Вплие Крееської унії на еволюцію литовсько-руських взаємин та внутрішньополітичні процеси в державі
Без перебільшення, епохальною подією в площині етнічних та конфесійних взаємин у Литовсько-Руській державі стала Кревська угода 1385 р. [212, Ll, №507, s.254-255; 193, LlI, №111, p.4-5, t.VI, №ХХІ, р.8; 149, №1, s.1-3; 172, LlV, s.423-424].
Йдеться про одну з її умов, яка передбачала перехід самого Йогайли, його нехрещених братів та підданих у католицьку віру (fcum omnibus fratribus suis nondum baptisatis, proximis, nobilibus, Ierngems, maioribus et minimis in suis Ierris existentibus ftdem catholicam S. Ecclesiae Romanae nititur, cupit et desidera- tur Ciniplexanf Природно, пов’язані з цим питання не могли не опинитися в центрі дослідницької уваги. Однак більшість істориків при цьому перебувала у вельми складному становищі: адже потрібно було пояснити, яким чином державу, в якій на той час нібито панували “руські засади життя”, було спрямовано на цілком відмінний шлях розвитку.Спроб пояснень було запропоновано не так багато. С.Соловйов вказав на “непостійність” всіх Ґедиміновичів у релігійних переконаннях, спричинену відсутністю власних міцних основ буття у литовського народу, необхідністю долучитися до якоїсь “чужої і вищої народності” [1568, №12, с. 147-148; 1559, кн.ІІ, с.424]. За оцінкою ж П.Савицького, “відхилення державної литовської лінії від підпорядкування цілям латинства були тільки тимчасовими” [1499, c.308]∙,25.
Оскільки формулювання обіцянки, даної Йоґайлою 14 серпня 1385 р. у Креві, не можна витлумачити однозначно, виникала наступна проблема: чи слід розуміти її як намір хрещення за західним обрядом лише литовців-язичників, чи перехрещування на латинство і тих литовців, що сповідували православ’я, чи, нарешті, малося на меті й покатоличення русинів ВКЛ? Останню, “найради- кальнішу” точку зору обстоювали Н.Устрялов, М.Костомаров та Д.Зубрицький [1668, ч.І, с.305, ч.П, с.100; 919, с.19, 34; 763, с.218-219, 253-254].
Щоправда, з середини XIX ст. зустрічаємо її переважно в популярних працях [346, с.274; 1425, с.21; 1504, с.Ю; 1200, с.47; 1613, c.8]; хіба що М.Довнар-Запольський продовжував вважати, що православні (тобто руські) землі мало спіткати перехре-42? Вельми сумнівну тезу про нібито прокатолицьку від самого початку орієнтацію Йогайли обстоював і В.Пашуто [1317, с.37, 41, 43]. Зате слушним виглядає його зауваження про те, що надмірна ідеалізація литовсько-руських взаємин робить*незрозумілими причини унії BKJl із Польщею [1320, с. 176]. Натомість С.Думін, продовжуючи проправославну історіографічну традицію, твердить про можливість “завершення процесу слов'янізації литовських земель" [697, с. 108]. Проте незрозуміло, що ж, окрім особистої волі Йогайли, стало цьому на заваді.
щування ∣679, c.2]42b. Значна кількість істориків вдавалася до дещо іншого формулювання, твердячи, що на латинство мали перейти не тільки прихильники поганської віри, а й православні. Так вважали, зокрема, І.Боричевський, Й.Тур-чинович, Ф.Чарнецький, А.Петрушевич, архієпископ Філарет, К.Бестужев-Рю-мін, В.Антонович, П.Куліш [419, с.73; 1650, с.200-201; 1792, с.10, 12; 1726, с.41-42; 1347, с.36-37; 1673, пер.П, с.72-73; 383, с.367; 272, с.255, 258; 995, т.І, с. 189; 530, с.32; 1794, с. 177]. Проте важко визначити, про кого саме йшлося; ймовірно, багато прихильників цієї думки мали на увазі й русинів, а 427 не лише православних литовців.
Інші пропонували розуміти обіцянку Йогайли як намір зробити вірними Риму всіх етнічних литовців, незалежно від їхнього дотеперішнього віровизнання. Такого погляду дотримувався Т.Нарбут (зазначивши, однак, що, хоча покатоличення русинів і не передбачалося, Йогайла і Витаутас змушені були згодом вдаватися до заходів із метою приведення своїх підданих до єдності віри) [2024, t.V, s.407-408, L VI, s.340]. Точку зору Нарбута прийняли, наприклад, П.Кукольник, В.Васильєвський, архієпископ Макарій, Н.Молчановський, М.Любавський, В.Біднов [990, с.41; 1779, т.І, с.210; 473, с.16-17; 1161, т.Ѵ, с.334-335, т.ІХ, с.З; 1232, с.230; 1773, с.6-7; 1141, с.96; 345, с.
10-11]; пізніше цю думку поділяв К.Гуслистий [628, вип.ІІ, с.36][425] [426] [427] [428]. Можливо, на користь припущення, згідно з яким прийняти католицтво мали всі власне литовці, промовляє звістка про мучеництво двох православних литовських бояр під час хрещення Литви у 1387 р. [74, с.95; 77, с.242; 94, с.213; 82, т.ХІ, c.90]i,i9. (Це, з іншого бо- ку, стало підставою для М.Костомарова твердити про легкий і безболісний перехід більшості православних, литовців на латинство [929, c.76]). Ф.Конечний вважав, що, стосуючись усіх литовців, серед братів Йогайли хрещення мало спіткати лише нехристиян [1964, s.35-37]. На думку ж АЛевицького, йшлося і про Ольгердовичів-“схизматиків”; хоча перехрещування їх і не було, вони засвідчили свою вірність апостольському престолу [1994, s.l, 3-5,290, prz.l, 7].Ще звузив коло фігурантів досліджуваної статті Кревського акту К.Шай- ноха. На його переконання, релігійній свободі русинів ніщо не загрожувало. З литовців же на католицтво мали перейти лише ті, хто жив на теренах безпосередніх володінь Йогайли та Скіргайли (пізніші Вільнюське й Тракайське воєводства); це стосувалося й православних [1756, т.П, с.254, 261]. Згодом таку ж думку висловили М.Смирнов, Я.Каро, А.Барбашев [1540, с.183; 1867, th.111,
s.31; 316, c.42, 45-47; 317, с.118]. Нарешті, частина дослідників (І.Шараневич, М.Коялович, !.Беляев, MTpyшевський, Д.Дорошенко) була переконана, що католиками мали стати виключно дотеперішні нехристияни [1760, с.253-254; 954, с.149; 358, с.111-114; 432, с.205, 209; 433, с.46; 578, τ.IV, сЛ 29-130; 687, с.105; 1801, с.16]. ' "-
Різнилися думки щодо того, наскільки щирим було прийняття християнства західного обряду Йогайлою. Позитивно відповідав на це питання І.Шараневич [1760, с.388]. Про “фанатизм” та католицьку ревність Йогайли традиційно твердила більшість українських та російських істориків [1417, т.Ѵ, с.166, 408; 282, с.268-269; 641, с.104-105, 128; 1039, с.24; 1232, с.341; 493, вып.ѴІ, 1907, с.56].
(М.Владимирський-Буданов вважав палкими католиками взагалі всіх наступників Йогайли, окрім Швітрігайли [494, c.222]). М.Коялович гадав, нібито від самого початку головною метою литовсько-польської угоди була церковна унія [955, т.І, с.10-12, 246-248, прим.ЗЗ]; видається, однак, що тут маємо справу з явним анахронізмом. Навпаки, не вважали Йогайлу ревним католиком, вказуючи на чисто політичні мотиви його хрещення, М.Костомаров, М.Смирнов, К.Бестужев-Рюмін, А.Барбашев, Н.Тихомиров, М.Максимейко [936, с.621; 1540, сЛ92-194; 383, с.367; 385, т.II, вып.1, с.120; 317, с.144; 1631, с.138, 151; 1167, с.9].Щодо ролі, яку відіграли Кревська унія та наступне хрещення Литви в литовсько-руських взаєминах і взагалі в історії ВКЛ, східнослов'янські дослідники, як правило, не шкодували апокаліптичних епітетів. Почати з того, що, ще принаймні від Н.Устрялова [1666, сЛ9], змагання за державну самостійність від Корони часто трактовано як власне боротьбу Русі за свої права. С.Соловйов припускав можливість збереження поділу руських земель на “литовську” та “московську” половини, за умови, якби не сталося подій 1385-1387 рр. [1556, с.200-201]. Останні розцінювались як удар, завданий “руському історичному розвитку” (М.Коялович) або переривання “правильної течії” історії ВКЛ (М.Да- шкевич) [954, с.147; 641, сЛ 09]; у відступі від руських засад бачив причину пізнішої загибелі держави М.Владимирський-Буданов [494, с.219]450.
За припущенням М.Смирнова, це мусило спричинити невдоволення з боку Уляни Олександрівни та православних Ґедиміновичів, а ще більшою мірою - народних мас в руських землях [1540, с.181]. При цьому він спробував спертися на “Хроніку” М.Стрийковського. Там повідомляється, що після хрещення Литви у 1387 р. відбулися якісь заворушення у Вітебську та Полоцьку [216, t.II, s.81]; втім, про якийсь зв’язок між цими подіями не йдеться. Наявність такого [429] [430] зв'язку припустив Т.Нарбут [2024, t.V, s.409]; Смирнов же твердив про це як нібито доведений факт [1540, с.256, прим.334]. Відтоді, на переконання В.Антоновича, головним осередком “руської партії” стає Київ, а очолює її Скірґайла [272, с.155, 158; 274, с.231; 335, ч.ІѴ, с.10]. (Він, однак, змушений був визнати, що лояльність Скірґайли до Йоґайли не підлягає жодному сумніву). На відміну від Антоновича, М.Дашкевич визнавав наявність “політичних партій” у BKJI лише починаючи з 1387 р. [641, с.120]. Це були “литовсько-польська”, або “шляхетсько-католицька”, “національна литовська” та “литовсько-руська” партії; боротьба, отже, точилася не між народностями як такими, а між культурами (в релігійному та політичному сенсі) [641, с. 121]. З поправками до точки зору Дашкевича виступив І.Каманін, зауваживши, що має йтися вже не стільки про протистояння литовців та русинів, скільки їхнє спільне - полякам [818, с.167; 814, с.78]. З цієї доби вів відрахунок “національного” антагонізму у BKJl і ВЛічета [1371, стб.225][431]. В подібних категоріях переважно тлумачився й виступ Андрія Ольґердо- вича проти Йоґайли в 1386 р. “Першопрохідцем” тут виступив Т.Нарбут, приписавши Андрієві погляд, згідно з яким новонавернений католик Йогайла не мав права на владу над православними. Таким чином, дії старшого з Ольґердо- вичів були спрямовані проти литовсько-польської унії [2024, t.V, s.389]. Цей здогад було з готовністю сприйнято в східнослов’янській литуаністиці (І.Бори- чевським, С.Соловйовим, Й.Турчиновичем, М.Кояловичем, М.Смирновим, Д.Іловайським, М.Дашкевичем, Н.Молчановським, А.Барбашевим, В.Данилеви- чем, І.Малишевським, СЛлатоновим, А.Прєсняковим та ін.) [419, с.72; 1559, кн.П, с.294; 1650, с.97; 955, тЛ, с.6, 244, прим.22; 954, с.147; 1099, с.66; 1538, с.6; 1503, с.566; 1506, с.11; 782, т.ІІ, с.172; 641, с.121; 1736, т.П, с.413-414; 1232, с.230; 316, с.ЗЗ; 1798, с. 13; 632, с.167; 1200, с.47-48; 1394, с.135; 1432, с.332][432]. На думку М.Любавського, обурення Андрія було викликане тим, що Йоґайла не мав права вирішувати питання про унію без врахування думки інших Ґедиміно- вичів [1135, с.13]. В той же час, за свідченням джерел, причиною повстання могло бути прагнення відібрати верховну владу в державі у молодшого брата. А.Коцебу спробував поєднати цей мотив із підтримкою Андрія з боку руського населення BKJI [946, c.34]; згодом так саме вчинили !.Шараневич та М.Петров [1760, с.259; 1333, с.85, 87-88]. На його великокнязівських амбіціях насамперед акцентував увагу В.Антонович, а за ним ще деякі історики [272, с.160; 432, с.212; 433, с.48; 628, вип.ІІ, с.38; 344, с.514][433]. Нарешті, С.Платонов бачив у подіях 203 1386 р. прагнення православних князів перейти разом з “уділами” під владу єдиновірного правителя, тобто московського вел. князя [1394, с. 169]. Тут варто згадати, що союзниками Андрія в його виступі стали Святослав Іванович смоленський та лівонські рицарі. Зокрема, в першій половині жовтня 1385 р. Ольґердович уклав угоду з лівонським магістром[434]. Останньому передавався Полоцьк, з умовою, що це місто буде надане Андрієві та його спадкоємцям у лен (“/«feudum"y). Орден же мав захищати їх; про це Андрій просив і гросмейстера [165, bd.IV, №ХХХПІ, s.39-40; 113, №CVIa-b, c.81; 191, bd.IΠ, №MCCXXVI-MCCXXVII, sp.456-458]. Означене й місце укладення угоди ~ “їл Nedritseri'. Й.Турчинович вважав, що йдеться про Недріще, село Дорогобузько- го повіту Смоленської губернії [1650, с.280, прим.169]; пізніше В.Камєнецький вказував на “Needem” в Курляндії [1947, s.164, prz. 1]. В тексті Андрій іменується “полоцьким королем” - “rex in Ploscovia". Проте досить сумнівно, чи дійсно він тоді володів цим містом. Принаймні, джерела свідчать швидше на користь протилежного. Так, в литовсько-руських літописах про початок боротьби цього князя з Йоґайлою у 1386 р. оповідається в не надто чітких виразах: “прыидеть князь Андреи полоцкии з войском немецким и з ифлянты и со всею латыголою" [100, с.64, 69-70, 88, 99, 136, 157, 184, 204-205, 226; 99, с.65, 145]. В “Хроніці Литовській і Жмойтській” є згадка, що Андрій “потым Полоцка и Лукомля добыл мечем" [99, c.63, 70]. Хоча це пізнє і загалом непевне джерело, не виключено, що тут ідеться про події 1386 р. За Длуґошем, старший Ольґердович втік до Ордену, після чого союзники здобули Лукомль, а Полоцьк сам піддався їм [172, t.lV, s.435]. Пізніші хроністи (Вапов- ський, Кромер, Бєльський, Стрийковський, Гваньїні, Гайденштайн) також вважали, що Андрій прийшов з орденськими силами і оволодів Полоцьком [224, t.I, s.69; 187, s.719-720; 156, Li, s.476; 217, s.308; 216, L∏, s.76; 175, s.76; 15а, с. 105-106]. Аналогічного погляду дотримувалися А.-С.Нарушевич та А.Коцебу [2026, LIX, s.XVII; 946, с.34]. Очевидно, Н.Карамзін першим припустив, що у 1382 р. Андрій повернувся до Полоцька [819, т.Ѵ, с.57-58]. Проте протягом найближчих десятиліть традиційний погляд на події 1386 р. продовжував панувати в працях представників польської, а також протолитовської (Ю.Крашевський) та протобілоруської (Й.Турчинович) історіографій [2021, s.238; 1907, Li, s.7-ll; 1976, t.II, s.390; 1650, с.96-97, 280, прим. 170; 2154, s.10; 179, p.377]. На думку Т.Нарбута, від 1378 р. до укладення угоди з Орденом Андрій не мав Полоцька; не взяв він його і пізніше [2024, t.V, s.380-381, 389-391, 394]. “Компромісний” варіант, за яким Андрій невдовзі після повернення знову залишив Полоцьк, запропонував М.Без-Корнилович [346, с.73-74]. Суперечливі погляди з даного приводу було висловлено К.Шайнохою [1756, τ.ll, c.53, 163-164, 166]. Точки зору, згідно з якою на момент повстання Полоцьк належав Андрієві, дотримувався С.Соловйов [1559, кн.ІІ, с.294; 516, с.72]. К.Стадницький також ставив під сумнів втрату цим князем своїх володінь, не погоджуючись із Длугошем [2144, s.27, prz.28, s.31, prz.36]. Очевидно, не визначився остаточно, віддавши в своїй праці данину обом поглядам, М.Смирнов [1540, с. 133, 182]. Вважали Андрія лише номінальним (на час укладення угоди з рицарями) полоцьким князем І.Бєляєв та М.Бережков [358, с.ПЗ; 367, с.115]. За здогадом Є.Чешихіна, Ольгердович перебував тоді у свого союзника, Святослава смоленського [1736, т.П, с.412]. Проте з кінця 1880-х рр. рішучу перевагу (і в польській історіографії також) здобуває погляд, згідно з яким повернення Андрія до Полоцька пов’язувалося з боротьбою між Йогайлою та Кястутісом; там цей князь залишався і після поразки та загибелі останнього. В цьому були впевнені, наприклад, А.Бар- башев, С.Смолька43:>, М.Ясинський, Ю.Вольф, В.Данилевич, А.Прєсняков, О.Галецький, Я.Натансон-Леський, Л.Колянковський, Г.Пашкевич [316, с.38; 317, с.24; 2140, s.140; 1836, с.52; 2161, s.336; 632, с.166-167; 1432, с.332; 1913, t.I, s.101; 2028, s.19; 1952, s.21-22, 40-41, 59; 2014, s.4-5, 6-10; 2041, s.444; 2042, s.67, 71, 109; 628, вип.П, с.35]. (Винятки були нечисленними: так, заперечував реальне володіння Полоцьком з боку Андрія В.Камєнецький [1947, s.164, prz.l]). Це уявлення продовжувало панувати й поза межами досліджуваної історіографічної доби, зокрема, в працях радянських дослідників [1729, с.250; 549, с.148-151; 554, с.140; 1663, с.74; 102, вып.З, с.147-148; 1256, с.120; 254, с.43]. !.Греков висловив припущення, нібито поверненням до Полоцька Андрій був зобов’язаний союзницьким взаєминам із Кястутісом (останній нібито очолював “промосковську” партію в Литовсько-Руській державі). Здогад про те, нібито старший з Ольгердовичів підтримував Кястутіса проти Йогайли, запропонував ще !-!.Карамзін. При цьому він, однак, хибно датував цю боротьбу, кладучи її на часи перед 1380 р. [819, τ.V, с.ЗЗ]. Союзником Кястутіса вважали Андрія також І.Шараневич, МЛюбавський, В.Пічета, Л.Колянковський [1760, с.240; 1144, с.29-30; 1364, с.26; 742, с.54]. Ймовірно, поштовх до таких припущень дала звістка ‘‘Хроніки Биховця” про правління в Полоцьку після Андрія Ольгердовича Андрія Кейстутовича Горбатого [99, с.141-142][435] [436]; її прийняли, наприклад, Т.Нарбут, С.Соловйов [2024, t.V, s.276-277; 1559, кн.П, с.269]. Безсумнівно, тут маємо справу з "роздвоєнням” реальної особи полоцького князя. До того ж деякі великоруські літописи (за ними пішов, зокрема, й Карамзін) помилково вміщують звістки про загибель Кястутіса і втечу. Витаутаса перед Куликовсь- кою битвою 1380 р. Це створює враження, нібито і згадані події, і втрата Андрієм Полоцька відбувалися одночасно, а отже, виникає спокуса пов’язати їх між собою. Значно вірогідніше, однак, що на початку правління Йоґайли Кястутіс зберігав йому вірність, як раніше - його батькові. Так вважали І.Бєляєв, Д.Іло- вайський, В.Данилевич [358, с.107; 782, т.П, с.157: 632, с.163] (в наш час - А.Хорошкевич та Е.Клюг [102, вып.З, с.143; 871, c.218]). Як би там не було, в кінцевому підсумку виступ Андрія спіткала невдача. Наступного, 1387 р. спротив полочан було зламано, а самого князя майже на 7 років (до початку 1394 р.) ув’язнено в Хенцинському замку у Сандомирській землі. В попередньому розділі вже йшлося про видані Йогайлою 20 і 22 лютого 1387 р. у Вільнюсі привілеї, що декларували значне збільшення особистих і майнових прав бояр-католиків [231, s.1-2; 212, t.l, №539-540, s.265-266; НО, τ.XV, №5, стб.7-10; 18, №1, с.210-211]. Втім, М.Маркевич спробував піддати сумніву існування цих привілеїв, оскільки останні не вписувалися в обстоювану ним концепцію “рівних прав” литовців та русинів (точніше - українців) [1210, т.І, с.14]. Значно поширеніша була оцінка цих актів як позбавлення православних, насамперед русинів, певних прав, суттєвого зниження їхнього статусу в державі; такої думки, зокрема, дотримувався !!Антонович [272, с.154-155]. Докладніше дослідження внутрішнього устрою ВКЛ, однак, змусило істотно скоригу- вати ці уявлення. Було доведено, що привілеї 1387 р. стосувалися лише власне ВКЛ (тобто безпосередніх володінь Йогайли та Скіргайли), не розповсюджуючись на “анекси”. Цього висновку дійшли такі авторитетні литуаністи, як М.Любавський, С.Бершадський, Ф.Леонтович, Я.Якубовський, М.Грушевський, О.Галецький [1144, с.6; 378, с.28; 1050, с.24; 1059, 1908, №3, с.60; 1824, №4, с.239, прим.2; 578, τ.V, с.47; 1917, s.18]. Більше того, В.Пічета вважав, що виданий 20 лютого 1387 р. привілей (так саме, як і Городельський 1413 р.) лише зрівняв литовське боярство з білоруським у праві розпорядження землею [1384, c.392Jw. Підсумовуючи, слід зазначити, що, попри значну увагу репрезентантів східнослов’янської литуанісгики до зазначених проблем, дослідження останніх тривалий час гальмувалося істотним впливом політико-ідеологічних чинників. Лише наприкінці історіографічного періоду, який розглядається тут, у фаховій літературі починають утверджуватись адекватніші уявлення щодо як кола осіб, яких мусило спіткати обіцяне в Креві католицьке хрещення, так і просторової [437] чинності привілеїв 1387 р. Суттєву роль тут відіграло накопичення знань стосовно територіальної структури Литовсько-Руської держави; частково це сталося й завдяки впливу з боку польської історіографії.