Немецкий классический идеализм (феноменология духа и сущность науки у Гегеля)

Класична німецька філософія – розвиток німецької філософії, що охоплює період кінця XVIII – першої половини XIX ст. Для неї характерні такі основні риси:

– відродження діалектичної традиції;

– перехід від суб'єктивного ідеалізму до об'єктивного на основі діалектичної методології;

– критика традиційної метафізики і прагнення подати філософію як систему наукового знання;

– звернення до історії як філософської науки і застосування Гегелем діалектичного методу в дослідженні історії.

Головними представниками класичної німецької філософії були І. Кант (1724–1804), Й. Фіхте (1762-1814), Ф. Шеллінг (1775–1854), Г. Гегель (1770-1831), Л. Фейєрбах (1804–1872).

Апогеєм філософії зазначеного періоду є величезний труд Георга Гегеля «Феноменологія духа». Про філософську працю можна сказати наступне: вона поділяється на три розділи. У першому розділі йдеться про свідомість, у другому – про самосвідомість, а в третьому – про абсолютного суб’єкт. Якщо ми торкнемося питання свідомості, то мова йтиме про традиційні сюжети, такі як чуттєва достовірність, розуміння, сприйняття, розум. Доволі традиційною тематикою виступає самосвідомість. В абсолютному суб’єкті мова йтиме про достовірності та істині розуму, героєм в якому виступає саме розум.

У феноменології духа Гегеля також присутні поняття духу, істинний духу, моральності, релігії, абсолютного знання. Георг Гегель в свою чергу намагається створити філософський твір, який би ґрунтувався на понятті явленого духа. Таке поняття для тодішньої філософії стало новітнім. Гегель вже прийняв ідею цієї філософської системи. Зрозумів, що сама система повинна скластися із розгалужених цілісних філософських систем, особливо філософських дисциплін. В тім підвести таку побудову системи до логіки необхідно тільки завдяки іншій дисципліні, яка допоможе вирвати людину з її реального побутового життя, налаштувавши на хвилю науки, із цієї стихії підвести її через певні етапи до ідеї самої науки.

Феноменологія духа Гегеля постає перед нами не лише як гносеологічний твір, а розповідь про форми свідомості, бо це не є просто теорія пізнання та свідомості. Так як будь-яка форма свідомості вступає в живу, рухому збережену сцену взаємодії між індивідами в історії.

Людина може тільки переживати свої відносини до форми чуттєвої достовірності, проте це переживання не є просто індивідуальним, яке виникає, а потім зникає, а швидше може виступати у формі наявного духу. Це досить чітко видно в інших розділах книги Г. Гегеля. Зустрічаються у розділі, присвяченому проблемі самосвідомості, у якому гегель робить спробу аналізу діалектики пануючої і рабської свідомості, розглядаючи під кутом нещасну свідомість, не приховуючи форм знання та свідомості з деякими прототипами, які існували в період французької буржуазної революції. Один із заголовків як раз присвяченій свободі та жаху революційних подій, втому числі аналізу духа форм свідомості, пов’язаних розумінням необмеженої свободи. Результатом такої свободи відповідно виступає абсолютний жах – терор, властивий Французькій революції (1789-1794 рр. ).

25.