33. «Некласичні» напрямки сучасної західної філософії: передумови постання, основні ідеї, провідні напрями та представники.
Науково-технічна революція, яка розпочалась „новітньою революцією в природознавстві” на зламі ХIХ-ХХ століть, виявила величезні перспективи освоєння земної і космічної природи, але разом з тим і глобальні проблеми людства: екологічну, демографічну, економічну, сировинну, енергетичну, проблему відвернення світової термоядерної війни тощо.
Перед філософами постала необхідність: по-новому осмислити одвічну проблему „людина - світ” і при цьому визначити своє відношення до „класичної” філософії якій були властиві віра в силу людського розуму як принцип у поясненні світобудови; віра в соціальний прогрес як поступальний процес реалізації розуму в історії людства; віра в здійснення розумної суспільної організації.
Новітня наукова революція порушила „класичну” ньютонівську ясність світорозуміння, а кризові явища у суспільстві, особливо катастрофічні події двадцятого століття (дві світові війни, встановлення тоталітарних, репресивних режимів тощо), підірвали „благодушну віру в історичний розум і прогрес, виявили ілюзорні засади історичного оптимізму.
У філософії почала посилюватися реакція проти класичного раціоналізму; акцент був перенесений на ірраціональний аспект дійсності. Вже Артур Шопенгауер (1788-1860) вбачав сутність світу не в розумі, а у позасвідомій „світовій волі”, первинній по відношенню до уявлення та розуму. Головною його працею, в якій він досконало розвив концепцію ірраціоналізму, став твір «Світ як воля і уявлення». Продовжує цю лінію у філософії Фрідріх Ніцше (1844-1900) та інші філософи – ірраціоналісти.
Основні течії західної некласичної філософії:
а) «філософія життя» (Ніцше, Г. Зіммель, В. Дільтей, О. Шпенглер, А. Бергсон, З. Фрейд);
б) філософська антропологія (Макс Шелер, Гельмут Плеснер, Ернст Кассірер);
в) екзистенціалізм та його основні напрями (атеїстичний (Ж. -П. Сартр і Альбер Камю) і релігійний (Карл Ясперс, Габріель Марсель));
г) позитивізм: його сутність та історичні форми (О.
Конт, Г. Спенсер, Дж. Ст. Мілль);д) релігійна філософія.
„Філософія життя” знаменувала собою поворот до людини, її проблем і переживань. Якщо для класичної філософії основною тезою було - „істина понад усе”, то для філософії життя – „людина понад усе”.
Серед визначних попередників філософської антропології слід назвати І. Канта, Л. Фейербаха, А. Шопенгауера, Ф. Ніцше. Значний вплив на філософську антропологію здійснили психоаналіз З. Фрейда, феноменологія Е. Гуссерля, фундаментальна онтологія М. Гайдеггера. Філософська антропологія в цілому намагається визначити людину через її відмінність від тварини. Вона називає її розумною, ексцентричною, символічною, що грає, тощо.
Фундаментальною рисою екзистенціалізму стало усвідомлення людини як унікальної, неповторної істоти. Ця парадигма дістала назву філософії існування людини. Буття кожної людини розглядається екзистенціалістами як абсолютне. Центральним поняттям цієї філософської течи стає поняття екзистенції - як специфічно людського буття, буття на межі, буття в граничних станах – відчаю, жаху.
Згідно з позитивістськими поглядами, наука повинна бути позитивним знанням, яке спирається на данні досвіду. Справа науки – констатувати, описувати, класифікувати факти досвіду, встановлювати зв’язки між ними, послідовність явищ, тобто виявляти закони. Щодо філософії, то вона, на думку позитивізму, повинна займатися узагальненням висновків конкретних наук, систематизацією наукового знання.
Релігійна філософія розробляє обґрунтування теїзму, існування Бога, його природи і відношення до світу і людини.