ВЛАДА, ЩО ВСТАНОВЛЮЄ КОНСТИТУЦІЮ (УСТАНОВЧА ВЛАДА, КОНСТИТУАНТА)

Владу, що встановлює конституцію, можна визначити як органі­заційний та процедурний порядок утвердження конституції згідно з демократичними та відкритими засадами здійснення процедури з прийняття або перегляду Основного Закону, що володіє вищою юридичною силою.

Зміст установчої влади. Оскільки публічна влада є похідною від влади народу, то необхідно розмежовувати установчу владу та організаційно-правову, що втілюється через систему організацій­них та правових форм діяльності учасників конституційних пра­вовідносин. Згідно із французькою концепцією установчої влади сама ідея надконституційності іманентна характеристиці консти­туції, оскільки її формальному ухваленню передує утворення засад конституційного ладу (утворення «протоконституційних» норм). Це зв’язує учасників політичного процесу та накладає обмеження у по­літичній діяльності (Ж.-П. Жакке, Ф. Ардан, Р. Ріал). На думку інших (Ф. Люшер, Ж. Вед ель), які виражають переважно позитивістські погляди, перегляд певних надконституційних принципів та ідей (на­приклад, республіканізм) можливий шляхом перегляду положень, які закріплюють ці принципи. Зокрема, французька Конституційна рада у справі про ратифікацію Договору про Європейський Союз (1992) визначила, що установча влада є суверенною і «їй дозволено скасовувати, змінювати та доповнювати положення конституцій­ного значення при додержанні, зрозуміло, правил стосовно способу, встановленого Конституцією».

Сьогодні конституція визнається в якості основного закону, який приймається за спеціальною процедурою (відмінної від законодав­чої). Тому конституція і забезпечується спеціальним порядком за­хисту Влада, що засновує конституцію (конституанта), залежно від конкретних історичних особливостей розвитку суспільства може проявлятися у різних формах. Сутність установчої влади відобра­жає правонаступність інститутів публічної влади і належну правову процедуру її здійснення.

Законодавча, виконавча та судова влади є установленими, засно­ваними, тобто мають похідний, вторинний характер від установ­чої влади. Тому виникають проблеми належної правової процедури здійснення повноважень органами публічної влади. Установча вла­да передбачає також тривалість, наступність певних конституцій­них процесів і явищ, що знаходить свій вираз у правонаступності (континуїтеті) та цілісності конституційного ладу. Згідно з цим кри­терієм зміни до конституції повинні носити системний характер і не звужувати, не утискати гарантії засадничих цінностей консти­туційного ладу.

Виходячи із правонаступності та цих начал, зміст установчої влади певною мірою наповнюється якісними орієнтирами, демо­кратичними традиціями та інститутами безпосередньої і представ­ницької демократії, відповідною організацією політичного процесу. З формально-юридичної точки зору установча влада виражається у розмежуванні юридичної сили положень конституції та законів, у відповідності до чого конституція є основним законом. Норми кон­ституції у якості основної норми (Сгппсіпоггп) визначають основні напрями законодавчої політики, оскільки вони потребують кон­кретизації і деталізації парламентом у поточному законодавстві. Тому правова політика парламенту повинна здійснюватися у руслі цінностей, основних прав і свобод, які закладені і випливають із «букви» і «духу» основного закону.

Якщо надавати характеристику порядку функціонування інсти­тутів громадянського суспільства та публічної влади, то зміст уста­новчої влади опосередковується у свободі політичної діяльності по­літичних інститутів (політичних партій, об’єднань, рухів та органів публічної влади). При цьому повинні функціонувати демократичні інститути, діяльність яких спрямована на пошук оптимальних рі­шень, які повинні враховувати баланс інтересів більшості і меншос­ті, відкритість і прозорість процедур ухвалення рішень публічного значення. Демократична традиція стає невід’ємним атрибутом конституційного процесу лише в тому випадку, коли політичне рі­шення (в тому числі і прийняття конституції) є результатом пошуку розумного балансу між різними політичними думками у суспільстві.

Установча влада є нічим іншим, як правовим порядком реалізації суверенної влади народу України визначати та змінювати конституційний лад шляхом поєднання засобів безпосередньої та представницької демократії. Установчу владу можна поділити за формально-процедурним критерієм на первинну та інституційну (вторинну); за сутнісним - суверенну та організаційно-правову; за змістом - установчу владу народу та інституційно-процедурну. Перші види установчої влади мають місце у випадку формального втілення принципів конституційного ладу у випадку відсутності конституції, а другі передбачають нормативно- правове регулювання внесення змін до конституції з формально- процедурної точки зору; наявність демократичних традицій та де­мократичних форм діяльності органів влади і відповідну структуру політичних організацій - за організаційно-правовим критерієм; наявність легітимних органів влади, що наділені компетенцією за­безпечити перегляд конституції та приймати відповідні рішення.

Конституційний Суд наразі займає непослідовну і невизначе- ну позицію щодо інституційної форми реалізації установчої вла­ди. Проблемою при цьому є визначення форм реалізації народом України свого права визначати та змінювати конституційний лад. Конституційний Суд у резолютивній частині свого рішення зазна­чив таке:

«І. Положення частини другої статті 5 Конституції України «носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ» треба розуміти так, що в Україні вся влада належить народові. Влада народу є первинною, єдиною і невідчужуваною та здійсню­ється народом шляхом вільного волевиявленнячерез вибори, рефе­рендум, інші форми безпосередньої демократії у порядку, визначе­ному Конституцією та законами України, через органи державної влади та органи місцевого самоврядування, сформовані відповідно до Конституції та законів України.

2. Положення частини третьої статті 5 Конституції України «право визначати і змінювати конституційний лад в Україні нале­жить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами» треба розуміти так, що тільки народ має право безпосередньо шляхом всеукраїнського референду­му визначати конституційний лад в Україні, який закріплюється Конституцією України, а також змінювати конституційний лад внесенням змін до Основного Закону України в порядку, встановле­ному його розділом XIII.

Належне виключно народові право визначати і змінювати кон­ституційний лад в Україні не може бути привласнене у будь-який спосіб державою, її органами або посадовими особами.

3. Положеннячастиничетвертої статті 5 Конституції України «ніхто не може узурпувати державну владу» треба розуміти як заборону захоплення державної влади шляхом насилля або в інший неконституційний чи незаконний спосіб органами державної влади та органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами, громадянами чи їх об’єднаннями»¹.

Це рішення так і не знімає проблему, яким чином народ може прийняти Конституцію безпосередньо на референдумі, що цьому має передувати, які існують гарантії дотримання процедури роз­роблення і прийняття Конституції. Також виникає питання, чи уповноважений Конституційний Суд надавати висновки щодо кон- ституційності цих проектів у порядку, визначеному розділом XIII Конституції, бо згідно з класичною конституційною аксіомою акти референдуму не підлягають перевірці конституційними судами. Тому з’ясування природи здійснення народом установчої влади без­посередньо шляхом референдуму так і залишається невизначеним. Його невизначеність посилюється проблемами законодавчого ре­гулювання інституту референдуму, яке є застарілим і в багатьох елементах суперечить Конституції України.

Структурні елементи установчої влади.

Існування легітимних органів влади, які уповноважені від імені народу призначати та забезпечити прийняття або внесення змін ^[70] до конституції. У конституції та законах визначається організація та порядок діяльності вищих органів держави, які компетентні при­ймати рішення з питань встановлення чи внесення змін до осно­вного закону. Якщо в державі немає конституції, то діяльність таких органів влади повинна здійснюватися згідно з демократичними за­садами суспільства. Процедури по встановленню чи внесенню змін до конституції повинні здійснюватися у легітимних формах, тобто на основі повноважень державних органів, визначених законом.

У разі відсутності конституції важливу роль відіграють інститути політичної системи суспільства, національні традиції демократії, що служать основою так званих «передконституційних норм». На перший план у даному випадку виходить політична активність народу, різного роду політичних організацій. Відповідно до цих вимог проект конституції повинен бути підготовлений із залученням спеціалістів у галузі конституційного права; цей проект повинен стати предметом широкої громадської дискусії, у якій важливу роль по формуванню політичної волі громадян повинні відігравати політичні партії.

Проблемним питанням є розгляд установчих процедур у випадку революції чи кардинальних змін суспільного та державного ладу. Революція як суспільне явище означає якісні зміни у правовому регулюванні суспільних процесів, що веде до порушення принципу континуїтету (правонаступності). У власному розумінні революційні процеси є несумісними із ідеями конституціоналізму, парламентської демократії. Тому у таких випадках на перший план виходить забезпечення процедур безпосередньої демократії.

Процедурне забезпеченняустановчого процесу. На законодавчому рівні повинно бути врегульовано порядок прийняття або внесення змін до конституції. У випадку відсутності законодавчого забезпечення існує проблема гарантій представництва основних політичних сил суспільства. Незабезпеченість юридичними процедурами прийняття конституції веде до порушення її юридичної форми, порушення прав основних суб’єктів конституційних правовідносин.

З іншого боку, є дискусійним нормативне регулювання уста­новчих процедур застарілим законодавством, які здійснюється народом за допомогою референдарних процедур, котре відстає від реалій суспільного життя або чинне ще до прийняття конститу­ції. Венеціанська комісія стоїть на тій позиції, що такий розрив

у нормативному регулюванні веде до згортання демократичних засад установчих процедур і є формою посягання на існуючий кон­ституційний лад. Панівна вітчизняна конституційна доктри­на тяжіє до визнання провідної ролі референдних процедур, і не дивлячись на такий розрив у нормативному регулюванні, існує можливість реалізації процедури по внесенню змін до конститу­ції (В. Погорілко, В. Федоренко). Правова позиція Конституційного Суду України зводиться до визнання права народу України визна­чати та змінювати конституційний лад навіть у випадках нео­днозначного правового регулювання нарівні закону референдарних процедур, але в межах, визначених Конституцією України (абз. З п. 4.1. лютиву вальної частини Рішення № 3-рп/2000 від 27 березня 2000року). Така позиція є уразливою, оскільки підриваються основи легітимностіустановчого процесу з міркувань політичної безпеки особи, що передбачає чітку інформованість про стан правового регулювання, чітку правову визначеність, правопевність.

Способи реалізації установчої влади. Як свідчить світовий та вітчизняний досвід конституціоналізму, не існує загальної схеми прийняття або ревізії конституції (у формі певного правового ідеа­лу). Можна виділити принаймні чотири основні моделі прийняття або ревізії конституції.

1) Прийняття конституції внаслідок її розробки спеціальною кон­ституційною комісією з наступним затвердженням на референдумі. Дана процедура не може забезпечити гарантії прав меншості у ви­падку гострого протистояння у суспільстві і прийнята конституція не виконуватиме своєї функції політичної інтеграції у суспільстві та державі.

2) Прийняття конституції установчими зборами. Це складна процедура, оскільки вона забезпечується рядом організаційних заходів. Схвалення конституції у цих умовах може бути ускладне­ним у результаті протистояння гілок влад та провідних політичних інститутів суспільства. Якщо країна має розвинені демократичні інститути та традиції, така процедура є найбільш оптимальною і дійсно відображає зміст установчої влади.

3) Прийняття конституції парламентом у контексті принципу демократії можливе при широкому залученні народу до розроблення та обговорення проекту основного закону держави. Така модель пе­редбачає існування стійких демократичних інституцій та тривалих парламентських традицій, а також відносну політичну, економічну та соціальну стабільність у суспільстві. Вона також не повного мі- 144

рою узгоджується із концепцією установчої влади, оскільки інколи парламент може виступати як узурпатор установчої влади.

4) Поетапне реформування конституції, яке передбачає політич­ний компроміс і прийняття на проміжному етапі рамкового доку­мента, який би володів характером так званої «малої конституції» (що регулює в основному інститути публічної влади та питання дер­жавного устрою). Такого роду перехідна конституція закладає осно­ви прийняття повноцінної конституції, яка б врегулювала основні конституційні інститути (наприклад, Україна, Польща, Угорщина тощо).

Конституційні вимоги до установчих процедур. Здійснення установчих процедур повинно відповідати основоположним кон­ституційним принципам. Загальні принципи права виражають надпозитивні ідеї, «передконституційну» матерію, яка береться за основу конституції. Це загальновизнані стандарти-вимоги щодо змісту та правової форми здійснення установчих процедур, які ви­ражають певні надпозитивні ідеї тауявлення, що складають засади конституційного ладу На основі цього можна виділити такі прин­ципи установчого процесу, що закріплені у Конституції України або випливають із її змісту

1) Принцип верховенства права передбачає правовий зміст кон­ституції та здійснення установчих процедур виключно у правових формах, які визначені розділами III таXIII Конституції України. Ідея надпозитивності є іманентною характеристикою конституції. Від­повідно до цього критерію зміни до конституції, її перегляд повинні носити системний характер і не звужувати, ущемляти гарантії за- садничих цінностей конституційного ладу. Правова позиція Кон­ституційного Суду України з цього приводу така:

Відсутність комплексних, системних змін до Конституції Укра­їни у зв’язку із запровадженням двопалатного парламенту в за­пропонованому народними депутатами України варіанті вже сама по собі унеможливлює всебічний аналіз пропонованих змін до Конституції України на предмет їх відповідності статті 157 Конституції України^[71].

Зрозуміло, що Конституційний Суд залишив відкритою про­блему вимоги системності конституційних законів. Разом з тим легітимність установчого процесу забезпечується шляхом досяг­ненням консенсусу з принципових, фундаментальних засад змісту конституції, яка закладає основи національної правової системи. У концентрованому виразі такий консенсус є втіленням суверенітету народу. Тому є підстави вважати, що у сенсі ст. 5 Конституції існує необхідність визначати конституційні законопроекти як такі, що не відповідають критеріям ст. 157 Конституції України, оскільки вони не забезпечують баланс між кваліфікаційними його ознаками (збе­реження сутності прав і свобод людини і громадянина, державного суверенітету і територіальної цілісності) у їх сукупності.

2) Неприпустимість обмеження чи скасування основних прав і свобод означає те, що в цій частині Конституція України не під­лягає переглядові взагалі. У цій частині зміни можуть стосуватися якісного поліпшення ступеня гарантованості основних прав і сво­бод, забезпечення гідного існування особи. З іншого боку, зміни до Конституції повинні відображати тенденції розвитку світового співтовариства щодо забезпечення основних прав і свобод та від­повідати принципам поваги до міжнародного права, тлумачитися у контексті норм та принципів міжнародного права.

Зміст Закону № 2222-ГУ «Про внесення змін до Конституції Укра­їни» став предметом обґрунтованої критики з міркувань звужен­ня ступеня гарантованості прав і свобод людини і громадянина. Зокрема, предметом критики є положення про конституційне введення елементів імперативного мандату народних депута­тів України, визнання практики загального нагляду прокуратури за дотриманням прав людини. Закон № 2222-ІУ зберігає й надалі елементи авторитаризму і вносить елементи дестабілізації у систему парламентаризму та автономної діяльності уряду (Кон­ституція залишає Президенту можливість істотно впливати на призначення міністрів внутрішніх справ, зовнішніх справ, Голови СБУ, систему загального нагляду прокуратури тощо).

3) Принцип поваги суверенного права народи визначати та змі­нювати конституиійний лад. Згідно зі статтями 5 та 69 Конститу­ції народ України володіє правом визначати та змінювати консти­туційний лад. Також Основний Закон встановлює цілісну систему перегляду конституційних положень шляхом поєднання інститутів 146

безпосередньої та представницької демократії. Інститут референ­думу визначає зворотній вплив на здійснення суверенного права народом з боку політичних організацій. У рамках парламентської демократії формується загальний консенсус з приводу бажаної дії правових норм, тобто закладається їх програмний характер. При цьому повинен бути забезпечений баланс суспільних інтересів, зо­крема, між правлячою більшістю (урядом) та опозицією:

Невизначеність гарантій функціонування такої меншості може призвести до порушення однієї із основних засад, на яких ґрунту­ється суспільне життя в Україні, - політичної та ідеологічної ба­гатоманітності (ст. 15 Конституції України), і обмеження кон­ституційних прав громадян, передбачених, зокрема, статтями 34 і 38 Конституції України^[72].

4) Приниипобов’язковостіпопереднього конституиійного контр­олю за проектами законів про внесення змін до Конституиії Укра­їни. Відповідно до ст. 159 Конституції Конституційний Суд України здійснює превентивний конституційний контроль законопроектів такого роду на предмет недопущення скасування або звуження сут- нісного змісту основних прав і свобод, забезпечення державного суверенітету та територіальної цілісності України, а також щодо дотримання процедурних обмежень щодо ініціювання установчої процедури (гарантій процедурних обмежень). Такий конституцій­ний контроль розглядається як обов’язкова стадія установчої про­цедури, інакше це слід розглядати як грубе порушення Конституції України.

Існує дискусія з приводу правомірності конституційного контр­олю конституційних законопроектів перед стадією остаточного схвалення Закону про внесення змін до Конституції України. Кон­ституційний Суд стоїть на позиції, що націй стадії конституційний законопроектів підлягає повторній процедурі превентивного кон­ституційного контролю, якщо до нього «було внесено поправки під час розгляду на пленарному засіданні Верховної Ради України»^[73]. У цьому контексті використання Президентом України права вето є проблематичним, оскільки глава держави вправі звернутися з відповідним конституційним поданням до Конституційного Суду України.

5) Принцип неприпустимості зміни Конституції України в умо­вах воєнного чи надзвичайного стану. У цих умовах обмежується дія окремих конституційних прав і свобод (ч. 2 ст. 64 Конституції), осо­бливо які стосуються гарантій правового захисту особи. Тому за таких обставин існують істотні проблеми у забезпеченні демократичних стандартів процедури внесення змін до Конституції України.

6) Приниип недопустимості повторного перегляду одних і тих же конституиійних положень парламентом одного скликання (ч. 2 ст. 158 Конституції). Гарантіями належної процедури у даному ви­падку служать цілі забезпечення наступності інститутів публічної влади та неприпустимість таких умов, щоб певний орган публічної влади узурпував владу по визначенню змісту конституційних по­ложень чи коригування їх змісту.

7) Приниип неприпустимості внесення змін до Основного Закону, якщо той же самий законопроект розглядався парламентом про­тягом року. Такого роду гарантія установчої процедури спрямована на забезпечення правової безпеки особи та легітимності функціону­вання публічної влади, зокрема парламенту, а також виваженості рішень органів публічної влади.

У цілому такі механізми прийняття чи внесення змін до консти­туції у світовій практиці поєднуються певним чином, що відобра­жає національні традиції та певні історичні обставини. Зокрема, найпоширенішою практикою є розроблення проекту конституції спеціальною комісією або її попереднє схвалення парламентом із остаточним затвердженням Основного закону на всенародному референдумі.

Прийняття конституції є відмінним від законодавчого процесу. По-перше, прийняття конституції здійснюється не лише парламен­том, до цього процесу залучені й інші учасники конституційного процесу; по-друге, склад правосуб’єктності його учасників є більш широким, ніж в рамках законодавчої процедури; по-третє, ніхто не володіє монополією визначати зміст конституції, такі правомочнос­ті розподіляються збалансовано.

роки). -К., 2003. - С. 300.

Установчий процес реалізується за специфічним механізмом, на який суттєвим чином впливають політичні фактори. На цій основі дамо характеристику основним стадіям установчого процесу

1) Внесення до Верховної Ради України проекту закону про вне­сення змін до Конституції України. Дана стадія тісно пов’язана із процесуальним правом на внесення такого законопроекту до парла­менту конкретним учасникам установчого процесу При реалізації такого процесуального права можна виділити два процесуальних режимів його реалізації: а) референдарну процедуру внесення за­конопроекту до парламенту (ч. 2 ст. 72 у логічному зв’язку з розділом XIII Конституції), б) парламентську процедуру, пов’язаною з правом ініціативи Президента України та визначеної Конституцією части­ни парламентаріїв.

а) Референдна процедура, що врегульована ст. 72 Конституції. Безпосередньо ст. 154 Конституції не передбачає прямої можливості народу України ініціювати внесення змін до Конституції. Однак така можливість існує опосередковано в рамках процедури всеукра­їнського референдуму за народною ініціативою, визначеної ст. 72 Основного Закону. У результаті висунення такого законопроекту шляхом підтримки ініціативи визначеної Конституцією частини виборців (не менше 3 млн, не менше ніжу 2/3 областей України, не менше 100 тис. виборців у кожній області) законопроект вноситься у Конституційний Суд для надання висновку про його відповідність вимогам статей 157 та 158 Конституції України (ст. 159 Основного Закону).

Право народу визначати та змінювати конституційний лад (ст. 5) у співвідношенні з правом на здійснення референдуму за народною ініціативою необхідно розглядати у логічному зв’язку з положення­ми Розділу XIII Конституції України. У зарубіжній конституційній доктрині домінує підхід, що право народу змінювати конституцій­ний лад слід розглядати у контексті конституційних прав на само­оборону (ч. 5 ст. 55) та свободи розвитку особистості (ст. 23). Безпосе­редньо перегляд конституції або внесення до неї змін здійснюється шляхом скликання установчих зборів (конвенту, асамблеї) або через парламентські процедури.

Тому порядок реалізації права народу на правотворчу ініціативу, основи здійснення якої закріплено ч. 2 ст. 72 Основного Закону, поглинається Розділом XIII Конституції. У цьому контексті втрачає свій сенс прийняття рішення Президентом України про призна­чення всеукраїнського референдуму, оскільки згідно з Розділом XIII Основного Закону попереднє схвалення конституційного закону здійснюється абсолютною більшістю від конституційного складу Верховної Ради із наступним його затвердженням шляхом голосу­вання виборців на всеукраїнському референдумі або кваліфікова­ною більшістю парламенту в залежності від його предмета. Цілком очевидно, що досвід голосування на всеукраїнському референдумі, що відбувся 16 квітня 2000 року, вказує про безплідність його про­ведення, оскільки проект конституційного закону, який вноситься у Верховну Раду України, підлягає перевірці Конституційним Судом України на предмет його конституційності.

Спеціальний закон повинен якісно по-новому врегулювати поря­док реалізації права народу на законодавчу ініціативу Принаймні у законі про народну ініціативу повинно бути визначено різновиди народної ініціативи (зокрема, народної законодавчої ініціативи), конкретизовано положення ч. 2 ст. 72 Конституції, вимоги щодо форми проекту закону, правила реєстрації народної ініціативи та уповноважених органів влади, покликаних забезпечити реалізацію цього права народу України.

Таким чином, реалізація права народу на законодавчу ініціативу може служити додатковою попередньою стадією установчого про­цесу, яка передує стадії внесення проекту конституційного закону у Верховну Раду України. Внесення цього законопроекту зобов’язує Верховну Раду розглянути його і прийняти відповідне рішення. Зміст законопроекту зв’язує парламент і парламентарії не вправі вносити зміни до нього, окрім тих його положень, які очевидно не відповідають Конституції України. Як представницький орган влади Верховна Рада в останньому випадку може змінити його положення відповідно до Конституції України, але не змінюючи змісту, цілей та сутності такого законопроекту.

б) Парламентська процедура. Згідно зі ст. 154 Конституції вста­новлюється загальний порядок внесення у парламент законопро­екту про внесення змін до Основного Закону, у відповідності до якої розгляд такого ініціюється Президентом України та не менше 1/3 від конституційного складу Верховної Ради України. Частина пер­ша ст. 156 Конституції встановлює спеціальну норму, згідно з якою проект закону про внесення змін до розділів І, III, XIII Конституції України вноситься у парламент за ініціативою не менше 2/3 від конституційного складу Верховної Ради України. Згідно з рішен­ням КСУ про порядок внесення змін до Конституції Верховна Рада України на пленарному засіданні ухвалює постанову про внесення конституційного подання до КСУ про вирішення питання про кон- ституційність проекту закону вимогам статей 157 та 158 Конститу­ції України. Очевидно можна вважати, що у випадку невиконання парламентом конституційного обов’язку згідно зі ст. 159, Президент як гарант Конституції покликаний внести у КСУ відповідне консти­туційне подання.

Попередній конституційний контроль законопроекту про внесення змін до Конституції України на предмет відповідності статтям 157 та 158 Основного Закону. Закон про Конституцій­ний Суд України не регулює порядок розгляду справ такої категорії. Таке законодавче упущення не забезпечує надійних процесуальних гарантій щодо вирішення питання про конституційність законопро­ектів про внесення змін до Конституції України. У даному випадку Президент України може ставити питання про визнання розгляду такої справи у КСУ як невідкладної, що зв’язує КСУ одномісячним строком її розгляду Разом з тим є очевидна несумірність у забезпе­ченні принципу правової визначеності, що гарантує Конституція України (ст. 57). У цілому така категорія справ повинна бути врегу­льована принаймні у Законі про Конституційний Суд.

Таке урізання принципу публічності у конституційному судо­чинстві вимагає від КСУ розгляду справи у розумні строки і засто­сування максимально можливого набору інструментів юридичної техніки, зокрема засобів інтерпретації Основного Закону Предме­том розгляду Конституційного Суду у даній категорії справ є: а) за­безпечення сутнісного змісту основоположних прав і свобод - Суд вирішує питання про забезпечення гарантій щодо неприпустимості скасування та обмеження основоположних прав і свобод та щодо збереження існуючих інститутів правового захисту прав і свобод (див. рішення КСУ у справі щодо внесення змін до статей 84, 85, 92, 93 та 94 Конституції України); б) забезпечення гарантій неза­лежності та непорушності територіальної цілісності України; в) за­безпечення процесуальних гарантій стабільності Конституції (абз. 2 ст. 157таст. 158). При внесенні такого роду законопроекту в умовах воєнного і надзвичайного стану КСУ відхиляє розгляд справи за непідсудністю, в результаті чого установча процедура блокується і відповідно процесуальна ухвала є правовим актом, який офіційно оголошує про припинення даної процедури.

Попереднє схвалення законопроекту Верховною Радою Укра­їни. Реалізація даної стадії установчого процесу здійснюється за різним процесуальним режимом: а) проект закону про внесення змін до розділів І, III, XIII Конституції ухвалюється 2/3 від консти­туційного складу парламенту; б) проект закону щодо внесення змін до інших положень Конституції попередньо схвалюється більшістю від конституційного складу парламенту (ст. 155).

Попереднє схвалення проекту закону про внесення змін до Кон­ституції створює чіткі правові гарантії принципу правової визна­ченості, зокрема сприяє широкому залученню народу до його обго­ворення, стимулює політичний процес щодо досягнення суспільного консенсусу Тому парламент у даному випадку повинен забезпечити максимальні гарантії зворотних зв’язків з населенням і як представ­ницький орган влади створити належні умови для прийняття на розгляд та здійснення юридичної оцінки пропозицій щодо проекту закону про внесення змін до Конституції України. Процесуальна ді­яльність парламенту у даному випадку повинна сконцентруватися на рівні спеціальної конституційної комісії із широким залученням до неї провідних вчених-конституціоналістів. Детально ця процеду­ра повинна бути врегульована у Законі про Регламент ВРУ.

Остаточне схвалення законопроекту. У залежності від пред­мету попередньо схваленого закону про внесення змін до Конститу­ції такий ухвалюється за різним процесуальним режимом: а) щодо положень розділів І, III, XIII Конституції - затверджується всеукра­їнським референдумом, який призначається Президентом Украї­ни: б) щодо інших положень Конституції - шляхом голосування за нього не менше як 2/3 від конституційного складу парламенту на наступній черговій його сесії. Якщо остаточне схвалення конститу­ційного законопроекту здійснюється за парламентською процеду­рою, необхідний попередній висновок Конституційного Суду ЩОДО його відповідності статтями 157 та 158 Конституції^[74]. Ця стадія є відображенням результатів політичного процесу, однак парламент зв’язаний принципом верховенства права. Зміст схваленого кон­ституційного закону повинен відображати розширення гарантій основних прав і свобод, удосконалення публічно-владних інститу­тів, стану соціального регулювання. Схвалений закон Президент зобов’язаний санкціонувати та промульгувати, Глава держави не володіє у даному випадку правом вето, оскільки конституція є актом установчої влади, а його пост є заснований конституцією.

Конституційний Суд у справі про вето Президента зазначив, що глава держави володіє повноваженнями накладати вето на закони про внесення змін до Конституції України. Така правова позиція КС стала предметом критики суддів В. Шаповала, В. Са­венко та вчених-конституціоналістів С. Головатого, С. Ющика та інших. Тим самим доктрина Суду на сьогодні заперечує ідею розмежування установчої і законодавчої влади, не повною мірою розкриваючи принцип верховенства права як фундаментальної засади конституційного ладу.

Повторний розгляд проекту закону про внесення змін до Конституції можливий лише через певний проміжок часу: а) поло­ження розділів І, III, XIII Конституції можуть бути повторно перегля­нуті тільки парламентом наступного скликання: б) інші положення Конституції можуть бути повторно переглянуті парламентом, якщо спливе річний строк з моменту прийняття остаточного рішення парламенту Повторний розгляд законопроекту передбачає повто­рення у повному об’ємі всіх процедур, які передбачає розділ XIII Конституції. Однак проблематично у даному випадку розглядати як обов’язкову стадію превентивного конституційного контролю на предмет конституційності такого законопроекту, хоча існує імо­вірність щодо необхідності його розгляду Конституційним Судом у порядку перегляду своїх рішень за нововиявленими обставинами (що може потягнути за собою зміну правової позиції КСУ, а отже й зміни юридичного режиму реалізації установчої процедури).

4.3.