Відносини Витаутаса з Польщею е останні роки правління
Після Городельської унії Витаутас зайняв фактично рівне Йогайлі і незалежне від нього становище, хоча останній і вважався його зверхником. Очевидно, ця двозначність у взаєминах між ними й давала привід деяким дослідникам, наприклад, І.Шараневичу, вагатися щодо того, чи існувала в цей час єдина “Польсько-Литовська” держава, чи окремі BKJI та Корона [1760, с.ЗЗЗ, 335].
Той самий Шараневич, а також Д.Іловайський констатували дедалі більший вплив Витаугаса на Йогайлу в дану добу [1760, с.332; 782, т.П, с.219-220]. А.Барбашев навіть твердив, що Йоґайла сам залежав від Витаутаса, справедливо звертаючи увагу на роль вел. князя у внутрішніх справах Польщі [316, с.10; 317, с. 158].Посиленню позицій Витаутаса в стосунках з Йогайлою та Короною сприяла вигідна для ВКЛ зовнішньополітична ситуація. Зокрема, як зазначалося в розділі IV, Мельненська угода 1422 р. повернула до складу Литовсько-Руської держави Жемайтію і створила підґрунтя для остаточного врегулювання стосунків з Орденом. Від цього часу вел. князь займав позицію посередника між цісарем Зігмундом та рицарями, з одного боку, та Польщею, - з іншого. Поступове зближення із Зігмундом спричинило перехід Витаутаса на його бік у гуситській справі. Цісар, зі свого боку, прагнув розриву між ВКЛ та Польщею, чому мала сприяти коронація Кейстутовича (ця ідея, як пам’ятаємо, поставала вже неодноразово). Сприятливий грунт для цього створювали численні конфлікти між Витаутасом та поляками і (меншою мірою) особисто Йоґайлою[1034].
Важливим етапом на шляху до коронації став представницький з’їзд у Луцьку (який фактично був південною столицею Витаутаса) в січні 1429 р. На ньому, крім литовського вел. князя, були присутні Йоґайла та цісар Зігмунд. Останнім серед інших було порушене питання про надання Витаутасові корони. Ця пропозиція не зустріла спротиву з боку Йогайли, однак проти коронації рішуче виступили польські можновладці на чолі з єпископом краківським Збігневом Олєсницьким [172, t.V, s.342-344].
Лише згодом (наприкінці січня), вже перебуваючи в Польщі, король змінив свою думку, повідомивши Зіґмунда, що не противиться коронації Витаугаса, але бачить в ній небезпеку для майбутніх литовсько-польських взаємин, а саме для унії. До того ж було зауважено, що ВКЛ являє собою дідичне володіння Йоґайли, яке Витаутас лише тримає до своєї смерті [193, tVI, MMCCCXLI, р.810-811]. Це викликало обурення Витаутаса, яке той і висловив у листі до кузена від 17 лютого [193, t.VI, №MCCCXLV, р.815-818]. Влітку литовські посли повідомили, що вел. князь готовий прийняти,корону і без згоди Йоґайли.Явне напруження взаємин між двоюрідними братами змушувало провідників польської політики вдатися до спроб залагодження.конфлікту. З жовтня 1429 р. Витаутас повідомляв гросмейстера, що до нього прибули вислані польськими магнатами Олєсницький і воєвода краківський Ян Тарнувський. Вони заявили про готовність Йоґайли поступитися польською короною на користь вел. князя; Витаутас, однак, відмовився від пропозиції. В цих умовах відбулося зближення позицій Йоґайли та польських панів у питанні про забезпечення за його нащадками престолу Корони (яке досі було причиною численних непорозумінь). Це трапилося в березні 1430 р. на Єдлінському сеймі і, безумовно, було спричинене небезпекою коронації Витаутаса. Активізувалися й дії польської дипломатії: так, у квітні посол Йоґайли на з’їзді німецьких князів у Нюрнберзі протестував проти намірів Витаутаса та Зіґмунда, апелюючи, зокрема, й до папи Мартіна V,04∖ Було зазначено також, що Кейстутович не є володарем Литви, а лише намісником (“gubernator”) Йогайли [193, t.XII, №179, р.238-239]. В червні у Витаутаса виникли підозри щодо наміру Йоґайли укласти союз із гуситами, спрямований проти ВКЛ, цісаря та Ордену. В першій половині вересня професори Краківського університету заявили, що Зіґмунд як лише римський король, обраний цісарем, але офіційно не коронований[1035] [1036], не може надавати правителям, зокрема Витаутасові, королівську гідність [193, t.XΠ, №185, р.252- 253]. Проте одночасні орденські реляції свідчать, що Йоґайла погоджувався тоді на коронацію Витаутаса, з тією умовою, однак, що по смерті останнього корона перейде до сина Йогайли [193, t.VI, №MCDLIII, р.941]. Литовський вел. князь, заохочуваний цісарем, вдався до рішучих дій, призначивши свою коронацію на 8 вересня 1430 р. На це дійство до Вільнюса було запрошено низку високих закордонних гостей [172, t.V, s.370; 100, с.34, 57, 75, 106, 140, 162, 188, 209, 230; 84, стб.489; 77, с.264; 78, сЛ43; 80, с.95; 82, т.ХІІ, с.9; 89, пол.1, с.233; 96, с.102, 269, 343; 748, с.ЗЗ]. Проте полякам вдалося не пропустити посольство Зіґмунда, яке везло корону для Витаутаса. Ще 13 жовтня в листі до цісаря Витаутас засвідчував свій твердий намір домагатися коронації [193, t.VI, №MCDLVI, р.944-946]. Однак, очевидно, спротив поляків і курії дещо похитнув рішучість вел. князя[1037]. Вже двома днями пізніше, під впливом Йоґайли та Олєсницького, Витаутас просив Зіґмунда не вдаватися до збройного вирішення конфлікту [193, t.VI, №MCDLVIII, р.947-948]. Невдовзі (27 жовтня) литовський вел. князь помер. За деякими свідченнями, перед смертю Витаутас передав BKJI Йогайлі [219, №СХѴІ1, р.298-299; 193, t.XH, №191, р. 258; 172, t.V, s.383-384]. Природно, більшість польських дослідників поставилася до даної звістки з довірою; що ж до східнослов’янських, то їхні думки з цього приводу поділилися. Не бачили підстав піддавати сумніву повідомлення Длугоша М.Любавський та М.Максимейко [1135, с.62-63; 1167, с.11]; Н.Молча- новський і М.Грушевський, навпаки, кваліфікували його як “казку” [1232, с. 348, прим.5; 578, τ.lV, с.478]. Цілком природно, що справа коронації Витаутаса надзвичайно жваво обговорювалася як у східнослов’янській, так і в польській та німецькій литуаніс- тиці, викликавши різноманітні, аж до діаметрально протилежних, оцінки. Насамперед ішлося про визначення витоків даних подій. В середовищі польських істориків, починаючи з Длугоша, була дуже поширена теза про особисте честолюбство Витаутаса. Поширення в східнослов’янській литуаністиці тези про “руськість” BKJl сприяло, однак, змінам в уявленнях про мотиви дій Витаутаса, прагненню “ош- ляхетнити” їх, пов’язати із загальним прагненням повного унезалежнення Литовсько-Руської держави. Це неминуче спричиняло дискусії, насамперед з репрезентантами польської історіографії. Особливого загострення суперечки досягай після виходу в світ монографії А.Прохаски “Останні роки Вітольда” (1882). У ній (як і в пізніших працях) цей дослідник наполегливо обстоював тезу, згідно з якою у Витаутаса не було й гадки про відокремлення ВКЛ від Корони; навпаки, вел. князь щиро зберігав вірність умовам Городельської унії. Лише “дипломатична інтрига” з боку цісаря Зіґмунда і гросмейстера Пауля фон Pycc- дорфа, які скористалися честолюбством Кейстутовича, збурила протистояння між Витаутасом та Йогайлою й поляками [2077, passim; 2106, s.538; 2069, t.∏, s.212-244][1039]. Такої ж думки дотримувалися й інші польські дослідники (С.Пта- шицький, Л.Зельверович, А.ЛевицькийІ(Ь0, Я.-К.Кохановський) [1448, с.355; 46, с.48-49; 1994, s.33-37, 39, 43-45, 48-49; 1951, s.198]. З найрішучішою критикою тверджень Прохаски виступив М.Дашкевич, присвятивши їй окрему розвідку. Він заперечував як першорядну роль Зігмунда в цих подіях, так і честолюбні мотиви дій Витаутаса [641, с. 130-131, 133; 647, с.2-6]. Аналогічні тези було висловлено А.Барбашевим та П.Клепатським [316, с.130; 317, с.ѴІ, 123; 868, с.24]. Навпаки, суттєвого значення “інтризі” Зігмунда продовжувала надавати частина авторів популярних праць [432, с.257-258; 433, с.57; 968, с.49-50]. Не бачив підстав заперечувати значну роль цісаря в аналізованих подіях М.Грушевський [578, τ.IV, c.l54]lfbl. Одночасно з критикою конструкцій Прохаски Дашкевич визнав, що Витаутас не наважувався на повний розрив із Короною. На думку дослідника, здійснення коронаційного проекту не дорівнювало б скасуванню унії, але мало слугувати гарантією від перетворення ВКЛ на польську провінцію [641, с.129- 130, 132, 134-135; 647, с.З, 5],(Ь2. Це було майже дослівним повторенням оцінки, висловленої двома десятиліттями раніше І.Шараневичем: згідно з нею, прагнення Кейстутовича до самостійності не усувало його зацікавленості в збереженні унії [1760, с.369]. На суперечливість політики литовського вел. князя вказував і М.Костомаров. За його оцінкою, виступаючи одночасно і за незалеж- [1040] [1041] [1042] ність ВКЛ, і,за поступки полякам, той став ‘‘одним із найважливіших підготовників поневолення Русі Польщею” [908, c.537]. На важливість для Витаутаса польської допомоги вказував МЛюбавський [J135, с.62, 165]. Оригінальний погляд було висловлено А.Прєсняковим: за ним, дії вел. князя не становили загрози литовсько-польській унії (в справжньому значенні цього терміну). Навпаки, Витаутас був найпослідовнішим прибічником унії, бажаючи, однак, при цьому переходу провідної ролі від Корони до BKJIltbj. Його політика наприкінці життя була не більш “сепаратистською”, аніж дії малопольської магнатерії на чолі з Олєсницьким [1429, Т.П, вып.1, с.98-99]. З тим, що Витаутас виступав проти інкорпорації, а не литовсько-польської унії як такої, погодився В.Біднов [345, с.25]. Отже, як бачимо, в східнослов’янській литуаністиці гору поступово бере виваженіший погляд на політику Витаутаса стосовно Польщі[1043] [1044] [1045] [1046]. Однак традиційне уявлення про безумовне прагнення вел. князя до повного розриву з Короною продовжувало побутувати й надалі. Так, за оцінкою А.Барбашева, Витау- тасові вдалося затримати остаточну реалізацію унії між BKJI та Польщею; лише смерть вел. князя завадила повному усамостійненню Литви [316, с.12; 317, с.263, 265-266] 105∖ Дещо перебільшували незалежницькі плани Кейстутовича М.Грушевський та Б.Барвінський; перший, зокрема, твердив про бажання Витаутаса скасувати унію [578, τ.IV, с. 142-143, 149, 154, 184; 584, с.134; 324, с.14, 85]. Постійною метою політики Витаутаса М.Довнар-Запольський вважав здобуття самостійності від Польщі [672, c.61],°56. Підсумовуючи, зазначу^ що до другої половини XIX ст. у середовищі східнослов’янських дослідників вельми популярними були тези, походження яких пов’язане з польською історіографічною традицією. Йдеться про пояснення коронаційних планів Витаутаса його оробистим честолюбством або зовнішніми факторами (насамперед підбурюванням з боку цісаря Зіґмунда та Ордену). Зго- дом перевага починає надаватися твердженням про свідомий захист вед. князем самостійності BKЛ, трактованого зазвичай у якості “Західноруської держави”, і про його прагнення до повного розриву унії з Польщею. Згадана зміна пояснюється, однак, не розширенням джерельної бази досліджень, а виключно позана- уковими, політико-ідеологічними чинниками, насамперед посиленням польсько-російського антагонізму після повстання 1863 р. Проте вже з кінця XIX ст. (принаймні, у фаховій літературі) обстоюється менш радикальне тлумачення намірів Витаутаса. Це стало результатом як ретельнішого опрацювання джерельного матеріалу, так і послаблення упередженого ставлення до висновків польських литуаністів. Отже, відбувається нове зближення дослідницьких позицій, проте вже на базі якісно іншого рівня історичних знань.