Розвиток політичної думки в Україні

Зародження вітчизняної політичної думки (X—XVII cm.). Перші писані пам’ятки інтелектуальної скарбниці України, які дійшли до сучасних поколінь, припадають на X—XI ст. — період зміцнення та розквіту Руської (Київської) держави.

Головним джерелом світорозуміння духовних фундаторів Київської Русі були Старий та Новий Заповіти, релігійні постула­ти отців церкви Афанасія Олександрійського, Василія Великого, Григорія Богослова та Іоанна Златоуста.

Завдяки літописцям до нас дійшли деякі політико-правові до­кументи згаданого періоду — договори Русі з Візантією X ст., «Руська правда», церковні устави Володимира Великого та Яро­слава Мудрого. Окрасою XI ст. стала «Повість минулих літ» He- стора-літописця та проповідь «Про закон і благодать» митропо­лита Іларіона.

У літописаннях духовенства збереглися й інші важливі па­м’ятки XI—XIII ст.: «Збірник Святослава», лист Володимира Мономаха до Олега Святославича, його «Повчання дітям», по­слання Митрополита Никифора Володимиру Мономаху, «Слова» Кирила Туровського. У згаданих творах порушено проблеми по­літики, мистецтва державного управління, моралі, соціально- економічного становища людей. Автор «Слова про Ігорів похід» першим на Русі висловив думку про виникнення держави на ґрунті суспільного договору між князем і народом.

Патріотичним прагненням єднання руських земель навколо Києва, закликом до сильної, централізованої політичної влади князів проникнутой Галицько-Волинський літопис (1201—1292).

Під час перебування більшої частини українського народу під зверхністю Литви й Польщі (XIV—XVII ст.) «шляхетська демок­ратія» орієнтувалася на «Руську правду», приписи якої діяли до середини XV ст.

XIV—XVII ст. позначені домінуванням літературно-політич­них студій теологічного характеру, непростим діалогом побор­ників католицизму та православ’я. У 1620 р. зусиллями гетьмана Петра Сагайдачного було відновлено київську православну мит­рополію. Важливою заслугою митрополита Петра Могили (1596—1647) стало заснування Лаврської школи, Київської коле­гії, що згодом перетворилася на Києво-Могилянську колегію (академію) — кузню українських мислителів і державних діячів.

Політична думка українського Відродження (кінець XVIII— початок XX ст.). Провісниками національно-політичних ідей цієї доби слід вважати автора «Історії Русів» та видатного літератора І. П. Котляревського (1769—1838) — співця волелюб­ності, патріотизму, скромності, мужності, наполегливості, відва­ги, винахідливості українського характеру. Його «Енеїда» — це концепція людини, сповненої гідності й духовної незалежності, здатної боротись за вищу суспільно-політичну цінність, утілену у власній державі. Мислитель відкидав становий поділ суспільства, кріпосне право, стверджував велич індивіда не за посадою, а як рівного серед рівних громадян, вимагав утілення природних прав людини у практику, рішуче засуджував самодержавне гноблення особистості.

В. В. Капніст (1758—1823) в «Оді на рабство» (1782) рішуче виступив на захист прав людини, проти скасування державної ав­тономії України, мріяв про національно-визвольне повстання проти Росії з прусською допомогою.

Харківський професор Й. Б. Шад (1758—1834) у підручнику «Природне право» (1814) обстоював ідеали свободи совісті, дум­ки, права на освіту, гасла національної державності, уявляв дер­жаву й систему держав як єдиний організм, відкидав деспотизм, розвивав геополітичні доктрини.

Принциповим послідовником французьких просвітителів був перший ректор Харківського університету І. С. Рижський (1761— 1811).

Репресій з боку царського уряду зазнав відомий економіст В. Н. Каразін (1773—1842), особливо за ліберально-демократичні проекти перебудови державного управління Росії, створення на базі імперії конституційної монархії, заклики до скасування крі­пацтва, ідею формування української територіальної економіки тощо.

Беззаперечний вклад у скарбницю вітчизняної політичної дум­ки внесли члени декабристських організацій, що діяли в Україні.

У 1837 р. у Будапешті побачив світ альманах «Русалка Дніст­ровая», у якому М. С. Шашкевич (1811—1843), Я. Ф. Головаць- кий (1814—1888) та І. М. Вагилевич (1811—1866) обстоювали ідею єдності Наддніпрянщини та Наддністрянщини, боротьби українського народу за свої права й вольності, кращу долю, наці­ональне визволення, оспівували героїчне минуле козаччини та Гетьманщини.

Перший ректор Київського університету М. О. Максимович (1804—1873) у дослідженнях з історії Київської Русі відкинув те­орію про «великоруське населення» Київської держави, обґрун­тував триєдине походження українців, росіян і білорусів, започат­кував народницький напрямок у політичній історії України.

Вагомий внесок до вітчизняної політичної думки здійснило Кирило-Мефодіївське товариство (1845—1847). У «Книзі буття українського народу», статуті, відозвах товариства обґрунтовува­лися політичні ідеї справедливості, свободи, рівності, братерства слов’янського союзу у вигляді федерації українців, росіян, бол­гар, поляків, словаків, сербів, чехів та інших народів за провідної ролі України. Таке могло бути за умови скасування кріпацтва та станового поділу суспільства, ліквідації національної нерівності.

Революційно-радикальне крило товариства (Г. Л. Андрузький, Μ. І. Гулак, О. О. Навроцький, І. Я. Посяда) керувалося теорією насильства в інтерпретації Т. Г. Шевченка (1814—1861) — духов­ного отця української нації, геніального поета, непримиренного ворога самодержавства, захисника прав і вольностей народу (особливо кріпаків), співця свободи та незалежності рідної землі, готового «добре вигострить сокиру» для розбудження «хиренної волі» й повалення царизму.

Лідерами ліберально-демократичного крила товариства були Μ. І. Костомаров (1817—1885), В. М. Бєлозерський (1825—1899) та П. О. Куліш (1819—1897). Вони сповідували поміркований ре­формізм у досягненні поставлених вище цілей, християнську сми­ренність, мирну пропаганду ідей товариства. Пізніше П. Куліш не­одноразово змінював свої політичні погляди, доводив нездатність українства до власного державотворення, позбавляв козаччину й гайдамаччину державотворчих ідеалів, але все це було пронизане мрією про «перетворення українців з нації етнографічної на націю політичну», рівну поміж інших самостійних народів.

Широкого розголосу набули погляди палкого прихильника природного права галичан на самобутність, а українського наро­ду на самовизначення В. І. Подолинського (1815—1876). Його сучасник С. С. Гогоцький (1813—1885), навпаки, відкидав думку про існування української нації та української культури, підтри­мував русифікаторську політику самодержавства.

Політичним песимізмом і невірою в державне відродження України були пронизані твори Є. П. Гребінки (1812—1848), Г. Ф. Квітки-Основ’яненка (1788—1843), А. Л. Метлинського (1814—1870) та деяких інших відомих письменників, хоча вони й симпатизували політичним постатям Б. Хмельницького, І. Самой­ловича, К. Розумовського та ін.

У другій половині XIX ст. вітчизняну політичну думку поси­лено творчістю В. Б. Антоновича (1834—1908) — ідейного на­тхненника українофілів-поляків, переконаного прихильника при­родних фізичних і духовних свобод людини, народного суверені­тету, селянської демократії, соборності, федералізму.

Проблеми незалежності й національного відродження Украї­ни, скасування кріпацтва, припинення самодержавного гноблен­ня порушував львів’янин О.

Майже всі названі мислителі середини й другої половини XIX ст. входили до осередків української ліберально-демократичної інтелігенції — громад, які відіграли вирішальну роль у подаль­шій еволюції національної політичної думки.

Перша така громада виникла в Петербурзі (В. Білозерський, Г. Вашкевич, Г. Галаган, С. Глушановський, Д. Каменецький, В. Каховський, О. Кістяківський, М. Костомаров, П. Куліш, В. Тарновський, Т. Шевченко та ін.). Там же під редагуванням В. Білозерського у 1861—1862 рр. виходив журнал «Основа», який став стрижнем вітчизняної політичної думки, що відобра­жала прагнення до національного самовизначення.

У 1859 р. подібна громада почала діяти у Києві (В. Анто­нович, П. Житецький, К. Михальчук, Т. Рильський, В. та Є. Синє- губ, О. Стоянов, П. Чубинський) і майже одночасно в Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі. Провідним ідеологом київської (Ста­рої) Громади став фундатор української політології, основополож­ник вітчизняного конституціоналізму, засновник українського соціалістичного руху Μ. П. Драгоманов (1841—1895). Його сорат­никами й послідовниками були Ф. К. Вовк (184—1918), С. А. По­лонинський (1850—1891), О. С. Терлецький (1850—1902),

І. Я. Франко (1856—1916), Б. О. Кістяківський (1868—1920), Μ. І. Туган-Барановський (1865—1919). Спектр їхніх ідей відби­вав складність j різноспрямованість тогочасного політичного життя Європи. Його утворювали: марксизм в еволюційному та революційному баченні процесу втілення його базових концеп­тів; захист прав знедолених; суверенітет української нації; феде­ративний або конфедеративний державний устрій; ідея демокра­тичної республіки; соціальний захист селян і робітників тощо.

Ідею повної автономії України в складі федеративної Росії за­хищав Μ.

У 1891 р. у Полтаві було створено Братство тарасівців — пер­шу українську політичну організацію, що ґрунтувалася на заса­дах суто націоналістичної ідеології. Концептуальним натхненни­ком Братства став М. Міхновський, головою — І. Липа. У полі­тичній декларації «Вірую» вони виходили з погляду на Росію як окупанта України, вимагали повної державної незалежності останньої, уважали, що лише вирішення національного сприяти­ме розв’язанню питань соціальних, а не навпаки.

З початку XX ст. до повалення російського самодержавства в 1917 р. ідеї українського конституціоналізму, пріоритету прав людини та громадянина, національного самовизначення України розвивались у політичних програмах і платформах більшості то­гочасних політичних партій — Революційної української партії (Д. Антонович, М. Русов, А. Жук), Української соціал-демокра- тичної робітничої партії (В. Винниченко, С.Петлюра), Українсь­кого наукового товариства (М. Грушевський), Товариства україн­ських поступовців (С. Єфремов, А. Ніковський, Д. Дорошенко) та ін.

Як видно, вітчизняна інтелектуальна палітра, починаючи з XIX ст., своєю потужною складовою мала національно-державне самовизначення України. Саме завдяки їй стали можливими й менш вдала «Українська революція» 1917—1920 рр., і дії Україн­ського народу кінця 80-х — початку 90-х років, що призвели до ствердження Української державності в її визнаній світом само­стійній політичній якості.

Розвиток української політичної думки впродовж усього XX ст. тривав і у власне Україні (її рівень — від деформовано- фрагментарного до повноцінного — залежав конкретно-істо­ричних обставин), і в інших державах — Австрії (Український соціологічний інститут та Український вільний університет у Відні), Німеччині (Український науковий інститут у Берліні), США (Східноєвропейський дослідний інститут ім. В. Липин- ського у Філадельфії).

У 90-х роках XX ст. заявили про себе вітчизняні політологічні центри — новостворені та ті, що розгорнули свою діяльність на основі існуючих установ. До них, зокрема, належать: Інститут держави і права ім. В. М. Корецького HAH України (створений у 1969 р.); Інститут політичних і етнонаціональних досліджень HAH України (створений у 1991 р.); Українська асоціація політо­логів (створена в 1991 р.); Українська академія політичних наук (створена в 1993 р.).

Резюме за змістом теми. Сучасній політичній науці на­лежить вирішити низку суттєвих завдань, головними серед яких є: окреслення кола найголовніших проблем, на яких має зосере­дитись вітчизняна політична наука на етапі свого утвердження; поглиблення фундаментальних, теоретико-методологічних нау­кових студій; розвиток прикладної політології з метою культиву­вання в суспільстві цивілізованих норм і методів здійснення по­літичної влади; підготовка й перепідготовка кадрів політологів- викладачів, науковців і професійних політиків загальнодержав­ного та місцевого рівнів; налагодження та підтримка зв’язків із світовими політологічними центрами й школами; формування серед загалу співвітчизників високого рівня політичної та право­вої культури.

Утвердженню політичної науки в українському суспільстві в сучасних умовах значною мірою сприяє система вищої та част­ково середньої освіти, зорієнтованої на утвердження політичних знань у молодіжному середовищі.

Терміни та поняття до теми: політична думка, осьовий час, Стародавній світ, Античність, Середньовіччя, Новий час, Новіт­ній час, парадигма, теологія, українське Відродження.

Запитання.Завдання

1. Як співвідносяться між собою поняття «розвиток політич­ної думки» та концепція «осьового часу» К. Ясперса?

2. У чому полягає внесок Стародавньої Греції та Стародавньо­го Риму в еволюцію політичної думки?

3. Сутність теологічної парадигми політики. Чим пояснюється її живучість та цивілізаційна адаптивність?

4. Ідейна база марксизму: історичний досвід, сучасний стан, значення для України.

5. Політичні ідеї українських мислителів (досвід Нового часу).

6. Застосуйте принципи «безперервності» та «дискретності» накопичення політичних ідей в Україні XIX—XX ст.

7. «Держава», «політична влада», «політична еліта», «політика з позиції сили» в умовах Стародавнього світу, Середньовіччя, Нового часу, у XXI ст. (Ваш варіант порівняльного аналізу).

Теми рефератів

1. Політичні ідеї Платона та Аристотеля (досвід сучасного прочитання).

2. Політична думка Китаю та України: реальність чи ілюзор­ність взаємозбагачення?

3. Політичні погляди Н. Макіавеллі: значення для сьогодення.

4. Визначальні доктрини російської політичної думки.

5. Європейська політологія початку XXI ст.: школи, теоретич­ні проблеми, перспективи.

6. Сучасна українська політологія: теми, інститути, персоналії.

Література

Антология мировой политической мысли: В 5 т. — Т. 1. Зарубежная политическая мысль: Истоки и эволюция. — M., 1997. — 832 с.

Мала енциклопедія етнодержавознавства. — К.: Ґенеза, Довіра, 1996, —944 с.

Мироненко О. М. Права і свободи людини у доробку українських мислителів XIX — початку XX ст. — K., 1995.

Мироненко О. М. Історія Конституції України. — K., 1997.

Політологічний енциклопедичний словник. — K.: Ґенеза, 2004. — 736 с.

Політологія. Кінець XIX — перша половина XX ст.: Хрестоматія І За ред. О.І. Семківа. — Львів, 1996. — 800 с.

Потульницький В. А. Теорія української політології: Курс лекцій. — K.: Либідь, 1993, —192 с.

Філософія політики: Хрестоматія: У 4 т. / Автор-упорядник В. П. Анд­рущенко (кер.) та ін. — K., 2003. — Т. 1. — 364 c.; Т. III — 407 с.