Князь Іван Бирладник: загадкова постать[859]

Князь Іван Ростиславич, прозваний Бирладником, не займав важливих князівських престолів, навпаки, більшу частину свого життя провів у ви­гнанні, служачи різним князям у різних землях.

Найбільші дискусії викликає загадка його походження. Більшість істориків вважають Івана Бирладника сином перемишльського князя Ростислава Володаре- вича. Але в такому разі чому цього князя як можливого суперника в боротьбі за Галич так боявся Ярослав Осмомисл? Як могли прийняти у Галич молодого князя з гілки Володаревичів, коли це була територія Васильковичів. І чому цей князь ко­ристувався такою підтримкою населення середнього та нижнього Подністров'я?

Якщо Іван Ростиславич був сином перемишльського князя, то за своїм похо­дженням він не міг мати жодних прав на Галич^[860]. З таким логічним висновком по­годжуються практично всі дослідники. Я вже звертав увагу, що окрім перемишль­ського князя Ростислава Володаревича був і його двоюрідний брат теребовельський князь Ростислав-Григорій Василькович. За життя Володаря та Василька єдиної Га­лицької землі ще не існувало. Вона утворилася внаслідок діяльності Володимир­ка Володаревича. А за рішеннями Любецького снему 1097 р., який закріпив “отчі” володіння за різними гілками Рюриковичів, Володар та його спадкоємці отри­мали перемишльсько-звенигородську землю, а Василько та його спадкоємці — теребовельсько-галицьку. Пізніше Давид Ігоревич, претендуючи на землі Василька Ростиславича, пропонував Володарю забрати його до себе, обіцяючи додати кілька волинських прикордонних замків.

Відома грамота князя Івана Ростиславича месемврійським купцям від 20 трав­ня 1134 р., де згадуються його володіння в Пониззі Дністра та Дунаю, в числі яких Малий Галич (Галац), Бирлад і Текуч^[863]. Аутентичність грамоти визнавали П. Голубо- вський^[864], М. Дашкевич^[865], П. Мутафчієв, М. Грушевський^[866], В. Пашуто^[867], О. Насонов^[868], М. Левченко^[869],. А. Фроловський^[870], О. Зимін^[871], В. Потін^[872], М. Брайчевський^[873], Р. Ра- бінович^[874], Л. Войтович^[875] та О. Майоров^[876]. Прихильники версії щодо фальсифікату поважних аргументів не висунули (І. Богдан^[877], О. Соболевський^[878], П. Панаїтеску^[879], М. Мохов^[880], М. Котляр^[881], П. Павлов^[882], В. Спінеї^[883], C. Каштанов^[884], Б. Перхавко^[885]). Як вірно зазначив у своєму блискучому дослідженні Р.

Але цей постулат легко заперечується. Грамоту вперше ввів в науковий обіг відомий румунський історик і філолог-славіст Богдан Петричейку Хаждеу (1836­1907). Оригінал і первинна копія грамоти втрачені ще у ХІХ ст. Противникові автен­тичності грамоти видному лінгвістові О. Соболевському вдалося довести лише те, що текст грамоти написаний у ХІѴ-XV ст. в орфографічних і лінгвістичних тради­ціях молдовських і болгарських документів того часу^[887]. Але це тільки дозволяє го­ворити, що до Б. П. Хаждеу потрапив список з грамоти, виготовлений у ХІѴ-XV ст., або ж фальсифікат зроблений в цей період, при фабрикації якого були використа­ні достовірні джерела і відомості. Необхідністю переписки грамоти в "молдовські" часи було стремління продовжити традицію торговельних пільг для деяких міст, як вірно зауважив Р. Рабинович^[888].

Найбільш дошкульним місцем грамоти противники її автентичності вважають фразу "князь Бирладський від стола Галицького". Якщо вважати Івана Ростислави- ча звенигородським князем, столиця якого знаходилася у Звенигородѣ на Білці на території Володаревичів, то ця фраза виглядає позбавленою змісту. Але існувало кілька Звенигородів саме у Теребовельському князівстві, яким володів батько Івана Ростиславича — Ростислав-Григорій Василькович.

Л. Махновець вважав, що столицею першого уділу Івана Бирладника міг бути Звенигород на лівому березі Стрипи, лівої притоки Дністра, городище якого збере­глося біля сучасного с. Звенигорода Бучацького р-ну Тернопільської області, або ж Звенигород на лівому берез Дністра біля правого берега ріки Дзвенячки, городище якого збереглося поблизу нинішнього с. Дзвенигорода Борщівського р-ну Терно­пільської обл.^[889].

В тому ж районі між впадінням Серету та Збручу трохи ближче до першого на високому мисі на околиці с.

Ще один Звенигород за переказами знаходився за Збручем на городищі в уро­чищі Княже Замчисько поблизу с. Гольнищева Чемерівецького р-ну Хмельницької області. Вали городища збереглися на висоту 6 м., частина урочища носить назву Дівечі і там за переказами був жіночий монастир.

В котрому із Звенигородів була столиця уділу князя Івана Бирладника? Судячи з опису бойових дій 1144 р.^[891], коли київське та галицьке війська рушили до Звениго­рода, йдучи берегами Серету і стали біля міста, будучи цією рікою розділені^[892] (що виключає Звенигород) на Білці, який знаходиться нині у Пустомитівському р-ні Львівської обл.), це місто знаходилося ближче до впадіння Серету у Дністер. Тому найкраще підходить городище біля с. Більче-Золоте Борщівського р-ну. Городи­ще на високій горі поблизу с. Дзвенячка того ж р-ну, початки якого сягають ІХ ст., могло бути більш раннім містом, перенесеним в ХІ-ХІІ ст. до нинішнього с. Біль- ча- Золота. Розміри тутешнього городища та знахідки на ньому під час звичайних археологічних розвідок, дозволяють припускати саме тут наявність столиці уділу Івана Бирладника.

Ростислав-Григорій Василькович помер між 1127/1141 рр., ближче до першої дати; його брат Ігор-Іван Василькович — у 1141 р.^[893]. Теребовельський князь міг ви­ділити своєму синові уділ з центром у Звенигород) на Дністрі, куди ввійшло все По­низзя Дністра та Пруту аж до Дунаю. Після смерті брата Ростислава Ігор приєднав його частку, а звенигородський князь залишився його васалом (звідси і формула “князь Бирладський від стола Галицького”).

Що ж відбувалося у Пониззі Дністра та Дунаю у ХІІ ст. і кому належали ці те­риторії. В літературї досить рїзноманітних версїй про те, що Пониззя Дністра було заселене одними бродниками, які були окремим племенем, близьким до чорних клобуків^[894], людьми неясного етнічного походження з яких потім пішли запорозькі козаки^[895], чи втікачами від кріпосного гніту — "сбродом"^[896]. За археологічними ма­теріалами основне населення Пониззя Дністра складали нащадки тиверців^[897] і гето- даків [волохи]. До них долучилися зафіксовані літописами галицькі "вигінці", які з різних причин змушені були покинути старі оселі, ремісники та смерди, яких приманювали пустуючі землі та купці-промисловики, які просто не могли обми­нути цю територію, з'єднану найкоротшим шляхом з дунайськими володіннями Візантії.

Не вдаючись у дискусію про бродників, можна зауважити, що вони могли бути просто корпорацією, яка обслуговувала броди, перевози і переволоки, стоянки біля порогів на низу Дністра, Пруту, Бугу і Дніпра. За свою роботу вони брали пла­ту з купецьких караванів, а крім того, напевно, займались і мисливством та рибаль­ством. Зимою бродники сходилися в міста, де проживали свій заробіток. Звичайно, що вони мусили мати якусь свою військову організацію для оборони від кочовиків. Їх старшини поповнювали ряди місцевих феодалів. Чисельність цієї корпорації, звичайно, була невеликою, але в джерела вони потрапили, оскільки відігравали в цих місцях помітну роль.

Зрозуміло, що це різнорідне осіле населення потребувало військового захисту від постійної сваволі кочовиків якоїсь держави, будучи готовим взамін навіть до­бровільно віддавати певну частку своїх продуктів, а етнічно його елементи, принай- мі значна частина їх, були близькі до сусідньої Галицької держави.

Частина дослідників, не приводячи твердих писемних чи археологічних аргу­ментів, вважала, що в середині ХІІ ст. низів'я Дністра, Пруту і Серету, напевно, зна­ходилася під контролем половців^[898] (зрозуміло, що межі вторгнень та міграцій ко­човиків завжди були важковловимі), а стабільна межа галицьких земель проходила по лінії міст Ушиця, Кучелмин, Онут, Микулин, Коломия^[899], не доходячи навіть до сучасного Могильова на Дністрі^[900]. Ці висновки, також не додаючи ніяких аргумен­тів, прийняв і сучасний російський візантист М. Бібіков^[901].

Між тим існують деякі деталі, які не дозволяють погодитися з такими версі­ями. У 1164 р. війна Угорщини з Вiзантією закінчилась миром. За умовами цього миру спадкоємець угорського престолу Бела мав прибути в Константинополь як почесний заложник. Василевс Мануїл Комнен відразу ж заручив з ним свою єдину дочку Марію. З'явилась ідея візантійсько-угорської унії, котра стала небезпечною для Галицького князівства. Тому Ярослав Володимирович, не вагаючись, підтримав претендента на візантійську корону брата василевса Андроніка Комнена. У 1164 р. Андронік втік з візантійської столиці. “...і лише він досяг кордону Галицької землі, де розраховував знайти пристанище, як потрапив у пастку деяких мисливців наро­ду волохів”, які мало не передали його візантійським властям. Однак принц досяг Галича, де був прийнятий Ярославом Володимировичем. Пізніше, в пам'ять про перебування в Галицькій землі, Андронік прикрасив розписами палату, яку побу­дував у Константинополі біля храму Сорока мучеників. Ось як описує ці розписи один з кращих візантійських письменників Микита Хоніат: "Живопис представляв кінську їзду, полювання з собаками, крики птахів, гавкіт собак, погоню за оленями і травлю зайців, пробитого списом кабана і пораненого зубра (цей звір більший каз­кового ведмедя і плямистого леопарда і водиться переважно у тавроскіфів), сільське життя з його палатками, нашвидко приготований обід із спійманої здобичі, самого Андроніка, власними руками розрубуючого на частини м'ясо оленя або кабана і ретельно піджарюючого його на вогні, і другі предмети в цьому ж роді, які свідчи­ли про життя людини, у котрої вся надія на лук, меч і прудкого коня”^[902]. Андронік Комнен був сином Ісаака Комнена та Ірини Володарівни і не лише володів мовою, але і полюбив землю матері^[903]. Судячи з опису — це могли бути степи Нижнього Подністров'я.

Вже у 1165 р. василевс Мануїл прислав в Галич двох митрополитів, які запро­понували Андроніку в управління Кілікію. Князь Ярослав Володимирович послав з візантійськими послами галицького єпископа Кузьму. Посольство добилось гарантій безпеки для Андроніка Комнена і підтвердило союз з Візантією^[904]. Візантія розглядала галицького князя як hypospondos, що по візантійській вселенській термінології прирівнювалось до давнього — союзний Риму народ — socH рориіі RomanL Цікаво, що найбільше свідчень візантійських авторів відноситься до Га­лицького князівства, володар якого часом протиставляється володарю Києва і роз­глядається як цілком самостійний^[905]. Можливо, що саме тих часів тісних зв'язків з Візантією стосується граффіті в Константинополі на мармуровій балюстраді хорів собору св. Софії: "МатфЪй попъ галичьский”^[906].

На цей період галицький князь реально був найсильнішим з усіх володарів у Київській Русі. Його князівство крім усього не було роздроблене на уділи. Варфоло­мей Англійський (ХШ ст.) взагалі ототожнював Галицьку землю зі всією Руссю: "Га- ліція дуже обширна область, котра охоплює більшу частину Європи, дуже багата, деякими вона називається Руссю”^[907]. Виднійший географ ХГІ ст. Абу Абдаллах Му­хаммед ібн Мухаммед ал-Ідрісі (1100-1165) у своїй географічній енциклопедії "Роз­ваги втомленого в подорожах по областях”, написаній при дворі сицилійського короля Рожера II (1130-1154), в країні ар-Русийя в числі восьми відомих йому міст називає Раміслі [Перемишль] та Галісийа [Галич]^[908]. Ще А. Петрушевич ототожнив Галісийя ал-Ідрізі, виходячи з опису сицилійського географа, з Галичем на Дунаї^[909].

У 1182 р. Андронік Комнен вміло скористався з невдоволення візантійців про- латинською політикою вдови Мануїла І Марії, дочки графа Тулузи і князя Антіохії Раймонда Сент-Жілля, та її фаворита протосеваста Олексія Комнена, які правили від імені юного Олексія II, і сам став регентом, а у 1183 р. захопив престол. Свого противника протосеваста він негайно вислав у Скіфію, тобто у дунайські володіння галицького князя. Однак не без допомоги противників Ярослава протосеваст Олексій Комнен втік "і як який-небудь крилатий змій перенісся в Сицилію”. Ан­дронік Комнен продовжив боротьбу, не зупиняючись перед репресіями непокірної знаті і одночасно продовжуючи війну з сицилійськими норманами. Невдачі у цій війні, в свою чергу, використали його вороги. У 1185 р. підбурений знаттю констан­тинопольський натовп розтерзав василевса Андроніка^[910].

На ці події галицький князь відреагував посольством, про яке згадує Микита Хоніат. Стосунки між обома країнами різко погіршилися. Навесні 1186 р. брати Пе­тро і Асень підняли повстання у Болгарії, яка залишалася візантійською провінціію. Після перших же невдач болгарські вожді відступили за Дунай, а навесні 1187 р. продовжили боротьбу. З ними прийшли "кумани, народ досі вільний, негостинний і дуже войовничий, і ті, що походять з Вордони, які сміються з смерті, гілка руських, народ милий богу війни”. "Вордона” може бути спотвореною назвою "бродників”^[911] або "Бирладі”, і тоді це прямий доказ допомоги болгарам з боку галицького кня­зя. Можливо, що сам галицький князь підштовхнув болгарських сепаратистів піс­ля загибелі Андроніка Комнена. Докладно аналізуючи аргументи противників весії Ф. Успенського, зокрема грецького історика Ф. Малінгудіса, які вважають, що болгарським повстанцям допомагали тільки кумани-половці, відомий російський візантист Г. Літаврин прийшов до беззаперечного висновку, що “восени 1186 р. у критичний момент розвитку повстання... військову підтримку повсталим разом з половцями надали руські”^[912].

Новий василевс !саак Ангел відразу ж вирішив задушити повстання болгар з двох сторін. Угоду з Угорщиною було скріплено шлюбом василевса з юною Мар­гаритою, дочкою Бели III. Король зайняв ворожу позицію щодо болгарських по­встанців та їх союзників. Як розвивалися події далі і чи праві найбільші російські візантисти Ф. Успенський та Г. Литаврин? Далі була поразка Візантії і відновлення другого Болгарського царства з династією Асенів.

Останнім часом з новою силою розгорнулися дискусії навколо довіри “Сло­ву о полку Ігоревім" як автентичній пам'ятці тобто історичному джерелу. З цього приводу я вже висловлював свою думку, вказуючи на вражливі місця в аргумен­тації Е. Кінана^[913]. Опублікована через сорок років після написання книга О. О. Зи- міна також не знімає ряду проблем, зокрема мечів харалужних чи топографічних реалій околиць Пліснеська в “мутному сні Святослава"^[914]. Вийшли нові ґрунтовні дослідження в підтримку автентичності “Слова"^[915]. Отож, на сьогодні немає підстав відкидати свідчення “Слова" як наративного джерела кінця ХІІ ст.

У “Слові" читаємо, що Ярослав “заступив королю шлях, замкнув Дунаю воро­та". Це явне свідчення блокади проходів у Болгарію. Замкнути Дунаю ворота най­краще було в районі Залізних воріт, в ущелині, де Дунай, затиснутий відрогами Трансільванських Альп і, підступаючими до них з другого боку, горами Магоча. Тоді й фраза “меча бремени чрез облаки" означала певний реальний факт, спогади про який могли оживити у сучасників картину переправи катапульт і пороків, які разом з лучниками могли “замкнути" Залізні ворота^[916]. Саме цей епізод міг зіграти вирішальну роль у ході болгаро-візантійської війни. Напевно удар в спину угор­ських військ міг змінити хід подій або, навіть, привести до повної поразки Асенів.

„...рища тропу Траяню чрез поля на горы" — також ремінісценія болгарської війни^[917]. За Д. Ангеловим “Троянів прохід" — гірський прохід від Пловдива, званий пізніше Василицею, добре відомий у болгаро-візантійських війнах XII-XIV ст.^[918]

„По Дунаю гради укріпив, купцями населив, торгуючими через море во Гре­ки..." — результати діяльності Ярослава в Нижньому Подністров'ї та Подунав'ї. Тоді, ймовірно, і розцвіли такі міста як Малий Галич (нині Галац) неподалік від впадіння Серета у Дунай чи Бирлад, згаданими у грамоті князя Івана Бирладника та переліку “міст дальніх і ближніх”.

Як вважає Г. Літаврин, не погоджуючись з М. Бібіковим, область у межиріччі Дністра та Серета і Нижнє Подунав'я були воротами між морем і Карпатами, через які у ХІ-ХІІ ст. кочовики проникали на Балкани. Не маючи сил зайняти цей район, Візантія не заперечувала проти його опанування сильним галицьким князем, ви­діляючи стосунки з ним окремо від стосунків з Києвом^[919]. Про це свідчить і тісний союз Візантії з Галицьким князівством у середині ХІІ ст. і відновлення цього союзу в часи Романа Мстиславича.

Отже є всі підстави стверджувати, що в середині ХІІ ст. Пониззя Дністра та Ду­наю належали до Галицького князівства.

Процес цей започаткував ще теребовельський князь Василько Ростиславич. Лі­тописи згадують про його плани опанувати ці землі, але збереглися і деякі факти, яких, навряд, чи варто не помічати. 29.04.1091 р. на березі р. Маріци біля фортеці Хіріни візантійський імператор Олексій I Комнен з допомогою половецьких ханів Тугоркана і Боняка розгромив печенізьке військо. Після цієї події печеніги взагалі зникають з джерел. Дочка імператора Анна так писала про цю битву: "В той день відбулося дещо незвичайне: згинув цілий народ разом з жінками і дітьми, чи­сельність якого складала не 10 тисяч чоловік, а виражалась у величезних цифрах”. В числі учасників битви Анна називає п'ять тисяч "гірських жителів”, які прибули на допомогу імператору^[920]. Відомий візантист В. Васильєвський бачив в них дружи­ну теребовельського князя^[921]. Дружина Василька Ростиславича рухалась по Серету і мусила переходити гори, йдучи на з'єднання з імператором, тому і потрапила в "горяни”. Союз з Візантією сприяв планам Василька щодо освоєння Пониззя Дні­стра.

Зацікавлена у цьому Візантія, сподіваючися у такий спосіб зупинити просу­вання на Балкани кочовиків, пішла на співпрацю з Ростиславичами і не випадково перший шлюбний контакт імператорської родини з князем окремої землі відбувся 20.07.1104 р., коли дочка перемишльського князя Ірина Володарівна була видана за Ісаака Комнена, сина візантійського імператора Олексія I Комнена (+ після 1131)^[922]. Це був період тісної співпраці Володаря і Василька, коли останній вже був сліпим і загальне керівництво здійснював старший брат. У 1144 р. Володимирко Володаре- вич також здійснив похід у Пониззя (що дало підстави М. Грушевському датувати грамоту князя Івана Бирладника саме 1144 р.).

Про давню належність цих територій до Галицької землі свідчить і ряд інших аргументів, зокрема топонімічних^[923], а також включення вірменських парафій у Се-

реті, Сочаві (Сучаві) та Молдові до львівської вірменської єпископії у кондаку від 13 серпня 1388 р. католікоса Теодороса ІІ, із згадкою про Львів, як "найблагословен- нішу, що охороняється Богом, столицю, славну матір міст християнських королів”, що відбиває часи Галицько-Волинської держави^[924].

Отож немає великих підстав сумніватися у тому, що князь звенигород- дністровський Іван Ростиславич міг володіти Малим Галичем, Текучем, Бирладом і Пониззям у період до 1134-1146 рр. Що ж стосується локалізації самого Бирлада (місто Бирлад на р. Бирлад поблизу Дунаю, на думку румунських археологів, має слабкі шари ХІІ-ХІІІ ст., в яких відсутні давньоруські матеріали^[925]), то залишаючи в стороні тенденційність висновків румунських археологів та поверховий характер самих розкопок, та беручи до уваги доволі чисельну наявність виробів давньорусь­кого походження (шиферних пряслиць, лунниць, колтів, металевих браслетиів, скляних перснів і браслетів, бурштинових бус, енколпіонів, нашийних хрестиків, керамічних яєць-писанок^[926]), враховуючи дані топоніміки, лінгвістики і писемних джерел, можна погодитися з версією Р. Рабиновича, що літописний Бирлад ("Ескі- Бирлад” — "Старий Бирлад”) знаходився на березі Дунаю в Добруджі поблизу су­часного Хіршова^[927].

Візантія, зацікавлена у прикритті дунайських земель силами галицьких князів, могла сприяти розгортанню діяльності звенигород-дністровського князя, також за­цікавленого у розвитку тамтешніх міст Бирладі, Текуча та Малого Галича, в першу чергу останнього, стимулюючи купців з візантійської Месемврії до торгівлі з цими центрами в Нижньому Подунав'ї.

У 1146 р. після невдалої спроби утвердитись в Галичі, куди його, як законно­го спадкоємця, запросили галичани, невдоволені Володимирком Володаревичом, князь Іван Ростиславич знайшов притулок у великого князя Всеволода Ольговича. Це викликало таке незадоволення у Володимирка Володаревича, що він сам розпо­чав війну з великим князем. Тобто загроза для його панування була серйозною.

Після смерті Всеволода Ольговича Іван Ростиславич схоронився у Святослава Ольговича. В 1146 р., коли Давидовичі підтримали великого князя Ізяслава Мстис- лавича і почали наступати на Сіверську землю, Святослав Ольгович доручив Івану Ростиславичу обороняти сіверські кордони від наступу смоленського князя Ростис­лава Мстиславича. Але смоленське військо обложило Туров і тоді Святослав Ольго- вич наказав йому наступати на Смоленськ. За 200 гривен срібла і 12 гривен золота Іван Ростиславич зрадив свого сюзерена і перейшов на сторону смоленського князя. Сам Ростислав не захотів тримати на службі васала, який уже раз зрадив свого сю­зерена (а може не хотів мати серед своїх ворогів потужного галицького князя?). Тоді Іван Ростиславич був прийнятий на службу Юрієм Довгоруким і без особливого успіху воював на новгородських рубежах.

Союз Юрія Довгорукого з галицьким князем, укладений у 1149 р., включав домовленість про видачу нещасного ізгоя його противникові. !вана Ростиславича спочатку ув'язнили у Суздалі, а потім в оковах повезли до Києва. Але митрополит Костянтин не дозволив видати !вана галицькому князю, не без підстав побоюючись за життя князя-ізгоя. Тоді його в оковах знову повезли в Суздаль. По дорозі черні­гівський князь !зяслав Давидович напав на конвой і визволив колишнього звениго­родського князя. Готуючи коаліцію проти Юрія Довгорукого, він хотів мати мож­ливість впливати на позицію його зятя Ярослава Осмомисла.

Коли !зяслав Давидович зайняв Київ, галицький князь спочатку лояльно до нього відносився. Та !зяславу не дуже сподобався союз Ярослава з Волинню, і він вирішив впливати на галицького князя з допомогою !вана Ростиславича. Ярослав Володимирович сподівався, що, ставши великим князем, !зяслав Давидович відмо­виться від підтримки колишнього звенигородського князя, а коли цього не сталося і почалася демонстрація тиску — організував коаліцію князів проти нього.

В кінці 1157 р. посли Ярослава Осмомисла, волинського князя Мстислава !зяславича, луцького князя Ярослава !зяславича, дорогобузького князя Володимира Андрійовича, чернігівського князя Святослава Ольговича, сіверського князя Святос­лава Всеволодовича, смоленського князя Ростислава Мстиславича, угорського коро­ля та польських князів зажадали видачі ізгоя (!).

!зяслав Давидович не прийняв ультиматуму, а, з допомогою половців, дав змо­гу Івану Ростиславичу зайняти Пониззя Дністра. Звичайно, у землях, які раніше знаходилися у складі його уділу, нащадок Василька Ростиславича, знайшов повну підтримку у населення, в очах якого був кращим за посадників сина Володимирка Володаревича, який узурпував галицький престол. Іван Бирладник швидко зібрав 6-тисячне військо, з яким виступив на Галич.

І тут історики побачили у бродниках борців з феодальним устроєм, а князя !вана Бирладника почали представляти князем-революціонером. Дійшли до висно­вку, що цей князь, як і його батько (!), “зв'язали свою політичну кар'єру з рухом на­родних мас, використовуючи їх в своїх цілях.”^[928]. Та не було і не могло бути “велико­го селянського повстання" в подністровських містах, коли у 1158 р. до них підійшло 6-тисячне військо Івана Берладника. Кучелмин здався своєму колишньому князеві, бо “рады были ему", а Ушиця вистояла, хоча майже 300 смердів, мобілізовані для підсилення гарнізону, через заборола перебігли до свого колишнього князя.

Далі просування бирладського князя зупинилося. Гарнізони Ярослава Воло­димировича стояли твердо. Половці, яким Іван Берладник не дозволив грабувати здобуті міста, покинули його військо. В Галичі потуги колишнього звенигородсько­го князя паніки не викликали. Ярослав Володимирович послав свої основні сили з волинськими полками на Київ. Очолював їх талановитий полководець князь Мстислав !зяславич. Його перемога над !зяславом Давидовичем під Білгородом звільнила київський престол для найстаршого серед Мономаховичів — смолен­ського князя Ростислава Мстиславича. !ван Берладник мусив кинути свою волость. Щоб якось допомогти !зяславу Давидовичу, який втратив через нього Київ, !ван Берладник захопив Олешшя. Але з Києва проти нього послали флотилію на чолі з Георгієм Нестеровичем та Якуном. Воєводи Ростислава Мстиславича пересліду­вали !вана Берладника аж до Дечина на Дунаї. Тут князь був змушений здатись візантійським властям. А у Візантії Івана Бирладника дістала довга рука галицького князя. Колишній Звенигородський князь був отруєний у Фессалоніках. Він помер у 1161 р.^[929]. Візантія воліла за краще зберігати добрі стосунки зі своїм давнім партне­ром, який прикривав її придунайські володіння. Така політика себе оправдала. До неї змушені були звернутися і Ангели після своїх невдач, що зрештою і призупини­ло на певний час їх падіння.

Ставши галицьким князем, Роман перебрав і традиційну галицьку політику, перш за все у стосунках з Візантією. За повідомленням візантійського письменника Микити Хоніата у 1200 р. столицю імперії врятувала від половців “богом призвана фаланга” Романа Мстиславича^[930]. У середині 1200 р. Добриня Ядрійкович бачив у Константинополі галицько-волинське посольство у складі Твердяти Остромири- ча, Недана, Домажира і Негвара^[931]. Напевно це посольство врегулювало галицько- візантійські протиріччя, які виникли внаслідок підтримки Ярославом Осмомислом болгарського повстання. Новий союз, правдоподібно, був скріплений другим шлю­бом Романа Мстиславича^[932].

Отже князь Іван Ростиславич Бирладник був сином теребовельського князя Ростислава-Григорія Васильковича і став жертвою боротьби за Галицьку спадщи­ну.