Галицька земля в кінці Х - ХІІ ст.[743]

Пізніша Галицька земля сформувалася на місці колишніх хорватських князівств і на першому етапі мала кілька центрів.

Київське завоювання. Утвердившись у Києві і позбувшись супер­ників після загибелі Ярополка Святославича, великий князь Володимир Святос­лавович відразу ж приступив до продовження завойовницької політики батька.

Інша була ситуація з хорватськими князівствами^[745]. Частина з них перебувала у сфері впливу Великої Моравії. Після її розпаду боротьбу за Перемишльське князів­ство повели Угорщина та Польща.

Польський князь Мешко I, якому вдалося об'єднати значну частину польських князівств, в союзі з чеським королем Болеславом, баварським герцогом Генріхом, маркграфом Північної марки Дітріхом i данським конунгом Гаральдом Синьозу- бим повів війну проти германського кайзера Оттона II. Рівночасно польський князь воював проти лютичів. Володимир вступив в порозуміння з противниками поляків, або принаймі з одним із них, i розпочав наступ на Волинь i Сян. Відголоски цієї бо­ротьбі відбиті у польського хроніста Яна Длугоша та такому дискусійному джерелі як Іоакимовий літопис^[746].

Польська історіографія довший час піддавала сумніву цю інформацію джерел^[747]. Була навіть спроба довести, що Перемишль сплутаний з Перемилем на Стирі, що було спростовано розкопками О.

Успіх Володимира пов'язаний також з тим, що йому вдалося порозумітися з окремими з місцевих племінних князів. Про це свідчить поява серед його дружин двох "чехонь": Малфріди та Аделі. Для закріплення Волині тут була заложена фор­теця Володимир, яка у 988 р. згадана як новий центр краю^[751].

Повернувшись з походу на Херсонес, Володимир провів i реформу місце­вого управління. Замісь племінних князів в більшості земель були посаджені намісниками його сини. Тз значних центрів князів-намісників не було тільки у Чернігові та Перемишлі. Можливо там на той час ще залишались князі з місцевих племінних династій. Ця реформа Володимира була спрямована на ліквідацію міс­цевих династій і перетворення Київської Русі на централізовану державу, очолену каганом-імператором з династії Рюриковичів. Тому нові адміністративні одиниці мали би не співпадати з кордонами колишніх племінних князівств, але в кінцевому результаті саме в цьому вона виявилася нерадикальною і по суті започаткувала роз­дроблення країни на удільні князівства на чолі з Рюриковичами^[752]

Після включення до складу Русі Перемишльського князівства доля решти кня­зівств карпатських хорватів була практично вирішеною. Очевидно, що вони це відчу­вали і готувалися до оборони. Археологи зафіксували будівництво великих оборон­них комплексів вздовж східних рубежів^[753]. У 992 р. "Иде Володимиръ на Хорваты”^[754]. Ця війна була жорстокою. Були зруйновані Стольсько на р. Колодниці лівій прито­ці Дністра, столиця одного з хорватських князівств у Верхньому Придністров'ї, зна­чніші центри інших хорватських князівств в Середньому Подністров'ї та на Верх­ньому Пруті.

Версія щодо повторного походу на Перемишль легко спростовується запові­том королеви Оди (992-996), де сказано, що Польща межує з землею Прусів, "до місця, яке зветься Русь і по кордоні Русі, що простягається до Кракова, і від самого Кракова до ріки Одри”^[756]). Так само малоймовірні версії стосовно походу Володи­мира у Закарпаття. Під час походу прийшло повідомлення про напад печенігів на Київщину і князь повернув військо назад. Із Закарпаття це було би нереально. Крім того напад печенігів могли організувати як самі дністровські хорвати так і дружні їм тиверці^[757]. Таким чином, на кінець Х ст. всі пізніші галицькі землі опинилися у складі Русі. Вся ця територія разом з волинськими землями управлялася князем- намісником, який сидів у Володимирі.

Поява Ростиславичів. Ярослав Мудрий запровадив зміни у практиці успадку­вання князівських престолів, згідно яких син князя, який помер при житті батька, втрачав право на успадкування престолу, тобто ставав князем-ізгоєм. Можливо, у такий спосіб він прагнув закріпити київський престол за своїми прямими спадко­ємцями, виключивши перш за все полоцьких князів. Але першим відбилося це правило на його найстаршому внуці. Ростислав-Михайло Володимирович наро- дився у 1038 р.^[758]. Батько його помер при житті діда, а отже він втратив право на успадкування старшого новгородського престолу. Відомості В. Татищева, за якими він успадкував в 1052 р. Новгород, взамін якого отримав Суздаль, звідки у 1060 р. його перевели у Володимир-Волинський,з якого він втік в Тмутаракань, під за­грозою втрати i цього престолу, не підтверджені іншими джерелами. Ярослав не міг, навіть на короткий час, надати старший новгородський стіл онукові: його мав отримати i отримав наступний з синів Ізяслав Ярославич. Далі Літописи зафіксу­вали застосування практики ізгойства. У 1057 р., по смерті В'ячеслава Ярославича, i у 1060 р., по смерті Ігоря Ярославича, їх нащадки Були усунені від успадкування.

У 1064 р. Ростислав Володимирович з батьковою новгородською дружиною, яку очолювали бояри Порей і Вишата, син новгородського посадника Остромира, не­сподівано з'явився в Тмутаракані i прогнав князя Гліба Святославича. Чернігівський князь Святослав Ярославович в наступному році привів своє військо відвойовувати для сина престол. Не приймаючи бою, Ростислав відступив у кубанські степи. Але як тільки-но Святослав повернувся в Чернігів, Ростислав знову захопив Тмутара­кань i знову прогнав Гліба. У Києві не могли змиритися з таким самочинним актом. В хід пішла дипломатія. Ростислав був отруєний на переговорах з катепаном Херсо­несу 3.02.1067 р. Його поховали в соборі св. Богородиці у Тмутаракані^[759]. Літописець Никон, який у 1061-1074 рр. був ігуменом одного з таманських монастирів, записав, що Ростислав Володимирович був високого зросту і мав красиве лице, князь був хоробрим воїном і милостивим до убогих.

Його дружина Ленка [Ілона] була дочкою герцога Бели [пізніше угорського ко­роля Бели І]^[760]. Цей союз допоміг їх синам Рюрику, Володарю та Василькові утрима­тися в Галицькій землі.

Сини Ростислава не отримали жодних уділів. Рюрик перебував на службі у во­линського князя Ярополка Ізяславича. Можливо, що ще тоді він ввійшов в контакти із місцевою верхівкою, яка пам'ятала про незалежні хорватські князівства. Тому, коли Рюрик бл. 1084 р. несподівано захопив Перемишль, він отримав повну під­тримку місцевого населення. До нього прибули брати Володар і Василько, яким Рюрик надав столи в Звенигорода на Білці та Теребовлі. Використовуючи власну від­вагу і спритність, сприятливу кон'юктуру, родинні зв'язки з угорською династією, Рюрик з братами зуміли утриматись в Галицькій землі.

Рюрик Ростиславич. Великий князь Всеволод Ярославич визнав за ізгоями захоплені ними землі. Але волинський князь Ярополк Ізяславич, до якого ці землі раніше відносилися, розпочав з ними війну.

Але тільки-но київські полки покинули Волинь, як Ярополк знову продовжив війну. Волинська рать обложила Звенигород зимою 1086 р., та успіху не добилась i вертала назад. Князь їхав в повозці. Версія ніби він їздив до Звенигорода на пере­говори надумана. Переговори мали би переходити на кордоні чи на нейтральній території. На конях, поряд з повозкою, скакали його дружинники. Раптом один з них, Нерадець, вихопив з піхов шаблю і з розгону ввігнав її в лежачого князя. “Ох, цей ворог мене докінчив!”, — закричав Ярополк, витягуючи клинок з грудей. Судя­чи з цього крику, князь вже був поранений раніше. Удар Нерадця виявився смер­тельним. Сам вбивця скористася замішанням і втік у Перемишль. Офіційно Рюри­ка Ростиславича ніхто не звинувачував у загибелі Ярополка. Лише пізніше Давид Ігоревич прямо говорив про те, що Ростиславичі організували це вбивство. Смерть Ярополка була вигідна і Ростиславичам, і Києву, але найбільше від неї виграв Давид Ігоревич, який отримав всю Волинь. Навряд чи Рюрик Ростиславич не був заміша­ним у загибелі Ярополка. Недаремно Нерадець втік саме у Перемишль, розрахову­ючи, що там йому дадуть притулок.

Ставши сюзереном Волині, Давид Ігоревич з союзника перетворився в під­ступного противника. Йому вдалося спровокувати польсько-перемишльську війну 1088-1089 рр. Зближення поляків з угорським королем Ласло I та союз останнього із спадкоємцем великого київського князя Святополком Ізяславичем близько 1091 р.

Володар-Іван Ростиславич. По смерті батька залишився ізгоєм і разом з бра­тами перебував на службі у волинського князя Ярополка Ізяславича. У 1082 р. він втік разом з іншим ізгоєм Давидом Ігоревичем на південь, де вони силою захопили Тмутаракань. Однак у 1083 р. в Тмутаракані з допомогою Візантії утвердився Олег Святославич, а князі-ізгої опинились у в'язниці. Незабаром, однак, Олег випустив обох невдах, пам'ятаючи як свого часу його прогнали з Чернігівської землі. Тим часом старший брат Володаря Рюрик опанував Перемишль. Володар з молодшим братом Васильком перебрались у Галицьку землю. Бл. 1086 р. Рюрик виділив Воло­дарю в уділ Звенигородське князівство.

По смерті Рюрика Володар успадкував Перемишль. Обидва Ростиславичі під­тримали рішення Любецького снему 1097 р., а Василько прийняв участь у роботі снему, де за Ростиславичами та їх нащадками була закріплена вся Галицька зем­ля. Після снему з намови Давида Ігоревича Василько Ростиславич був схоплений і осліплений. Давид підбурив половців до нападу на Теребовельське князівство, а сам почав займати прикордонні фортеці. Володар зумів в короткі терміни зібрати військо, добився визволення брата і покарання безпосердніх виконавців злочину.

У 1098 р. Святополк Ізяславич з київськими та чернігівськими полками ви­ступив на Волинь, щоб покарати ослушника рішень Любецького снему Давида Ігоревича. Але після капітуляції Давида, купивши лояльність чернігівських князів передачею Луцька Святославу Давидовичу, Святополк Ізяславич виступив проти галицьких князів. Обидва вїйська зустрілись на Рожни полі. Це місце локалізується на кордоні між Галицькою і Волинською землями: від лівих допливів річки Белзець до лівих допливів річки Гологірки (нинішні Золочівський і Бузький райони)^[762].

На початку битви Ростиславичі винесли хрест, який перед цим цілував великий князь. Сліпий Василько виїхав наперед війська i закричав до Святополка Ізяславича: “Ось що ти цілував, спочатку ти забрав у мене очі, а тепер хочеш взяти i душу: так хай буде між нами цей хрест”. Не треба говорити як подіяла ця агітація на галиць­ких дружинників. Військо великого князя потерпіло поразку.

Святополк втік у Володимир, але не заспокоївся i послав в Угорщину свого сина Ярослава, одруженого з дочкою короля Калмана Книжника. Велике військо угор­ського короля виступило на Перемишль. Мати Володаря Ленке (Ілона) пробувала вступити з угорцями в переговори, Але Калман був впевнений у перемозі. Джере­ла називають фантастичну чисельність його війська — 100 тис., польські хроністи М. Бєльський та М. Стрийковський, які користувались, напевне, втраченим пере­мишльським літописом, називають більш реальну цифру — 8 тисяч. Спільна не­безпека помирила непримиренних ворогів. Давид Ігоревич залишив заложниками в Перемишлі свою сім'", а сам з сотнею дружинників i трьома сотнями половців Боняка рішився атакувати угорське військо, яке стояло на р. Вагрі. Молодий хан Ал- тунопа всього з 50 вершниками несподівано напав на угорський стан i почав відразу відступати. Угорці кинулись його переслідувати i були атаковані з тилу Боняком. Тоді і Алтунопа повернув своїх вершників i половці з Давидом перебили угорську кінницю. Поразка цього загону викликала паніку в угорському таборі, якою ско­ристався Володар Ростиславия, здійснивши вилазку з Перемишля i розгромивши військо Калмана. Багато угорців загинуло, втопившись в Сяні та ї Вягрі^[763].

На Витичівському снемі в 1100 р. Ростиславичі добились, щоби нові володіння Давида Ігоревича знаходились подалі від їх кордонів. Хоча Святополк Ізяславич i претендував на Теребовельське князівство, пропонуючи Володарю взяти Василька до себе, а потім навіть беручи на своє утримання сліпого теребовельського князя, ніхто не підтримав ці домагання. Тверда позиція Володаря зберегла за Ростислави- чами всі галицькі землі.

Нова угода Святополка Ізяславича з Угорщиною у 1104 р. ще більше ускладни­ла становище Володаря, але він i в цій ситуації зберіг свої позиції. Шлюб дочки кня­зя Володаря Ростиславича Ірини з сином візантійського імператора Олексія Ком- нена Ісааком 20.07.1104 р. скріпив союз з Візантією^[764], незважати на який Угорщина не могла (це був перший випадок прямих контактів Візантії з окремим князівством, що можна розцінювати як великий успіх зовнішньої політики перемишльських князів). А у 1106 р. проти Калмана Книжника повстав зять Святополка !зяславича герцог Алмош i, хоч в Києві його не підтримали, в Пєрємишлі могли перевести дух. У Святополка !зяславича було багато проблем з половцями i він більше не чіпав Ростиславичів.

З приходом до влади Володимира Мономаха ситуація змінилась. Союз Рос­тиславичів з великим князем був 1.09.1114 р. скріплений шлюбом Романа Володи­мировича з дочкою Володаря Ростиславича^[765]. У 1117 р. перемишльська дружина взяла участь в облозі Володимира. У наступному році зять Володаря утвердився на Волині. Правда, у 1119 р. Роман помер, але закріплення Мономаховичів на Волині позбавило Володаря Ростиславича небезпечного сусіда.

Основним противником Володаря залишалась Польща. У 1122 р. Володар не­сподівано потрапив в руки полякам. Головну роль тут зіграв близький до Болесла­ва !!! Кривоустого нобіль Петро Властович. Одружений з чернігівською княжною, польський магнат зіграв роль ображеного Болеславом Кривоустим і об'явив себе ізгоєм. Володар прийняв його у себе. Заслуживши довір'я перемишльського князя, Петро Властович влаштував пастку і на полюванні захопив Володаря Ростиславича. Полоненого князя відправили до Кракова, а на Властовича чекали почесті, хоча в епоху лицарського кодексу честі його вчинок захоплення не викликав і у поляків. Може тому в 1145 р. на нього чекала така жорстока розправа. Поляки вимагали за Володаря Ростиславича фантастичну суму у розмірі 80 тис. гривен. Після важких переговорів його вдалось знизити до 20 тис. гривен. Сліпий Василько ціною вели­ких зусиль зібрав і відправив у Польщу 12 тис. гривен. За решту він залишив у за­ставу в Кракові молодого князя Ростислава Володаревича. 22 липня 1122 р. Воло­дар Ростиславич повернувся до Перемишля. За решту 8 тис. гривен брати віддали 50 срібних чаш і кубків грецької роботи.

Зменшення викупу було зумовлене зобов'язанням Ростиславичів взяти участь у поході Ярослава Святополковича на Волинь. Загибель цього князя на початку по­ходу позбавила Ростиславичів необхідності воювати проти своїх союзників.

У 112“ р., скориставшись з походу “Болеслава !!! в Данію, Володар Ростиславич з племінниками вторгнувся в польські землі. Його військо дійшло аж до міста Беч. Це була пімста за полон. Перемишльський князь збирав данину і брав полонених аби повернути заплачені за нього гроші. Болеслав !!! повернув назад і рушив йому назустріч. Під Велихувом Володар був розбитий. В цій битві загинули галицькі богатирі Навротник і Защитник. Володар виїхав в Галич збирати нове військо (на­певно Длугош замість Перемишля випадково назвав Галич), а поляки спалили кілька сіл на кордоні. Похід у Польщу був останнім у житті Володаря. Він помер у Перемишлі 19 березня 1124 р. і був похований у Перемишлі в збудованому ним соборі св. !оанна^[766], а війну з польським князем завершили вже сини Володаря, про­гнавши польську “ать за Вислок і підписавши мир^[767].

За версією М. Баумгартена Володар був одружений з поморською княжною^[768], хоча це питання залишається дискусійним.

Василько Ростиславич. Як князь-ізгой знаходився на службі у волинського князя Ярополка !зяславича. За Длугошем очолював дружину в прикордонному конфлікті з Польщею у 1081 р. Після того як його старший брат Рюрик утвердився у Перемишлі перейшов до нього і отримав Теребовельське князівство.

Ставши сюзереном “Волині, Давид !горевич не заспокоївся i вирішив повер­нути Галицьку землю. Він зав'язав дружні відносини з краківським князем Мєш- ком !!!, втягнувши його у війну з Перемишльським князівством. У компілятивній хроніці, складеній перемишльським міщанином у XV! ст., під 1089 р. розповіда­ється, що князь Василько Ростиславич з половцями вторгнувся в польські землі, спалив багато замків i захопив великий полон^[769]. У 1089 р. Мєшко !!! був отруєний прихильниками Владислава-Германа i війна на певний час затихла.

В ході наступної польсько-галицької війни 1091-1092 рр. з допомогою печені­гів та торків наніс ряд ударів полякам. У нього навіть був план зайняти частину Польщі. Про розміри його нападів можна судити з того, що сам князь у випадку, якби він потрапив в руки до поляків, пощади не чекав.

Василько Ростиславич поклав початок освоєнню Пониззя Дністра. Через По­низзя Дністра та Дунаю лежав давній і безпечний “бурштиновий шлях” у Візантію. Візантія завжди приділяла велику увагу Нижньому Подунав'ю через яке різнома­нітні кочовики вторгалися в причорноморські та болгарські області, які перебува­ли під її контролем.“Після страшної поразки під Манцикертом (1071) імперія була змушена концентрувати свої сили на сході. Область у межиріччі Дністра та Серета і Нижнє Подунав'я була своєрідними воротами між морем і Карпатами. Через “і ворота у XI-XlI ст. кочовики проникали на Балкани. Не маючи сил опанувати цю область, Візантія, на слушну думку відомого російського візантиніста Г. Літавріна, не заперечувала проти її опанування сильним галицьким князем, виділяючи сто­сунки з ним окремо від стосунків з Києвом^[770]. Зближення обох сторін почалося із часів Василька Ростиславича^[771].

29 квітня 1091 р. на березі р. Маріци біля фортеці Хіріни візантійський імпера­тор Олексій ! Комнен з допомогою половецьких ханів Тугоркана i Боняка розгро­мив печенізьке військо. Після цієї події печеніги взагалі зникають з джерел. Дочка імператора Анна так писала про цю битву: “В той день відбулося дещо незвичайне: згинув цілий народ разом з жінками i дітьми, чисельність якого складала не 10 тисяч чоловік, а виражалась у величезних цифрах.. В числі учасників битви Анна називає 5 тисяч гірських жителів, які прибули на допомогу імператору^[772]. Відомий візантист В. Васильєвський бачив в них дружину теребовельського князя^[773]. Дружина Василь­ка Ростиславича рухалась по Серету i мусила переходити гори, йдучи на з'єднання з імператором, тому i потрапила в "горяни". Активний союз з Вiзантією дозволяв галицьким князям стримувати активність Угорщини, яка зблизилась з противника­ми Ростиславичів. Союз з Візантією сприяв також планам Василька щодо освоєння Пониззя Дністра.

Василько був учасником Любецького снему 1097 р. Завдяки "Повісті" свяще­ника Василя, який був свідком цих подій, зберігся опис докладного перебігу подій трагедії, що сталася після закінчення снему. Це одна з кращих перлин, вставлених в Повість временних літ^[774].

Давид Ігоревич був наполегливим у своїх домаганнях. Не зумівши розправи­тись з Ростиславичами з допомогою поляків і угорців, він вирішив зробити це з допомогою Святополка Ізяславича, який став на той час великим князем. Після закінчення Любецького снему 1096 р., де було закріплено за Ростиславичами та їх спадкоємцями Галицьку землю, волинський князь конфіденційно зустрівся з Свято- полком і, звинувативши теребовельського князя Василька Ростиславича у співучасті в вбивстві Ярополка Ізяславича, розповів про змову Ростиславичів з Володимиром Мономахом, ніби-то спрямовану проти великого князя і самого Давида. Хоча пря­мих доказів не було, язва підозри стала розвиватись у Святополка, особливо після того як Василько відмовився залишитись на його іменини. Давид негайно зустрівся з Святополком і розповів йому про дальші наміри теребовельського князя оволоді­ти Турівською землею.

Святополк Ізяславич вагався. Навряд чи він був готовий порушити мир, якого тільки-но було досягнено з такими труднощами. Але підготовка до арешту теребо- вельського князя велась, бо один з його слуг попередив свого пана про небезпеку, однак Василько Ростиславич не звернув на це уваги. Виїжджаючи додому, Василь­ко з невеликим почтом заїхав попрощатись з Святополком. Великий князь зустрів його особисто і запросив до столу, де вже сидів Давид. Великий князь знову по­чав переконувати теребовельського князя залишитись на його іменини. Василько відмовився і повідомив, що його обоз вже виступив на Теребовлю. Тоді Святополк встав, вибачився, що йому потрібно розпорядитися відносно прощального обіду, і залишив Василька з Давидом. Розмова не клеїлась. Нарешті Давид знайшов при­чину і вийшов слідом за Святополком. Це був умовний знак для його дружинників. Василька схопили, закували і приставили сторожу.

Оскільки Святополк все ще вагався, Давид добився видачі Василька в його руки. Вночі на телізі зв'язаного князя привезли в Білгород, де йому викололи очі. Конюх Святополка Сновид Ізечевич та конюх Давида Дмитро вдвох не зуміли справитись зі зв'язаним теребовельським князем. Лише з допомогою інших дружинників вони зуміли повалити його на долівку. На груди Василька поклали дошку, на яку сіли Сновид Ізечевич та Дмитро. Потім принесли ще одну дошку, по краях якої сіли інші дружинники. Вівчар Давида торчин Беренді хотів відразу вдарити ножем в око лежачого теребовельського князя, але Василько сіпнувся і удар прийшовся в лице. Лише після цього торчину вдалося виколоти обидва ока. Князь втратив багато крові i впав в забуття. Напівживого теребовельського князя в закривавленій сорочці при­везли у Вздвижень. Охорона з Васильком зупинилася у дворі священика i попадя випрала сорочку нещасного полоненика. Далі його перевезли у Володимир i ото­чили охороною в 30 чоловік на чолі з Уланом та Клочком.

Тим часом звістка про страшний злочин сколихнула всі землі. На снемі у Городці Володимир Мономах та чернігівські князі стали вимагати покарати ослуш­ника рішень Любецького снему. Святополк змушений був погодитись на це. Давид Ігоревич тим часом спішив скористатись з ситуації. Про всяк випадок він навіть розпочав переговори з полоненим Васильком, пропонуючи йому Всеволож, Ще- поль або Перемиль. Звичайно, що Василько відмовився, але погодився вислати до Володимира Мономаха від свого імені володимирського боярина Кульмея.

Однак Давид і не думав посилати кудись боярина, якого обрав теребовельський князь. Він послав військо зайняти пограничні галицькі міста. Його посли домови­лись з половецькими ханами Боняком і Алтунопою. Весною 1098 р. половці через Побужжя напали на Теребовельське князівство. Давид був впевнений, що він легко займе теребовельські землі і відріже перемишльського князя Володаря Ростислави- ча від інших земель. Оточений одними союзниками Давида перемишльський князь не мав би виходу.

Та під Бужеском [Бузьком] Давид несподівано зустрів рать всіх галицьких зе­мель, очолену Володарем Ростиславичем. Не встоявши в польовій битві, Давид зачинився у Бужеску. Але оборонятись там довго не міг і мусив погодитися на звільнення Василька в обмін на вільний вихід з міста. Волинська дружина вийшла з міста, але Володар з сліпим Васильком продовжили наступ на Володимир. Тепер за злочин свого князя платили волиняни. Всеволож було взято штурмом і запале­но. Коли жителі почали втікати, їх майже всіх перебили. Галицька рать обложила Володимир. Посли Володаря Ростиславича вимагали видачі бояр Туряка, Лазаря і Василя. Ці бояри приймали активну участь у трагедії з теребовельським князем. Да­вид вислав їх в Луцьк, звідки Туряк втік до Києва, а Лазар та Василь — до Турійська. Під загрозою здачі столиці Давид мусив видати Лазаря та Василя. Теребовельські дружинники повісили обох на виду у міста і розстріляли з луків. Лише після того галицьке військо зняло облогу.

Сліпий Василько успішно правив своїм князівством у винятково складних об­ставинах. Особливо мужньо повівся Василько у битві на Рожни полі, а також у той період, коли поляки захопили в полон Володаря Ростиславича^[775]. Помер Василько Ростиславич 28.02.1124 р.^[776].

Об'єднання Галицької землі. Володар і Василько Ростиславичі померли майже одночасно. Обоє мали по двоє синів, які успадкували уділи у батьківській части­ні Галицької землі. Ростислав Володаревич отримав Перемишльське князівство, а Володимирко Володаревич — Звенигородське. Ігор-Іван Василькович отримав Га­лицьке князівство, а Ростислав-Григорій Василькович — Теребовельське. Шукаючи союзу і зближення з Угорщиною, Володимирко Володаревич, Ігор та Ростислав Ва-

сильковичі у 1125 р. внесли солідний вклад до монастиря у Савасентдеметрі (що­річний дохід в розмірі 13 кантарів воску, кантар рівний 50,5- 56,3 кг).

Розподіл престолів не був випадковим. Ростислав Володаревич був, безпере­чно, старшим за Володимирка. У 1122 р. саме Ростислав був заложником за батька в Кракові. У 1124 р., відразу по смерті батька, Ростислав очолив боротьбу проти польської раті, відтіснив її за Вислок і завершив війну миром. У 1125-1126 рр. йому довелося обороняти Перемишль в ході усобиці з Володимирком, але вже у 1126 р. він сам обложив Звенигород, і Володимирка врятувало тільки угорське військо. У 1127 р. бояри обох сторін на з'їзді у Щирці безуспішно пробували помирити кня­зів^[777]. Помер Ростислав Володаревич у 1128 р.^[778] бездітним, бо Перемишльське кня­зівство без проблем перейшло до Володимирка^[779].

Ігор-Іван був старшим з братів Васильковичів. Не випадково ж саме він одружив­ся з Анною Всеволодівною, дочкою чернігівського князя Всеволода Ольговича, який претендував на першість на Русі^[780]. Тоді він повинен був отримати "старше" Теребо- вельське князівство. а що вказує шлюб з дочкою київського князя Всеволода Ольго­вича. Але старше Теребовельське князівство залишилося за братом. Можливо, що причини переходу старшого з братів у Галич криються у піднесенні економічного і політичного значення цього центру. Подібне трапилось при переході центра землі з Ростова в Суздаль, а потім з Суздаля у Володимир на Клязьмі. Ростислав-Григорій помер між 1127 і 1141 р., ближче до першої дати^[781] і Ігор Василькович об'єднав під своєю владою всю батьківську спадщину.

І тут на історичну сцену виходить загадкова постать князя Івана Ростиславича Берладника, якого значна частина дослідників вперто вважає сином перемишль­ського князя Ростислава Володаревича. Більшість істориків вважають Івана Бирлад- ника сином перемишльського князя Ростислава Володаревича. Але в такому разі чому цього князя як можливого суперника в боротьбі за Галич так боявся Ярослав Осмомисл? Як могли прийняти у Галич молодого князя з гілки Володаревичів, коли це була територія Васильковичів. І чому цей князь користувався такою підтримкою населення середнього та нижнього Подністров'я? Якщо Іван Ростиславич був сином перемишльського князя, то за своїм походженням він не міг мати жодних прав на Галич^[782]. Неупереджений аналіз показує, що Іван Ростиславич був сином теребо- вельського князя Ростислава Васильковича, який ще за життя батька (або після його смерті від дядька Ігоря Васильковича) отримав уділ у Пониззі з центром у Звениго- родці на Дністрі^[783].

Про це свідчить і відома грамота князя Івана Ростиславича месемврійським купцям від 20 травня 1134 р., де згадуються його володіння в Пониззі Дністра та Дунаю, в числі яких Малий Галич (Галац), Бирлад і Текуч^[784]. Навколо цієї грамоти довший час триває дискусія^[785], але як Як вірно зазначив Р. А. Рабинович, всі проти­вники автентичності грамоти, починаючи з І. Богдана, наперід виходили з посту­лату, що звенигородський князь (з Звенигороду на Білці) Іван Ростиславич не міг володіти Бирладом і Пониззям Дністра та Пруту^[786].

Але цей постулат легко заперечується. Грамоту вперше ввів в науковий обіг відомий румунський історик і філолог-славіст Богдан Петричейку Хаждеу (1836— 1907). Оригінал і первинна копія грамоти втрачені ще у ХІХ ст. Противникові автен­тичності грамоти видному лінгвістові О. Соболевському вдалося довести лише те, що текст грамоти написаний у ХІѴ-ХѴ ст. в орфографічних і лінгвістичних тради­ціях молдовських і болгарських документів того часу^[787]. Але це тільки дозволяє гово­рити, що до Б. П. Хашдеу потрапив список з грамоти, виготовлений у ХІѴ-ХѴ ст., або ж фальсифікат зроблений в цей період, при фабрикації якого були використа­ні достовірні джерела і відомості. Необхідністю переписки грамоти в "молдовські" часи було стремління продовжити традицію торговельних пільг для деяких міст^[788].

Найбільш дошкульним місцем грамоти противники її автентичності вважають фразу "князь Бирладський від стола Галицького". Якщо вважати Івана Ростислави- ча звенигородським князем, столиця якого знаходилася у Звенигороді на Білці на території Володаревичів, то ця фраза виглядає позбавленою змісту. Але існувало кілька Звенигородів саме у Теребовельському князівстві, яким володів батько Іва­на Ростиславича — Ростислав-Григорій Василькович^[789]. Звенигородське князівство з центром у Звенигороді на Дністрі контролювало території до гирла Дністра та гир­ла Дунаю. Князь Іван Ростиславич після смерті батька залишався васалом дядька галицького князя Ігоря Васильковича.

Ігор Василькович був сильним володарем. Брак джерел не дозволяє повні­ше розглянути його діяльність. У 1132 р. за маркграфа Брненського Вратислава (+ 17.08.1156), сина Олдріха Брненського, представника бічної гілки чеської династії Пшемислідів була видана його сестра, незнана з імені дочка Василька Ростислави- ча. Вратислав повернув собї Брно тільки взимку 1130 р. Можливо, що роки вигнан­ня він провів при галицькому дворі^[790]. Це може бути свідченням достатньо широких міжнародних зв'язків Галицького князівства.

Ігор Василькович помер у 1141 р.^[791]. На мій погляд, вірною є здогадка відомо­го археолога Ю. Лукомського, що !гор-Нан Василькович був похований в Галичі у монастирській церкві св. Івана Хрестителя на Царичинці i саме його останки були виявлені у саркофазі в південній наві церкви^[792].

Перемишльсько-звенигородський князь Володимирко Володаревич скористав­ся з смерті !горя Васильковича, з яким перебував в дружніх відносинах, i об'єднав всю Галицьку землю. Столиця теж була перенесена в Галич^[793]. Для цього Були вагомі причини: Володимирко не мав прав на Галицько-Теребовельське князівство поки був живим Іван Ростиславич. Невдовзі ця небезпека стала реальною.

Володимирко Володаревич. Перемишльсько-звенигородський князь разом з га­лицьким князем Ігорем Васильковичем у 1139 р. підтримали нового великого князя Всеволода Ольговича i нанесли удар по волинських землях. Галицькі дружини втор­гнулись в Погориння і не дали !зяславу Мстиславичу допомогти переяславському князю Андрію Володимировичу. Це забезпечило Володимиркові підтримку Києва, де не стали заваджати об'єднанню всієї Галицької землі під владою Володимирка Володаревича.

Але активність i зростаюча сила галицького князя занепокоїли Всеволода Оль­говича, коли на Волині утвердився його син Святослав. У 1144 р. Всеволод Ольгович вирішив розв'язати конфлікт шляхом збройного вторгнення. Великий князь зібрав дружини братів !горя та Святослава Ольговичів, чернігівського князя Володимира Давидовича, турівського князя Вячеслава Володимировича, смоленського князя Рос­тислава Мстиславича, переяславського князя !зяслава Мстиславича, городенських князів Бориса i Гліба Всеволодовичів, юного Святослава Ростиславича та польську рать, яку прислав на допомогу Владислав !!. Галицький князь міг розраховувати тільки на угорську підмогу.

План Всеволода Ольговича полягав в тому, щоби у генеральній битві розгро­мити Володимирка до підходу угорців. Тому, не витрачаючи часу на облоги потуж­них галицьких міст, його рать пройшла повз Теребовлю i рушила вздовж Серету до Звенигорода-на-Дністрі. Володимирко із своїми полками рухався протилежним берегом Серету. В тилу у галицького князя знаходився !зяслав Давидович з полов­цями, котрим вдалось здобути Ушицю. Володимирка відрізали від півдня Гали­ча та Перемишля, змушуючи прийняти бій з переважаючими силами. Всеволод Ольгович навів гаті i переправився на другий берег Серету. Але Володимирко вже провадив таємні переговори з Ігорем Ольговичем, який розраховував на київський престол по смерті Всеволода. “Якщо помириш мене з братом, по його смерті допо­можу то6і сісти в Києві”. Ігор не мав спадкоємців, допомога сильного галицького князя в майбутньому для нього значила більше ніж вигода амбітного племінника Святослава. Ігор звернувся до Всеволода Ольговича: "Не хочеш ти мєні добра, на­віщо ти мені назначив Київ після себе, коли не даєш друга знайти?”. Всеволод Ольгович не дав би себе так легко вмовити, якби не усобиця в Польщі по смерті королеви-матері Саломеї. Він мусив послати на допомогу польському союзнику волинські полки Святослава Всеволодовича. Великий князь погодився на мир з Во- лодимирком, повернув йому Ушицю і Микулин зайняті чернігівським військом. Володимирко дав зобов'язання підтримувати Ігоря Ольговича і виплатив контр­ибуцію 1400 гривен срібла.

Навряд чи Всеволод Ольгович на цьому заспокоївся, бо зимою 1145-1146 рр. галицькі бояри організували змову. Коли галицький князь виїхав на лови в Тись- меницю, бояри запросили із Звенигорода-на-Дністрі його племінника Івана Рос­тиславича. Як спадкоємець Васильковичів цей князь мав більше прав на Галич ніж його дядько — спадкоємець Володаревичів. Володимирко три тижні відчайдушно штурмував Галич. Йому допоміг випадок. Підчас вилазки вночі Іван Ростиславич, захопившись, сильно відалився від міських стін і потрапив в оточення. Йому вдало­ся прорватись в степ, але Галич мусив відчинити ворота перед Володимирком.

Іван Ростиславич знайшов притулок у великого князя в Києві. Це розлютило Володимирка. Він сам першим напав на великокняжий домен і здобув Прилук. В тилу знову повстав Галич і князь мусив повернутися, щоб придушити цей виступ. Тоді Всеволод зібрав київські, чернігівські, новгородські полки, найняв половців і з цими силами виступив проти Володимирка Володаревича. Не приймаючи бою, галицький князь відступав на захід. Владислав ІІ, незважаючи на власні проблеми, вислав союзникові польську допомогу.

На цей раз Всеволод Ольгович підійшов до Звенигорода-на-Білці і вирішив здобути цю давню столицю Володимирка. В перший же день облоги його військо взяло укріплений посад. На другий день віче звенигородців вирішило здати міс­то. Але посадник Володимирка Іван Халдеєвич схопив трьох городян, скарав їх на смерть, а розсічені навпіл трупи велів скинути з стін міста. Городяни відчули рішу­чість гарнізону і стали оборонятися. На третій день Всеволод кинув все військо на приступ. Штурм тривав з ранку до вечора, метальною артилерією вдалось запа­лити місто в трьох кінцях, але звенигородці справились з пожежами. Звенигород вистояв.

Важка хвороба звалила з ніг Всеволода Ольговича. Він зняв облогу і почав від­ступати до "Києва. Володимирко знову виплутався зі складного становища. Ця війна мала фатальні наслідки для Ігоря Ольговича, який у вирішальний момент в 1146 р. залишився без союзника наодинці зі своїми ворогами.

Прихід до влади в Києві Ізяслава Мстиславича змусив Володимирка змінити політику. Він зайняв нейтральну позицію, все більше схиляючись на сторону Юрія Довгорукого. У 1147-1148 рр. він не брав участі в усобиці, але великий князь постійно відчував загрозу з заходу, через що навіть був організований у Болохівській землі окремий уділ з центром в Котельниці. Посаджений там Ростислав Юрійович мав обороняти Київську землю від можливого удару Володимирка.

Навесні 1149 р. союз Володимирка Володаревича з Юрієм Довгоруким був скрі­плений шлюбом Ярослава Володимировича з Ольгою Юріївною. З другої полови­ни 1149 р. боротьба перемістилася на Правобережжя. Союзники !зяслава Мстис- лавича угорці та поляки виступили на допомогу великому князю, якого Юрій Довгорукий та Ольговичі відтіснили на Волинь. Війська союзників загрожували і Галицькому князівству. Однак Володимирко зимою 1149-1150 рр. сам вторгнувся на Волинь і обложив міста Шумської волості. Облога самого Шумська була довгою і безрезультатною.

Наприкінці зими 1150 р. Володимирко покинув позиції біля Шумська та ви­ступив назустріч війську Ізяслава Мстиславича, який спішив на допомогу Луцьку, обложеному суздальськими та сіверськими військами. Але жодна з сторін не нава­жилась дати битву. Почались переговори. Володимирко взяв на себе роль посеред­ника. Компромісний мир під Луцьком в березні 1150 р. фіксував визнання за Юрієм Довгоруким київського престолу, кордони Волині встановлювались по Горині. Зви­чайно, що сам Володимирко не спішив віддавати захоплені прикордонні волинські міста і фортеці.

Весною 1150 р. боротьба відновилась знову. Ізяслав Мстиславич отримав під­могу від угорців і, використовуючи невдоволення киян Юрієм Володимировичем, рушив до Києва. Мстислав Ізяславич з чорними клобуками блокував Переяслав. Ізяслав Мстиславич з угорцями тим часом прослизнув повз галицьку рать, здобув Білгород і, несподівано для Юрія Довгорукого, ввійшов у Київ. Володимирко Воло- даревич через Болохів та Мунарев спішив до Києва, наздоганяючи волинську рать. Ізяслав Мстиславич встиг домовитись з дядьком Вячеславом і разом з союзниками та сином Мстиславом, який відступив з-під Переяслава, виступив проти галичан. Обидва війська зустрілися на р. Ольшанці. Чисельність полків Володимирка по­трясла його противників. Першими злякалися половці, які повернули коней. За ними стали відступати кияни, далі — чорні клобуки. Ізяслав Мстиславич з угорця­ми мусив теж відступати до Києва, куди з чернігівськими полками вже підходив Юрій Довгорукий.

Вячеслав Володимирович втік у Вишгород, а волиняни з угорцями, прикри­ваючись дружиною Мстислава Ізяславича, стали втікати на Волинь. 28.08.1150 р. Юрій Довгорукий та Володимирко вступили до Києва. В погоню за волинянами були послані Святослав Всеволодович та Борис Юрійович. Скоро до них приєднав­ся і Володимирко. Він спішив зайняти якомога більше волинської території. Мен­ше всього його цікавили вигоди свата Юрія Довгорукого, який безпечно бенкетував у Києві, святкуючи перемогу.

Простоявши 4 дні під Луцьком, галицьке військо обложило Белз. Лише коли угорський король Гейза ІІ атакував галицькі кордони, Володимирко покинув обоз під стінами Белза і з одною кінницею помчав до Перемишля. Угорський король тим часом здобув Санок і взяв в полон посадника Яша. Довший час Володимирко спи­рався на угорську допомогу, серед угорських магнатів у нього було немало друзів. Тепер він гарячково шукав їх допомоги, не шкодуючи грошей, а ще більше обіця­нок. Він навіть послав до естергомського архієпископа посольство, обіцяючи пере­йти в католицьку віру i підпорядкувати йому галицьку та перемишльську кафедри. Все це дало свої результати. Угорці не пішли далi i, навіть, звільнили Санок.

Зиму 1150-1151 рр. Володимирко потратив на пошуки союзників у Польщі. Але це змагання виграв волинський князь, який через родинні зв'язки зміцнив свій союз з поляками. Володимирко тим часом прийняв берестейського князя Володи­мира Андрійовича, якому передав захоплений Бужеськ.

Весною 1151 р. до волинського князя підійшли війська з Городна та з Угорщи­ни. Король Гейза II прислав майже 10 тисяч. Волинський князь негайно обложив Пересопницю і зайняв Мильськ. Володимирко слідкував за кожним його кроком i вислав на допомогу Андрію Боголюбському дружину бузького князя, за яким ви­ступив сам. Ізяслав Мстиславич рішився продовжувати боротьбу. Залишивши час­тину сил для оборони Володимира i Луцька, він з угорцями та городенською дру­жиною продовжив марш на Київ. Володимирко пішов за ним. Дорогобуж i Корець здалися волинському князю.

Однак тим часом авангард Володимирка деблокував Пересопницю. Андрій Боголюбський з'єднався з Володимирком біля Мильська. Переправившись через Горинь, вони стали наздоганяти Ізяслава Мстиславича. Військо волинського кня­зя перейшло Случ і через Чортів ліс досягло Ушеска. Перейшовши Ушу, Ізяслав Мстиславич став чекати поки переправляться всі його сили. Він готовий був дати бій галицькому князю. Але київські бояри, які були з ним, радили йти далі.

Володимирко підійшов до Случі, але тут його авангард напоровся на волин­ських лучників. Три години тривав бій. Володимирко підтягував сили, які розтяг­нулись на марші. Сутичка грозила перерости в генеральну битву. Від полонено­го "язика" Ізяслав Мстиславич знав, що сили галичан сильно розтягнулись. Тому Володимирко не спішив починати битву. Ізяслав вирішив продовжити марш на Київ. Біля Мильська до Ізяслава приєдналась частина київського ополчення. Було вирішено йти на Білгород, а у випадку невдачі пробиватися до чорних клобуків. Володимирко невідступно йшов слідом і по ночах сторожа волинян бачила вогні галицького війська.

Білгород обороняв Борис Юрійович. Нічого не підозрюючи, він спокійно пи­ячив з дружиною. Він був впевнений, що десь там в Пересопниці сторожить во­линян Андрій Юрійович. Поява дружини Володимира Мстиславича, яка йшла в авангарді, була несподіваною. При звуках труб війська противника Борис втік, не приймаючи бою, хоча мостник вже розкидав міст, а така сильна фортеця як Білго- род могла оборонятись довго.

Ізяслав Мстиславич залишив брата Володимира у Білгороді стерегти Володи­мирка, а сам рушив далі на Київ. Тим часом Борис, який прибіг в столицю, під­няв паніку. Агенти i прихильники Ізяслава, в свою чергу, стали розповсюджувати чутки, що Андрій Боголюбський та Володимирко розгромлені. Юрій Довгорукий негайно залишив столицю i поспішив сховатися у Городці-Остерському. Ізяслав Мстиславич без бою вступив у Київ.

Розвідники доповіли галицькому князю про взяття Києва. Спересердя Воло­димирко вичитав Андрію Юрійовичу: "Не розумію, як це княжить сват мій: рать іде на нього з Волині, як про це не дізнатись. І ви, сини його, сиділи в Пересопниці, а другий в Білгороді, — як же ви не устерегли? Якщо так княжите з батьком своїм, то управляйтесь самі як хочете, а я не можу один іти на Ізяслава: він хотів вчора зі мною битись, ідучи на вашого батька, а на мене обертаючись, тепер же в нього вся руська земля, я не можу один на нього їхати!”.

Галицька рать рушила назад. Обложивши Мическ, Володимирко Володаре- вич зажадав контрибуції. Жителі міста знімали свої гривни та скидали прикраси з жінок. Долю Мическа розділили і інші волинські міста. Галицька рать відійшла до­сить далеко і Юрій Довгорукий не дочекався її повернення. 12 травня 1151 р. в битві на р. Руті він потерпів велику поразку.

У серпні 1151 р. Юрій і його союзники прийняли всі умови запропоновані ве­ликим князем Ізяславом Мстиславичем. Володимир Андрійович був прощений і отримав Дорогобуж. Коли до цього міста підійшов Мстислав Ізяславич з угорцями, які вертали додому, Володимир влаштував бенкет, а сам таємно попередив галиць­кого князя. Коли угорська рать відпочивала після бенкету, Володимирко несподі­вано ввірвався в їх стан. Половина людей була перебита і взята в полон, а решта з Мстиславом Ізяславичем втекла в Луцьк.

Ця підступна перемога була політичною помилкою Володимирка. Поки угор­ський король Гейза ІІ вів війну з Візантією, а Ізяслав Мстиславич виганяв Юрія Дов­горукого з Городця-Остерського, галицький князь міг насолоджуватися своїм успі­хом. У 1152 р. проти нього обрушились всі сили київського князя. Угорські союзні війська очолював сам Гейза ІІ. Крім родинних стосунків з Ізяславом Мстислави- чем, проти галицького князя угорського короля штовхав тісний союз останнього з Візантією, про що є свідчення візантійського хроніста Іоанна Кіннама. Після недав­ньої поразки від війська василевса Мануїла І (1151) Гейза II був особливо чутливим до таких моментів.

Володимирко не зумів завадити з'єднанню військ противників під Ярославом і їх переправі через Сян. Слідом за волинянами і киянами у води ріки кинулася угор­ська кінниця. Стрімкий натиск вирішив битву на користь союзників. Галицький князь ледве не потрапив в полон до чорних клобуків. Сховавшись в Перемишлі, Во- лодимирко прикинувся смертельно хворим і через своїх друзів в угорському таборі став вмовляти Гейзу ІІ помирити його з Ізяславом. Київський князь переконував угорського короля не вірити клятвам людини, яка ними лише забавляється. Од­нак радники вмовили свого короля ще раз повірити Володимирку Володаревичу. Його змусили принести клятву на хресті св. Стефана. Угорці вірили, що саме на цьому хресті був розп'ятий Христос. Крім контрибуції і зобов'язання не допомага­ти Юрію, Володимирко мав повернути захоплені ним Бужеск, Шумськ, Тихомль, Вигошів та Гнойницю.

До клятв Володимирко справді відносився байдуже, вважаючи, що у політиці всі засоби придатні. “Бог ангела перевіряти не пошле!”. Тому він не пустив волин­ських посадників в міста, які мав повернути. Тим більше, що Ізяслав знову мусив виступити на лівий берег проти Юрія Довгорукого, який вже зібрав нові сили. Але, тим разом, Юрій Довгорукий, після того як його союзники половці були розгромлені, швидко відступив. Володимирко, який вже був під Божеском, мусив вертати назад у Галич.

Ізяслав Мстиславич прислав до нього боярина Петра Бориславича, який мав попередити галицького князя, що у випадку невиконання умов Перемишльського миру його чекає нове вторгнення і розправа без пощади. У відповідь Володимирко зухвало відповів, що він ще не поквитався з Ізяславом Мстиславичем за те, що той навів на його землі угорців. Тоді боярин пригадав князю його клятву на хресті св. Стефана. Володимирко зі сміхом пояснив, що такий малий хрестик його аж ніко­ли не злякає. Коли київський боярин покидав Галич, Волидимирко Володаревич, все ще насміхаючись над його наївністю, пішов у двірцеву церкву. Але, повернув­шись з церкви, галицький князь був раптово на місці скошений паралічем. Спо­діваючись якось вернути до життя помертвілі органи, йому приготували купель з окропу. Але нічого не допомогло, до вечора князю стало гірше, а вночі він помер^[794]. Йшов 1153 рік^[795]. Володимиркові Володаревичу вдалося створити потужне Галицьке князівство, яке провадило власну політику і намагалося впливати на боротьбу за київський престол^[796].

Правдоподібно, що близько 1117 р. Володимирко Володаревич одружився з дочкою угорського короля Калмана Книжника, що забезпечило йому постійну підтримку в Угорщині^[797]. Він використав повною мірою вигоди цього шлюбу, осо­бливо в часи, коли угорський престол займав її брат Стефан II (1114-1131). Але в можливості цього шлюбу існують поважні сумніви^[798]. Проблема залишається дис­кусійною.

Ярослав Володимирович Осмомисл. Після раптової смерті батька Володимир­ка Володаревича Ярослав затримав київського посла Петра Бориславича^[799]. Він за­певнив посла київського князя, що готовий бути сином його пана на рівні з Мстис­лавом. Це означало признання васалітету. Але це була тільки тактична хитрість Ярослава і його бояр.

Дуже швидко в Києві зрозуміли, що і новий галицький князь не збирається повертати захоплені волинські міста. Ізяслав Мстиславич у 1153 р. виступив на Га­лич. У поході взяли участь волинська дружина Святополка Мстиславича, дорого- бузька дружина Володимира Мстиславича, пересопницька дружина Володимира Андрійовича і чернігівські та смоленські дружини. Галицькі полки зустріли їх біля Теребовлі. Ярослав Володимирович у битві участі не брав. Головною причиною, на­певно, була спадкова хвороба Пертеса (не працював нормально колінний суглоб), яка не дозволяла йому бути повноцінним воїном^[800].

Битва тривала цілий день. Київський князь розгромив лівий фланг галицько­го війська і взяв багато полонених, але лівий фланг його війська в свою чергу теж був розбитий галичанами і розсіяний. Тоді !зяслав Мстиславич вирішив вдатись до хитрощів. Він підняв над своїм станом захоплені галицькі стяги і частина галичан, які повертались після переслідування розбитих волинян, потрапила в його руки. Становище київського князя, однак, залишалось важким. Волинські полки розбі­глися, а кияни та чернігівці втратили так багато людей, що їх залишилось менше ніж полонених. З Теребовлі в будь-який час міг підійти Ярослав Володимирович. Тому !зяслав Мстиславич у відчаї велів перебити більшість полонених, залишивши тільки самих визначних, і відступив назад.

Смерть !зяслава Мстиславича в 1154 р. і швидке повернення до Києва Юрія Довгорукого, який доводився Ярославу тестем, зняло проблему київсько-галицьких стосунків. Літом 1155 р. Юрій Довгорукий доручив галицькому князю очолити війну проти Мстислава !зяславича. Прогнаний турівськими полками з Пересопниці, Мстислав залишив у Луцьку брата Ярослава, а сам виїхав до Польщі по допомо­гу. Наляканий сюзерен Волині Володимир Мстиславич поспішив приєднатись до галицького князя. Але проти сподівань Ярослав Володимирович не проявив активності під Луцьком і його позиція сприяла підписанню компромісного миру за яким Мстислав !зяславич втратив тільки Корець. Цим галицький князь дав зро­зуміти, що він не зацікавлений в остаточному розгромі волинських князів.

Мстислав !зяславич негайно оцінив ситуацію. Звинувативши Володимира Мстиславича в зраді інтересів волинської династії, він здобув столицю Волині міс­то Володимир, захопив сім'ю дядька, а його самого змусив втікати до Угорщини. Юрій Довгорукий негайно відповів походом на Волинь. Ярослав мусив підтримати тестя. Юрій Володимирович не думав однак відновлювати на Волині Володимира Мстиславича, який підтримував його противника покійного !зяслава. У нього був під рукою берестейський князь Володимир Андрійович, який вже не раз доводив свою непримиренність до Волинських Мономаховичів. Берестейський князь кинув­ся облягати Червен, але у відповідь на пропозицію здати місто черв'яни відкрили стрільбу зі стін і стрілою поранили князя в горло.

Ярослав з тестем 10 днів простояли під Володимиром. Успіху вони не доби­лись. Напроти, Мстислав здійснив вилазку і наніс галичанам значні втрати. Розча­рувавшись у можливості швидкої перемоги, Юрій Довгорукий зняв облогу і рушив до Києва, посадивши по дорозі в Дорогобужі Володимира Андрійовича. Мстислав йшов за ним, але щтурмувати Дорогобуж не наважився. Ярослав Володимирович легко міг вдарити в тил волинянам, але ще раз продемонстрував, що не зацікавле­ний в їх розгромі.

Смерть Юрія Довгорукого відкрила шлях до київського престолу чернігівсько­му князю !зяславу Давидовичу. Ярослав Осмомисл спочатку лояльно віднісся до цього діяча. Галицька дружина в 1157 р. навіть взяла участь в поході на Туров. Цей невдалий похід мав вирішити проблему миру Мономаховичів з Ольговичами i примирити між собою старшу гілку Мономаховичів. Але вперта оборона Турова Юрієм Ярославичом не дозволила реалізувати плани передачі Турова Володимиру Мстиславичу.

В цей час почалося зближення Ярослава Володимировича з волинським князем Мстиславом Ізяславичем. Можливо підставою для зближення стала нова небезпека розвалу Польщі i підпорядкування її земель Германській імперії, що було би одна­ково небезпечно для обох її сусідів. Але у Києві в союзі галицького і волинського князів побачили загрозу для себе. Ізяслав Давидович задумав приборкати Ярослава Володимировича з допомогою князя-ізгоя Івана Ростиславича, представника Ва- сильковичів, який мав більші права на Галич, ніж син Володимирка Володаревича.

У 1146 р. після невдалої спроби утвердитись в Галичі, Іван Ростиславич знайшов притулок у великого князя Всеволода Ольговича. Після смерті Всеволода Ольгови­ча Іван Ростиславич схоронився у сіверського князя Святослава Ольговича. Коли Давидовичі підтримали великого князя Ізяслава Мстиславича i почали наступати на Сіверську землю, Святослав Ольгович доручив Івану Ростиславичу обороняти кордони від наступу смоленського князя Ростислава Мстиславича. Але смолен­ське військо обложило Туров і тоді Святослав Ольгович наказав йому наступати на Смоленськ. За 200 гривен срібла i 12 гривен золота Іван Ростиславич зрадив сво­го сюзерена і перейшов на сторону смоленського князя. Але і смоленський князь Ростислав Мстиславич не захотів тримати на службі васала, який уже раз зрадив свого сюзерена. Тоді Іван Ростиславич був прийнятий на службу Юрієм Довгору­ким і без особливого успіху воював на новгородських рубежах. Союз Юрія Довго­рукого з Володимирком Володаревичем закінчився трагічно для нещасного ізгоя. Його в оковах повезли з Суздаля в Київ, щоб там передати галицькому князю. Але митрополит Костянтин категорично виступив проти цієї акції. Івана Ростиславича знову повезли у Суздаль. Та по дорозі на конвой несподівано напали дружинники Ізяслава Давидовича. Готуючись до боротьби за Київ, чернігівський князь за всяку ціну хотів розірвати союз Юрія Довгорукого з галицьким князем.

Ярослав Володимирович сподівався, що, ставши великим князем, Ізяслав Да­видович відмовиться від підтримки колишнього звенигородського князя. Але ки­ївський князь з допомогою Івана Ростиславича, навпаки, пробував приборкати потужного галицького князя і змусити його утриматися від зближення з Монома- ховичами. У відповідь Ярослав Осмомисл організував коаліцію князів проти Ізясла- ва Давидовича.

В кінці 1157 р. посли Ярослава Осмомисла, волинського князя Мстислава Ізяславича, луцького князя Ярослава Ізяславича, дорогобузького князя Володимира Андрійовича, чернігівського князя Святослава Ольговича, сіверського князя Святос­лава Всеволодовича, смоленського князя Ростислава Мстиславича, угорського коро­ля та польських князів зажадали видачі ізгоя. Це було також свідченням політичної ваги галицького князя.

Ізяслав Давидович рішуче відмовив, але не ризикнув тримати далі у себе Івана Ростиславича. Він допоміг йому через половецькі землі добратися в Пониз­зя Дністра, де колись були його володіння. Галицькі "вигінці", які з різних при­чин змушені були покинути старі оселі, ремісники та смерди, яких приманювали пустуючі землі, купці-промисловики, нечисленні гарнізони по містах, "бродники", які обслуговували переправи-броди та волоки, займались полюванням та рибаль­ством, нащадки тиверців i гето-даків — утворилили складну мозаїку "бирладни- ків". Сильної влади князя та його васалів тут не відчувалося. Але все це населення потребувало постійного захисту від половців i тому окремий князь для цих земель був дуже бажаний.

Звичайно, населення Бирладі з радістю зустріло свого колишнього сюзерена, який колись княжив у Звенигорода на Дністрі. Галицькі посадники, безперечно, ви­користовували свою службу в цих краях i для власного збагачення, вдалині від Га­лича зловживання були більшими. А з князем завжди пов'язувались спогади про справедливість "старих" часів. Тому Іван Ростиславич у 1158 р. утвердився в Бирладі без особливих проблем.

В літературі досить різноманітних версій про те, що Пониззя Дністра було заселене одними бродниками, які були окремим племенем, близьким до чорних клобуків^[801], людьми неясного етнічного походження з яких потім пішли запорозькі козаки^[802], чи втікачами від кріпосного гніту — "сбродом"^[803]. За археологічними ма­теріалами основне населення Пониззя Дністра складали нащадки тиверців і гето- даків [волохи]. "Вигінці" і інші вихідці з галицьких земель переважно жили по міс­тах. Бродники, скоріше, були корпорацією, яка обслуговувала броди, перевози і переволоки, стоянки біля порогів на низу Дністра, Пруту, Бугу і Дніпра. За свою роботу вони брали плату з купецьких караванів, а крім того, напевно, займались і мисливством та рибальством. Зимою бродники сходилися в міста, де проживали свій заробіток. Звичайно, що вони мусили мати якусь свою військову організацію для оборони від кочовиків. Їх старшини поповнювали ряди місцевих феодалів. Чи­сельність цієї корпорації, звичайно, була невеликою, але в джерела вони потрапи­ли, оскільки відігравали в цих місцях помітну роль.

Такі корпорації, без сумніву, поповнювалися людьми різних станів. Але немає жодних підстав бачити у бродниках борців з феодальним устроєм, а Івана Бирлад- ника представляти князем-революціонером. Немає підстав для висновку, що цей князь, як і його батько (!), "зв'язали свою політичну кар'єру з рухом народних мас, використовуючи їх в своїх цілях."^[804]. Не було і не могло бути "великого селянсько­го повстання" в подністровських містах, коли у 1158 р. до них підійшло 6-тисячне військо Івана Берладника. Кучелмин здався своєму колишньому князеві, бо "рады были ему", а Ушиця вистояла, хоча майже 300 смердів, мобілізовані для підсилен­ня гарнізону, через заборола перебігли до свого колишнього князя.

Далі просування бирладського князя зупинилося. Гарнізони Ярослава Воло­димировича стояли твердо, крім того половці, яким Іван Берладник, не дозволив грабувати здобуті міста, покинули його військо. В Галичі потуги колишнього зве­нигородського князя паніки не викликали. Ярослав Володимирович послав свої основні сили з волинськими полками на Київ. Очолював їх талановитий полко­водець князь Мстислав Ізяславич. Його перемога над Ізяславом Давидовичем під Білгородом звільнила київський престол для найстаршого серед Мономаховичів — смоленського князя Ростислава Мстиславича. Іван Берладник мусив кинути свою волость. Щоб якось допомогти Ізяславу Давидовичу, який втратив через нього Київ, Іван Бирладник захопив Олешшя. Але з Києва проти нього послали флотілію на чолі з Георгієм Нестеровичем та Якуном. Воєводи Ростислава Мстиславича пере­слідували Івана Берладника аж до Дчина [Дечин на Дунаї]. Тут князь був змушений здатись у 1160 р. візантійським властям. Його отруєння у Солуні [Фессалоніках] у 1161 р. навряд чи відбулося без відома галицького князя^[805].

Галицький князь допоміг Ростиславу Мстиславичу утвердитись в Києві, але у конфлікті великого князя з його племінником Мстиславом !зяславичем підтримав волинського князя. В результаті у 1163 р. Ростислав мусив повернути племіннику Білгород і Торчеськ, а за Трипіль віддати Канів.

У 1164 р. війна Угорщини з Візантією закінчилась миром. За умовами цього миру спадкоємець угорського престолу Бела мав прибути в Константинополь як почесний заложник. Василевс Мануїл Комнен відразу ж заручив з ним свою єдину дочку Марію. З'явилась ідея візантійсько-угорської унії, котра стала небезпечною для Галицького князівства. Тому Ярослав Володимирович, не вагаючись, підтримав претендента на візантійську корону брата василевса Андроніка Комнена. Крім всьо­го іншого, як син севастократора Ісаака Комнина та Ірини Володарівни, Адронік Комнен доводився Ярославові Володимировичу двоюрідним братом^[806]. Андронік Комнен навіть володів руською мовою^[807].

У 1164 р. Андронік втік з візантійської столиці. "...i лише він досяг кордону Га­лицької землі, де розраховував знайти пристанище, як потрапив у пастку деяких мисливців народу волохів”, які мало не передали його візантійським властям. Од­нак принц досяг Галича, де був прийнятий Ярославом Володимировичем. Пізніше, в пам'ять про перебування в Галицькій землі, Андронік прикрасив розписами па­лату, яку побудував у Константинополі біля храму Сорока мучеників. Ось як опи­сує ці розписи один з кращих візантійських письменників Микита Хоніат: "Жи­вопис представляв кінську їзду, полювання з собаками, крики птахів, гавкіт собак, погоню за оленями i травлю зайців, пробитого списом кабана i пораненого зубра (цей звір більший казкового ведмедя і плямистого леопарда i водиться переважно у тавроскіфів), сільське життя з його палатками, нашвидко приготований обід із спійманої здобичі, самого Андроніка, власними руками розрубуючого на частини м'ясо оленя або кабана i ретельно піджарюючого його на вогні, i другі предмети в цьому ж роді, які свідчили про життя людини, у котрої вся надія на лук, меч i пруд­кого коня”^[808].

Вже у 1165 р. василевс Мануїл прислав в Галич двох митрополитів, які запропо­нували Андроніку в управління Кілікію. Ярослав Осмомисл послав з візантійськими послами галицького єпископа Кузьму. Посольство добилось гарантій безпеки для Андроніка Комнена i підтвердило союз з Візантією^[809]. Візантія розглядала галиць­кого князя як hypospondos, що по вiзантiйськiй всєлєнській термінології прирів­нювалось до давнього — союзний Риму народ — socii populi Romani. Найбільше свідчень візантійських авторів відноситься до Галицького князівства, володар яко­го часом протиставляється володарю Києва і розглядається як цілком самостій­ний^[810]. Можливо, що саме тих часів тісних зв'язків з Вiзантiію стосується граффітї в Константинополi на мармуровій балюстраді хорів собору св. Софії: "Матфѣй попъ галичьский”^[811].

На цей період галицький князь був найсильнішим з усіх володарів у Київській Русі. Його князівство крім усього не було роздроблене на уділи. Варфоломей Англійський (ХШ ст.) взагалі ототожнював Галицьку землю зі всією Руссю: "Галіція дуже обширна область, котра охоплює більшу частину Європи, дуже багата, дея­кими вона називається Руссю”^[812]. Виднійший географ ХП ст. Абу Абдаллах Мухам­мед ібн Мухаммед ал-Ідрісі (1100-1165) у своїй географічній енциклопедії "Розваги втомленого в подорожах по областях”, написаній при дворі сицилійського короля Рожера II (1130-1154), в країні ар-Русийя в числі 8 відомих йому міст називає Раміслі [Перемишль] та Галісийа [Галич]^[813].

Останнім часом, після появи праці Е. Кінана^[814] та публікації давно написаної роботи О. О. Зиміна^[815], з новою силою розгорнулися дискусії навколо довіри "Сло­ву о полку Ігоревім” як автентичній пам'ятці тобто історичному джерелу^[816]. Ед-

вард Кінан вважає автором "Слова" чеського славіста Й. Добровського (1753-1829), а О. О. Зимін — Іоїля Биховського (1726 - після 1797), колишнього архімандрита Спасоярославського монастиря, де було віднайдено "Слово". Подібно до своїх по­передників (К. Троста, М. Хендлера та А. Айтцетмюллера), обидва в основному спиралися на лінгвістичні аргументи при цьому не володіючи знаннями з специ­фіки мови XII-XIV ст. Е. Кінан додав сюди, ще кілька веселих аргументів, на зра­зок того, що Ярослав Осмомисл не знав значення слова "султан", а тому стріляв з альтани. Що стосується хворого спадковою хворобою Пертеса галицького князя Ярослава Осмомисла, то він взагалі не міг стріляти з лука, так як подібна стрільба потребує опору обох ніг. Але титул "султан" в Галичі знали: руські дружини були учасниками битви при Манцикерті у 1071 р. проти сельджукського султана Арп- Арслана III; з цього часу сельджуцькі султани постійно оточували візантійські воло­діння і були учасниками чорноморської торгівлі як і Галицьке князівство; Андронік Комнін, який знайшов притулок при дворі Ярослава Осмомисла, до того перебував при дворах сельджуцьких султанів; цілком можлива участь галицької дружини у битві візантійців з іконійським султаном Килидж-Арсланом II при Міріакефалоні 27.09.1176 р.^[817]; цей титул використовували навіть половці, у словнику з XIV ст. він саме у версії "солтан"^[818]).

Після блискучих праць А. Залізняка^[819], період вільного оперування лінгвістич­ними аргументами закінчився^[820]. Російський лінгвіст, який багато років видає і до-

сліджує новгородські берестяні грамоти з живою мовою ХІІ—ХІІІ ст., скрупульоз­но аналізуючи не стільки лексику, як граматичну побудову та граматичну систему "Слова", дійшов висновку, що ця пам'ятка не може бути підробкою, бо написана строго у відповідності з правилами мови ХІІ - початку ХІІІ ст. В книзі детально роз­глянено лінгвістичні аргументи за і проти автентичності "Слова о полку Ігореве", окремі "темні місця" пам'ятки, проведено критичний огляд лінгвістичних праць противників автентичності "Слова". А. А. Залізняк переконливо продемонстрував на конкретних прикладах, що будь-якому фальсифікатору довелось би враховувати сотні різноманітних моментів орфографічного, морфологічного, діалектного харак­терів, що просто не під силу одній людині^[821].

У своїх репліках до цієї дискусії я звернув увагу на кілька моментів про які не могли знати жодні фальсифікатори у ХѴІІІ ст. (наявність в с. Харалуг біля Корця на Волині криці придатної для виготовлення мечів, тоді як на території Русі мечів власного виробництва не знайдено і крім харалужних мечів, згаданих у "Слові", для виробництва мечів просто не було болотної руди відповідної якості; супереч­ливість етимології назви Харалуг, яка не дозволяє стверджувати її пізнє походжен­ня; особливості конструкцій латинських шоломів, на що міг звернути увагу тільки сучасник воїн-професіонал; та добре знання топографії літописного Пліснеська з деброю Кисанею на оболоні)^[822]. Отож, на сьогодні немає підстав відкидати свідчення "Слова" як наративного джерела кінця ХІІ ст.

Не випадково автор "Слова" написав: "Галычкы Осмомысле Ярославе высоко седиши на своемъ златокованнемъ столе... Грозы твоя по землям текут: отверяеши Киеву врата, стреляеши с огня злата стола Салтани за землями".

Однак могутність Галицької землі породила і могутність галицьких бояр, зна­чна частина яких тримала спадкові володіння більші за волості окремих князів. Не завжди Ярославу Осмомислу вдавалось справитись зі своїми васалами. Продо­вжуючи політику зближення з Волинню, Ярослав допоміг сісти в Києві Мстиславу Ізяславичу. Очевидно ще до того було повернено волинському князеві частину його градів, захоплених свого часу Володимирком Володаревичем. Бо в 1168 р. у Бужеску помер князь Ярополк Ізяславич, який належав до волинської династії.

У 1169 р., скориставшись з конфлікту Мстислава Ізяславича з дрібними князя­ми на Київщині і інтригами смоленських Ростиславичів, володимиро-суздальський князь Андрій Боголюбський здобув і пограбував Київ. Ярослав Осмомисл негай­но послав на допомогу своєму союзникові рать, очолену боярином Костянтином Сірославичем. Ставленик Андрія Боголюбського його брат Гліб Юрійович мусив втікати з Києва. Але воєвода Костянтин Сірославич заявив великому князю Мстис­лаву Пяславичу, що йому дозволено стояти під Вишгородом не більше п'яти днів i, навіть, показав фальшиву грамоту свого князя. Це була неправда, Ярослав дав наказ допомагати Мстиславу до вигідного для обох миру. Зрада Костянтина Сірославича у 1170 р. обернулась для Мстислава !зяславича новою втратою Києва.

Сучасники вважали, що галицького воєводу підкупив князь Давид Ростисла­вич. Однак причини зради були іншими. Костянтин Сірославич очолював бояр­ську опозицію, яка орієнтувалася на спадкоємця престолу Володимира. У 1149 р. батько женив Ярослава на Ользі Юріївні, бо йому потрібен був союз з Суздальськи­ми Мономаховичами проти Волинських Мономаховичів. Ярослав не лише порвав з політикою батька, але й розірвав з Ольгою. Могутній галицький князь став відверто жити з Настею з Чагрович, а її сина Олега вирішив зробити спадкоємцем. Близько 1171 р. боярська опозиція підняла бунт в Галичі. Ярослав з близькими потрапили в їх руки. Змовники хотіли посадити на престол Володимира, але побоялись щось зробити з Ярославом та Олегом. Зате Настя була звинувачена в чарах і спалена на вогнищі. З Польщі та з Волині вже спішили війська на допомогу Ярославу. Змов­ники мусили піти на компроміс — вони тільки зажадали присяги від Ярослава, що той буде жити з дружиною і не буде переслідувати вбивць Насті.

До 1173 р. Ярослав відновив порядок в своїй державі. Ольга з сином Володими­ром та Костянтин Сірославич мусили втікати в Польщу. Через 8 місяців Мєшко III, який сам шукав допомоги у Ярослава, вислав їх геть з Польщі. Нічого не добились вони і на Волині.

Могутність галицького князя досягла вершини. Лише одних чуток про набли­ження раті галицького князя вистачило щоби розсипати другу коаліцію Андрія Бо- голюбського проти Києва. Ярослав Осмомисл підтримував свого тезка волинського князя Ярослава Ізяславича, а пізніше союзом з чернігівським князем Святославом Всеволодовичем сприяв встановленню рівноваги в боротьбі за Київ. Цей союз був підтверджений шлюбом Ярославни з сіверським князем Ігорем Святославичем. Свого часу у 1167 р. він був започаткований шлюбом Володимира Ярославича з Бо­леславою Святославною. Реаліями цього союзу було стишення боротьби за Київ і останній період стабілізації Київської Русі.

У 1182 р. Андронік Комнен вміло скористався з невдоволення візантійців про- латинською політикою вдови Мануїла І Марії, дочки графа Тулузи і князя Антіохії Раймонда Сент-Жілля, та її фаворита протосеваста Олексія Комнена, які правили від імені юного Олексія II, і сам став регентом, а у 1183 р. захопив престол. Свого противника протосеваста він негайно вислав у Скіфію, тобто дунайські володіння га­лицького князя. Однак не без допомоги противників Ярослава протосеваст Олексій Комнен втік “і як який-небудь крилатий змій перенісся в Сицилію”. Андронік Комнен продовжив боротьбу, не зупиняючись перед репресіями непокірної знаті і одночасно продовжуючи війну з сицилійськими норманнами. Невдачі у цій війні, в свою чергу, використали його вороги. У 1185 р. підбурений знаттю константино­польський натовп розтерзав василевса Андроніка^[823]. На ці події галицький князь від- реагував посольством, про яке згадує Микита Хоніат. Стосунки між обома країнами різко погіршилися. Навесні 1186 р. брати Петро i Асень підняли повстання у Болга­рії, яка залишалася вiзантiйською провінціію. Після перших же невдач болгарські вожді відступили за Дунай, а навесш 1187 р. продовжили боротьбу. З ними при­йшли "кумани, народ досі вільний, негостинний i дуже войовничий, i ті, що по­ходять з Вордони, які сміються з смерті, гілка руських, народ милий богу війни”. "Вордона” може бути спотвореною назвою "бродників”^[824] або "Бирладі”, і тоді це прямий доказ допомоги болгарам з боку Ярослава Осмомисла. Можливо, що сам галицький князь підштовхнув болгарських сепаратистів після загибелі Андроніка Комнена. Докладно аналізуючи аргументи противників весії Ф. Успенського, зокре­ма грецького історика Ф. Малінгудіса, які вважають, що болгарським повстанцям допомагали тільки кумани-половці, відомий візантист Г. Літаврин прийшов до без­заперечного висновку, що "восени 1186 р. у критичний момент розвитку повстан­ня... військову підтримку повсталим разом з половцями надали руські”^[825].

Новий василевс Ісаак Ангел відразу ж вирішив задушити повстання болгар з двох сторін. Угоду з Угорщиною було скріплено шлюбом василевса з юною Мар­гаритою, дочкою Бели ІІІ. Король зайняв ворожу позицію щодо болгарських по­встанців та їх союзників.

У "Слові” читаємо, що Ярослав "заступив королю шлях, замкнув Дунаю воро­та”. Це явне свідчення блокади проходів у Болгарію. Замкнути Дунаю ворота най­краще було в районі Залізних воріт, в ущелині, де Дунай, затиснутий відрогами Трансільванських Альп і, підступаючими до них з другого боку, горами Магоча. Тоді й фраза "меча бремени чрез облаки” означала певний реальний факт, спогади про який могли оживити у сучасників картину переправи катапульт і пороків, які разом з лучниками могли "замкнути” Залізні ворота^[826].

„... рища тропу Траяню чрез поля на горы” - також ремінісценія болгарської війни^[827]. За Д. Ангеловим "Троянів прохід” - гірський прохід від Пловдива, званий пізніше Василицею, добре відомий у болгаро-візантійських війнах XII-XIV ст.^[828]

„По Дунаю гради укріпив, купцями населив, торгуючими через море во Гре­ки...” — результати діяльності Ярослава в Нижньому Подністров'ї та Подунав'ї. Тоді, ймовірно, і розцвіли такі міста як Малий Галич (нині Галац) неподалік від впадіння Сирета у Дунай, згаданими у переліку "міст дальніх і ближніх”. Як вважає Г. Літаврин, область у межиріччі Дністра та Серета і Нижнє Подунав'я були ворота­ми між морем і Карпатами, через які у ХІ-ХІІ ст. кочовики проникали на Балкани. Не маючи сил зайняти цей район, Візантія не заперечувала проти його опанування сильним галицьким князем, виділяючи стосунки з ним окремо від стосунків з Ки- євом^[829].

Помираючи, Ярослав заповів Галич Олегу, а Володимиру залишив тільки Пе­ремишль, примусивши i синів i бояр скласти присягу, яка була тут же порушена. Прийнявши назад сина Володимира, він не допускав його до державних справ, але й не став втручатися, коли той відкрито почав жити з одною попадею, муж якої був живий. Правда, його розсердило, коли у 1187 р. за сина Володимира від цієї попаді - Василька волинський князь Роман Мстиславич видав свою доньку. Він хо­тів бачити сильну Галицьку державу в руках у Олега Ярославича^[830].

Ярослав Осмомисл помер в Галичі 1 жовтня 1187 р., де i був похоронений^[831]. Останки князя Ярослава Осмомисла, знайдені при розкопках Успенського собору в Галичі Я. Пастернаком, вважались втраченими. Недавно вони були віднайдені в крипті собору св. Юрія у Львові, де їх заховав Я. Пастернак, стараннями львівських археологів Р. Сулика, Ю. Лукомського, М. Бандрівського i др. Чи саркофаг, знайде­ний Я. Пастернаком, належав Ярославу Осмомислу? Твердої впевненості немає, хоча ймовірність дуже велика. По цих останках здійснена спроба реставрації об­личчя князя. Ця спроба С. Горбенка та його методологія, на мій погляд, виглядають переконливими^[832].

Дружина Ярослава Володимировича, Ольга Юріївна, шлюб з якою фактично розпався близько 1165 р., після митарств по різних князівських дворах з сином Во­лодимиром повернулася у Володимир на Клязьмі, де померла 4 липня 1181 р.

Крім Єфросинії Ярославни, виданої за сіверського князя Ігоря Святославича, у Ярослава Осмомисла було ще кілька дочок. Одна з них, незнана з імені, у 1167 р. вона була заручена з угорським принцом Белою, майбутнім королем Белою III. Шлюб цей не відбувся і, вірогідно, ця Ярославна була видана за Мстислава Ростиславича з смоленської гілки Мономаховичів (+ 13.06.1180). Їх син Мстислав Удатний після вигаснення Першої галицької династії претендував на Галицьку спадщину. Позаяк його претензії були визнані всіма, немає сумніву, що його матір'ю була Ярослав­на^[833]. Велика вірогідність, що саркофаг незнаної князівни, знайдений при розкопках Успенського собору в Галичі, належав саме її, а не іншій, ще одній незнаній з дже­рел, дочці Ярослава Осмомисла^[834]. Вишеслава Ярославна після 1187 р. була видана за познанського i калішського князя Одона (1141/49 - 20.04.1194), старшого сина Мєшка Старого^[835].

Евангеліст Іоанн. Перша третина XIII ст.

Державна Третьяковська галерея, Москва, Росія. Евангеліе апракос (Галицько-Волинске Евангеліе).

Володимир Ярославич. Безхарактерний, з ранніх літ усунений батьком від дер­жавних справ, Володимир Ярославович вже у 1170 р. шукав щастя на Волині, обіця­ючи за допомогу повернути всі землі, захоплені свого часу його дідом Володимир- ком Володаревичем. У 1173 р. він втік з матір'ю до Польщі, пізніше виїхав у Луцьк, звідки перед загрозою походу війська Ярослава Осмомисла мусив втікати спочатку в Торчеськ до Михайла Юрійовича, а потім — у Чернігів. У 1184 р. він шукав при­тулку то у Романа Мстиславича та !нгваря Ярославича на Волині, то у турівського князя Святополка Ярославича чи смоленського князя Давида Ростиславича та суз­дальського князя Всеволода Велике Гніздо. І лише свояк !гор Святославич прийняв його в Новгороді-Сіверському (у 1167 р. батько одружив його з Болеславою, дочкою чернігівського князя Святослава Всеволодовича, який згодом став київським кня- зем^[836], Болеслава померла до початку 80-х рр.). З допомогою того ж Ігоря Святосла­вича, Володимир помирився з батьком і повернувся в Галицьку землю. В тім поява Володимира Ярославича в 1186 р. у Галичі, можливо, була викликана зміною тут ситуації у зв'язку з важкою хворобою князя Ярослава^[837].

Володимир пиячив і гуляв. У 1188 р. згадується попадя, з якою жив князь^[838] (за В. Татищевим “по смерті же княгині єго Святославлеї доньки, взяв собі жінку у попа, з котрою родив два сина...”^[839], що підтверджується побіжно тим, що ще до цього володимирський князь Роман Мстиславич видав свою дочку Феодору за стар­шого сина від попаді Василька Володимировича^[840], тобто їх зв'язок почався значно раніше, десь невдовзі після шлюбу. За заповітом батька Володимир отримав Пере­мишль. Ярослав Осмомисл хотів бачити наступником молодшого сина Олега. Син Ярослава Осмомисла і Насті з Чагрович („Настас'їч") був бастардом, Але батьків­ське усиновлення та заповіт зробили його легітимним спадкоємцем галицького престолу.

У 1187 р. галицькі бояри присягнули Олегові Ярославичу^[841]. Зрозуміло, що суз­дальська патрія, причетна до страти його матері, побоюючись князівської розпра­ви, звернулася до Володимира. Олег не зміг втриматися у Галичі і змушений був шукати допомоги в Овручі при дворі Рюрика Ростиславича та в Кракові при дворі Казиміра !!. Останній надав йому допомогу. Певна частка боярства теж встала на його сторону. Володимир Ярославич з белзьким князем Всеволодом Мстиславичем виступили йому назустріч, але потерпіли поразку. Володимир втік в Угорщину, а Олег вступив у Галич. Тріумф його був недовгий. Олег Ярославич був отруєний у 1187 р.^[842].

Галицькі бояри посадили на галицький престол знову Володимира Яросла­вича. Але цей князь так і не зміг довше утриматися у столиці. Сильне галицьке боярство само хотіло урядувати в Галицькій землі. Ці настрої вміло підігрівав во- лодимирський князь Роман Мстиславич. Розгадавши його наміри, прихильники Володимира Ярославича розлучили Василька Володимировича з Феодорою Рома­нівною, відіславши її до батька^[843]. Але було вже запізно. Противники Володимира Ярославича вже запросили Романа Мстиславича. Не зумівши утриматись у Галичу Володимир Ярославич звернувся до угорського короля Бели III. Угорський король рушив на Галич. В обозі його війська їхав князь Володимир Ярославич. Схоже, що проугорська партія відкрила шлях через добре захищені перевали. Роман Мстисла­вич, заскочений зненацька, мусив втікати.

Угорці зайняли Галич. Поведінка проугорської партії наштовхнула їх на думку спробувати домовитися з галицьким боярством, як недавно домовилися з хорват­ським боярством, об'єднавши Угорщину і Хорватію через династичну унію. Угорці затримали князя Володимира і з коханкою та дітьми відвезли в Буду. Тут галицько­го князя ув'язнили, поставивши йому шатро на верхній площадці бойової вежі. А у Галичі залишився королевич Андрій^[844] з угорською залогою. Проугорська партія, яка мала багато прихильників, напевно, визнала його князем. З того часу, спира­ючись на цю частину боярства, Угорщина послідовно намагалася добитися в будь- який спосіб анексії Галицької землі^[845].

Тим часом, зіткнувшись з небажанням брата белзького князя Всеволода Мстис- лавича пускати його у Володимир, і не отримавши допомоги від іншого родича краківського князя Казимира, Роман Мстиславич звернувся по допомогу до тестя овруцького князя Рюрика Ростиславича. На допомогу йому виступив свояк Ростис­лав Рюрикович. Союзники обложили Пліснесько. Угорська рать поспіша на допо­могу обложеному місту. Битва під стінами Пліснеська у 1188 р. закінчилася пораз­кою для полків Романа та Ростислава^[846].

Угорці надто рано відчули себе господарями в Галичі. Місцеве боярство не зби­ралося з цим миритися. У вигнанні жив нащадок старшої гілки Ростиславичів — син нещасливого Івана Берладника. Князь Ростислав Іванович шукав допомоги при різних дворах. Схоже, що він разом з батьком втік до Візантії, а після смерті батька почав свої мандри по Європі. За свідченням "Діянь" Фрідріха Барбароси у 1165 р. під час переговорів імператора з угорцями у Відні чеський король Володислав ІІ "відрекомендував когось з руських князьків (regulis Ruthenorum), якого й привів до підлеглості йому"^[847]. Історики сперечаються хто згаданий у німецькому джерелі. Вважають, що це був галицький князь Ярослав Осмомисл, або хтось з волинських князів^[848]. Важко повірити, щоби Ярослав Осмомисл, який вів в той час рівноправні переговори з візантійським василевсом, раптом з'явився у Відні шукати захисту у Фрідріха І Барбаросси. І на Волині в той час не було такого князя, який би шукав до­помоги в Чехії. Цим “руським князьком” міг бути тільки ізгой Ростислав Іванович.

Не отримавши допомоги у Європі, Ростислав Іванович повернувся на Русь і жив ізгоєм при дворі Давида Ростиславича в Смоленську. У 1189 р. він з невеликою дружиною прибув у дідівську землю. Прикордонні міста визнали його князем. Але у битві за Галич дружина його була розбита, а сам князь пораненим потрапив в полон. Боячись, що галичани, яким сподобалась мужність цього князя, його визво­лять, угорці приклали до його ран отруту i цим прискорили смерть Ростислава^[849]. Його, можливо, поховали у монастирській церкві св. !вана Хрестителя в Галичі^[850].

Опинившись в ізоляції, Володимир Ярославич зумів проявити неабияку від­вагу. На мотузці він спустився з високої вежі i втік з Будайського замку. Йому до­помогли добратися до угорського кордону. Германський імператор Фрідріх Барба­росса прийняв його, виступаючи в хрестовий похід. Володимир Ярославич негайно склав васальну присягу, зобов'язавшись щороку сплачувати трибут в розмірі 2 тис. срібних гривен. Скора загибель германського імператора 10.06.1190 р. звільнила Га­лицьке князівство від наслідків цієї васальної залежності. Імператор встиг тільки змусити поляків допомогти Володимиру повернутись в Галич. Сприяла цьому i поведінка угорців у Галичі, які встигли настроїти проти себе всі верстви населення.

Здобувши Галич, Володимир тут же написав до суздальського князя Всеволода Велике Гніздо: “Батьку i пане! Утримай Галич піді мною, а я Божий i твій зі всім Галичем і в твоїй волі завжди"^[851]. На думку М. Ф. Котляра, далі князь Володимир Ярославич сидів “за широкою спиною володимирського князя на галицькому сто­лі до самої смерті 1199 р."^[852]. О. Головко піддав це твердження сумніву, звернувши увагу на союз у 1196 р. галицького князя з Рюриком Ростиславичем, противником Всеволода Велике Гніздо^[853]. З цим можна погодитися. Через швидку зміну політич­ної кон'юктури і ця васальна присяга не мала наслідків для Галицького князівства.

Помер Володимир Ярославич у 1199 р.^[854]. За В. Татищевим “князь Володимир охотник був великий до пиття і потім не міг про розпорядок земський радити і творити"^[855]. Ряд дослідників вважають Володимира Ярославича автором “Слова о полку Ігоревім"^[856], але під час походу Ігоря Святославича Володимир вже був у Га­лицькій землі і не міг володіти всіма подробицями цієї події^[857].

Сини Володимира Ярославича Василько та Володимир, схоже, ще у 1218 р. утримувалися в Угорщині. Продовжуючи боротьбу за Галицьку спадщину, угорці вважали за краще тримати їх під рукою, не виключаючи можливості їх викорис­тання у політичній боротьбі^[858]. Правда щодо інтерпретації осіб, згаданих в доку­менті 1218 р. існують різні думки, ще з часів I. Шараневича та М. Грушевського. Своєрідний розвиток Галицької землі, уділи якої були об'єднані під одним князем, а також те, що Ростиславичі безпосередньо не брали участі у боротьбі за київський престол, привели до формування спадкового земельного боярства, зацікавленого у перетворенні своїх бенефіцій на спадкові феоди. Частина цих феодів були біль­шими за лени князів у інших землях. Галицьке боярство також змикалося з верхів­кою бюргерства, беручи активну участь у міжнародній торгівлі, чому спияло ви­гідне географічне розташування землі. Зростаюча могутність галицького боярства привела до участі останнього у боротьбі за участь у владі політичній, появі різних боярських партій, зокрема про угорської партії, яка почало орієнтуватися на мо­дель галицько-угорської унії на зразок хорватсько-угорської унії. Все це сильно від­різняло Галицьку землю від Волинської на кінець ХІІ ст., коли у 1199 р. відбулася галицько-волинська унія і почала формуватися нова Галицько-Волинська держава.