Таємниці давніх стін

Великий французький письменник Віктор Тюго, від­відавши одного разу собор Паризької богоматері, поба­чив на стіні видряпане у давнину слово «АНАНКЕ», то у перекладі з грецької мови означає «фатум», «доля».

Подібні старовинні написи та малюнки — графіті (італ. graffiti, букв.—видряпані) зустрічаються на сті­нах древніх споруд, різноманітних архітектурних дета­лях, на посудинах, черепках та інших предметах, які знаходять під час археологічних робіт. Широко відомі графіті, виявлені при розкопках античних міст Греції, Італії (особливо Помпей), Франції, а у нас в країні — міст Північного Причорномор’я (Ольвія, Херсонес та ін.).

В останні роки велику кількість графіті, написаних староруською мовою, відкрито у Софії Київській, Мало хто знає, що стіни цієї чудової споруди є своєрідними сторінками- літопису. Протягом багатьох століть ті, хто бував у соборі, писали на них свої імена, креслили всі­лякі знаки і малюнки, повідомляли про хвилюючі події. Тривалий час графіті були прикриті кількома шарами пізнішого олійного живопису.

Відвідавши зараз Софійський собор, важко уявити собі, що десь тут містилася перша на Русі бібліотека і працьовиті писці, скриплячи гусячими перами, перепису­вали і перекладали «от грекъ на словѣньское писмо» книги. Мимоволі згадуються незвичайні для середньовіч­чя слова літрписця про користь «учення книжного»: «Велика бо бываеть полза от. ученья книжного... Ce бо суть рѣки, напаяюще вселеную, се суть исходища муд­рости; книгамъ бо есть неищетная глубина».

У напівтемряві собору—розкішний біломармуровий саркофаг; у ньому покояться останки фундатора собору Ярослава Мудрого, який помер 1054 р. Але чому поряд немає гробниці його улюбленого сина Всеволода? Адже Ярослав заповідав, щоб Всеволода поховали поряд, «у гроба моего».

Сюди, у Софійський собор, у батьківський храм з трепетом входив син Ярослава — свавільний Святослав. Любив Святослав скомороські Потіхи і забави, та ше більше любив владу. Не став він чекати своєї черги, на велике княжіння київське, а, порушивши батьківський заповіт, силою захопив «золотий стіл», вигнавши, стар­шого брата Ізяслава.

Не раз бували під склепіннями собору й інші відомі політичні діячі Стародавньої Русі, онуки Ярослава: ки­ївський князь Святополк Ізяславич; вправний мисливець, воїн і дипломат Володимир Мономах; войовничий новго- родсіверський князь Олег—син Святослава Ярославича та багато інших. Чимало сторінок у літописах відведено опису їхніх справ і подвигів.

«Невже від усіх цих численних подій у соборі не ли­шилося жодного сліду? Адже ж знайдено через століття новгородські берестяні грамоти, що розповідають про життя новгородців у давнину! Та й у храмах зрідка на стінах зустрічаються давні написи. Адже знаходив їх у Софії Київській 1946 р. академік Б. О. Рибаков!»— так думав я, блукаючи собором і розмірковуючи про пер­спективи вивчення давньоруських графіті.

Напис XlI cτ.: «Жадко писав хрест».

Пройшло кілька років. У соборі провадилися рестав­раційні, роботи. Відкривалися все нові й нові метри дав­нього фрескового живопису. День у день, йдучи слідом за реставраторами, я ретельно, до болю в очах, вдивляв­ся в стіни.

Ось вони! Окремі перші знахідки. Мандрівники, куп­ці і мешканці Києва писали на стінах собору свої імена; іноді додаючи деякі подробиці: «Иванъ», «Дмитръ», «Жизнобудъ», «Писалъ Матѣи», «Писалъ Данило», «Симеонъ писалъ», «Иванъ — дьякъ Давыдовъ». А один, намалювавши хрест, доповнив його підписом: «Жадко писалъ хрестъ». В іншому місці чиясь рука видряпала корову, а над нею слова: «муу, муу».

Все це було цікаво, та не такі графіті мріялося знайти. Адже повинні бути тут і написи, зроблені особа­ми, причетними до переписування книжок або літопи­сання.

У центральній частині собору височив один стовп, на який я покладав особливі надії, його східна площина була помережана численними подряпинами, вибоїнами штукатурки, уривками написів і окремих букв. Від всьо­

го

го цього рябіло в очах. Можна було розібрати лише пізній запис: «Помяни Евдокию», а поряд — «року АХЛА», тобто 1631 р. Це був український напис XVII ст., де цифри позначено літерами, як і в усіх інших графіті аж до XVIII ст. Нижче читалося ім'я «Никодимъ». _

Та найзагадковішою була написана зліва буква Д з рискою-титлом, яке вказувало на те, що це цифра 4. За цифрою 4 поступово вдалося розібрати ще слово «лѣта». Все це разом читалося: «4 роки...». Далі йшло суцільне переплетіння подряпин, до того ж частково зашпакльо. ваних у XIX ст. Навіть тоді, коли цю шпаклівку рестав­ратори видалили за допомогою скальпеля і компресів, просочених спеціальними розчинами, прочитати текст, що йшов далі, не вдалося.

Але думка про те, чого стосуються слова «4 роки», не полишала мене. Нарешті, одного разу — чи то завдяки вдалому повороту дзеркальної лампи, з допомогою якої я оглядав стіни, чи то з якихось Інших невловимих при­чин,— напис був прочитаний. Він свідчив: «4 лѣта къня- жилъ Святославъ...». Напис нагадував літописні, він становив закінчене ціле з цікавим історичним змістом.

Встановити, про якого Святослава йшлося, вже не становило особливих труднощів. На київському столі у різний час було чотири князя на ім’я Святослав, але вказівка на чотири роки княжіння переконливо зв’язу­вала напис з сином Ярослава Мудрого. Захопивши 1073 р. силою «золотий стіл», що належав його старшому брату Ізяславу, Святослав прокняжив всього близько чо­тирьох років. У деяких списках літопису (Володимир- ському літописці, Тверському літопису), як і в написі на стіні собору, підводиться підсумок його короткого кня­жіння: «...а княжилъ 4 лѣта».

Літописець не схвалює свавільних дій Святослава: «А Святославъ сѣде Кыевѣ, прогнавъ брата своего, пре­ступивъ заповѣдь отню, паче же божью».

Незважаючи на порівняно малий строк перебування Святослава на київському столі, йому вдалося зібрати великі багатства, якими він похвалявся перед німецьки­ми послами. Але скарби Святослава «злато и сребро и паволоки (коштовні тканини.— С. В.)» не справили особливого враження на іноземців: «Це нічого не кош­тує, бо це лежить мертво, того краще воїни, бо люди добудуть і більше цього».

Частину цих коштів Святослав пожертвував на бу­дівництво Успенського собору Києво-Печерського мона­стиря. У писемних джерелах зберігся барвистий опис того, як князь, котрий брав участь у закладинах церкви, власноручно виміряв золотим поясом варяга Шимо­на розміри котлована під фундамент споруди. Закін­чено будівництво собору було вже по смерті Свя­тослава.

З іменем Святослава зв’язані книжки XI ст., що збе­реглися до наших днів: два «Ізборники», можливо свого часу переписані з різних книжок, які зберігалися у бібліотеці при Софійському соборі. Перший з них переписаний 1073 р. Це збірник творів богословсько- філософського характеру різних грецьких авторів. Біль­шу частину посідають такі твори Георгія Херовоска, як «б образех» (міркування про тропи і фігури: алегорію, метафору тощо), Євсевія — про місяці у різних народів, уривки з «Летописца вскоре» Никифора та ін.

Цікаві мініатюри, вміщені в «Ізборнику», особливо ж вихідна, на якій зображений князь із родиною. Князь тримає в руках написану на його замовлення книжку. На полях розміщено знаки зодіаку: діва, стрілець, рак, єдиноріг та ін.

Другий збірник відноситься до 1076 р. Починається він «Словом некоего калугера (ченця,— С. В.) о четьи книг», у якому йдеться про користь читання: «Добро єсть братнє почетанье книжьное...» До збірника увійшли тво­ри, що відбивали етичні погляди того часу. Серед них:

Напис другої половини XI ст.

«Наказание богатым», «Слово отца к сыну своему» та ін. Збірник призначався для повчального читання.

Наведені відомості свідчать про прагнення Свято­слава продовжувати як просвітительську, так і будів­нику діяльність свого батька Ярослава Мудрого.

Помер Святослав Ярославич 27 грудня 1076 р. від невдалої хірургічної операції пухлини «рѣзанья желве», що було витлумачено, згідно з середньовічними погля­дами, як кара божа за порушення батьківського запові­ту. Він був похований не в Києві, а в Чернігові у соборі Спаса. У цьому ще раз виявилася неприязнь киян до Святослава.

Подальше вивчення напису про Святослава привело до розшифрування його продовження. Воно читалося так: «...мѣсяца мартѣ роуга въдана... въ память тие Святославѣ, аминь». З цієї приписки виявляється, що запис зроблений з нагоди внесення до собору «руги»— плати на помин душі Святослава або княжого боргу, що

він мав внести на утримання церковного кліру Софій­ського собору. Напис зроблений на стіні собору по смер­ті князя. /

Так був відкритий перший напис, близький з0 фор­мою і змістом до літописних, що МІСТИВ ВІДОМОСТІ про визначного політичного діяча Стародавньої Русі. Цей напис ніби підняв завісу і підтвердив невиразні здогади про існування в соборі графіті, присвячених історичним подіям глибокої давнини. ч

Незабаром при огляді одного з південних стовпів го­ловного нефа (коридора) собору виявили надзвичайно цікавий датований напис. Він починався словами: «Въ лѣто...»; далі йшли літери, над ними — рисочки-титли Не залишалося жодного сумніву — це був запис з датою. А саме словами «Въ лѣто» і датою починалися всі літо­писні записи! Без сумніву, дата мала передувати пові­домленню про якусь дуже важливу подію.

Після дати у напису видряпано: «марта в Г». Через погану збереженість штукатурки важко було розібрати слово у третьому рядку. Здавалося, що це «разгромъ» або «разорение». Згодом поступово вдалося прочитати слово «розгримівся» або «розгримілося».

Як вказувалося вище, у кирилиці буквами, над яки­ми розміщено зверху титли, позначалися цифри. Так, А = 1, В = 2, Г = З, Д = 4 і т. д. Деякі букви, як Б і Ж. не мали числового значення. Першою у нашому написі стояла літера «зело» (що нагадувала латинське «S») з хрестиком внизу — вона означала число 6000. Після неї у даті йшов «ферт» (Ф = 500), далі «ксі» (ξ = 60). Все разом читалося: «Въ лѣто 6560...»

Слід нагадати, що на Русі аж до реформи Петра І 1699 р. літочислення велося «від створення світу», спо­чатку за березневим, а згодом за вересневим стилем.

На цьому стовпі знайдено багато написів з іменами історичних осіб, відомих за літописами. Стрілкою показано місце напису про чотири­річне княжіння Святослава, хрестиком — про поховання Всеволода Ярославича.

Давньоруські літописці, як, наприклад, Нестор Печѳ$- ський, Никон або Сильвестр та ін., дотримувалися пере­важно березневого літочислення, за яким новий pj_κ починався з 1 березня. /

Можна було припустити, що запис на стіні собору зроблений також за цим стилем.

Вважалося, що від «створення світу» до «різдва хри­стового» (тобто до нашої ери) пройшло 5508 років. Тому для того, щоб вичислити, якому рокові нашого літочис­лення відповідає вказаний у напису 6560 р., треба було від нього відняти 5508. Виходив 1052 р.

Знахідка такого раннього запису вже сама по собі була дуже цікавою. Справа в тому, що до цього часу найранішим давньоруським написом, який містив дату, вважався запис на Тмутараканському камені, виявле­ний на Таманському півострові ще у часи царювання Катерини II. У цьому напису повідомлялося, що у 1068 р. тмутараканський князь Гліб Святославич «М'Ьрилъ море по леду», тобто вимірював відстань від Керчі до Тмутаракані. З’ясувалося, що між цими міста­ми було 14 тисяч сажнів.

Напис на стіні Софійського собору у Києві 1052 р,, таким чином, був на цілих 16 років старішим. У ньому говорилося: «В рік 6560 (1052 р.— С. В.) З березня розгримілося в 9 годин удень, було ж це на [день.— C. В.] святого мученика Євтропія». Дивовижним у за­пису було те, що він складався з семи рядків І в шести з них розповідалося і уточнювалося, коли саме відбула­ся подія, тобто гримів грім. Автор повідомляє рік, мі­сяць, число і час дня, додаючи ще, що це сталося на день святого Євтропія. У цьому напису — найрозшире- ніше датування з усіх знайдених у соборі графіті.

У давньоруських писемних джерелах досить часто зустрічаються згадки про різні явища природи, зокрема і про грім. Але чому про грім 3 березня 1052 р. у дев’ять годин ранку автор повідомляє з такими подробицями?

Напис про грім 3 березня 1052 р.

Невже лише тому, що це був ранній грім у березні міся­ці? Здавалося, що автор, роблячи цей напис на стіні собору, мав на увазі якусь таємну думку. Враховуючи психологію середньовічної людини — автора запису, можна досить близько підійти до істини.

Відомо, що давньоруські літописи приділяють багато уваги різноманітним прикметам — знаменням. Серед них головне місце посідають такі явища природи, як затемнення Сонця, Місяця, поява комет. Досить часто згадується і грім. Ставлення літописця до цих явищ природи виражається словами: «Се же бывають знаме­нья не на добро». Затемнення сонця 19 березня 1113 р„ на думку літописця, провіщало смерть київського князя Святополка Ізяславича. У «Слові о полку Ігоревім» за­темнення Сонця, на думку автора, було поганою прикме­тою, шо провіщала поразку.

У Новгородському літопису під 1117 р. повідом­ляється: «В то же лѣто бысть знамение о Новѣгороде въ святѣй Софѣи от грома, клиросъ всь падоша ис людьми ниць, нь вси живы быша... мѣсяца майя в 14, в час 10, вечернюю поющимъ...» І під тим же роком далі: «Того же лѣта преставися Добрыня, посадник ноего- родчкыи, декабря въ 6».

У Візантії, з якою Русь підтримувала тісні економіч­ні та політичні зв’язки, були поширені ворожійні книги, так звані грімники. Грімники знали і на Русі. Вони дій­шли до нашого часу у переписках XV—XVI ст. Залежно від того, в який місяць і день, уночі чи вдень гримів грім, робилися різні передбачення щодо врожаю, паде­жу худоби, епідемій, війн, стихійних лих тощо. Та особ­ливе місце відводиться у грімниках пророкуванням про «смерть великого мужа» або царя. Дослідників грімни- ків вражала велика кількість віщувань про смерть «власть имущих».

Цілком ймовірно, що грім 3 березня 1052 р. був витлумачений киянином — автором запису на стіні со­бору — як віщування певної важливої події. Це тим більш можливо, якщо припустити, що він був знайомий з грімниками. Його грамотність підтверджує цей здо­гад. Про це саме говорить і знахідка та розшифрування запису, розташованого поряд на тій самій стіні.

Напис, як і попередній, починався словами і датою: «Въ лѣто 6562...» Він, отже, був видряпаний на стіні на тва роки пізніше, ніж запис про грім. Після дати можна розібрати: «мѣсяца феврарі», день події був позначений буквою під титлом (К = 20). Далі йшло якесь незрозумі­ле слово, що починалося з літери «великий юс». У наступ­ному рядку стояло скорочене під титлвм зверху слово, що читалося як «царя», або, можливо, «цесаря нашего». В останньому рядку можна було розібрати слово «Фе лора».

Прочитання дати не становило особливих труднощів, але переведення її на наше літочислення було не зовсім звичайним. Якщо виходити з того, що напис зроблений за березневим стилем, тоді для лютого необхідно було віднімати не 5508, а 5507. Це давало 1055 р. Що ж ста­лося 20 лютого 1055 р. з «царем нашим»? Відповісти на це питання могло правильне прочитання слова у третьо­му рядку. Здавалося, що тут слово «успение», та з пев­ністю говорити про це було важко.

Виникав цілий ряд сумнівів. Адже цим словом зви­чайно позначалася смерть богородиці або святих, як, наприклад, у літописному повідомленні про смерть Феодосія Печерського. Бентежило і вживання у напису титулу «цар» або «цесар». З візантійських джерел було відомо, що у 6562 р. 11 січня помер імператор Костян­тин IX Мономах. Чи не про його смерть із запізненням на 9 днів сповіщав у напису на стіні Софії який-небудь обрусілий грек, називаючи імператора «царем нашим»?

Відповісти на ці питання було надзвичайно важко. Це вдалося зробити академіку Б. О. Рибакову, котрий пов’язав цей напис з Ярославом Мудрим.

Руські літописи, що дійшли до нашого часу, є спис­ками з древніх втрачених оригіналів. Вчені вважають, що ці літописи—приблизно двадцята переписка. Тому з вини переписувачів вони містять багато суперечностей і так званих темних місць. Одним з таких незрозумілих місць у літопису тривалий час було повідомлення під 1054 р. про смерть Ярослава Мудрого. Протягом бага­тьох років визначні російські історики сперечалися про дату смерті князя через те, що в різних списках літопи­сів вказувався не тільки рік, місяць і число події (20 лютого), але-' й день: субота першого тижня великого посту. Однак 20 лютого 6562 р. за вересневим стилем припадало на неділю. У деяких літописах, крім того, помилково вказувалося «на святого Федора день», тоб­то 17 лютого. Тому одностайної думки продень і навіть рік смерті Ярослава Мудрого не було.

Відомий російський історик М. Карамзін вважав, що Ярослав помер 18 лютого 1054 р. Пізніше М. Ламбін відносив цю подію до 19 лютого того ж року. О. Куник написав спеціальне дослідження: «Чи відомий нам рік і день смерті великого князя Ярослава Володимирови­ча?» Вчений дійшов висновку, що для уточнення цієї дати ми взагалі не маємо достатніх відомостей. У зв’яз­ку з 850-річчям з дня смерті князя М. Шляков 1904 р. спробував знову уточнити цю дату. Він вважав, що дата смерті Ярослава Мудрого припадає не на літописне чис­ло— 20 лютого 1054 р., а на 4 березня 1055 р.

Вичерпне розв’язання питання принесла майже через 60 років знахідка на стіні Київської Софії напису, про який йшлось вище. Не за березневим, а за вересневим стилем він читався так: «В лѣто 6562 (1054 р.— С. В.) мѣсяца феврарі въ 20-е успение царя нашего... (въ воск- рсенье въ недѣлю мученика) Федора». Запис підтвердив повідомлення Іпатіївського літопису під 1054 р.: «Пре- ставився князь Руский Ярославь... Ярославу же приспѣ конѣцъ житья и передасть душю свою мѣсяца февраля в 20 в суботу 1 недѣли поста...»

Так ось яку важливу подію віщував, на думку автора напису, грім 3 березня 1052 р.! Він був знаменням смер­ті Ярослава Мудрого, «царя нашого», що сталася при­близно через два роки. Мабуть, з цієї причини запис про смерть князя був зроблений поряд з написом про грім.

Дуже незвичайне для XI ст. застосування щодо ки­ївського князя титулу «цар», який досить часто зустріча­ється у літопису XII ст. Літописець, наприклад, говорячи про смерть київського князя Ізяслава Мстиславича у 1154 р., писав: «плакася по немѣ вся Руская земля и вси Чернии Клобуци и яко по цари и господине своемъ». Правда, письменник XI ст. Іларіон у своєму «Слові» називає Володимира «великим каганом Руської землі», _a його сина Ярослава Мудрого — «благовірним кага­ном». Хазарський титул «каган» був рівнозначний царсь­кому. Щодо київського князя він, очевидно, став засто­совуватися з X cτ.₁ після розгрому Святославом Ігоре* вичем східноєвропейської держави Хазарського кагана­ту Вживання титулу «цар» і «каган» щодо київського великого князя підтвердилося знахідками написів у Софійському соборі. У запису про смерть Ярослава Муд­рого він названий царем.

Титул «каган» зустрічається в напису з північної галереї собору, виявленому у прорізі вікна. Напис має такий зміст: «Спаси, господи, кагана нашего». Запис зроблений літерами XI ст„ так званим уставом, на зоб­раженні святого Миколая. Отже, особа, яку напис нази­ває каганом, найімовірніше мала християнське ім’я Микола. Очевидно було й те, що згадка без імені з од­ним тільки титулом могла стосуватися лише великого київського князя. Християнське ім’я Ярослава Мудрого було Георгій, а з його синів один Святослав мав христи­янське ім’я Микола. Це той самий Святослав Ярославич, про чотирирічне княжіння якого говорилося у напису на стіні собору і котрий, як сказано в літопису, помер від невдалої хірургічної операції. Чи не зроблений цей на­пис, де Святослава названо каганом, перед або після операції?

Цікаві спостереження можна зробити з використан­ня у написах про смерть Ярослава Мудрого і про спа­сіння кагана займенника «наш»—«царя нашего», «кага­на нашего». Чим пояснити те, що автори обох написів замість імен князів Ярослава і Святослава поставили займенник «наш»? Це нагадує деякі місця з літописних текстів.

У літопису під 945 р. розповідається про те, як пом­стилась княгиня Ольга древлянам за вбивство її чоло­віка, князя Ігоря. Древляни, вбивши Ігоря за надмірну данину, вирішили його вдову просватати за свого князя Мала, тим самим об’єднавши Полянську і Древлянську землі. Ольга ніби погодилася і попросила прислати пос­лів. Древляни, шо припливли Дніпром, зажадали, щоб їх просто у човнах несли до палацу до Ольги. Кияни відповідали: «Намъ неволя; князь нашь убьенъ, и кня- ¹ гини наша хочетъ за вашь князь». Древлянських послів, двадцять «лучшие мужи», понесли в човні на гору, _f до палацу Ольги. Там за її наказом їх разом Ѣ чов­ном кинули у велику яму, викопану на теремному | подвір’ї.

У діалозі киян з древлянами, як і у написах з Софії, замість імен вжито «князь наш», «княгиня наша» тощо. Ця особливість зустрічається й у договорах 911 і 944 рр. Русі з греками. Очевидно, і у першому і у другому ви­падках це залишки посольської, ділової мови. На риси цієї мови у літописах вказували дослідники. Щодо на­писів у соборі, то, мабуть, їх авторам доводилося вико­нувати посольські доручення. У давньоруській диплома­тичній практиці дуже часто замість того, щоб обмінюва­тися грамотами, вдавалися до послуг послів, які завчали тексти напам’ять. Якщо колишні посли згодом видряпу­вали написи на стіні головного храму Русі або робили запис у літопису про якусь важливу подію, то завчені ними форми посольських промов несвідомо відбивалися у текстах.

Великий київський князь Ярослав Мудрий помер ∣ взимку 20 лютого 1054 р. У цей час він перебував у Виш- | городі. При ньому був його улюблений син Всеволод. Ще за життя Ярослав звернувся до нього одного разу з словами, які записав літописець: «Сину мій! Добро тобі, що чую про твою лагідність і радію, що ти покоїш мою старість. Якщо бог дасть тобі одержати стіл мій після братів своїх, по праву, а не насиллям, то коли бог по­шле тобі смерть, ляж, де я ляжу, біля труни моєї, тому що люблю тебе більше братів твоїх».

Софійський собор у Києві.

Запис про смерть Ярослава Мудрого 20 лютого 1054 р.

Коли Ярослав помер, траурна процесія з його тілом, покладеним, за звичаєм, на сани, у супроводі синів кня­зя, священиків і півчих направилася з Вишгорода до Киє­ва. Біля міських воріт останки князя, за словами літо­писця, зустріли кияни, які оплакували його. Похований Ярослав Мудрий був у Софійському соборі у біломарму- ровому саркофагу, який перебуває там і зараз.

А як же з заповітом князя? Чому у соборі немає саркофага Всеволода, адже про нього є згадка у літо­пису під 1093 р.? Чи, може, літописець, а скоріш за все переписувачі щось наплутали? Так думав я, спостері­гаючи одного разу за роботою реставраторів. Ix спритні руки з допомогою скальпеля і компресів, просочених спеціальними розчинами, сантиметр за сантиметром від­кривали древні фрески. Деякі ознаки, набутий досвід, частково інтуїція вказували на те, що десь тут, у цент­ральній частині храму на штукатурці повинні бути ціка­ві давні написи і малюнки. Раптом серед реставраторів стався якийсь рух. Підійшов ближче. Так і є, напис! Можна навіть розгледіти деякі літери. Ось В, а ось Ч, Р, Л, 3. З хвилюванням помічаю, що напис великий, складається з кількох рядків, написаних кирилицею, безперечно, XI ст. Спрямовую світло лампи збоку на на­пис і намагаюся прочитати перший рядок: «Въ великий четвьргь...»

Що то за великий четвер? Та це ж страсний четвер, який буває в останній тиждень перед пасхою. Що ж сталося у великий четвер і чому ці слова здаються та­кими знайомими? Та всі спроби прочитати наступні ряд­ки — марні. Дрібні подряпини, невеликі шматочки шпак­лівки в окремих літерах, випадіння і потертості штука­турки — все це дуже ускладнювало роботу.

Пробую направляти світло лампи під різними кута­ми, та стіна уперто ховає таємницю. Вдається розібрати лише окремі слова: «положена бысть», «отрочька его» та ім’я «Дъмитръ».

Часом мені здавалося, що прочитання цього напису— справа цілком безнадійна. І справді, його розшифруван­ня затяглося на три роки. Було перебрано багато різних варіантів, та жоден з них не підходив. Та ось прочитано слово «Анъдрея» у третьому рядку і слово «положена»— у другому.

Здавалося, шо в напису йдеться про перенесення чо­гось у церкву Андрія Янчина монастиря у Києві. Може, саркофага Ярополка Володимировича? Тоді чому нацис зроблено в Софійському соборі?

Якось, проглядаючи в котрий уже раз літопис, я від­крив його на 1093 р., де йшлося про смерть і поховання Всеволода Ярославича: «а погребенъ бысть в 14 день, недѣли суши тогда страстнѣй и дни сущю четвертку..» Так це ж і є великий четвер напису! Ось чому ці слова здавалися такими, знайомими! Чи не про Всеволода Ярославича йдеться у напису? Дійсно, адже його хреще­не ім’я було Андрій, а саркофаг у давнину називався «рака», мармуровий саркофаг Ярослава — «рака моро- моряна».

Далі справа пішла швидше, та все ж минуло ще чи­мало часу, перш ніж на моєму письмовому столі з’яви­лася повна розшифровка напису: «Въ великий четвьргь рака положена бысть, а то Анъдрея роусъкыи кънязъ благыи, а Дъмитръ писалъ, отрочька его мѣсяца апри- ля въ 14...» Так ось воно що: «отрочька Дмитръ»— слуга або дружинник князя — повідомляє про поховання свого пана Всеволода Ярославича у Софійському соборі. 14 квітня 1093 р. у страсний четвер за три дні до пасхи саркофаг, або «рака», був встановлений у храмі.

Дуже схоже про цю подію розповідається й у літопи­су: «Въ лѣто 6601 (1093 р. — C. В.)... преставися вели­кий князь Всеволодъ, сынъ Ярославль, внукъ Володи- мерь, мѣсяца априля въ 13 день, а погребенъ бысть 14 день, недѣли сущи тогда страстнѣй и дни сущю чет-

Запис про поховання 14 квітня 1093 р. Всеволода Ярославича (Андрія) і встановлення в соборі його саркофага.

вертку, в онь же положенъ бысть въ гробѣ въ велицѣй церькви святыя Софья...»

Напис на стіні собору, хоч і повторює майже дослівно текст літопису, все ж для історика має безперечну пере­вагу перед літописним. Його автор Дмитро зафіксував подію на стіні собору того самого дня, коли був постав­лений саркофаг Всеволода в Софії. Це видно з слів: «а Дъмитръ писалъ, отрочька его мѣсяца априля вѣ 14...»

Безумовно, що Дмитро хотів не просто відзначити сам факт встановлення саркофага. Своїм записом на стіні собору він підкреслював, що заповіт Ярослава був виконаний і його улюбленого сина Всеволода поховали «біля труни моєї» в Софії.

Повідомлення про цю подію потрапило до літопису дещо пізніше. У «Повість временних літ» його вніс, ма­буть, Нестор Печерський у IllO—1113 рр. Цікаво, що літописець також не залишився байдужим до виконання останньої волі Ярослава Мудрого. Після повідомлення про смерть і поховання Всеволода у Софійському собо- pi він записав: «Ось і збулися слова батька його, сказані йому!».

1 ак на древніх стінах Софії були виявлені дорогоцін­ні підтвердження літописних повідомлень.

Саркофаг Всеволода Ярославича, безсумнівно, ко­лись стояв поряд з саркофагом Ярослава Мудрого. Куди ж він міг подітися? Про це ше поки мовчать давні стіни.

Останні роки свого княжіння у Києві Всеволод Яро- славич, за словами літописця, мав великі прикрості від небожів, котрі докучали йому своїми проханнями пода­рувати ту чи Іншу землю. Коли Всеволод зовсім розхво­рівся, він послав у Переяслав за сином Володимиром Мономахом. У присутності Мономаха і молодшого сина Ростислава він і помер.

Володимир Мономах, популярний у народі завдяки перемогам над половцями, розсудив, що він не може зайняти київський стіл, оскільки, за існуючими на Русі правилами старшинства, черга була за Святополком Ізяславичем. Його батько Ізяслав був старшим від батька Мономаха — Всеволода. Володимир Мономах, трохи зачекавши, послав гінця у м. Туров, де княжив Святополк. 24 квітня 1093 р. Святополк прибув до Києва і посів великокнязівський стіл. Без сумніву, цей урочис­тий акт відбувався у Софійському соборі при великому напливі народу. Незважаючи на багато століть, що про­йшли, стіни Софії зберегли слід і про цю подію.

Одного разу я оглядав стіни у південній внутрішній галереї собору. У цьому місці ще не провадили рестав­рацію і стіни були суцільно покриті олійними фарбами. Мене особливо цікавили нижні частини, оскільки старо­винні написи робилися звичайно на рівні очей, іноді значно нижче, мабуть, навколішках, і зовсім рідко —на висоті витягнутої угору руки.

В одному місці, біля старовинного південного порта­лу, я помітив під шаром фарб ряди косих рисочок, що нагадували рядки, і, окресливши це місце крейдою.

попросив реставраторів розчистити його, зробив­ши так званий зондаж. Прийшовши наступного дня, я ще здаля побачив на тлі темної стіни світ­лий квадрат зондажа. Я взяв лампу і направив на стіну сніп бокового світла. Стіна заграла різ­кими світлотінями, на ній з’явилося безліч подря­пин, крапок, дрібних ви­падінь штукатурки.

І раптом... Від неспо­діванки я ледве не впу­стив з рук лампу: у ниж­ній частині освітленого

Напис про прихід на княжіння до Києва Святополка Ізяславича 24 квітня 1093 р.

квадратика рисочки, що здавалися спочатку по­дряпинами, перетворили­ся на літери, слова і рядки короткого напису: «Приде князь Стопълкъ». Ім’я Святополка, як і у літопису та інших письмових джерелах, було написано з скороченням під титлом: «Стопълкъ». Кінець напису не зберігся через пошкод­

ження штукатурки.

Увечері, погортавши літопис, я поновив у пам’яті по­дії 1093 р.: смерть Всеволода Ярославича, поховання його в Софії, виклик Володимиром Мономахом з Турова Святополка і поставлення його на київський стіл. Не могло бути жодного сумніву, що відкритий напис, як і літопис під 1093 р., повідомляв про прихід на княжіння у Київ Святополка Ізяславича. Це підтвердив ще один напис, прочитаний поряд на стіні.

До цього часу відкриті у соборі графіті, шо містили відомості про історичні події, повторювали літописні по­відомлення. У деяких випадках вони навіть давали можливість уточнити літопис, як, наприклад, запис про смерть Ярослава Мудрого. Здавалося, що кияни педан­тично фіксували на стінах Софії всі важливі історичні події, які відбувалися в її стінах. Літописці ж, роблячи свої записи і повідомляючи про події, пов’язані з Софі­єю, повторювали ці настінні тексти майже тими самими словами,

Ось чому мріялося знайти напис, де б розповідалося про події, не зафіксовані у літопису або втрачені при редагуванні і переписуваннях. Чи можливо це? Мабуть, так, якщо врахувати погану збереженість оригіналів, з яких переписувалися літописи, і думку деяких дослідни­ків про те, що в літописний текст вносилися не всі події, які відбувалися.

Трохи вище запису про прихід до Києва Святополка Ізяславича, у тому самому місці, у зондажу, зробленому в олійній фарбі XIX ст., помітні були ще якісь частково зашпакльовані літери. Починався цей напис словом «місяця», написаного скорочено під рисочкою-титлом «мця» з виносною літерою «с» зверху. Далі можна було з великими труднощами розібрати слово «декембря». тобто грудня. Напис, на жаль, не був датований роком. Довелося знову звернутися по допомогу до реставрато­рів. Коли букви напису були розчищені, стало можливим прочитати п’ять рядків тексту написаного впевненою ру­кою писця-професіонала: «Мѣсяця декембря въ 4 сотво- риша миръ на Желяни: Святопълкъ, Володимиръ и Олгъ».

У напису говориться про те, що князі (адже мир міг укладатися тільки між князями!) Святополк, Володимир і Олег уклали якийсь мир на місцевості, що називалася Желянь.

А чи не про час княжіння у Києві Святополка Ізяс- лавича йдеться у цьому напису? Так, це цілком можли- во. Ім’я Святополка стоїть у напису першим, як це і личить імені великого князя, численні приклади чого є у літописах. Сучасниками Святополка були Володимир Мономах і Олег Святославич, шо цілком відповідає іменам, наведеним у напису.

Місцевість Желянь п’ять разів згадується у літопису.. Вона була десь поблизу від Києва. Про місцезнаходжен­ня Желяні висловлено чимало здогадів. Так, за М. Ка­рамзіним, літописна Желянь — цес. Жуляни; Л. Похи- левич вважав, що невеличка річечка, яка протікає за сім верст на захід від Києва, називалася у давнину Желянь (нині Борщагівка); М. Закревський гадав, що Желянь розташована між Либіддю та Кирилівським монастирем; Л. Добровольський зв’язував із старовин­ною Желянню Києво-Жулянське плато.

Літописна Желянь, здається мені, була розташована на захід від Києва, це була рівнина, зручна для пересу­вання військ, тому Желянь часто ставала місцем запек­лих битв. По Желяні проходив шлях з Треполя (Трепіл- ля) на Вишгород.

Одного разу літописець, розповідаючи про події 1169 P-, мабуть, як орієнтир згадує на Желяні «Добрий Дуб» — очевидно, величезне дерево, що росло на рів­нині.

Та повернемося до нашого напису. Як вже зазначало­ся, у запису говориться про час княжіння у Києві Свято­полка Ізяславича у 1093—1113 р. Про спільні дії Свято­полка Ізяславича, Володимира Мономаха і Олега Свято­славича не раз повідомляється у літопису, та згадки про мир на Желяні у ньому немає. От, нарешті, і напис про події, невідомі з літопису!

Що ж це був за мир, з якої нагоди він укладений і яке відношення до нього мав Софійський собор? Кня­жіння Святополка Ізяславича ознаменувалося князів­ськими усобицями і нападами кочових племен—полов­ців. Важкий це був час для Русі. Недарма про нього з

Запис про мир на Желяні, укладений між Святополком Ізясла- вичем, Володимиром Мономахом та Олегом Святославичем.

гіркотою писав автор «Слова о полку Ігоревім»: «Тоді на всій Руській землі рідко ратаї гукали, але часто воро­ни крякали, трупи між собой поділяючи».

Особливо загострилися відносини між Володимиром Мономахом та Олегом Святославичем: «и бысть межи ими ненависть», зазначає літописець. Ця ненависть спо­чатку виявилася у запеклій боротьбі за Чернігів — вот­чину Олега, віддану при Всеволоді Володимиру Моно­маху, а потім—за муромо-рязанські землі. Призвідни­ком цих усобиць літописець вважає Олега, особливо ж картає його за те, що він кликав собі на допомогу по­ловців, які розоряли Руську землю. Так само негативно ставився до Олега і автор «Слова о полку Ігоревім», який називав його «Гориславичем» замість «Свято­

Напис на стіні Софійського собору повідомляє про _м(ір який припинив усобицю між трьома князями. На жаль відсутня вказівка на рік, коли сталася ця подія. Таке датування із згадкою тільки місяця і числа звичай­но застосовується у поминальних графіті собору. Воно дає можливість поминання події (у церковному розу­мінні цього словй) у вказаний місяць і число незалежно від року. Тому запис можна приблизно датувати часом княжіння у Києві Святослава Ізяславича (1093—1113).

Легко зрозуміти, чому напис був видряпаний на стіні Софійського собору. У ньому, безсумнівно, відбувався заключний акт хрестоцілування — обов’язкова церемо­нія, яка мала на меті скріпити мир клятвою. Мабуть, закликали у свідки «святу Софію».

Напис дає можливість зробити деякі висновки про її автора. Він був писець-професіонал, про що свідчить його енергійний чіткий почерк. Він застосував у запису скорочене датування: це вказує на те, що напис був зроблений ним не для майбутніх поколінь, а з метою зафіксувати день і місяць поминання цієї події. Автор напису добре розумів важливість події, що сталася. Він, як і автор «Слова о полку Ігоревім», засуджував кня­зівські усобиці, і це було однією з причин, що спону­кали його зробити запис на стіні собору. Перераховую­чи князів, він, як і літописець, знав, що першим слід написати ім’я великого князя, а слідом за ним він (зно­ву, як у літопису) пише ім’я Володимира Мономаха, а не Олега Святославича, як того вимагало правило старшинства. Адже батько Олега — Святослав Яросла- вич був старшим від батька Володимира Мономаха Всеволода Ярославича. Це. дає можливість висловити припущення, що автор напису був прихильником Moho- маховичів, тобто послідовником політики Володимира Мономаха.

Напис XI ст. належить матері Святополка, дружині Ізяслава Ярославича — Олісаві.

Напис не випадково зроблений у соборі біля входу у боковий вівтар Михаїла. Це пояснюється тим, що два з трьох князів, які брали участь в укладенні миру,— Святополк і Олег — мали одне й те саме хрестильне ім’я Михаїл.

Ще два написи, які відносяться до самого початку XII ст. і пов’язані з іменем Святополка Ізяславича, від­крито на хорах собору. У давнину хори у Софії були місцем, де під час церемоній перебував князь, його ро­дина, наближені особи. За аналогією з візантійськими храмами, княже місце було на хорах проти головного вівтаря, справа від нього — хори для чоловічої полови­ни княжої сім’ї, зліва — для жіночої. На хорах у вели­ких приміщеннях, які нагадують зали палацу, влашто­вувалися урочисті прийоми, приймали послів і знатних гостей тощо.

На одному з стовпів у тій частині хорів, яка призна­чалася для знатних жінок з сім’ї князя, виявлено ціка­вий напис, що складався з п’яти рядків. Він читався:

«Господи, помоаи рабѣ своей Олисавѣ Свято­полъчи матери, русьскыи кънягыни. А азъ допи­салъ сыны Святополъчи». Початок напису становить собою традиційну фор­мулу яка проникла з Ві­зантії і одержала на Русі велике поширення. Існує думка, шо ця формула ра­зом з ім’ям автора мала у давнину значення підпи­су. Написи з подібною по­чатковою формулою зуст­річаються у пам’ятках книжного письма, на предметах прикладного мистецтва, на стінах буді­вель і будівельних мате­ріалах. У кінці богослу­жебної книги Мінеї 1096 р. переписувач зробив, на­

Великі енергійні літери з нахи­лом вправо — автограф київсько­го князя Святополка Ізяславича.

приклад, такий напис: «Господи, помози рабу своєму Георгию». Подібні написи майстрів-ювелірів Кости й Братіли збереглися на церковних чашах (кратерах) XII ст. з Новгородської Софії.

У напису на хорах Софії Київської початкова фор­мула, жіночий рід слів «рабѣ своей» разом з іменем Олисава (Єлисавета) дають змогу зробити висновок, що її автором була жінка. Звичайно при подібних на­писах дуже рідко зустрічаються додаткові приписки, однак Олісава особливо підкреслила, що вона «русьская кънягыни» і «Святополъчи матери», тобто мати поки ше невідомого нам Святополка. «Руською княгинею» могла назвати себе дружина чи вдова великого князя київ­ського. Оскільки Олісава була княгинею, то її син Свя- тополк також був князем.

Хто ж ця «руська княгиня», у якої був син Свято- полк? Неважко дійти висновку, що Олісава — дру­жина великого київського князя Ізяслава Ярославича, старшого сина Ярослава Мудрого, якому він заповідав київський стіл. Відомо, що Ізяслав був одружений із сестрою польського короля Казимира — Гертрудою^ За польське походження деякі стародавні писемні джерела, наприклад Києво-Печерський патерик, називають її «ляховица».

У Ізяслава, за літописними даними, було три сини; Мстислав, Святополк, Ярополк — і дочка Євпраксія. Та чи всі вони були від цього шлюбу — неясно,

З іменем Гертруди зв’язаний так званий «Кодекс Гертруди» — збірник латинських молитов, які входять у Трірську псалтир. У ньому є цікаві мініатюри, що зоб­ражують вінчання Ярополка (Петра) і його дружини Ірини, а також моління Гертруди святому Петрові про Ярополка. На цій мініатюрі Гертруда зображена нав­колішках перед величезною постаттю Петра.

Дослідники «Кодексу Гертруди» давно помітили, що у своїх молитвах Гертруда просить допомогти «Петру, синові моєму єдиному». Можна, звичайно, припустити, що на цей час одного з синів Ізяслава — Мстислава вже не було в живих, він помер 1068 р. Однак залишався ще Святополк. Ізяслав 1073 р. був вигнаний з Києва Святославом, тим самим, котрий, як згадувалося, кня­жив у Києві всього чотири роки. Ізяслав утік до Поль­щі з дружиною і сином Ярополком. Приблизно у цей час і могли з’явитися молитви Гертруди про сина Яро­полка (Петра), який через вигнання батька з Києва міг втратити великокнязівський стіл.

Не зовсім ясно, чи Гертруда й Олісава одна й та са­ма особа чи ні? Можливо, Гертруда — мати Ярополка (Петра), а Олісава—мати Святополка (Михаїла)— друга дружина Ізяслава.

’Олісава у напису наголошує на тому, що вона мати Святополка. Коли Олісава посилається на свого сина, щоб було зрозуміло читачам, хто вона така, а не на сво­го чоловіка—великого князя, то це означає, що вона, ймовірно, вже була вдовою, а її син Святополк був у розквіті слави, почестей і відомості. З цих міркувань напис на стіні собору слід віднести, як і два попередні, до часів княжіння Святополка Ізяславича. ЦІ рамки можна ще більше звузити завдяки тому, що у літопису про смерть матері Святополка зберігся під 1107 р. за­пис: «В то же лѣто преставися княгини, Святополча ма­ти, мѣсяца генваря въ 4 день». 1107 р., отже, можна вважати найпізнішою датою появи напису, оскільки після цього року Олісави вже не було в живих.

Ім’я Олісави, хоч і не згадується у писемних джере­лах, відоме вченим. Воно зустрічалося на печат­ках, які у давнину застосовувалися для ствердження документів, наприклад грамот. До знахідки у Софій­ському соборі ці печатки залишалися анонімними, і тільки відкриття напису з іменем Олісави — руської княгині і матері Святополка — внесло ясність: Оліса­ва— дружина Ізяслава Ярославича.

Запис Олісави, виявлений на північному боці хорів, переконливо підтвердив думку, що саме на цьому місці у соборі під час церемоній перебували знатні жінки з княжої сім’ї. Раніш це припускали за візантійськими аналогіями.

Останній рядок напису зроблений не самою Оліса- вою, а кимось іншим: «А азъ дописалъ сыны Святополъ- чи». Зміст цієї приписки полягає, очевидно, в тому, щодо прохання Олісави про божу допомогу приєдналися й її онуки — сини Святополка. За літописом, у Святополка було три сини (Мстислав, Брячислав, Ярослав) І дві дочки (Сбислава і Предслава).

Зовсім поряд із записом Олісави, на іншій грані то­го самого стовпа, є ще один напис: «Господи, помози рабу своєму Михаилу». Безперечно, що як за розташу­ванням, так і за змістом цей напис має безпосереднє відношення до запису Олісави. Адже хрестильне ім’я Святополка Ізяславича було, як згадувалося вище, Ми- хаїл. Тому другий запис можна вважати автографом самого князя.

Але чому ж він тоді назвав себе просто МихаїАом без титула і свого мирського імені—Святополк? Свого часу відомий російський вчений М. Лихачов звернув увагу на таку саму особливість, вивчаючи написи на мо­нетах і речах. Він відзначав, що у написах з формулою «Господи, помози...» звичайно опускається титул і князі називаються просто хрестильними іменами, тобто Васи­лій, Дмитро, Федір і т. п. Аналогічне спостерігається і на численних софійських графіті.

Під останнім, нижнім рядком напису Михаїла видря­пана стріла, що вказує вниз на ще один запис, узятий в рамку. Читається він так: «Помози рабуо соємуо Якуонуо». його зв’язок з написом Михаїла безперечний не тільки тому, що на нього вказує стріла, а й тому, що в запису відсутнє звичайне початкове слово «господи». Особливістю напису є те, що його автор навіть у такому короткому тексті кілька разів помилявся. Він пропу­стив літеру «в» у слові «своєму», сполучення «оу» у всіх випадках він пише навпаки, з першою літерою не «о», а «у», тобто «уо». Через це слово «рабоу» читаєть­ся «рабуо», а ім’я «Якоуноу» як «Якуонуо».

Зроблені помилки, як і ім’я «Якун», свідчать про ва­рязьке походження автора напису. Якун, очевидно, ві­дігравав якусь немаловажну роль при дворі Святополка Ізяславича. Подібні приклади відомі. Так, у Києво-Пе­черському патерику згадується варяг Шимон, той са­мий, золотим поясом якого Святослав Ярославич ви­мірював розміри головного Печерського храму. Шимон

Софійський собор у Києві. Хори, північний бік. Стрілкою показано місце написів Оліюави та її сина Святополка-Михаїла. разом із своїм родом був вигнаний з батьківщини і прийшов на Русь до Ярослава Мудрого. Ярослав віддав його своєму синові Всеволоду, у дружині якого Шимон був старшим.

Появу на хорах собору написів Олісави, Михаїла і Якуна можна уявити собі таким чином. Удова київсько­го великого князя Ізяслава Ярославича Олісава була присутня у соборі на одній з численних церемоній. Це могла бути служба з приводу якогось церковного свят#, але могла бути й урочиста церемонія поставлення на київський стіл нового князя, може, того самого Свято- полка. Княгиня — мати Святополка, стоячи на своєму звичайному місці на хорах собору, написала або дору­чила кому-небудь написати на стовпі напис, підкреслив­ши, що вона — «Святополча мати», «русьская кънягыни». Через деякий час, а можливо того ж дня, княгиню-ма- тір відвідав на хорах Святополк і, побачивши напис Олі­сави, написав поряд свій, назвавши себе хрестильним іменем — Михаїл. Якун, що супроводжував князя, нев­міло зробив І свою приписку.

Після смерті Святополка Ізяславича 16 квітня 1113 р. у Києві спалахнуло народне повстання, а потім на київському столі утвердився Володимир Мономах. До того часу відносяться ще три написи, виявлені на стінах собору. Всі вони зроблені на стовпі, де були від­криті графіті про княжіння Святослава, про «раку» — саркофаг Всеволода. За написами, що на ньому містять­ся, цей стовп можна назвати «князівським». На захід­ному боці стовпа відкрито два написи, де повторюється одне й те саме ім’я. Перший з них читається. «Господи, помози рабу своєму Ставърови недостойному рабу твоєму», у другому сказано: «Писалъ Ставъръ Городя- тиничь». В обох згадується маловживане на Русі ім’я Ставр, або Ставор. Перший напис зроблений за відомою вже нам традиційною формулою і є автографом Стгвра. Другий напис, на думку академіка Б. О. Рибакова. на-

Загибель норвезького короля Олафа Товтсого у битві при Стик- клестаді 1030 р. Мініатюра рукопису ісландських саг. Королівська бібліотека в Копенгагені,

«Ізборник Святослава» 1073 р. Вихідна мініатюра, на якій зобра­жено Святослава Ярославича з родиною.

лежить якомусь киянину, котрий прагнув засвідчити, що перший зроблений дійсно Ставром Городятиничем.

Ким же був цей Ставр Городятинич І чому його запис на стіні собору вважав за потрібне засвідчити і доповнити невідомий киянин? На ці запитання можна знайти відповідь у творах давньоруської літератури.

У «Повість временних літ» під 1096 р. увійшов твір Володимира Мономаха «Повчання дітям». Літературна форма цього твору у вигляді звернення батька до дітей була поширена у середньовічній літературі, знали її і на Русі.

У «Повчанні» Мономах, намагаючись згладити со­ціальні суперечності свого часу, радить дітям дотриму­ватися у житті тих самих принципів, яких дотримувався І він сам. Мономах малює образ ідеального князя — невтомного захисника рідної землі, який не повинен бу­ти лінивим і пихатим. «Жону свою любіть, но не давай­те їм над собою влади»,— говорив він. Лінощі Мономах вважає матір’ю усіх пороків. Тому після «Повчання» він описує свої походи і мисливські подвиги: «А тепер повідаю вам, діти мої, про труд свій, який ніс я в роз’їз­дах и на полюванні з 13 років». Перший похід Монома­ха був через землю вятичів до Ростова, куди його пос­лав батько. Другий похід він описує так: «...вдруге ходив я до Смоленська з Ставком Городятиничем, котрий потім повернув на Берестя з Ізяславом, а меня послав до Смоленська». Малолітнього княжича-Мономаха на його перший княжий стіл у Смоленську супроводжував молодий, але досвідчений вже воєвода Ставр Городяти­нич, названий зменшувальним ім’ям Ставко. На думку вчених, Ставко міг бути сином київського боярина Гор- дяти, двір якого у Києві згадується у літопису.

Ще одне повідомлення про Ставка Городятинича збе­реглося у Новгородському літопису. Під 1118 р. розпо­відається про лихо, що сталося з новгородськими боя­рами. Володимир Мономах, який княжив тоді у Києві, і

Напис XII cτ., що належить билинному герою Ставру Городятиничу.

його син Мстислав викликали до себе новгородських бояр. Йшлося про якісь зловживання владою і кра­діжки. Частина бояр відбулася переляком, вони, давши клятву, були відпущені додому. Кілька чоловік, серед них і сотського Ставра, кинули до в’язниці. Ці події мали такий розголос у давнину, що сюжет про злигодні Ставра Городятрнича знайшов своє відображення не ли­ше у літопису, а й у народному епосі Стародавньої Русі.

Вже згадувалось про те, що тексти літописів дійшли до нас завдяки багаторазовим перепискам. Так само зав­дяки передачі з уст в уста, з покоління в покоління дій­шли до нас старовинні билини. Усне виконання билин збереглося до середини XIX ст. тільки на Півночі нашої країни у Заонежжі і у поселеннях на берегах Білого моря. Першовідкривачем їх у 1860 р. був засланець П. Рибников, який став записувати і видавати билини. Серед багатьох інших записана билина «Ставр Годино- вич» (або Городинович). Вчені помітили, що в ній ви­кладаються події, дуже близькі до тих, що описуються у літопису під 1118 р.

Ось короткий зміст билини.

У Новгороді живе княжий боярин Ставр Годинович:

В Нове-г&роде живу да я хозяином, Я хозяином живу да управителем И полным лицом живу доверенным...

Ставра викликає до Києва князь Володимир. Під час бенкету «,ванные-бранные» гості хваляться один перед одним хто «добрым конем» «шелковым портом», «селами оо выселками», «городами с пригородами», а хто «родной матушкой», а «безумный — молодой женой» У деяких варіантах билини Ставр похваляється саме своєю методою Дружиною та іі вмінням стріляти з лука, грати на гуслях і у' шахи. В інших варіантах він хвалиться своїм багатством і навіть посміюється над князем:

Что это за крепость в Киеве,

У великого князя Владимира!

У меня-де, Ставра боярина, Широкий двор не хуже города Киева.

А двор у меня на семи верстах, А гридни, светлицы белодубовы, Покрыты гридни седых бобров, Потолок во гриднях черных соболей, Пол — середа одного серебра, Крюки да пробои по булату злачены.

За нахваляння князь наказує посадити Ставра у погріб-тюрму. Та вірна людина передає цю звістку його дружині. Вона, переодяг­нувшись у чоловіче вбрання, приїжджає до Києва. Завдяки її хит­рості та спритності (вона перемагає у стрільбі з лука, обігрує у ша­хи самого князя, переграє на гуслях гуслярів) їй вдається звільнити Ставра.

Зіставляючи різні варіанти билини з літописом, В. Міллер дійшов висновку, що в основу билини про Ставра Годиновича був покладений конкретний істо­ричний факт — ув’язнення Володимирам Мономахом 1118 р. новгородського боярина Ставра, який потім був виправданий і звільнений.

Академік Б, О. Рибаков вважає, що Ставр Годино­вич з^ билини і Ставр Городятинич з напису на стіні Софійського собору — це одна й та сама особа.

У соборі на «князівському» стовпі, де знайдено роз­глянутий напис Ставра та інші графіті, на протилежній площині, поблизу напису про княжіння Святослава, був ще один дуже пошкоджений напис. Він складався з двох рядків, та його права більша частина не збереглася через пошкодження штукатурки. Перший рядок лівої частини напису читається так: «мѣсяца майя..», далі ря. док не зберігся,,у другому рядку видно початок імені «Володим...» Було зрозуміло, що у напису розповідало­ся про якусь подію у травні місяці з Володимиром. Судячи з накреслення літер (хоч їх і не так багато), за­пис зроблений у XI—XII ст. У цей час київським кня­зем, що мав ім’я Володимир, міг бути тільки Володимир Мономах. Справам Мономаха присвячено багато сторі» нок літопису, деякі з них ми вже згадували.

— Якщо мені пощастить,— подумав я,— то в літопцч су можна буде знайти подію, що відбувалася у травні під час княжіння Володимира Мономаха і якось зв’яза­на з Софійським собором, де зроблено напис.

Шукати довго не довелося. В Іпатіївському літопису під 1125 р. повідомлялося: «Преставися благоверный князь... Владимерь Мономахъ... сего преставление бысть майя въ девятый на десять и спрятавше тѣло его поло­жите оу святѣй Софьѣ въ отьца Всеволода».

Збіг імені князя, місяця події і поховання його у Софійському соборі дає можливість реконструювати первісний текст настінного напису: «Місяця травня в 19 день помер князь Володимир Мономах».

Розглянуті графіті становлять лише невелику час тину всіх, знайдених у Софійському соборі. Зараз, коли закінчено двадцятирічне дослідження, тут від крито близько 300 написів і малюнків, зроблених у давнину.

На закінчення читач, безперечно, захоче поставити нам кілька запитань. Спробуємо їх передбачити і по можливості відповісти на них.

Невже в давнину дозволялося видряпувати на стінах церков написи і тим більше —на стінах Софійського со­бору головного храму Русі? Так званий церковний устав князя Володимира забороняє псувати церковні стіни. «Різати» церковні стіни вважалося великим злочином, який прирівнювався до розриття і осквернення могил, знищення на них хрестів тощо. Це суворо каралося штрафом і ударами палиць. І все ж стіни Софії покре­слені численними написами і малюнками. Очевидно, традиція видряпування написів на стінах церков була сильніша за усякі заборони. Це підтверджується й тим, що крім написів, зроблених простим народом, є й такі, що належать князю, княгині, боярам.

Хто були автори графіті? Про деяких ми вже згадали: князя, княгиню, бояр, проте основна частина написів зроблена простим народом. Графіті, що містять відомо­сті про історичні події, дуже ймовірно, належать осо­бам, що мали відношення до бібліотеки собору, май­стерні по переписуванню і перекладу книжок. Коло ав­торів софійських графіті свідчить про значне поширення письменності на Русі.

Може виникнути й таке питання: чому все ж ці, ча­сто дуже короткі, пошкоджені і затерті написи на ста­ровинних архітектурних пам'ятках викликають такий великий інтерес учених? Однією з причин є те, що з XI ст. збереглося дуже мало писемних джерел. Настіль­ки мало, що їх можна перелічити на пальцях однієї руки. Історична література Стародавньої Русі —літо­писи дійшли до наших днів у копіях, найбільш рання з них — Іпатіївська—переписана в одноіменному мона­стирі лише 1370 р. Для історика, безперечно, важливе значення мають писемні оригінальні свідчення. Саме такими джерелами є відкриті в останні десятиріччя нов­городські берестяні грамоти і київські графіті.

Графіті є також цінним матеріалом для філологіч­них досліджень. Тут особливо важливі написи, зроблені малописьменними авторами, які користувалися не літе­ратурною мовою, як писці-професіонали, а писали так як говорили, передаючи тим самим особливості живої давньоруської мови.

Особливий інтерес графіті становлять для.мистецтво­знавців та істориків архітектури. Наприклад, ще зовсім недавно вважали, що фресковий живопис у Софійсько­му соборі у Києві міг бути виконаний не у XI ст., коли будувався храм, а пізніше—у XH ст. При цьому згѣ- дували про Софію Новгородську, яка, хоч і збудована в XI ст., розписана фресками в основному у XII ст. Після знахідок у Софії Київській графіті, датованих 1052 і 1054 рр. і видряпаних на фресковій штукатурці, що ро­билася водночас з живописом, питання про датування фресок XII ст. цілком відпало.

Для архітектора, який вивчає собор, важливим є на* пис про кагана, що згадувався вище. Він був зроблений до смерті Святослава Ярославича, а отже, до 1076 р. Цей факт вказує на те, що північна галерея, у якій видряпаний напис, вже існувала у цей час, а не була прибудована до собору у XII ст., як вважалося раніше. Зовсім недавно знайдено ще більш ранній напис з датою 1032 р., який дасть змогу уточнити час спорудження со­бору і виконання його внутрішнього оздоблення.

Ось чому у наукових працях з історії культури Ста­родавньої Русі вчені дедалі частіше вдаються по допо­могу не дуже показних за своїм виглядом, іноді пош­коджених і зашпакльованиѵ графіті Софійського собору в Києві та інших стародавніх архітектурних пам’яток.