Основні типи політичної культури

Політичну культуру аналізують за різними ознаками, що зу­мовлює різноманітність типологічних систем. Доволі поширеною є типологія Г. Алмонда і С. Верби (США), які виокремили три «чисті» типи політичної культури.

У реальній політиці існують зазвичай змішані типи: піддансь­ко-активістський, патріархально-підданський та ін. Виходячи з цього, вказані дослідники виокремлюють три типи «системати­чно змішаних» політичних культур. Ними є:

• провінційно-підданська, за якої значна частина населення не схильна до дифузної племінної, військової або феодальної влади та виявляє лояльність до складнішої політичної системи зі спеці­алізованими центральними урядовими структурами;

• піддансько-партисипаторна, коли лише частині населення притаманна активістська позиція. Подальшому розгортанню по­літичної активності заважає існуюча культура підданства, яка, власне, й не дозволяє остаточно сформуватися компетентній, сві­домій більшості громадян;

• провінційно-партисипаторна, яка притаманна країнам, по­літичні системи яких коливаються між авторитаризмом і демок­ратією. При цьому жоден з режимів не має достатньої соціальної бази, яка була б здатною гарантувати незворотність соціально- політичного розвитку.

Автори цієї типології вищою визнають «громадянську культу­ру», у якій переважає активістська політична культура зі збере­женням елементів патріархальної та підданської. Характерною ознакою такої культури є баланс між владою й відповідальністю правлячої еліти, політичною активністю та пасивністю громадян.

Основними ознаками громадянської політичної культури є: консенсус стосовно легітимності політичних інститутів; терпи­мість щодо інших цінностей та інтересів; компетентність. У кон­цепції «громадянської культури» цінним є передусім те, що вона фіксує складність, внутрішню суперечливість політичної культу­ри демократії, наголошує на необхідності створення системи її підтримки.

Власну класифікацію політичних культур запропонував уже згаданий Г. Алмонд, який визначив такі її типи: англо-аме- риканський, континентально-європейський, доіндустріальний (ав­торитарно-патріархальний) і тоталітарний.

Англо-американська політична культура є світською й праг­матичною, виступає як зіткнення групових інтересів, кожен з яких має право на існування. Культура вирізняється загальнона­ціональним консенсусом, за партійними симпатіями визначається як центристська. Електорат обох провідних партій Сполучених Штатів (республіканської та демократичної) тяжіє до центру, що виключає як правий, так і лівий радикалізм.

Континентально-європейська політична культура має зміша­ний або перехідний — між традиційним і сучасним суспільст­вом — характер. Водночас зі світським сприйняттям політики як зіткнення групових інтересів тут зберігається розуміння політики як боротьби ідеалів, двобою Добра й Зла. Електорат поляризуєть­ся на лівих і правих за очевидної слабкості центру. Партія, що перемогла, намагається здійснити національну історію «спочат­ку», «переграти» її. Переможена сторона чекає свого часу, щоб переінакшити діяння своїх політичних супротивників.

Останнім часом континентально-європейська культура тяжіє до центризму, принципів плюралізму, готовності захищати права політичної меншості, нагадуючи тим самим англо-американську.

Авторитарно-патріархальна політична культура визнає го­ловною цінністю сім’ю. Суспільство розглядається як велика ро­дина на чолі з «батьком». Ідеалом цієї культури є «цар-батюшка». Оскільки його піддані є соціально вразливими, захистити їх може насамперед володар. Водночас підлеглим притаманні як вірність царю, так і прагнення до свободи.

Тоталітарна політична культура ідеалом уважає людину, спосіб дій якої нагадує виконання автоматизованих операцій. Ця культура намагається зруйнувати традиційні культурно-цивіліза- ційні цінності, дискредитувати їх.

Більш сучасним є цивілізаційний підхід — виокремлення типів політичної культури на основі цивілізаційного устрою особливих півсвітів: Заходу та Сходу, цінності й традиції яких є фундамен­том майже всіх існуючих політичних культур.

Вважається, що Західна цивілізація ввібрала краще з респуб­ліканської спадщини Греції та Риму: принципи республіканізму, систему громадянських прав, свобод та обов’язків. Величезна роль належить християнству, яке поєднало права та свободи лю­дини з релігійно-моральними цінностями. Економічною основою західної культури стала приватна власність, формування впливо­вого середнього класу. Все це створило досконалу культурну си­стему.

Західній цивілізації притаманні такі політичні цінності:

— перевага множинності форм політичного життя, змагаль­ний тип участі у владі, перевага ускладненого типу організації влади (наявність партій, груп тиску тощо);

— раціональне ставлення до виконання правлячими елітами та політичними лідерами своїх функцій, усвідомлення необхідно­сті контролю за їх діяльністю з боку громадян;

— домінування загальнодержавних законів над приватними нормами й правилами поведінки;

— доволі відчутний рівень ідеологізованості політичних по­зицій громадян.

Серед політичних цінностей Східної цивілізації можна на­звати такі:

— домінування виконавчих «ролей» громадян у політичному житті, перевага колективних форм політичної участі, позбавле­них індивідуальної відповідальності;

— тяжіння до авторитарного типу правління, спрощених форм організації влади, пошук харизматичного лідера;

— сакралізація правителів та їхньої діяльності, відсутність пе­реконання в необхідності їх контролю;

— домінування місцевих прав і звичаїв (місцевого права) над формальними настановами держави;

— невисокий ступінь ідеологізованості позицій громадян.

Водночас, аналізуючи типи політичних культур, не слід пере­більшувати значення будь-якої з них.

Усесвітня історія багатьом уявляється як невпинний перемож­ний поступ західної цивілізації, яка скрізь демонструє свої пере­ваги. Це надто спрощений підхід, перебільшений на користь За­ходу. Цивілізації та культури Заходу та Сходу активно взає­модіють і впливають одна на одну. Вони здатності досягти схо­жих результатів, ідучи до мети різними шляхами й застосовуючи різні методи. Сучасний світ надзвичайно великий і складний, щоб ним можна було управляти з одного центру. Крім того, будь- яка цивілізація, зокрема й західна, не настільки бездоганна й уні­версальна в своїх політичних потенціях, щоб бути еталоном для всього світу.

Набув поширення поділ політичних культур на її тоталітар­ний, плюралістичний і перехідний типи. Тоталітарна культура ґрунтується на принциповій одномірності соціального, економіч­ного та духовного життя суспільства, його тяжінні до стирання політичного, ідеологічного та іншого розмаїття, до монополізму, тотального контролю, згортання прав і свобод людини. Плюралі­стичний тип політичної культури стверджує багатоманітність, множинність усіх форм матеріального, політичного, ідеологічно­го, соціального буття, свободу думки й вибору в межах закону, вільну змагальність і конкуренцію, захист прав і свобод людини. Перехідний тип політичної культури (від тоталітарного до плю­ралістичного) притаманний більшості постсоціалістичних країн, зокрема й Україні.

Оскільки в більшості випадків перехід здійснюється в напрямі демократії, варто визначити демократичний тип політичної культури. Він характеризується толерантним ставленням до різ­них політичних поглядів та опозиції, визнанням прав і свобод людини вищою політичною цінністю. Демократична політична культура — це культура громадянського суспільства. Саме в його межах виявляється плюралізм, поєднуються та взаємно врахову­ються інтереси різних соціально-політичних суб’єктів, виникає довіра людей один до одного й до влади.

За територіально-національною ознакою виокремлюють наці­ональний тип політичної культури.

Політична субкультура — це інтегрований вияв особливо­стей політичної культури певної соціальної групи, який від­різняє її від культурних характеристик іншої групи людей. Водночас складовою політичної субкультури соціальної групи є найтиповіші риси політичної культури суспільства, у яке ця гру­па інтегрована.

Групові особливості зумовлені відмінностями в соціальному стані людей, освітніми, статевими, віковими, етнічними, релігій­ними та іншими чинниками. Це дає підстави стверджувати про політичну субкультуру жінок, робітників, підприємців, селян, ве­теранів, молоді. Приміром, молодіжну субкультуру вирізняють гострота сприйняття політичних подій, емоційність, нерідко не­достатня зваженість оцінок, тяжіння до всього нового, а подекуди бунтарство й апатія.

Наявність у суспільстві полярних політичних субкультур, їх ве­лика розбіжність породжують фрагментарну політичну культуру, яка є причиною суспільної нестабільності в суспільстві, породжує неповагу до національних і загальнолюдських цінностей.

Політико-соціологічний аналіз передбачає диференціацію полі­тичної культури залежно від її суб’єкта. Виокремлюють політичну культуру особистості, соціальної групи, суспільства загалом.

Показниками політичної культури особистості, на думку М. Остапенко (Україна), є:

— рівень загальної освіти, що формує рівень політичної ком­петентності, оскільки остання є також специфічним проявом за­гальної культури в політичній сфері;

— рівень знань про політику, потреба в отриманні нової інфор­мації;

— участь у суспільно-політичній діяльності (пасивна / активна);

— досвід і вміння прогнозувати політичні події, керувати со­ціально-політичними процесами, впливати на діяльність держав­них органів;

— цінності та цілі політичної діяльності (абстрактні — конк­ретні, відкриті — закриті, демократичні — недемократичні);

— засоби, що застосовуються для досягнення мети (законні — незаконні, мирні — насильницькі);

— дотримання закону, моралі, етичних норм.

Показниками політичної культури всього суспільства нау­ковець уважає:

— рівень освіти населення та можливість її здобуття;

— гуманістичну спрямованість політичної соціалізації;

— рівень свободи в отриманні та розповсюдженні політичної інформації;

— ефективність рішень політичних інститутів у контексті за­доволення потреб суспільства;

— ідеали та цілі суспільства, різних суспільних груп, влади та їх узгодження;

— наявність реальної можливості для громадян брати участь у політичному житті, наявність впливових конкурентних політич­них партій;

— ступінь захищеності населення від свавілля влади, злочин­ності;

— наявність легальних можливостей населення регулярно кон­тролювати й змінювати владу шляхом виборів;

— дотримання суб’єктами політики морально-етичних норм.

Різноманіття типів політичної культури дає можливість краще зрозуміти її сутність і напрями формування.

3.