Міжнародні конфлікти та війни

Ще в сивій давнині — Греція, Рим, Китай, Єгипет та ін., потім в середні віки, в епоху феодалізму, в період розвитку капіталізму — вважалося природним прагнення до поширення влади держави на нові райони, життєвий простір, з якими держа­ва входила в суперечки.

Війна — організована збройна боротьба між державами, класами або націями. Війна сприймалася як властиве історії і, особливо міжнародним відносинам, явище. Війна тісно зв’язана з політикою.

В межах загальної еволюції політичної думки в філософії тео­ретично осмислювались міжнародні відносини. Приділялася ува­га проблемам взаємодії моралі та насильницької зовнішньої полі­тики. Розглядаючи питання про вище благо, про доброчесність єдиних джерел щастя, про суперечність морального боргу і осо­бистої користі, давньоримський філософ і політичний діяч Марк Тулій Ціцерон висуває тезу про «справедливу і благочестиву вій­ну», що могла вестися або для помсти за завдане зло, або для ви­гнання з країни ворога, який вторгся.

В ХХ ст. багато політологів, особливо які належать до школи політичного реалізму, широко використовують в працях з теорії міжнародних відносин творчу спадщину філософів і мислителів Античності та Середньовіччя — Фукідіда, Нікколо Макіавеллі, То-маса Гоббса та ін. Засновник прагматичної історіографії Фу- кідід з Афін розглядає історичні події в органічному зв 'язку з ру­шійними силами та шляхами розвитку, намагається дати аналіз політичних процесів. Оцінюючи події з позицій антропології і психології, Фукідід вважав неминучим їх повторення в майбут­ньому (наявність початку ідеї історичного кругообігу, цикліч­ність розвитку суспільства) завдяки властивостям людської при­роди, а не будь-яких міфічних або космічних джерел. Немало цікавих узагальнень дій політичного лідера, в тому числі й у міжнародних справах, залишив Нікколо Макіавеллі. В трактаті «Государ» ним пропонується звід правил успішної політичної поведінки: «Воістину пристрасть до завоювань — справа приро­дна і звичайна, і тих, хто враховує при цьому свої можливості, всі схвалять або ніхто не засудить...». Нікколо Макіавеллі підкрес­лює, що та війна справедлива, яка необхідна, і та зброя священна, на яку єдина надія.

Важливі зміни в міжнародній політиці відбуваються після ве­ликих географічних відкриттів XV століття, в міру розвитку капі­талізму в Європі та зростаючої інтернаціоналізації економічних зв’язків: міжнародна політика набуває глобального характеру. В 1494—1529 роках між Іспанією і Португалією підписуються до­говори, за якими поділеним між ними виявився майже весь не єв­ропейський світ. І хоча загальна тенденція розвитку світового співтовариства залишалася незмінною, все ж згодом претенденти на світову гегемонію змінювалися. В XIX ст. влада Британської імперії поширювалася на чверть земних територій (без Антарк­тиди), Російської імперії — на одну шосту, а Франції — на одну десяту. Більше половини поверхні планети контролювали три держави: практично вся Земля виявилася поділена на колоніальні володіння, імперії.

В Європі не менш цікаві зрушення сталися після наполеонів­ських війн. В результаті Віденського конгресу 1815 р. на конти­ненті складається система міжнародних відносин — європейсь­кий концерт. Тоді ж створити регульовану модель європейської політики, що виключала можливість європейської політики, різ­кого пере-розподілу могутності на користь будь-якої держави, спробува-ли п’ять монархій: Росія, Англія, Австрія, Пруссія, Франція. Посилення однієї держави викликало зближення інших, вимагало компенсуючих відступів, силових маневрів тощо. При здійсненні світової політики європейського концерту роль голо­вного балансира зуміла зіграти Великобританія і добилася найбі­льших успіхів у світових справах: XIX століття на Заході імену­ється Пакс Британіка аналогічно з римським періодом історії. Століття, коли відсутні загальноєвропейські війни, викликає ін­терес сучасних політологів, соціологів до розкриття самої суті механізму європейського концерту.

XX століття багате на міжнародні події. Господарське взаємо­проникнення розвинутих держав, ростаюче фінансове переплетін­ня та поширення політичної взаємодії, створювали надійну основу для мирного розвитку. Ще на початку сторіччя філософи, соціоло­ги, досліджуючи розвиток світового співтовариства, доводили, що фінансово-економічна взаємозалежність держав виключає війну і вирішення спірних проблем за допомогою сили. I все ж століття виявилося найкривавішим в історії: сучасне XX століття породи­ло світові війни, в яких брали участь десятки країн і мільйони лю­дей. В першій світовій війні брало участь 38 держав, мобілізовано 74 млн солдат, а унесла війна 10 млн людських життів, 20 млн поранено та контужено. В другій світовій війні брало участь вже 72 держави, поставлено під рушницю 110 млн солдат. Загальні людські втрати досягли майже 60 млн, а також більше 20 млн загинуло в «локальних» конфліктах за два десятиріччя «холодної війни» — після другої світової війни. На зміну протиборству, коа­ліціям та воєнним союзам імперій прийшла після першої світової війни Версальсько-вашингтонська система міжнародних відно­син, продумана і запропонована державами-переможцями — Анг­лією, Францією, Італією, Японією і США. У центрі Версальсько- вашингтонської системи стояла міжнародна організація — Ліга Націй, що ставила метою узгоджувати інтереси країн — учасниць у сфері безпеки. Ініціатором її створення став президент США Ву­дро Вільсон, професор юриспруденції і політичної економіки При- стонського університету. Але США не ввійшли до Ліги Націй че­рез надмірні поступки, зроблені Вудро Вільсоном Англії та Франції.

Для створення післявоєнної системи міжнародних відносин, що гарантує безпеку і співробітництво в світі, багато зусиль до­дали учасники антигітлерівської коаліції. В 1943 році відбулась в Москві конференція СРСР, США і Англії, яка прийняла рішення про використання їх збройних сил після війни тільки на основі взаємної згоди. В 1943—1945 роках відбулися в Тегерані, Криму, Берліні конференції СРСР, США, Англії і Франції, що розглядали проблеми післявоєнної побудови миру в Європі. В 1945 році за­снована Організація Об’єднаних Націй. Підписані двосторонні договори про взаємодопомогу СРСР і Англії, СРСР та Франції та ін. Проте незабаром, після розгрому фашистської Німеччини, Італії та імперіалістичної Японії і встановлення миру, почалися незгоди між державами-учасниками антигітлерівської коаліції, розігралася «холодна війна». Реально система міжнародних від­носин, що тоді сформувалася, істотно відрізнялася від розробле­них у воєнну пору проектів системи світових відносин і післяво­єнного упорядкування світу і безпеки народів. Протистояння, що виникло між великими державами-переможцями у війні, розко­лоло Європу, а ядерне залякування, гонка озброєнь, воєнні конф­лікти і локальні війни, що почастішали в різноманітних регіонах світу, при прихованій або явній участі великих держав, психоло­гічна війна з всюдисущим образом ворога, блокади та ембарго характеризували етап світової політики, що тривала чотири деся­тиріччя. Але все ж міжнародні відносини розвивалися інтенсив­но. Науково-технічна революція, що розгорнулася в другій поло­вині XX століття, виявляє величезний і зростаючий вплив на формування майбутнього людства, стала радикальним технологі­чним переворотом у розвитку продуктивних сил суспільства, прологом нової технологічної епохи всесвітньої історії. Сучасна індустріальна цивілізація характеризується рядом основних рис: утилітарне ставлення до природи, нагромадження екологічних боргів; орієнтація, насамперед, на інтенсивний шлях розвитку, створення транснаціональних корпорацій; зведення людини до ролі фактора виробництва, орієнтація на тиражування моделі людини-виконавця, розщеплення особистості; товарне виробни­цтво та ринок; представницька демократія та плюралізм тощо.

Історичний розвиток індустріальної цивілізації в сучасних умовах уперся в межі виживання людства. Адже всякий радика­льний технологічний переворот викликає глибокі якісні зміни не тільки в продуктивних силах суспільства, але й перетворює, удо­сконалює виробничі відносини, сам спосіб життя людей, супро­воджується розширенням обміну їх діяльності. З 80-х років Xx ст. почався новий етап науково-технічної революції, що відкри­ває перспективи дальшого прискорення розвитку продуктивних сил суспільства і збагачення його духовного життя. Провідними пріоритетними напрямками нового етапу науково-технічної ре­волюції стали: мікроелектроніка, інформатика, робототехніка, біотехнологія, створення матеріалів із заздалегідь заданими вла­стивостями, приладобудування, ядерна енергетика, аерокосміч­на промисловість та ін. В економіці розвинених країн на базі те­нденції до усуспільнення виробництва поступово росте і роль держави. Поряд з появою більше 100 нових суверенних незалеж­них держав, фактор зростання ролі держави в економіці всту­пає в своєрідні суперечності з транснаціоналізацією в економіці та інтеграцією в політиці. Якісно змінюються засоби впливу держав на сусідні та віддалені держави. Поширюються канали впливу. В міру нагромадження ядерної зброї змінювалися акцен­ти. Ядерна війна не могла вже бути раціональним продовженням політики. Гонка озброєнь з військово-технологічного змагання дедалі більше перетворювалася в засіб економічного виснаження. Нагромадження озброєнь перестало означати зміцнення безпеки. Дедалі більше загострювались соціально-економічні та екологіч­ні проблеми, розвиток багатоступінчастої структури міжнарод­них організацій, сковувались реаліями протиборства великих держав світу, стояли перепоною на шляху взаємовигідного спів­робітництва. На рубежі 90-х років закінчення холодної війни створило нові умови розвитку міжнародних відносин.