Кволе ширення християнських Таїнств та обрядів.

Окремі християнські правно-моральні приписи всенароднього значення, з причин зрозумілих, вхо­дили в народні поняття дуже поволі. Як твердить Київський Митрополит Іоан II (1077—1089) у своїх „Правилах”, народ був переконаний, що Вінчан- н я існує тільки для князів та бояр.

Через двісті літ на те саме сильно скаржиться й Митрополит Максим (1283—1305), і поборював народні шлюби, наказуючи вінчати молодих силою в Церкві. Але старовина вперто трималася, і ще Стоглавий Московський Собор 1551-го рок}’ кидав

>¹ М. Грушевський: Іст. укр. літ. т. II, ст. 89. 1923 р.

і² Див. праці: М. М. Гальковскій: Боротьба Християнства с остатками язычества в древней Руси, т. I, 1913 р., т. II 1916 р., відбитка з „Зап. М. Арх. Инет.", т. XVII. — А з б у к и и : Очерк борьби Русской Церкви с язычест­вом.,.Р. Ф. В.” т. т. 28, 37-39. — Збірку протипоганських Слів видав Владиміров в „Памятники церковно-учитель­ной литературы” Пономарьова, т, III. анатему на стародавні поганські шлюбні обряди^[119].

Треба зазначити, що в перші віки Християнства по всій Европі довго не було якогось Чину побран- ня, і Чин Вінчання з’явився значно пізніше, — по- брання робилося простою про те заявою^[120]. Для про­стого ж народ)’ в нас дуже довго тільки свій старо­давній весільний обряд (Весілля) був правомочний для су пру жж я, а церковне Вінчання було другоряд­ною річчю.

А коли народ перейняв новий весільний обряд, то перейняв його власне від князів, а звідси й увій­шли до весілля всі оті бояри, старости, й самі моло­ді стали зватися князем і княгинею. І вкінці й витво­рився наш весільний обряд ніби новий, але в ньому з дохристиянського часу позосталося все, як і було: і персні, 1 вінці, і пов’язання рук, і воджений навко­ло Аналою, і пиття з одного келиха й т.

Поплутання старого з новим добре видно в об­ряді, записаному на Переяславщині, коли молодих по „коморі” зараз же ведуть до Церкви на Виводи- ни, а коли Церква далеко, то до криниці^[121].

Коли Вінчання стало необхідним для всіх, воно довго було для народу тільки формальністю, якої вимагав закон. Так з в. „Шлюб на віру”, без церков­ного Вінчання, коли воно з якихось причин немож­ливе, відомий у нас увесь час від давнини аж до те­пер^[122].

Релігійна необхідність Вінчання витворювала­ся серед нашого народу дуже поволі, І він уперто дивився й далі на весільні обряди, як на єдині пра­вомочні для супружого співжиття. ІІроф. Хв. Вовк подає (Студії 22), що коли молоді повінчаються, але весільні обряди з якихось причин відкладаються, то вони не живуть разом, і молода живе вдома. Ко­ли молодий помре.по Вінчанні, але весільних обря­дів не відбулося, то молода носить тільки своє ді­воче прізвище. Так само молоду, що повінчалася, але вмерла до весільного обряду, ховають, як дів­чину. '

Ось черев це року 1774-го, з наказу цариці Ка­терини II, Св. Синод видав наказа, що „дійшло до відома її- Імператорської Величності, ніби в Мало­росії Шлюби беруть таким способом, що, після Він­чання в Церкві молоді проте розлучаються, зостаю­чись багато років у свої* хатах окремо аж до часу виконання того, що в їхній мові і згідно з їхніми звичаями звуть Весіллям. А деякі з них після зга­даного Таїнства розлучуються па все своє життя. Найсвятіший Синод наказує о бо в'язу вати молодих підпискою, перше, ніж вони вийдуть з Церкви, не розлучатися під загрозою кари, призначеної за пе­релюбство, та щоб наказати всім тим, що повінчані й зостаються розлучені, конче забрати своїх жінок до своїх хат і жити з ними супружим життям””. Це розпорядження Синоду було підтверджене ще й року 1789-го^,я.

Слова „вінок”, „вінчати”, а може й „Вінчання”, — це наші стародавні слова, і терміни грецькі їх не заступили. Старе прийняло нове значення і створили одне ціле.

>^т Полное Собраніе Законов Российской Имперіи, № 9052. і®,Жіев. Стар”. 1900 р., кн. 2 ст. 65.

5.