З “татарським[855] світом

1. Золота Орда (до другої третини XV ст.)

Перша звістка, що стосується взаємин між Литвою й татарами, стосується трьох зіткнень (біля Койданова, на Окунівці і поблизу Могильна), що нібито принесли перемоги литовським військам.

Втім, сумнів у вірогідності даної легенди почав висловлюватися віддавна. Це не дивно, оскільки a priori перемога (а тим більше три) литовців над та­тарськими ордами видавалася малоймовірною. Вже Й.Лелевель розцінив пере­кази про зіткнення з татарами як патріотичні “байки”. З недовірою сприйняв цю інформацію й В.Антонович [280, с.24]. На думку ж М.Дашкевича, судити про її вірогідність вельми важко. За його припущенням, битви литовців із татарами в середині XIII ст. дійсно могли мати місце, проте завершилися перемогами ос­танніх. Не виключав Дашкевич і того, що в переказах відбилися конфлікти з Ордою, які мали місце пізніше [642, с.85; 641, c.13]⁸Λ

Жодне джерело не свідчить на користь того, що чи під час татарської на­вали на Русь, чи пізніше, внаслідок походу 1258 р., Орда підпорядкувала литов­ські землі. Навпаки, цілком очевидно, що татарське ярмо не розповсюджувало­ся й на ті руські землі, які в середині XllI ст. уже увійшли до складу BKJl чи були тісно пов'язані з ним.

Наступні епізоди литовсько-татарських взаємин (як і раніше, ворожих) значною мірою були пов’язані з активною політикою Лева 1 Даниловича, зок­рема, його контактами з Ордою. Ця обставина дала привід М.Дашкевичу цілком слушно зазначити подібність “характеру” Лева до московських князів [639, с.124]^{[856] [857] [858]. Першим прикладом цього стала реакція Лева на захоплення литовсь­ким вел. князем Трайдянісом (взаємини з яким досі були приязними) Дороги- чина. Галицький правитель звернувся до хана Менгу-Ти мура з проханням про допомогу. Останнім було надане військо на чолі з полководцем Ягурчином; ра­зом із ним були виряджені “Заднипрескыи князи ecu”. Однак похід проти ВКЛ, який відбувся взимку, не мав значних наслідків. На це вплинули насамперед своєкорисливі дії Лева разом із татарами при облозі Новогрудка, які викликали зрозуміле невдоволення решти князів [72, стб.871-874; 105, с.332-333; 88, с.74- 75; 84, стб.405; 81, т.Х, с. 152].}

У Галицько-Волинському літописі похід вміщено під “6782” роком, тоді як у Троїцькому та Симеонівському - “6783” [72, стб.871; 105, с.332; 88, с.74]. Це спричинило природні розбіжності в літературі щодо датування даної події. Так, за 1274 р. висловився Д.Багалій [297, с.309], за 1275 - П.Голубовський [534, с.198-199]; за уточненням М.Грушевського, виправа мала статися напри­кінці 1275 р. [588, c.49]^8b2. Що ж до безпосередньої мети походу, то Н.Устрялов висунув фантастичний здогад, нібито передбачалося завоювання Литви для Ле­ва як спадкоємця Шварна [1668, ч.І, с.239].

Двома роками пізніше Лев Данилович та його двоюрідний брат Володи­мир Василькович досягли примирення з Трайдянісом (на думку Грушевського, це відбулося в 1276-1277 рр. [588, с.49, 70]). Проте цього разу на заваді трива­лому миру стали татари. Найвпливовіший ординський воєначальник Ногай^86, повідомив галицько-волинських князів, що, з огляду на їхні попередні скарги на Литву, він надає їм військову допомогу для майбутнього походу.

• 872 вився під сумнів.

Першою значною подією в литовсько-татарських взаєминах за велико- князювання Альгірдаса стало аналізоване вище посольство на чолі з Карійота- сом до Джанібека 1349 р. Це дало М.Щербатову привід до припущення, згідно з яким BKJl тоді перебувало в якійсь залежності від Орди, хоча й формальній [1797, т.Ш, c.404-405]^li75.

Широко обговорювалася в літературі проблема характеру та часу перехо­ду руських (українських) земель з-під татарської зверхності до складу BKJl. Традиційно це пов'язувалося з послабленням Золотої Орди після смерті Узбека і особливо його наступника Джанібека внаслідок внутрішньої боротьби ("‘вели­кої зам’ятні”, за висловлюванням руських літописів)^{[870] [871]. Остання розпочалася наприкінці 1350-х рр., тривала майже чверть століття і супроводжувалася роз­колом Орди (по Волзі) на дві ворогуючі частини.}

Таким чином, процес зміни тут татарської влади на литовську трактував­ся як наслідок збройної боротьби між Литовсько-Руською державою та Ордою. Що ж до “звільнення”, то малося на увазі насамперед припинення сплати “ви­ходу" татарам. Проте певний сумнів у цьому було висловлено вже досить рано. Так, Т.Нарбут, відомий далеко не завжди критичним ставленням до джерел, ви­сунув здогад про те, що й після переходу під зверхність BKJl руські землі про­довжували платити данину [2024, LlV, s.490]. Досліджуючи монети Володими­ра Ольгердовича, В.Антонович звернув увагу на своєрідний орнамент-“плетін- ку”, витлумачений ним як татарська тамга. На цій підставі він припустив, що спочатку звільнення Київщини від ординської влади було “неповним” [278, с.154]. За здогадом К.Болсуновського, заміна на київському столі Федора Воло­димиром могла відбутися зі згоди татар; при цьому тамга мала символізувати “номінальну залежність” від Орди [407, с.З; 406, с.14]. Дещо інакше дивився на справу М.Грушевський: ймовірніше, на його думку, що залежність південнору- ських земель (наприклад, Київської) була відновлена внаслідок посилення Зо­лотої Орди за Мамая. Тоді (на початку 1370-х рр.) міг постати компроміс чи на­віть союз останнього з Альгірдасом; доказом цього український історик вважав звістку про “вихід” Орді з Поділля і тамгу на грошах Володимира [581, с.495- 496; 578, τ.IV, с.83-85]^[872].

Згадану подальшу сплату данини татарам на Поділлі засвідчує грамота Олександра Коріатовича, видана домініканському монастирю в Смотричі 17 березня 1375 р.: “коли ecu земляне ймуть давати данъ оу Татары, то серебро имеют ь тако же тии люди датиУ [4, т.І, №4, с.21; 1232, с.221, прим.2; 20, №24, с.50]. На цій підставі Н.Молчановський припускав, що спочатку на По­діллі, як і в Київшікп, мало місце “неповне” звільнення від татар; це виявлялося в збереженні данини, яка, однак, уже втратила регулярний характер [1232, е.285-286].

Поступово частина дослідників наближається до висновку про встанов­лення своєрідного литовсько-татарського “кондомініуму” над Південно-Захід­ною Руссю. Вже на початку 1920-х рр. подібний неясний здогад зустрічаємо у В.Пічети [1365, c.34]; в середині того ж десятиліття значно чіткіше висловився щодо цього О.Андріяшев [263, с.65]^[874]. (Ще М.Грушевський звернув увагу на важливу обставину. Йдеться про те, що найзначніші здобутки ВКЛ на півден­ному сході припали на добу, коли важка боротьба з Орденом диктувала литов­ському урядові дотримання “принципу найменшого спротивлення або най­меншої трати сил” на інших напрямах зовнішньої політики [578, т.ІѴ, с.63-65, 94; 584, с.121]).

З вищевикладеною тісно пов’язана проблема взаємин ВКЛ із Мамаєм. Останній за часів хана Бірдибека був беклярібеком (“темником”), а невдовзі пі­сля початку “великої зам’ятні” став фактичним правителем приблизно полови­ни Золотої Орди, на захід від Волги, порядкуючи нею іменем маріонеткових ха­нів, яких сам призначав і усував. Решта території держави переходила з рук у руки ханів, що мали резиденцією Сарай ал-Джедід.

Оскільки союзником Мамая в 1380 р.

Важким для тлумачення є датоване осінню 1374 р. повідомлення велико­руських літописів: “... ходили Литва на Татарове на Темеря, и быгиетъ межи их бої? [85, стб.106; 82, т.ХІ, с.21]. В.Антонович та М.Грушевський вбачали тут реакцію ВКЛ на спробу Золотої Орди відновити боротьбу за володіння Поділ­лям та Київщиною [280, с.151; 578, τ.IV, с.82]. З цим погодився (втім, вважаючи спірною територією лише Поділля) Ф.Леонтович [1057, с.357]^[876].

Деякі аспекти укладеного Йогайлою “протиприродного союзу з татарами⁴' (М.Смирнов) [1540, с. 13] вже було розглянуто вище. Що ж стосується взаємин, встановлених тоді між литовським вел. князем і Мамаєм, то М.Щербатов ви­значав їх як залежність першого [1797, τ.IV₅ ч.І. c.J25]^ww. З 1375 р. в боротьбу за владу в Орді вступив новий претендент і майбутній переможець - Токтамиш. Він був нащадком Орда-Ічена, старшого брата Бату, і походив із Синьої Орди. Після поразки Мамая 8 вересня 1380 р. на Куликовом у полі його спіткав новий розгром - у 1381 р. на р. Капці від військ Токтамиша. Наступна загибель його самого відкрила суперникові шлях до верховної влади над усім Улусом Джучі.

Невдовзі ханом було нав’язано стосунки з Йогайлою. В пізнішому (1393 р.) ярлику згадано, що свого часу, коли останній стояв під Тракаєм, до нього прибуло посольство від Токтамиша з ярликом на руські землі. Тут явно йдеться про події липня 1382 р., коли боротьба Йоґайли з Кястутісом досягла своєї кульмінації; тож помилковим є датування І.Березіним згаданого ярлика 1381 р. [144, с.56]^{[877] [878]. Таким чином, від самого початку правління Токтамиша у нього склалися дружні взаємини з Ольгердовичем. Тому навряд чи обгрунтовані здо­гади М.Смирнова та Д.іловайського щодо можливої небезпеки для Литви з бо­ку цього хана наприкінці 1382 р. [1540, с.38; 782, т.П, с.162][879] [880].}

Що до вже згаданого ярлика Токтамиша Йогайлі від 20 травня 1393 p.^8s∖ то він зберігся в двох варіантах: руському та уйгурському. Ключові фрази в ньому наступні: “Што мелей твоей земли суть княлевия волости давали выход Белой Орде, то нам наше байте. А шт о будет вашее державы под нами..., иирппе своего, а мы вам дамо”. Литовському вел. князеві пропонувався також союз [144, c.22; 839, с.443-444; 109, №26, с.48-49; 20, №58, с.112-113]. Цього ярлика було видано під час перебування Токтамиша в Тані (Азові) і надіслано з посольством до Кракова. Попри те, що даний акт став відомий досить давно, якихось неординарних спроб його трактування протягом досліджуваної доби не спостерігаємо; хіба що В.Радлов твердив, буцімто ярлик засвідчує “васальний” статус Йогайли [1452, с.15]^[881].

Оскільки на час видання ярлика Токтамиш вів важку й переважно невда­лу боротьбу зі своїм колишнім союзником - Тимуром, зазвичай вважалося, що на увазі мався насамперед цей ворог^[882]*. У двох персидських авторів (Нізам-ад- діна Шамі та Шереф-ад-діна Йєзді) зустрічаємо цікаве повідомлення, що слідує за описом битви на Тереку (15 квітня 1395 р.), в якій Тимур завдав нищівно* поразки ханському війську. Після неї переможець начебто послав загони проти одного з емірів Токтамиша, Бек-Ярика; сам він був розбитий, а його область Манкерман спустошена [137, т.П, с.121, 179]. Увагу на цю звістку звернув Ф.Брун: за його здогадом, тут ішлося про Київ [428, с.296]. М.Грушевський, зі свого боку, припустив, що могла мати місце якась участь Витаутаса в боротьбі Токтамиша проти Тимура. Як на доказ він послався на те, що вел. князь, виру­шаючи восени 1395 р. на Смоленськ, ширив поголоски, наче йде проти прави­теля Мавераннахра; оскільки ця хитрість вдалася, дані чутки мусили видавати­ся сучасникам правдоподібними [578, τ.IV, с.313]^[883].

Остаточна поразка від Тимура змусила Токтамиша тікати до володінь Ви­таутаса й звернутися до нього по допомогу [137, т.П, с.133]. Литовський вел. князь, що знаходився тоді в зеніті своєї могутності, прийняв пропозицію вигна­нця. Проте в обмін на це він, очевидно, зажадав від Токтамиша офіційного зре­чення прав на південноруські землі та данини з них. Хан мусив видати відпові­дного ярлика, що засвідчується пізнішими джерелами, зокрема, листом Менглі- Герая до Панів-ради 1506 p.: "Великім царь Токтамыисдал великому князю Bu- товъту Киев и Смольнеск и инъшые городы. И предок наги царь Тактам ыш на все то дал ярлыки свои' [215, №88, s.309; 189, №24, р.59].

Втім, як слушно зазначив на початку XX ст. М.Грушевський, “факт ви­дання такого ярлика, дуже інтересний і важний, якось досі не мав щастя в істо- рюграфі'Г [578, τ.IV, с.457]. Здогад про отримання Витаутасом ярлика від Ток­тамиша висловив Т.Нарбут; на його думку, цим документом хан зрікався звер­хності над всією Руссю [2024, t.V]∏, s.l56]. Серед східнослов’янських дослід­ників хіба що Д.Зубрицький згадував про татарську “інвеституру” на руські зе­млі Литви й Корони [760, с.55-56, 93-103]. Переважно ж як згаданий ярлик, так і пізніші, видані кримськими ханами, сприймали як курйоз, не вартий серйозної уваги. Такі зневажливі оцінки (щодо останніх) висловили Н.Карамзін, С.Солов- йов, М.Владимирський-Буданов [819, τ.VΠ, с.46; 1559, кн.ПІ, с.222-223; 489, с.59; 490, с.13]. Взагалі проігнорував дану проблему В.Антонович. Увагу до значення ханських ярликів на руські землі Грушевський спробував привернути вже в своєму нарисі історії Київщини, написаному в студентські роки (1891) [581, с.496-497]. Докладніше це питання було розглянуте ним у “Історії Украї- ни-Руси” [578, т.ІѴ, с.85-87, 457-462]. Він, зокрема, зазначив, що ярлики вида­валися на південноруські (переважно українські) землі, колись підвладні Ор­ді ^t'.

Точно датувати згаданий документ неможливо, тому розбіжності в цьому плані досить істотні. На думку Т.Нарбута, Токтамиш видав його в 1396 р. [2024, t.VlII, s.l 56]; на користь 1397 висловилися А.Прохаска та Л.Колянковський [2092, s.259-260, 262; 1952, s.70, prz.l], 1398 - Ф.Конечний [1963, s.7]. М.Гру­шевський обережно датував ярлик останніми роками XIV ст. [578, т.ІѴ, с.85-86, 318, 460]. На думку Ф.Петруня, який на підставі пізніших ярликів виділив їхній протограф, перша редакція, репрезентована грамотою Токтамиша^{[884] [885], постала в 1399 р. [1342, с.165; 1343, с.І84-185]. В той же час він припустив, що вже після відібрання в обласних князів Поділля (1393) і Київщини (1394) Витаутас отри­мав ярлика на все Правобережжя Дніпра [1343, с.184][886].}

Вирішальному зіткненню Витаутаса й Токтамиша з новими зверхниками Орди - її фактичним правителем Ідигу⁸⁹⁰ і ханом Тимур-Кутлуком - передували походи литовсько-руських військ, які, очевидно, мали характер рекогносциров­ки. Про ці виправи було відомо німецьким хроністам. Так, анонімний продов­жувач “Хроніки” Дітмара з Любека повідомляє під 1397 р. про похід Витаутаса на Крим (до Кафи) [183, s.216]; у Й.Посільге знаходимо згадку про виправу влі­тку наступного року на Дніпровське Пониззя⁸⁹¹, внаслідок якого тут був побу­дований “замок св. Йоанна” (ймовірно, пізніша Тавань) і забрана в полон вели­ка кількість татар [183, s.222]. Серед польських істориків Я.Длугошу відомий похід 1397 р. за Дон [172, t.IV, s.491]; цю інформацію повторив Б.Ваповський [224, t.l, S. 135]. Про дві виправи згадано у М.Кромера, М.Бєльського, М.Стрий- ковського, А.Віюка-Кояловича [50, с.ІОЗ; 187, s.749-750; 216, t.∏, s.111-113; 156, t.i, s.495-497; 227, pars II, p.59-60; 71, c.352]. Про те, πxo Витаутас воював у Криму, згадував і Михалон Литвин [51, с.91].

Факт двох походів Витаутаса проти татар, що передували кампанії 1399

р., часто ставився в літературі під сумнів. При цьому недовіра стосувалася, як правило, виправи 1397 р. на Крим і Дон, у якій вбачалося “роздвоєння” походу на Ворсклу 1399 р. Так, приймали існування лише одного походу (1398 р. на Низ Дніпра) Я.Каро, А.Барбашев, Н.Молчановський [1867, th.III, s.201; 316,

с. 95; 1232, с.288; 1952, s.70-71; 478, с.287]. М.Смирнов, навпаки, був упевнений (слідом за А.-С.Нарушевичем) в історичності виправи Витаутаса на Крим; імо­вірним він вважав і його тимчасове приєднання [2027, s.74-75; 1540, с.2]. З першою частиною цього твердження погодилися М.Дашкевич та В.Смирнов; щоправда, останній вважав, що похід не мав якихось відчутних результатів [641, с.124; 1534, с. 163-165]. На тому, що подіям 1399 р. передували два походи на татар, наголошував і М.Грушевський [578, τ.IV, с.313-314]; Ф.Петрунь, слі­дом за ним, вважав, що остаточне підпорядкування земель у нижній течії Дніп­ра відбулося за часів Витаутаса [1340, с.156]⁸⁹². Фантастичне твердження про похід цього вел. князя на Кавказ зустрічаємо у В.Антоновича; згодом його по­вторили В.Ляскоронський та Л.Падалка [272, с. 163; 1154, с.118; 1296, с.41]. Тут явно відбилося прагнення знайти історичне підгрунтя легендарного переказу про виправу Ґедімінаса на Кафу, Перекоп і п’ятигорських черкесів, записаного в 1552 р. [9, Ч.ѴИ, т.І, №XV, с.ІОЗ]. При цьому аргументом, очевидно, слугува­ла звістка про похід військ Витаутаса на Нижній Дон.

^sw Не бувши Чингізідом, Ідигу, подібно до Мамая і Тимура, не міг претендувати на ханський титул; щоправда, він ширив поголоски, нібито за жіночою лінією є нащадком пер­шого xочевидно, що тут ідеться про Вільнюс, а не Волинь; це зауважив уже видавець твору Посільге Е.Штрельке [183, s.222, anm.3].

^Х92 Історичність обох походів приймав К.Гуслистий; такої ж думки дотримуються су­часні вітчизняні дослідники (Ф.Шабульдо, О.Русина) [628, вип.П, с.77; 1745, с. 148-149; 1488, с 87-88, 90-91]. М.Жлан вважав, що в 1397 р. відбулася виправа на Дон, а в 1398 - до Крим} [2187. s.543-544].

Фактичвмй^к-подій_13^9иг-докладно висвітлений -у джерелах і загалом добре відомий. Оперативною базою.війська.Витаутаса став Київ. Окрім литов­сько-руських сил і татар Токтамиша, тут були присутні допоміжні відділи з ПольїцГй Садови; надіслав загін під проводом Маркварта фон Зальцбаха й гросмейстер Ордену. На вимогу Тимур-Кутлука видати Токтамиша Витаутас відповів відмовою, після чого розпочав виправу в степ (до речі, в розпал літа, що було найнесприятливішим часом). Коли війська вел. князя і хана (Ідигу на той час те не прибув) зустрілися на берегах Ворскли, переговори відновилися. Витаутас зажадав від Тимур-Кутлука сплачувати йому данину і навіть карбува­ти на ординських грошах “знамение Витофтово”. Після підходу сил Ідигу ор­динською стороною було висуненб аналогічні вимоги, у відповідь на що Витау­тас розпочав битву (12 серпня). Остання виявилася фатальною для литовсько- руської армії, навіть JionpH наявність у останньої артилерії. Очевидно, більшу частину війська було знищено.“Про це може свідчити "загибель великої кількос­ті князів (деякі джерела нараховують їх 74, що, очевидно, є суттєвим перебіль­шенням). _Серед _останніх були двоє Ольгердовичів (Андрій та Дмитро стар­ший), Михайло Явнутович, колишній смоленський князь Гліб Святославич, а також, можливо, Дмитро Михайлович Боброк. Сам Витаутас із невеликим по­чтом врятувався втечею; переможці дійшли до Києва й Луцька, спустошивши прилеглі території й побравши викуп з міст [172, t.IV₉ s.494-497; 100, с.31, 52, 73, 121, 139, 161, 187' 208, 229; 99, с.148; 105, с.450-451; 85, стб.165:. 88, с.143; 84, стб.458-459; 92, с. 137; 93, с. 167-168; 94, с.229; 95, с.166-167; 96, с.89-90, 262- 263, 338-339; 97, с.89, 253-254; 80, с.72-73; 82, т.ХІ, с.172-174; 89, пол.1, c.219ι 53, с.394-395; 73, с.100-101; 74, с.103-104, 142-143; 75, вып.2, с.384-386; 77, с.251; 78, с. 131; 86, стб. 144-145; 106, вып.П, с.31; 183, s.229-231; 71, с.352].

Якими ж були причини втручання литовського вел. князя у внутрішню боротьбу в Орді? Про ступінь обгрунтованості звісток великоруських літописів щодо грандіозних планів Витаутаса в 1399 р. ішлося вище. Цілком реальним, однак, виглядає його бажання поставити на чолі вже істотно послабленої Орди "свого" хана: це мусило сприяти далекосяжним намірам Кейсіутовича, насам- переднасхїдному напрямі зовнішньої політики. Було висловлено й деякі інші здогади щодо тогочасних планів Витаутаса. Так, за В.Антоновичем, головним мотивом було його бажання позбутися_рештокзалежності від татар (символізо­ваної, зокрема, тамгою). На думку українського вченого, це прагнення вдалося реалізувати в Г40Г-1407 рр. [278, с.153-154].

Втім, попри масштаби катастрофи, суто політичні наслідки битви на Вор­склі (подібно до Куликовської) були, очевидно, не надто значні. На цьому наго­лосив С.Соловйов, звернувши увагу на те, що Золота Орда на той час уже ви­ступала в ролі сторони, яка захищається, а не нападає; єдиний же результат пе­ремоги татар виявився в пограбуванні ними частини володінь ВКЛ [1559, кн.П, с.365-366]. Від перебільшення наслідків погрому литовсько-руського війська на Ворсклі застерігав і А.Прєсняков [1432, с.341-342].

Тим не менше найближчими роками активність “татарської” політики Витаутаса, природно, знизилася. Навпаки, як повідомляють великоруські літо­писи, до активного провокування конфліктів між BKJI та Московською держа­вою вдавався Ідигу; зокрема, саме його ініціативі приписується протистояння між Витаутасом та Василем І 1406-1408 рр. [85, стб.179-180, 182; 88, с.156-157; 82, т.ХІ, с.206-208]. Однак суттєвої довіри в історичній літературі досліджува­ної доби ці побудови московських книжників не знайшли. Хіба що автори на кшталт С.Глінки приймали подібне пояснення [523, ч.Ш, с.125]. Натомість об­грунтованій критиці піддав подібний погляд С.Соловйов [1559, кн.ІІ, с.370- 37І]⁸⁹'. Що стосується фактичного боку справи, то у вересні 1406 р. хан Шаді- бек дійсно виступив на боці Москви. Восени ж 1408 р., як відомо, Ідигу здійс­нив спустошливий напад на московські володіння, розповсюдивши перед цим чутки, начебто збирається в похід проти Витаутаса.

Наступні понад два десятиліття в історії Орди є досить “темними” навіть з точки зору сучасної історіографії. На це впливає фрагментарне і подеколи су­перечливе висвітлення в джерелах тогочасної політичної історії, проблемність датування багатьох подій (навіть за використання нумізматичного матеріалу). Слід враховувати й ту обставину, що переважна більшість дослідників історії BKJI мало цікавилася сходознавчими студіями, які до того ж переживали лише етап становлення. Джерельна база дослідження литовсько-татарських взаємин обмежувалася переважно матеріалами руського літописання, а також польських та німецьких хронік; використовувалися також записки західноєвропейських подорожніх (Жільбера де Ляннуа, Йоганна Шільтбергера). У 1884 р. В.Тізенгау- зеном було опубліковано в перекладі збірку арабських матеріалів з історії Золо­тої Орди. Фахівці-орієнталісти, зі свого боку, були недостатньо обізнані з євро­пейськими джерелами; на це вказував, наприклад, М.Грушевський [581, с.496, прим.2]. З огляду на вищевикладене, не дивно, що протягом досліджуваної іс­торіографічної доби в літературі зустрічаємо вкрай обмаль авторських оцінок стосунків між BKJI та Ордою 1410-20-х рр.; у кращому випадку історики обме­жувалися намаганням відтворити, хоча б приблизно, фактичний перебіг подій.

Відомо, що й по смерті Токтамиша (близько 1405 р.) Витаутас продовжу­вав підтримувати дружні стосунки зі спадкоємцями свого колишнього союзни­ка. Судячи з повідомлення Шільтбергера, литовський вел. князь допоміг стар­шому синові Токтамиша Джелал-ад-діну (“Зелені-салтану” великоруських літо­писів) тимчасово захопити Крим [142, с.35]. Це мало статися після Ґрюнвальд- ської битви, в якій згаданий Токтамишевич зі своїми татарами бився на боці Йогайли та Витаутаса. Більше того, арабські, персидські та великоруські дже­рела засвідчують, що з 1411 р. Джелал-ад-дін обійняв верховну владу в Орді [137, т.І, с.473, т.ІІ, с. 193-194; 82, т.ХІ, с.218]⁸⁹⁴. Проте невдовзі Крим ним було втрачено, а в серпні 1412 р. хан загинув від рук свого брата, за яким стояв Ідигу.

^m Дійсно, в тодішніх литовсько-московських взаєминах вистачало гострих проблем; тож немає потреби вдаватися до гіпотези про ординську “допомогу" в цій сфері. Тим не ме­нше літописна версія приймалася і в радянську добу, наприклад, А.Якубовським, І.Трековим [547, с.394-395; 549, с.261-262]. (Щоправда, раніше останній здогадувався, нібито саме Ідигу змусив московських провідників відмовитися від союзу зі Швітрігайлою [556, c.90]).

^s'^w На думку М.Сафаргалієва, Джелал-ад-дінові тоді підпорядковувалася вся Золота Орда, крім Хорезму [1508, с. 188].

Свідчення джерел щодо особи вбивці різняться: Никонівський літопис та М.Стрийковський називають Керім-бірди [82, т.ХІ, с.219; 216, t.ll, S.175], тоді •як Шільтбергер - Кебека (Кепека) [142, с.35-36].

Під 1418 р. у Длугоша вміщене повідомлення.про ханів, що були “клієн­тами”' Витаутаса [172, t.V, s.203-204]. За свідченням польського історика, у Ві­льнюсі (в 1413 або 1414 р.) ханом було проголошено Бетсуб-улана, який, однак, у боротьбі проти ворожого Литві Керім-бірди потерпів поразку й загинув. Після цього Витаутас настановив новим зверхником Орди сина Токтамиша Йєрем- фердена [172, t.V, s.203-204]. Останній дійсно правив тут (від початку 1416 р.), хоча й недовго; немає підстав сумніватися в тому, що він був союзником литов­ського вел. князя.

Численними джерельними звістками засвідчений спустошливий__напад старого-ворога^Витаутаса - Ідигу на Київ у 1416 р. [172, t.V, s.182-183; 193, t.VI, JWCLXXXIII, p.352-353; 100, c.5^5, 73, 106, 161, 188, 208, 230; 99, с.213; 88, с.163; 92, с.145; 93, с.178; 78, с.140; 86, стб.163; 80, c.88; 82, τ.XI, c.231; 139, с.71]. Правдоподібно, це було реакцією останнього на небажану для нього ак­тивність Кейстутовича в ординських справах. Проте в 1419 р. Ідигу звернувся до Витаутаса з пропозицією укладення мирної угоди [191, bd.V, №MMCCVI1I, sρ.328]; за свідченням Длугоша, договір дійсно було укладено, причому ним передбачалася залежність Ідигу від Вигаутаса [172, t.V, s.220]⁸⁹ⁱ.

Починаючи з 1421 р. (за твердженням Ляннуа), спостерігається зростання анархії в Орді. Приблизно тоді ж, на межі 10-20-х рр. XV ст., зверхність в дер­жаві (принаймні, номінальна) перейшла до Улу-Му хам мала; реальна ж його влада, судячи з усього, обмежувалася лише західною частиною Орди, охоплю­ючи, зокрема, й Крим. “Похвала Вітовту” литовсько-руських літописів засвід­чує, що цей хан був ставлеником Витаутаса. В 1424 р. Улу-Мухаммад був роз­битий одним зі своїх суперників - Худайдатом, і наприкінці того ж року зму­шений тікати до Витаутаса. Останній повідомляв про це в листі від 1 січня 1425 р., зазначаючи одночасну наявність в Орді 6 ханів (точніше, претендентів на трон) [193, t.VI, №MCLXXX1, р.688]. Судячи з усього, Улу-Мухаммад отримав від ВКЛ жадану допомогу, оскільки найближчим часом (приблизно в 1425-1427 рр.) повернув собі владу над західними землями Золотої Орди [137, т.І, с.533- 534]. Зокрема, він розпочав боротьбу за Крим, який хотів відібрати в Даулет- бірди^{[887] [888]. Останній утвердився тут близько 1426 р.; за повідомленням “Похвали}

Вітовту”, він також належав до числа ханів, інтронізованих правителем BKJI. До того ж М.Стркйковський свідчить, що Даулет-бірди опанував Крим з допо­могою Витаутаса [216, t.∏, s.!75].

Повідомлення про те, що Улу-Мухаммад завдячував своїм приходом до влади Витаутасові, вважав вірогідним В.Смирнов, одночасно довіряючи й зга­даному твердженню Стрийковського. За його припущенням, розрив (гіпотети­чний. В.В.) Улу-Мухаммада з Витаутасом міг бути спричинений його набігом на землі ВКЛ; тоді вел. князь протиставив цьому ханові Даулет-бірди, тобто Хаджі-Герая [1534, с.230, 233]. Натомість М.Грушевський висловив сумнів що­до першої тези Смирнова, наголошуючи на очевидній ворожнечі між Улу-Му- хаммадом та Даулет-бірди [578, τ.IV, с.318]^{[889] [890]. До речі,'ще в одній зі своїх ран­ніх праць Грушевський твердив про підтримку Витаутасом кримських татар проти центральної ординської влади, якщо, звісно, про таку взагалі можна каза­ти в згадану добу [564, с.24][891]. Тут він також опонував Смирнову, який застері­гав проти перебільшення литовського впливу (і взагалі, й за правління Витаута­са) на Крим [1534, с.204].}

У ставленні до тверджень литовсько-руських літописців, Длугоша та Стрийковського щодо настановлення Витаутасом ханів, зокрема й на території ВКЛ (у Вільнюсі чи в Києві) [100, с.59, 76, 108-109, 141, 163,189, 210, 231; 172, t.V, s.203-204; 216, t.II, s.175], спостерігалися певні розбіжності. Частика істо­риків поставилася до цих тверджень з повною довірою. Так вважали, напри­клад, А.Барбашев, С.Бершадський [317, с.ПЗ, 158, 189, 263; 380, c.23]; перший з них навіть твердив про наявність “сильної литовської партії” в Орді [317, с.187]. Дещо перебільшеними, проте гідними довіри, вважав згадані джерельні свідчення М.Грушевський [578, τ.IV, с.317]. Дійсно, можна згадати, що за прав­ління тих ханів, яких зараховано до “клієнтів” Витаутаса (Бетсуб-улана та Улу- Мухаммада), а саме в 1414 і 1422 рр., у війнах литовського вел. князя проти Ордену брали участь татарські контингенти.

Природно, оцінки “татарської" політики Витаутаса наприкінці’його прав­ління різняться мало; загальним місцем є наголошування на послабленні в цей час Орди і суттєвому впливі BKJI на тамтешню внутрішню боротьбу. (Малозро­зумілим с твердження М.Кояловича про “рятування" Витаутаса Ордою після Городельської унії 1413 р. від західного, польського впливу, подібно до того, як це було свого часу з Данилом Романовичем: татари начебто '‘висунули знову велич Вітовта і відновили зв’язок його з руським сходом Західної Росії” [954, с.162; 962, с.133]).

Вельми суттєвим фактором, який протягом усієї досліджуваної доби впливав на стан вивчення литовсько-татарських взаємин, був загальний слаб­кий розвиток орієнталістики. До того ж зберігався (хоча поступово й зменшую­чись) певний ‘"розрив" між власне литуаністикою і сходознавчими студіями; він виявлявся, зокрема, в слабкій обізнаності відповідно зі східними та з руськими і західними джерелами. Досягнення в цей історіографічний період обмежувалися переважно відтворенням загальної канви фактичних подій. (Щоправда, нерідко стан джерел і в наш час не дозволяє розраховувати на щось більше). Ознакою певного накопичення знань у даній царині був початок відходу від стереотип­ного уявлення, згідно з яким звільнення українських земель від зверхності татар відбулося одномоментно як наслідок збройної боротьби BKJI із Ордою. Важли­вим поступом стали й зміни в ставленні до ханських ярликів на згадані землі; на місце їхнього зневажливого трактування приходить усвідомлення непересіч­ного значення даних пам’яток для реконструкції литовсько-татарських стосун­ків.

2. Держави-спадкоємці Золотої Орди та Османська імперія

Загальновизнано, що смерть Витаутаса поклала кінець агресивній політи­ці ВКЛ стосовно Орди [868, с.121]. Зрозуміло, це було спричинено не стільки особистими якостями нового литовсько-руського правителя, скільки важкими обставинами, в яких від самого початку опинився Швітрігайла: боротьбою з Короною за Поділля і Волинь, а згодом - громадянською війною всередині держави. З іншого боку, згадана боротьба потребувала союзників; у цих умовах позиції різних татарських “партій” мали істотне значення для Ольгердовича. Що ж до самої Орди, то тут суперником Улу-Мухаммада виступив (між 1430 і 1432 рр.) Кічі-Мухаммад, онук Тимур-Кутлука, який закріпився в східній час­тині держави [1508, с.228, 237]. Дещо пізніше (близько 1433 р.) у межиріччі Дніпра та Дону утвердився новий претендент - Саїд-Ахмад, син Бетсуб-улана і онук Токтамиша [50, с.91].

Як уже зазначалося, спочатку Улу-Мухаммад підтримував приязні взає­мини зі Швітрігайлою. (І.Шараневич, затруднюючись із визначенням того, хто саме з татарських провідників був союзником Ольгердовича, висловив абсурдне припущення, згідно з яким це був Ідигу^[892] [1760, с.355, прим.75]). Зокрема, влі­тку 1431 р. хан вимагав від Польщі повернути Швітрігайлі Поділля, оскільки видав на нього та інші руські землі ярлика вел. князеві [172, t.V, s.416]; союз між ними зберігався й наступного року, що підтверджує лист, датований 10 серпня [212, LII, №1617, s.137; 193, t.XI, №1810, р.210]. З цього приводу М.Гру- шевський зазначив, що Ольгердович був схильний шукати татар-союзників не в Криму, а в "головній” Орді [578, τ.IV, с.318]. Проте вже взимку 1432/3 рр. Улу- Мухаммад не надав Швітрігайлі обіцяної допомоги, а навесні його землі (Київ­щина та Сіверщина) зазнали татарського набігу^{[893] [894].}

В цей час (у 1433 р.) на історичній сцені з’являється Хаджі-Ґерай. За по­відомленням Михалона Литвина, це був останній хан, інтронізований Витаута­сом [51, с.64-65]. З "Хроніки Биховця” відомо, що він утік до Жигімантаса, ви­гнаний Саїд-Ахмадом з Криму [99, с. 160]. Останній, як засвідчують джерела, користувався допомогою з боку Швітрігайли [212, t.II, №1739, s. 168-169; 193, t.XI, №2148, р.249]. За оцінкою Б.Бучинського, політика Саїд-Ахмада взагалі була спрямована на підтримку тих сил, які бажали відокремлення ВКЛ від Ко­рони [448, с.147, прим.1]. Б.Барвінський обережно зауважував, що про зносини Жигімантаса з татарами мало відомо. Тодішня ситуація в “татарському світі” насамперед характеризувалася боротьбою Криму проти Золотої Орди. Визнаю­чи факт контактів Жигімантаса з Хаджі-Ґераєм (під час перебування останнього в Литві), Барвінський водночас вважав, що немає підстав стверджувати існу­вання союзу між ними. На думку дослідника, малоймовірно, щоб вел. князь тримав Хаджі-Герая з метою змусити Орду до поступок [324, с.89-90, 93]^wι.

Як зазначалося, є відомості про те, що в 1431 р. Улу-Мухаммад видав Швітрігайлі ярлика на руські землі. Очевидно, першим, хто рішуче висловився на користь вірогідності цієї звістки, був А.Левицький [1994, s.98-99]. MTpy- шевський вважав, що ярлика від Хаджі-Герая отримав ще Витаутас, а згодом Жиґімантас [578∕τrIV, с.461]. 1430-ми рр. датував другу редакцію ханських яр- ликів Ф.Петрунь [1342, с.165]^{[895] [896].}

У 1437 р. ситуація істотно змінилася. Під тиском з боку Саїд-Ахмада Улу-Мухаммад, залишивши Сарай і Дешт-і-Кипчак, відкочував зі своєю ордою до Бєлєва. (Згодом його сином Махмутеком було засноване Казанське ханство). Таким чином, протягом 1440-х рр. співіснували дві орди - Саїд-Ахмада і Кічі- Мухаммада [1508, с.258-259]. На базі другої з них невдовзі виникла т. зв. Вели­ка Орда, хани якої вважали своє державне утворення прямим спадкоємцем Зо­лотої Орди.

Доволі активною була “татарська” (і взагалі східна) політика початку ве- ликокнязювання Казімераса. Литовський уряд потребував створення противаги Саїд-Ахмадові, який з 1438 р. розпочав спустошливі набіги на землі ВКЛ і Ко­рони. “Хроніка Биховця”, а за нею - М.Стрийковський повідомляють про те, що вел. князь поновив на ханстві Хаджі-Герая і доручив одному з чільних маг­натів ВКЛ Радвілі Астиковичу супроводжувати його до Криму [99, с. 160; 216, t.∏, s.212-213]. Щоправда, в датуванні цієї події наявні розбіжності: автор “Хро­ніки Биховця” вмістив її під 1445 р., Стрийковський - під 1443. Останню дату прийняли А.Малиновський та С.Сестренцевич-Богуш (за їхніх часів “Хроніка Биховця” була ще невідома) [1191, с. 182; 1522, т.П, с.243]. Пропонувалися й інші варіанти: на думку М.Грушевського, це відбулося вже в 1440 р. [578, τ.IV, c.309]^w∖ Хаджі-Ґераєві дійсно вдалося (за підтримки впливових родів Ширінів та Барінів) повернути владу над Кримом; цьому сприяла тогочасна боротьба між Кічі-Мухаммадом та Саїд-Ахмадом. Але цим успіхи засновника кримської династії й обмежилися; більшу частину ординських земель продовжував конт­ролювати Саїд-Ахмад, пануючи на просторах Дешт-і-Кипчаку протягом 1440-х PP-

Останній, як уже було зазначено, надавав допомогу Михайлушці Жигіма- нтовичу в його боротьбі проти Казімераса за батьківську спадщину⁹⁰"¹. За свід­ченням Длугоша, влітку 1449 р. Михайлушка, підтриманий татарами, заволодів мало не всією Сіверщиною - Брянськом, Новгородом-Сіверським, Стародубом, Путивлем [172, t.VI, s.56-57; 191, bd.X, №623, s.462]. За звісткою, що збереглася в “Хроніці Биховця”, тоді ж цей князь здобув (з московською допомогою) і Ки­їв [99, с. 159].

Протягом досліджуваної доби більшість авторів сприймала останнє твер­дження з довірою, щоправда, дотримуючись вельми розбіжних поглядів стосо­вно того, коли могло відбутися захоплення Києва. Так, Я.Каро датував його 1449-1451 рр. [1867, th.IV, s.268], М.Любавський - 1442-1443 [1135, с.106, прим.184]. М.Грушевський вважав безумовно вірогідною лише інформацію щодо здобуття Михайлушкою сіверських міст. Аналогічне ж повідомлення сто­совно Києва він розцінив як сумнівне; якщо такий факт дійсно мав місце, то, на думку українського дослідника, це могло статися лише наприкінці 1440-х рр. [578, т.ІѴ, с.245-246]^{[897] [898] [899]..}

Втім, успіхи Михайлушки виявились ефемерними. Того ж року всі захоп­лені ним міста було повернуто під владу Казімераса, а сам Жигімантович (не зовсім зрозумілим чином) опинився в Москві, де й був отруєний (на початку 1452 р.). Тим часом орда Саїд-Ахмада, спільна оборона від якого передбачалася литовсько-московською угодою від 31 серпня 1449 р., продовжувала кочувати в степах між Дніпром та Доном, здійснюючи набіги на обох своїх сусідів. У 1452 р. виправи було скеровано на Сіверщину і Поділля, проте на цей раз хана спіт­кала невдача. За версією Длугоша, Саїд-Ахмад, підбурюваний литовцями'⁰⁶, здійснив тоді напад на коронні землі, але був розбитий дружньо налаштованим до Польщі Хаджі-Ґераєм [172, t.VI, s.llθ]. Теза про “полонофільство” першого кримського хана приймалася польськими істориками й пізніше; так, наприклад, вважав С.Сестренцевич-Богуш [1522, т.ІІ, с.242-244]. Подібні твердження спра­вляли вплив і на російських дослідників. За В.Смирновим, Хаджі-Герай бажав мирного співіснування з Польщею; при цьому цілком ігнорувався той факт, що в першу чергу має йтися про стосунки Криму з ВКЛ, а не Короною [1534, с.229- 231,239-240, 244,250].

Наступного, 1453 року відбувся напад татар Саїд-Ахмада на Луцьк. Піз­ніше останній невдало діяв проти Москви (в 1454-1455 рр.). Після поразки, за­вданої йому Хаджі-Ґераєм у 1455 р., цей хан, за повідомленням Длугоша, втік до BKJI і знаходився поблизу Києва [172, t.VI, s.201]. Взимку 1455/6 рр. Саїд- Ахмада було розбито, а самого його взято в полон і ув’язнено в Каунасі; за вер­сією Мєховського, хан і помер тут [50, с.91].

Як бачимо, протягом кількох десятиліть (не виключено, ще з кінця прав­ління Витаутаса) між BKJI та Кримом підтримувалися незмінно дружні взаєми­ни. Це не мусить дивувати, якщо пригадати, що саме з литовською допомогою сталося унезалежнення Кримського ханства під зверхністю династії Ґераїв від центральної ординської влади^[900]. Наочним свідченням характеру стосунків між Казімерасом і Хаджі-Ґераєм стало надання останнім ярлика, що підтверджував права BKJT на руські землі. Серед останніх, зокрема, згадувався й Новгород; ішлося і про спільну боротьбу проти таких ворогів, як Москва і Велика Орда. Першим згадав про існування цього акту С.Сестренцевич-Богуш, датувавши його 1461 р. [1522, т.П, с.246-247]. (При цьому він, відповідно до своєї настано­ви, твердив, нібито ярлика було надано Короні, а не Литві). З довірою постави­вся до даного повідомлення Т.Нарбут [2024, t.VIII, s.156]. Що ж до першого ви­дання ярлика, то його (“z tek krolewskich”) здійснив у 1848 р. Л.Ґолембіовський [1906, s.230-231, prz.587]. Проте надруковано документ було дуже неякісно, за­вдяки чому тривалий час він, як і решта ярликів кримських ханів, не користува­вся довірою. Зокрема, сумнів у існуванні згаданої Сестренцевичем-Богушем грамоти висловив В.Смирнов [1534, с.240].

Більшу увагу даній проблемі приділив М.Грушевський [578, τ.IV, с.85-87, 460-461]. Ним було висловлено сумнів щодо автентичності тексту, опублікова­ного Голембіовським. Зокрема, підозрілою український історик вважав згадку про Новгород; він зазначив, що в ярликах ішлося не про всі руські землі, а лише ті, які належали ВКЛ чи на які останнє претендувало [578, τ.lV, с.458, 462]. В той же час Грушевський вважав імовірним, що, окрім ярликів, виданих Хаджі- Ґераєм обом Кейстутовичам, існував і третій, який отримав Казімерас; правдо­подібно, він постав у 1460-х рр. [578, τ.IV, с.461]. Наново видав ярлик Хаджі- Ґерая (в 1909 р.) Б.Барвінський [319, с. 16-18]; проте ця публікація лишилася майже не поміченою в історичній літературі. Зокрема, Барвінський висловився за автентичність даної грамоти, а також погодився з її датуванням 1461 р. [319, c.l3]⁹°^s.

Засновник династії Ґераїв помер влітку 1466 р. Після нього нетривалий час правив його старший син Нур-Даулет (1466-1468). Він також встиг видати Казімерасові ярлик на руські землі; втім, зміст його невідомий. Однак незаба­ром інший син Хаджі-Ґерая, Менглі-Ґерай 1, захопив владу, а колишнього пра­вителя спіткало ув'язнення у генуезців. Спочатку новий хан проводив дружню до BKJl політику, яка стала вже традиційною для Кримського ханства. В 1472 р. він видав вел. князеві ярлика, в якому визнавалися права останнього, зокрема, на Новгород, Псков, Рязань. Цей ярлик, як і ярлик Хаджі-Герая, було теж на­друковано спочатку Л.Голембіовським, а згодом - Б.Барвінським [1906.. s.232- 233, prz.588; 319, c.'18-20]^9t,9.

Незабаром, однак, відбулася докорінна зміна зовнішньополітичної орієн­тації Криму і, як наслідок, його взаємин із Литовсько-Руською державою. Зви­чайно прийнято вважати, що до цього Менглі-Ґерая спонукало зближення Казі- мераса з найзапеклішим ворогом Кримського ханства - Великою Ордою, пра­вителі якої прагнули зібрати докупи рештки ординської спадщини. У 1459 р., залишивши синів Махмуда й Ахмада, помер Кічі-Мухаммад, якого можна вва­жати засновником Великої Орди. З 1465 р. (після поразки на Дону від кримсь­ких татар) до влади прийшов молодший з братів - Ахмад; Махмуд же змуше­ний був податися до Астрахані. У 1470 р., за свідченням Воскресенського літо­пису, до Великої Орди прибуло посольство з BKJI [80, с.158]; очевидно, саме воно поклало початок тіснішим взаєминам Казімераса з Ахмадом. Восени 1471

р. до Литви приїхав посол від Ахмада [88, с.235]. Як уже зазначалося, напад військ останнього на Алексин (1472), можливо, був узгоджений з вел. князем литовським.

Щоправда, протягом досліджуваної історіографічної доби лунали й інші пояснення погіршення стосунків між Литвою та Кримом. Наприклад, С.Сест- ренцевич-Богуш висловлював це у відмінних оцінках самого характеру кримсь­ких татар як народу за правління Хаджі-Ґерая та Менглі-Ґерая. Якщо в першому випадку, на його думку, ще дійсно йшлося про “народ”, то в другому - лише про грабіжницькі “орди” [1522, τ.Il, c.263]. В особистих якостях Менглі-Ґерая пропонував бачити причини змін у міждержавних взаєминах П.Кѵліш [995, т.І,

с. 36]^9,°

Сприйнявши зближення уряду ВКЛ зі своїм ворогом як явну загрозу, "перекопський цар”, природно, мав подбати про нових союзників. Тут його прагнення зустрілися з аналогічним бажанням керівників московської політики. Останні з 1472-1473 рр. (тобто після спалення Алексина) послідовно домагали-

⁹⁰⁹ Цей ярлик Назаров схильний вважати свідченням повної “реставрації” тодішнім литовським урядом політики Витаутаса [1250, с.59-60].

^9,0 К.Базилевич, а за ним !.Греков доводили, що кримсько-московське зближення на­мітилося вже наприкінці правління батька Менглі-Ґерая [304, с.64; 556, с.162]. Визначаючи причини постання союзу між Москвою та Кримом, А.Якубовський слушно звернув увагу на геололітичний фактор: московські землі знаходилися значно далі, ніж інший потенційний об’єкт набігів - Литовська Русь, насамперед її південні терени [547, с.417]. Факт переорієн­тації литовської політики на Велику Орду в 1470-х рр. стверджує О.Русина. На її думку, саме ця зміна традиційного курсу стала головною причиною розриву приязних стосунків із Кри­мом [1488, с.269]. Висловлюється, однак, і варта уваги гадка, згідно з якою союз Казімераса з Ахмадом не слід розглядати як скерований проти Криму [728, τ.3_i с 6]; інша справа, що саме так він був розцінений Менглі-Ґераєм.

ся укладення союзу з Менглі-І ераєм, який було б спрямовано проти Казімераса й Ахмада. В березні 1474 р. московське посольство запропонувало наступні умови: в першому випадку союз повинен був мати оборонно-наступальний ха­рактер, в другому - тільки оборонний; при цьому зобов’язання надавати допо­могу проти ВКЛ покладалося б лише на правителя Криму [1191, №2, с.368; 115, τ.XLI, №> 1-2, с.З, 10-11; 41, с.1, №1]. Втім, спочатку ці спроби не мали результа­ту, оскільки хан не бажав відмовлятися від успадкованого ним союзу з Литвою.

Реальні зміни в ставленні Менґлі-Ґерая до Литви відбулися лише з 1480 р. [578, τ.IV, с.321-322, прим.4]^[901]. Тоді було укладено союз Криму з Москвою на умовах, пропонованих останньою раніше [1191, №3, с.369; 126, ч.Ѵ, №4, с.2; 115, τ.XLI, №1, с.5; 41, с.1, №3]. Очевидно, він відіграв певну роль у ненаданні Казімерасом допомоги Ахмадові в тому ж році. Незабаром після “стояння на У грі”, 6 січня 1481 р., Ахмада було вбито тюменським ханом Іваком. По смерті хана Великої Орди чільна роль тут переходить до трьох його старших синів - Муртази, Саїд-Ахмада та Шейх-Ахмада. Важко визначити, коли саме Казімера­сом було розпочато переговори з “Ахматовичами” про відновлення союзу між ВКЛ і Великою Ордою. На думку Ф.Папе, це відбулося лише в 1483 р. [2036, s.86]; з цим не погодився М.Грушевський, вважаючи, що контакти було встано­влено раніше [578, τ.lV, с.325, прим.2]. Не зменшилася й ворожнеча між Вели­кою Ордою та Кримом: уже в 1484 р. стався набіг “Ахматовичів” на володіння Менглі-Герая.

Однак ше раніше наслідки кримсько-московського союзу відчули на собі південні землі ВКЛ. Наприкінці серпня 1482 р. відбувся винятково спустошли­вий набіг хана на Київщину. 1 вересня татарами було здобуто й розграбовано Київ. Велика кількість мешканців, зокрема й воєвода київський Іван Ходкевич, потрапила в полон. Даний напад був безпосередньо інспірований Москвою; не випадково Менглі-Ґерай відіслав захоплені в соборі св. Софії трофеї (золоті по­тир і дискос) своєму союзникові Івану IIL Щоправда, М.Щербатов взагалі запе­речував факт погрому Києва 1482 р. [1797, т.ІѴ, ч.ІІ, с.195-196]^[902].

Саме згаданий набіг на Київ відкриває довгий перелік спустошливих ви­прав кримських татар на українські землі Литви та Корони, внаслідок яких ве­ликі обшири практично були позбавлені постійного населення. На переконання більшості дослідників даної проблеми, доти південноруські землі, здобуті за Витаутаса, аж до чорноморського узбережжя, реально належали ВКЛ. Зокрема, такої думки дотримувалися І.Новицький, В.Антонович, М.Владимирський-Бу- данов, М.Любавський [1273, с.30-3]; 284, с.6; 490, с.5; 1143, c.336]. На гадк> Ф.Петру ня, наприкінці ∖V ст. кордон Литовсько-Руської держави з Молдовою по Дністру був уже “ілюзоричним” [1341, c.32]^9b.

До нападів “перекопських татар” додалися ворожі дії щодо Литви й Ко­рони двох “Ахматовичів” - Муртази та Саїд-Ахмада. Навесні 1486 р. їхні орди розташувалися на Ворсклі, здійснюючи набіги на прилеглі землі. Результатом були зіткнення з литовськими та польськими загонами, які тривали і в наступні роки. 25 січня 1491 р. над татарами Муртази та Саїд-Ахмада було здобуто по­вну перемогу на р. Горині. Проте наслідки цього були не лише позитивні: адже це сприяло посиленню ворога ВКЛ - Криму, який також протягом 1486-1491 рр. вів успішну боротьбу з Великою Ордою [304, с.243]. Вдалими були й дії Менглі-Ґерая на іншому напрямі: з 1487 р. казанським ханом став його пасинок Мухаммад-Емін.

Переговори з Кримом про відновлення дружби між двома державами, що велися литовським урядом у 1491 р., не мали успіху. Навпаки, на початку 1492 р. Менглі-Герай повідомив Івана III про свій намір збудувати укріплене місто в гирлі Дніпра (очевидно, йшлося про Очаків). Це викликало пропозицію з боку ВКЛ щодо припинення будівництва і компенсації видатків. Оскільки позитив­ної відповіді не було, наступного року староста черкаський князь Богдан Глин- ський здійснив похід на Очаків і зруйнував його. Не кращим чином складалася ситуація й на південно-західному кордоні ВКЛ: у 1492 р. з ініціативи Москви постав союз кримського хана з правителем Молдови Штефаном III проти ВКЛ та “Ахматовичів”. Слід враховувати також, що саме тоді перейшла у відкриту фазу досі прихована прикордонна війна між Литвою та Москвою.

В цих умовах новий литовсько-руський господар намагався використати проти Криму Велику Орду, очолювану Шейх-Ахмадом. Проте від початку 1490-х рр. остання була вже значно послаблена; до того ж під час зіткнень із кримськими татарами Литва не надавала реальної допомоги своїм союзникам [216, t.∏, s.312-313, 316-317]. З іншого боку, і після укладення литовсько-мос­ковської мирної угоди 1494 р. московський уряд продовжував таємно підбурю-

набігу або на Поділля, або на Київ [115, τ.XLl, №8, c.34]; отже, він не обов’язково мав бути спрямований проти І.Ходкевича.

^9,3 Щоправда, пам’ять про “Вітовтові часи” ще тривалий час зберігалася в литовсько- руському суспільстві. Так, під час переговорів із Портою про кордони (1540 і 1542 рр.) зга­дувалося про права на “Очаківське поле”. Можливо, останньою обставиною слід пояснити незбагненне твердження Ф.Леонтовича, начебто володіння BKJJ сягали Чорного моря до 1540-х рр. [1057, с.352].

415 вати Крим проти Литви (а отже, й проти новонадбаного зятя Івана III- Алекса- ндраса) [115, τ.XLI, №57, с.258-260].

Нова війна проти ВКЛ, розв’язана Москвою в 1500 р., також була позна­чена ворожими діями з боку Менглі-Ґерая. Протягом цього року відбулися два великі набіги, очолювані сином кримського хана, Ахмад-Ґераєм; війська ж My- хаммад-Еміна брали участь в захопленні Путивля. Влітку литовське посольство прибуло до Криму з пропозицією миру й дружби. 27 листопада Александрас вирядив туди нового посла - воєводу київського князя Дмитра Путятича, про­понуючи щорічно платити ханові по 3 деньги з усіх мешканців Київщини, Во­лині й Поділля [4, т.І, №183, с.211]. Одночасно (восени 1500 р.) до Великої Ор­ди було вислане посольство на чолі з господарським дворянином Галецьким. Воно мало на меті умовити Шейх-Ахмада виступити проти Москви. Ставилося також завдання нав’язати контакти з Ногайською Ордою, яка тоді підтримувала дружні стосунки з Шейх-Ахмадом. Свою гру з Великою Ордою вела й москов­ська дипломатія. Так, Іван III пропонував Шейх-Ахмадові звернути свої сили проти Александраса і укласти мир з Менглі-Ґераєм, за що обіцяв синові Ахмада допомогу в здобутті Астрахані.

У квітні-травні 1501 р. Шейх-Ахмад вирушив на Дон, а звідти в серпні - на Сіверщину, минулого року захоплену московськими військами. Восени його татари воювали біля Рильська і Новгорода-Сіверського, проте очікуваної допо­моги з боку литовсько-руських військ не отримали, оскільки Александрас ви­рушив до Польщі, щоб домогтися обрання на трон, спорожнілий по смерті його брата Яна-Ольбрахта. Зиму вже надзвичайно послаблена орда Шейх-Ахмада провела під Києвом. Ситуацією, що склалася, вповні скористався Менґлі-Герай: на початку червня 1502 р. він вщент розгромив залишки Великої Орди біля ги­рла Сули, поклавши край її існуванню. Його супротивник мусив тікати до Киє­ва, проте був полонений власними союзниками - литовцями. Шейх-Ахмад пе­ребував у “почесному” ув’язненні спочатку у Вільнюському, а згодом у Tpa- кайському замку; помер він після 1505 р. [115, τ.XLI, №83, с.420; 99, с.169].

Якою ж була роль Криму в литовських поразках і московських перемогах межі XV-XVI ст.? Єдиної точки зору щодо цього в історичній літературі не бу­ло вироблено. На важливості для політики Москви позиції, яку займав Менглі- Герай, наголошував Н.Карамзін [819, τ.VI, c.I89]. Солідаризувався з ним і М.Погодін, який писав про “благодійний союз” Московської держави з Кримом [1409, с.28]. Навпаки, Г.Карпов заперечував значущість кримської допомоги в литовсько-московській боротьбі [834, ч.П, с.П]^[914]. Так саме різними були оцінки політики татарських державних утворень (насамперед Кримського ханства) в цілому. Дехто висловлював зневажливе ставлення до татар як до “варварів". Той самий Карпов характеризував їхні дії як виключно “розбійницькі”, а полі­тику вважав одноманітною; жодної конкретної мети, окрім захоплення здобичі,

на його погляд, у татарських набігах добачити не можна [835, с.223-224; 834, ч.І, с.97-102, ч.П, с.П]. Іншої гадки щодо цього дотримувався М.Владимирсь- кий-Буданов. Дії Криму, твердив він, мали "державний сенс і цілі”, але значною мірою завдяки інспіруванню їх Туреччиною [490, c.5]^9b.

Однак уже по закінченні литовсько-московської війни 1500-1503 рр., а особливо по смерті Івана IIl “хитра і нерозбірлива в засобах московська політи­ка*' (П.Клепатський) [868, с.116] починає втрачати антилитовське знаряддя в особі Менглі-Герая^[916]. Слід зазначити, що ставлення московського уряду до сво­го союзника не вирізнялося щирістю: так, про перемир’я, затверджене Іваном IIl 2 квітня 1503 р., хана було повідомлено лише наприкінці серпня. Тоді ж мо­сковський вел. князь запропонував Менглі-Ґераєві нові спільні дії проти Литви. Одночасно (влітку та восени 1503 р.) розпочалися напади кримських татар на Сіверщину. Щоправда, до кінця правління Івана Васильовича відкритого роз­риву між Кримом і Москвою все ж не відбулося [304, с.534; 823, с.32].

Стосовно причин погіршення московсько-кримських стосунків було ви­словлено різні точки зору. Н.Карамзін пояснював це старістю Менглі-Герая, який вже не контролював дій своїх синів; останні ж, не маючи людної “систе­ми” в зовнішній політиці, грабували як литовські, так і московські володіння [819, τ.VII, с.31-33]. На думку С.Соловйова, кінець союзу між цими державами від початку великокнязювання Василя III слід пояснювати більш безпечним становищем Менглі-Герая, загроженого раніше від Великої Орди та Туреччини. Тепер же Кримська Орда “починала виявляти вповні свій розбійницький харак­тер” [1559, кн.ІІІ, с.222; 1573, с.244]. (За оцінкою В.Савви, усунення з політич­ної арени одного з двох головних ворогів Московської держави робило і для неї аналізований союз менш потрібним [1495, c.221]). Тодішнє покращення взає­мин між Литвою і Кримом, за К.Бестужевим-Рюміним і М.Любавським, окрім остаточного краху “Ахматовичів”, слід пояснювати щедрістю подарунків - “упоминків” ханові з боку ВКЛ та Корони [385, т.П, вып.1, c,189; 1143, с.285- 286]. І.Бєляєв вів відлік “безрезультатної” політики Москви щодо Криму з часів по смерті Менглі-Герая [356, с.59].

Ще на декілька факторів вказав М.Довнар-Запольський. Перебування Шейх-Ахмада в полоні у BKJl робило його “знаряддям литовської дипломатії” проти Криму і Москви; саме це відіграло велику роль у тому, що Менглі-Ґерай став поступливішим до бажань Александраса, а після приходу до влади Василя Ш і розпочав переговори про союз із Литвою [675, с.7,10-11]. (Втім, згадані пе­ремовини тривали аж до 1512 р.; паралельно відбувалися й грабіжницькі випра­ви кримських татар на землі ВКЛ, що вже стали звичними. Зокрема, на початку XVt ст. відбулися наймасштабніші набіги: в 1505 р. загони нападників доходи­ли до Мінська й Ибвогрудка, а наступного року - до Клецька, поблизу якого були знищені військами під командуванням М.Л.Глинського [!93, t.XIX, №331, р.546-547; 100, с.192, 213, 234; 99, с.171-173]). Ще однією причиною охоло­дження між Менглі-Ґераєм і Москвою Довнар-Запольський вважав невдоволен­ня політикою останньої щодо Казані^[917]. Дійсно, наприкінці великокнязювання Івана III відбулося погіршення московсько-казанських стосунків. У червні 1506

р. Мухаммад-Емін розбив під Казанню московські війська. Посольство нього хана вирушило до Александраса з пропозицією укладення союзу і планами спі­льної виправи навесні наступного року проти Москви; втім, на час прибуття ка­занських послів литовсько-руським господарем уже був Жигімантас II [4, т.П, №15, с.14]. Реальних наслідків ці переговори не мали: навесні 1507 р., замість походу на володіння Василя III₅ казанський хан уже просив останнього про мир.

Звичайно, литовська дипломатія також не залишалася пасивним спостері­гачем політичних змін, що відбувалися в Східній Європі на початку XVI ст. Так, протягом 1503-1504 рр. тривали переговори з ногайцями, які бажали мати своїм ханом Шейх-Ахмада. Проте, звичайно ж, першочерговим завданням було встановлення дружби з Кримом і (меншою мірою) тісно пов’язаною з ним тоді Казанню. У 1506 р. Пани-рада наполягали на укладенні союзу з цими двома ханствами і оголошенні війни Москві, з метою повернення земель, втрачених батьківщиною протягом останніх двох десятиліть. На початку 1507 р. було ви­ряджене посольство до Мухаммад-Еміна, яке, з вищезазначеної причини, не мало успіху. В січні того ж року кримське “велике” посольство прибуло до Мінська. Розрахунками на татарську допомогу були спричинені рішучі настрої на користь війни з Василем III на Вільнюському сеймі 1507 р. [4, т.И, №11-12,

с. 8-10]; дійсно, влітку відбувся набігтатар Менгпі-Ґерая на московські володін­ня.

Позірно великим успіхом стало отримання від кримського хана 2 липня 1507 р. “шерті” та нового ярлика на руські землі. (Перелік останніх містив, зок­рема, Новгород, Псков, Рязань, Пронськ). Однак в обмін на це уряд BKJT мусив згодитися на принизливі умови, а саме сплату данини з цих територій [4, т.П, №6, с.4-5; 146, Ll, арр.№9, р.23-24]. Даний документ цікавий тим, що його текст - єдиного з-посеред усіх ханських ярликів - є автентичним. (Такої думки до­тримувалися, зокрема, М.Грушевський та Ф.Петрунь [578, τ.IV, с.458, 461; 1343, с. 170]). Щоправда, подібно до решти, ярлик 1507 р. тривалий час зазнавав зневажливих оцінок. Як “смішні” характеризував зафіксовані в ньому домаган­ня кримського хана С.Соловйов [1559, кн.ІІІ, c.222]; йому вторив Д.Іловайсь- кий, гадаючи, що Жигімантас прийняв ярлика, щоб “потурати марнославству” Менглі-Герая [782, т.Ш, с.6]. Як “фіктивний” акт, цікавий лише в якості ілюст­рації претензій Криму, розцінював цей ярлик Д.Багалій [302, с.68, прим.236].

Вельми критично поставився до аналізованого “сумнівного союзу” М.До- внар-Запольський. По-перше, на практиці кримські набіги на українські землі BKJI не припинилися, хоч, як правило, вже не були такі масштабні, як наприкі­нці правління Алексаидраса. До того ж білоруський історик звернув увагу на ціну, якої коштувало “купування” приязних взаємин із Кримом державній скар­бниці. Особливо помітним це стало на початку господарювання Жигімантаса, коли Литовсько-Руській державі одночасно загрожували повстання Михайла Глинського і війна з Москвою. За підрахунками Довнара-Запольського, за ос­танні три роки правління Александраса на “пацифікацію” Криму було витраче­но 1683 копи 20 грошей, тоді як лише в другій половині 1506 р. - 1076 кіп, що складало від 1/8 до 1/7 річного бюджету. З урахуванням перших двох років ве- ликокнязювання Жигімантаса (але без посольства Дмитра Путятича), видатки “на татар” становили 12417 кіп 2 гроші, а всього за 1502-1508 рр. - 17460 кіп 25 грошей. Річні бюджети ВКЛ відомі за 1510-1514 рр., становлячи в середньому понад 21 тис. кіп на рік; проте треба враховувати, що тоді державні прибутки були істотно збільшені завдяки енергійній діяльності підскарбія земського А.Є.Ребічковича. Раніше, за оцінкою Довнара-Запольського, вони були прибли­зно вдвічі менші; отже, виходячи з цього, на початку правління нового литовсь­ко-руського господаря здійснення більш-менш успішної “татарської” політики щорічно коштувало державі суми, значно більшої за половину всього бюджету [675, с.12-16; 669, сЛ 1-12].

Попри всі зусилля литовського уряду, політика Криму й надалі не відріз­нялася послідовністю. Так, восени 1508 р. Менглі-Ґерай підтверджував готов­ність до союзу з Василем ПІ, спрямованого проти ВКЛ, а також намір допомог­ти М.Глинському [1191, №21, с.390; 126, ч.Ѵ, №53, с.37; 115, т.ХСѴ, №2, с.20- 21; 41, с.2, №7]; щоправда, того року істотної підтримки жоден із них не доче­кався. Паралельно (в квітні 1508 р.) московський уряд намагався схилити до ви­ступу проти Литви Ногайську Орду [126, ч.Ѵ, №48, с.ЗЗ; 835, c.233; H 5, т.ХСѴ, №1, с.2]. В наступному році кримськими татарами був здійснений великий на­біг; окремі загони дісталися околиць Вільнюса. Восени 1510 р. напад, очолюва­ний на цей раз синами Менглі-Ґерая, повторився.

Влітку 1511 р., за повідомленням М.Бєльського, у Вільнюсі відбувалися переговори πf)o укладення союзу з Кримом [156, til, s.961]. Проте для його реа­лізації було вжито не лише дипломатичних зусиль. 28 квітня 1512 р. під Вишні- вцем на Волині К.І.Острозьким була здобута масштабна перемога над татарами, їй навіть було присвячено анонімний панегіричний твір [7]. На думку М.Лю- бавського, цей успіх істотно посприяв наступному покращенню литовсько- кримських взаємин [1135, с. 195]. Як і раніше, уряд BKJI вдавався до матеріаль­ної стимуляції Менглі-Герая. Так, Берестейський сейм 1511 р. ухвалив щорічно сплачувати Криму, в обмін на укладення “вічного” миру і союзу та припинення нападів, 3 тис. кіп, що дорівнювало 7,5 тис. злотих (ту саму суму мала платити й Корона). Обнадійливими були й тодішні наміри казанського хана, який зби­рався виступити проти Москви; вимальовувалася перспектива одночасного уда­ру по володіннях Василя III з трьох боків. Однак реальна допомога Литві з боку татар обмежилася набігами весни-літа 1512 р.

Зрештою, мир і союз між ВКЛ та Кримом було укладено. Жигімантас II ратифікував його 5 вересня 1513 р. (щоправда, війна з Москвою, яка небезпід­ставно побоювалася литовсько-кримського зближення, розпочалася ще в лис­топаді 1512 р.). Менглі-Ґерай обіцяв новому союзникові допомогти в повернен­ні всіх земель, що були свого часу (за його ж таки сприяння) захоплені Іваном ПІ. Чергового ярлика на руські землі правитель ВКЛ отримав 3 лютого 1514 р. Його зміст переважно повторював попередній акт 1507 р.: до нього, зокрема, було вписано Новгород, Псков, Рязань, Переяславль-Заліський [215, №145, s.420-422]^[918]. М.Бережков визначив цей поворот у політиці Криму як “переку­повування” останнього Литвою [366, с. 15]. (Цікаве зауваження свого часу зро­бив С.Оріховський, стверджуючи, що за правління Жигімантаса “скіфський ди­кий і невгамовний люд було переможено щедрістю ліпше, ніж зброєю” [59, с.191-192]).

Останні роки правління Менглі-Ґерая дійсно позначені відверто ворожи­ми стосунками з Москвою, чого так довго домагався литовський уряд. Восени 1514 р. відбулася спільна литовсько-кримська виправа на Сіверщину. Її було повторено в березні наступного року; учасниками походу були старший син ха­на Мухаммад-Ґерай, воєвода київський Андрій Немирович та староста канівсь­кий і черкаський (у 1514-1535 рр.) Остафій Дашкович^[919]. За оцінкою ж Є.Кашп- ровського, реальне покращення взаємин із Кримом Литві принесла лише смерть Менглі-Герая (1 квітня 1515 р.) і прихід до влади Мухам мад-Герая І [847, с.251]. З цим твердженням навряд чи можна погодитися. Дійсно, новий кримський хан у грамоті, датованій 12 липня 1515 р., вимагав від Василя III повернути ВКЛ захоплений рік тому Смоленськ, а також 8 сіверських міст (Брянськ, Стародуб, Новгород-Сіверський та ін.). Проте разом із цим було пред’явлено й грамоту вже покійного Менглі-Герая^[920]. Вона містила аналогічні вимоги щодо Сіверщи- ни, щоправда, на користь Криму; зрозуміло, однак, що, отримавши ці міста, хан повернув би їх Литві [115, τ.XCV, №10, с. 152-154]. Як "безглуздя” розцінили подібні домагання А.Мапиновський, Н.Полевой [1191, с.ЗОО; 1417, τ.VI, c.79]; це не дивуватиме, якщо згадати сприйняття в тогочасній історіографії практики надання ярликів на руські землі кримськими ханами. Відповідь з боку Москви (в листопаді 1515 р.), природно, містила відмову; натомість Василь IlI пропону­вав відновити антилитовський союз [115, τ.XCV, №12, с. 193-195].

Як засвідчили події найближчих років, орієнтація Мухаммад-Ґерая І на дружбу з Литвою не була такою вже стійкою. Щоправда, 14 березня 1516 р. хан ратифікував союзну угоду з нею. Але вже влітку відбулися набіги кримських татар на землі BKJL Переговори між Кримом і Московською державою 1516- 1517 рр. переконують, що за певних умов Мухам мад-Ґерай був готовий до спі­льних дій проти Жигімантаса [115, τ.XCV, №16, с.287, №25, с.436]. Ці його на­строї незабаром посилилися завдяки подіям у Казані, де в грудні 1518 р. помер Мухаммад-Емін. На спорожнілому троні Мухам мад-Ґерай бажав бачити свого брата Сагіб-Ґерая; за сприяння в цьому він обіцяв московському уряду укласти союз проти Литви [126, ч.Ѵ, №86, с.80; 41, с.4, №14]. Однак кримсько-казан­ський альянс, що постав би в такому разі, Василь III вважав надто небезпечним для себе, а тому в квітні 1519 р. ханом Казані став, за прямої підтримки Моск­ви, онук Ахмада Шах-Алі.

Природно, зближення Василя з ненависним для Ґераїв “Ахматовичем” іс­тотно вплинуло на подальші дії кримського хана. Щоправда, в липні 1519 р. відбувся масштабний набіг на уїсраїнські землі ВКЛ та Корони; литовсько- польське військо, серед воєначальників якого був і К.І. Острозький, намагалося дати нападникам відсіч, але зазнало повного розгрому. Менші набіги не припи­нялися й наступними роками, що викликало в 1521 р. протест з боку литовсько­го уряду. Однак усе ж можна констатувати тогочасне покращення взаємин між двома державами. Головну причину цього М.Грушевський вбачав у прагненні Мухаммад-Ґерая здобути вплив на “східні орди”, насамперед Казань, що роби­ло неминучим зіткнення з Москвою [578, τ.Vll, с.29].

У квітні 1521 р. Сагіб-Гераєві вдалося захопити владу в Казані, вигнавши до Москви Шах-Алі. В цих умовах, коли сили Криму та Казані були об’єднані, відкривалися широкі перспективи боротьби з Москвою. У червні-серпні того ж року дійсно стався грандіозний набіг сил Мухаммад-Ґерая і Сагіб-Ґерая на во­лодіння Василя III. Разом із татарами діяв і надісланий Жигімантасом II загін Остафія Дашковича^[921]. Московський вел. князь змушений був залишити свою столицю, яка пережила двотижневу облогу. Немає причини не довіряти свід­ченням, згідно з якими бояри Василя мусили погодитися на сплату данини (зо­крема, за повідомленням Герберштамна, правитель Московської держави ставав “вічним данником” хана) [75, вып.З, с.541; 78, с.263, 281; 89, пол.1, с.401-402; 90, пол.2, с.602-603; 91, ч.І, с.518; 748, с.28; 17, с.173-175]. На думку М.Косто­марова та Є.Замисловського, цим погромом від татар слід пояснювати невдовзі отриману литовською стороною згоду московського уряду на мирні переговори [916, с.355-356; 737, с.28]. М.Любавський так саме вважав однією з головних причин укладеного в 1522 р. перемир’я між Литвою і Москвою загострення мо­сковсько-кримських взаємин [1145, с.139].

Реалізуючи свої великодержавницькі амбіції, Мухам мад-Ґерай у грудні 1522 р. захопив Астрахань. Проте цей успіх став для нього останнім: уже на по­чатку наступного року він був убитий своїми нещодавніми союзниками - но­гайцами, які до того ж спустошили Крим. (Одночасно напад було здійснено Дашковичем). Після ефемерного правління Газі-Ґерая І владу тут обійняв син Мухаммад-Герая Саадат-Герай 1 (1523-1533), що був ставлеником Порти. Тим­часове послаблення Криму позначилося на діях стосовно нього ВКЛ і Москов­ської держави. Навесні 1524 р. Острозький і Дашкович взяли й спалили Очаків, що змусило Саадат-Ґерая піти на угоду з Василем III; уже влітку стався новий набіг на Литву. (Тоді ж, у травні, відбувся похід московських військ на Казань; Сагіб-Ґерай змушений був тікати до Криму, а його місце зайняв син Мухаммад- Ґерая Сафа-Ґерай). 18 лютого 1525 р. кримський хан дав “шерть” московському вел. князеві, уклавши з ним союз проти ВКЛ [1191, №38, с.415-416; 126, ч.Ѵ, №101, с.103; 41, с.6, №22].

Особливого загострення литовсько-кримські взаємини набули в 1526 р., оскільки ВКЛ надало тоді допомогу угорському і чеському королеві Лайошу П Ягеллону^[922] проти Туреччини. Взимку 1526/7 рр. стався великий напад на По­лісся в околицях Пінська. Проте 5 лютого на Вільшаниці, між Києвом і Черка­сами, татари були розгромлені волинськими зем’янами на чолі з Острозьким [146, t.IX, №49-51, р.44-47, №56, р.55-56, №147, р.153; 100, с. 170, 192, 213, 235; 225, р.218; 216, t.II, s.394; 156, t.II, s.!040]. У листопаді 1530 р. союз між Моск­вою та Кримом було підтверджено наново [1191, №39, с.418; 41, с.6, №23]. Щоправда, попри це, від кримських набігів страждали не лише литовські, а й московські володіння (як приклад можна навести невдалу виправу сюди татар восени 1527 р.). Спроби змусити Саадат-Ґерая до зміни його політики здійсню­вав і литовський уряд. Так, у жовтні 1528 р. О.Дашковичу було наказано надати допомогу претендентові на трон - Іслам-Ґераю; останній, однак, зазнав тоді по­разки.

Наступник Саадат-Ґерая, Сагіб-Ґерай 1 (1533-1534, 1537-1551) теж прово­див дволичну політику стосовно і ВКЛ, і Москви. Напади на Литовську Русь змінювалися набігами на московські володіння (наприклад, на Рязань у 1533

р.). Від початку “Стародубської” війни 1534-1537 рр. хан почав виявляти схи­льність до укладення союзу з Жигімантасом, проте важка боротьба за владу з Іслам-Ґераєм не давала йому змоги активно діяти проти Московської держави. Останній, тимчасово захопивши владу, влітку 1535 р. дав “шерть” Москві [41, №24, с.23], що не завадило тоді ж статися набігу на рязанські землі. Влітку 1537 р. Іслам-Ґерая було вбито, і Сагіб-Ґерай повернувся на трон. Тоді ж відбулася чергова зміна влади в Казані. Звідси ще в 1530 р. “московською” партією було вигнано Сафа-Ґерая, чиї відносини з Василем III на той час зіпсувалися. Проте у вересні 1535 р. прибічники Криму взяли гору; сюди повернувся Сафа-Ґерай, що й залишався ханом мало не до самого падіння Казані (помер на початку 1549 р.). За оцінкою С.Соловйова, саме його прихід до влади спонукав москов­ський уряд пришвидшити укладення перемир’я з Литвою (лютий 1537 р.), що поклало кінець ‘‘Стародубській” війні [1559, кн.ІІІ, с.404]. Тоді ж Семен Федо­рович Нільський, який у серпні 1534 р. втік з Москви до ВКЛ, докладав зусиль у напрямі укладення антимосковського союзу Туреччини і Криму з Жигіманта- сом II. (Сам він при цьому розраховував на відновлення Більського князівства, а також Рязанського, бувши спадкоємцем останнього за жіночою лінією).

У 1538 р. ВКЛ було змушене погодитися на вимогу “упоминків” з боку Криму. Наступного року Сагіб-Ґерай уклав угоду з Москвою [41, №25, с.25]. Ці його дії викликали невдоволення Сюлеймана І, який виступив з вимогою вста­новлення ханом союзу з Литвою і Короною. Наприкінці 1539 р. останній обіцяв допомогти ВКЛ повернути всі раніше захоплені Москвою землі. В 1540 р. при укладенні литовсько-кримського союзу було видано вже традиційного ярлика, в якому знову згадувалися Новгород, Псков, Переяславль-Рязанський, Пронськ [4, т.ІІ, №200, с.363-364; 212, t.∏, №2329, s.312-313]⁹²’. Влітку 1541 р. на вимогу Порти відбувся масштабний, але невдалий похід Сагіб-Ґерая на Москву. Насту- пного року було остаточно ратифіковано литовсько-кримський договір, і вже восени хан пропонував союзникам здійснити похід проти спільного ворога. Проте на той час уряд ВКЛ уже уклав (у квітні) перемир’я з Москвою без відо­ма Сагіб-Ґерая, чим порушив угоду. Наслідком стало погіршення щойно нала­годжених взаємин із Кримом і нові набіги з його боку. Особливо сильними во­ни були в 1547 р., коли спалено Брацлавський і Винницький замки. В цих умо­вах природним кроком Жигімантаса-Аугустаса (якому його батько нещодавно передав владу над ВКЛ) стало приділення більшої уваги питанням оборони українських земель. Насамперед це виявилося в ревізіях прикордонних замків. У 1545 р. їх було здійснено на Волині, Брацлавщині і частково Київщині (Жи­томирський замок), у 1552 - на Київщині та Брацлавщині [63, τ.IV, отд.ІІ, с.І- 232; 9, ч.ІѴ, т.І, №Х, с.35-49, ч.ѴІ, т.І, №ѴШ, с. 18-27, ч.ѴІІ, т.І, №ХІѴ-ХІХ,

с.76-184, №LXXXII-LXXXV, с.587-647, т.ІІ, №VII-VlII, с. 19-35].

Тоді ж (приблизно з 1540-х рр.) у якості дестабілізуючого фактору у вза­єминах ВКЛ і Корони з Кримом та Туреччиною почало виступати козацтво^{[923] [924]. В липні-серпні 1541 р. Жигімантас II наказав справці92" Київського воєводства князеві Андрію Михайловичу Сангушку-Каширському і старості черкаському князеві Андрію Глібовичу Пронському переписати київських, черкаських та канівських козаків і заборонити їм нападати на татар та турків [5, т.І, №105, с. 109-111; 9, ч. VJIl₅ т.Ѵ, №ХІХ, с.30-33; 153, t.IV, №CCXXXVI, s.295-297]; що­правда, реально здійснити це не вдалося. Низка дослідників (А.Яблоновський, І.Каманін, А.Яковлів) вважала метою даних дій прийняття козаків на урядову службу. З цим рішуче не погодився М.Грушевський. За його спостереженням, з другої чверті XVI ст. помітна “радикальна переміна” в політиці урядових кіл стосовно козацтва. Замість сприяння його зміцненню і використання в боротьбі проти Криму і Туреччини, керівництво BKJI іде на поступки останнім, всіляко стримуючи дії козаків. З 1540 р. Жигімантас відмовився від планів збройної бо­ротьби з татарами, наслідком чого й став згаданий наказ, який, отже, мав “хара­ктер чисто поліційний” [586, с.6-7; 578, τ.VJI, с.108-109]. З такою оцінкою по­годився й М.Василенко [468, с. 168]. Проте урядові заходи не досягали постав­леної мети: так, наприкінці 1545 р. козаки з Києва, Черкас та інших міст разом із українськими панами здобули Очаківський замок [34, №13-15, с.20-24].}

Взаємин Литви з Кримом не змінив і прихід до влади в 1551 р. нового ха­на - Даулет-Ґерая І. Вже 5 вересня того ж року, приспавши пильність уряду ВКЛ запевненнями в дружбі, він несподівано напав на Брацлавський замок і спалив його. В 1552 р. союз між двома державами було поновлено. Тим часом дедалі активнішу роль відіграє козацтво, поступово стаючи, за виразом М.Гру- шевського, “певним самостійним фактором міжнародної політики” [578, τ.VII, с.129, 140]. Зокрема, в 1554-1555 рр. Д.Вишневецьким було побудовано замок на Малій Хортиці, який проіснував до 1557 р.^{[925] [926] Зі свого боку, московський уряд докладав зусиль, аби схилити достойників ВКЛ до спільних дій проти Криму (С.Соловйов пояснював це неможливістю для Москви успішно боротися проти татар без сприяння Литви, яка володіла землями в нижній течії Дніпра [1559, кн.ІІІ, c.500]). Це було необхідним для Івана IV₅ в умовах наближення Лівонської війни.}

Останні великі набіги кримських татар на литовські й польські землі да­туються 1557-1558 рр. Та ж сама боротьба за лівонську спадщину спонукала ВКЛ і Корону до встановлення приязних взаємин із Портою та Кримом. У 1558 р. із Даулет-Ґераєм вдалося досягти погодження, заохочуючи його до виступу проти Москви. В 1560 і 1562 рр. литовський уряд так саме наполягав на нападі хана на Сіверщину [39, №144, с.219-220, №152, с.226-227]. В цьому напрямі бу­ло досягнено певних успіхів: у 1560 р. отримано ярлика від Даулет-Ґерая, а в травні 1562 р. стався великий набіг під Мценськ. У 1563-1564 рр. московська дипломатія домоглася мирного погодження з Кримом, спрямованого проти Ли­тви [41, №26, с.27], однак воно виявилося неміцним. (Не в останню чергу це було спричинене далекосяжними вимогами хана, який наполягав на переданні йому Казані й Астрахані). У вересні-жовтні 1564 р. отримані від ВКЛ подарун­ки спонукали Даулет-Ґерая до нападу на Рязань; одночасно з цим литовсько- руські війська вели наступ на Полоцьк. Узгоджувалися між ними дії й восени 1565 р. У 1567 р. мир і союз між Литвою та Кримом було підтверджено, а за рік укладено нову мирну угоДу між Короною та Портою. Щоправда, протягом 1566-1568 рр. не обходилося й без татарських набігів на українські землі.

Що ж до взаємин ВКЛ із Османською імперією, то вони являли собою немовби маргінальний “додаток” до польсько-турецьких стосунків. Це природ­но, з огляду на те, що власне турецькі (а не татарські) напади переважно спря­мовувалися саме на землі Корони. Тож переважно литовські представники ли­ше брали участь у перемовинах останньої з Портою (наприклад, у 1547 р. обома державами було укладено з турками “вічний” мир). Насамперед це стосується часів, відколи верховна влада в Литві та Польщі поєднувалася в руках однієї особи^[927]. Виключення були вкрай рідкісні: так, у 1542 р. здійснено невдалу спробу розмежування між володіннями Литви та Туреччини. Восени 1544 р. на Берестейському сеймі було висловлено готовність надати допомогу полякам у боротьбі з Портою, у випадку нападу останньої. Зі свого боку, учасники сейму зажадали від Корони підтримки ВКЛ у його змаганнях проти Москви [231, s.414-417]. Втім, якоїсь уваги в літературі ці поодинокі епізоди не привернули, та й не могли привернути.

Як бачимо, в останні кілька десятиліть (приблизною межею тут може слугувати кінець правління Мухаммад-Ґерая) дії Криму стосовно ВКЛ дуже важко витлумачити в термінах власне політичної історії. Певною мірою тодішні напади татар на сусідів можна уподібнити литовським набігам XIII ст. Тож не дивно, що згадані події переважно лише фіксувалися в історичній літературі, не бувши предметом обговорення чи дискусій. Те саме значною мірою стосується й взаємин між ВКЛ та спадкоємцями Золотої Орди протягом другої третини XV ст.; це пояснюється загальною фрагментарністю джерельної інформації стосов­но них. Що ж до основних спірних питань (хоча обговорюваних і не надто інте­нсивно), то до них належали насамперед оцінка історичного значення москов­сько-кримського союзу проти ВКЛ, а також визначення факторів, які спричи­нили його кінець.