Юрій Львович і його політика[1544]
Стан джерел, які стосуються історії Галицько-Волинської землі початку XIV ст. такий, що багато поважних істориків, серед них В. Пашу- то та М. Котляр, взагалi не вважали за можливе писати про цей період.
Найкраще дослідження, яке охоплює цей період, на наш погляд належить Я. Каєвичу[1545].Титул князя Юрія, зафіксований у його печатці: ''S[igilum] Domini Georgii regis Russiae" (аверс) i ''S[igilum] Domini Georgii principis Ladimiriae" (реверс)[1546] свідчить про відродження при ньому об'єднаної Галицько-Волинської держави. При цьому під королівством Русі, напевно, можна вважати Галицьку землю. Впродовж XIII ст., в т. ч. в часи Лева Даниловича, західні джерела признавали за Галицькою землею статус королівства. Можливо це було пов'язано з визнанням римськими папами цього статусу за Галицькою землею, що добився ще у XII ст. угорський король Бела III, а його син Андрій II — у 1215 р. для сина Калмана. Цей титул був підтверджений Даниловi Галицькому при його коронації у 1253 р. Титул князя володимирського свідчить про об'єднання обох земель, яке наступило скоріше всього ще в останні роки правління Лева Даниловича. У будь-якому випадку цей титул означає, що нащадки Мстислава Даниловича, який у 1288 р. об'єднав Східну i Західну Волинь, вже не жили. У легендарній частиш литовсько-білоруських літописів збереглося повідомлення про литовсько-волинську війну у 1315 р., де загинув князь Володимир[1547]. Були версії, що саме з його дочкою ніби-то одружився Любарт Гедимінович, отримавши в такий спосіб Луцьке князівство. Однак історичність князя Володимира досить проблематична. Якби Володимир був сином Мстислава Даниловича, то він мав би успадкувати володимирський престол. Навіть, якщо б цей князь був сином Данила Мстиславича (згаданого під 1280 р.), то i тоді, як єдиний спадкоємець Мстислава Даниловича, мав би успадкувати Володимир (правило, за яким внук втрачав права на спадок діда, коли його батько помер при житті останнього, було введене для обмеження числа спадкоємців, коли їх було багато).
Якби Воло- димирське князівство перейшло до Юрія Львовича через завоювання, то літописи, польські чи угорські хроніки або орденські документи неминуче залишили б якусь інформацію про конфронтацію галицьких і волинських князів на межі XIII-XIV ст. Швидше всього у литовсько-білоруських літописах (як і вважав В. Антонович) відобразилося повідомлення про смерть володимирського князя Володимира Василь- ковича (помер у 1288 р., а не 1315 р.), який часто воював з литовцями і, можливо, помер від гангрени через невірне лікування рани, отриманої у бою[1548]. Про те, що Юрій тримав “в своїй честі” Волинську землю писав трохи пізніше митрополит Кипріян[1549].Я. каєвич звернув увагу, що титул короля Русі не обов'язково свідчить про коронацію Юрія, так як західноєвропейські джерела фіксують визнання статусу королівства за державою, а не за окремими особами[1550]. З цим можна було би погодитися, але, на наш погляд, саме титул на автентичній печатці та зображення Юрія у королівській короні з регаліями скоріше свідчать про декларування королівської гідності, тобто саме коронування. Крім того коронація королівською короною могла декларувати звільнення від ординської залежності. Вже Данило Романович пробував повністю позбутися ординської опіки. Це втілилося у прийнятті королівського титулу і готовності визнати зверхність папи в обмін на організацію хрестового походу. Це втілилося в офіційній ідеології: "О, зліше зла честь татарська...” — написав волинський літописець, оцінюючи прийом у Батия свого князя, якого трактували значно краще ніж інших Рюриковичів, яким довелося їздити в Орду[1551]. Це втілилося і у будівництві кам'яних укріплень та відвертому збройному виступі проти Куремси, до улусу якого належали Галицько-Волинські землі. Ця політика мала тільки короткий успіх. Залежність цих земель від Орди відновив Бурундай. Загострення взаємин золотоординських ханів з Ногаєм, який приєднав до себе за незнаних обставин улус Бурундая, привело до певного ослаблення цієї залежності.
Лев Данилович з допомогою військ Ногая розширював свої володіння в Закарпатті та Польщі. Усобиця в Орді, яка закінчилася загибеллю Ногая у битві з військом Токти, яка відбулася 15 вересня 1300 р. десь у низов'ї Південного Бугу чи Дністра у місцевості Куканлик (Куяльник?), не могла не мати наслідків для Галицько-Волинської держави. Хоча галицько-волинські дружини напевно були у складі війська Ногая[1552], ординський вплив після 1300 р. сягав не дальше Поділля[1553]. Еміри хана Тохти вели боротьбу з нащадками Ногая. Прийняття королівського титулу і організація окремої Галиць-кої митрополії, на яке пішла, неохоча до подібних заходів, константинопольська патріархія (митрополит київський перебував у Володимирї під ординським контролем), могли бути свідченням звільнення від ординської залежності[1554]. Напевно не випадково у грамоті від 9.08.1316 р. Андрій та Лев Юрійовичі обіцяли Тевтонському Ордену захист від ординців. За свідченням польського короля Владислава Локетка (лист до папи !оана ХХП від 21.05.1323 р.) війська цих князів були нездоланним захистом проти ординців. Можливо тому вони не змогли допомогти руху закарпатських феодолів у їх підтримку i поборотися за Угорську спадщину. Окрємі дослідники вважають, що ці князі загинули у боротьбі з Ордою[1555].
Коронація Юрія Львовича, звичайно, аж ніяк не означає, що цей правитель признав церковну унію[1556]. При всій толерантності до католицької релігії у родині Лева Даниловича (його дружина залишалася католичкою, дочка пішла у монастир кларисок у Старому Сончі), саме релігійна політика цього князя, зокрема утворення окремої Галицької митрополії з допомогою рішучого противника унії візантійського імператора Андроніка II, свідчить про протилежне. Крім того відмова післанцям папи Климента V (1305-1314), які пропонували “королю русинів... приступити до послушенства Римській церкві та союзу з нею”, про яке повідомив Длугош[1557], без сумніву відноситься до Юрія Львовича.
Столицею Юрія Львовича і його наступників був Володимир. На нашу думку, при всіх інших причинах, волинська династія так до кінця і не змогла справитися з галицьким боярством. Саме тому Данило Романович і Шварн Данилович тримали столицю у Холмі, Лев Данилович — у Львові[1558], який був розташований на межі Галицької і Волинської земель, а його наступники — у Володимирі.
Юрій Львович став сюзереном Галицько-Волинської держави у зрілому віці. Він народився 24.04.1252 чи 1257 р. Бл. 1269 р. отримав від батька Белзьке і Холмське князівства. Невідомо у якому році Лев Данилович передав йому владу у державі. Згідно традиції незадовго до смерті цей князь прийняв чернецтво і помер мало не безвісним монахом у Лаврові. Остання безсумнівна згадка про Лева Даниловича — повідомлення у хроніці Генріха Геймбургського про зустріч з чеським королем Вацлавом II не пізніше середини травня 1299 р.[1559]. Однак і при всіх сумнівах у автентичності грамоти Лева від 8 березня 1301 р.[1560] не можна відкидати можливість використання подібної грамоти із справжньою датою (для більшої вірогідності було простіше датувати грамоту більш раннім часом). Напад на Сандомирську землю у 1300 р. міг здійснити сам Юрій Львович на допомогу родичеві (як сам пробував у 1288 р. утримати частину спадщини Володимира Васильковича), тим більше, що батько міг бути у той час у війську Токти (хоча Лев Данилович мав більше 70 років, він був рухливим, їздив у теж Брно у 1299 р. і т. д.). I, нарешті, прийняття чернецтва могло бути вимушеним, внаслідок суперництва сина з батьком. Виходячи з цього початок правління Юрія у Галицько-Волинському королівстві можна віднести до часу не раніше середини 1299 р. i не пізнішє 1301 р.
Невдалими були з огляду політичних вигод i обидва шлюби короля Юрія. У 1282 р. він одружився з дочкою тверського князя Ярослава Ярославича, що було, мабуть, останньою спробою об'єднати зусилля західних i східних князів у 6ороть6і з ординцями. Перша дружина померла бл.
1286 р. У 1287 р. Юрій одружився вдруге з Євфимією, дочкою куявського князя Казиміра Конрадовича, сестрою Владислава Локєтка[1561]. Цей зв'язок розрушив чесько-галицький союз, організований Левом Даниловичем, що мало фатальні наслідки для долі володінь в Люблінській землі і на Закарпатті.Напевно під впливом своєї дружини Євфимії Юрій Львович вважав одним з головних напрямків своєї політики зближення з польськими князями. В інтересах її брата Владислава Локєтка у 1300 р. Юрій Львович здійснив похід аж під Краків[1562]. Десь тоді була видана за добжинського князя Земовита сестра Юрія — Анастасія[1563]. Бл. 1301 р. була видана за сохачевського і черського князя Тройдена Болеславича дочка Юрія — Марія[1564]. Їх син Болеслав-Юрій пізніше успадкував галицький престол у 1323 р. Ця політика не була до кінця продуманою. Чеський король Вацлав II отримав впевнену перемогу над Владиславом Локєтком і добився свого визнання сюзереном Польщі. Владислав Локєток втік у Галицько-Волинське королівство[1565]. У 1302 р. Юрій Львович надав йому допомогу і польський князь пробував відвоювати Сандомирську землю. Розплатою за цю авантюру була втрата Люблінської землі. У тому ж 1302 р. раптовим ударом краківські та сандомирські дружини Вацлава II повернули собі Люблінську землю, а воєвода Петро Галько (Галка) з залогою залишив Люблін[1566]. Юрій Львович і далі продовжував допомагати Владиславові Ло- кєтку, внаслідок чого останній у 1304-1305 рр. повернув собі Сандомирську землю, а у 1306 р. здобув Краків. Напевно за цю допомогу заслужив король Юрій похвалу польського історика, який писав, що він був “муж мудрий і добрий, до духовенства щедрий, під правлінням якого Русь славилася досягненнями миру і достатку”[1567].
У 1301 р. вигасла династія Арпадовичів. На Угорську спадщину мали право нащадки дочок угорських королів: сіцілійський принц Карл Роберт, чеський король Вацлав II, баварський герцог Отто III і король Юрій Львович.
Карл Роберт був сином короля Сіцілії Карла Мартела з Анжуйської династії, матір'ю якого була Марія, дочка Стефана V і внучка Бели IV. Його претензії підтримували Неаполітанське королівство і папа. Чеський король Вацлав був сином Кунегунди — дочки короткочасного галицького князя Ростислава Михайловича і Анни, дочки Бели IV. Він висунув свого сина Вацлава, якого коронував у 1302 р. Баварський герцог був сином Єлизавети, дочки Бейли IV. Юрій Львович теж був сином дочки Бели IV — Констанції. Невідомо чому король Юрій не взяв участі у цій боротьбі, тим більше, що у нього були володіння на Закарпатті з центром у Ломперсасі (Бєрєгові). Можливо цьому завадила активна участь у польських подіях. У 1308 р. через Галицько- Волинську державу втікав герцог Отто. Рифмована хроніка Оттокара Штірійського відзначила теплу зустріч герцога з королем Юрієм[1568]. Нам здається, що союз Юрія Львовича і Отто III міг бути скріплений шлюбом Льва Юрійовича з незнаною з імені сестрою Агнеси, дружини Отто III. Я. Яблоновський, посилаючись на Кромера, назвав дружину Любарта Гедиміновича (дочку Льва Юрійовича) Бушою, що може бути скороченням від Богуслави. Від Яблоновського це ім'я запозичили Т. Нарбут та М. Карамзін, бо у Кромера імені княгині не приведено, а Б. Зіморович назвав її Євфимією (можливо сплутав з Офкою-Євфимією?). Польське ім'я дочки Лева Юрійовича може бути побіжним свідченням, що його дружина також була полькою, сестрою Агнеси. І лише це могло дозволити її братам глоговським князям Генріху II та Яну претендувати у 1323 р. на Галицько-Волинську спадщину, причому їх претензії були визнані папою, тобто були достатньо обґрунтованими[1569]. Можливо, що у Юрія Львовича були плани протиставити союз з польськими князями та баварським герцогом і чеському королю Вацлаву III і Карлу Роберту. Закарпатські володіння остаточно були втрачені у 1320-1322 рр.[1570]. Але якщо у 1299-1307 рр. наджупаном Берега був Григорій (який у документі 1299 р. титулувався урядником князя Лева), то комендант Берега Петер 15.06.1312 р. загинув у Розгонській битві як прихильник короля Карла Роберта. У 1315 р. березький жупан Б. Копас разом з Петром Петунею звернулися до синів Юрія Львовича. У 1315-1317 рр. обоє підняли повстання проти Карла Роберта. У 1320 р. Карл Роберт надав привілей місту Ломпертсасу (Берегову). Після одруження з дочкою польського короля Владислава Локетка Єлизаветою (6.07.1320 р.) він подарував Ломпертсас своїй дружині, яка влаштувала тут літню резиденцію[1571]. Отже можна зробити висновок, що принаймі до кінця 1307 р. закарпатські володіння ще не були втрачені. Тобто таке становище зберігалося поки союзник Юрія Львовича баварський герцог Отто вів боротьбу за угорську корону. До 1310 р. Карл Роберт зумів схилити на свою сторону баронів Берега або ж зайняв ці території, використовуючи як привід галицьку допомогу його противникові Отто. Але боротьба за закарпатські землі, заселені такими ж нащадками хорватів як галичани, тривала майже до 1322 р.Визначним успіхом політики короля Юрія було утворення у 1303 р. окремої Галицької митрополії згідно з грамот константинопольського патріарха Афанасія I (1289-1293, 1303-1309) та візантійського імператора Андроніка II (1283-1328). Візантія опиралася утворенню нових митрополій на теренах Русі. Досить згадати невдалу спробу Андрія Боголюбського чи пізніші спроби великих князів литовських. Нова митрополія отримала 81 місце (на 10 місць нище київської). До неї були віднесені галицька, володимирська, перемишльська, луцька, турівська i холмська єпископії. Першим галицьким митрополитом став Нифонт, відомий з реєстру галицьких митрополитів у пізнішій грамоті короля Казимира III[1572]. Цей ієрарх займав престол недовго, бо у 1305 р. у Константинополь було послано ігумена Спаського монастиря Петра Ратенського як кандидата на галицьку митрополію. На той час помер київський митрополит Максим i патрiарх висвятив Петра i київським митрополитом. На практиці це означало знову злиття обох митрополій. Внаслідок цього діяльність Петра Ратенського (1308-1326) була пов'язана з Москвою і послужила поштовхом для її піднесення, а король Юрій Львович від цього нічого не виграв[1573].
З Петром Ратенським пов'язана одна цікава пам'ятка, яка дозволяє говорити про тісні контакти Галицько-Волинського королівства з німецькими державами, зокрема з Магдебургом. Відомо, що на замовлення Петра Ратенського (а може і ним самим) була виготовлена дерев'яна фігура Миколи Можайського, яка нині зберігається у Москві в ДТГ. Найближчі її аналоги — надгробки архієпископів Фрідріха фон Веттіна (1152 р.) та Лудольфа фон Віхмана (1192 р.) у магдебурзькій катедрі. Ні Можайськ, ні Москва тоді не мали зв'язків з Магдебургом. Сам митрополит був знаним маляром і, напевне провів значний час у Володимирі або Львові, де Були німецькі колонії (зокрема у Львові німецька колонія мала костьол Марії Сніжної, у якому могли бути зразки скульптур магдебургської школи). Фігура Миколи Мо- жайського могла бути виконана митцем з оточення митрополита, який мав можливість оглядати такі роботи. Можливо, що такі роботи були у католицькому храмі у Володимирі[1574].
Спірною залишається і дата смерті Юрія Львовича. За Длугошем 18 березня 1308 р. померла його дружина Євфимія, а 21 квітня 1308 р., якраз на свій день народження, помер і сам король Юрій[1575]. Зв'язки галицького короля з польськими князями, точні дати смерті короля і його дружини, схиляють до правильності цієї версії. Польські історики навіть вважають, що потреба підтримати юних племінників позбавила Владислава Локєтка можливості протидіяти Тевтонському Ордену у його намірах захопити Гданське Помор'я[1576]. М. Кордуба сумнівався у правильності цієї дати, пересуваючи її на 1315 р.[1577]. У підтвердження версії Кордуби, Я. Ісаєвич звернув увагу, що вперше самостійними правителями сини Юрія названі у документі, датованому липнем 1315 р., а грамоти, післані до Тевтонського Ордену у 1316 р. з підтвердженням угод, укладених їх батьком та дідом (поді6ні грамоти видавалися звично на початку правління), такж по6іжно свідчать на користь смерті Юрія Львовича у 1315 р.[1578]. Проблема ця залишається дискусійною. Угорське джерело допускає різні тлумачення. Твердо йшлося тільки про права Юрія Львовича на угорський престол. Може саме через смерть Юрія у 1308 р. Карл Роберт захопив його закарпатські володіння, а у 1315 р. Петро Петуня звертався до його сина, пропонуючи йому принаймі повернути свої володіння або поборотися за угорський престол. Щодо пізньої дати грамоти до Ордена, то це могло бути наслідком перерви у відносинах у 1308-1315 рр., викликаної конфронтацією внаслідок дій Ордену у Помор'ї проти союзника Юрійовичів. Далі Юрійовичі могли виступати продовжувачами батьківської політики. Саме тому князі пропонували Ордену захист від ординців[1579].
В цілому навіть ці, нечисленні і не завжди однозначні пам'ятки, які залишилися від правління Юрія Львовича, дозволяють цілком позитивно оцінити діяльність цього короля.