Роман Мстиславович і утворення Галицько-Волинської держави[933]

Навіть, якщо б князеві Романові Мстиславичу не вдалося нічого іншого крім об'єднання Галицької і Волинської земель, цього було би досить аби вважати його одним з найвидатніших князів.

Київський історик О. Толочко висунув версію, що князь Роман Мстиславич був ма Романа Мстиславича // Княжа доба. Т. 1. Львів,2007. С. 59-66; Його ж. Русь і руські князів­ства на сторінках польських наративних джерел // Terra Cossacorum. Студії з давньої і нової історії України. Науковий збірник на пошану доктора історичних наук, професора Валерія Степанкова. Київ, 2007. С. 358-382; Його ж. Межиріччя Дністра та Дунаю в політичному житті галицької землі (ХІ-ХІІІ ст.) // “Слово о полку Ігоревім” та його доба. Матеріали Міжнародної наукової конференції. Галич, 24 жовтня 2007 року. Галич, 2007. С. 3-16; Його ж. Західнобузькі міста Холм і Дорогичин у політичній діяльності короля Данила Романовича // Дрогичинъ 1253. Івано-Франківськ, 2008. С. 50-63; Його ж. Останній похід князя Романа Мстиславича у джерелах та історичній думці // Український історичний журнал. 2009. №4. С. 28-48; Його ж. О месте захоронення галицко-волынского князя Романа Мстиславича // Древняя Русь. Вопросы медиевистики. №3(37). Москва, 2009. С. 22-23; Войтович Л. Зоря князя Романа // Літопис Червоної Калини. 1991. №2. С. 32-35; Його ж. Удільні князівства Рюриковичів і Гедиміновичів у ХІІ-ХѴІ ст. Львів, 1996. С. 30-31, 33, 50, 56; Його ж. Князівські династії Східної Європи (кінець ІХ - початок XVI ст.). Склад, суспільна і політична роль. Львів, 2000. С. 223-225, 375-382; Його ж. Роман Мстиславич і утворення Галицько-Волинського князівства // Галичина і Волинь в добу середньовіччя. До 800-річчя з дня народження Данила Галицького.

звичайним дрібним авантюристом, а всі його мнимі успіхи були вигадані росій­ським істориком початку XVIII ст. Василем Татищевим^{[935] [936]. Наскільки правий цей до­слідник?}

Джерела: чи існував “літописець Романа"? При певному скепсисі до уні­кальних відомостей В. Татищева у світлі останніх досліджень О. Майорова можна більшість з них розглядати поважно, принаймі інформацію про "добрий поря­док”. При цьому поза сумнівами В. Татищеву не було жодної потреби ідеалізувати і приписувати величезні заслуги галицько-волинському князеві Романові Мстис- лавичу при цьому явно принижуючи володимиро-суздальського князя Всеволода Юрійовича Велике Гніздо. Татищеви вели свій рід від смоленських князів (проти предка яких Рюрика Ростиславича боровся Роман) і служили кілька століть москов­ській династії (яка походила від Всеволода Велике Гніздо). Навіть якщо погодитися з версією можливої пропаганди ідей самого істрика, то для такого "героя” ідеально підходив котрийсь з князів смоленської династії, наприклад Мстислав Удатний.

В. Пашуто вважав, що у Романа Мстиславича не було власного літописця i тому Галицький літопис починався з похвали цьому князю, а відомості про нього випали з ворожого йому Київського літопису і, таким чином, не потрапили до Іпатіївського зведення^[937]. Не погодившись з цією тезою, М. Ф. Котляр висловив здогад про те, що "була початкова частина Галицько-Волинського літопису, яка не дійшла до нашо­го часу, за перші п'ять років ХІІІ ст.”, в якій "мав би міститися життєпис Романа Мстиславича як галицько-волинського князя”^[938]. З цієї частини, схоже, В. Татищев міг взяти (через новгородське літописання) ідеї "доброго порядку” і опис зовнішності Романа та його манер, а польські хроністи — інформацію про репресії щодо га­лицьких бояр.

Фрагментарні відомості про окремих волинських єпископів (і то пов'язані з загальоруськими подіями), мнима відсутність "волинської” інформації про во­линських князів — все це схилило більшість дослідників до того, що на Волині взагалі не було літописання до того як Василько Романович та його син Володи­мир не взялися за продовження Галицького літопису. Однак сам по собі такий ви­сновок виглядає абсурдним. Чи міг стояти осторонь від літописання такий центр як Володимир Волинський, де були і єпископська кафедра і князівський престол,

династія якого боролася за гегемонію у Київській Русі? Крім того на Волині у той час працював i, напевно, помер такий визначний книжник як митрополит Клим Смолятич. За XI-XII ст., справді, маємо тільки фрагменти волинського літописання у київських зведеннях, але фрагменти виразні і доволі детальні (точна дата смерті володимирського єпископа Стефана — 27 квітня 1094 р. “о шостій годині ночі”, подробиці вбивства Нерадцем князя Ярополка Ізяславича і похвала цьому князю, “Повість про осліплення теребовельського князя Василька Ростиславича”, епізоди боротьби за Волинь Давида Ігоревича у 1098-1100 рр. з прихованою симпатією до цього князя і осудом київського сюзерена, городенські епізоди, нарешті деталі по­ходів волинського війська на Київ у другій половині XII ст., особливо опис збору со­юзного війська на Волині, лицарські турніри і таке інше).

Галицько-Волинський літопис, який охоплює події 1200-1292 рр., являє со­бою дуже складний і неоднорідний пам'ятник над яким працювало багато авторів. З дослідників літопису тільки А. Ужанков допускає можливість цілісності і перво­зданності літопису^[939], але з цим не погоджуються інші дослідники тексту. Літописець 1212 р. “премудрого книжника Тимофія”, названий Л. Черепніним Початковою Галицькою повістю^[940], охоплював першу частину пам'ятки. Тут виглядає слушною поправка М. Котляра щодо датування цієї частини 1212, а не 1211 р.^[941]. Незважаючи на те, що вона, напевно, була створена у Галицькій землі, її характер, інформатори, а напевно і сам редактор, чисто волинські. Галицьке боярство і бюргерство у цій частині переважно трактується негативно. Тисяцькі Дем'ян і Дмитро, пестун Ми­рослав, двірський Андрій, В'ячеслав Товстий — це волиняни-бояри, які прийшли у Галицьку землю з Романом і залишилися вірними його синам. Відчуженість во­линського елементу (якому співчувають редактори) в середовищі галицької еліти, відмінність його менталітету, відчутні мало не в кожному фрагменті. Волиняни- інформатори і сам редактор, схоже, так і до кінця не зрозуміли мотивацію вчинків галицької еліти.

Версія В. Пашуто про Літописець Мстислава Удатного, редактором якого був духівник князя Тимофій, який очолював місію у Перемишль до бояр Жирослава, і був тотожний з книжником Тимофієм, автором редакції 1212 р.,^[942] слабо мотивова­на. Цю частину пам'ятки правильніше називати “Повість про збирання Данилом волинської отчини у 1219-1228 рр.”^[943]. Ця волинська воїнська повість, як її охаракте­ризував М. Котляр^[944], не тільки висунула на перший план молодшого Данила Рома­новича, але й досить критично оцінила особу Мстислава Удатного, яким літописці інших земель захоплювалися.

„Повість про битву на Калці” скоріше всього існувала як окремий твір, про що висловлював здогад Д. Лихачов. Наявність волинської версії цього твору цілком очевидна^[946]. Він був створений до 1227 р. при дворі Мстислава Німого i повністю включений у редакцію 1246 р. (якщо така існувала). Редактор додав фрагменти, що стосуються Данила Романовича, можливо з пісні його придворного скальда. Така подія, як битва на Калці, була здатна викликати не одну пісню серед скальдів тих князів, які уціліли після походу. Зрозуміло, що кожна прославляла свого князя^[947]. Не викликає сумніву, що обидва волинські скальди були сучасниками подій і до­бре розбиралися у генеалогії волинських та турово-пінських князів. Подробиці про участь у битві цих дрібних князів — також внесок волинського редактора.

Версія стосовно Галицького літопису 1246 р., автором якого був печатник Ки­рило^[948], який ніби-то використав Літопис книжника Тимофія, також сумнівна. Слушним виглядає зауваження М. Котляра, що факт праці над літописом єписко­па Івана, як і печатника Кирила, не можна вважати доведеним^[949], як, доречі, і інших авторів. А це говорить про рівень досліджень текстів літописів, який аж ніяк не можна вважати завершеним. Щодо Галицько-Волинського літопису, то заперечува­ти в цілому волинський характер цієї пам'ятки, напевно, важко.

Від 1246 р. Галицько-Волинський літопис вже чисто волинська пам'ятка, що не викликає сумнівів^[950]. Наступні частини пам'ятки складають: Холмський літописець 1261 р. єпископа Івана; Літописець 1269 р. князя Василька Романовича; Короткий Холмський літописець князя Шварна Даниловича; Літописець 1289 р. князя Воло­димира Васильковича, редактором якого, за участі самого князя, був володимир- ський єпископ Євсігній^[951], турівський єпископ Марко^[952] або, скоріше всього, писець Федорця, якому князь доручив написати своє "рукописание" — заповіт^[953]; а також Волинський літописець 1292 р. князя Мстислава Даниловича, до якого включені фрагменти з хронік Пінська i Степані^[954].

За умов існування волинського літописання було би загадковим, щоб таке лі­тописання обминуло одного з найвидатніших волинських князів. "Похвала кня­зю Роману", якою, напевно, завершувався Літописець Романа, була прилучена до Галицько-Волинського літопису. Вона не містить хоча б побіжно подробиць діяльності князя, оскільки редактори цього не потребували. Попередній текст, в якому розповідалося про походи на Київ, на ятвягів i половців, про переговори з Константинополем і, можливо, римським папою, передував цій похвалі. Редактор ворожого Романові Київського літопису викинув цей текст, а сама "Похвала" якось залишилася i потрапила до Іпатіївського зведення. Як було зведено в один рукопис три його частини достеменно невідомо, але схоже, що це було зроблено трохи ме­ханічно — до 1200 р. редактор користувався виключно київським текстом^[955].

З втраченого Романового літописця могли почерпнути свою інформацію нов­городські літописи. Ні у Київському, ні у Чернігівському (який також, ймовірно, існував), ні у Суздальському зведеннях цієї інформації просто не могло бути, врахо­вуючи ставлення редакторів цих літописів до особи князя Романа. Численні епічні джерела і довга пам'ять про князя Романа також побіжно свідчать на користь цієї версії.

Молоді роки. Навіть дата народження Романа залишається дискусійною. І. Лінниченко^[956] та М. Баумгартен^[957] вважали, що він міг народитися між 1155 та 1162 роками, мотивуючи тим, що його мати Агнешка, дочка краківського князя Бо­леслава Кривоустого, народилася у 1137 р.^[958], що не викликає сумнівів. Але шлюб відбувся на початку 1151 р.^[959], коли молода, за тодішніми традиціями, була вже у віці, коли можна народжувати дітей^[960]. Польський генеаолог К. Ясіньський навіть до­пускає можливість цього шлюбу у 1149 р.^[961]. Інший провідний польський дослідник генеалогії Романовичів Д. Домбровський, який, довіряючи інформації В. Кадлубка, вважає Романа другим сином Мстислава Ізяславича та Агнешки, погоджується з можливістю його народження бл. 1152 р.^[962]. Крім Д. Домбровського тільки Б. Вло- дарський вважав Святослава старшим сином Агнешки^[963]. Більшість погоджується, що Святослав був бастардом. О. Головко, який відносить шлюб Мстислава та Аг­нешки до зими 1152/1153 рр., відповідно датує народження Романа близько 1153 р., справедливо зауважуючи, що з огляду участі у складних подіях 1169-1170 рр. він вже не міг бути дитиною, бо на той час навіть його молодший брат займав окре­мий княжий престол^[964]. П. Кралюк відносить народження Романа до волинського періоду діяльності батька і датує другою половиною 50-х років, але сам хитається в остаточному висновку^[965]. Новгородський перший літопис, розповідаючи про події лютого 1170 р., зазначає, що Роман був ще тоді "детеск"^[966]. Це зауваження літописця ніби-то свідчить на підтримку більш пізньої дати народження Романа. Однак "дет- ські", подібно до "отроків" та "гридів" — тільки ступені лицарської науки, через які мусили переходити і князі та їх діти^[967]. Отже літописець тільки зазначив, що у Романа не було жодного військового досвіду. Як звернув увагу О. Головко, так само в описі битви на Калці охарактеризовано князя Данила Романовича, який тоді мав не менше 20 років і, принаймі номінально, брав до того участь у військових походах^[968].

Таким чином, враховуючи всі ці зауваження, можна стверджувати, що Роман- Борис Мстиславич народився бл. 1152 р. у Переяславі, де тоді княжив його батько^[969]

Дитячі і юнацькі роки він провів на Волині. При батьковому дворі в цей пері­од перебував відомий книжник київський митрополит Климент Смолятич. З огля­ду на любов до книг у Романового батька, цей освідчений ієрарх міг впливати на

формування світогляду i Романа. Мати була полькою, з польськими проблемами був пов'язаний батько, i немає жодного сумніву, що Роман та його брати володіли польською мовою. В. Кадлубек та “Великопольська хроніка” згадують про перебу­вання Романа в дитинстві у діда при польському дворі^[970]. Незважаючи на супереч­ливість самого повідомлення (дідом Романа був Болеслав Кривоустий, який помер до його народження, Казимир був тільки дядьком), повністю виключати таку мож­ливість не можна, як і надавати її великого значення.

Старшим з князів на Русі був князь київський. З того часу, як Володимир Мо­номах у 1113 р. порушив прийняту практику успадкування київського престолу, за київський престол розгорнулася жорстока боротьба між Мономаховичами (на­щадками Володимира Мономаха) та Ольговичами (нащадками сіверського князя Олега Святославича). З середини ХІІ ст. ця боротьба ускладнилася суперництвом між Волинською, Смоленською та Суздальською гілками Мономаховичів. Батько Романа був представником найстаршої Волинської гілки. У 1167 р. він став великим князем київським. І відразу зіткнувся з протидією двоюрідних братів Смоленських Ростиславичів. Один з них — Святослав сидів у Новгороді. Його розрив з новгород­ською верхівкою назрівав давно. Новгородське боярство не було зацікавлене в учас­ті у міжкнязівській боротьбі. Олігархічна верхівка Новгорода скоріше номінально визнавала зверхність Києва, приймаючи до себе синів київського князя. При цьому Новгород проводив власну політику, спрямовану на утримання впливу в естон­ських і фінських землях, звідки в Новгород поступала данина цінними хутрами, які були важливою статтею новгородського експорту. Але з другої половини ХІІ ст. Новгород зіткнувся з двома поважними конкурентами: шведи почали проявляти зацікавленість у фінських землях, а суздальські князі — у північних володіннях Нов­города. Взимку 1168 р. Святослав Ростиславич втік з Новгорода у Великі Луки. Не отримавши підтримки від братів, він звернувся до суздальського князя Андрія Бо- голюбського. Той негайно захопив Торжок i перейняв новгородську торгівлю. Це підбадьорило смоленського князя і він прислав братові допомогу.

У відповідь новгородці розправилися з вождями смоленської партії посадни­ком Захарією та боярами Неревином i Нездою. Післанці нового посадника Якуна зажадали у великого князя Мстислава сина (за традицією новгородці запрошували до себе синів великих князів київських). Так у віці біля 16-17 років Роман Мстисла- вич опинився у вирі політичної боротьби.

Через Городно на Німані, князі якого залишалися волинськими васалами, i Полоцьк, з невеликою волинською дружиною та новгородцями Данислава Лазу- тинича, юний Роман дістався Новгорода. Батько хвилювався за сина, якому вдалося утримати новгородські кордони і завоювати авторитет. У найважчий для себе час у 1169 р. він послав на допомогу Романові пороського князя Михайла Юрійовича з чорними клобуками (так називалися кочовики: торки, коуї, печеніги і берендеї, колись посаджені Ярославом Мудрим на Пороській лінії оборони).

На Київ йшло військо суздальського князя, до якого приєднувалися Смолен­ські Ростиславичі та Ольговичі. Андрій Боголюбський спрямував інше 7-тисячне військо для ліквідації новгородських факторій у Двинській волості. Проти нього ви-

ступив Данислав Лазутинич. Новгородський воєвода напав раптово. Новгородські літописці записали, що противник втратив 1300 воїнів, а новгородці — тільки 15.

Після здобуття Києва, Андрій Боголюбський кинув на Новгород велике військо, очолене князем Мстиславом Андрійовичем та воєводою Жирославом. Те, що потім трапилося, сучасники назвали чудом. Новгородське військо, очолене юним кня­зем Романом, у 1170 р. отримало блискучу перемогу. Ціни на рабів на новгород­ському ринку впали втричі. Новгородці довго пам'ятали про цю перемогу, навіть після втрати незалежності і приєднання до Москви. З середини XV аж до XVIII ст. створювалися ікони із зображенням цієї битви та її головного героя князя Романа, формувалися літературні пам'ятки присвячені цим подіям^[971]. Тільки смерть батька змусила Романа покинути Новгород^[972].

Володимирський князь. Втративши Київ, Мстислав Ізяславович відійшов на Волинь, звідки здійснив ще одну спробу повернути собі столицю. Старша гілка Мо- номаховичів також розділилася на три. Мстислав, як найстарший, тримав Західну Волинь з Володимиром, його брат Ярослав — Східну Волинь з Луцьком. В Шум- ську княжив наймолодший брат — Ярополк. Помираючи, Мстислав Ізяславович домовився з Ярославом про розподіл волинських земель між гілками Ізяславичів. Старшинство переходило до Ярослава, який залишався у Луцьку, але старша гілка зберігала за собою Західну Волинь з Володимиром. Ярослав дотримався угоди (що в ці часи було рідкістю), але, щоби полегшити своїм синам зберегти старшинство, він розділив Західну Волинь на чотири частини: Роман отримав Володимирське князівство, Всеволод — Белзьке, Святослав — Берестейське, а Дорогичинське кня­зівство передали Василькові — синові Ярополка Ізяславича.

Роман Мстиславич, як володимирський князь і васал дядька Ярослава Ізяславича, у складі волинського війська брав участь у походах на Київ у 1173-1174 рр. Десь у цей період, між 1170-1180 рр. він одружився з Предславою, дочкою овруцького князя Рюрика Ростиславича^[973]. Цей шлюб можна розглядати як спробу отримати підтримку смоленської гілки Мономаховичів, щоб піднятися над рівнем удільного волинського князя. І вже на кінець 1180-х рр., на думку І. Крип'якевича, Роман став сюзереном принаймі Західної Волині^[974]. По смерті берестейського князя Святослава він приєднав це князівство. За В. Татищевим це сталося у 1172 р.^[975], а за В. Кадлуб- ком — у 1193 р.^[976]. Претендував на Берестя і дорогичинський князь Василько Яро- полкович, представник наймолодшої гілки волинських князів. Цей князь провадив свою окрему політику, спираючись на скріплений шлюбом союз з мазовецькими князями^[977]. За В. Кадлубком він взагалі зберіг дорогичинський престол тільки ціною васальної присяги і передачею його по смерті Польщі. Тенденційність польського хроніста не потребує коментарів. Дорогичинський князь Василько Ярополчич по­мер у 1182 р. Йому успадкував син (ім'я його незнане) і лише після смерті останнього

у 1192 р. Дорогичинське князівство було приєднане до володінь Романа. Принаймі його спадкоємну без проблем володіли Дорогичином. І сам Роман Мстиславич піс­ля вигаснення молодшої гілки був найбільш легітимним спадкоємцем. Претенду­вали на Дорогичин та Берестя і мінські князі, які, схоже, були пов'язані з берестей­ським і дорогичинським князями через шлюби. Можливо, що до боротьби за ці землі були залучені ятвяги та литовці.

Про перемоги над литовцями, а також Деремелою [?], розповідав, прославля­ючи князя Романа, автор “Слова о полку Ігоревім”:

А ты, буй Романе, и Мстиславе!

Храбрая мысль носитъ вашъ умъ на дѣло. Высоко плаваеши на дѣло въ буести, Яко соколъ на вѣтрехъ ширяяся, Хотя птицю въ буйстве одолѣти. Суть бо у ваю желѣзныи папорзи под шеломы латиньскыми.

Тъми тресну земля, и многы страны — Хинова, литва, ятвязи, деремела и половци — Сулици своя повръгоша, а главы своя подклониша Под тыи мечи харалужныи.

Навколо цього фрагменту розгорнулася чергова дискусія. М. Котляр вважаю­чи, що такий незначний правитель як пересопницький князь Мстислав Німий не міг бути героєм “Слова”, відніс це звернення до Мстислава Удатного^[978]. Таким чином і час написання твору було перенесено на першу чверть ХІІІ ст. Іншим аргументом стало твердження, що Роман не міг ходити на половців до 1187 р.^[979]. З цими аргумен­тами важко погодитися. “Мечі харалужні” (тобто ті, що виготовлялися в Харалузі на Волині^[980]) дозволяють стверджувати, що мова йде про волинське військо. Рівно ж як і шоломи “латинські”, також характерні переважно для волинського війська. Мстислав Німий брав участь у поході проти Кобяка у 1184 р. разом з городенським князем Мстиславом Всеволодовичем^[981]. У тому ж Іпатіївському зведенні в числі учас­ників походу Ігоря Святославича на половців у 1184 р. зафіксована присутність кня­зів “Андрея з Романом”^[982]. У В. Татищева — “Андрея з Романом Мстиславичем”^[983]. Напевно так було у джерелі, бо сам В. Татищев вважав обох князів Мстиславичами. Цю версію прийняли без застереження. Однак Андрія Мстиславича інші джерела не знають. Другого Романа Мстиславича, окрім володимирського князя, — також. Напевно Андрій — це турівський князь Андрій, який загинув у битві на Калці у

1223 р. Його батько Іван Юрійович згаданий востаннє під 1170 р., отже у 1184 р. Андрій спокійно міг мати більше 15-16 років i брати участь у поході. Може це хтось інший з турово-пінських князів. Ярослав Юрійович пінський з братом Глібом ду- бровицьким брали участь у літньому поході 1184 р., очоленому Святославом Всево­лодовичем. У весняному поході, очоленому молодшим з чернігівських князів Ігорем Святославичем, могли брати участь дружини турівського і володимирського кня­зів. Обидва були васалами сюзеренів своїх земель, посланими відповідно луцьким князем Всеволодом Ярославичем та турівським князем Святополком Юрійовичем. Неочікувано великий розлив рік перешкодив продовженню цього походу після су­тички на р. Херей (Хорол). Тому військо було розпущене. У літньому поході ці дру­жини участі вже не брали, тому їх немає в переліку учасників цього походу. Інші князі з такими іменами (Андрій і Роман), які могли би взяти участь у поході 1184 р., джерелам невідомі. Волинські і турівські князі, які відгукнулися на заклик Святос­лава Всеволодовича влітку 1184 р., напевно, без проблем могли зробити це весною 1184 р. Просто весною, зрозуміло, у військо, яке не очолював сам київський князь, князі Турівської та Волинської земель могли послати тільки своїх васалів. Аналіз цього фрагменту дозволяє припускати, що Роман Мстиславич міг ходити на по­ловців раніше 1187 р.

Що ж стосується Мстислава Удатного, то його участь в поході на половців на початку ХІІІ ст. доволі проблематична. У повідомленні Суздальського літо­пису про похід на половців у 1204 р.^[984]. "Мстиславичем" міг бути син Мстислава Андрійовича — Василько, який народився у 1172 р. і доля якого невідома. Він міг знаходитися у цьому війську як васал Ярослава Всеволодовича. І було би природньо для суздальського літописця з числа інших князів виділити свого земляка. Зрозу­міло, що хоча з 1194 р. трипільським князем був Ростислав Володимирович, це не виключає можливості участі і Мстислава Удатного у поході на половців у 1204 р., але це припущення належить до гіпотетичних.

У зв'язку з гіпотезою М. Котляра цікаве також зауваження М. Абрамова, що після смерті Ярослава Осмомисла Роман став ворогом Ігоревичів, як претендент на Галицьку спадщину, і через це не міг удостоїтися такої похвали у автора "Слова"^[985]. Зрозуміло, що "Слово" складене відразу після подій (а саме так творили князівські скальди), а тоді ніхто не міг знати про реальні спроби Романа оволодіти галицьким престолом.

У другій половині 1180-х років володимирський князь Роман Мстиславич, яко­му вдалося об'єднати Західну Волинь, разом із своїм союзником пересопницьким князем Мстиславом Німим (по смерті Ярослава Мстиславича Східна Волинь була розділена між його синами: у Луцьку став княжити Інгвар, у Дорогобужі — Всево­лод, у Пересопниці — Мстислав, Шумську — Ізяслав) могли відзначитися у похо­дах проти перелічених народів (загадкова "деремела" могла бути як серед пруських племен, так і у Причорномор'ї^[986]).

Номінальним сюзереном всієї Волині залишався Інгвар, але найсильнішим з волинських князів був Роман, який практично об'єднав всю Західну Волинь.

Об'єднання Волинської і Галицької земель. Після смерті великого князя Мстислава Володимировича (прадіда Романа) у 1132 р. Русь фактично розділилася на 11 земель (Київська, Переяславська, Чернігівська, Волинська, Галицька, Смолен­ська, Полоцька, Туровська, Новгородська, Володимиро-Суздальська і Рязанська), які лише номінально визнавали зверхність Києва. За київський престол йшла жор­стока боротьба. Кожен новий київський князь посилав сина в Новгород, а інших родичів старався розмістити в Київській землі. В Чернігівській землі правили Оль- говичі; в Рязанській — близькі до них Святославичі; в Галицькій, Полоцькій і Ту- рівській — місцеві гілки Рюриковичів; в решти земель — Мономаховичі. Всі землі продовжували дробитися на дрібніші князівства, князі яких залишалися васалами старшого. Виключення складали тільки Новгородська земля, де влада зосередилася у боярської олігархії, а князі, які часто мінялися, очолювали лише військо, та Га­лицька земля, де князеві Володимирку Володаревичу вдалося об'єднати всі князів­ства, а його синові Ярославу Осмомислу — зберегти це об'єднання.

Основу тогочасного війська складали княжі дружини — важкоозброєні ли­царі. Вартість озброєння такого кінного лицаря була адекватна 60 коровам, а но­сіння панцирів, куди входили кольчуги грубого і тонкого плетення, шолом з бар­мицею, наплічники, наручі і поножі, щит та навики володіння різними видами зброї — вимагали щоденних тренувань. Такі дружинники-професіонали, як і княжі чиновники-міністеріали, які рекрутувалися з того ж дружинного середовища, не­сли службу своїм коштом, для чого отримували бенефіції — певні території, подат­ки з яких йшли на їх утримання (на службу вони приводили "спис" — крім себе ще 3-6 зброєносців, лучників та пажів, озброєних їх коштом). Бенефіції змінювалися рівно ж як змінювалися княжі престоли (князі переходили з одного престолу на інший після смерті кожного з старших князів землі, або коли цей князь переходив у Київ, а бояри і дружинники переміщувалися за ними). Новгородські та галицькі бояри і дружинники нікуди не переходили. Їх князі за київський престол не бо­ролися. Тому тут бенефіції військової верхівки перетворилися у спадкові феоди, частина з яких була більшою за деякі князівства. Місцеве боярство стало приймати участь у міжнародній торгівлі, зливаючись з верхівкою бюргерства. Галицьке бо­ярство, слідом за новгородським, почало рватися до влади, вступаючи в конфлікт з князем. Ярослав Осмомисл проводив політику відмінну від батька. Він відмовив­ся від конфронтації з Волинню і підтримав Мстислава Ізяславича. У 1184 р. Роман Мстиславич відмовився від підтримки спадкоємця галицького престолу Володими­ра Ярославича, який шукав тут притулку, щоби не сердити Ярослава Осмомисла. У 1187 р. Роман, не задумуючися, видав дочку Феодору за старшого сина Володи­мира Ярославича, якого той прижив з попадею. Бастард Василько Володимирович при тогочасному праві успадкування міг розраховувати на галицький престол. Ва­силько та Володимир-Іван Володимировичі ще у 1218 р. утримувалися в Угорщині як можливі претенденти на галицький престол^[987]. Вчинок Романа не одобрювали інші князі. I сам Ярослав Осмомисл був незадоволений цим шлюбом, вбачаючи у цьому кроці підступи волинського князя^[988].

Ярослав Осмомисл помер у Галичі 1 жовтня 1187 р. Перед смертю він змусив присягнути своїх бояр молодшому синові бастардові Олегові. Володимир також мусив присягнути, що задовольниться Перемишльським князівством. Але відразу ж після похорон галицькі бояри організували змову. Почалася боротьба за Галиць­ку спадщину, в ході якої Олег мусив втікати з Галича і шукати підтримки при інших дворах. Майже відразу ж після повернення його було отруєно. Бояри, винні в заги­белі його матері, боялися розправи з боку князя. Довго не зміг втриматися у Галичі і Володимир Ярославович. Київський літописець, виконуючи замовлення Рюрика Ростиславича, записав, що Володимир, побоюючись за долю своєї коханки, яку бо­яри грозили спалити як матір Олега Настю з Чагрович, покинув Галич i втік в Угор­щину. За цими інтригами ніби-то стояв Роман Мстиславич^[989].

Безперечно, що Роман Мстиславович підігрівав амбіційні плани потужного галицького боярства, яке само хотіло урядувати в Галицькій землі. Не даремно ж його противники розгадали ці наміри і поспішили розлучити Василька Володими­ровича з Феодорою Романівною, відіславши її до батька^[990]. Можливо, що цей шлюб також фігурував в обгрунтуванні не досить легітимних претензій Романа на Галич. Коли одна з боярських партій вирішила запросити Романа, він не роздумуючи прийняв це запрошення. Вирушаючи у нову столицю у 1188 р., Роман Мстиславич ще не був готовим до об'єднання обох земель. Західну Волинь він залишив братові Всеволоду Мстиславичу.

Тим часом угорський король Бела III, формально підтримуючи легітимного спадкоємця Володимира Ярославича, який їхав в його обозі, втрутився у боротьбу за Галицьку спадщину. Серед галицьких бояр було немало тих, які були не проти угорського сюзеренітету. Будучи спадковими власниками земельних ленів, галиць­кі бояри охоче сприймали ідеологію угорського баронства, яке йому було близь­ким перш за все трактуванням короля чи князя як першого серед рівних. Разом з прихильниками Володимира i противниками Романа ця група склала опозицію новому князеві. Бела III без проблем вступив у Галич і, заскочений легкістю пере­моги, посадив на галицький трон сина Андрія, взявши з собою для його безпеки князя Володимира та заложників з сімей видних бояр.

Проблеми Романа на цьому не закінчилися. Всеволод Мстиславич не тільки не надав йому допомоги, але й не пустив до Володимира. Тоді Роман звернувся до тестя Рюрика Ростиславича. Той вислав допомогу, очолену сином — брягінським князем Ростиславом Рюриковичем. Але військо Романа та Ростислава було розбите під Пліснеськом^[991].

Роман втратив все і став вигнанцем. Рюрик Ростиславич надав йому Білгород, а потім добився передачі Торчеська з Богуславом, Корсунем, Каневом i Триполем. Це були землі “чорних клобуків”, з яких князі черпали військо для участі в своїх усобицях, що дозволило Романові невдовзі помиритися з братом i повернути собі Володимирське князівство.

Ікона “Богородиця - Дороговказиця”

з церкви Успіння Пресвятої Богородиці села Дорогобуж. Друга половина XIII ст.

Рівненський обласний краєзнавчий музей.

Угорці теж не змогли втриматися у Галичі. Бела III зберіг за собою тільки титул rex Galiciae, який він прийняв першим з угорських королів^[992]. У 1190 р. Володимир Ярославич повернувся у Галич при підтримці імператора i поляків. Для більшої гарантії власної безпеки він ще звернувся до суздальського князя. Зрозуміло, що галицько-волинські відносини стали досить напруженими. Правда, волинський князь був у дружніх відносинах з Польщею. У 1190 р. він допоміг Казимірові Спра­ведливому зайняти Краків і міг тепер розраховувати на польську допомогу.

У 1194 р. київським князем став Рюрик Ростиславич. В обмін на визнання суз­дальський князь Всеволод Велике Гніздо зажадав від Рюрика "наділу" у Руській землі, а саме п'ять градів у Пороссі (Торчеськ, Трипіль, Корсунь, Богуслав і Канів), які тримав Роман Мстиславич. Рюрик піддався цьому тиску і погодився. Всеволод, у свою чергу, зробив жест доброї волі і передав Торчеськ його синові Ростиславові Рюриковичу. У такий спосіб суздальський князь руйнував союз теятя з зятем: київ­ського князя з волинським. I з того часу між зятем і тестем почалася поки-що скри- та боротьба, яка переросла згодом у війну.

Роман був готовий разом з чернігівськими князями виступити проти союзу Рю­рика з Всеволодом. Але його увагу відвернула польська усобиця. Смерть Казиміра Справедливого 5 травня 1194 р. розпалила війну між його спадкоємцями. Другою дружиною Казимира Справедливого була Олена Всеволодівна, дочка белзького князя, племінниця Романа^[993]. Від цього шлюбу народилися Лєшко Білий і Конрад. Син Мєшка Старого Болєслав зайняв Куяви, але краківські вельможі, очолені біс­купом Пелькою та воєводою Миколаєм, проголосили краківським князем Лєшка Білого.

Мєшко Старий зібрав своїх синів Болеслава і Владислава Лясконогого та по­слав за союзниками — Мєшком Плосконогим та опольським князем Ярославом. Військо краків'ян з юним Лєшком Білим та воєводою Миколаєм йшло на з'єднання з волинянами. Щоби виграти час до підходу сілезьких князів, Мєшко Старий за­пропонував Романові виступити посередником на переговорах. Роман відкинув цю пропозицію. Тоді Мєшко розпочав битву, сподіваючися випередити противників (волинські війська вступили у битву мало не на марші). 15 вересня 1195 р. під Мозга- вою відбулася одна з найжорстокиших битв за часів феодальних усобиць у Польщі. Мєшко Старий втратив сина Болєслава i половину війська, а сам був поранений. Не мєнші втрати понесли i переможці^[994]. В числі поранених був i Роман Мстиславич. Перемога під Мозгавою зробила Лєшка Білого сюзереном Польщі.

Повернувшись з Польщі, Роман Мстиславич мусив через митрополита про­сити миру у Рюрика Ростиславича. Останній і сам готовий був піти на компроміс. Він запропонував Романові як компенсацію за пороські міста частину Болохівської землі з Полонним та половину Торчеська^[995].

У Києві були задоволені цим компромісом і, коли Роман Мстиславич у 1196 р. виступив проти ятвягів^[996], зайняли більш тверду позицію на переговорах з Ольго- вичами. Несподіванкою для Рюрика Ростиславича став вчинок зятя, який у 1197 р. підтримав Ольговичів і навіть почав тривожити київські землі з Полонного^[997]. Київ­ський князь вирішив покарати Романа за таку політику і звернувся до Володимира Ярославича, а щоби галицький князь почувався впевненіше, послав до нього торо- пецького князя Мстислава Мстиславича (молодого Мстислава Удатного). З півночі на Волинь мали нанести удар Ростислав Володимирович з братами. Але дії підступ­ного союзника Всеволода Велике Гніздо у Переяславській землі змусили Рюрика відмовитися від задуманої великої війни із зятем. Зрештою останнє вже ставало питанням часу. Стосунки Романа з дружиною Предславою різко погіршилися. За В. Татищевим бл. 1198 р. волинський князь фактично розлучився з Предславою Рю- риківною і відіслав її до батька^[998]. Це повідомлення частково підтверджує присут­ність княгині з батьками 24 вересня 1199 р. на торжествах у Видубичах^[999].

Роман Мстиславич у 1197-1198 рр. продовжував закріплення за Волинню Боло- хівської землі. Затримав він за собою також території чорних клобуків.

У Польщі знову відбулися переміни. Невдоволена правлінням біскупа Пельки і його партії мати Лєшка Білого сама звернулася до Мєшка Старого. У 1198 р. було досягнено компромісу. Мєшко повернув Куяви в обмін на Краків. Але він також не міг терпіти влади краківської кліки і обмежився титулом та присутністю свого гарнізону у столиці. Лєшко Білий отримав Сандомирське князівство, а його брат Конрад — Мазовецьке. Обоє тепер повністю орієнтувалися на Романа. Волинський князь зумів також налагодити союз з угорським королем Андрієм II, який після перемоги над своїм суперником королем Імре біля Мачека (1197 р.) контролював більшу половину королівства.

Володимир Ярославич помер у 1199 р. Два його сини-бастарди залишалися в Угорщині. Найбільше легітимних прав на Галицьку спадщину мали по жіночій лінії (“по кужелю”) внуки Ярослава Осмомисла: торопецький князь Мстислав Удат­ний та Ігоревичі. Пізніше, вже по загибелі Романа, вони реалізували це право, а у 1199 р. всі претенденти були далеко від місця подій і не були готовими до такої боротьби.

Обставини об'єднання Галицької і Волинської земель точно не відомі. Можли­во вони були описані у літописці Романа. За В. Кадлубком Романа поставив галиць­ким князем Лєшко Білий^[1000]. Сандомирський князь сам тоді орієнтувався на Романа. Але ця інформація дозволяє припускати, що у поході на Галич з волинянами йшли дружини сандомирського та мазовецького князів. З цього ж джерела маємо повідо­млення i про бій під Галичем. I. Крип'якевич звернув увагу, що партія прихильників Романа була численною i окрємі бояри пішли за ним навіть у еміграцію^[1001]. Міг Ро­ман сподіватися і на підтримку угорського короля Андрія II^[1002]. У 1199 р. об'єднання Волинської і Галицької земель стало політичною реальністю.

Опозицію серед галицьких бояр вдалося приборкати. Кадлубек розповідає про жорстоку розправу з галицьким боярством, відгомін чого зафіксований Галицько- Волинським літописом у розповіді про вигнання бояр Кормильчичів. Напевно можна константувати, що на цей раз Романові вдалося усунути найбільш актив­них опозиціонерів і взяти у свої руки правління Галицькою землею^[1003], що виявилося певною несподіванкою для інших претендентів.

Союз з Візантією. Другий шлюб Романа. Ставши галицьким князем, Роман перебрав і традиційну галицьку політику, перш за все у стосунках з Візантією. Він вирішив повернутися до старої політики, відновивши союз з Візантією. За повідо­мленням візантійського письменника Микити Хоніата у 1200 р. столицю імперії врятувала від половців “богом призвана фаланга” Романа Мстиславича^[1004]. У середині 1200 р. Добриня Ядрійкович бачив у Константинополі галицько-волинське посоль­ство у складі Твердяти Остромирича, Недана, Домажира і Негвара^[1005]. Напевно це посольство врегулювало галицько-візантійські протиріччя, які виникли внаслідок підтримки Ярославом Осмомислом болгарського повстання. Російський історик О. Майоров знайшов переконливі свідчення союзу Романа з Візантією та допомоги галицько-волинського князя проти половців також у відомого візантійського істо­рика і церковного діяча другої половини XIII ст. Феодора Скутаріота (бл. 1230 - піс­ля 1283) і у віршованій хроніці Єфрема Енійського (1332), де приводиться навіть чисельність Романового війська, яке виступило проти половців — 10 тисяч^[1006]. У лі­тописі заслув боротьбі з половцями увінчані грандіозним панегіриком: “велика­го кназа Романа, приснопамдтного самодержьця всед Роуси, шодолѣвша всимъ поганьсымъ изыко, оума моудростью ходдща по заповѣдемь Божимъ, оустремил бо сд бдше на поганыи, ико и левъ, сердитъ же бисть, ико и рысь, и гоубдше, и ко и коркодилъ и прехожаше землю ихъ, ико и шрелъ, храборъ бо бѣ, ико и тоуръ, ревноваше бо дѣдоу своемоу Мономахоу..."^[1007].

Новий союз, в якому більше були зацікавлені у Візантії, правдоподібно, був скріплений другим шлюбом Романа Мстиславича^[1008].

Проблема другого шлюбу Романа Мстиславича належить до однієї з найсклад­ніших, розв'язання якої дозволило би пояснити багато загадкових моментів як із життя і діяльності самого Романа, так і з політичної історії. Польський дослідник Д. Домбровський, детально розібравши аргументи всіх учасників дискусії, виділяє чотири різні концепції^[1009].

До першої групи він відніс тих дослідників, які не наважилися пробувати встано­вити походження другої дружини Романа (С. Соловйов, М. Грушевський, С. Тома- шівський, О. Пресняков, В. Ісенбург, П. Грицак, І. Крип'якевич, Я. Беняк, Г. Штокль та Н. Пушкарьова^[1010]). М. Грушевський, С. Томашівський та І. Крип'якевич звернули увагу, що вдова Романа доводилася "ятрівкою", тобто братовою, угорському ко­ролеві Андрію ІІ, крім того перший називав її ще й "католицькою принцесою"^[1011]. П. Грицак писав, що княгиня Романова була споріднена з угорською, польською та візантійською династіями і у жодному випадку не могла походити з волинського боярства^[1012]. Останнє підкреслив і Я. Беняк^[1013].

До другої групи Д. Домбровський включив О. Яблоновського, В. Татищева, І. Шараневича, Л. Дробу, В. Абрахама, Б. Влодарського та Ю. Форсманна^[1014], які схо­дилися на тому, що друга дружина Романа мала бути католичкою, так як вона дово­дилася ятрівкою Андрієві ІІ та Лєшку Білому^[1015]. Роман Мстиславич і Лєшко Білий, як прямі внуки Болеслава Кривоустого, були двоюрідними братами, спілкувалися разом і довший час були союзниками. Дружина Романа була братовою краківсько- го князя і при краківському дворі це добре пам'ятали. Родинні стосунки з угор­ським королем були віддаленіші. Роман та Андрій ІІ були правнуками Мстислава Володимировича, але вони не контактували. І цих далеких родинних зв'язків було явно замало, щоби угорський король прийняв Романову вдову і її сина Данила “яко милого сина свого”. Угорські королі на той час самі претендували на Галицьке кня­зівство (титул короля Галицької землі "rex Galicie”, судячи з грамоти від 2.05.1189 р., був признаний папою за Белою ІІІ^[1016], далі Угорщина при кожній нагоді намагала­ся об'єднати Галицьку землю з Угорщиною на підставі особистої унії, визнаної га­лицьким боярством, як це її вдалося з Хорватією^[1017], "королем Галіції” титулувався і Андрій ІІ у 1205 р. з моменту вступу на престол), а права на це князівство Романа Мстиславича були менш вагомими ніж права угорських королів: Ярослав Осмо­мисл був внуком короля Калмана, а його син Володимир — правнуком. За умов вигаснення першої галицької династії Арпадовичі потрапляли в число легітимних спадкоємців. Тому у 1189 р. був отруєний Ростислав Іванович, син нещасного Івана Берладника, чиї права на галицьку спадщину були найбільш вагомими^[1018]. Тому і вдова Романа могла розраховувати на допомогу і співчуття Андрія ІІ тільки, коли б він доводився її близькою родиною і не зі сторони мужа. Аргументацію щодо можливого прямого польського чи угорського походження дружини Романа до­сить переконливо відкинув М. Котляр^[1019]. Однак дружина Романа могла була родич­кою угорського короля не по прямій лінії і не по мужу, а по лінії родичів Андрія ІІ з інших династій. В такому випадку, зрозуміло, вона аж ніяк не могла бути дочкою волинського боярина.

У третю групу, за класифікацією Д. Домбровського, включені прихильники руського походження другої дружини Романа Мстиславича. З їх числа відрізняєть­ся версія М. Чубатого, який вважав її дочкою чи внучкою Святослава Мстиславича або Інгваря Ярославича^[1020]. Обидва були братами Романа Мстиславича і для такого порушення церковних канонів необхідні були надзвичайно серйозні політичні під­стави. Святослав помер до початку цих подій у 1172/1183 рр., не залишивши нащад­ків "по мечу” і Берестейське князівство і так було прилучене до володінь Романа^[1021], а луцький князь Ігнвар Ярославич залишався старшим із волинських князів, тому союз з ним не потрібно було укріплювати ніякими угодами, а ще для цього розри­ваючи союз з київським князем Рюриком Ростиславичем. Такий шлюб взагалі був би позбавлений сенсу.

В. Пашуто^[1022] та Н. Полонська-Василенко^[1023] висунули версію про походження другої дружини Романа Мстиславича з волинських бояр. Вони виходили з того, що вдова Романа та її сини отримали повну підтримку у середовищі волинського боярства. Найбільш послідовно версію боярського походження Анни підтримує М. Котляр^[1024]. Позаяк джерел для підтвердження цієї версії немає, історик збудував її оборону на критиці прихильників візантійського походження княгині Анни, по­лемізуючи головним чином з І. Гральою. Крім обережних аргументів своїх попере­дників, він висунув ще три: на Русі в кінці ХІІ ст. не було жодної гілки Рюриковичів, союз з якою скріплений шлюбним зв'язком, міг би бути вигідний Романові [з цим можна погодитися]; шлюб з представницею волинського боярства потрібен був Ро­манові для забезпечення його підтримки напередодні боротьби за галицький пре­стол, що допомагало йому зміцнити власні позиції в опанованому Галичі [але, на відміну від галицького, волинське боярство цілком залежало від свого князя, буду­чи зобов'язане йому своїми бенефіціями, воно не мало глибоких коренів на Воли­ні, мандруючи до Києва і назад слідом за дідом та батьком Романа; у волинських князівствах були свої групи боярства, за таких умов перевага однієї групи не веде до консолідації, а, навпаки посилює протистояння; жоден союз з боярською групою не міг переважити розриву з великим князем київським; такий союз міг тільки піді­рвати позиції князя у Галичі, але аж ніяк не зміцнити їх, дітей від простої боярині, яка вийшла за князя після сумнівного розводу, і при не менш сумнівних правах на престол їх батька, вони б взагалі не брали до уваги — досить згадати як тракту­вали кияни князя Володимира Мстиславича та його матір, дочку новгородського боярина, а він був легітимним сином Мстислава Великого; із 250 відомих шлюбів Рюриковичів, укладених протягом ІХ-ХІІІ ст. тільки 7 припадають на боярських до­чок, якщо звідси вилучити шлюби Святослава Ігоревича та Мстислава Великого, то решта 5 — шлюби новгородських князів, молодших в роді, які мали слабкі надії на успадкування уділів у володіннях династії^[1025]]; про походження княгині ніби-то свідчить вперте мовчання галицького літописця [літописець Романа втрачений, крім того зовсім небагато княгинь удостоїлися стількох згадок у літописах як вдова Романа].

М. Котляр також висунув версію, що пеступ Романовичів боярин Мирослав міг бути близьким родичем чи навіть братом Анни. Як справедливо з цього при­воду зауважив Д. Домбровський, цій версії суперечить повна мовчанка літописців, яку важко пояснити^[1026]. Тут якраз волинським інформаторам та авторам літопису не було підстав мовчати. Ще раніше І. Граля звернув увагу на те, що боярське похо­дження дружини Романа сильно би зашкодило її контактам з сусідніми володаря­ми, до яких у першу чергу звернулася княгиня. Польський дослідник звернув також увагу на рідкість шлюбів Рюриковичів з представниками боярства^[1027].

Версія про походження княгині Анни з волинських бояр без висунення додат­кової аргументації також прийнята О. Головком^[1028] та іншими дослідниками.

До четвертої групи ввійшли історики, які відстоюють візантійське походження дружини Романа. Першим версію візантійського походження княгині висунув ав- сірійський історик Й. Майлат^[1029] ще у 1828 р., але розгорнув та обґрунтував її М. Ба­умгартен^[1030]. Він вважав, що княгиня була родичкою василевсів Ісаака ІІ та Олексія ІІІ Ангелів, найпевніше дочкою Ісаака ІІ від першого шлюбу, яку його друга дружина Маргарита-Марія, дочка угорського короля Бели ІІІ, разом з Олексієм ІІІ Ангелом, що узурпував трон, видала за галицько-волинського князя. Маргарита-Марія була сестрою короля Андрія ІІ і останній розглядав її пасербицю як свою племінницю. За таких умов виглядає логічним звернення княгині в першу чергу до Андрія ІІ і прийом королем Данила Романовича, “яко милого сина свойого”.

Версію М. Баумгартена прийняли В. Двожачек^[1031], Д. Швенніке^[1032], Л. Махновець (який висунув здогадку, що Анна могла бути дочкою Ісаака ІІ від його другого шлюбу з Маргаритою-Марією^[1033], у такому разі Олексій ІІІ мав ще більше підстав видавати її за Романа, а Андрій ІІ та Лєшко Білий поважно трактувати княгиню і признаватися до родинних зв'язків з нею); А. Свєжавський^[1034], Л. Войтович^[1035] (на мій погляд версія М. Баумгартена дозволяє пояснити практично всі загадкові мо­менти пізніших подій: причина загибелі Романа — похід на допомогу німецько­му королеві Філіпові IV Гогенштауфену, який був одружений з Іриною, старшою дочкою Ісаака II Ангела, тобто сестрою дружини Романа, з чим узгоджуються по­відомлення цистеріанського абата Альберіка, а також гіпотези С. Томашівського, М. Кордуби, В. Пашуто, Л. Махновця та ін.; витоки ідей "доброго порядку”; визна­ння княгині Анни військом, боярством, угорським королем Андрієм II та краків­ським князем Лєшком Білим; її, незвична як для жінки, висока роль, яку можна

порівняти хіба зі св. Ольгою; грецькі імена дітей і внуків Романа), Е. Горанін^[1036] та М. Фонт^[1037]. Не заперечував проти нього і О. Каждан, зауваживши тільки, що версія М. Баумгартена залишається гіпотезою^[1038], правда, як слушно зауважив Д. Домб- ровський, російський візантист не був знайомий з аргументацією І. Гралі^[1039].

Польський дослідник І. Граля, підкріпивши новими аргументами сторону прихильників візантійського походження дружини Романа, висловив здогад, що другою дружиною Романа була Марія із знатного візантійського роду Каматерос (Єфросинія Каматерос була дружиною імператора Олексія III Ангела)^[1040]. І тут ви­никає загадка імені княгині, яка скрізь в джерелах виступає лише як дружина або вдова Романа.

У 1289 р. внук княгині Мстислав Данилович “созда гробницю камєноу надъ гробом бабы своєи Романовои в монастырѣ вь стого. Н свща ю во има правѣдникоу Якима и Аньны и слоужбоу в неи створи”^[1041]. На цій підставі більшість дослідників не сумнівалися, що княгиню звали Анною^[1042]. І. Граля, навпаки, побачив в цьому факті символіку, яка начебто пов'язує княгиню з іменем Марія, що слушно запере­чив О. Толочко^[1043]. Але і його версія, за якою каплиця чи церква відзначала одно­часно і маму (яку теж звали Анною) і бабусю (яку невідомо як звали), також зовсім непереконлива. Проблема, однак, в тому, що княгиня померла в монастирі як чер­ниця і “Анна” могло бути черне ім'я. Правда, дослідження пом'яників, зокремо Су- пральського, дозволяє припускати, що чернечим іменем княгині було ім'я Олена^[1044]. Але пом'яники належать до джерел надто складних для розшифрування (у князів та княгинь були імена княжі, хресні, чернечі, а у деяких і схимницькі, у пом'яник могли записати будь-яке з цих імен), а ми достеменно не знаємо чи померла княги­ня звичайною черницею чи стала схимницею. До того ж будь-яка гіпотеза не може служити вирішальним аргументом.

Тому є зміст ще раз розглянути аргументацію І. Гралі, як це зробив Д. Домб- ровський^[1045], в контексті заперечень М. Котляра, опублікованих в його новіших пра­цях:

1. Візантійській владі залежало на союзі з Романом Мстиславичем через за­грозу половецько-болгарської коаліції. Олексій ІІІ Ангел вів війну з іонійським сул­таном, йому погружували германський імператор Генріх VI, вимагаючи передачі земель від Діррахія до Фессалонік, венеціаський дож і папа Інокентій ІІІ, болгари

та їх союзники половці. Він просто не мав більше до кого звернутися окрім Рома­на, так як, скинувши брата Ісаака ІІ, він розірвав союз з Угорщиною. Цей шлюб міг бути наслідком угоди, укладеної посольством, яке у серединї 1200 р. бачив у Константинополї Добриня Ядрїйкович, пізніший перемишльський єпископ. [Ця теза не викликає жодних заперечень].

2. Після здобуття Галича, на який претендували угорці, Роман мусив і сам шу­кати тісних контактів з Візантією. Шлюб з дочкою Ісаака ІІ та дочкою або пасер­бицею Маргарити-Марії Бейлівни найкраще вирішував цю проблему. [З цим теж можна погодитися без заперечень].

3. У 1198-1206 рр. константинопольським патріархом був Іоанн Х Каматерос, сам Олексій ІІІ Ангел був одружений з Єфросинією Каматерос, родинні стосунки галицько-волинського князя з патріархом мали би вплинути на позицію київського митрополита, враховуючи, що київський князь Рюрик Ростиславич був одружений з половчанкою і спирався на союз з половцями. [Справді, розвід Романа з Пред­славою Рюриківною був сумнівним з точки зору канонічних правил, але патріарх Іоанн Х, як родич василевса Олексія ІІІ, виходячи з інтересів імперії, і так би надав князеві дозвіл на такий розвід і вплинув би на позицію київського митрополита].

4. Ще одним аргументом на користь Марії Каматерос Г. Граля вважав підтрим­ку матері у справі коронації Данила Романовича з рук папи, бо серед прихильників візантійсько-римської унії були логофет Василь та друнгарій вігли Андронік Ка- матероси. [Коронація Данила як короля Русі з рук папи була актом перш за все політичним: після невдачі спроби відродити Київську Русь як васала Золотої Орди, Данило Романович звернувся до Заходу, в такій ситуації, будучи непересічним по­літиком, княгиня не могла не підтримати сина, незалежно від позиції своєї родини, з якою давно не мала контактів].

5. Візантійський письменник Микита Хоніат, який не дуже цікавився руськими справами, напевно черпав свої відомості про події на Русі від логофета Василя Ка- матероса. [Так могло бути, але це нічого не доводить на користь Марії Каматерос. Микита Хоніат просто не міг не звернути увагу на князя, чия “богом призвана фа­ланга” врятувала столицю імперії^[1046]].

6. Микита Хоніат титулує Романа Мстиславича титулом “igemon”, тоді як київ­ського князя Рюрика Ростиславича тільки “diepon”. [Це тільки аргумент на користь версії шлюбу Романа з візантійською принцесою. В. Пашуто на підставі цього фраг­менту вважав, що у Візантії визнали Романа Мстиславича великим князем^[1047], як ви­знали його великим князем у Новгороді^[1048]].

7. На нехарактерні для Рюриковичів грецькі імена у дітей i внуків Романа (Да­нило, Саломея, Іраклій, Лев), першим звернув увагу М. Баумгартен. І. Граля, слідом за ним підчеркнув, що в родині Каматеросів були імена Василь, Роман, Лев, Іван, Михайло і Федір (ці імена зустрічаються у наступних поколіннях династії Романо­вичів, але вони зустрічалися і раніше, тоді як імена Данило, Саломея, Іраклій і Лев з'явилися вперше). [Це сильний аргумент знову ж таки лише на користь візантій-

ського походження княгині, це визнав і М. Котляр^[1049], не знайшовши пояснення цьо­го феномену].

8. Мовчання літописів можна пояснити тим, що Галицько-Волинський літопис за 1199-1200 рр. зберігся, а візантійські хроністи не виділяли шлюбів осіб, які не входили безпосередньо до складу династій василевсів (у даному випадку Марії Ка- матерос). [Тут з І. Гралею можна частково погодитися, зазначивши, що бурхлива епоха Ангелів, які привели Візантію до латинського завоювання, також дуже бідна на писемні пам'ятки].

Польська дослідниця Е. Домбровська, яка погоджується з версією Г. Гралі, се­ред польських коронаційних регалій знайшла цінні речі візантійського походжен­ня (частина животворящого хреста з релікварія імператора Мануїла Комнина), які були взяті Казимиром ІІІ у королівській скарбниці у Львові у 1340 р. У свою чергу ці речі (враховуючи їх цінність у християнському світі) могли прибути у Галицько- Волинську державу з Візантії разом з дружиною Романа і то тільки у випадку, якщо вона походила з імператорської родини^[1050]. Ще одним аргументом можна вважати появу у Белзі (де пізніше княжив її син Василько) ікони Богоматері візантійської ро­боти, яка нині відома як Матір Божа Ченстоховська — знаменита польська реліквія, вивезена з Белзу князем Володиславом Опольським.

Отже можна константувати, що І. Граля тільки підсилив версію візантійського походження другої дружини Романа, а його здогадка стосовно Марії Каматерос не виглядає переконливою. Так завершує свій огляд Д. Домбровський^[1051]. І тут з ним не можна не погодитися, як не можна погодитися з тим, що “гіпотеза про візантійське походження матері Данила Галицького не витримує наукової критики”^[1052].

Польські археологи, які зараз ведуть роботи у Столп'є поблизу Холма — столи­ці короля Данила, дослідили залишки монастиря з характерною церквою на вежі, візантійський характер яких цілком очевидний. З цими будовами вони пов'язують монастир, в якому перебувала вдова Романа.

Ще цілий ряд аргументів на користь візантійського походження другої дружи­ни Романа віднайшов О. Майоров, перш за все за рахунок джерел, на які не звернули увагу його попередники. За його добре обґрунтованою версією другою дружиною Романа Мстиславича була старша дочка василевса Ісаака ІІ Ангела — Єфросинія, яка в дитинстві була віддана в монастир, а пізніше, коли виникла така політична необхідність, видана за галицько-волинського князя (подібна практика не була ви­нятком, особливо коли послушниця ще не прийняла чернечої обітниці)^[1053]. Тоді Анна — чернече ім'я дружини Романа, яке вона прийняла, вступивши в монастир вдруге, на цей раз остаточно.

Друга дружина Ісаака ІІ Ангела — Маргарита-Марія, дочка угорського короля Бели ІІІ, яка народилася у 1175 р., а восени 1185 р. була видана за візантійського ва-

силевса^[1054], була красивою і активною жінкою, яка після осліплення та ув'язнення мужа у 1195 р. не зійшла з політичної арени. Олексій ІІІ Ангел, який скинув брата, мусив з нею рахуватися. 2.06.1204 р. Маргарита-Марія вийшла заміж вдруге за од­ного з вождів хрестоносців Боніфація, маркграфа Монферрату, який при розділі Візантії отримав Фессалоніки, але прагнув здобути імператорську корону, однак загинув на війні з болгарським королем Калояном у 1207 р. Через неї Олексій ІІІ намагався відновити союз з Угорщиною і вона ж могла виступити натхненницею шлюбу Єфросинії з Романом Мстиславичем у 1200 р. Різниця у віці між обома була невеликою і мачуха могла стати навіть одночасно подругою та наставницею пасер­биці.

Подібно до своєї мачухи, Єфросинія була жінкою настільки активною, що у 1219 р. навіть терпеливе і вірне волинське боярство змусило її піти в монастир. Але і після цього княгиня не переставала приймати участь у політичному житті. У кінці 1253 р., коли коронувався її син, княгиня ще була живою і підтримувала свого сина у цій справі. вірно. В нашій історії ця жінка, безперечно, відіграла видатну роль.

Боротьба за Київ. Чи були ідеї “доброго порядку”? Однак противники Рома­на не думали миритися з його успіхами. Рюрик Ростиславич спішив домовитися з Ольговичами i готував похід проти Романа Мстиславича. Війська Ігоря Святосла­вича та Володимира Святославича прибули для участі у цьому поході. Роман діяв блискавично i випередив суперників. Пославши посольство до суздальського кня­зя із жалобою на Рюрика, він з волинськими і галицькими дружинами вторгнувся у Київську землю. Чорні клобуки перейшли на його сторону, а кияни відчинили ворота у Копировому кінці. Галицько-волинські полки зайняли Поділ^[1055]. На пере­говорах чернігівським князям було запропоновано покинути столицю. Рюрик Рос- тиславич мав повернутися в Овруч, а київським князем мав стати сюзерен Волині луцький князь Інгвар Ярославич. Переможені мусили на це погодитися^[1056].

І тут, здається, Роман проявив велику політичну мудрість, яка дозволила йому консолідувати волинських князів. Він зберіг вірність угоді 1170 р., яка передавала старшинство Ярославу Мстиславичу і його нащадкам. Тому не Роман, а Інгвар у липні 1201 р. став київським князем. У подібній ситуації більшість князів трима­лись би за київський престол. Тим більше, що сюзеренітет Інгваря Ярославича до­водилося відразу захищати збройною рукою.

Ще літом 1201 р. Роман мусив знову виступити проти половців, напевно за­кликаних Рюриком на допомогу. Всеволод Велике Гніздо також поспішив послати сина Ярослава у Переяслав^[1057], демонструючи тим самим своє невизнання змін у Ки­єві. Рюрик Ростиславич встановив контакти з Ольговичами і половцями. 16 лютого 1202 р. він штурмом оволодів Києвом, піддаючи його погрому, схожого на погром 1169 р.^[1058] Інгвар Ярославич зумів вирватися, а у полон потрапив його васал князь Мстислав Володимирович.

Роман негайно відреагував походом на Київ. Рюрик втік в Овруч. Кияни пропо­нували Романові зайняти столицю. Але галицько-волинський князь хотів миру. Він змусив Рюрика відмовитися від союзу з Ольговичами. Гарантом компромісу мав виступати Всеволод Велике Гніздо. “Отче i брате, — писав йому Роман Мстисла­вич, — я спокою ради в Руській зємлі уступив Київ паки Рюрику, взяв від нього грамоту хресну, котру до тебе посилаю, а в іншому на твою волю зоставляю"^[1059].

Але не тільки на Русі, але й у Візантії, добре розуміли хто реальний господар. Візантійці титулували Романа Мстиславича "igemon", тоді як Рюрика Ростиславича тільки “біероп"^[1060].

У 1203 р. Рюрик Ростиславич мусив взяти участь у поході проти половців, у якому взяли участь також полки Романа Мстиславича та переяславського князя Ярослава Всеволодовича^[1061]. Але і у поході, і після нього київський князь продовжу­вав інтригувати проти колишнього зятя. Тому у лютому 1204 р. волинський воєвода В'ячеслав за наказом князя Романа зайняв Київ. Рюрик, його дружина Анна і ко­лишня дружина Романа Предслава були насильно змушені прийняти чернецтво^[1062]. Київським князем знову став Інгвар Ярославич.

На той час реально під егідою Романа опинилася величезна територія, якої не мав тоді жоден з монархів Європи. “Відновлення політичної єдності Південно- руських земель від Карпат і Дунаю до Дніпра було видатною подією у державному житті Русі, хоча й не було для Романа кінцевою метою його широкої політичної програми"^[1063].

Така програма — “добрий порядок" у Романа Мстиславича була. Він хотів реформувати систему спадкування князівських престолів, усунувши причини бо­ротьби за владу. “Ви, братія, знаєте, — звертався він до князів, — про те, що Київ є старійший престол у всій Руській землі і належить на оному бути старійшому і мудрійшому у всіх князях руських, щоб міг благорозумно управляти і землю Русь­ку звідусіль обороняти, а в братії, князях руських, добрий порядок утримувати, щоб один одного не міг образити і на чужі області наїжджати і розоряти. нині ж бачимо все тому противне. Захоплюють престол молодші і не розумні, котрі не можуть не тільки іншими розпоряджатися і братію у незгодах розводити, але самі себе оборонити не в стані; часто встає війна у братії, приводять поганих половців і розоряють землю Руську, чим найпаче і в других неприязнь всівають. Того ради і Рюрик виявився винний, і я позбавив його престолу, щоби спокій і тишу Руської землі добути, поки всі князі руські, подумавши про порядок руського правління, згідно положать і утвердять, про що прошу від кожного ради, хто як найкраще придумає. Моя ж думка, якщо прийняти хочете, коли в Києві великий князь по­мре, то негайно місцеві князі суздальський, чернігівський, галицький, смоленський, полоцький і рязанський, домовившись, виберуть старійшого і достойнішого собі великим князем i утвердять хресним цілуванням, як то в інших добропорядних дер­жавах чиниться. Молодших же князів до цих виборів не потрібно, але вони повинні слухати, що інші скажуть. Коли ж великий князь на київський престол буде ви­браний, повинен старшого сина лишити на уділі своєму, а молодших наділити від оного ж або в Руській землі від Гориня і за Дніпро, скільки городів здавна до Києва належало. Якщо хто з князів почне війну і напад учинить на область іншого, то великий князь, домовившись із місцевими князями, пошле допомогу від всієї дер­жави, скільки треба. А щоби місцеві князі не ослабли в силах, не належить їм об­ластей своїх дітям ділити, а бути оним під владою їх старшого брата. А буде в кого син не залишиться, тоді віддати братові старійшому по ньому або хто і старійший по лінії у роді його, щоб Руська земля в силі не зменшувалася. Ви бо відаєте добре, коли небагато князів у Русі було і старійшого єдиного слухали, тоді всі навколишні їх боялися і шанували, не сміючи нападати на кордони руські, як то сьогодні бачи­мо. I якщо вам по норову з'їхатися на раду до Києва або де пристойно, щоб про се внятніше розсудити і статут твердий учинити, то прошу про це згодитись і всіх сповістити”^[1064].

Сумніви в автентичності цього фрагменту^[1065], рівно ж як і спроба приписати його створення В. Татищеву^[1066], достатньо переконливо спростовані О. Майоровим. Російський історик спростував тезу щодо пізнішої вставки В. Татищевим "Романо- вого проекту” і показав джерела інформації історика^[1067]. Він також звернув увагу на послання римського папи йнокентія ІІІ "Роздуми над поставленням в імператори одного з трьох вибраних” (DeHberatio super facto ітрегіі de tribus electis), виголо-

шене перед кардиналами на Різдво 1200 р., в якому папа запропонував обирати німецького короля не за участі всіх імперських князів, а лише колегією старших князів^[1068]. У новій редакції “Саксонського зерцала”, створеній у 20-х роках XIII ст. зафіксовано саме шість таких старших князів (архієпископи Майнця, Тріра і Кель­на, рейнський пфальцграф, герцог саксонський і маркграф бранденбургський), які отримали першість при виборах німецького короля. Таке співпадіння з проектом Романа не могло бути випадковим. В. Татищев, який не був знайомий з ранньою імперською практикою, навіть вважав, що сьомий князь в Романовому проекті опу­щений при переписуванні джерела^[1069].

Програма Романа Мстиславича була досить реалістичною^[1070], відповідала ви­могам часу і настроям частини еліти, зокрема пов'язаної з Священною Римською імперією, де ця програма саме в цей час наближалася до своєї реалізації. Відно­сини у сусідщй Германські (Священній Римській) імперії, де право майорату не давало роздроблюватися землям i князівствам, могли служити Романові добрим взірцем. Германські королі обиралися на імперських з'їздах князів (рейхстагах). З XIII ст. число князів, які обирали короля, почала зменшуватися i згодом сягнула чотирьох світських (король Чехії, герцог Саксонії, маркграф Бранденбургу i пфаль­цграф Рейну) та трьох духовних (архієпископи Майнця, Тріра i Кельна). Права i привілеї “курфюрстів” (від “kur” — “вибір” та “furst” — “князі”) були оформлені Золотою буллою Карла IV у 1356 р. ^[1071] Але початково таких князів-електорів, як і у проекті Романа, було тільки шість.

Романа Мстиславича з німецькою елітою поєднували інтереси політичні. Він був свояком німецького короля Філіпа IV Гогенштауфена, з яким, напевно, зу­стрічався особисто в Ерфурті^[1072]. Князь Роман Мстиславич навіть пожертвував на честь св. Петра монастирю бенедиктинців у Ерфурті 20 гривень срібла, за що був зарахований до фундаторів цього монастиря^[1073]. Ландграф Тюрінгії Герман, один з прихильників Гогенштауфенів, столицею якого був Ерфурт, разом з Романом під­тримував угорського короля Андрія проти претендента !мре. Ландграф Герман був також учасником Третього хрестового походу у Палестину^[1074], у якому, на думку М. Котляра, брали участь галицькі воїни. Спілкування з Гогенштауфенами та кола-

ми німецької знаті, могли підштовхнути Романа до ідеї “доброго порядку” — зміни практики успадкування та виборності київського князя^[1075].

Ці ідеї далеко випереджували свій час. Прийняття їх дозволило би не тільки припинити усобиці, але й зустріти монгольську навалу консолідованою силою. Так розцінювали ініціативу Романа Мстиславича Б. Рибаков^[1076], М. Котляр^[1077], П. Толоч­ко^[1078], Л. Войтович^[1079], О. Головко^[1080] та інші (частина з них змінила свою думку, при­йнявши гіпотезу О. Толочка).

На мою думку, крім всього іншого, програма “доброго порядку" не тільки по­яснює чому такий амбітний князь як Роман Мстиславич не захотів стати київським князем (як князь галицький затверджений снемом князів-електорів він би отримав це право цілком легітимно), але й вписується в контекст інших подій з життя цього князя.

В умовах тогочасних реалій прийняття пропозиції Романа залежало насам­перед від позиції володимиро-суздальського князя Всеволода Велике Гніздо. Досі Роман вміло домагався угоди з ним і їх згода підтримувала хитку рівновагу у проти­стоянні різних князів. Роман і на цей раз розраховував на порозуміння. Може з цієї причини і суздальський князь був названий першим серед князів-електорів. Але Всеволод, який “боявся старійшинство іншому дати, ні сам хотячи в Києві бути", відповів: “Того здавна не було, і я не хочу ламати звичаю древнього, але бути, як було за батьків і дідів наших"^[1081].

На переговорах Всеволод Велике Гніздо запропонував залишити у Києві Рос­тислава Рюриковича, який доводився йому зятем. Роман погодився на цю пропо­зицію. Це була фігура тимчасова і скоріше номінальна. Північні літописці, пишучи про мир Романа з Всеволодом, навіть не згадують імені цього князя^[1082]. “Ростислав, зобов'язаний Романові ротою, що без волі його нічого не робити, а на тестя свого Всеволода не могши надії мати, жив у Києві вельми несміло, ніби ніякої влади не маючи"^[1083].

Проблеми зовнішньої політики. У другій половині 1204 - на початку 1205 р. було укладено троїсту угоду про взаємодопомогу з сусідами: угорським королем Андріім II та польським князем Лєшком Білим^[1084]. Поряд із союзом з візантійським та германським імператорами ця угода була одним з головних успішно реалізова­них напрямків західної політики князя.

У 1204 р. хрестоносці, переважна більшість яких була з Фландрії та Франції, не маючи коштів розрахуватися з дожем Венеції Енріко Дандоло за перевезення вене­ційським флотом їх війська до Палестини (за перевезення 4,5 тисяч лицарів, 9 тис. зброєносців та 20 тис. піхоти венеційці зажадали 85 тис. срібних марок), піддалися на заклики візантійського претендента, Олексія Ангела, сина імператора Ісаака ІІ. Авантюра спочатку розвивалася успішно. Олексій Ангел з допомогою хрестоносців обійняв трон, але його спроба зібрати необхідні кошти для розрахунку з хресто­носцями і їх відправки до Єгипту, завершилася повстанням в Константинополі. Но­вий імператор Олексій V Мурзуфл оголосив війну хрестоносцям. 13 квітня 1204 р. 15 тисяч хрестоносців, скориставшись хаосом, захопили неприступну візантійську столицю, найбільше місто тогочасного світу з населенням трохи менше мільйона.

За Длугошем, який спирався на незнане латинське джерело^[1085], та Густинським літописом візантійський імператор Олексій III Ангел (брат Ісаака ІІ) втік у Галич до Романа Мстиславича^[1086]. Спроби повністю відкинути цю інформацію^[1087] спростовані О. Майоровим на підставі детального аналізу візантійських та західноєвропейських джерел^[1088]. Для візантійського володаря, безперечно, був сенс шукати допомоги проти латинян у найпотужнішого з православних правителів, яким був на той час Роман, при цьому враховуючи угоду 1200 р. і допомогу Романа проти половців.

Папа простив "пілігрімів" за штурм християнської столиці і санкціонував утворення Латинської імперії^[1089]. В нових реаліях на унію з Римом пішла болгар­ська церква^[1090], а також серби та Кілікійська Вірменія. Курія спішила використати переваги несподіваного успіху і радо роздавала балканським православним прави­телям королівські корони. У світлі цих подій зовсім не фантастичними виглядають відомості В. Татищева про переговори Романа Мстиславича з послом римського папи Іннокентія III і його відмову від унії з Римом та королівської корони^[1091]. Не тільки підтримка папою ліквідації Візантійської імперії могла послужити заго­стренням стосунків з Римом. Релігійні мотиви тут ролі не зіграли — мати Романа та його польська родина були католиками. Пропозиція папи була доволі вигідною. Тому, приймаючи до уваги слушні зауваженнями П. Кралюка щодо тенденційності зображення Романа як захисника православ'я в противагу його синові Данилу^[1092], не можна повністю відкидати можливість подібних переговорів. Мотивованою ви­глядає і відмова Романа: вороги папи — Ангели та Гогенштауфени були його союз- никами і родичами. Вагомі аргументи на користь папського посольства до Романа привів також О. Майоров^[1093].

Загадка загибелі. Загадка загибелі Романа Мстиславича під Завихвостом 19 червня 1205 р.^[1094] залишається відкритою^[1095]. На той час в Германській імперії роз­горнулася кривава усобиця за королівський і імператорський трон. Проти Романо- вого свояка Філіпа Гогенштауфена боровся Оттон IV Вельф, син знаменитого Генріха Лева, якого підтримували курія, угорський король !мре та чеський король. Приєд­нався до цього союзу i Лєшко Білий, який по смерті Мєшка Старого (+ 13.02.1203 р.) став сюзереном Польщі і потребував підтримки курії. У цьому, на мій погляд, і криється загадка загибелі Романа Мстиславича.

Згідно хроніки абата Альберіка з Тріум Фонціум Роман “хотів через Польщу перейти у Саксонію і як мнимий християнин поруйнувати церкви”^[1096]. Це джерело заслуговує на довіру з огляду на добру і точну інформованість автора про події у тогочасній Польщі^[1097]. Першим пов'язав причину загибелі Романа з його походом на допомогу німецькому королю Філіпові IV Гогенштауфену М. Чубатий^[1098]. Цю версію підтримали М. Кордуба, В. Пашуто та ін.^[1099].

Зіставлення розповіді Лаврентіївського та Іпатіївського зведень, джерела В. Та­тищева і польських хроністів Кадлубека та Длугоша дають можливість, з достат­ньою вірогідністю, реставрувати події, пов'язані з смерті Романа. Його військо йшло через Польщу як через союзну державу. Довідавшись, що польські князі стали на бік Вельфів, Роман попросив контрибуцію і в заставу Люблін, як гарантію від удару у спину. Отримавши відмову, галицько-волинський князь обложив Люблін. Лєшек Білий і Конрад виступили на допомогу обложеним. У плани Романа війна з поль­ськими князями, яким він стільки допомагав і з якими недавно підтвердив союз, не входила. Він був переконаний, що легко з ними домовиться. Тому він зняв об­логу і відступив до Завихвоста. Тут було укладено перемир'я і почалися переговори про пропуск галицько-волинського війська у Саксонію. Роман проявив безпечність, і від'їхав від війська з малою дружиною (скоріше всього просто на полювання — адже йшли переговори з близькими родичами), був оточений поляками і загинув. Можливо, що Лєшка намовив так поступити Володислав Кормильчич, що і відбито у Галицько-Волинському літописі.

О. Головко підтримує іншу версію, вважаючи, що Роман Мстиславич змінив політичну орієнтацію і втрутився у польську усобицю на стороні противників Лєш- ка Білого^[1100]. На мій погляд аргументація О. Майорова, який підтримує попередню версію, більш вагома^[1101]. Сам Лєшко Білий відчував свою вину у загибелі Романа, можливо підступній. 23.11.1227 р. краківський князь так само підступно був вбитий. Його дочка Саломея (1211-1268), королева галицька, після його загибелі стала чер­ницею, заснувавши монастир поблизу місця цієї битви. Можливо, що вона добре знала про злочин свого батька?

Місце поховання Романа Мстиславича залишається дискусійним. Побутує думка, що Романа поховали у Володимирі поруч з батьком^[1102]. Я. Книш висловив здогадку, що князя могли поховати у Завихвості, а подальша боротьба за його спад­щину унеможливила перенесення його останків. За версією О. Головка Романа по­хоронили в Галичі в збудованій ним церкві св. Пантелеймона^[1103]. Обидві версії мож­ливі.

Оцінки. Роман Мстиславич “...на зріст хоч не вельми великий, але широкий i надмірно сильний, лицем красний, очі чорні, ніс великий з горбком, волосся чорне і коротке, вельми яр був у гніві, косен язиком, коли сердився, не міг довго слова ви­мовити; багато веселився з вельможами, але п'яним ніколи не бував. Багато жінок любив, але ні одна ним не володіла. Воїн був хоробрий і хитрий на шикування пол­ків, що наочно продемонстрував, коли угрів велике військо з малим своїм розбив. Все життя своє у війнах провадив, многі перемоги отримав, а єдиною переможе­ний був” — таку оцінку дали Романові Мстиславичу сучасники^[1104].

Більшость дослідників оціннють Романа Мстиславича як одного з найвидатні- ших руських князів^[1105]. Але оцінки видатних постатей рідко бувають однозначними. Тому в історичній літературі поряд зустрічаються цілком протилежні думки.

Чи будував Роман Мстиславич українську державу майже у нинішніх межах, як пробував доводити С. Федака?^[1106] Безперечно — ні. Скоріше він намагався відро­дити Русь часів Володимира Мономаха, звичайно, з собою на престолі.

Чи був Роман дрібним авантюристом, як вважає О. Толочко?^[1107] Авантюристом він був не більше ніж будь-який інший великий правитель ХІІ-ХІІІ ст. : Фрідріх І Барбаросса, Річард Левине Серце чи Салах-ед Дін. Але, навіть, якщо б Романові не вдалося нічого іншого ніж закладення фундаменту Галицько-Волинської держави, цього було би досить аби вважати його одним з найвидатніших князів. Зрештою, так трактували сучасники і нащадки “великаго киаза Романа, приснопамдтного самодержьця всед Роуси”^[1108]. Прямі нащадки Романа Мстиславича, такі як король Данило і його сини, з гордістю підкреслювали свою родинну спорідненість з цим правителем^[1109]. У пізнішого польського хроніста Мартина Бельського є цікавий пе­реказ західноруського епічного оповідання про те, що Романа Мстиславича похова­ли в Києві поряд з легендарними богатирями^[1110]. Традиція про Романа була колись дуже багатою i трималася довго^[1111], її можна порівнювати хіба що з традицією таких князів як Володимир Красне Сонечко чи Володимир Мономах. Вже в наші дні про­фесор Віктор Давидюк записав на Волині старовинну щедрівку про князя Рома­на та його дочок^[1112]. “Роман — останній з руських князів, якого оспівували билини: книжна та народні оцінки збіглися, що траплялося рідко. Народ дуже обачливо вибирав героїв для свого билинного фонду”^[1113]. В умовах, коли Русь фактично транс­формувалася у конфедерацію 11 земель, розділених мало не на 200 князівств, він не тільки об'єднав під своєю егідою Західну Волинь, зумів привести у фарватер своєї політики Східну Волинь, але й створив потужну Галицько-Волинську державу і ви­ступив з програмою реального об'єднання Русі. Він був політиком європейського масштабу, який реально впливав на перебіг подій у Європі.