Таємниця загибелі Войшелка.

Цей крок перетворив Шварна Дани­ловича на потужного володаря. В результаті Лев Данилович отримав проти себе сильну коаліцію в особі дядька і молодшого брата при неви- значеній позиції іншого брата луцького князя Мстислава Даниловича.

У галицького князя в цій ситуації і не було іншого виходу. Щоб зберегти Галицьку землю йому важливим було не дати Шварнові за­кріпитися у Литві і використати литовські сили у боротьбі за Галич, а також розрушити тандем Шварна Даниловича з Васильком Романови­чем. У іншому випадку Лев Данилович мусив би задовольнитися роллю дрібного удільного князя при молодшому братові, який явно відтісняв Василька Романовича від ролі, нехай номінального зверхника королів­ства Русі.

Войшелк, легітимний спадкоємець короля Міндовга, за яким стоя­ла значна частина литовської еліти, поча житии в манастыре тако река се ми зде близъ мене сынъ мои Шварно а дроугии гснъ мои оцъ князь Василко”^[2137]. Тобто за літописцем князь Войшелк передав литов­ський престол шурину Шварну, визнаючи при цьому разом з остан­нім зверхність Василька Романовича, як сюзерена королівства Русі, до складу якого таким чином входила Литва. Не випадково ж Василько названий батьком, тоді як Шварн — тільки братом.

Микола Котляр, аналізуючи цей фрагмент, прийшов до висновку, що волинські редактори намагалися підняти роль Василька Романови­ча, загалом не дуже діяльного князя, при цьому визнаючи, що такий крок мав привести до створення сильної русько-литовської держави, яку мали би очолювати Романовичі^[2138]. Враховуючи, що редагування цієї частини літопису відбувалося при дворі Володимира Василькови- ча, з таким висновком можна погодитися.

Перспективи вигоди литовсько-руського союзу першим оцінив ще Михайло Грушевський^[2139]. І справді, сильна об’єднана династичною унією русько-литовська держава, зберігаючи вигідні союзи з західними сусідами, могла би реально протистояти Золотій Орді.

Причини такого рішення Войшелка, на перший погляд дивні, криються в самій особистості цього прекрасно освіченого князя-мона­ха: жорстокі будні земного життя в його очах не могли переважити значення майбутнього життя вічного^[2140]. І це майбутнє вічне життя було би мірилом його земних вчинків. Тому він вирішив відмовитися від продовження боротьби за корону з неминучими потоками крові та підступів, передавши цю корону мужу своєї сестри Шварну Данилови­чу^[2141] (“Воишелк да кнАжение свое зятю своемоу Шварнови”^[2142]), який був готовим взяти на себе цю місію.

Як холмський князь Шварн Данилович по смерті батька залишався васалом дядька Василька Романовича. Але, ставши великим князем литовським (з більш, ніж можливим варіантом коронації королівською короною), Шварн Данилович був би васалом дядька тільки номіналь­ним і тільки до того часу, коли б з’явилася можливість коронуватися королем Русі. Всі сини Данила Романовича були достатньо амбітни­ми і вміли боротися до кінця, долаючи труднощі. Коронаційні регалії знаходилися в Холмі і Василько Романович не коронувався братовою короною, можливо, і через протидію племінника. Але головним супер­ником Шварна тепер був його старший брат Лев, якого західні родичі та союзники вже називали королем. І до реального опанування ли­товським престолом Шварнові було ще далеко.

Литовський дослідник Артурас Дубоніс переконливо показав, що окрім князя Аукштайтії Тройдена, сина старшого з жемайтських князів Ердивіла-Скірмонта, на литовський престол реально з 1264 р. претен­дував чеський король та австрійський герцог Пшемисл ІІ Оттокар^[2143].

Ятвягію на користь чеського короля²¹⁰⁷.

Пшемисл II Оттокар був у прибалтійських справах далеко не новач­ком. Будучи учасником хрестового походу проти прусів у січні 1255 р., на місці здобутого пруського городка Тувангсте він разом з великим магістром Тевтонського Ордену Поппо фон Остерна заложив замок Кенігсберг. У 1263 р. чеський король передав цей замок, звільнений від прусів, які його тримали в довготривалій облозі, Тевтонському Ор­дену^{[2146] [2147]. Броніслав Влодарський вважав, що Пшемисл II Оттокар на­магався відновити литовську державу, передавши її в лен польським князям як своїм васалам, а взамін добитися архієпископії в Оломоуці, незалежної від Майнця[2148]. Литовські історики з цим висновком пого­джуються, вважаючи, що залишаючись сюзереном Литви, Ятвягії і Га- ліндії та передавши ці землі в лен мазовецьким, куявським та краків­ському князям, Пшемисл II Оттокар вирішував багато проблем, перш за все схиляв на свою сторону польських князів, які орієнтувалися на угорського короля Белу IV[2149].}

А.

Якби Шварну Даниловичу вдалося повністю утвердитися на литов­ському престолі, Лев Данилович щонайменше змушений був би віддати молодшому братові Галич. Тому залучення амбітного чеського короля до цієї боротьби, справді, було одним з чинників, які дозволяли при­наймні затягнути час. Головним завданням для Лева Даниловича було не допустити до утвердження Шварна на литовському престолі. Тоді, спираючись на підтримку Ногая, союз з угорським королем Белою IV та польськими князями, він міг розраховувати на першість після смер­ті Василька Романовича. Старший Данилович прекрасно розумів, що найпростіше вирішити цю проблему можна було би просто домовив­шись з Войшелком. Войшелк був його кумом — хресним батьком Юрія Львовича.

Войшелк жив в монастирі на Волині, але зустрітися з ним не було так легко. Войшелк побоювався Льва Даниловича зрозуміло не через свою причетність до загибелі Романа Даниловича, як вважав Володи­мир Пашуто^[2151] (пройшло мало не десять років, змінилися політичні обставини), а через явне небажання віддавати в руки останнього Литву (Шварн Данилович все-таки був його свояком, крім того литовський князь добре знав свого кума: якщо при потребі у Шварна можна було би забрати назад литовський престол, то вирвати щось від Лева Дани­ловича було би справою безнадійною).

Таку зустріч міг організувати тільки Василько Романович, як стар­ший серед князів. Але останній не міг не розуміти, що на цій зустрічі мова там йтиме про литовський престол. Навіть, якщо йому вже не по­добалася поведінка Шварна, холмський князь його влаштовував біль­ше, ніж Лев, який мав потужних союзників та й далі контролював всю Галицьку землю.

Чим же зміг зацікавити Василька Романовича його племінник Лев? Може він пообіцяв Василькові фактично визнати його зверхність в обмін на підтримку в литовському питанні? А може переконав дядь­ка в необхідності змінити рішення Войшелка на користь Володимира Васильковича? Для нього це було би значно кращим варіантом, ніж передача Литви Шварнові. Чи, певніше, що в обставинах, які склали­ся, Василько Романович сам боявся Лева Даниловича і не міг йому від­мовити або ухилитися від цієї зустрічі, яку літописець назвав снемом, тобто з’їздом князів, на яких звично вирішувалися найважливіші про­блеми? Це питання залишиться риторичним. Джерела не дозволяють дати на нього однозначну відповідь. Можна тільки константувати, що Василько Романович гарантував безпеку Войшелкові, тобто зробив все, аби ця зустріч відбулася, причому в його столичному Володимирі^[2152].

Ще одна цікава особливість цієї зустрічі полягала в тому, що князі бенкетували не у палаці Василька Романовича, а прийняли запрошен­ня містича Марколта (чи то одного з видніших бюргерів міста, чи то володимирського війта). Може і сама зустріч носила конфіденційний характер і була організована в таємниці від Шварна Даниловича? У будь-якому випадку сам факт зустрічі, яку організував Василько Рома­нович, є черговим свідченням нерішучості цього політика. Ризик такої зустрічі і можлива домовленість Лева з Войшелком були для володи­мирського князя явно небезпечніші, ніж можливі вигоди.

Дослідники звернули увагу на особливо ретельне редагування в лі­тописі епізодів пов’язаних з Войшелком^[2153]. Все ж розповідь про заги­бель Войшелка містить надто багато реалістичних деталей, які видають сучасника, добре знайомого з перебігом подій. Реалізм цієї розповіді подекуди руйнує образ ідеального князя-ченця. Лев убив Войшелка у сварці на бенкеті, коли всі князі розійшлися “со снѣма”, а Лев з Вой­шелком вирішили випити ще по чарці^[2154].

Загибель Войшелка Міндовговича на зустрічі у Володимирі між 18-23 квітня 1267 p.^217β, судячи з літописної розповіді все-таки була випадковою. Здається, що під час п’яної сутички воїн Лев, звиклий до важких доспіхів та ударів, мав незаперечні переваги над ченцем Войшелком, який виснажував себе постами. Удар важкого кулака га­лицького князя легко міг звалити з ніг Войшелка. Падаючи, останній міг невдало вдаритися головою об що-небудь і померти відразу. Лев Данилович приїхав на цю зустріч з явним наміром переконати Вой­шелка відмовитися від передачі литовського престолу Шварну Данило­вича. І волинський літописець прямо відзначив, що Лев “оуби Войшелка завистью иже бАшеть далъ землю Литовьскоую брату его Шварн^ви”^{[2155] [2156]. Але характерно, що навіть ворожий до Лева волинський літописець не на­важився звинуватити його в наперед спланованому вбивстві: “дьяволъ же исконѣ не хотА добра члвкомоу родоу и вложи во срце Лвови”[2157].}

Войшелк не дав себе вмовити відступити від раніше прийнятого рішення, незважаючи на кількість випитого алкоголю. Ми ніколи не довідаємося до кінця деталей цієї трагедії. Схоже, що такий вислід переговорів став несподіванкою не тільки для сучасників, але й самого Лева Даниловича. Вбивство кума не могло бути оправданим, хоча поді­бні випадки не були поодинокими в ті часи. В очах широкого загалу це був смертний гріх рівний вбивству рідного брата, який не можна було нічим виправдати.