Православіе — основа української національної культури.

Українське дохристиянське („поганське”) віру­вання, довгі віки досить помітно хитане, на кінець X віку легко поєдналося з Православієм, і стало ви­разно уступати йому. І паша Українська Церква ста­ла закорінюватися й міцніти, хоч була принесена з іншого грунту.

У самій Візантії справа була інша: Церква там зростала від свого початку, ширилася з бігом віків, мала свою вікову безперервну історію й пережива­ла належно свої життєві реальні стосунки з поган­ством. Не те було в Україні: до певної міри на на­шій землі вона була новиною, яка вже далеко ві­дійшла від старого поганства.

Але все таки Українська Православна Церква чесно, широко й реально виконала своє високе зав­дання вже за перші три віки, за X—XI—XIV, бо вона приймала готове, віками в Греції вже створене жи­вим життям. Належало тільки відповідно застосу­вати його до духових обставин в Україні-Русі.

Родова помста, кривава помста й кров за переступи взагалі, як основа поганства, була помалу знищена, коли вдалося закласти основи міцної дер-

жави, Русі, та ще єдиновластя, монархії. Сама осно­вана на монархічній ідеології, Православна Церква сильно й глибоко допомагала в цьому державі. В „Руській Правді” XI віку кривава помста була замі­нена „вірою”, грошевою карою, а це була револю­ція в тодішній ідеології. За вбивство дружинника наложена кара в 80 гривен, звичайного чоловіка — 40 гр., жінки — 20 гривен, але кара на горло за ці переступи була відмінена. Кара на горло — чужа українській культурі.

В основу державного життя, в суд Церква внесла зовсім нові поняття, і то в християнському розумінні. Скажемо, в „Руській Правді” вже й сліду нема від різних судових поєдинків, від т. з в. „Судів Божих”, де все віддавалося на вирішення бога Долі ще до Християнства. Розуміння „суду”, як Правди Божої, глибоко держиться в українській народній культурі ще й тепер.

Найбільше праці вимагала Християнізація жит­тя родини, бо воно ж віками йшло своєю уто­рованою дорогою.

Безконечно багато зробила Православна Цер­ква для запровадження й зміцнення самого дер­жавного устрою. Великі князі, і Володимир й

Ярослав, монархи всієї Руси, глибоко зрозуміли ва­гу Церкви в державі, глибоко зрозуміли силу одно- вір’я для держави, і завжди закликали до себе і Ми­трополитів, і Архиєрсїв взагалі на наради в держав­них справах, і державну ідеологію Архипастирі про­повідували своїм вірним.

І правильно твердить славний історик В. Клю­че вський, описуючи початки Київської Церкви: „Церква на Русі вдавнину відала не саме тільки діло Спасіння душ: на неї покладено було багато чисто світських турбот, які близькі були до державних завдань. Вона часто була співробітницею, а то не­рідко й керівничкою світської державної влади в побудові громадянства і в підтриманні державного порядку” (том І, ст. 308).

Той же історик (І. 272) твердить: „Сама ідея законодавчого обов’язку, покладеного на го­сударя Господом (Звище), думка про можливість регулювати громадське життя волею влади була принесена й нам разом з Християнством, наказува­лась від Церкви”.