідів.

Уже у березні (не пізніше 27 червня) 1341 р. лідер галицької елі­ти Дмитро Детько, поставлений князем Любартом-Дмитром старостою (capitaneus) Руської землі^[1297], повідомив громаду Торуня про укладення миру з Казимиром III^[1298].

Але миру не вийшло. Казимир III не залишив намагань оволодіти Галицькою спадщиною, також не бажала залишатися в стороні і Угор­щина. Анжуйська династія, як легітимний спадкоємець Арпадів, теж виступала як претендент на спадщину Романовичів. Обидві сторони намагалися схилити на свій бік галицьке боярство. З цього огляду ці­кавою є грамота угорського короля Лайоша (Людовика) Анжуйського до Дмитра Детька з 1344 р. до “вірного свого мужа, комеса Детька, старости Руської землі”^[1299]. Мабуть, правий був М. Грушевський, що угорський король лише нагадав про свій “сюзеренітет” над королівствм Русі, який випливав з його титулу “короля Галіції і Лодомерії”^[1300]. Вже те, що король не вжив у листі цього титулу, обмежившись титу­лом Dei gratia Rex Hungariae, певною мірою вказує на невизначеність стосунків між обома сторонами, про що свідчить і сам тон та характер листа (навіть, не беручи до уваги титул “ваша величність”, у зверненні до Дмитра Детька^[1301]), в якому угорський король просить внормувати митні проблеми в торгівлі з м. Кошіце. Мав рацію Олег Мазур, що королівська канцелярія мала проблеми при укладанні цього докумен­ту^[1302]. Зарахування Дмитра Детька в угорські васали^[1303] безпідставне. Навіть, якщо походження цього лідера галицького боярства і могло бути пов’язаним з Угорським королівством, підстав називати його ва­салом Лайоша І немає^[1304].

1344 р. не був насиченим. Польща вже активно втручалася у спра­ви галицько-волинської спалщини. Угорщина ще до кінця не визначи­лася зі своєю позицією. В цій ситуації князь Любарт-Дмитро Гедиміно- вич міг сподіватися на допомогу Литви, а Дмитро Детько, який, схоже, дедалі більше проводив власну політику, — на допомогу Золотої Орди. Литва, яка мала проблеми з сусідами, в першу чергу з Тевтонським Ор­деном, на цьому етапі підтримувала Любарта скоріше символічно. Щоб залучити дружини окремих литовських князів йому довелося роздава­ти їм лени на Волині.^[1305] Польська та угорська історіографія, за давніми стереотипами, подають війну проти галицько-волинського князя як ві­йну проти Литви та Золотої Орди, хоча випади проти цих держав відбу­валися в контексті боротьби за спадщину Романовичів. З осені 1344 р. угорський король Лайош допомагав полякам у війні з Литвою під час якої було навіть обложено Вільно. Король вернув в Угорщи­ну тільки у лютому 1345 р.^[1306]. У цей же час ординці вторгнулися у Трансильванію та комітат Спіш (останнє можна було вчинити тільки пройшовши через галицькі землі). У відповідь з 1345 р. угорське вій­сько, очолене бароном Андрієм Лацкфі, виступило проти Золотої Ор­ди^[1307]. Угорські джерела повідомляють про переможне завершення по­ходу і укладення угоди^[1308].

Польському королю Казимирові III у 1345—1350 рр. вдалося опа­нувати лише Сяноцьку землю. Війна проти Любарта-Дмитра Гедимі- новича, яка розгорнулася у 1349 р., не принесла швидкого успіху і у 1350 р. польський король визнав право Угорщини на спадщину Рома­новичів, закликаючи її активно втрутитися в цю боротьбу^[1309]. За уго­дою між двома володарями Казимир III отримував королівство Русі у пожиттєве володіння, після чого ці землі повинні були перейти до Ан- жуйської династії. У випадку появи у польського короля сина зберіга­лося право викупу королівства за 100 тис. флоринів^[1310]. Зрозуміло, що якби за Вишеградськими угодами Казимир III виступав спадкоємцем Болеслава-Юрія — укладення угоди у 1350 р. було би позбавлене змісту.

У липні 1351 р. угорські війська вторгнулися на Волинь. З ними наступали також польські і мазовецькі дружини. На допомогу Любар- ту-Дмитру Гедиміновичу прийшов старший брат Кейстут, якому було передано Дрогичинське князівство. Литва не хотіла вступати у війну і Кейстут діяв як удільний князь волинський. Проти нього союзни­ки спрямували головний удар. За свідченням Будайської хроніки під час волинської кампанії 1351 р. в угорський полон потрапив якийсь князь, імені якого не названо^[1311]. Цим князем був саме Кейстут, бо 15 серпня 1351 р. король Лайош змусив його укласти договір, за яким литовський князь обіцяв прийняти християнство і допомагати угор­цям. Угорський король думав згодом посадити Кейстута на литовський трон як свого васала і коронувати королівською короною. А поки Кей­стут як почесний заложник мав перебувати у плоцького, сохачевсько- го і віського князя Болеслава Ванковича. Але литовський князь зо­всім не збирався виконувати цієї угоди. Литовський загін йшов слі­дом за своїм князем, який при першій нагоді втік^[1312]. Князь Болеслав кинувся у погоню і загинув від стріли 20 серпня 1351 р. в околицях

Лайош (Людовик) Анжуйський, король Угорщини (1342-1382), Польщі (1370-1382), Галіції і Лодомерії (1370-1382)

м. Мельника^[1313]. Тобто бойові дії відбувалися на території Дорогичин- ського і Берестейського князівств. 13 вересня 1351 р. угорський король вернувся у Вишеград^[1314].

Ранньою весною 1352 р. угорський король знову був у галицьких землях. Угорські війська у лютому підійшли до Белза, який вже був обложений польським королем. Місто обороняв воєвода Дрозд. Досі за­лишається загадкою як йому вдалося відстояти Белз проти потужного польсько-угорського війська, яке очолювали двоє королів^[1315]. За дани­ми Дубенської хроніки під час однієї з сутичок угорський король отри­мав удар по шолому залізною булавою і злетів з коня^[1316]. Очевидно, що король не брав участі у штурмі, та ще й на коні. Вилазка нечисленного гарнізону також малоймовірна: маючи надійну систему водяного за­хисту (за свідченням цієї ж хроніки угорці мусили битися, стоячи по шию у воді), воєвода не ризикнув би виводити свої сили проти значно переважаючого суперника. Скоріше, мала місце спроба війська Любар- та-Дмитра нанести удар по польсько-угорському війську, щоб полегши­ти становище обложених.

У Холмському пом’янику серед белзьких князів попереду Юрія за­писаний Феодосій. Дуже ймовірно, що це старший брат і попередник князя Юрія Наримунтовича. У 1349 р. разом з Коріатом Гедиміновичем в Золоту Орду був посланий вислоцький князь Семен, якого Юзеф Вольф вважав сином Наримунта-Гліба Гедиміновича^[1317]. Вірогідно, що Феодосій — це чернече ім’я князя Семена Наримунтовича, який у 1350 р. прийшов на допомогу Любартові-Дмитру Гедиміновичу і отримав від нього Белз. Залишивши в місті гарнізон з воєводою Дроздом, князь зі своєю дружиною намагався тривожити обложених несподіваними ата­ками ззовні. Під час однієї з таких атак і був поранений угорський король. Ця сутичка могла завершитися і важким пораненням князя Семена, від якого він помер у 1352 р., прийнявши перед цим чернецтво (як звикло було в княжих родинах).

Польсько-угорське військо не зуміло здобути Белз. Пораненого ко­роля відвезли в Угорщину, а облога Белза була знята^[1318]. Угорщина побоювалася вторгнення ординців у Трансильванію^[1319], а польський король самотужки вести війну далі не ризикував. Обидві сторони по­годилися на компроміс. За угодою 1352 р. за Любартом-Дмитром Геди­міновичем залишилася вся Волинь^[1320].

Але це було не більше, ніж тимчасовий перепочинок. Угорщина та Польща взялися за союзників Любарта-Дмитра Гедиміновича. Відразу ж у 1352 р. папа Климент VI оголосив хрестовий похід проти Литви і татар^[1321]. У квітні 1354 р. король Лайош сам виступив проти Золотої Орди^[1322]. Цей похід завершився укладенням угоди з ханом Джанібе- ком^[1323]. У 1355 р. угорський король знову послав підкріплення Кази­миру III проти Любарта-Дмитра Гедиміновича^[1324].

З різних причин після 1355 р. і до самої смерті Казимира III король Лайош не брав активної участі у боротьбі за спадщину Романовичів. За­те після коронації у Кракові 17 листопада 1370 р.^[1325] угорський король приступив до повної анексії королівства Русі. При цьому він розглядав Галицьку і Волинську землі як окреме королівство, не зв’язане з Поль­щею. Тому у 1372 р. король передав у лен одному з своїх найближчих соратників опольському князю Володиславу^[1326], який був внуком дочки белзького князя Гремислави Всеволодівни, “королівство Руське з міс­тами і населенням в управління на вічні часи”^[1327].

Володислав ©польський у історіографії традиційно представлений як вірний угорський васал, який, будучи намісником короля Лайоша, старанно втілював в життя його політику^[1328]. Винятки складають хіба праці Єжи Сперки^[1329], але й цей глибокий і толерантний автор до кінця не ризикнув подолати усталені стереотипи стосовно руського правлін­ня Володислава ©польського^[1330]. Прийняття титулу „господаря Русь­кої землі, вічного дідича і самодержця”^[1331] і активність князя у 1372— 1378 рр.^[1332] яскраво вказують на його бажання утвердитися у Руському королівстві як спадкового володаря^[1333]. Певною мірою це демонструє йеволюція в карбуванні власних монет^[1334]. Князь Володислав ©польсь­кий намагався завоювати прихильність населення, в першу чергу, своєї столиці Львова. 9 грудня 1372 р. він надав місту 100 франконських ланів на магдебурзькому праві, а також частково звільнив міщан від чиншів^[1335]; грамотою від 4 жовтня 1377 р. — зобов’язав духовних осіб львівського капітулу в разі купівлі будинку у Львові, на якому були міські повинності, ці обов’язки виконувати^[1336]; 7 грудня 1378 р. — на­дав львівським міщанам війтівство у Львові, яке досі було спадкове, і встановив процедуру, за якою після затвердження ним обраних райців, останні з-посеред себе мали обрати війта^[1337]. Зрештою і грамота 1377 р., видана українською мовою від імені князя “Володислава”, свідчить про такі намагання князя^[1338].

Любарт-Дмитро, якому у 1370—1371, 1372 рр. вдалося не тільки повернути собі втрачені за миром 1366 р. Володимир і Холм, але й зайняти частину Галицької землі^[1339], не міг визнати ні титулу Воло- дислава ©польського ні його намагань, що і призвело до відновлення війни. Умови для початку війни були не вигідними для Любарта, але волинський князь мусив реагувати на такі дії. Наприкінці 1376 — на початку 1377 р. війська Кейстута і Любарта Гедиміновичів та Юрія На- римунтовича мало не дійшли до Кракова. На початку літа 1377 р. га­лицький князь Володислав ©польський мусив втікати в Угорщину^[1340]. Але ці успіхи були короткочасними. В кінці літа 1377 р. сильна угорсь­ка армія почала тіснити війська волинських князів^[1341]. Сили Кейстута зв’язали хрестоносці і він не зміг допомогти своїм союзникам. А само­тужки сюзерен Волині відстояти зайняті території не міг. Тим біль­ше, що посаджена Володиславом ©польським на цих землях сілезька шляхта підтримувала угорців.

Князь Юрій Наримунтович сім тижнів обороняв Белз. Відсутність допомоги і закінчення припасів змусили його капітулювати^[1342]. Восени 1377 р. полоненного белзького князя вивезли до Угорщини. Великий князь литовський Ягайло послав в Угорщину свого брата Скіргайла, якому вдалося домовитися про звільнення з полону Юрія Наримунто- вича^[1343]. Схоже, що литовська сторона розглядала белзького князя не як свого васала, а тільки як родича великого князя. Було обіцяно, що він не буде втручатися у боротьбу за Галицьку і Волинську землі. Вже у 1378 р. Юрій Наримунтович був посланий у Новгород Великий, де він княжив до 1383 р. Белзьке князівство восени 1377 р. було долучено до земель Володислава ©польського, а згодом, коли князь Владислав став палатином Польщі, перейшло під пряме управління угорських намісників. Король надав частину Белзького князівства ратненському князеві Федору ©льгердовичу, який склав йому васальну присягу^[1344]. Городло з повітом отримав інший королівський васал — князь ©лек- сандр Корятович^[1345].

Загострення стосунків з польською знаттю змусило короля Лайо- ша (Людовика у Польщі) призначити намісника, на роль якого він об­рав Володислава ©польського. Не бажаючи об’єднувати в одних руках управління Польщею і королівством Русі, він надав князю Володисла- ву як компенсацію Добжинську землю. Не маючи вибору, Володислав виданою в грудні 1378 р. грамотою звільнив урядовців і народ Руського

Територіальні символи Королівства Русі зверху - печатка короля Владислава Ягайла (1388), знизу - печатка князя Володислава ?польського (1379)

королівства від присяги йому і передав повну владу безпосередньо королю Лайо- шу, який призначив угорську адміністра­цію^[1346].

Після смерті Людовика Анжуйсько- го Любарт-Дмитро Гедимінович повернув собі ряд волостей, в тому числі Каменець, Олесько, Городло, Лопатин і Снятии. У 1383 р. з Новгороду Великого повернув­ся Юрій Наримунтович і відновив своє панування над більшою частиною Белзь- кого князівства. Принаймі він володів Любачевом з повітом і деякими іншими територіями^[1347].

Королевою Угорщини стала Марія, старша дочка короля Лайоша. Вона пе­редала управління Руським королівством колишньому бану Хорватії і Далмації ба­рону Емеріху Бебеху. Невдовзі вибухнув бунт угорських баронів, який з трудно­щами придушив барон Стефан Лацкфі. У Буду з своїм військом вступив молодший брат чеського короля Сігізмунд Люксем­бург, який у 1385 р. обвінчався з Марією і став королем Угорщини.

Тим часом польська еліта проголо­сила королевою Ядвігу, молодшу дочку короля Лайоша (Людовика).

Почалася боротьба за її руку, учасником якої виступив і князь Во- лодислав Опольський. Кревська унія 1385 р., за якою великий князь литовський Ягайло-Владислав одружувався з Ядвігою і ставав королем Польщі, вирішила його долю, а також долю Галицької землі. Воло- дислав Опольський, який повернувся до Львова, став вживати титул “князь і володар Русі” та карбувати монету з атрибутами, які під­креслювали його суверенний статус: на аверсі “Князь Володислав” і родинний герб верхньосілезький орел, на звороті — галицький лев^[1348].

Навряд чи погоджував князь Володислав свої дії з королевою Марією (в кінці 1385 — на початку 1386 рр. Угорщину охопив новий бунт ба­ронських кланів). Польсько-угорська унія зачепила і волинських Ге- диміновичів. Волинський князь Федір Любартович разом з белзьким князем Іваном Юрійовичем взяли участь у коронації Ягайла у Кракові. 22 березня 1386 р. белзький князь присягнув на вірність королю Вла­диславу Ягайлу та королеві Ядвізі^[1349]. Залишившись наодинці, Воло- дислав ©польський 6 лютого видав грамоту із закликом до населення зберігати йому вірність, обіцяючи не призначати угорських урядовців без згоди підданих. Але ні сілезька шляхта, ні німецька верхівка міст, яким протегував під час свого правління Володислав ©польський, його не підтримали.

На початку 1387 р. польське військо з королевою Ядвігою, спішучи зайняти королівство Русі до повернення Ягайла з Литви (який відбув туди для впровадження структур католицької церкви). Польська еліта хотіла уникнути можливих суперечок з Литвою за ці землі, не буду­чи до кінця впевненою щодо повного входження литовських земель до Польщі^[1350]. Польське військо зайняло Холмське і Белзьке князів­ства. Юрій Наримунтович та Іван Юрійович втратили свої володіння. 18 лютого 1387 р. у Городку від імені королеви Ядвіги було надано гра­моту шляхті і духовенству Перемишльського князівства, у якій коро­лева була названа спадкоємницею Русі. Патриціат Львова не став обо­роняти місто і здав столицю, отримавши від імені Ядвіги грамоту від 8 березня 1387 р. з підтвердженням попередніх привілеїв^[1351]. Володислав ©польський пішов на відчайдушний крок, передавши 17 квітня 1387 р. “всі свої землі і замки в Угорщині, а також і Руську землю, якою мав володіти пожиттєво” чеському королю Вацлаву IV Люксембургу “як опікуну на той час угорських королів”, з умовою повернути ці землі угорським володарям, як тільки вони цього побажають^[1352].

Але галицькі землі ще не були опанованими. Прибувши з литов­ськими та волинськими дружинами, король Владислав Ягайло 18—19 жовтня у Городку підтвердив усі старі надання і привілеї Львову. Штурм Галича закінчився невдачею. І тільки, отримавши підтвердже- ня своїх володінь, воєвода Бенедикт здав давню столицю королівства Русі.

До 1434 р., коли було утворено Руське воєводство, Руське королівство з центром у Львові і далі управлялося „генеральним старо­стою руським”, а король Владислав Ягайло карбував для цього краю окремі монети, тобто ще якийсь час зберігалася видимість існування „Руського королівства”. Угорські гарнізони до 1390—1393 рр. ще утри­мували передгір’я Карпат на Дністровському правобережжі з містами Жидачів, Тустань і, можливо, Стрий^[1353]. Після їх відходу польський король Владислав Ягайло утворив на цих землях Жидачівське кня­зівство, передавши його спочатку своєму брату Свидригайлу ©льгер- довичу, а потім синові Любарта-Дмитра Гедиміновича — Федору. Це князівство було ліквідоване у 1442 р., а його територія приєднана до

Руського воєводстваа^[1354].

Ослаблена Угорщина обмежилась лише дипломатичними протеста­ми. За польсько-угорськими угодами 1412, 1415 і 1423 рр. остаточне вирішення питання про Галицьку землю відкладалося на майбутнє^[1355]. В одному з листів король Владислав Ягайло обіцяв повернути спір­ні території у встановлений раніше час^[1356]. Врешті Угорщина збере­гла тільки титул “королів Галіції і Лодомерії”^[1357], який успадкували Габсбурги і використали для обґрунтування передачі їм Галичини при поділі Польщі у 1772 р.