1. Повільне поширення Християнства по Русі.

На початку Християнство защіплювалося біль­ше зовнішньо, а головно тоді, коли прийняття було обов’язковим або давало якісь земні блага: люди йшли до Нової Віри, але й старої не кидали.

Те саме було і в нас. О хрещення Русі, яке зро­бив князь Володимир у 988 році, не було добро­вільним, а це й була причина, що народ сприймав Нову Віру часом тільки зовнішньо, а сам тримався віри старої. Це був зовсім послідовний висновок з самого нашого тодішнього життя: стародавня віра була міцно пов’язана з довкільною природою й землеробством, а вони ж не змінилися від Хре­щення. Стародавня віра давала нашим предкам усю реальну філософію всього біжучого життя, навіть.її поезію, усе повне розуміння — хоч і неправдиве з нового погляду, — життя й довколішніх явищ природи; ця народна філософія вироблялася дов­гими віками, увійшла в плоть і кров наших предків, а тому легко й відразу забутися не могла.

Нової Християнської Віри глибше не знали, ідеологію її низи мало розуміли, а жити й мислити треба було й далі, хотілось і розуміти все те, що робиться навкруги, — і предки наші позоставалися і при старих віруваннях, і при старій ідеології, сприйнявши з нового головно зовнішні форми, що допомагали йому в житті.

Процес синкретизму впертого старого й не все зрозумілого нового йшов серед простого нашого народу дуже помалу, й остаточно не закінчився й тепер не тільки в нас, але й по всьому християн­ському світі. Пор. відродження поганства в Німеч­чині й нехристиянське поступовання в реальному житті й у реальній політиці всіх сучасних держав, особливо під час війни.

І взагалі треба підкреслити, що поширення Християнства в нас, як і в інших європейських на­родів, мало від’осередній характер: починалося во­но й фактично трималося перше по великих містах, а в них тільки серед провідної інтелігентної класи, і вже звідси й від них воно ширилося поза міста. Ось чому народні маси сприймали Християнство дуже поволі, і довго позоставалися при старій вірі, навіть охрестившись^[113].

За Великого Князя Володимира охрестилася головно знать, владуща класа: дружина, бояри, зби­рачі данини, певне й купці. Простий народ не легко відривався від свого стародавнього й довго вважав Нову Віру за панську. Так звані Треби: Хрещення, Вінчання, Похорон і ін. в гущу народню йшли не легко — там їх уважали панськими. „Слово св. Гри- горья, како погани кланялися ідолом” XI віку рішуче заявляє, що „і поне по українам (на провін­ції) моляться ему, проклятому богу Перуну, і Хор- су, і Мокоші, і Вілам, і творять отай” (таємно)”.

За невідомим нам. джерелом історик Татищев про Охрёщення твердить у своїй історії: „Иніи же нуждою последовали, окаменелые же сердцем ухо­дили в пустыни и леса”. Е. Аничков про пізню хри­стиянізацію села рішуче твердить: „Христіяниза- ція деревни — дЄло не XI и XII в. в., а XV и XVI, да­же XVII в.” (ст. 306), але це його твердження сто­сується головно півночі, Московії, а не України.

Глибше писав про це ще Буслаев' „Уничтоже- ніе язычества в древней Руси можно определить не столько веками, сколько местностями. В Кіевской области, например, уже в XII в. господствовало Христіянство, тогда как северо-восточная Русь была погружена в язычество”^[114]. Це глибока правда!

Духовенство ширило Християнство головно зовнішньо, полишаючи науку на дальший час. Одне давне Слово, „Поученіє Правия Віри”, закликає: „Братіє, первое — приімьше (приіміте?) Святое Крещение Прави Віри, потом научимся боятись Бо­га і творити Волю Єго”^[115].

Двоєвір’я глибоко ввійшло в саму душу всена- родню. Мова наша, а в тому й фразеологія скла­далася за дохристиянських часів, і має в собі багато такого, що з християнського погляду мусіло б бути перероблене, але воно позосталося незмінним, збіль­шуючи тим наше двоєвір’я. Напр., у Галичині поши­рений вираз „віддаватися”, цебто заміж виходити, явно не-християнський. Подібні вирази „часом зна­ходимо і в Східній Україні: Живіть, поки моя Марта

— 316 — віддасться (Марко Вовчок І 393). Пор.: Дівка на відданні.

Наша фразеологія, як я вище не раз уже під­креслював, дуже часто уосібнена, а це тхне поган­ством, напр., дощ іде, сонце заходить, вітер лютує й т. ін. Замінити цього християнство не змогло.

Є в нас одна цікава форма, що постала під впливом-дохристиянських вірувань, — це безпідме­тові речення на - л о. Вони завжди злого, нехоро­шого чи небажаного змісту. Підмет у них диявол, сатана, щось нечисте. Але називати відкрито цього підмета не можна, бо ще сам з’явиться, тому по­стали ці форми на - л о, як нейтральні.

Напр. у „Землі” 1901 р. Ольги Кобил ямської: Мову йому відібрало. Зараз по Похоронах кинуло її в гарячку, а відтак мучило-мучило. Руки й ноги йому покривило. У них відвагу відібрало. У Нечуя Левицького: Нічого не бачила й не чула, — неначе в мене одібрало очі й вуха І. 348.

Є в нашій мові, слова, що суперечать християн, поведению, — постали вони здавна. Напр. „одібра­ти” — вернути позичене: Одібрала борг (християн­ське: Вернула борг, віддала борг). Або: Іди і сапу відбери.

Такий вислів й таке значення слова „в і д б е- р'и” — поганське, а не християнське.

Наша українська мова, як я вже не раз підкре­слював тут, багато має такого, що постало ще за дохристиянського часу. На жаль, з такого погляду мова наша ще не-вивчена. Див. відповідні слова у Покажчику.