ПОНЯТТЯ ЧИННОСТІ КОНСТИТУЦІЇ

Механізм чинності конституції складають сукупність правових засобів з утвердження конституційного порядку, конкретизації і деталізації конституційних положень у поточному законодавстві та їх інтерпретації при здійсненні правосуддя.

Загальні положення. Утвердженню конституційного порядку, який заснований на обмеженні публічної влади формальним зако­ном та гарантіях основних прав і свобод людини, передують певні соціальні, політичні та культурні процеси. Зокрема це може прояв­лятися у революції, коли в країні вперше приймається конституція. Однак вимога про обмеження влади, ґрунтується на певній правовій традиції, згідно з якою право має свою історію і необхідно поважати ці надбання. На основі такої інтелектуальної традиції та відповідної соціально-політичної практики і виникає необхідність прийняття конституції. У випадку чинності конституції її ревізія, перегляд по­винні базуватися на положеннях «старого» права.

Реалізація конституції здійснюється шляхом прийняття пар­ламентом законів. Парламент може делегувати свої законодавчі повноваження уряду або конституція може містити елементи сис­теми раціоналізованого парламентаризму. В останньому випадку реалізація конституції забезпечується не лише парламентськими актами, а також актами глави держави та уряду, які прийнято на­зивати актами регламентарної влади. Не дивлячись на пряму дію конституційних норм, реальні гарантії втілення їху життя забезпе­чуються через прийняття відповідних законодавчих актів на розви­ток їх положень. Тому реалізація конституції можлива заумови при­йняття конкретизуючого її законодавства та відповідної правової культури адміністрації (виконавчої влади), яка дозволяє посадовим особам застосувати положення конституції як норми прямої дії.

Однак при реалізації конституції може виникнути дискусія щодо правомірних форм реалізації її положень у ході діяльності органів публічної влади.

Ступінь дослідження поняття чинності конституції у літерату­рі ще перебуває у стадії становлення і цей механізм розкривають неоднозначно. Нормативісти вбачають у чинності конституцій­ного права «реалізацію його підгалузей, інститутів і конкретних норм конституції як головного джерела цієї галузі права і норм конституційно-правового змісту інших джерел цієї галузі» (М. Ві- трук). Зрозуміло, що питання чинності конституції необхідно пов’язувати із чинністю конституційних норм. Під чинністю пра-

вових норм традиційно розуміють їх дію у часі, просторі та за ко­лом осіб. Стосовно конституційних норм визначають такі їх істотні ознаки: установчий характер, вища юридична сила, пряма дія, ста­більність. Зрозумілим є і те, що механізм чинності конституційних норм визначає, власне, і чинність самої конституції.

Чинність самої конституції проявляється у часі, просторі та у певній суспільній практиці. Під терміном «конституція» мається на увазі певний усталений правопорядок, який базується на довго- тривалості правової традиції, заснованої на повазі до основного за­кону, положення якого володіють вищою юридичною силою. Однак положення конституції не завжди вичерпують зміст самої конститу­ційної норми. Як вже зазначалося, складові частини конституційної норми (насамперед, санкція), інколи містяться у поточному законо­давстві. Це можна спостерігати у романо-германській правовій сім’ї. У випадку прецедентної системи джерел конституційного права, властивої для англо-американської сім’ї, зміст конституційної нор­ми може істотно визначатися в акті судового прецеденту.

Тому чинність конституції та конституційних норм зумовлено часовими, просторовими рамками, а також практичною діяльністю людей у державно організованому суспільстві. У часовому вимірі спостерігається довготривалість конституційних явищ і процесів, внаслідок чого накопичується певна «конституційна спадщина» як сукупність конституційних норм та процедур прийняття влад­них рішень. У просторовому плані спостерігається різноманітність конституційних правопорядків, які зумовлені насамперед певними правовими сім’ями і потребами налагодження взаємодії між ними, зокрема шляхом створення наднаціональних структур. Конститу­ційне право також діє у певному соціальному середовищі, котре на якомусь етапі свого розвитку наповнюється конкретним історич­ним змістом і потребує реалізації та інтерпретації у законодавстві, управлінні та правосудді.

Наступність (довготривалість) конституційних явищ і проце­сів та їх примноження є об’єктивною характеристикою чинності 134

конституції, інакше конституція не виконує свої установчі, засад- ничі функції, її норми не володіють зобов’язуючою силою, як норми прямої дії. Конституційна норма, як і будь-яка правова норма, є «спробою стабілізації соціальних відносин, що перебувають у ві­чному становленні, а будь-який юридичний порядок є викликом часу, зусиллям, спрямованим на консервацію утвердженого і за­кріпленого ним соціального порядку Власне, право як конструкція, що розташована на соціальному рівні, як система інтелектуальних репрезентацій не в змозі... паралізувати еволюцію суспільств. Право змушене безперервно пристосовуватися до ситуації, щоб зберегти свою ефективність перед обличчям соціальних перетворень.

Тому правонаступність (континуїтет у конституційному праві) можна розуміти як стабільність політичних і правових рішень, тоб­то стабільність та цілісний характер законодавства, здійснення адміністративної і судової практики на основі закону відповідно до принципу верховенства права, а також прозорість і демократизм при прийнятті владних рішень. Опосередковано про це констатував Конституційний Суд України:

«Однією із найважливіших умов визначеності відносин між гро­мадянином і державою... є стабільність Конституції, яка, крім інших чинників, значною мірою визначається правовим змістом Основного Закону» (абз. 1 п. 4 мотивувальної частини Висновку № 2-е/99 від 2 червня 1999 року).

При функціонуванні інститутів публічної влади важливу роль відіграють демократична процедура формування конституційних органів влади, процедури узгодження їх рішень у конституційній системі стримувань і противаг, механізм субсидіарності при пере­розподілі повноважень між рівнями публічної влади.

Конституція діє на певній території, у певній країні.

Чинність конституції та міжнародний правопорядок. Наці­ональні конституційні системи засновані на національній традиції права, системі джерел конституційного права та панівній юридич­ній техніці. У цій сфері національна держава володіє суверенітетом. Формування національних правопорядків, чому сприяла інтенсив­на кодифікація та втілення принципів національної держави, на­самперед суверенітету народу, зумовило істотні відмінності у на­ціональних конституційних системах.

Ці фактори породжують сьогодні необхід ність визначати механізми взаємодії національних конституційних систем та їх узгоджене функ­ціонування. Універсалізація економічних, інформаційних зв’язків, масова міграція, екологічні проблеми тощо сприяють гармонізації на­ціональних законодавств, процесам уніфікації в рамках міжнародного права. Тому актуальним є вироблення єдиних стандартів прийняття рішень і процедур, вироблення єдиних правових норм.

У рамках світового співтовариства виникає проблема визначен­ня єдиних завдань та забезпечення взаємовигідного співробітни­цтва. Тому загальні гуманітарні та моральні засади набувають все більшого поширення. Згідно з позицій міжнародних організацій, що діють під егідою ООН, обґрунтовується ідея легітимності «права втручання» міжнародного співтовариства з метою забезпечення загальних цілей людського співтовариства та його цінностей. Такі ідеї обґрунтовуються міркуваннями забезпечення основних прав людини, здійснення контролю над зброєю масового ураження, за­безпечення охорони довкілля, екологічної безпеки, сталого розвитку людства тощо.

Із цих причин виникають гострі проблеми, які необхідно вирі­шити, а саме: сумісності суверенітету держави та природи влади 136

наддержавних об’єднань і міжнародних організацій; припустимість обмеження суверенітету держави і відмова від ідеї абсолютного су­веренітету; механізми забезпечення інтересів різних держав у кон­тексті загальнолюдських інтересів; ефективність норм та процедур міжнародного права тощо.

Вплив міжнародного права на національні правові системи ви­значається насамперед через конституційний механізм визнання чинності його норм. Відповідно до цього норми міжнародного права стають невід’ємною частиною національного законодавства. Разом з тим існує специфіка визнання юридичної сили міжнародного до­говірного (статутного) права та загальновизнаних принципів між­народного права.

Соціальне середовище та чинність конституції. Соціальне се­редовище визначає прийнятні моделі поведінки індивіда, які розціню­ються суспільством як суспільно корисні, з якого випливає обов’язок індивіда орієнтуватися на них у вигляді muss-norm. Зобов’язальна сила норм конституційного права, як і будь-яких правових норм, зумовлена їх абстрактним характером та можливістю застосування юрисдикційними установами у випадку необхідності конкретизації їх змісту або необхідності застосувати санкцію, яка випливає із змісту цієї норми. Однак такі правила, які визнаються у суспільстві юридичними правилами, не визнаються однозначно у якості muss­norm різними типами людської цивілізації. Так, у Китаї не сприйнято у повному вигляді ідею закону через його абстрактний і формальний характер, а також не визнано можливості різноманітного прояву юридичних ситуацій, які регулюються певною юридичною нормою. В Японії та Кореї також скептично ставляться до такої ідеї.

Право спрямовано на соціальну активність людей і є формою зо­внішнього контролю поведінки або колективної поведінки. Це стає предметом юридичної антропології. Відповідно до теорії юридично­го плюралізму «юридична практика будь-якого суспільства містить багатоманітність юридичних укладів, що утворюють свою ієрархію і часто конкуруючих при застосуванні до тотожних юридичних по­нять» (Ж.-Л. Бержель).

З точки зору кібернетичного (управлінського) підходу виділяють дві основні групи впливу конституційного права (М. Вітрук): за гоме­остатичною метою встановлюється конституційний лад певної кра­їни та гарантії його стабільності; згідно з інструментальною метою розвиток суспільних відносин здійснюється «у руслі встановлених конституційних основ суспільного і державного ладу, на реальне

??? забезпечення конституційних цінностей (прав і свобод людини і громадянина, інститутів демократії тощо)».

Із соціологічної точки зору ефективність конституційних норм зумовлена їх відповідності: а) «природі речей»: б) спрямованістю на конкретні соціальні відносини. Затвердженням Савіньї, - «юридич­ні правила можуть бути виведені шляхом абстрактних роздумів із відносин, що спостерігаються у житті; вони створені для того, що виразити ці відносини і зафіксувати саме їх природу». Зрозуміло це впливає на правотворчість, яка повинна відповідати певним уста­леним відносинам, що склалося у суспільстві. Таким чином, суве­ренітет парламенту є обмежений певними рамками, які зумовлені станом соціальних відносин. З одного боку, законодавець повинен піклуватися про чинність правоположення, ухваленого ним, оскіль­ки таке правоположення повинно мати майбутнє, програмуючи діяльність учасників правовідносин та вводячи їх у певні правові рамки. З іншого боку, парламент покликаний забезпечити гнуч­кість юридичних формул та термінів, які закладаються в ухвалене правоположення. Саме з цих міркувань законодавче упущення є порушенням конституції, оскільки воно посягає на правову безпеку індивіда, веде до правової невизначеності і таким чином порушує основні права.

Спрямованість конституційних норм на конкретні соціальні від­носини потребує їх перевірки у ході практичної діяльності людей. Така верифікація зумовлена багатоманітністю форм прояву пра­вових норм у соціальній діяльності, що може викликати конфлікт інтересів і навіть суперечності щодо їх інтерпретації (тлумачення). Тому важливим здається діяльність органів конституційної юстиції на предмет тлумачення конституційних норм та здійснення ними контролю правових актів органів публічної влади на предмет їх кон- ституційності. Така корелююча діяльність конституційної юстиції дає змогу накопичувати правовий матеріал та сприяти розвиткові конституційно-правової матерії виходячи з поваги до правової тра­диції, континуїтету та адаптуючи конституційні норми до конкрет­ної соціальної активності людей.

Таким чином, зв’язок між конституцією та соціальною реальніс­тю полягає в тому, що в конституції визнаються та забезпечуються правовим захистом певні соціальні цінності. При застосуванні кон­ституційних положень важливу роль, якщо не провідну, відіграють судові установи, насамперед, органи конституційної юстиції. Саме через діяльність судових органів визначається єдиний і одноманіт- 138

ний зміст конституційних норм, забезпечується їх конкретизація і деталізація до конкретного соціального відношення, соціального середовища.

Вищенаведене дає змогу зробити висновок, що механізм чиннос­ті конституції виражається в установчій владі (конституанті), реа­лізації та тлумаченні конституції. Установча влада (конституанта) визначає юридичний режим встановлення конституції; реалізація конституція втілюється у конкретизації та деталізації її положень у поточному законодавстві, а також у здійсненні права на захист; тлумачення конституції втілюється в інтерпретаційній діяльності Конституційного Суду України та судів загальної юрисдикції.

4.2.