Війна з монголами 1254—1260 рр.

Організація антимонгольської коаліції, найактивнішими учасниками якої виступали поряд з Дани­лом Романовичем польські князі, відразу ж наштовхнулася на певні труднощі.

В контексті подолання протиріч між союзниками слід розглядати угоду 1254 р.

Війна почалася за невигідних умов, коли коаліція остаточно ще не була сформована. Каральна рать Неврюя виключила участь князів Північно-Східної Русі. Монголи підійшли до Бакоти і посадник Мілей віддав їм місто, яке контролювало вхід до Пониззя. Сам посадник уже пробував стати прямим ординським васалом, навіть прийняв до себе якогось баскака (правдоподібно, десь у 1242—1244 рр.). Але тоді його схопив двірський Андрій і привів до Данила Романовича. За боярина поручився князь Лев Данилович і той отримав прощення та повернувся до Бакоти^[1843]. Тепер Мілей знову здав місто монголам.

Фактично війну розв’язав не сам король Данило, а Куремса. Хто цей Куремса — Коренца, емір Мауці, володар Придніпровського улу­су^[1844], який був “паном усіх тих, хто поставлений на засаді проти усіх народів Заходу, щоб останні не напали на них зненацька”^[1845], чи Куру- миші — син Орду й племінник Бату^[1846], володар окремого улуса на Пра­вобережжі^[1847] — однозначно відповісти не вдається. Болохівські князі були його васалами. Тому проти них та колишнього київського князя Ізяслава Мстиславича, який з допомогою монголів спробував навіть рушити на Галич^[1848], було спрямовано перший удар. Куремса виявився не готовим до такого розвитку подій і навіть закликав Ізяслава Мстис­лавовича утриматися від походу. В результаті упродовж 1254—1256 рр. галицько-волинське військо з допомогою литовських союзників руй­нувало болохівські міста. Невдачі Куремси, який не отримував допо­моги, були зумовлені недостатком сил для подолання короля Данила.

Докладно не відомо, коли помер Бату. Його смерть відносять до 1255/1256 р. (йому було заледве 48 р.)^[1849]. Передчуваючи кінець, він відіслав сина Сартака до Каракоруму до Менгу-каана. Зобов’язаний престолом Батиєві, Менгу затвердив Сартака правителем улусу Джучі. Але той не доїхав до столиці: він помер від отрути^[1850]. За його загибел­лю стояв Берке, який після смерті Орду був найстаршим серед Джу- чидів^[1851]. Смерть Сартака зайшла невдовзі після смерті батька, ніби у 1256 р., але ця дата теж непевна^[1852]. Зі смертю Сартака Менгу затвердив ханом Улакчі, доручивши вдові Батия Боракчин-хатун опікуватися си­ном до його повноліття. Але юний хан незабаром помер (за Джувейні того ж року, що й Сартак^[1853], але докладних дат перські історики не знали), очевидно не пізніше 1257 р. і не без допомоги Берке. За Ель Айні, який в союзному Золотій Орді Каїрі мав доступ до документів, Боракчин-хатун була втоплена^[1854].

Навесні 1256 р. Данило Романович став збирати сили для походу на Київ. Очікували підходу литовців та новогрудських сил Романа Дани­ловича^[1855]. Тоді ще не могли знати про смерть Сартака й примарні надії на нього як християнина давали можливість якось домовитися. А по­тім настали нові очікування з огляду на юний вік Улакчі. Ці вагання, як можна припускати, не дали змоги реалізувати плани стосовно здо­буття Києва і дальшого розширення впливу на схід. Насправді все це виявилося тільки втратою часу.

Боротьба в Орді за владу позбавляла і Куремсу надії на допомогу. Він намагався перехопити ініціативу: у 1256 р. Куремса здійснив похід у глиб Волинської землі (тоді ж, як “w цжаньныга бабы” загорівся Холм, населення вирішило, що “w Татаръ зажьженъ бѣ град. и вбѣжаша в мѣста лѣсна и тѣмъ не могоша сбиратисА”^[1856]), а у листопаді 1257 р. знову несподівано з’явився під стінами Володимира, але тут реформоване волинське піше ополчення зуміло витримати удар ординської кавалерії. Так само не­вдало завершилася спроба Куремси здобути Луцьк. Захисники встигли зруйнувати міст, ординська метальна артилерія неправильно виставила машини і каміння полетіло в монголів. Спроба перенацілити машину закінчилася її падінням. Лучани вважали, що їм допомогли святі за­ступники Іоан Златоуст та Миколай Мірлікійський^[1857]. Похід Куремси завершився безрезультатно: монголи мусили відступити до Степу.

Перший етап протистояння з Ордою Данило Романович виграв. Правда, воювати доводилося самотужки. Реальними союзниками були тільки литовці та, схоже, поляки. Аж у 1258 р. папа Олександр IV, звернувшись до Тевтонського ордену, заговорив про монгольську за­грозу^[1858]. Але до цього його підштовхнуло завершення боротьби в улусі Джучі. У 1258 р. Берке нарешті став повноправним володарем улусу Джучі^[1859]. Почався перепис населення завойованих руських князівств та призначення для контролю над ними баскаків.

Але Берке успадкував не тільки престол, звільнений від племінни­ків, а й проблеми свого старшого брата. Під час походу Бату на Русь йому допомагали війська огланів з інших монгольських орд. Тому в 1256 р. на допомогу Хулагу, братові великого каана Мунке, для за­воювання Ірану виступили війська Джучидів на чолі племінниками Бату, огланами Кулі — сином Орду, Балаканом — сином Шибана та Татаром — сином Бувала. За це Хулагу мав передати Джучидам Азер­байджан, але не тільки не зробив цього, а й сам обрав для своєї столиці азербайджанський Тебріз. Далі він почав звинувачувати Джучидів у підступах. Берке сподівався уникнути усобиці, проте не збирався від­мовлятися від належних Джучидам земель^[1860]. Це він продемонстрував належним чином, відмовившись від частини скарбів багдадських халі­фів, які прислав на Волгу ільхан Хулагу^[1861].

Досі Чингізидам вдавалося уникати великих зіткнень, обмежую­чись маневрами та показом сил. Однак перш, ніж демонструвати силу, Берке потрібно було навести порядок у тилах, привівши до покори тих, хто почав робити спроби звільнитися від ординської опіки. Хан мусив провести цю військову операцію з мінімальними втратами й у макси­мально короткий час.

Тому Куремсу, що явно програв війну з Данилом Романовичем у 1254—1258 рр., було зміщено^[1862]. На Волинь послано темника Бурундая, якому виділено кращі війська. У 1258 р. “приде Боуранда со силою великою”^[1863]. Бурундай був одним з найзначніших полководців Бату^[1864]. Як показали пізніші події, ординський воєначальник отримав завдання з мінімальними затратами відновити залежність галицько-волинських земель від Орди. При цьому ординці добре орієнтувалися у політичній ситуації на Заході.

Берке не мав намірів повторно завойовувати Галицько-Волинську землю. Йому потрібна була ефективна блискавична демонстрація си­ли з найменшими втратами. Бурундай з’явився несподівано. Данило Романович прекрасно розумів, що Берке не подарує йому королівської корони та союзу з Римом.

Бурундай блискуче виконав першу частину свого завдання. Він змусив Василька Романовича взяти участь у поході на Литву, потур­бувавшись, щоби литовці зрозуміли цей похід як ініціативу руських князів. Король Данило позбувся єдиного реального союзника і втратив сина Романа. Ординці, які поверталися через ятвязькі землі, шукали Данила Романовича (“ата быста посла и прапаше гдѣ есть Данило”^[1866]). Очевидно, Бурундай повинен був привезти короля Данила до ставки Берке. Ординці не могли залишити його не покараним.

Тому Берке не був задоволений цим результатом і в кінці 1259 р. Бу­рундай знову з’явився на Волині, вимагаючи прибуття всіх князів. Ко­роль Данило не прибув і монгольський полководець змусив Василька Романовича та Лева Даниловича прийняти продиктовані ним умови і під наглядом монгольських емісарів зруйновати укріплення Володими­ра, Луцька, Крем’янця і Львова^[1867]. Фактично, зробивши безборонними ці міста, Бурундай повністю відновив ординське панування. Після цьо­го він оголосив про зміщення короля Данила. Після зустрічі з Бурун- даєм біля Шумська Василько Романович відіслав холмського єпископа до короля Данила. и нача емоу повѣдати w бывшее и цшалоу Боу- рандаевоу сказа емоу. Данилови же оубо^вшоусд побѣже в Лахыі, а из Лаховъ побѣже во Оугрыі”^[1868].

Однак, король Данило, радше, розпустив чутки про втечу, ніж втік насправді. Монголи також не повірили у втечу, продовживши похід на Холм. Король в очікуванні підмоги перебував в околицях Холма в Забужжі^[1869]. Він сподівався на підхід тевтонців.

Бурундай знав, що й угорське військо не прийде на допомогу ко­ролю Данилу. Ще в кінці 1259 р. хан Берке прислав до угорського короля вимогу негайного укладення миру з монголами, скріпленого династичним шлюбом, і спільного виступу з монголами проти христи­янських сусідів, погрожуючи вторгненням в Угорщину^[1870]. Це посоль­ство зупинило можливі дії Бели IV на підтримку Данила Романовича чи польських князів.

Бурундай змусив князя Василька Романовича взяти участь у по­ході на Холм. Холм знаходився на високому пагорбі й до його укрі­плень неможливо було підтягнути облогові машини. Бурундай чітко виконував поставлене завдання з найменшими втратами для свого вій­ська. За князем Васильком Романовичем стежили ординські достойни­ки “Коуичшл, Ашика Болюгд и к томоу толмач розоумѣюща Роусскыи ^зь”^[1871]. Тому князь мусив вимагати від бояр Костянтина та Луки Іва­новича, які обороняли місто, здатися монголам. З поведінки князя обо­ронці зрозуміли, що монголи, не штурмуватимуть Холма, тому відпо­відь захисників була призначена, радше, для вух ординських достой­ників: “поѣдь прочь аже боудеть ти каменемь в чело, ты оуже не братъ еси братоу своему, но ратьныи есь”^[1872]. Метальна артилерія на стінах Холма також, можливо, переконала ординського воєначальника відступити від міста.

Далі Василько Романович та Лев Данилович (вони, правдопо­дібно, отримали ярлики відповідно на Волинську та Галицьку землі) змушені були брати участь у спус­тошенні польських земель. Щоб відбити польським князям охоту прийти на допомогу Данилові Рома­новичу, ординці оточили Сандомир “и цбьстоупиша и со всѣ сторонці и цгородиша и коло своимъ горо­дом, и порокъ поставиша и поро­ком же бьющтмъ не цслабно днь и нощъ, а стрѣламъ не дадоущимъ выникноути изъ заборолъ. И биша по четырѣ дни. В четвертыи же днь сбиша заборола с города. Татаровѣ же начаша лествицѣ приставливати к городоу и тако полѣзоша на горо напередь же возлѣзоста два Татарина на городъ с хороуговью...”^[1873]. Піс­ля прориву зовнішньої лінії оборони рештки захисників кинулися до дитинця і багато людей загинуло на мості через рів. Пожежа охопила місто, люди рятувалися у кам’яних церквах, здавалися ординцям і по­кидали місто. Полонених зігнали на оболоні, протримали їх два дні, а потім перебили^[1874]. Після цього ординське військо поспіхом покинуло польські землі і, не затримуючись, попрямувало на Нижню Волгу. Хан Берке дуже потребував його у своїх планах щодо Азербайджану.

Війна із Золотою Ордою у 1258—1260 рр. завершилася поразкою короля Данила Романовича. Хану Берке вдалося порівняно незначни­ми зусиллями відновити панування ординців у Галицько-Волинській державі, а його полководець Бурундай вдалими заходами підірвав обо­роноздатність краю та зумів розладнати політичні союзи з найближ­чими сусідами. Ординці змусили князів підступно атакувати литов­ські землі, підштовхнули велике повстання прусів, зв’язавши цим сили Тевтонського ордену, і жорстоким штурмом та різаниною у Сан- домирі стримали польських князів. Ні краківський князь Болеслав Сором’язливий, ні мазовецький князь Земовит не відважилися прийти на допомогу Сандомиру. Болеслав Сором’язливий, залишивши оборону Кракова на воєводу, сховався в Угорщині чи у князя Лєшка Чорного в Сєрадзі^[1875].

Щоби виключити підтримку інших можливих християнських со­юзників короля Данила і польських князів, після здобуття Сандомира хан Берке післав посольство до французькому королю Людовику ІХ з

післав ??

вимогою негайного підданства монголам^[1876].

Монгольський хан отримав очікувані результати. Деякий час після походів Бурундая європейські країни перебували в очікуванні можли­вих повторних вторгнень. Не випадково ж Ед де Шаторі (1190—1273), кардинал-єпископ Фраскаті, декан Колегії кардиналів і професор Па­ризького університету, у своїй проповіді в 1261 р. звернув увагу на від­сутність єднання між християнськими державами, яка відкриває шлях монголам до нових завоювань^[1877].

Римський папа Урбан IV, сприявши укладенню миру між чеським і угорським королями, із задоволенням відзначив у 1262 р., що цей мир буде сприяти консолідації проти монголів^[1878]. Той же папа Урбан IV, в листі до німецького короля Річарда Корнуельського від 27 серпня 1263 р., змалював загрозливе положення атакованих татарами християнських держав, яких розривають конфлікти “скоріше інстинктивними, ніж внутрішніми”^[1879].

Від початку 1260 р. і до осені 1262 р. король Данило зникає зі сто­рінок Галицько-Волинського літопису. Цей період він провів у своїй останній еміграції^[1880]. Уже після повернення короля наприкінці 1262 р. в Тернаві відбувся княжий снем за участю Данила і Василька Романо­вичів, Болеслава Сором’язливого, Лева і Шварна Даниловичів та Воло­димира Васильковича, на якому “положиша рддъ межи собою w землю Роускоую и Лддьскоу оутвердивъшесА крмъ чтнымъ”^[1881]. Ця зустріч пройшла повз увагу більшості дослідників, які не надали її значення. Зрозуміло, що зустріч князів в Тернаві означала повернення короля до влади, яку визнали всі родичі-васали. Але не випадковим було запро­шення на цю зустріч краківського князя, який у 1259—1260 рр. зали­шався союзником і землі якого постраждали від монголів.

Можна не сумніватися, що Данило Романович, який після стіль­кох невдач зберігав оптимізм і продовжував боротися, тепер пережи­вав піднесення і все ще мав надію у союзі з іншими європейськими християнськими державами відвоювати від монголів землі всієї Русі, як свого часу він відвоював спадщину Романа Мстиславича. На межі 1262—1263 рр. видавалося, що монголи надовго зав’язли у взаємній боротьбі і король спішив скористатися з такої ситуації. В еміграції він, безперечно, напружено стежив за інформацією зі Сходу. Вона не могла бути повною і за таких обставин легко було приймати бажане за дійсне. Ці проблеми він мусив обговорювати з Белою IV. Над Європою

Замок у Зволені. Сучасний вигляд

усе ще висіла загроза вторгнення полчищ Берке. Це все-таки зближу­вало позиції, утримуючи від конфронтації навіть учорашніх ворогів. Союз Угорщини, Чехії, Австрії, польських князів і королівства Русі забезпечив би Данилові Романовичу можливість повернутися до ідеї звільнення Русі від монгольської зверхності, використовуючи боротьбу між різними гілками Чингізидів. Він поспішав реалізувати ці плани, не сумніваючись у підтримці брата та старшого сина. Але Василько Романович та Лев Данилович значно краще володіли ситуацією. Вони намагалися стримати пориви короля. Лев Данилович, правдоподібно, робив це надміру емоційно.

Така позиція брата і старшого сина розгнівила короля. Він збирав­ся обговорювати плани продовження боротьби проти монголів. Тому на Тернавському снемі й з’явився зять та постійний союзик угорського короля, краківський князь Болеслав Сором’язливий^[1882]. Але Тернав-

Св. Кінга (Кунегунда) (1224-1292) (Ікона XVIII ст. з монастиря кларисок у Старому Сончі)

ський з’їзд пішов зовсім іншим шляхом. Головним питання на ньому став переділ столів у ко­ролівстві, який призвів до на­ступної конфронтації між сина­ми Данила Романовича.