СЛОВО ДО ЧИТАЧА

Новгородський посадник Мстислав, повернувшись на береги Волхова зі стольного града Русі, де намагався замирити вороіуючих південноруських князів, зізнався громаді: "Не успев ничтоже, сил- но бо взъмялася земля Русская".

...То була епоха жорстоких міжусобиць й водночас стрімкого соціально-економічного, політичного і культурного піднесення Дав­ньоруської держави. У другій половині XI — на початку XII ст. пожвавлюються процеси формування землеволодінь князів і бояр, збільшується кількість великих міст, посилюється їх суспільно-полі­тична роль. У цей час визначалися межі давньоруських земель- князівств з більш-менш сталими феодальними територіями, що не співпадали з кордонами східнослов’янських племінних союзів і пле­мінних княжіць. Задовольнивши свої потреби у землях, місцева феодальна верхівка втрачала зацікавленість у сильній владі великого князя київського. Тепер вона виступала повновладним господарем територій окремих земель і намагалася позбутися залежності від влади київського центру. Перерозподіл земельної власності, послаб­лення економічної і політичної' міці центральної влади призводять до ствердження наприкінці XI-XII ст. поліцентричної форми державної влади. Інакше кажучи, прогресуюча соціально-економічна еволюція давньоруського суспільства викликала появу розвинутого етапу фе­одальної формації з притаманною для нього формою політичної надбудови.

Залишаючись відносно єдиним державним організмом, Київська Русь являла собою федерацію півтора десятка певного мірою відок­ремлених (феодальних земель-князівств. їхні правителі проводили суверенну внутрішню політику. У компетенції князівської влади було адміністративне управління і судочинство на місцях.

Погляньмо ж на карту Давньоруської держави того часу й спро­буймо простежити, як перепліталися історичні долі країни та її ок­ремих регіонів.

Незважаючи на послаблення центральної влади, що уособлюва­лася раніше великим київським князем, Київ і далі відігравав тра­диційну для нього роль загальнодержавного центру. Київщина була давнім територіально-політичним осереддям Давньоруської держави. У період феодальної роздробленості її територія охоплювала землі, що пролягли на Дніпровському Правобережжі від басейну річки Рось на півдні (з регіонами, населеними тюркомовними чорними клобу­ками) до правобережжя Прип’яті на півночі, де межувала з Черні­гівським та TypOBCbKiiM князівствами.! Далі кордони Київської землі вздовж Прип’яті йшли на захід до нижньої і середньої течії Горині, межиріччя Случа й верхів’я Південного Бугу. На сході вони охоплю­вали частину Дніпровського Лівобережжя. Територія Київської землі починалася тут від нижньої течії Десни і сягала річки Корань. Київ контролював також гирло Дніпра з важливим для нього торговель­ним портом Олешшя.

До складу Київської землі увійшли території, що були раніше заселені полянами, древлянами, уличами, частково дреговичами і волинянами. Адміністративно-територіальну структуру Київської зем­лі становили феодальні волості. їх центрами були Брягин, Мозир, Клічеськ, Дорогобуж, Бужеськ, Торчеськ. Важливими церковно-полі­тичними осередками Київської землі стали міста Канів, ЮрТв і Білгород.

У період феодальної роздробленості у Київській землі утвердила­ся колективна форма правління. Про київський стіл мріяли багато хто з давньоруських князів, які розглядали його як спільну загально- династичну спадщину. За право володіти Києвом і прилеглими до нього територіями в різний час боролися і князі ростовсько-суз­дальські, і галицькі, і смоленські, і чернігівські, і переяславські, і волинські.

Постійне суперництво феодальних коаліцій у боротьбі за столь­ний град об’єктивно урівноважувало боротьбу відцентрових і до­центрових політичних сил у країні. Сама Київська земля впро­довж усього давньоруського періоду так і не перетворилася у спад­кову вотчину якогось одного князівського роду й не виділилася в окреме незалежне князівство. До ординського нашестя 40-х рр. XIII ст. київський стіл залишався об’єктом колективного володіння найсильніших руських князів, їхньою загальнодинастичною спад­щиною.

Подібна форма правління визначала загальноруський характер політичного устрою державної влади у Київській Русі періоду фео­дальної роздробленості. Її суттєвими елементами були такі політичні інститути, як собор при князі, рада, віче, снем. На снемах, тобто з’їздах князів і бояр, вирішувалися важливі для багатьох давньорусь­ких земель і князівств питання. Там, зокрема, обговорювалися нові законодавчі акти, вироблялися норми міжкнязівських відносин, стра­тегія боротьби з половцями тощо. Так, про перерозподіл князівських волостей йшлося на з’їздах у Любечі (1097 р.), Вітачеві (1100 р.) і Києві (1195 р.). Обговорення законодавчих проектів відбувалося на снемах у Вишгороді (1072 р.) і Берестовім поблизу Києва (1113 р.). Найчастіше з’їзди скликалися з приводу урегулювання конфліктів з половцями. Питання війни і миру з ними ставилися, зокрема, на снемах у 1101 р. (на р. Золотчі), у 1103 р. (на Долобському озері) і в 1170, 1123 рр.

Політична структура державної влади у період феодальної роз­дробленості у різних регіонах Київської Русі мала певні особливості. Вище вже йшлося про форму правління у Київській землі. А якою була, наприклад, новгородська модель державного управління? Тут склався у цей час державно-політичний устрій боярської республіки. Уже в перші десятиліття XII ст. помітно послаблюються позиції князівської влади й натомість зростає роль віча як вищого органу Новгородської республіканської держави. До сфери компетенції ос­таннього входило право вибору й зміщення князів, утвердження посадників, тисяцьких і єпископів. З 1136 р. після вигнання новго­родцями князя Всеволода Мстиславича функції князівської влади у суспільно-політичному житті Новгородської республіки обмежуються. У руках князя зосереджується тепер лише виконавча влада, а посад­ництво стає вищим республіканським органом контролю за князів­ською діяльністю. Утвердження того чи іншого князя, що запрошу­вався на новгородський стіл, супроводжувалося "рядом" (договором) з ним і хрестоцілуванням. Однією з умов угоди було визнання князем за Новгородом його верховенства у власності на прилеглі землі. Після того як князь залишав стіл, він повертав місту і всі землі, придбані, куплені чи захоплені ним під час правління.

Значний вплив на державне управління Новгородської землі і реальну владу мав місцевий єпископ. В середині 60-х рр. XII ст. за новгородським владикою офіційно визнано право на архієпископ­ський сан. Створення новгородської архієпископи' стало наслідком альянсу місцевої феодальної верхівки з церковними ієрархами. Про­цедура поставлення останніх позбавила можливості київського мит­рополита втручатися до церковно-політичного життя Новгородської феодальної республіки. Особливе становище новгородських ієрархів, у системі організаційної структури давньоруської церкви відповідало республіканському характеру державно-політичного устрою феодаль­ного Новгорода.

У державно-політичній структурі Північно-Східної Русі сильними виявилися позиції князівської авторитарної влади. Зміцнення її відбувалося вже за часів правління тут одного із синів Володимира Мономаха — Юрія Долгорукого. Будучи прихильником загальнорусь- кої єдності, він усе життя прагнув заволодіти столицею Давньорусь­кої держави — Києвом і закріпити за собою провідну роль у країні. Юрій утвердився в Києві після смерті князя Ізяслава Мстиславича, однак прожив після цього лише три роки (1154—1157 рр.). Його старший син Андрій, що успадкував князівський стіл у Ростово-Суз­дальській землі, став політиком нового типу. Він не захотів домага­тися Києва й натомість прагнув утвердити столицю свого князівства в ролі загальноруського об’єднавчого центру. У 60-х рр. XII ст. Андрій заходився боротися з Києвом за право улаштування незалеж­ної автокефальної митрополії у проголошеному ним стольним гра­дом своєї землі місті Владимирі. Однак його честолюбним замислам не судилося збутися. В результаті боярського заколоту у 1174 р. Андрій Боголюбський заглнув.

Подальше зміцнення політичної єдності Північно-Східної Русі спо­стерігається за правління Всеволода Велике Гніздо (1176—1212 рр.), під владою якого об’єдналася Ростовська, Суздальська і Владимирська земля. Всеволод подібно до київських правителів прийняв титул великого князя. Він мав реальний авторитет і значний політичний вплив у політичному житті країни. Тоді відбулися і певні зрушення у системі державно-політичної організації Північно-Східної Русі. Зокре­ма, з'являється новий орган державної влади, що за своїми функ­ціями стає прототипом майбутнього земського собору. За своєю соціальною природою він являв собою станово-представницький орган і слугував надійною опорою влади місцевого князя. Це ново­введення об’єктивно урівноважувало боротьбу політичних сил і забез­печувало єдність Владимиро-Суздальської землі. Отож можна вважа­ти, що державно-політичний устрій феодальних земель Північно- Східної Русі був близьким до станово-представницької монархії.

Ay суспільно-політичному житті земель Галицько-Волинської Русі цього часу велику роль відігравало боярство. Зростання його полі­тичного впливу супроводжувалося послабленням князівської влади, що виявилося вже за правління тут Ярослава Володимировича Ocmo- мисла (1153—1187 рр.). У 1173 р. бояри насильно змістили його з князівського столу, посадивши у Галичині слухняну маріонетку — Володимира Ярославича. Щоправда пізніше Ярославу вдалося повер­нути галицький престол, однак він уже не зміг запобігти подальшому занепаду князівської влади.

У результаті тривалої і напруженої боротьби великого князя Ро­мана Мстиславича з галицьким боярством у 1199 р. йому вдалося оволодіти Галичем і на певний період утвердити тут свою владу. Об’єднувач Галичини і Волині Роман Мстиславич став одним із могутніших правителів Русі. Він зміг підірвати політичну монолітність місцевих бояр і примусив визнати себе самодержцем. Після загад­кової загибелі Романа 1205 р. під Завихостом у Польщі Галицько- Волинська Русь була знову втягнута у вир міжусобиць. Вкотре під­водить голову боярство, яке прагнуло відірвати Галичину від Волині й домагалося утвердження на галицькому столі вигідних претен­дентів. У послабленні Галичини і Волині були зацікавлені також найближчі її сусіди — Угорщина і Польща.

Володіючи значними територіями, місцева земельна аристократія поступово зосереджує у своїх руках головні органи місцевого уп­равління. Спираючись на свою економічну та воєнно-політичну міць, вона фактично розпоряджалася князівським столом, запрошуючи і усуваючи князів. Так, коли 1211 р. сини Ігоря Святославича, що спільно управляли Галичиною, вступили у конфлікт з місцевим бо­ярством (за допомогою якого вони утвердились тут у 1205 р.), знать, прикликавши угорців, знищила Ігоревичів. У 1213 р. вона проголо­сила князем малолітнього Данила Романовича, а в дійсності на галицькому престолі утвердився один із найзаможніших серед місце­вих феодалів боярин Володислав Кормильчич. Це стало небувалим в історії Київської Русі фактом і викликало бурхливу реакцію у панів­них колах давньоруського феодального суспільства.

Політична влада галицького боярства і його участь у державному управлінні реалізувалась через боярську раду. Однак наявні історичні джерела не дають можливості з впевненістю відповісти на питання: чи був цей орган постійно діючим політичним інститутом, чи ор­ганізовувався тільки у разі потреби. Значення цього державно-полі­тичного органу особливо зростає у перші десятиріччя XIII ст. На той час галицька знать набула найбільшої могутності і впливу. З метою максимального обмеження влади галицького князя бояри позбавили його права розпоряджатися наявним фондом земельних володінь Галицько-Волинської Русі. На таких умовах, зокрема, зійшов на князівський стіл Данило Галицький. Як сповіщає літопис, бояри "Данила князем назвали, а самі землю тримали". У боротьбі з ними Данило спробував був спертися на віче. Воно скликалося 1231 і 1235 рр., однак реальної підтримки і допомоги Данило не дістав. Князівсько-боярська боротьба стала визначальним фактором форму­вання місцевих особливостей державно-політичного устрою Галиць­ко-Волинської землі.

Незважаючи на певні суперечності політичного розвитку Київ­ської Русі, період феодальної роздробленості в її історії характери­зувався піднесенням ремесел і торгівлі, розквітом міст, небаченим злетом матеріальної і духовної культури. У найнеспокійніші часи не припинялося літописання, з’являлися високохудожні твори, шедеври давньоруських зодчих. Більшість відомих нині архітектурних пам’яток споруджена саме за цієї доби. Великої слави зажили тоді давньо­руські іконописці, витвори рук яких прикрашають нині музеї всього світу. Майстерність давньоруських будівничих, умільців фрескового розпису та мозаїки ваблять і понині вчених своїми таємницями і викликають захоплення у сучасників.

Квітучою і багатою вступила Київська Русь у XIII ст. Здавалося, окрім міжусобних воєн ніщо не могло потьмарити її спокою. Однак наприкінці тридцятих років країну спіткало велике лихо — до її земель чорним смерчем увірвалися полчища монголо-татарськпх завойовників.

...Звістку про появу у південноруських степах монгольських війск, що виступали під орудою Субедея і Джебе, принесли на Русь половці хана Котяна, які кочували на сході від Дніпра. Побоюючись встрявати в сутичку з монголо-татарами, Котян звернувся до свого зятя — галицького князя Мстислава Мстиславича Удатного з пропозицією об’єднатися у боротьбі з ■ грізним ворогом. Розуміючи серйозність ситуації, Мстислав виступив ініціатором скликання у Києві загаль- норуського з’їзду князів, де було вирішено об’єднатися з половцями й рушити назустріч неприятелю, а не чекати, доки він з’явиться сам. У похід проти монголо-татарських військ крім полків галицького князя виступили також дружинники Мстислава Романовича київ­ського, Мстислава Святославича чернігівського, Данила Романовича волинського та інших князів. Не взяв участі у поході лише владими- ро-суздальський князь Юрій Володимирович.

Дізнавшись про наміри руського війська, монголи направили до князів своїх послів, які намагалися посіяти ворожнечу між ними і половцями. Однак ця спроба зазнала невдачі. Переправившись у пониззі Дніпра на його лівий берег, об’єднані руські полки рушили в глиб Половецького степу. Перші їх сутички з передовими монго- ло-татарськими загонами були успішними. Просуваючись у південно- східному напрямку, через дев’ять днів руське військо досягло берегів річки Калки поблизу Азовського моря. Вирішальна битва з монгола­ми, яка сталася 31 травня 1223 р., мала трагічні наслідки. Відсутність загального плану воєнних дій і єдиного керівництва ними, а також узгодженості між окремими руськими полками і половцями спричи­нили їх поразку. Успішний натиск на ворога полків Мстислава Мстиславича та Данила Романовича не був підтриманий київським князем Мстиславом Романовичем, який зі своїм військом вичікував в укріпленому таборі, зведеному на високому пагорбі поблизу річки Калки. У вирішальну хвилину бою похитнулися половці й кинулися навтіки. Однак прорвавшись до табору київського князя, монголо- татари оточили його і запропонували воїнам скласти зброю. За такої умови монголи гарантували безперешкодне повернення київського полку на Русь. Мстислав Романович зважився пристати на цю про­позицію. Але його рішення виявилося необачним — завойовники не дотримали свого слова. На полонених руських князів і воїнів чекала мученицька смерть. Як сповіщають джерела, їх було задавле­но дошками, і на цьому дерев’яному настилі повсідалися монголи, бенкетуючи на честь перемоги.

Русь зазнала непомірно великих втрат. За свідченням літописців, з походу на Калку повернулася тільки десята частина воїнства. Чис­ленних втрат зазнав київський полк.

Переслідуючи русичів, монголо-татари підійшли до Дніпра, але форсувати його чомусь не наважилися. Очевидно, вони лише зби­рали розвідувальні дані. Повертаючися назад, монгольське військо вдерлося до земель волзьких булгар. Однак наштовхнувшись на відчайдушний опір, знекровлені у боях монгольські воїни рушили у степи Казахстану, а звідти до Монголії.

У 1227 р. помер засновник Монгольської держави — Чінгісхан. Його наступники виношували плани загарбання Русі та країн Європи. У 1235 р. на з’їзді монгольських феодалів, що відбувся у столиці імперії Каракорумі, було прийнято рішення про підготовку походу на Русь. Переправившися через Каму, монголо-татарські війська, на чолі яких стояв онук Чінгісхана — Батий (Батухан), вторглися в землі волзьких булгар і спустошили їх. Монголи завоювали також башкир, мордву, буртасів, черемисів та інші народи, що проживали на берегах Волги і Ками. Завершивши підкорення степових народів, що меш­кали в степах між Каспійським і Азовським морями, монголо-татари розгорнули наступ на давньоруські князівства.

Наприкінці 1237 р. їх полчища досягли рубежів Рязанського князівства й стали табором у заплаві річки Воронеж. Не дочекавшися підкріплення, за яким послав гінців до Владимира і Чернігова, ря­занський князь Юрій Ігоревич виступив зі своїм військом проти завойовників. У жорстокій січі наклали головою чимало воїнів Батия. Але сили були нерівними. Руські війська змушені були відійти до Рязані і знайшли захист за стінами цього добре укріпленого міста. Тим часом вниз по річці Проні монголо-татари нестримною лавиною посунули в глиб Рязанського князівства, знищуючи на своєму шляху все живе. 21 грудня 1237 р., після шестиденної облоги, орда увір­валася до стольного града Рязанського князівства. Невдовзі вона захопила Коломну і Москву.

На початку лютого 1238 року монголо-татарські війська підійшли до Владимира. На пропозицію завойовників скласти зброю і відчи­нити ворота його мешканці відповіли градобоєм стріл. Монголи стали готуватися до облоги Владимира. В той час, коли вони нала­годжували метальні та стінобитні машини, частина їх військ рушила на Суздаль і невдовзі заволоділа ним. 7 лютого, проламавши міські мури, загарбники увірвалися до Владимира і підпалили його. До кінця місяця під владою монголо-татарів опинилися всі головні цен­три Північно-Східної Русі.

Після короткого перепочинку у половецьких степах навала по­сунула на південноруські землі. Уже у березні 1239 р. ворог вдерся до Переяслава і заволодів ним. Це добре укріплене місто, що здав­на прикривало шлях кочівникам на Київ, перетворилося на суцільну руїну. Його окраса — Михайлівська церква була пограбована і зни­щена, загинув і місцевий єпископ Семеон. Протягом жовтня мон­голо-татари захопили і спустошили Чернігівщину, після чого відійшли на південь. Просуваючися вздовж лівого берега Дніпра, загони хана Менгу зупинилися поблизу Києва. За словами літописця, завойовників вразила мальовнича панорама стольного града Русі. Менгу відправив до киян своїх послів, намагаю- чися схилити їх до капітуляції. Проте городяни відхилили цю про­позицію й почали готуватися до бою. Не наважившись штурмувати місто, Менгу-хан рушив у напрямку скупчення основних сил свого війська.

Та Київ уже був приречений. За короткий час тут змінилося кілька князів. Остерігаючись небезпеки, утік до Угорщини Михайло Всеволодович, раптово помер його наступник князь Володимир Рю­рикович. Тоді спробував утвердитися на великокнязівському столі Ростислав Мстиславич Смоленський. Та невдовзі і він поступився сильнішому супернику — князю Данилу Галицькому, який посадовив у Києві свого воєводу Дмитра. У таких умовах годі було сподіватися на належну підготовку міста до оборони. Тим часом до Києва під­ступало багатотисячне військо Батия.

Монгольські каменемети день у день вели свою руйнівну роботу. Коли через проломи у мурах завойовники стали проникати до міста, кияни зводили укріплення вже на його території і продовжували самовіддано боронити його. Воєвода Дмитро дістав поранення, чим відразу ж скористалися монголи, посиливши натиск. Боротьба точи­лася за кожний будинок і кожну вулицю. Зрештою нападники захопили й укріплений дитинець. Останнім пристанищем за­хисників Києва тут стала кафедральна Десятинна церква. 6 грудня 1240 р. під ударами стінобитних гармат вона завалилася, поховавши оборонців під своїми руїнами. Після дев’ятиденного штурму Київ опинився у руках завойовників і зазнав небаченого досі спусто­шення. Його трагічні наслідки, зафіксовані літописцями, підтверджу­ються матеріалами археологічних досліджень стародаййього Києва.

Від розореного Києва монголо-татари рушили на Галичину і Волинь. Вони захопили Колодяжин, Кам’янець, Ізяслав, зруйнували Володимир і Галич. Добре укріплені Кременець і Данилів ворожі війська взяти не змогли і обійшли їх стороною. Уціліли також поселення Болохівської землі, панівна верхівка якої вступила в союз з поневолювачами. Данило Галицький змушений був переселитися до Холма, який тимчасово став новою столицею Галицько-Волинсь­кого князівства.

Навесні 1241 р., спустошивши Південно-Західну Русь, Батий повів свої полчища на захід — до Польщі, Чехії, Угорщини, Трансільванії. У Європі монголи зустріли мужній, але недостатньо організований опір. 9 квітня 1241 р. у битві при Лігниці поблизу Вроцлава монголо-татари розгромили об’єднані польсько-угорські війська та тевтонських рицарів, що підіспіли їм на допомогу. Зазна­ло поразки і 60-тисячне військо угорського короля Бели IV. Західна цивілізація опинилася на порозі катастрофи. Однак героїчна бороть­ба.наших предків ослабила натиск монголо-татарського війська на Захід. Навесні 1242 р., досягнувши кордонів Італії, знекровлені у боях полчища монгольських ханів повернули назад. Західна Європа була врятована від знищення.

Вторгнення орд Батия на давньоруські землі підірвало продук­тивні сили країни, викликало її економічне ослаблення. Однак, не­зважаючи на заподіяні ординцями руйнування, матеріальні збитки, а також демографічні втрати нашої прабатьківщини, суспільно- політичні порядки й основні феодальні інститути Русі лишилися незмінними. Київ і далі відігравав роль загальноруського політичного центру. Тут знаходилася резиденція митрополита, який здійснював управління над 19 епископіями. Папський посол, францисканець Плано Карпіні, що відвідав Київ 1246 р. по дорозі в Монголію, називає місто столицею Русі. Руські (українські) землі не входили до складу заснованої монгольськими ханами у пониззі Волги феодаль­ної держави, відомої під назвою Золотої Орди, а перебували у васальній залежності від неї. Ясна річ, ця обставина теж наклала свій відбиток на економічний, політичний та культурний розвиток об’єднаних раніше у складі Київської Русі земель. Ординські хани намагалися посварити руських князів, зіткнути їх між собою, щоб не допустити посилення позицій будь-кого з них. Все це виснажувало країну, призводило до консервації феодальної роздробленості, пере­шкоджаючи політичному об’єднанню окремих земель. Внаслідок цьо­го все виразніше визначалася відмінність їх подальшого історичного розвитку.

Так, на північному сході відносно єдиної раніше країни визрівало цілком самостійне державне утворення з центром спочат­ку у Владимирі-на-Клязьмі, а пізніше у Москві. На землях Південно- Західної Русі набирало сили Галицько-Волинське князівство. Воно стало своєрідною сполучною ланкою, що зв’язувала процеси фор­мування української феодальної державності у безперервний істо­ричний поступ.

На відміну від інших давньоруських земель, що опинилися у тісній васальній залежності від влади золотоординських ханів, Га­лицько-Волинське князівство ще протягом століття і далі зберігало, хай і відносну, політичну суверенність. Проте далеко не відразу по Батиєвій навалі настав спокій у цьому регіоні. Свавільне галицьке боярство, ледве оговтавшіїся після монгольського нашестя, розв’яза­ло нову, міжусобну війну. Усупереч волі Данила Галицького великі бояри захопили місто Бакоту і все Галицьке Пониззя, Перемишль­ську землю. Як сповіщає літописець, заколот підтримали також перемишльський єпископ і відомий тоді поет Митуса. Данило Ро­манович з притаманною йому рішучістю швидко упокорив бунтів­ників.

Однак частина бояр, вигнаних з Галичини, не-припннила бороть­би проти об’єднавчої політики Данила. Зв’язавшися з сином черні­гівського князя Михайла Ростиславом, вони проголошують його претендентом на галицьке князівство. Ростиславу Михайловичу вда­лося захопити Галич, однак утриматися у ньому він не зміг. Тоді, заручившись підтримкою угорського короля, Ростислав став готувати наступ на Південно-Західну Русь. До походу були залучені також феодали Польщі, зібрані малопольським королем Болеславом. Влітку 1245 р. угорське військо, на чолі якого стояв воєвода Фільній, у супроводі дружин Ростислава і польської кінноти вторглися на тери­торію Галицько-Волинської Русі. Завойовники захопили місто Пере­мишль і підійшли до Ярослава. Мешканці міста нав’язали ворогу бій за його межами, а потім знайшли захист за міськими мура­ми. Загарбники були переконані у своїй перемозі, отож не поспі­шали з штурмом Ярослава, чекаючи, поки підвезуть стінобитні ма­шини.

Тим часом, дізнавшись про напад чужинців і облогу Ярослава, Данило Галицький почав оперативно збирати дружину і народне ополчення для відсічі ворогу. Подолавши річку Сян, князь хотів заскочити ворога зненацька. Однак просування його військ було помічено. Завойовники, залишивши під воротами Ярослава піших воїнів, кінноту повернули проти галицьких полків. 17 серпня 1245 р. розпочалася вирішальна битва. У той час, коли загони досвідченого воєводи Андрія потіснили до Сяну основні сили ворожого війська, Данило Романович обійшов противника з тилу і наніс нищівний удар полкам Фільнія. Це і вирішило долю бою — руські війська здобули вирішальну перемогу. Чимало угорських і польських воїнів (в тому числі і Фільній) полягло в бою, багато потрапило в полон. Стінобитні машини, доставлені ворогом для штурму Ярослава, були спалені.

Битва під Ярославом стала важливою віхою в історії боротьби земель Південно-Західної Русі за свою незалежність. Ліквідація бо­ярської опозиції дала змогу відновити єдність Галицько-Волинської Русі. Данило Галицький зосереджується на відбудові князівства, зміцнює його укріплення, встановлює добросусідські взаємини з можновладцями навколишніх країн. Проте піднесення Галицько-Во­линської держави, її’ воєнні успіхи викликали тривогу і занепокоєння монгольських ханів. Ординські правителі у 1245 р. зажадали від Данила: "Дай Галич!" В кінці того ж року князь вирушив у небезпеч­ну поїздку до монгольської столиці Сарая, де домігся підтвердження своїх прав на Галицько-Волинське князівство. В обмін на це ординці розраховували нав’язати йому союз у походах на Литву, Польщу та Угорщину.

Повернувшись на батьківщину, Данило Романович розгорнув ши­рокомасштабну діяльність по організації боротьби з Ордою. Розу­міючи, що власних сил для цього замало, він встановлює дружні відносини із західними країнами, насамперед з Польщею та Угор­щиною. Щоб здобути допомогу католицької Європи у боротьбі з монголами, Данило не відмовився і від союзу з римською курією. Як відомо, папа Іннокентій IV прислав йому королівську корону, однак обіцянки про хрестовий похід проти Орди не дотримав. Відтак Данило згортає зв’язки з папським престолом і зважується на са­мостійні антиординські дії.

У 1254 р. галицькі дружинники на чолі з сином Данила Левом вступили у Пониззя, до міста Бакоти, де монголи посадили свого намісника. Похід завершився успішно, і Галицько-Волинське кня­зівство розширило свої південні території. Наступного року Данило організував великий похід на схід — у Болохівську землю, панівна верхівка якої підтримувала завойовників. Зруйнувавши чимало бо- лохівських міст на Південному Бузі, Случі і Тетереві, Данило Рома­нович збирався виступити на Київ, прагнучи поширити свою владу і на ці землі, щоб зібрати воєдино увесь потенціал Русі, завдати нищівного удару завойовникам. Та в цей час на Волині з’явилися загони ханського воєводи Куремси. У битві під Володимиром і Луць­ком вони були розгромлені галицькими полками.

Поразка ординського війська викликала роздратування в Сараї. Невдовзі на кордонах Галицько-Волинського князівства з’явилися війська досвідченішого монгольського полководця — хана Бурундая. Нагадавши Романовичам про союзницькі зобов’язання Галича перед Ордою, Бурундай в такий спосіб зумів залучити їх військові дружини до участі у воєнному поході проти Литви. Наступного, 1259 року Бурундай зажадав зруйнування оборонних укріплень найважливіших центрів Галицько-Волинського князівства — Володимира, Луцька, Крем’янця, Львова, Стіжка, Данилова. Тільки після цього орда Бу­рундая залишила Південно-Західну Русь.

Все це перекреслило плани Данила щодо розширення кордонів Галицько-Волинської держави та подальшого нарощування її воєн­но-політичного потенціалу, звільнення Русі від татаро-монгольського ярма. Не підвелося князівство із занепаду і після смерті свого будів­ничого, що спіткала його у 1264 р. в місті Холмі. Та часу непідвладна справа рук його, що гордо й величаво майорить із давнини жовтим левом на голубому полотнищі.

І

* « »

Яскраві події і явища давньоруської історії колоритно від­творюють вміщені у книзі прозові твори та документальні матеріали. Вони, друкуються мовою оригіналу з незначним редакторським втру­чанням у мову відповідно до вимог сучасного українського пра­вопису.

Історична повість маловідомого сучасному читачеві українського письменника Володимира Бирчака "Проти закону" розповідає про перші роки правління на галицькому престолі сина Ярослава Oc- момисла — Володимира (1187—1198 рр.). Засліплений пристрастю кохання до простої попаді, князь нехтував боярською радою, через що й утратив невдовзі батьків стіл. Угорський король Бела III, до якого звернувся Володимир за допомогою, не повернув йому Гали­ча, а натомість посадовив там свого сина. Ув’язненому у коро­лівському замку Володимиру все ж удається втекти з Угорщини й перебратися до Німеччини. При підтримці імператора Фрідріха Бар- баросси та польського короля Казимира Справедливого він, зреш­тою, повернувся до Галичини...

Історичному минулому Галицько-Волинського князівства присвя­чена також повість К. Гриневичевої "Шоломи в сонці". Талановита західноукраїнська письменниця (1875—1947 рр.) через художні об­рази розкриває історичні події часів загибелі об’єднувача Галицько- Волинського князівства Романа Мстиславича. Хронологічно повість охоплює тільки один рік (1205—1206). Проте інформаційна наси­ченість твору, багатство його образної системи створюють відчуття співучасті у тих подіях.

У творі Миколи Голубця, чия різнобічна творча спадщина знову повертається до нас із забуття, йдеться про становлення й зростання могутньої Монгольської держави та її будівничого — Темуджина, що прагнув володарювати над усім світом. Автор зумів відтворити внут­рішні особливості життя монгольських племен, процеси їх держав­ного об’єднання, яке вдалося здійснити зверхнику племені кият-бор- джигінів, проголошеному великим ханом — Чінгісханом. Колоритно змальовуються військові експедиції завойовників, боротьба з ними народів Русі.

Ім’я Стефана Томашівського (1875—1930 рр.) майже невідоме сучасникам, адже ще донедавна його запорошені пилом твори скніли під замками спецкнигосховищ. Як представник нової, так званої державницької школи, започаткованої в українськії! історіографії Вячеславом Липинським, Стефан Томашівський досліджував питання історії церкви та державного будівництва на Україні, чимало праць присвятив добі Богдана Хмельницького. Крім наукових студій займався викладацькою роботою у Львівському та Краківському університетах. Був членом і з 1913 р. співголовою Наукового товариства імені Т. Шевченка у Львові. У 1914—1918 рр. С. Томашівський — член бойової управи українських січових стрільців, а з 1919 р. — радник Західноукраїнської Народної Республіки у Парижі.

Більшість наукових праць С. Томашівського і пЬнині не втратила свого наукового та пізнавального значення. Не становить винятку і його нарис "Українська історія". Звісно, з точки зору сьогодення не всі положення й висновки автора є безсумнівними. Однак праця ця давно стала бібліографічною рідкістю й заслуговує на увагу широких кіл шанувальників вітчизняної історії.

Пам’ятки давньоруського літописання, представлені в томі, по­даються у перекладі Теофіла Коструби (1907—1943 рр.). Це ім’я також годі шукати у вітчизняних енциклопедичних довідниках чи на сторінках інших видань, що вийшли за радянського часу. Скромний чернець ордену отців василіанів виявив неабиякий літературний хист і доклав зусиль до підготовки українською мовою давньоруської літописної спадщини. Це видання — один із перших її українських перекладів. Готувалося воно під опікою М. Грушевського, який на­давав цій справі великого значення.

Найдавніший поетичний твір світської літератури Київської Русі "Слово про Ігорів похід" добре знаний нашим сучасникам. Ця чудова пам’ятка красного письменства наших предків стоїть в однім ряду з такими всесвітньо відомими шедеврами європейської середньовічної літератури, як "Пісня про Нібелунгів", "Пісня про Роланда", та іншими. Оспівуючи похід новгород-сіверського князя Ігоря Святославича у глиб Половецького поля, автор "Слова" засуджує сепаратизм руських князів, закликає їх забути старі суперечності перед лицем загрози, що нависла над Руссю. Свій заклик "вступити... в золотеє стремено за кривду сьогочасну, за землю Руську" він адресує Всеволоду Велике Гніздо, Рюрику і Давиду Ростиславичам, Ярославу Володимировичу (Осмомислу), Роману Мстиславичу, тобто усім найвпливовішим кня­зям Давньоруської держави. Цей заклик до єднання, що пролунав у середині 80-х рр. XII ст., був не тільки поетичною метафорою, але й заповітом поета, який усім серцем вболівав за долю рідного краю, його майбутнє. Прислухаймося ж до нашого мудрого пращура і ми, кому належить розбудовувати вільну, суверенну Україну...

Володимир Ричка