Політичні конфлікти і кризи в суспільному житті

Конфлікти супроводжують всю історію людства. Де є люди, там є і конфлікти. Вивчення конфліктів є одним з головних завдань політоло­гії, а управління ними належить до найважливіших умов забезпечення соціально-політичної стабільності як всередині країни, так і на міжна­родній арені.

Що означає конфлікт?

Конфлікт (від лат. conflictus - зіткнення) - це протиборство суспі­льних суб’єктів з метою реалізації їх суперечливих інтересів, позицій, цінностей і поглядів.

Проблеми конфліктів привертали до себе увагу ще мислителів Стародавнього світу. Серед них певне місце належить Конфуцію, який джерело конфлікту розглядав у неосвіченості і невихованості, що приз­водять до порушення норм людських відносин. Злагода, вважав мисли­тель, має триматися на поняттях взаємності, золотої середини і лю­динолюбства. Серед його постулатів: “Не роби іншим того, чого не бажаєш собі, і тоді в державі і в сім’ї не будуть відчувати ворожнечі”, “Відповідайте на образу справедливістю”, “Благородна людина знає обов’язок, нікчемна - користь”.

Давньокитайський філософ і політичний діяч Мао-цзи вважав, що причина хаосу в суспільстві полягає у відсутності глави правління. Тому люди обрали наймудрішого і найдостойнішого, зробили його сином Неба для управління справами і встановлення єдиної для всієї Піднебесної справедливості. Мао-цзи належить вимога враховувати інтереси народу в процесі управління державою.

Видатний старогрецький філософ Платон причину конфліктів вбачав у властивостях людської душі, якій притаманні три початки - розумний, лютий та бажання і незбіжність їх інтересів. Тому він про­понував їх чітко регламентувати. Інший філософ античності - Арис­тотель наголошував: “Держава є інструментом примирення людей. Людина поза державою агресивна і небезпечна”.

Особливістю конфліктологічних ідей в епоху Середньовіччя була їх релігійна спрямованість. Зокрема, Фома Аквінський вважав, що “історія являє собою вічну битву двох царств - божого і земного”, а закони поділяв на два види: природні і людські.

Протягом Нового часу та Просвітництва були створені передумо­ви системного підходу в пізнанні явищ навколишнього світу, у тому чи­слі й у вивченні конфліктів. Характерні погляди на конфлікт містилися у працях Ф. Бекона, Т. Гоббса, Ж.-Ж. Руссо та інших.

Так, Ф. Бекон першим здійснив ґрунтовний аналіз сукупності при­чин соціальних конфліктів і детально розглянув матеріальні, психологі­чні і політичні передумови соціальних колізій. Він визнавав вирішальну роль матеріальних чинників у виникненні конфліктів, а головною причи­ною останніх вважав тяжке становище народних мас. Іншими причина­ми конфліктів він називав помилки правителів і соціальну заздрість.

Ж.-Ж. Руссо ідеалізував “природний стан”, оспівував його як щас­ливе дитинство людини (“Людина від природи добра, суспільство псує і розбещує людей”).

У першій половині ХІХ століття звертали увагу на проблеми конфліктології представники німецької класичної філософії - Е. Кант, Г. Гегель, Л. Фейербах.

І. Кант визнавав певну позитивну соціальну роль конфліктів у за­гальній історичній долі людського роду. Без них, стверджував він, всі найкращі задатки людства залишилися б нерозвиненими. Іншим було його ставлення до війни між державами. Він висунув проект установ­лення “вічного миру” шляхом створення космополітичного союзу само­стійних рівноправних держав, побудованих за республіканським типом.

На думку Г. Гегеля, “... головна причина конфліктів криється у соціальній поляризації суспільства”, отже, він радив: держава повинна представляти інтереси всього суспільства і регулювати конфлікти (через систему потреб, опікувати свободу і власність особи, виконання пра­восуддя).

Друга половина ХІХ і початок ХХ століття відіграли значущу роль у становленні науки про конфлікти, що було зумовлено такими факторами:

• накопиченням достатнього обсягу інформації про проблеми кон­флікту;

• насиченістю найсильнішими соціальними потрясіннями (війни, еко­номічні кризи, соціальні революції).

У цей період виникає марксистська (К. Маркс, Ф. Енгельс, В. І. Ленін) теорія конфлікту. Згідно з нею суспільні протиріччя є голов­ною рушійною силою соціальних змін. У соціально-антагоністичних формаціях вони реалізуються у формі класової боротьби.

Польсько-австрійський соціолог і юрист Л. Гумпилович свої погля­ди про природу соціального конфлікту сформулював у вигляді трьох основних тез:

• конфлікти є сутністю історичного процесу; у них різний характер, але вони є чинниками прогресу;

• диференціація суспільства на пануючих і підлеглих - явище вічне, як вічним є обумовлений цим конфлікт;

• конфлікти сприяють єдності суспільства і виникненню більш широ­ких об’єднань.

Німецький соціолог Г. Зіммель першим увів у науковий обіг термін “соціологія конфлікту” і описав закономірності соціальних конфліктів. У його тлумаченні конфлікт є нормальною і надзвичайно важливою формою соціального життя; він сприяє соціальній інтеграції, визначає характер конкретних соціальних утворень, зміцнює принципи і норми їх організації.

Починаючи з середини ХХ століття з’являються сучасні теорії конфліктів. Найбільш відомі серед них:

• теорія позитивно-функціонального конфлікту (Л. Козер);

• конфліктна модель суспільства (Р. Дарендорф);

• загальна теорія конфліктів (К. Боулдінг).

Американський дослідник Л. Козер стверджував, що не існує соці­альних груп без конфліктних відносин і що конфлікти мають позитивне значення для функціонування політичної системи суспільства і сприя­ють її змінам. Теоретична схема Л. Козера виглядає таким чином:

• чим більше негараздів у суспільстві, тим вища вірогідність того, що соціальні групи стануть ініціаторами конфліктів;

• чим гостріший конфлікт, тим більша вірогідність, що в конфлікт­них групах складуться централізовані структури прийняття рішень і вищою буде моральна згуртованість її членів;

• чим менше в учасників конфлікту згоди з приводу його цілей, тим триваліший конфлікт;

• чим краще лідери конфліктних груп зможуть зрозуміти, що цілковите досягнення мети обходиться дорожче, ніж перемога, тим коротшим буде конфлікт.

Німецький вчений Р. Дарендорф вважає конфлікт перманентним станом соціального організму. На його погляд, сам факт відсутності конфлікту є аномалією. Р. Дарендорф виділяє не тільки негативні факто­ри конфлікту, а й позитивні: конфлікт є джерелом інновацій, соціальних змін, але мають перспективу еволюційні зміни, а не революційні пере­вороти.

Американський соціолог та економіст К. Боулдінг, автор “загальної теорії конфлікту”, стверджує, що всі конфлікти мають загальні елементи і загальні взірці розвитку. Тому знання “загальної теорії конфліктів” дозволить суспільним силам контролювати їх, управляти ними, прогно­зувати їх наслідки.

Як виникає конфлікт?

Люди неоднаково сприймають і оцінюють ті чи інші події, і це досить часто призводить до спірних ситуацій. Якщо остання несе в собі загрозу для досягнення мети навіть одному із учасників взаємодії, то виникає конфлікт. Отже, конфліктна ситуація - це основна умова виникнення конфлікту на підставі порушення балансу інтересів учас­ників взаємодії. Тому конфлікт справедливо розглядають як наслідок розвитку суперечності.

Суперечність переростає у конфлікт, якщо існують його основні ознаки, а саме:

• необхідною умовою конфлікту є наявність, як мінімум, двох про­тилежних сторін (це можуть бути індивіди, групи, класи, навіть культури, етноси, конфесії, релігійні секти, партії, партійні фракції тощо);

• конфлікт виникає тільки тоді, коли сторони домагаються вигоди, користі, зиску за рахунок одна одної (успіх однієї сторони означає неуспіх, поразку другої);

• дії конфліктуючих сторін спрямовані на досягнення несумісних і взаємовиключних цілей (цінностей) і, отже, зіштовхуються;

• одним із важливих аспектів конфліктних відносин є влада (при конф­лікті завжди висувається намагання досягнення, зміни або збережен­ня суспільної позиції - спроможності контролювати і направляти поведінку іншої сторони);

• конфліктні відносини являють собою основу суспільних процесів і відіграють важливу соціальну роль;

• конфліктний процес являє собою тимчасову тенденцію до порушен­ня взаємовідносин між сторонами;

• конфліктні відносини не руйнують систему, а скоріше, сприяють змінам соціальних норм і орієнтацій.

Поняття політичного конфлікту визначає боротьбу за вплив у си­стемі політичних відносин, за доступ до прийняття загальнозначущих рішень, за монополію своїх інтересів, тобто за все те, що становить зміст влади і політичного панування.

Політичний конфлікт - це зіткнення, протиборство політичних суб 'єктів (націй, держав, класів, політичних партій), цінностей, погля­дів, що зумовлені становищем і роллю влади. Тобто це різновид взає­модії двох і більше сторін, які сперечаються між собою щодо владних повноважень.

Об’єктом політичного конфлікту є державна влада, предметом - боротьба за володіння нею, устрій державних інституцій, політичний статус соціальних груп, цінності, які є базою політичної влади.

Серед причин політичних конфліктів у тоталітарних режи­мах є:

• надмірна централізація влади;

• відсутність можливості легальної політичної протидії існуючій владі;

• всезагальна ідеологізація суспільного життя і жорстка “боротьба” з інакомислячими;

• жорсткий контроль за отриманням, обробкою і розповсюдженням інформації;

• розрив між декларованими принципами і фактичною стороною по­літики (подвійні стандарти в політиці, ідеології, житті, моралі);

• відсутність діючого механізму впливу громадян на політику держави і, як наслідок, невдоволеність простих людей існуючим способом життя.

У ліберально-демократичних режимах політичний конфлікт виникає через питання влади (одні управляють і командують, другі - вимушені підпорядковуватись і виконувати вказівки).

Конкретні причини політичних конфліктів лежать в основі пове­дінки протилежних сторін, які в більшості випадків несумісні.

Різноманітною є мотивація групових політичних конфліктів:

• економічні труднощі;

• політичні симпатії і антипатії;

• домагання політичного лідерства;

• національна гордість і зневага до інших національностей і багато інших.

Не менш багатогранні причини політичних конфліктів на між­народній арені:

• територіальні претензії однієї країни до іншої (всупереч діючим між­народним договорам);

• національна пригніченість;

• нерівне становище державної нації і національних меншин, особливо з прикордонною праматірною державою та інші.

Політичний конфлікт вічний, позаяк неможливе створення такої суспільної системи, при якій потреби всіх були б цілком задоволені. Але домагатися цього потрібно.

Конфлікт може бути стимулятором і рушійною силою соціальних змін. Разом з тим конфлікт може виконувати руйнівну функцію. Серед позитивних і негативних функцій конфліктів політологи виокрем­люють такі:

• сигнальна функція характеризує конфлікт як показник певного стану суспільства; виникнення конфліктної ситуації сигналізує про роз­лад у соціальних зв’язках і стосунках; це симптом неблагополуччя, який спонукає до певних перетворень у суспільстві;

• інформаційна функція межує з сигнальною, хоча і не тотожна їй; появи конфліктної ситуації в її конкретиці містять певну інформацію про причини, що її породжують, а з’ясування цих причин є перед­умовою та вихідною базою для розв’язання конфліктів;

• диференційна (від лат. differentis - поділ, розчленування) функція визначає процес розчленування, що виникає під впливом конфлікту, який часто проходить через зміни і руйнування попередніх соціаль­них структур;

• динамічна (від грец. dynamikos - силовий, зміна якого-небудь явища під впливом діючих факторів) функція полягає в прискоренні темпу соціальних змін (ця функція свого часу була відмічена засновни­ками марксизму, які вважали класову боротьбу силою історичного прогресу);

• інтегруюча (від лат. integration - об’єднання в ціле яких-небудь частин) і дезінтегруюча (від лат. desintegratio - розпад цілого на свої складові частини) функції пов’язані з тим, що політичний конфлікт не тільки створює умови для об’єднання окремих індивідів, груп, партій на основі можливої ідентифікації своєї позиції із загального, але і створює протилежну тенденцію зі свого середовища тих, хто займає особливу позицію;

• демаскуюча (від франц. demasqner - зірвати маску, виявити) і мас­куюча (від франц. мasqner - приховувати справжні наміри) функ­ції існують, коли політичні конфлікти виявляють дотепер скриті проблеми суспільства (люди починають про ці проблеми не тіль­ки думати і говорити, а й намагаються протистояти їх негативно­му впливові);

• прогресивна функція є збірною, оскільки в ній синтезовані всі ін­ші (після розв’язання конфлікту досягається конкретна позитивна якість);

• регресивна функція виражається в соціальних витратах і прямих зби­тках - людських життях, знищенні ресурсів, занепаді моралі тощо.

Як свідчить історія, війни, революції, страйки і їм подібне, сус­пільно-політичні конфлікти так чи інакше сприяють досягненню про­гресу чи регресивним перетворенням. Очевидно, оцінка результатів того чи іншого конфлікту можлива лише через певний час.

Складною за своєю багатогранністю є типологія політичних кон­фліктів. З погляду масштабів і рівнів прояву розрізняють зовнішньопо­літичні (міждержавні) і внутрішньодержавні конфлікти.

Зовнішньополітичні конфлікти - це конфлікти між двома або кількома державами за сфери впливу і панування на світовій арені. Вони можуть виникнути внаслідок розбіжності територіальних, еконо­мічних, військових та інших інтересів між державами.

Внутрішньодержавні конфлікти можуть виникнути між полі­тичною елітою і масами. Це відбувається тоді, коли правляча еліта не виражає корінних інтересів більшості.

Крім того, політичні конфлікти класифікуються за такими крите­ріями:

• за причинами, що породили їх (всі вони знаходяться в соціаль­них підсистемах, з якими пов’язана політична система глобального суспільства);

• за соціальним складом конфліктуючих сторін (міжособові, між- групові, внутрішньогрупові, міжкласові, міжнаціональні);

• за динамікою розвитку (гострі, такі, що загострюються, згасаючі, хронічні);

• за часовими характеристиками (довготривалі і короткострокові);

• за технологіями дій сторін (із застосуванням і без застосування насилля);

• за причиною мотивації (дійсні, випадкові, приховані, помилкові);

• за соціальними цілями та їх наслідками - такі, що трансформують соціальну систему, і такі, що її реформують.

Згідно з якісною характеристикою, що відображає ступінь ради- калізації соціально-політичних змін, виділяють обмежені і радикальні конфлікти.

Обмежені конфлікти передбачають часткові зміни у політиці владних структур та їх діях, а радикальні конфлікти своїм джерелом мають суперечності між корінними політичними інтересами і потребами великих соціальних верств. Вони поділяють суспільство на дві воро­гуючі протилежні сили.

Політичні конфлікти відрізняються один від одного ще за одним критерієм - на якому політичному полі вони виникають і розгорта­ються:

• на вищому рівні організації влади чи регіональному, або місцевому;

• в центрі політичної системи чи на периферії.

Деякі вчені дотримуються поділу конфліктів на неантагоністичні (примиренні) та антагоністичні (непримиренні). Вони вважають, що невміння чи небажання вирішення неантагоністичного конфлікту спри­яють його переходу в хронічну форму і навіть переростанню в антагоні­стичну. Натомість пошук взаємних компромісів, способів урегулювання конфліктів може зняти гостроту й перевести конфлікт на неантагоніс­тичний.

Відомі ситуації імітації конфлікту як спроби ідеологічного, полі­тичного, морального тиску. Такі конфлікти називають уявними, але вони можуть перетворитися на реальні, якщо виникне протиборство між сторонами, чиї інтереси опиняться під загрозою.

Політичні конфлікти можуть перерости в політичні кризи.

Політична криза - це переломний стан політичної системи сус­пільства, який виражається у поглибленні і загостренні конфліктів, у різкому посиленні політичного напруження і нестабільності.

Внутрішньополітичні кризи можливо вибудувати за ступенем їх безпеки для суспільної стабільності: урядова криза, парламентська і конституційна криза.

Урядова криза часто виникає в тих країнах, де кабінет міністрів формується за участі парламенту на коаліційній основі. Це створює вірогідність виникнення непорозумінь з наступною відставкою окремих членів уряду.

Парламентська криза проявляється у формі політичної боротьби різних фракцій, які орієнтуються на прямо протилежні підходи у прий­нятті законів і в оцінці діяльності уряду. Це робить неможливим прийняття якихось рішень, що призводить до паралічу законодавчої діяльності парламенту.

Конституційна криза виникає не випадково Їй передують консти­туційні конфлікти. Це можуть бути і конфлікти, породжені внутрішніми суперечностями самої конституції, її недосконалістю, неточністю фор­мулювань та ін. У таких випадках удосконаленню конституції слугує тлумачення її статей Конституційним Судом або внесення в неї поп­равок парламентом. Друга група конституційних конфліктів - це конфлікти органів державної влади з конституцією; намагання обійти конституційні норми внаслідок політичного розрахунку або через пра­вову неграмотність. Конфлікт застарілої конституції із новою політич­ною реальністю може перерости в конституційну кризу.

Особливою формою політичних криз є революція, контрреволю­ція, повстання, путч, заколот, війна тощо.

Універсальних способів чи шляхів подолання конфліктів немає. Однак політологія вказує на деякі засоби регулювання конфлікту, а саме:

1) компроміс (від лат. Compromissum - погодження між протилежними сторонами, досягнуте взаємними поступками);

2) примиренність на підставі примусовості (спосіб насилля), що дозво­ляє ігнорувати аргументи супротивника.

Розв'язання конфлікту - це не просто послаблення його руйнівного потенціалу, але й усунення змісту самого конфлікту, його предмета. Конфлікт є вирішеним, якщо всі учасники беззастережно визнають досягнуті домовленості, а проблеми, які породили політичне протибор­ство, не стають предметом конфлікту.

Інструментами вирішення конфліктів є:

• переговори (вони дають змогу дійти згоди, відкривають шлях до співробітництва сторін, що конфліктують);

• використання сили (примусові санкції, закону, в тому числі норм міжнародного права);

• мирне протиборство сторін на основі зближення їхніх позицій та інтересів через посередника (роль посередника можуть вико­нувати слідчі або погоджувальні комісії);

• арбітраж (сторони, що конфліктують, добровільно передають свої суперечності для розгляду третій стороні, рішення якої обов’язкове для обох сторін);

• референдум і вибори (в ролі арбітра як у першому, так і в другому випадках є самі громадяни).

Важливим арбітром у політичних конфліктах є Конституційний Суд. У більшості країн він вирішує конфлікти, які виникають:

а) між законодавчими і виконавчими органами;

б) між центральними органами і її суб’єктами;

в) між державними органами і політичними партіями, громадськими організаціями та об’єднаннями.

Правові питання регулювання політичного конфлікту можуть бути предметом розгляду і пленарних засідань законодавчого органу країни.

Питання управління політичних конфліктів на міжнародному рівні здійснюють міжнародні організації (ООН, особливі її підрозділи, ПАРЕ, НАТО та інші).

Отже, розв’язування конфлікту може відбуватися різними шляха­ми, залежно від масштабів, складу учасників, глибини його розвитку.

3.