Етапи розвитку політичної думки в Україні

Початок української політичної думки, як і української держав­ності, припадає на часи Київської Русі. Політичні ідеї, що формува­лись у княжу добу (ІХ-ХІУ ст.), знайшли відображення у “Слові про закон і благодать київського митрополита Іларіона” (1049), “Ізборнику Святослава” (1073-1076), “Повісті минулих літ” (1113), “Повчанні князя Володимира Мономаха своїм дітям” (1121), “Руській правді” (ХІ століття), поемі “Слово о полку Ігоревім” (1187), “Молінні Даниїла Заточника” (1229) та ін.

• рівноправність руського народу з іншими європейськими народами;

• єдність руської землі; захист підлеглих від порушень законів все­редині країни; необхідність загальної згоди, “братолюбства” тощо.

У них також знайшли висвітлювання проблеми сутності, похо­дження і легітимності влади, взаємовідносин між церквою та державою, місця Русі серед держав світу.

Про систематичний розвиток у Київській Русі політичної теорії го­ворити не доводиться. Тут було відсутнє широке філософське, науково- теоретичне осмислення понять людської свободи, політики народо­владдя тощо. Тому, вживаючи поняття “політика” стосовно процесів, які відбувались у Київській державі, ми маємо розуміти, що воно в цьо­му випадку дуже умовне. Бо і політики як такої - в її демократичному розумінні - в Київській Русі теж не було. Натомість діяло воєнізоване князівське державне правління, яке утворилося в результаті об’єднання різних за віруваннями язичницьких племен і яке опиралося на примус, на силу.

Із середини ХІУ століття фактично всі землі України вже були захоплені сусідніми державами. У цей час політична думка розвивала­ся в руслі гуманістичної традиції. Зокрема, пріоритетність закону над рішенням монарха чи інших посадових осіб відстоювалася в праці Станіслава Оріховського (1513-1566) “Про природне право”.

Після прийняття Брестської церковної унії (1596) на тлі захисту православних традицій з’явилася так звана полемічна література.

Серед найяскравіших представників цього напрямку літературно- політичної творчості був Іван Вишенський (1550-1620). У своїх творах він гостро критикував існуючий лад, зокрема Брестську унію. Водночас Вишенський висловлював свій суспільно-політичний ідеал, в основі якого людське братерство і рівність, добровільна відмова від власності, соборність церкви, усунення несправедливості й гноблення, колективне управління, просвіта народу в ім’я національного відродження. Він за­перечував не тільки абсолютизм духовної влади - Папи Римського, а й абсолютизм світської влади - королів, царів, вважав, що будь-який володар отримує владу від Бога і не може користуватися нею на свій розсуд.

Великий внесок у розвиток політичної думки в Україні зробив засновник Києво-Могилянської академії митрополит Петро Могила (1596-1647). Він, зокрема, створив у своїх працях образ “ідеального володаря”, який мав бути непохитним у боротьбі проти ворогів Бать­ківщини і гуманним до своїх підданих. Мудрість володаря, на думку Могили, має виявлятися і в законотворчій діяльності. Володар повинен не тільки створювати закони, а й сам бути взірцем їхнього виконання, дотримання певних моральних норм.

У працях філософа, церковного і громадського діяча Феофана Прокоповича (1681-1736) знайшов відображення просвітницький на­прям у політиці. Відштовхуючись від уявлень про природне походження держави, він заперечував теологічну концепцію суспільного розвит­ку як Божого промислу й відстоював тезу, що світська влада повинна стояти вище церковної. Прокопович був прихильником ідеї одноосіб­ного правління, то бто державного абсолютизму. При цьому він вва­жав, що державу має очолювати освічений монарх, “філософ на троні”, покликаний звершувати просвітницькі ідеали.

Знаменитий український філософ Григорій Сковорода (1722-1794) повсюдно проповідував своє вчення про необхідність духовного відро­дження людини, заглиблювався в усі дрібниці й перипетії особистісного й суспільного буття.

Явищем соціально-політичного життя і суспільно-політичної думки першої половини ХІХ століття стала спадщина великого українського поета Тараса Шевченка (1814-1861). У загальному плані найбільш важливі ідеї суспільно-політичного ідеалу Шевченка такі: несприй- няття будь-яких форм деспотизму і поневолення народу; здійснення соціальної рівності, політичної свободи, що базуються на вселюдській справедливості; прагнення до утвердження рівноправності слов’янських народів.

У січні 1846 р. у Києві виникла таємна політична організація - Кирило-Мефодіївське товариство, яке очолював Микола Костомаров (1817-1885). Програма товариства була викладена Костомаровим у праці “Книга буття українського народу”. У ній містилися такі ідеї:

• утворення слов’янської федерації з демократичними інститутами, з наданням кожному народові автономії;

• знищення кріпацтва та абсолютистської царської влади в Російсь­кій імперії, від чого, на думку автора, залежав подальший прогре­сивний розвиток економіки і культури слов’янських народів.

Головним засобом досягнення своїх цілей члени товариства вва­жали ведення пропаганди серед широких верств населення з метою пробудження в ньому громадських почуттів. Це були перші паростки українського ліберального світогляду.

Фундатором вітчизняного лібералізму став Михайло Драгоманов (1841-1895). Його соціально-політична концепція складалася із соціалі­стичних ідей рівності й справедливості та буржуазно-демократичних ідей конституційного права, широкого місцевого самоврядування. Він висловлювався за таку демократично організовану політичну систему суспільства, в якій інтереси держави не вступали б у протиріччя з ін­тересами народу.

В основу своєї політичної програми Драгоманов поклав такі ідеї:

• використання конституціоналізму як універсального засобу досяг­нення політичної свободи;

• еволюція існуючої політичної системи як засіб проведення широ­ких політичних реформ;

• політична децентралізація й широке місцеве самоврядування як засіб подолання конфлікту між державою і суспільством;

• ведення національно-визвольної боротьби лише мирними політич­ними і просвітницькими методами.

Непересічне значення творчості Драгоманова, з погляду сьогоден­ня, полягає в тому, що він першим серед вітчизняних мислителів заклав підвалини політичної науки в Україні, вперше розробив не абстракт­ну, а конкретну програму політичного реформування Росії з міцною гарантією свободи для України.

У кінці ХІХ століття під впливом Драгоманова сформувалися полі­тичні погляди цілої плеяди західноукраїнських мислителів і громадсько- політичних діячів. Одним із найбільш яскравих їх представників був Остап Терлецький (1850-1902). Специфіка його поглядів полягала в тому, що соціально-політичне звільнення трудящих він ставив вище за національне питання. Терлецький вважав, що повне звільнення на­роду стане основою і для вирішення національного питання.

Під впливом Драгоманова сформувалися також самобутні політич­ні погляди великого західноукраїнського письменника, поета, публі­циста і громадсько-політичного діяча Івана Франка (1856-1916). Він вважав, що основною причиною гальмування економічного і культур­ного розвитку народу є відсутність його національної самостійності, без чого неможливо реалізувати ідеали політичної свободи. У площині вирішення соціальних питань Франко стояв на позиціях соціалізму. Соціалістична концепція Франка містила також ідеї кооперації, колекти­вної громадської власності, соціальної взаємодопомоги між трудівника­ми, боротьби проти соціального гноблення.

Визначне місце в історії української політичної думки кінця ХІХ - першої третини ХХ століття посідав Михайло Грушевський (1866-1934).

У поглядах на державу Грушевський дотримувався думки, що національним інтересам України найбільш відповідає статус автономії в складі Російської Федерації. Однак у свої поглядах на це питання він був непослідовним. Вже 22 січня 1918 р. у Четвертому Універсалі були задекларовані основні елементи української державності і недвозна­чно заявлялося, що УНР стає “самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною Державою Українського Народу”. Необхідність утвердження статусу Укр аїни як незалежної держави Грушевський обґрунтовує в цілому ряді статей цього періоду.

На початку ХХ століття, коли у світі загострилося національне питання, в українській політичній думці з’явилася тенденція до обґру­нтування необхідності досягнення Україною національної незалежно­сті і повної державної самостійності. Найвідомішим представником цього напрямку був Микола Махновський (1873-1924). Свої погляди він виклав у брошурі “Самостійна Україна”, що була своєрідним політич­ним кредо Революційної української партії, яка сформувалася в 1900 р. У ній міститься твердження про те, що “державна самостійність є голо­вною умовою існування нації”. Стосовно Укр аїни це означало боро­тьбу за “одну, єдину, нероздільну, вільну, самостійну Україну від гір Карпатських аж до Кавказьких”. Саме Міхновському належить макси­малістське гасло: “Україна - для українців!”

Головним ідеологом націоналістичного напряму був Дмитро Дон­цов (1883-1973). Він став родоначальником “чинного” (інтегрального) націоналізму як крайньої форми українського радикалізму.

Націоналістична ідеологія у творчості Донцова дала поштовх сус­пільно-політичній думці, що сповідувала принцип: “мета виправдовує засоби”. Поряд з Донцовим цієї думки дотримувались Євген Коно- валець, Андрій Мельник, Степан Бандера. Погляди Донцова стали ідео­логічною основою світогляду та практики керівництва ОУН.

У 20-ті рр. ХІХ ст. з’явилися твори В’ячеслава Липинського (1882-1931), в яких була заснована монархічно-консервативна дер­жавотворча концепція в українській політології. Він стверджував, що тільки власна держава, збудована українською нацією на своїй етногра­фічній території, врятує її від економічного розпаду і кривавої анархії. Нація для Липинського - це всі громадяни, що становлять населення держави. Націоналізм Липинського зводиться до того, що українці відрізняються від інших народів лише своєю політичною інтеграцією. Інтегровані на ґрунті етнокультури і національної свідомості, вони повинні згуртовувати всі народи в одне ціле.

Українську державницьку ідеологію Липинський будував на давніх народних тр адиціях, зокрема на державному досвіді гетьмансько- козацьких часів і високій етнічній культурі хліборобської спільноти. При цьому державність бачилася йому як спадкоємна монархія, очолю­вана гетьманом.

Представником соціалістичного світогляду в українській політич­ній думці був Володимир Винниченко (1880-1951). Він вважав, що відродження української нації можливе лише в поєднанні соціального і національного визволення українського народу. Філософсько-політична теорія Винниченка ґрунтувалася на його соціально-політичній програмі так званої “колектократії”, тобто системі всебічної - духовної, правової, фізичної, матеріальної, внутрішньої - гармонії між людьми на всій пла­неті. На думку Винниченка, перевага в майбутньому буде за колек­тивними формами власності. З позиції цієї концепції розглядав він і перспективи розвитку капіталізму і соціалізму, проблеми їх взаємовід­носин.

Протилежні політичні системи, на думку Винниченка, не повинні ворогувати, а мусять порозумітися політично і зблизитися економічно шляхом докорінної реорганізації всього господарства. Ці думки Винни­ченка багато в чому збігаються з ідеями представників “теорії конверге­нції”, які в різних інтерпретаціях обґрунтували ідею, згідно з якою економічні й ідеологічні відмінності між капіталістичною та соціаліс­тичною системами повинні зникнути й у перспективі дійти до повного злиття.

На сучасному етапі суспільно-політичного розвитку України на­ціональна школа політології активно розвивається: окреслено предметне поле науки, визначено проблематику й методи досліджень, перегляда­ються і збагачуються сучасним досвідом концепції минулого, створю­ється теоретична база для виникнення нових напрямів політичної науки. Останнім часом з’явилися часописи відповідного профілю. Заявили про себе наукові установи, що досліджують політичні проблеми: інститут політичних і етнонаціональних досліджень, інститут держави і права ім. В. М. Корецького, національний інститут стратегічних досліджень, інститут українсько-російських відносин. Створено Українську акаде­мію політичних наук, Українську асоціацію політологів, Асоціацію мо­лодих політиків і політологів.

Питання для самоконтролю

1. У чому полягає актуальність політології як науки і навчальної дис­ципліни?

2. Що вивчає політологія як наука?

3. Назвіть основні поняття, категорії і методи політології.

4. Який зв’язок політології з іншими соціально-гуманітарними на­уками?

5. Які функції виконує політологія?

6. Які етапи розвитку пройшла політологія як наука?

7. У чому полягає суть міфологічної концепції політики?

8. У чому полягають відмінності політичних ідей Стародавнього світу і Середньовіччя?

9. Які основні політичні концепції філософів Нового часу?

10. Який зв’язок існує між політичною думкою в Україні та специфікою її історичного розвитку?