Політична поведінка особи

У політиці є два основних типи політичної поведінки особи: політична участь та політична мобільність, тобто не­сприятлива дієвість. Обговорюючи політичні проблеми, люди ставлять найприродніше і розповсюджене питання: «За кого го­лосували (чи збираєтесь голосувати) на виборах?».

Ставлення. Ставленням називається невербальне (тобто безмовне) почуття з приводу конкретних подій та явищ полі­тичного життя, яким мотивуються вчинки або поведінка. Ос­нову невербального почуття становить те чи інше глибоко укорі­нене в світосприйнятті людини уявлення про цінності суспільного буття, її іноді неусвідомлені переконання й погляди, а також конкретні пристрасті та інтереси, що поділяються люди­ною. Людина тонкої душі, завжди далека від політики, раптом починає усвідомлювати громадянську відповідальність виборця і пояснює, чому віддає перевагу тому чи іншому кандидату на противагу іншим: «Мені мало що говорять їх промови, але по очах та манері поведінки такого кандидата можна бачити, що це — чесна людина».

Переконання. Поняття переконання тісно пов'язане з по­няттям віри. Часто, відстоюючи свою позицію, люди говорять, що вірять у щось. Насправді ж йдеться про оціночне судження стосовно якогось об’єктивного предмета або явища, що існують незалежно від ставлення до них людини. «Вірю в демократичну систему», «Вірю в Україну». Інша справа, коли віримо в щось та­ке, за ставленням до чого вважаємо, що є вагомі причини вважа­ти це правильним. «Вірю в торжество української національної ідеї». Тут віра відкриває уявлення про ідеальний варіант суспіль­ного розвитку. Співвідношення понять переконання й віра у полі­тиці може пояснюватися з позиції їх емоційної природи. Переко­нання здебільшого апелюють до розуму і глузду людини, тоді як віра апелює до почуттів і серця. Переконання визначають полі­тичну поведінку людей у тих випадках, коли вважаються вірними й правильними. Переконання більш усвідомлене явище, аніж ста­влення. Переконання у політиці є зовсім не те ж саме, що знання. Людина, мабуть, не знає про природу тих або інших речей, поки не переконається в їх реальному існуванні. Різні люди можуть мати кардинально різноманітні переконання, і всі будуть вважати себе правими. Якщо людина переконується в тому чи іншому явищі, події, її важливості й корисності, то виявляє реальну полі­тичну поведінку і приймає рішення або діє, підтримуючи або ви­ступаючи проти тощо.

Думка. Існує дві основних відмінності між думкою та переко­нанням.

Інтерес. Поняття «інтерес» має багато визначень. Інте­рес — це певна індивідуальна чи групова настанова на досягнення бажаного результату або на вирішення питань на свою ко­ристь. Інтереси в політиці постійно трансформуються і пересі­каються, діючи на кількох рівнях консолідації: індивідуальному, груповому, корпоративному, соціально-класовому.

Цінності. Ще однією підставою прийняття політичних рішень виступають цінності. Цінність — це суттєво значущий і глибоко усвідомлений нормативний принцип з широкою сферою застосу­вання. Ціннісні орієнтири формуються в особистості в результаті впливу тих чи інших настанов у процесі виховання як похідних від морально-етичних принципів, якими особа керується у житті.

Політична іммобільність — це виключення людини з політич­ного життя, її відчуження від політичної влади, своєрідна негати­вна різновидність результату політичної соціалізації особи. Полі­тична іммобільність може виражатися в різних формах: апатія до політичних подій, байдужість до політичних явищ, подій, бойкот виборів, різних політичних акцій. Політична іммобільність зумо­влюється відсутністю збалансованості в механізмах політичної соціалізації на соціальному, соціально-психологічному та між- особовому рівнях, панування відповідного типу політичної куль­тури чи неприйняття існуючого політичного режиму тощо.

Залучення особи до реалізації владних політичних відносин або протидія їх здійсненню і є політична участь. Саме тут людина виступає як суб’єкт політики. Але в житті різних людей політика займає неоднакове місце. Політолог Макс Вебер виділяв три типи політиків. Перший — політики з випадковості. Це ті, хто від ви­падку до випадку беруть участь у виборах, висловлюють свою думку на референдумах тощо. Другий — політики за сумісницт­вом — депутати від певних регіонів населення в представниць­ких органах влади, беруть участь в обговоренні проблем еконо­мічного, соціально-політичного та духовного життя суспільства тощо. Для них політика не стала «справою життя» ні матеріаль­но, ні ідейно, ні морально. I третій тип — політики за професією. Це люди, які присвятили себе політиці. Політика — головне в їх житті й діяльності. Політична діяльність таких людей — основне джерело засобів існування, професія. Проявляється це у політич­ному лідерстві або постійній роботі в політичних установах тощо.

Майже аналогічна класифікація політичної активності людини, запропонована політологом Габріелем Алмондом, який виділяє не три, а шість типів політичної активності, враховуючи неоднаковий рівень свідомості людини у політиці. Проте, в політології виділя­ються основні форми політичної участі особи в суспільному житті: по-перше, масовою участю у політичному житті вважається чи­тання періодичної преси та ознайомлення з політичними переда­чами радіо, телебачення; звернення до державних та партійних ор­ганів, а також до редакцій газет, журналів, на радіо, телебачення з ініціативними пропозиціями про поліпшення існуючого стано­вища, критикою помилок і промахів органів державної влади то­що, якщо такі звернення виходять за межі особистих проблем і мають характер дій, що порушують суспільні інтереси; по-друге, участь особи, людини в діяльності, спрямованій на підтримку іс­нуючої політичної системи і структури або проти неї, участь у дія­льності політичних партій та громадських об’єднань, рухів і організацій, що виконують політичні функції (участь виконавча, організаторська, участь у проведенні й розподілі, рядова і в ролі лідера тощо.); по-третє, участь у виробництві і поширенні полі­тичної інформації; по-четверте, участь у мітингах, демонстраціях, політичних і економічних страйках та інших політичних акціях, аж до революційних дій; по-п 'яте, виконання політичних функцій в політико-владних структурах, в органах державної влади.

Практика показує, що активна участь громадян в управлінні є наслідком соціальних перетворень, особливо економічного роз­витку і підвищення добробуту та культури населення. Існує пря­ма залежність між рівнем економічного розвитку і темпами еко­номічного зростання, з одного боку, і суспільно-політичною активністю, — з іншого. Тут проявляються двосторонні взаємо­зв’язки. З одного боку, більш високий рівень політичної активно­сті сприяє прискоренню економічного розвитку, а з іншого, — прогрес, досягнутий в економічному розвитку, в підвищенні доб­робуту й культури населення, може сприяти вивільненню додат­кових сил та енергії для розвитку суспільно-політичної активнос­ті. Криза економіки викликає й політичну апатію, байдужість населення тощо. Але рівень політичної активності громадян не є лише наслідком суспільних перетворень. Результат змін політич­ної свідомості, політичної активності, ставлення до політики, а також свідомих дій мас визначає рівень політичної свідомості.

Чим же обумовлена політична участь особи в суспільно- політичному житті суспільства, та чи інша її форма? Політична участь особи, певно, визначається політичною системою, полі­тичними відносинами, соціальним середовищем, політичними і неполітичними факторами процесу політичної соціалізації. Якщо ж виходити з того, що людина —істота біосоціальна і в структурі особи виділяються соціальний та природний компоненти, то на участь конкретної людини у політиці, на її політичну поведінку впливають світогляд, політична свідомість та політична культура особи, її власні мета, цінності, стереотипи, настанови, мотиви, ін­тереси й потреби. Не можна забувати і про психологічні, біологі­чні якості особи (мислення, темперамент, волю, пам’ять, емоції, стан фізичного і психічного здоров’я, стать, вік тощо), також впливати на політичну поведінку людини. Згадаємо, як взаємна особиста, цілковито емоційна неприязнь відштовхувала один від одного Єльцина і Горбачова, Кравчука та Івашка, суттєво впли­вала на їх політичну діяльність.

Певний ступінь автономії людини, спроможність її, виражаю­чись визначенням Іммануїла Канта, «бути добродієм самому собі», самохіть обраним принципам, є теж наслідком процесу політичної соціалізації особи. Розглядаючи автономію людини як результат політичної соціалізації в процесі реалізації комплексу «інтересу», коли проводиться лінія дистанціювання людини від політичної влади, то при комплексі «примушування», «підкорення» політиза- ція особи має лише видимість. Звичайно ж, це бачиться парадок­сом: результат залучення людини в політику — її автономія, дося­гнута нею, свідоме усунення від політичного процесу.

Природно, з позицій науки про політику важливим є знищен­ня соціального відчуження людини і створення умов для всебіч­ного розвитку її сил і здібностей. Відчуження — поняття, що ха­рактеризує, по-перше, процес і результати перетворення продуктів людської діяльності (практичної — продукти праці, гроші, суспільні відносини та ін. — і теоретичної), а також яко­стей та здібностей людини у щось незалежне від людей і панівне над ними, по-друге, перетворення будь-яких явищ і стосунків у щось інше, аніж вони є самі по собі, викривлення і перетворення в свідомості людей їх реальних життєвих відносин. Але і ство­рення потужної матеріально-технічної бази виробництва, і зрос­тання продуктивності праці тощо не можуть замінити соціально­го відчуження людини. Економічні засоби можуть виступати і займати чільне положення, але тільки як умова забезпечення тих чи інших обставин. Подолання соціального відчуження здійсню­ється у сферах праці, політики й культури. Якщо ж йдеться про відчуження взагалі — то це соціальний процес, що характеризу­ється перетворенням діяльності людини і її результатів у само­стійну силу, панівну над нею і ворожу їй, відчуження людини від політичної влади підвищує політичну владу до рангу такої сили. Проблема подолання відчуження людини від політичної влади пов’язується з подоланням економічного відчуження.