Становище руського елементу за правління Жиґіманта- са Il та Жиґімантаса-Ауґустаса і його формальне зрівняння в правах привілеями 1560-х рр.
На початку XVI ст., з точки зору багатьох дослідників, у становищі русинів BKJI відбуваються певні зміни. За оцінкою М.Грушевського, після поразки повстання Глинського руська аристократія змирилася зі своєю другорядною роллю [578, т.ІѴ, с.291-292, 338-339, 416-417].
На його думку, протягом XVI ст. участь українських панів у великій політиці взагалі була незначною; виїмок, окрім М.Л.Глинського, становив хіба що К.І.Острозький [578, τ.Vl, с.311].Пояснюючи дане явище, М.Коялович твердив, нібито сам Жиґімантас II висував литовсько-католицьку знать на чільні ролі в державі [954, с. 185-186]. Нечисленність русинів у раді з часів Казімераса М.Дашкевич та П.Брянцев тлумачили обмеженнями, встановленими Городельським привілеєм 1413 р. [641, с. 126-127; 432, с.ЗЗО, 353]. На помилковість такого погляду вказав М.Любавсь- кий. Він звернув увагу на те, що переважно литовські пани, а не руська титулована аристократія були на той час найбільшими землевласниками в державі. Саме багатство зміцнювало їхній політичний вплив; тому, між іншим, не отримало доступу в раду й православне духовенство [1135, с.354-355, 361-363]. З тим, що персональний склад Панів-ради був обумовлений економічними, а не етноконфесійними факторами, погодилися й М.Покровський та В.Пічета [1416, т.ІП, с.9-10; 1361, с.270][572].
Взагалі останній констатував, що “національне” та релігійне питання в той час значною мірою втратили гостроту [1370, с.382]. (Наприклад, у 1511 р. було знову підтверджено “свиток Ярославль” [13, №6, с.9-15; 4, т.П, №65, с.81- 83]). На думку митрополита Иосифа, архієпископа Макарія, М.Любавського,
B. Біднова, цьому опосередковано сприяли литовсько-московські війни. Щоб запевнити лояльність православних, уряд Литовсько-Руської держави мусив покращити їхнє становище; таким чином, сама Москва паралізувала перспективи своїх подальших територіальних надбань [786, т.1, с.327, 347; 1161, т.ІХ,
C.
119; 1140, с.193,212; 1135, c.302; 345,c.92,94; 1712, с.34-35; 1714, с.562; 1788, с.50]. Щоправда, дехто вважав, що ефективність урядових заходів була неоднаковою в різних верствах руського населення. Так, С.Соловйов, а згодом Й.Ма- линовський наголошували на тому, що в 1514 р. прибічниками Литви в Смоленську були єпископ Варсонофій, князі і пани; на боці ж Москви виступали бояри та міщани [1559, кн.ІІІ, с.239; 1194, ч.П, вып.2, с.55].Вже зазначалося, що існують свідчення державного патріотизму русинів щодо ВКЛ, як, наприклад, “Похвала” Костянтинові Острозькому за розгром московських військ під Оршею[573] [135, с. 149-154], складена за життя князя [293, с.34]. Цікаво, однак, що саме з останнім пов’язаний епізод, найширше використовуваний у літературі для характеристики етноконфесійних взаємин у тогочасному ВКЛ.
25 березня 1522 р. на Гродненському сеймі Костянтина Івановича Острозького, що досі був паном (каштеляном) вільнюським, було номіновано воєводою тракайським. При цьому за ним персонально визнавалося перше місце серед світських членів ради, хоча традиційно воно належало воєводі вільнюському [153, till, №ССХХХ, s.220-222][574]. Це викликало протести литовських магнатів, які посилалися на привілей 1413 р. Жиґімантас II визнав, що не мусив цього робити, проте виправдовувався заслугами Острозького і дозволом, який дала господареві на такі дії рада. Надалі ж вел. князь обіцяв непохитно дотримуватися Городельського привілею [146, tVl, №XXXVI, р.43-44; 152, s.273- 275]. Щоправда, до Литовського Статуту обмеження в правах православних русинів не увійшли. Проте їх було внесено в привілей, виданий 18 жовтня 1529 р. з нагоди проголошення Жиґімантаса-Аугустаса вел. князем вальним сеймом у Вільнюсі [152, s.280-281]. Згодом ці обмеження підтверджувалися привілеями ще двічі: в січні 1547 та 3 листопада 1551 рр. [152, s.290, 297].
Треба почати з того, що причини даного конфлікту точно не означені. За версією автора XVII ст.
А.Віюка-Кояловича, йшлося про небажання литовців допускати русинів до ради (“сенату”) [227, pars II, р.379-380]. Цю точку зору було прийнято Т.Нарбутом, а за ним (у 1840-50-х рр.)-деякими східнослов’янськими дослідниками [2024, t.IX, s.158-160; 736, c.XLVI; 1425, с.141]. З довірою до даного повідомлення поставився й М.Коялович, який наголошував на “латинському фанатизмі” литовців-католиків [954, c.l87f75.Щоправда, тоді ж, у першій половині 60-х рр. XIX ст., було висловлено й протилежні думки. Так, Д.Зубрицький заперечив вірогідність повідомлення Bi- юка-Кояловича, вважаючи, що змальована останнім ситуація була можлива в Польщі, але не ВКЛ [761, с.20-21, прим.35]. М.Максимович звернув увагу на те, що К.Острозький входив до Панів-ради ще до конфлікту 1522 р., а отже, про його членство тут не могло йтися [1177, с. 196-198]. Сумнів у вищенаведеному трактуванні подій висловив і польський історик А.Мосбах [2023, s.120, prz.2]; не повністю вірив у це архієпископ Макарій [1161, т.ІХ, с.211]. Тим не менше до кінця 1890-х рр. версія Віюка-Кояловича зберігала позиції в історичній літературі [362, с.279-280; 383, с.371; 641, с. 127; 1333, с. 158; 467, с.826].
Поновив її критику А.Ярушевич. На його погляд, маємо справу з “легендою”; в дійсності мова йшла лише про те, що Жиґімантас здійснив призначення без участі Панів-ради [1830, с.161-169; 1829, с.30-32]. М.Любавський твердив, що на той час встановлені в 1413 р. обмеження фактично вже не діяли, а сам Городельський привілей став “архівною зброєю”. Доказом цього, як вже зазначалося, російський історик вважав відповідні заяви, що містилися в привілеї 1563 р. Отже, твердив він, дана Жигімантасом II обіцянка в дійсності являла лише “проект”, запропонований А.Гоштаутасом; до того ж це був “прояв певної національної окремішності Литви”, а не релігійної нетерпимості [1140, с.205- 206; 1128, с. 167-168; 1135, с.354]. Запропоноване Любавським трактування підтримали ФЛеонтович*76 та В.Біднов [1059, 1908, №3, с.82-83; 345, с.91].
Й.Ма- линовський вважав, що для призначення православних на вищі уряди вистачало згоди з боку Панів-ради, а отже, вищезгадані підтвердження встановлених у Городлі обмежень являли “просту формальність” [1194, ч.ІІ, вып.2, с.60]. [575] [576]Зі спростуванням вказаного погляду виступили М.Довнар-Запольський, І.Філевич та К.Харлампович. На їхню думку, події 1522 р., навпаки, засвідчили, що привілей 1413 р. не був тоді “мертвою літерою” [681, с.12; 1679, с.ХХХ; 1700, с.14]. М.Грушевський висловив здогад, згідно з яким причиною обурення стало надання русинові першого місця в раді: литовці були згодні на це як на виняток, проте бажали запобігти принциповому зрівнянню в правах обох “націй” Литовсько-Руської держави [578, τ.V, с.454].
Така критика змусила Любавського переглянути свої позиції. Він визнав, що в 1522 р. було відновлено вже забуті обмеження щодо православних; щоправда, вони й надалі не виконувалися, і русини продовжували займати місця навіть у “преднейшей” раді [1131, с.14]. Свою роль мусило відіграти й завершення війни з Москвою, і втрата надій на реалізацію унії церков [1131, с. 17].
Варто згадати про те, що тоді мала місце особиста ворожнеча Ґоштаутасів з Острозькими й Радвілами. Цей факт підтверджується листом А.Ґоштаутаса до вел. княгині Бони, датованим 1525 р. [146, LVIl, №ХХХѴІ, р.258-269]. На гадку А.Прєснякова, свою роль відіїрав і антагонізм між Острозьким як гетьманом найвищим (що не входив до ради за посадою) та традиційним дуайєном ради - воєводою вільнюським [1429, т.ІІ, вьш.І, с.186][577].
В цілому ж становища православних протягом 1520-60-х рр. дослідники торкалися нечасто. М.Максимович вказав на ту обставину, що в середині XVI ст. у раді ВКЛ уже не було ревних католиків [1184, с.157]. На думку М.Кояло- вича, поширення протестантизму призвело до нового єднання між литовцями і русинами [954, с.195]; цьому мала сприяти й релігійна толерантність Жигіман- таса II [955, т.І, с.32-33], яка взагалі є загальновизнаною в літературі (це ж стосується і його сина Жиґімантаса-Ауіустаса).
Щоправда, Ф.Леонтович чомусь твердив, нібито до кінця правління Жигімантаса зберігалися гострі релігійні протиріччя [1059, 1908, №6, с.293].Дуже поширеним був погляд, згідно з яким тиранічне правління Івана IV значною мірою нейтралізувало дотеперішній потяг русинів ВКЛ до Москви, зашкодивши “руській справі”. На цьому, зокрема, наголошував М.Коялович; цікаво, що з цим твердженням погодився й М.Грушевський [956, с.23; 962, с.160, 165; 782, т.Ш, с.ЗЗО; 1333, с.172; 1394, с.426; 1018, с.24; 578, τ.V, с.541; 628, вип.ІІ, с.166]. Про острах перед “московським деспотизмом” у Литовській Русі твердив і М.Дашкевич. В той же час він наполягав на тому, що протиріччя між русинами та “корінною Литвою” продовжували існувати [641, с.159].
Остаточне зрівняння прав усіх християн було проголошене привілеєм, виданим на Вільнюському сеймі 7 червня 1563 р. У ньому зазначалося: “Так теж на достоинства и преложенъства всякие и до рады наиіое и на уряды дворные и земские не только подданые костелу римскому от того часу обираны и пре- кладаны быти маютъ, але одинако и зароено ecu рыцерского стану з народу шляхетского люди виры хрестиянскои, як Литва так и Русь” [4, т.Ш, №32, с.118-121; 133, с.1-4; 233, cz.∏, oddz.l, s.166-169; 152, s.298-300; 230, №4, s.14- 19; 18, №18, с.246-249].
Щоправда, вже Ю.Крашевським було висловлено гадку про те, що привілей 1563 р. було видано головним чином для протестантів, а не православних [1977, t.III, s.l 12-113]. (Варто згадати, що тоді до протестантизму перейшла більшість литовсько-руських магнатів: Радвіли, Ходкевичі, Кишки, Сапіги, Тиш- кевичі, Воловичі та ін.). З тим, що це відбулося переважно завдяки діям послідовників Реформації, погодився архієпископ Макарій [1161, т.ІХ, с.346-347, 463]. Ініціативу протестантів у даній справі, тією чи іншою мірою, визнавали І.П’ятницький, МЛюбавський, І.Лаппо, М.Грушевський, І.Філевич, Й.Мали- новський, М.Василенко [1451, с.18; 1032, с.ЗО; 578, τ.V, с.455; 1679, с.ХХХ; 1194, ч.П, вып.2, с.61; 468, с.4][578].
Такої ж думки був М.Любавський, вважаючи, що православні на той час уже були зрівняні в правах з католиками [1135, с.652]. Оригінальне пояснення появи привілею дав І.Порай-Кошиць: на його думку, це було обумовлене поширенням “європейського впливу” в литовсько- руському суспільстві [1425, c.26p9. Ю.Ярошевич наголошував на тому, що привілей стосувався всіх християн ВКЛ [1942, cz.II, s.34, 55].В літературі зустрічаємо цілком відмінні оцінки значення привілею 1563
р. Дехто вважав його “мертвою літерою” [1698, c.97]; за М.Грушевським, згадане зрівняння було лише формальним, фактично не змінивши другорядної ролі православних у державному житті [578, τ.V, c.456]. Не вважав, що привілеєм було повністю ліквідовано литовсько-руський антагонізм, В.Пічета [1353,
с. 470]. Навпаки, про існування з 1560-х рр. єдиної (звісно, шляхетської) “нації” твердив І.Лаппо [1026, ч.2, с.550-551].
Згадане зрівняння в правах було наново підтверджене Гродненським привілеєм від 1 липня 1568 р. [5, т.ІІ, №146, с.158-164; 230, №5, s.20-28]. Він був викликаний потребою розповсюдити відповідні ухвали й на титуловану аристократію - князів. На тому ж сеймі (25 червня 1568 р.) митрополит Йона III просив Жигімантаса-Ауґустаса надати православним ієрархам місце і голос у раді [4, т.ІІІ, №43, с.145; 28, т.І, №ХІХ, с.484]. Вел. князь відклав рішення з цього питання, яке й надалі не отримало позитивного розв’язання. Попри відсутність доказів, дехто з дослідників вважав, що раніше деякі митрополити входили до ради [4, т.Ш, прим.34, с.9; 422, с. 133; 1161, т.ІХ, c.377]; це заперечували М.Грушевський, ФЛеонтович, В.Біднов [578, τ.IV, c.266, τ.V, с.457; 1060, №9, с. 136- 137, №10, с.314; 345, c.I07]. Як зазначалося, відсутність у раді православних єпископів М.Любавський пояснював не релігійними, а економічними причинами. Втім, І.Лаппо та Й.Малиновський продовжували дотримуватися традиційного для проправославної історіографії погляду з цього питання [1018, с.575- 576; 1194, ч.П, вып.2, с.Х, прим. 183].
Вельми поширеним було (і є) пояснення причин видання привілеїв 1563 і 1568 рр. прагненням “спольщити” русинів і насамперед - схилити їх до унії з Короною [641, с.151; 1333, с.167; 1649, с.69; 578, τ.V, с.455; 1679, с.ХХХ; 1369, с.623; 1359, с.122; 1872, s.l 15-123; 475, с.204-205; 1768, с.143]. Що ж до ставлення руського населення BKJI до Люблінської унії та його участі в її укладенні, то цю проблему буде проаналізовано в розділі V даної праці.
Помітно, що становище русинів ВКЛ у заключну добу самостійності Литовсько-Руської держави, за винятком кількох епізодів, не надто привертало дослідницьку увагу. Це не мусить дивувати, оскільки в той час не відбувалося подій, які могли б бути витлумачені як масштабні прояви “національно- релігійної” боротьби (на кшталт громадянської війни 1430-х рр., “змови князів” чи повстання М.Глинського). За таких умов складно, ба навіть неможливо визначити якісь виразні тенденції в еволюції дослідницьких поглядів. При цьому, однак, слід зазначити, що саме протягом даної історіографічної доби було здійснено реконструкцію основних історичних фактів; адже в наступні десятиліття в дослідженні східнослов’янськими істориками етноконфесійних взаємин у ВКЛ не відбулося суттєвого поступу.