ВОЛОДИМИР БИРЧАК ПРОТИ ЗAKOHУ

ПОВІСТЬ НАГЛІ ПОДІЙ Xll ВІКУ

...и сице сдумавше, послаша ко князю своєму: Княже, мы не на тя востали есмы, но не хочем кланятися попадьи, а хочем ю убити, а ти гдн хощеш, ту за тя поймем.

(З Іпатіївського літопису) І

двір галицького боярина Костянтина Сірославича сходи­лися по заході сонця бояри. Коли входили в його двір, оглядалися, чи їх ніхто не слідить. Коло воріт стояв старший син боярина; гостям, що входили, ручив спокій, коли б,однак, було що підозрілого, дасть знати.

В світлиці блимала на столі воскова свічка, при ній ледви можна було пізнати зібраних. Ті, що сиділи подальше світла, вже й не виглядали на людей, а скорше на бовдури каміння або конарі дерев. По одному голосі спізнавав боярин своїх гостей.

— Послухайте, чого я вас запросив та що хотів би я вам сказати,— зачав боярин.— Початок діла — не кінець діла. Початок діла не знає кінця, кінець знає початок. А початок діла той, що одного дня побачив я, як у княжий двір віз княжий стільник красну попадю з Чешибісів. Відразу знав це кожний, що це нова княжа любка, але яке кому діло до княжих любок? Потім стали в Галичі говорити, що княжа любка зміняє прислугу в княжому дворі. І до того яке кому діло? Правда, були люди, що вже із самого початку вказу­вали на це, що князь забрав в попа жінку, але й це не наше діло. Справа попа йде під церковний суд, не нам мішатися туди, тим більш як в кожного з нас багацько своїх діл.

— Нашу мовчанку взяв князь, взяла й попадя за згоду. Князеві не раз ми радили, щоб женився. Казали ми: ми тобі, княже, знайдемо королівну чи то цісарівну, знайдемо в Поль­щі чи то в Угорщині, Німеччині, Ракущині ¹, чи де інде! Але князь ні та ні, аж тут дивимося: у гіас вже й княгиня сидить на престолі, не шлюбна вправді, та більш могуча, як не одна шлюбна. Не князь та не боярська рада, не заслуга та не праця й спосібності рішають нині при осягненні нових урядів, почестей і ласк, це все рішає нині попадя! Її прихиль­ники й її забаганки! Ось тут і причина, що спочатку я мовчав, як князь узяв собі любку, тепер мені й нам усім годі вже мовчати, як князь поставив попадю княгинею над нами.

— Ви чули, до чого то вже доходить. Попадя з Чешибісів, невідома, незнана досі нікому, якої рід теж незнаний, невідомий нікому, згорділа до тієї міри, що прилюдно, від мене, боярина з діда-прадіда, посміла вимагати почестей кня­гині. Я не зігнув карку, і князь забрав від мене доставу колуської ² солі. Чорт бери ту сіль, маю ще такий маєток, що можу жити й без тієї солі, але як вона посміла від мене, боярина з діда-прадіда, вимагати княжої почесті?! Відколи світ світом, ще жаден боярин не гнув свого карка перед попадею, хоч би вона й мала княжу власть.

— Оце річи, що мене змусили скликати ось сюди вас всіх. А тепер послухайте ще далі. Ми звикли до того, що над нами володіє князь, який кермує всім в ім’я правди й справедли­вості. Правда й справедливість — основа володіння, без прав­ди, справедливості, володіння — це віз без коліс, це корабель без вітрил. Князь у нас нині не князем уже, що кермується правдою й справедливістю,— ні, він іде за тим, що скаже, порадить попадя. Ви чули, кажуть, що вона відьма. Я хвоста не бачив в неї, але не куриться без диму. В Чешибісах усі вважали її відьмою, отже на ділі щось є. Дивіть, як вона зуміла в коротенькому часі всіх опанувати, князя й ввесь княжий двір. Правда, вона хитра, розумна, але кільки є на світі хитрих та розумних дівчат та жінок, а жадна не зуміла стати княгинею. Крім хитрості й розуму у неї ще один та­лант, це іста — відьма.

!з кута засміявся різкий голос:

— Брате, боярине Костянтине Сірославичу! Коли перед кільканадцяти літами старий князь Ярослав узяв у свій двір Настасю й вона, як ця, зачала господарити й вимагати собі княжої честі — ти знав тоді, що зробити — на очах князя спалив ти Настасю. Що ж сталося тобі нині? По правді не знаєш, що маєш робити, чи тільки хитро прикидаєшся?! Справа тут ясна, напричуд ясна. Попадя кинула свого чо­ловіка — за це по давнім законам на вогонь! Попадя відь­ма — по давнім законам теж на вогонь! Про що тут довго радити?!

— Знаю! — на це боярин.— Знаю, що її чекає тільки один вогонь.

— Як це зробити? — спитав другий голос.— Воно вже робиться само. Як пошесть, як зараза йде, шириться ця дум­ка по Галичі: попадя мусить на вогонь! Нашою річчу тільки допильнувати, щоб той загальний настрій опанувати, людсь­кому завзяттю надати напрям. Я розмовляю з Романом, соцьким княжих гридників, тим, що то має обов’язок стерегти попадю. Говорили ми уривчастим словом, бо, скажу правду, нині чоловік боїться чоловіка.— Колись спалили галицькі бояри Настасю,— каже він.— Гм! — відповідаю.— Гм... — повторює й він. Кажу: — На малу ватру й один чоловік накине галузок, коли ж ватра велика, то двох і трьох мусить злучитися, щоб багацько кинути на ватру.— Це правда! — каже.— Один нічого тут не вдіє, тут злуки треба, людей та й ще таких, що їх не пече вогонь.— А у вас? — питаю.— Робиться.— І в нас робиться! — Що робиться, ні він, ні я не казали, та кожний розумів, що, куди та як. І між бояр­ством чимраз частіше згадують Настасю. Згадують ось так собі, ніби давнину. Сказав би я ось так: тісто вже викисло, піднімається в діжі, вхопимо його в руки, то й спечемо добрий хліб, не вхопимо тепер, то витече по столі, по землі. Боярине Костянтине Сірославичу, твій час настав.

II

В кімнату заглянув найстарший син боярина.

— Батьку, перед воротами піп, чоловік Марії, з тобою хоче говорити.

Гості сховалися до другої кімнати, за грубі завіси. Боярин засвітив ще одну свічку, й як би тут ніщо не сталося, про­ходжувався по кімнаті. В світлицю увійшов гарний мужчина, високий та стрункий, із гарним густим заростом. Скорим рухом скинув капелюх на лаву і вже стояв перед боярином. Боярин пригадав собі в тій хвилині, як це про того попа виговорювали/ що він недотепа, некрасивий. Бог зна який. Це все було неправда. Піп був гарний поставою і на обличчі, був і рішучий, і, як могло здаватися, дотепний. На жаль, золото і скарби князя були сильніші.

— Великоможний боярине! — промовив тим часом піп.— Досі не мав я щастя з тобою, боярине, говорити, тебе знати.

— Дякую за добре слово! — відповів боярин.— Що змо­жу, допоможу, та вперед скажи, чим допомогти тобі? Дога­дуюся, що ти в справі твоєї жінки. Скажи, як жив ти з нею? Як спізнав її князь? Як взяв її в тебе? Це все подробиці, але й вони кидають світло на поступок твоєї жінки і на поступок князя, вони й дадуть змогу мені відповісти, чи в силі допо­могти тобі.

— Як жив я з жінкою? Це питання ставить мені тепер кожний і кожному приходиться відповідати.

— Якщо тобі прикро, не відповідай.

— Ні, хоч прикро, а хоч ні, все оповім, щоб ти знав, щоб кожний відав, що не я дав причину, щоб від мене утікала. Як жив я з жінкою?! — спитав як би сам себе, потерся рукою по чолі й став говорити.— Думаю, що добре, хоч вона ніколи не була вдоволена, не так, може, мною, як моєю біднотою. Я піп, постив та молився, тікав від мирської мар­ності, щастя хотів я знайти не в грішному світі, а в своїй душі. Вона ж була, як поганка, щастя шукала в грішному сві­ті, в танцях, музиці та гучних забавах. Я йшов до церкви моли­тися Богу, вона на музики, танці. До Бога хотів я навернути її грішну душу, але, як від каміння, відбивалося моє палке слово. Не міг проклятий сатана мене зловити — зловив її.

По сім оповів малоцікаву історію. Одного вечора вона чогось довго милася, вичісувалася, збирала свої річи. Змуче­ний, заснув, коли ж пробудився рано, її постіль була порож­ня, думав, що вже встала, але її ніде не було. Ніхто із сусідів не бачив її, ніхто й не знав, куди ділася. Відьма! Правда, пригадувала одна сусідка, що до неї приїздили якісь бояри перед кількома днями, довго з нею розмовляли, особливо з них один, але саме хто, ніхто не знав. Аж по тижневі, як щезла, довідався він в Галичі, що його жінка у князя. До кого мав іти на скаргу? Пішов до єпископа.

— І? — спитав швидко боярин.

— Єпископ відповів мені: — "Твоя, сину, правда, велика твоя правда, князь не мав права забрати тобі жінки й до­пустився беззаконія.

— Вернувся я домів. Що сказав князь єпископові та чи загалом ходив єпископ до князя в мойому ділі — не знаю. Два дні пізніше мене зловили княжі отроки й вивезли в темні пущі, в монастир у Бубнищу. Люблю монастир і не раз у хвилинах сумнівів і розчарувань мріяв про те, щоби в монастирі найти спокій і рівновагу духа, але тепер, силою відданий, я втік. Довго скитався я, знаходячи між людьми прихильність та схоронок, аж добився я до Галича. Від двох днів я тут, ховаюся, як злодій, боячись, щоб знову не зло­вили, бо зловлять знову, пропаду, ніхто й не буде знати де. Приятель до тебе мене справив. Настасю ти спалив, звільнивши Галич, тепер мені сказав приятель, що й моїй жінці перед всіми.на княжому дворі не хотів ти поклонитися. Правду мав ти, боярине. Кажуть, що й тепер звільниш ти Галич. Тому прийшов оце до тебе, при тобі хочу стати, з тобою враз боротися хочу.

— Що думаєш мав би я зробити з твоєю жінкою? — спитав боярин. Йому було ніяково говорити з попом про спалення жінки.

— З моєю жінкою що мав би ти зробити?! Жінки я уже не маю і вже не буду мати. Боярине, роби, отже, сміло, щоб гріх не ширився далі. Думаєш спалити — то й спали. За жінку я уже не стою, я муж, а не мала дитина!

— Розумний, бачу, з тебе чоловік,— промовив боярин.— Твоїм бажанням розум твій границі мудрі ставить. Це прав­да, жінки ти уже не маєш, хіба як вона постаріється й князь її прожене й до тебе вона верне знову, та ні, й тоді ти жінки вже не матимеш.

— Закон завалено в Галичі’ Дай силу, боярине, щоб знов закон був збережений. В мене правда, в тебе, боярине, меч, злучімо їх в одно, як це казав єпископ.

— Hy так, ну так,— промовив боярин. Спочатку втішився боярин приходом нипа, тепер ставав обережним, нёдовірчивим. Іти в бій в обороні закону й давнього зви­чаю — йшов, але попа зачинав боятися. Він нині проти жінки, молодої жінки, він сам ще молодий. Ненавидиті її нині, але ненависть — це ж велика любов.— Ану ж — думав боярин — князь відішле попадю домів, а піп її при­йме, погодиться з нею й буде мститися на всіх, хто тільки про вогонь рік слово. Оце все роздумуючи, й каже боярин:

— Тебе зле справили до мене. Це правда, що колись я причинився до спалення Настасі, та давні це часи, молодшим був я тоді й більш вразливим на людську кривду, людську дурноту. Нині старі вже мої літа, правду скажу, що й не дуже мені по душі з князем зачинати бій. Зачнуть той бій інші, не стану князя боронити, та сам не буду вже мішатися. Це зле хтось справив тебе до мене.

— Але ж мені казали.

— Казали тобі зле.

— То хоч укрий мене, боярине.

- Це можу ще зробити, хоч боюся я й того. Тобі сказав оце якийсь дурень, що хочу твою жінку я спалити, ще до­несеться до князя, у мене зачнуть робити труси, й не тяжко їм тебе знайти у мене. Цю ніч тебе сховаю, та завтра іншому передам тебе. '

Піп мовчав хвилинку.

— Боїшся мене, боярине, не віриш ти мені! — сказав гірко.

— Не боюся, та вір мені, що правду я сказав.

— За мною стоїть цілий мій рід та цілий рід Довгунів, з яких походить моя мати. З обох родів стане за мною до бою тридцять і п’ять людей, це ж сила, боярине. Не відкидай її. Крім того ще й чужі, що люблять закон, підуть за мною в бій!

— Не відкидаю, але вір мені, нині ще й сам не знаю, що мав би я робити. Подумаю, може що й видумаємо, та нині, вір мені, я ще з ніким не говорив, не думав про це діло. Про тебе буду пам’ятати, якби що до чого, може, не знаю ще — тоді я покликав би тебе...

III

— Батьку, наш двір обступили мечники, плядають по­па! — крикнув найстарший син боярина, вбігаючи в кім­нату.

— От і маєш! — каже боярин до попа.— Чи не говорив я тобі того? — А до сина: — Іване, веди попа через задні двері, сховай його в сіні. Мечників давай мені сюди.

Що тільки вивели попа, як в дверях уже стояли мечники.

— Чого вам треба в мойому домі, що і вночі не даєте спокою? — спитав гордо й самопевно боярин.

— Попа шукаємо.

— Якого попа?

— Якого? Не знаєш, боярине? Попа Івана, чоловіка Ma... ну, княгині, люди добре бачили, як сюди зайшов.

— Попа?! Нема його в мене!

— Пошукаємо.

— Кажу, що нема, а бояринові вір! — крикнув боярин сердито.

— Не кричи, боярине, не знайдемо, тоді й повіримо самі. А які це люди в тебе в хаті?

— Бояри. Може, вже й боярам не вільно сходитися на слово? Вже й на слово наложено кайдани?! — кричав боярин.

— Наказ! — відповів соцький.— Отже, попа нема тут у вас?

— Кажу, нема.

Соцький поклонився і вже хотів вийти, але в ту нещасну хвилину зчинився на подвір’ї крик, стрілець якийсь вбіг і крикнув соцькому:

— Вже маємо попа! Хотів сховатися на сіні. Знайшли. Ось він сам!

Піп Іван стояв ні живий ні мертвий, сложив руки на хрест і молився:

— Господи, одпущаєши раба твоего...

Боярин Костянтин Сірославич стояв збентежений, був лю­тий, що його зловили на брехні.

— Що ви хочете робити з попом?! — крикнув найстарший син боярина Костянтина Сірославича; він скочив у бік попа і заблис великим ножем попід очі княжого соцького і кричав на весь голос:

— Миколо, сотнику, ти здурів, чи що тобі сталося?! Ти боярин і хочеш боронити попадю, за неї битися, за неї ув’яз­нювати неповинного чоловіка?! Кілки теше вона вам всім на ваших головах, а ви ще й бороните її! Нечувана річ: вільний боярин слугою попаді, що кинула свого чоловіка. Горе всім боярам, самі своєї честі не. боронять! Горе нам усім! За наших батьків спалено Настасю, а нині бояри слугами по­паді. На вогонь її, на вогонь!

Соцький стояв хвилинку мовчки, роздумував. Нахилився до молодого боярина й спитав тихцем:

— Хочете відьму на вогонь?

— Хочемо!

— Вже порішили? Виконаємо напевно? Як так, з вами й варто говорити. Вона нам усім вже далася порядно взнаки.

— Ось так ти й відразу говори! Лишайся в нас і з нами ставай в бій за правду, проти торгування любов’ю, проти надужиття влади, проти відьми, за честь і славу боярського імені! За збереження закону!

— Так, лишайся тут враз з попом, а боярин Костянтин Сірославич вже зуміє сховати вас враз з попом у своїх маєтках, що й чорт вас не знайде. Так переждете пару днів, аж догідний прийде час! — радив другий з-поміж гостей боярина. Але сам боярин Костянтин Сірославич думав не так.

— Це було б зле! — казав.— Виділи ж сусіди, як до мене йшов соцький із стрільцями, донесуть князеві, й перед ча­сом біда. Ліпше буде, як пан соцький присягне нам на вір­ність, що нас не зрадить, і сам зі своїми верне в княжий двір, де більше він потрібний. Верне без попа, попа не знайшов, а не повірить князь і нових людей пішле — хай знайдуть тут попа!

Ця думка була добра. Соцький зі своїми вертався в кня­жий двір, попа виводили ще тієї самої ночі сини боярина в гори, до бояринових маєтків. Сам боярин засідав знов із своїми на раду.

Багацько. нових справ насувалося на ум. Коли спалять попадю, тим самим зачнуть і війну з князем. При цій нагоді можна покликати на престіл і іншого князя? Наприклад, Ростислава Берладничича. Його батько володів у Галичі пе­ред Ярославом Осмомислом ³, батьком нинішнього князя, во­лодів добре, справедливо, його син, Ростислав, тепер служить наємним князем в Смоленську, він завжди присилав своїх людей у Галич, слідив, що тут діється. Чи не послати нам по нього?

— Ні,— думали інші,— вже ліпше увійти нам в зв’язки з волинським князем Романом — він і ближче, він і ро­зумніший, хоробрий князь, він і має своє князівство, скорше допоможе.

t це була правда, ану ж не вдасться спалити попаді й прийдеться втікати в чужі землі? Куди? Найліпше-таки на Волинь, до князя Романа. До нього вишлім-таки зараз послів, втаємничимо його в наше діло, почуємо, що скаже.

Ось так говорили вони ще довго й бачили самі, як така на вид дрібна справа, як діло попаді, розросталося в велике, що захоплювало собою вже не тільки одно галицьке, але й волинське князівство. Того вечора вони й не могли передба­чити, що справа попаді з Чешибісів стане не тільки справою двох князівств — але й європейською справою...

IV

Коли княжий соцький та стрільці, яких вислали за попом, вернулися без нічого, коли й всі інші висилані за попом ніяк не могли його зловити, коли й донесено князеві, що попа скривають галичани, зачинав князь бачити, що проти нього родиться змова, як колись проти його батька.

Треба було проти вдарити, щоб не було вже пізно.

Багацько думок, багацько превсяких гадок набігало на голову князя, але жадна думка, жадна гадка недовго трима­лася голови. Одночасно находила на його душу й тривога, плутала його думки, не давала жадній розростися, стати сильною, всемогучою, щоб над іншими заволоділа. Сидів без- радний, під навалою думок. Але по часі одна думка, одно бажання заволоділо над іншими, цим бажанням було: поки ще час, розбити, знищити ворогів, щоб і сліду з них не лишилося.

Це було перше. Але щоб їх розбити, знищити, найперше треба було їх вислідити. Що боярин Костянтин Сірославич напевно до ворогів належить — це ясне, але мимо того треба було ще розслідити, яка саме є його провина, хто крім нього належить ще до змовників.

Князь покликав повірених і наказав їм стерегти, точно слідити боярина Костянтина Сірославича й інших, що до нього заходили, з ним жили у приязні, і хто чужий заходить до них і що думали-гадали.

Від того часу щодня сповіщали йому всякі вісті, часто маловажні, але й ті маловажні могли бути зрозумілими із наступними. Доносили, що ось майже кожної ночі сходилися бояри, раз в хаті Костянтина Сірославича, то знов в хаті боярина Романа або в інших. Недавно вислав Костянтин Сірославич вже втретє послів до волинського князя Романа, того князя він кличе на галицький престол. Говорили, що волинський князь мав відповісти галицьким боярам, що не шукає престола під своїм сватом, галицьким князем, але коли б так галицький престол звільнився б і його покли­кали, він прийде заняти галицький престол.

Оце й непокоїло князя. Князеві голошено, що в Галичі скрізь про це говорять, що незабаром будуть палити відьму. Це тривожило князя. Тривожила й справа про змову його бояр із волинським князем. Волинський князь Роман був завзятущий, неперебірчивий в засобах і хитрий. Він був ніби добрий із ним, галицьким князем, але одночасно й казав боярам: "Як буде вільний галицький престол, то прийду на нього".

Проти Романа на кожний випадок треба було оглянутися за якою заграничною допомогою. Треба було глядіти прия­телів і між своїм боярством, його до бою гуртувати. Вночі стягано мости, як в часі облоги, при воротах скріплено сто­рожу. Мечників, що не могли знайти попа, звільнив князь від їх обов’язків, на їх місце покликав старших, вірячи, що старших віком тяжче перемовити. До Галича стягнули часть залоги Перемишля, ці здалека, не втягнені в місцеві відно­сини, будуть вірно виконувати службу. Скріпити треба було й залогу Пліснеська, города, близького волинській границі.

Коли княжі приятелі були вже згуртовані, коли були вже нав’язані зв’язки із заграницею і князь чувся безпечний у свойому сідлі, рішився випередити противників і зробити їм то, що як князь мав право зробити і чим думав раз назавжди покінчити справу. Князь порішив — одної ночі всіх проводи­рів ув’язнити. Боярина Костянтина Сірославича і його синів, боярина Романа й його синів і ще інших, яких уважав вож­дями. Князь знав, що коли вівці сполошаться на полонині, то добрий пастух не завертає цілого стада, а барана напереді б’є по голові. В ту мить стає ціле стадо як вкопане в землю. Так і він хотів по голові дати тим напереді.

В тому непевному часі, коли було треба якнайбільше спо­кою, тривожила його й поведінка Марії. Коли князь заходив до її кімнати, заставав свою любку заплакану. Донедавна не бачив ще її сліз, тепер ті сльози спадали на його руки і його уста й бентежили його й розхвильовували ще більш і так вже стривожену його душу.

— Люба, чого плачеш?! Що тобі? Наші діла стоять як­найліпше. Ще нині будуть змовники під ключем, більшість бояр є за мною, а тільки кількох невдячних псів зробило проти мене змову, та як це добре знаєш, ми вже відкрили змову, відкрита ж змова — розкиданий вогонь, перемога наша. До бою ми готові, чого ж отже плачеш?!

На його руки падали її сльози. Силою відривав руки від її очей, обіймав її пристрасно, цілував її гарячі уста й запла­кані очі й шептав:

— Мені невимовно жаль, що ти плачеш, але щоб ти знала, яка ти чудова, яка ти красна, яка принадна тоді, коли твої оченька заплачуть. Ну, скажи, чого заплакана, серденько?

Плакала ще дужче.

— Скажи, не муч мене! Може, боїшся, що розлюблю й покину тебе? Ні, ні! І ще раз ні! Хай вся моя дружина, хай і цілий світ стане проти мене — не уступлю! З обіймів не випущу тебе! — І знов цілував її, голубив її ніжно та лас­каво.— Ти моя,, моя вже навіки, й нема сили на божому світі, щоб нас розлучила, бо тут, в моїй груді, горить вогонь для тебе, й хіба одна смерть нас в силі розлучити! Чого ж отже плачеш? Що сталося тобі? Може, хто важився тебе образити? Скажи, хай розправлюся з ним!

— Боже, Боже, яка я нещаслива! — плакала й ломила з горя руки.

— Кажи вже раз, що сталося? — питав уже подразне­ний.— Що сталося? Не тривож мене ще більше. І так ба­гацько клопотів на моїй голові. Скажи, я все зроблю, щоб тільки хмарку усунути з твойого личка.

— Боюся, дуже я боюся! — шептала й всею силою тис­нулася до нього.— Змову відкрили, змовців замкнуть, але я — все ж таки як дуже я боюся. Бояр-змовників ти ув’яз­ниш, але зависть до мене в Галичі нову зродить змову. Од- каково мене зловлять, однаково кинуть у вогонь. Володку мій дорогенький, ще нині піду геть від тебе. Які клопоти, яку журбу вже нині маєш через мене. Чим дальше — буде воно тим гірш. Тому прошу тебе,— й обтерла свої сльози, дивилася в його вічі своїми пронизливими очима.— Прошу тебе, благаю, ще нині пусти мене від себе. Прожили ми кілька хвилин щастя, вже більше, видно, не судилося. Ко­ротке щастя, довга мука, ще довше каяття. Пусти мене отже, за одним махом щезне вся твоя біда й горе все твоє.

— Куди ж би ти пішла? — питав князь, обняв її в половині й гойдав нею наліво й направо, як малу дитину.— Куди? До свого попа? Підеш до нього?

— До попа ні, ненавиджу його, це він каламутить наше щастя. Піду куди будь у широкий світ, щоб людям пропасти з очей, гріхи відмолити, бо що не кажи...

— Ха-ха-ха-ха! — сміявся князь і гойдав нею ще більше.— Ну, ну, успокійся, послухай, що скажу.

— Пусти! — шептала, не зважаючи на його слово.— Пусти! Аж нині сама я бачу, що нещасна я. Попові щастя не дала я, не дала його й тобі. Пусти мене хоч у темні пу­щі, хоч у монастир, а хоч і до попа, хай мене б’є, хай мене і вб’є. Згину я, але ти будеш мати вільний шлях. Візьмеш собі царівну чи королівну, бояри знов тебе полюблять. Що ж варте життя, як наше, повне журби та клопотів?!

— 1 ти так легко кинула б мене?! — питав здивований.— Справа не така проста, не така легка, як тобі оце здається. Як мені тебе кинути, як ще нікого я так гаряче не кохав, як тебе. Ні, не кину, не пущу тебе. Не хочу я жадної княгині, жадної цісарівни! Тебе одну хочу, тебе одну вже маю й кінець!

По хвилині докинув:

— Марієчко, пригадай собі, як ти мені оповідала, як колись ти мріяла, як снила ти про те, щоб стати бояринею, княгинею, щоб владу мати в своїх руках. Казала ти мені, що силу чула в своїй груді, щоб володіти, наказувати, брати відповідальність. Уважай, що тепер тобі скажу. Кожне во­лодіння злучене з розкошами й журбами, клопотами, вимагає багато знання, ще більш досвіду, ще більш терпеливості, та найбільше кріпкого духа, віри в свої сили та великого завзят­тя, неуступчивость А де ж цей кріпкий дух у тебе?! Де твоє завзяття? Де твоя віра в свої власні сили, коли ти при першій невдачі вже тратиш голову й плачеш? Де твоє за­взяття, як ти готова уступити з поля бою? Відважна будь, як лицар, якого серце не паде перед малими клопотами життя. Будь тверда, що нещастю й горю спокійно заглядає в вічі, сміється з нього, до бою з ним стає. Не бійся! — Оце закон того, що хоче володіти. Відважно в бій! — Оце закон кожного, що хоче брати перемоги. Тим більш відважно, що за тобою стоїть князь галицької землі. Хто ж ліпше тебе оборонить, як не я?

її лице випогоджувалося, вже усміхалося, вже гляділо на нього веселими, блискучими очима.

— А таки я боюся! — шептала тихо, як дитина в його обіймах.— Боюся не за себе, бо все мені одно. За тебе я боюся, щоб ти не мав через мене тільки клопотів, тільки прикростей.

— Не тривожся непотрібно! Наша перемога! А поки що йду видати накази.

— Іди! — промовила відважно.— Іди! Яка я щаслива тепер, як впевнилася, що ти мене ніколи не кинеш. Отже, тепер з подвійним завзяттям на ворогів! Ще цієї ночі мусять бути всі змовники в темниці. Відважно, княже! Я завжди йду з тобою!

— Ось так вже давно тобі говорити!

V

Безжурно спав тієї ночі князь.

Дуже рано його збудили, ще ледви сходило сонце. Марія його збудила, над ним стояла, ще не вдягнена, перестрашена.

— Володимирку, вставай! Товпа під городом, мене палити йде!

Коли вискочив з постелі й покликав мечників, сказали, що люди, бояри обступили город, кричать, що з князем XO- тять говорити.

— Люди, бояри? Так рано? Хто там є?

— Боярин Костянтин Сірославич зі своїм цілим родом, є там і боярин Роман, теж зі своїм родом, є там і рід Чагріїв, є там і не боярські роди, є там і піп Іван з цілим своїм родом. 1 ще багацько є там всяких родів.

Княжий печатник, старий отець Василій, вийшов тим ча­сом на високі заборола, щоб промовити до зібраних. Та ще вперед розглянувся по зібраних. Побачив під городовими во­ротами на конях узбросних бояр. Довгі копія стирчали понад людські голови, лискучі щити світили до раннього сонця. На самому переді боярин Костянтин Сірославич, гордий, певний своєї перемоги, біля нього його сини й цілий його рід. 1 боярин Роман із цілим своїм родом. Бачив тут отець Василій і бояр з Вікторова, Козини, Комарова й Сапогова. За ними товпи людей.

— А таки вони мають правду, а не князь,— думав старий печатник.— Вони мають правду, що повстали проти безза­конія.

Товпа клекотіла.

З яких різних людей щодо їх змагань, звичаїв, способу життя та думок складалася тут зібрана товпа. Були тут досвідчені державні мужі, що ще за князя Ярослава Ocmo- мисла бачили, до якого неладу доходить, коли в державі стане володіти княжа любка враз з своїми прихильни­ками. Були тут і бояри, що ненавиділи князя за дрібні порахунки, а тепер використовували боротьбу проти попаді, щоб полагодити свої діла. Були тут і ті, що свято вірили, що вона відьма, бо й як то інакше можна було вияснити, що вона так опутала князя, що поза неї й не бачить божого світу.

Товпа клекотіла, й з неї падали всякі слова, та найви­разніше чув отець Василій слово, що літало понад всіма:

— Відьма!

— Спалити!

— На вогонь! На вогонь!

При дорозі, що вела до княжого двора, вже й розложено ватру.

— Відьма!

— На вогонь!

— На вогонь!

Княжий печатник дав рукою знак, що хоче говорити. Коли ж утихло, промовив:

— Великоможні бояри і ви добрі люди! Чого кричите? Чого собі бажаєте, що так рано зібралися під княжим дво­ром? А тобі, боярине Костянтине Сірославичу, не сором, що не прийшов сам у княжий двір, коли забажав собі поговорити з нашим господином, а привів так багацько свідків?! Бояри­не, кажи, чого хочеш?

’ — Князь видав учора наказ, щоб мене та ще й боярина Романа, та ще синів наших, та ще багацько інших бояр ув’язнити за те, що ми повстали проти беззаконія. Княжий ямбетник ⁴ шукав нас цілу ніч, та не міг знайти, отже при­ходимо самі. Ніби не самі, а з нашими родами та з добрими людьми, що, як і ми, ніяк не в силі стерпіти того беззаконія, що завелося на княжому дворі, що не в силі стерпіти, щоб бідним людям відбирано жінки, не в силі стерпіти, щоб над нами володіла по-па-дя,— це слово розкладав на поодинокі склади й кожний склад вимовляв голосно, досадно.— Не в силі стерпіти ми, вільні бояри, щоб задля попаді нас ув’яз­нювали! Нечувана, небувала річ!

— Я трохи глухий і нічогісінько не чув з того, що ти казав, боярине! — промовив княжий печатник.— Одно я зрозумів, що хочеш з князем говорити. Чи не так? Добре, почекай, повідомлю князя й зараз вернуся.

ѴГ

Спущено мости. Десять бояр та десять передових з-поміж людей впущено в город. Коли вони ввійшли до княжої грид- ниці, князь сидів на княжому столі, але, побачивши боярина Костянтина Сірославича, князь усміхнувся й хотів цілій роз­мові надати вільний, невимушений тон.

— Вітаємо, вітаємо! Давно не бачив я в себе тебе, доро­гого, любого боярина! Скажи ж, любий, що тебе привело в такий ранній час до мене?

Боярина не збентежило оце ласкаве слово. Свобідно відповів:

— Вчора видав ти, княже, наказ, щоби вночі нас ув’яз­нили. Нас не знайшли твої люди дома, якось так не вміли нас шукати... Отже, тепер прийшли ми самі до тебе, госпо­дине. Хочемо на розум, чесно, як добрі люди розмовитися з тобою, наш княже. Щось тут не є в порядку, як князь ув’язнює бояр.

Князь потакнув головою.

— Господине! — промовив боярин Костянтин Сірославич і віддав поклін до самої землі. За ним склонилися й інші.— Ми прийшли до тебе як до свого батька, свого господина, що має стояти на сторожі правди й справедливості. Послу­хай, княже. Одному попові розбито родинне життя, його жінку забрав муж, що велику має силу в нас, самого ж попа заслав насильно в монастир. Оця попадя, ставши при боці того сильного мужа, стала цікавитися державними ділами. Від нас, бояр, стала княжих почестей домагатися. Вже не заслуги та вже не праця й не рід рішають при наділенні почестей та урядів, а це — чи хтось сподобався тій Жінці низького роду. Про це все ми, бояри, думали й радилися й ось що ми порішили. Проти тебе, господине, ми ніщо не маємо, й як досі ти був нашим князем та над нами володів — так в щасті та здоровлю й далі над нами володій, але попадю ти нам видай. За це, що вона самовільно кинула свого попа і з іншим стала жити, піде по старим звичаям та старим законам на вогонь. Ніщо не промовляє в її ко­ристь, навпаки, ще всі говорять, що вона до того й відьма. Отже, тим більше мусить на вогонь.

В гридниці було тихо, що було чути людські віддихи.

Князь ще мовчав, але вже не міг всидіти, це бачили всі. Він встав і вдивився в боярина, але й боярин не спускав своїх очей з князя. І так стояли хвилинку, обидва мовчки, обидва себе визивали. Ще недавні друзі — нині завзяті вороги. Стояли проти себе: князь в почутті своєї влади й боярин, підчинений того ж князя. Слабості життя й сила традиції й закону. Сила закону не уступала силі влади, а ще й до бою її визивала.

Князь відповів скоро, схвильований. Його слова прискали, як в ночі іскри від кріпко розложеної соснової ватри..

— Марії не видам! Попові не розбито родинного щастя, бо щоби розбити родинне щастя, воно мусило б бути. Піп не жив із жінкою в. згоді, не вмів з нею жити. Тим мужем, що — як кажеш — має велику силу в нас, є я. Силою я її не взяв, сама прийшла до мене, дома не зазнала щастя. Сама прийшла, а що вона в мене робить — до того вам всім зась. Я не мішаюся у ваші домашні праці, не дивлюся, що деякі з вас крім жінок мають ще й коханки, а переді мною святих удають, не мішайтеся й ви у мої справи. Та от що я бачу. Ця справа є тільки притокою для вас, а головне: мене хочете позбутися з Галича. Романа сюди по­кликати. В мене докази, що з ним змовляєтеся, святі мої бояри. На це вам відповім: на моє щастя крім вас, святих, є ще в Галичі й мені вірні бояри. На них я опруся. І як одверто ви мені сказали своє крайнє слово, щоб дав я не­винну на вогонь, так само одверто й відповім я вам, що всіх старань доложу, щоб вас на голову розбити, щоб ворохоб- ницький дух раз назавжди згасити в моїм Галичі. Так мені, Боже, допоможи. На голову розіб’ю ваше прокляте святе кодло й спокій та мир заведу вже раз у Галичі!

— За щире слово й ми щире слово. Так нам, Боже, допоможи, що ми вборонимо старий закон, як його вборони­ли й за твого батька.

' — Геть мені з очей! — крикнув лютий князь.— Покажу вам, яке право мішатися в мої діла! Хотять, щоб я ви­дав безборонну жінку! Лицарі! Святі! Не видам! Геть з очей! З князем Романом змовляєтеся проти мене, я вас повчу!

Вийшли бояри й люди з княжої гридниці. Попереду йде боярин Костянтин Сірославич і бачить на княжому дворі гридників. Нова думка майнула йому в голові. Підійшов до них і каже:

— Додому! Геть забирайтеся відсіль! Князь не хоче кину­ти попаді, з нічим нас відправляє. І вам, боярським синам, не тут лишатися, по-па-ді служити, княжу честь їй від­давати. Додому!

Гридники мовчали.

— Додому! — повторив боярин.

— Боярине, це ти робиш проти умови нашої,— вмішався княжий печатник отець Василій, що відводив боярина.— Тобі не мішатися до гридників!

— Нашим обов’язком лишитися тут і вірно служити кня­зеві! — відповів один з гридників, хлопець середнього росту, круглолиций.— А ти, боярине, будь ласка, мовчи, а то зму­сиш нас інакше з тобою говорити.

Боярин не вірив своїм ухам.

— Що?! Ти станеш мене учити? Хто ж ти такий?

— Нашого князя вірний боярин.

— Ов, як же ж тобі на ім’я?

— Княжий гридник Роман Ярославич, боярин з Пере­мишля.

— Ага, з Перемишля, це хіба там є звичай...

— У нас звичай: бути вірним, кому раз вірність присягли ми й бити тих, що зломили вірність.

— Понад княжу вірність вище закон! — але йому не дали далі говорити й вивели.

...Коли боярин вийшов з княжих воріт, товпа привітала його гучними окликами радості як героя. Боярин стояв уже високо в сідлі й промовляв:

— Бояри й люди добрії! Князь не видасть попаді, до останньої каплі крові буде її боронити, ще й суворо розпра­виться з тими, що важаться проти неї виступати.

— 1 добре робить! Котрий же великодушний мужчина віддасть жінку на вогонь? А ще до того князь! — спитав хтось ненадійно боярина.

— Добре робить! Добре робить!

— Недобре, ходім,, берім її самі! — крикнув найстарший син боярина Костянтина Сірославича.

— Вертаймо в княжий двір, берім її самі! — кричать вже й інші.

— Самі, самі, відьму на вогонь!

І вже завертає боярин Костянтин Сірославич, щоб з тов- пою вернутися в город і спалити відьму, як забряжчали ретязі і зводжений міст піднявся вгору. Боярин мало що не провалився з конем у глибокий рів.

— Не треба було довго говорити, а скоро робити! — кричать одні.

— З города загалом не було треба виходити, а треба було нас всіх туди покликати! — кричать інші.

— Нічого не сталося,— на це боярин.— Братіє, має­мо ще час і можемо почекати. Раз рішено, що відьма на вогонь — вона й піде, як пішла й Настася. Ніщо її не вборонить. Не вборонив старий князь Hacraci — і цей не вборонить попаді!

VII

В княжій гридниці нараджувався тим часом князь зі своїми прихильниками, вірними боярами. Ті були готові з мечем в руці стати в княжій обороні, але князь був пере­страшений ранньою ворохобнею під городом. Його страх прибільшував, князь боявся, що вже завтра рано з’явиться Костянтин Сірославич з військами Романа під городом і злов­лять його безборонного. Боярам, що були біля нього, не дуже й довіряв. Перед хвилиною доніс йому насмний князь Свя- тополк, що чув, як князеві нібито прихильні бояри між со­бою говорили, що за князя вони йдуть у бій, не за попадю! Не будуть же ж галицькі бояри галицьким боярам задля попаді голови втинати!

Радили довго при замкнених дверях, а потім мовчки розійшлися.

Вечором того дня був князь з вірними боярами готов до від’їзду.

Куди?

Всім сказано, що князь боїться за життя Марії, поки отже успокоїться Галич, хоче князь вивезти Марію в гори, в да­лекий монастир, якого ім’я тримає, однак, у великій тайні. В тому монастирі не досягне її рука боярина Костянтина Сірославича, ні рука попа Івана, ні нікого іншого з розбур­ханої, збунтованої товпи.

Крім князя, вірних бояр та наемного князя Святополка їхала ще й сотня вірних стрільців.

Не знають стрільці, куди їдуть, сказано: в далекий мо­настир.

Швидко женуть коні. На Сапогів, Вістову і Калуш.

Як наступного дня рано виглянуло сонце, вже далеко був галицький князь від Галича. Коротко стоять на спочинках.

— Швидше, швидше! Спочинемо вже на верхах! — каже князь, боїться, що ану ж бунтарі-бояри доженуть його, забе­руть скарби й найдорожчий заберуть скарб. Тісно тулить Марію до себе.

— Швидше, швидше!

Женуть коні, що тільки сил. На Долину, Бубнище, Сколе?

— Коли нас не зловили в Галичі, то певний я, що за нами ніхто вже й не буде гнатися,— каже наємний князь Святополк.

— Як то ніхто?! Хотіли ж мене опалити на вогні! — не без гордощів каже Марія. Вона, не прибита горем, що князь кинув через неї престол і йде невідомо куди, а горда, по­чуває свою силу, вагу свого Я. Вона щось варта, коли через неї князь покинув престол, покинув бояр, кинув всіх своїх, щоб тільки її, свою любку, врятувати від пониження й біди. Скільки-то мужчин було б на його місці поступило інакше! Стільки-то мужчин було б кинуло в такій тривожній хви­лині свою любку! Він рішучий, лицар, престол готов стра­тити — її не покине.

На її обличчі усмішка.

— Що там тепер в Галичі? — сміється.— О, там десь здивування, як побачили, що нас уже нема. О, тепер вони щиро хотіли б нас завернути, але почекайте ще, ми верне­мось до вас. Спалити попадю забажали і, певно, були б це зробили, коли б ця попадя та не мала свого коханого Воло­димирка,— шепоче Марія князеві.— 3 нічим вертається те­пер боярин Костянтин Сірославич з города.

— Хотіли палити, як довго ми були в Галичі,— промовив наємний князь Святополк. Його разив веселий сміх попаді.— Хотіли палити, але довідалися, що ми втекли, й напевно кажуть: "Слава тобі, Боже, забралися самі. А потім — як завжди в таких випадках — стануть грабити. Зачнуть від княжих пивниць. Княжий стільник хоробро боронить княжі пивниці, як найліпший воєвода боронить княжий город, та дарма, його проженуть, замки розіб’ють і найліпші вина не дочекаються приїзду князя. Не раз ти, княже, жалував нам тих найліпших вин. Сьогодні це дороге вино п’ють слуги, розливають, гостяться.

— O ні, брате,— перебив князь,— і про це я заздалегідь подумав. Тиждень перед нашим від’їздом казав я певним, вірним слугам вночі в пивницях бочки закопати. Земля втовчена й вигладжена, що й чорт не спізнає. Слуг, що закопували, взяв зі собою, щоб не зрадили.

— А ті прийшли, є місце, а бочок нема. Де ж боч­ки? Вгору не полетіли, а тільки хіба сховалися в зем­лю. Але де саме в землю? Тоді якийсь бувалець крикне вголос: "Води давай, вода знайде нам скарб укритий". При­несли воду, налляли, тут вода стоїть, у землю не вся-.кає, налляли там — всякла вода.— Копаймо, браття, там є^скарб! — Ой, брате,— сміявся наємний князь,— пив я вже не раз таке вино, сховане глибоко, що його вода найшла.

...Ось знов верхи. При заході сонця підіймається вгору довгий ряд навантаженйх коней та людей побіля них. Ступінь за ступенем підіймається похід вгору, кцдаючи хребтом гори довгі тіні, що, як фантастичні постаті, манд­рують теж вгору, через дерева, скали й пропасті, тут вко­рочені, там знов видовжені.

— Над чим задумалася, серденько?

— Думаю, які то великі жертви приносиш ти для мене, і страх мене огортає, чи буду в силі за них тобі відплатити. І ще які жертви в прийдешності ти. будеш мусити принести задля мене. Bip мені, за все хочу тобі відплатитися, хочу бути завжди доброю, завжди ласкавого, завжди любити тебе дуже, дуже, дуже. Боюся однак, що може прийти хвилина, що, може, колись візьмеш важки й на одну терезку поставиш свою журбу через мене, свої клопоти і втрати, на другу знов мене. Униз піде терезка...

— Чия?

— Моя!

Успокоював, щоб не тривожилася даром. Небезпека вже промайнула, більш не вернеться. По кількох тижнях будуть вертатися тією самою доріжкою з великими угорськими військами, спочинуть під тим самісіньким деревом — і ось тоді пригадає їй нинішню розмову. Чого ж тривожиться?! Вернуться з великою силою, й під їх ногами будуть витися одверті й скриті вороги.

— Скажи, чи може бути що більш величного, що милішого, як мати силу, знищити ворогів і свою волю поста­вити законом?! До того ще й людину мати, про яку знаємо, що любить нас, готова й життя за нас віддати. Більшого щастя понад це нема на божому світі, більшого щастя ніхто з людей не дістане.

... — Де ж той монастир, що їдемо до нього? — питають стрільці.

— За горами,— каже князь.

І їдуть дальше, мовчки.

... З’їздили вниз і знов догори. Марії здавалося, що це її дотеперішнє життя — завжди в трудах, в журбі, в недостат­ках. Недавно заблисло щастя. Якось дивно, як би в казці пізнала князя, що щиро покохав її. Недовго тривало щастя, як знов журба, тривога.

Коні видряпувалися наверх, з другого боку повівав сту- дений вітер. Але який чудовий краєвид! Мала вражіння, що птицею злетіла на ті гори, у її ніг як поорані ниви-верхи. Долом шумлять ліси, ледви видніють людські оселі. Упоєна радощами висот і красою гір мріяла Марія:

— А може, це моє життя? Завжди на висотах, побіля князя, завжди над усіми.

Коли часом розбивали шатра на пригорі, у стін вічно зелених, вічно пахучих смерек, клалися на пахучі трави, вдивлялася в синяву неба, у вічно мандруючі хмари й шеп­тала:

— Володку, коли вернемо в Галич і ти покориш під ноги своїх ворогів, скажеш для мене змалювати одну кімнату, як це синє небо, без одної хмаринки, завжди погідне, безмеж­не, величаве. Ні, не хочу, не скажеш, бо змальоване не дорівнює цьому ось тут, тільки його образить. Як тут вели­чаво! Коли б не ти, я й не бачила б ніколи цієї краси. Як високо несеться тут думка, здається, прямо до Бога, хоч і то ні, я й не в силі того всього словами висказати, того, що відчуває тут душа. Як дуже я тебе люблю!

Коли ж у часі подорожі падала мряка на верхи, що годі було видіти дорогу чи там стежку перед собою, сміялася сердечно:

— Володку, я тебе не бачу.

— Я тут.

— Боюся, ходи до мене.

Коли ж підходив до неї, обнімала його гаряче:

— Ось тут нас ніхто не бачить. Це Господь зіслав таку мряку, щоб я тебе могла обняти.

А розвіяв вітер мряку, й сонце знов сяло на синьому небі, а долом від пропастей між горами каблуком через небо до верхів по другому боці гір розсміялася веселка. Марія диви­лася на неї й тішилася, як мала дитина. По громах, дощах та бурях усміхнена веселка що іншого віщувала, як не красу, світлу прийдешність — світлу й приманчиву?! Угорський ко­роль дасть допомогу, за одним ударом розіб’ють ворогів, а дальше — життя, повне розкошів, повне щастя та щирого кохання.

А вночі? Яка краса на горах, на верхах! На небі мі­сяць вповні й жодної хмаринки, всі верхи видніють як удень. А глянеш вділ, між деревами срібні довгі намиста, це потоки, в плесах яких відбився сріблом місяць. Довкруги тиша, все спить, а тільки цвіркуни цвіркають безнастанно десь у траві. їх голос посеред тиші голосний, дзвінкий.

— Володку, яка тут краса. Якби не ти, мій коханий, ніколи б не почула я дзвінкого голосу цвіркуна на вершку гори, ніколи й не бачила б нічних див ось тут.

Або розпалювали ватру під високими смереками, щоб відстрашити дикого звіра. Ясна полумінь бігла швидко вверх по галузках. скорозапальної смереки, свистала, тішилася, тріскотом виявляла свою радість, а потім, освітивши все до­вкруги й кинувши довгі тіні дерев, людей та коней, кидала кусники розжарених галузок та шпильок і жовтими, лиску­чими комахами й мотилями несла їх вгору, до неба. Що за краса! Коли Марія дивилася на цей танець іскор, на лет ясної полуміні та слухала дивного шуму, її огортала така радість, така втіха, що зачинала співати пісню і з радощів танцювала, вимахуючи руками до ясного неба, до вогню.

... — Де ж той монастир, що їдемо до нього?

— За горами, на угорських долах.

1 їдуть мовчки дальше.

VIII

— Батьку, вставай! — будив малий юнак боярина Кос­тянтина Сірославича, що спав під лісом.— Батьку цієї ночі втік князь із Галича з відьмою і з ним його бояри й грид- ники. Син боярина Романа казав вам зараз вертатися в Га­лич, на вас там всі чекають, не знають, що робити.

Боярин вже стояв на ногах. Побудилися й отроки, що спали з ним.

Сонце ще не сходило, але червона заграва вже закрива­вила небо від сходу. Боярин промив росою очі, звернувся до сходу й шептав:

— Слава тобі, Боже, що ми позбулися відьми. Та ще охорони нас, Боже, від всіх її наслань на нас, на наш скот і нашу цілу землю. Дай, Боже, щоб вона пропала за сімома горами, за сімома ріками, за безвістьми, за скалами й за багнами, де кури не піють, а люди не ходять.

На коні — і вже їхали. Коли сонце вже виглянуло — велике та червоне — із-за обрію, боярин доїздив до перших хат пригорода. При вулиці стояли вже люди, розмовляючи, й по їх обличчях, по їх поведінці було видно, що щось дивного, незвичайного сталося в городі. Коли боярин Костян­тин Сірославич над’їздив, віддавали йому доземний поклін..Боярин ставав почувати вагу своєї особи.

Що дальше було робити? Це було ясне, виразно бачив боярин — так виразно, як два і два є чотири,— князь утік, оставляючи опорожнений престол. Влада тепер на вулиці, він, боярин Костянтин Сірославич, її бере й передає новому князеві, якого сам покличе.

Ось таке думаючи, й доїхав до- свойого дому, тут вже чекали на нього бояри з його роду та його сторонники. Післав окличників по пригородах, щоб зараз сходилися люди в город на раду. Сам пішов тим часом перебратися; ночував у лісі. По хвилинці вийшов вже прибраний, сказано — пер­ший боярин Галича. Довга мережана сорочка прикрашувала його тіло, з-під сорочки виставали червоні штани, а сорочка була перепоясана широким ременем, кованим золотом. Сини підвели коня, не того, на якому вернувся з лісу, а гарного, осідланого, великого, вороного.

В пригородах трубили труби.

Боярин вже сидів на коні, окружений іншими боярами й слугами, і вже був би виїхав із свого двора, як щойно тоді пригадав собі найважливіше. Як то часто в житті найважніші річи готов чоловік забути.

— Був би забув! Ану ж вона по правді була відьма, то найперше дух відьми треба викурити з города, треба там спалити й її подобу, а то буде ще мститися. Сину Іване, їдь швидко до Долішнього Петра.

По недовгій хвилинці пришкандибав малий чоловік, хро­мав на ліву ногу, його живі очі під довгими рясними віями бігали швиденько сюди й туди.

— Знаєш, Петре, що відьма була опутала князя і що цієї ночі втекла разом з ним. Зроби, щоб більше не шкодила, до нас не вернулася.

— Найліпше було б її саму спалити.

— Мудрагелю, це знаємо самі.

^,— Не можна її самої спалити, то спалимо її подобу, а Божа кара її не мине. І ще одно треба тут зробити: відьма і мерлець завжди вертаються тією самою дорогою, якою ви­йшли. 1 княжа відьма — де б вона тепер не була — схоче повернутися в Галич тією самісінькою дорогою, якою вийшла з Галича. Дорогу перекопаємо, отже, глибоким ровом, поста­вимо високий тин, а ще й хрест, а ще й тризуб закопаємо. Живий чоловік об’їде полем рів і тин, відьма і мерлець мусять завернутися.

Під городом чекало вже багацько бояр та людей, як перед кількома днями, коли думали палити відьму. Але що здиву­вало боярина — це то, що городові ворота були замкнені, а мости піднесені високо вгору. Замкнені ворота немало вра­зили боярина, пригадалася хвилина з-перед кількох днів, так само стояв перед замкненим городом. Тоді був князь, але хто це нині поважився перед ним замкнути город?! Щось це не добром віщувало.

— Гей, хто там, відчиняй ворота!

На високих заборолах виступив, як перед кількома днями, старий печатник отець Василій. Його постать відбивала ма­льовничо на тлі синього неба, освітлена раннім сонцем.

— Боярине Костянтине Сірославичу, то ти такий боярин, хочеш зайти в город і тут господарювати, як князя нема • дома?! Князь виїхав, наказав нікого не впускати в город, доки не повернеться. Цього тримаюся. Князь вернеться за пару днів, тоді заходи, боярине.

— Князь кинув нас.

— Не кинув, а верне через пару днів.

— Пускай, відчиняй ворота!

— Не пущу! — відповів коротко княжий печатник і спо­кійно сперся на заборола, дивлячись на товпу.

Ще щось відповів боярин Костянтин Сірославич, але його ділам та його словам бракувало нині розгону. Здавалося, що він почувався, як пес на чужому обійстю.

— Браття! — промовив боярин до зібраних.— Браття, я хотів, щоб ми в’їхали в город і там спалили й закляли відьму, що опанувала князя нашого, жадна нашої крові і війни й пожеж, а тепер виманила його в місячну ніч, щоб вернутися з угорським військом на наші голови. Але бачите, княжий пе­чатник важиться нас не впустити. Хай йому буде, нині не зайдемо в княжий двір, то зайдемо через кілька днів з но­вим князем. Не довго їм вже панувати. Петре Долішній, де ти?

Виступив Петро Долішній, в руках тримав на довгому патиці солом’яну ляльку, одягнену в жіночу сорочку. На голові мала та лялька подерту червону хустину. Вгору підійняв Петро солом’яну куклу й вимахував нею на всі боки. Голосний сміх залунав із усіх боків. Петро понизив солом’яну постать вниз, вбив кіл в землю, відступив пару ступенів назад і голосно спитав:

— Маро, ти хто?

Мара мовчала.

— Маро, проклята маро, відьмо. Я Петро Долішній, син Івана, маю силу заклинати мерців, потопельників, відьом й відьмаків, щоб по світі не ходили, людям пакостей не чини­ли. Питаю, заклцнаю тебе вдруге: маро, ти хто?

Мара мовчала.

— Утретє тебе заклинаю, скажи, маро, хто ти? Та не думай, що обманиш мене. Ще раз питаю, вже потрете, маро, ти хто?

— Марина, відьма, попадя! — понеслося понад голови зібраних, і всіх огорнув страх, що відьма сама відповіла.

— Я знав це! — крикнув люто Петро, й уста його ви­кривилися.— Марино, відьмо, на селі молоко відбирала ти, наводила бурю на поля людей, кинула чоловіка, князя опа­нувала. В’їлася в серце й проти нас підбила господина. Вчора в місячну ніч втекла ти з князем по чуже військо, щоб нова війна, нові пожежі й смерть косили нас усіх і наших дітей неповинних. Крові хочеш пити, жадна пожежі, жадна танцю на обдертих трупах. Заклинаю тебе оцим: пропадь за темні гори, за непроходимі ліси, де кури не піють, де люди не хо­дять. де звірі не виють, ні птиці не літають. Пропадай, пропадай!

Йому подали розжарене вугля, вложив його в довге пере­весло соломи й швидко став ним крутити вколо. Зайнялося ясним полум’ям.

— Пропадай, пропадай, пропадай! — кричав Петро й підложив вогонь під відьму. Спалахнула солома й сорочка, й червона хустка.

— Хай так згорять твої ноги, твоє черево, твоя утроба і твої ноги, і голова твоя, і твоє серце, й ти ціла! Амінь!

IX

Коли вогонь згорів, промовив до зібраних боярин Костян­тин Сірославич:

— Князь Володимир утік. Утік перед правдою, законом, Тепер ми вільні, нового глядимо князя. А тим новим кня­зем може бути тілький хоробрий князь Волині, князь Ро­ман. До нього-таки зараз висилаймо послів, щоб зайняв наш город, укріпив його і щоб відважно стали ми до бою проти угрина й до бою проти зрадника-князя, що з чужинцями нападе на нас.

Скінчив. В часі його промови його сторонники, його рід, його люди кричали в одно:

— Ганьба князеві Володимирові!

— Ми хочемо князя Романа!

— Ганьба попаді!

— Ми хочемо князя Романа!

Але одночасно з тим почув боярин на свою дивовижу й оклики, яких ніяк не сподівався. Чувся на вершку сили й слави, а тут стали кричати:

— Не хочемо війни!

— Вертає наш законний князь Володимир!

Ці оклики бентежили боярина Костянтина Сірославича. Коли перед кількома днями привів сюди своїх людей і свій рід палити попадю, тоді всі були за ним. Був певний, що й нині, коли князь утік, знову всі стануть по його боці й без надуми покличуть на престол князя Романа та однодільно стануть в бій проти того, що соромно втік. Та ні, той, що втік, здобував собі тепер прихильність.

Чи це з подиву для його великого кохання, що аж княжий престол кинув, а не віддав на ганьбу й на смерть тієї, яку так щиро покохав?!

Чи це, може, із страху, бо сподівалися, що князь швидко верне й розплатиться з ворогами?! Ніхто ж не хотів бути ворогом розгніваного князя та ще в хвилині, як він вер­тається з чужим військом приборкати неслухняних, збунто­ваних.

Чи це, може, тому, що завидували бояринові Костянти­нові Сірославичеві, що здобуде силу й власть при новому князеві?!

Досить, що боярин говорив, а противні оклики, а непри­хильні слова з-поміж зібраних на площі і із городових стін уливнлм дощем падали на його вогонь та гасили. Його слово не вціляло до усіх сердець, не поривало їх з собою до буй­ного лету. Навпаки. Ось що тільки скінчив боярин, як у сідлі піднявся інший боярин — називався Петро Горобець — і так промовив:

— Брате Костянтине Сірославичу! Я завжди уважав тебе розумним, мудрим чоловіком, а нині бачу, що я помилився.

І в тому тоні вій дальше говорив, короткими реченнями, без широких фраз, без пафосу, усміхнений. Тут і там з його слова пробивався дотеп, то знов їдка стріла. Говорив з усміхом, промовляючи до душі, до переконання. Його про­мова була, як приски води, що змиває поволі, але послідовно піскові лави. Боярин не був в Галичі, коли це все сталося, вернувся щойно нині в ночі.

...Коли хочеш залюблених тісно злучити із собою, висту­пай проти них, розбивай їх зв’язь. 1 ти, брате Костянтине Сірославичу, хотів, видно, злучити ще сильніше князя й попадю, тому й зачав війну.

...Не завжди, коли чоловік робить якесь діло, по правді робить діло. Пощо було мішатися у не свої справи?!

...Уважав я тебе розумним, що знаєш тайни людської душі. А ти йдеш до князя з цілим Галичем, кричиш: "Княже, давай свою любку на вогонь".— А ти, брате віддав би свою любку чи свою жінку на вогонь?! Хотів ти її спалити — спали, як спалено Настасю. Спали, зроби діло, а не кричи, не говори багацько наперед, не йди-до князя й не кажи як мала дитина: "Княже, давай любку на вогонь".

— Правда! Правда! Попадю треба було спалити без кри­ку, без гамору, не йти було до князя. Правда! Правда! — кричали не тільки сторонники боярина Горобця, але й не­давні сторонники боярина Костянтина Сірославйча.

— Справа програна, князь роздразнений,— продовжував боярин.— Що ж тепер далі? Скажи, брате, ти по правді хочеш, щоб через попадю ми війну зачали?! По правді хо­чеш ти, щоб через попадю ми, галичани, й наші діти йшли в бій, на тоці життя клали? Цього ти хочеш?! Ні, це бо­жевілля.

— Браття! — говорив знов до всіх.— Не слухайте боярина Костянтина Сірославича, бо в свойому засліпленні, в своїй ненависті до нашого князя він міру перейшов, уже й тепер хоче завести нас всіх у велику біду, нещастя, в погубну війну. Хай Бог Всевишній від того нас боронить, щоб ми кликали чужого князя, віддавали йому город, війну зачина­ли. Верне князь — хай ті його бояться, що проти нього виступали. Я не виступав, нічого мені й боятися, а таких, як я, ось тут сотки. Гей! Обізвіться ті, що не боїтеся нашого князя.

— Не боїмося! Не боїмося! — гуділо віче.

— Не бійтеся! — повторив і боярин Горобець.— Не маєте чого боятися, тому й не кличте чужого князя. А боїться нашого князя боярин Костянтин Сірославич, то хай щезне на той час, коли повернеться князь. Потому зм’якне серце князя, ми вговоримо князя, і я певний, що пізніше й то­бі, боярине Костянтине Сірославичу, не спаде волос з го­лови.

Його розумне слово знаходило відгомін в душах. Багаць­ко з тих, що недавно ось тут кричали, що хотять спалити попадю-відьму, що недавно хотіли бачити й пониження князя, нині приходили до переконання, що правду гово­рить боярин Горобець, вони ж дурне робили. Через попадю мали б вони війну зачинати?! Це ж по правді було бо­жевілля. Князь, вернеться з чужим військом. Ще вчора при- явного князя вони так не боялися, нині неприявний наво­див на них страх, а його поворот увиджувався їм, як смерть та пожежі.

— Не хочемо чужого князя! — піднялися оклики.

— Старий закон потопчете! Стару боярську честь знівечите й попаді ноги будете цілувати враз із боярином Горобцем! — кричав боярин Костянтин Сірославич.

— Дурне зробив ти, що не вборонив закону й не спалив попаді, а ходив до князя й говорив про це наперед. Тепер втікай!

— Попаді ноги будете лизати! А осмілений князь і ваші жінки буде забирати!

— Втікай, втікай, бо й сам ще згинеш на вогні!

Побачив боярин Костянтин Сірославич, що тут зачалися сварки і шкода говорити, бо й не переконати противників, і каже до своїх:

— Здуріли люди. їдьмо в мій двір, там порадимося, а що ми зробимо, те й буде.

X

Боярин Костянтин Сірославич виїхав із своїми із зібрання й з’їздив вниз до себе в пригород. їхав задуманий.

— Війна — хай буде й війна, коли не можна інакше. Виступати проти попаді зачав 'за боярську честь, за повагу князя, за давній звичай, що жінка має бути вірна чоловікові. А буде війна з того, хай буде!

Заїхали в двір, не розсідлували коней. Як перед тижнем казав боярин синам сторожити, замкнути ворота, а сам увійшов з найближчими у хату.

— Час нарад і вагань вже минувся, тепер час ділання і чинів! — говорив.— Князь утік, княжий престол вільний, самі вибираємо князя, кого хочемо. Найліпшим буде волин­ський князь Роман. Хочу ще нині, таки зараз, зібравши статочних та поважних з-поміж бояр та людей, вислати по князя Романа. Це таки зараз зробимо. Час наглить до діл. Заки вернеться князь Володимир з уграми, князь Роман хай буде вже тут, з ним укріпимо город, щоб гідно й переможно поставити опір та ще й прогнати напасників. Отже, таки зараз по нового князя. Поїде тридцять бояр і хоч двадцять людей, до того півсотні стрільців для почесті й оборони.

Вже вислали людей, що мали зібрати ціле посольство і стрільців. Боярин Костянтин Сірославич продовжав своє сло­во, дальші накази. Посли поїдуть по князя, а тим часом треба в Галичі і в цілому князівстві збирати війська. Це діло мав перевести боярин Роман. Город, в якому сидів старий печатник, не мали поки що зачіпати. Як буде зібране військо й прийде новий князь, сам город піддасться під їх власть.

Наради зближалися до кінця, як між зібраними з’явився піп Іван.

— Послухайте й мене. Одно посольство — до князя Ро­мана, друге мусимо вислати таки зараз до угорського коро­ля. Подумайте тільки, піде до угрина князь Володимир про­сити допомоги проти нас, а ми теж станемо в короля й промовимо слово, правдиве, щире, необлудне. Скажемо, що цей князь чужоложник, його прогнали з його землі, й ніхто вже більш не хоче його бачити князем. Попросимо: королю, ти ж знаєш, що це закон, верни, отже, забрану жінку чо­ловікові, князя тримай в себе чи дай в монастир, хай там спасає свою душу. Я певний в тому, що король, християнин, побачивши, де правда, а де лож, обман і чужоложство, не тільки що князеві помочі не дасть, а ще й затримає його. До короля поїду я, хто їде враз зі мною? Поїду-таки нині, на спочинках обмину князя і скорше буду в короля.

Думка сподобалася, не було часу над нею основно наду­матися.

— І жінку привезу.

— І жити будеш з нею?

— Віддам вам відьму на вогонь.

Вечором того дня виїздили два посольства з Галича. А під княжим городом стояв боярин Горобець із гуртом бояр. На високих заборолах появився, як рано, княжий печатник отець Василій.

— Отче Василію, спусти зводжені мости, до тебе йде­мо! — крикнув боярин.— Пішли в ліс, а там багацько дров.

Спущено мости, й боярин Горобець щез враз із своїми в городових воротах.

Сонце заходило, й на небо виходила темна ніч.

XI

Боярин Костянтин Сірославич збирав завзято війська. Гінців післав по всіх більших та менших городах Галицького князівства, щоб представили, що сталося в Галичі, звернули увагу, яка небезпека тепер грозить із сторони угрів, та щоб кликали всіх спосібних носити зброю під Галич. Сюди прийде небаром зі своїм військом волинський князь Роман.

Гінців розіслали. Боярин приблизно обчислив сили, які приведуть, але вже вкоротці побачив, що його обчислення були дуже непевні. Одні гінці верталися голіруч, інші при­водили дуже мало стрільців, деякі й зовсім не верталися. Показувалося, що чим дальше від Галича, тим більш чужа була всім справа з попадею, 3 деяких городів приходили в Галич посли із зазивами, щоб не роз’ятрювати ще більше рани — навпаки, щоб догодити боярина Костянтина Сірославича з князем Володимиром. Попадя?! Невже ж через неї війна може бути?! Закон, старий закон?

Але боярин стояв на своїм.

— Щоб була правда — не сміємо терпіти!

Одно його тривожило: князь Роман ще не прийшов, а з другого боку хтось розширяв по Галичі й цілому князівстві уперто вісті, що угорські війська враз із князем Володимиром вже перейшли через Карпати, ось-ось вже в Галичі. Боярин знав, що це неможливе, знав, що князь Володимир мав перед собою довгу дорогу, але це знав він, це він міг критично розібрати діло, галицьке суспільство вірило у всі найбільш дивовижні вісті. Воно вірило в швидкий поворот князя Воло­димира, вірило й чекало його нетерпляче.

Вкінці з’явився князь Роман. Врадувався, утішався ним боярин Костянтин Сірославич, хоч були речі, що його й засумували. Велику надію покладав на цього князя, надіявся, що цей князь приведе зі собою військо, яке буде в силі ставити князеві Володимирові опір. Князь привів, од­нак, зі собою мало війська, раз тому, що спішився, щоб якнайскорше станути в Галичі, крім того, думав, що кли­чуть його галичани — значить, мають військо. Ось так надіялася одна сторона на другу, й обидві разом до бою не були готові.

Будилася ще одна надія, будилася з бажання: може, угор­ський король не вислухає князя Володимира й помочі не дасть. Пішов же ж піп, попова правда, й напевно король помочі не дасть. І тепер стала Галичем облітати певна, до­стовірна, з першого, певного, джерела взята вістка, що угор­ський король ув’язнив галицького князя, відьму віддав попові й піп із жінкою вертається у Галич. Війни напевно вже не буде. Попові вернув король жінку, й небаром верне піп із жінкою, віддасть її боярам, і ті спалять відьму на середині княжого двора. І скінчено, переможно скінчено усе. O Гос­поди, щоб так воно сталося!

Крім волинської дружини мав князь Роман ще й частину белзької. Коли перед волинським князем станули галицькі посли й жадали, щоб у ту мить ішов зайняти галицький престол і боронив його перед уграми, в князя Романа був тоді саме гостем його брат Всеволод, князь Белза.

— Брате! — каже князь Роман.— Бачиш, по мене прий­шли галичани, йду обняти галицький престол⁵, а цей, воло- димирський, даю тобі. Даш мені за це сотню чи дві їздців —. і між нами скінчена лічба.

— А як із Галича тебе, брате, виб’є Володимир з угри- ном?! Ти вернеш серед ночі й крикнеш до мене: "Віддавай престол!" Непевний кінець кожної війни.

— Не виб’є, просять же ж галичани всі, у них сила, а коли до тієї сили додам ще й свою силу, не в силі побідити нас ні угрин, ні Володимир. А втім, не звик я вертатися назад, навпаки, звик палити мости за собою. Давай їздців, бо вельми мені спішно. Престол — сказав я раз — тобі полишаю.

— І заприсягнеш волинський престол на мене?

— Присягну.

— Присягай!

...В княжих воротах галицького замку товпилися галича­ни, волинці й белзька дружина. Посередині двору горіли вогні, при них печено волів, свиней. Боярин Костянтин Сірославич казав із княжих стаєн вивести щонайгучніших волів і щонайгучніших свиней й різати й пекти боярам та людям на їду та втіху. Княжі пекарні пекли як день, так ніч, з пивниць виточувано бочки вина та свіжозвареного пива. Це стільник Іванцьо наварив багацько пива, щоб було чим вітати князя Володимира та його гостей-угрів. Тепер ходив Іванцьо поміж непрошеними гістьми, в душі їх кляв, та словом їх припрошував:

— Пийте, пийте, любі, на щастя на здоровля.

Музики грали. Хоч робучий день, і ясне сонечко і вчо­рашній дощ манили робучі руки в зелене поле, на зелені весняні ниви, та ще більш манило глянути на нового князя і його військо, ще більш манили печені воли й свині й боклаги меду, пива та вина. А найбільш манила весела пісня, що неслася на ввесь Галич з двора княжого замку.

При столах під деревами або таки й на голій землі ба­вилися гості. Боярин Костянтин Сірославич ходив вдоволе­ний між ними, позакладав руки за золотом вибиваний пояс і підсміхався. Часом приставав при столах та зачинав ро­змову.

— Як це красно, як це гарно, як це любо, браття! — говорив.— Ось при одному столі сидять волинці й белзці, й галичани, аж любо глянути, як діти одної мами зійшлися при забаві та веселості. Не потребую й казати, що якби тут був той бабій зі своєю відьмою, то не було б тієї веселості, тієї щирості й тієї радості. А ще якби він привів зі собою у грина і відьму!..

— Це правда, правда! — потакують йому з усіх боків. Деякі підлещують бояринові й питаються:

— А хто ж зробив нам оце, як не ти, боярине? Це твоя заслуга, за це тобі й честь.

— Не я, не я. А це заслуга нашого нового князя, що не погордив нами, а прийшов до нас. За це й мусимо його підтримувати всіма силами. Якби що до чого, то і в бою мусимо його підтримати, сильно підтримати.

— Не говори, боярине, про бій, бою не буде вже жадного. Піп поїхав за князем, я бачив сам на власні очі це. На світі ж є справедливість, правда. Король мусить вернути попові його жінку, князя ж в монастир. І кінець. Кінець! Ну, де ж тут яка війна?! Пощо ж нас страшиш, боярине?..

— Розумний чоловік завжди готовиться на найгірше! — відповідав боярин Костянтин Сірославич.— І ми мусимо бути й на найгірше готові.

При іншому гуртку вихвалював знов боярин, який ввічливий, приступний, розумний новий князь. А потім якось непомітно сходив на відьму, її ворожіння, насилання не­щастя — він сам зачинав тепер в них вірити...

XII

Коли боярин Костянтин Сірославич вертав у княжі тере­ми, заставав там князя Романа з галицькими передовими боярами. Боярин входив у тереми і знов зачинав свою бесіду:

— Як це красно, як це любо, що бачу ось тут нашого князя в товаристві — кого б то?! З одного боку княжий печатник отець Василій, а з другого — боярин Горобець! "Тільки по мойому трупі зайдете ви в город!" — казав мені недавно наш любий печатник. А ми ввійшли у город, і не по трупі отця печатника, бо ось він живий, веселий між нами. Життя сильніше слів. Недавно грозив, тепер сів з тобою, княже, до розмови, й я певний, що вже змінив свою думку, й коли б так — не гіричком кажучи — завтра при­йшло що до чого, то певний я, що він з нами в одному ряді піде в бій.

— Ні, того я нікому не обіцяв! — відповів княжий печат­ник, отець Василій.— Навпаки, я зобов’язався князеві Воло­димирові берегти його город.

— А як твій славний князь не вернеться?! — спитав боярин Костянтин Сірославич.— Що тоді?

— Тоді й побачимо! — відповідав отець Василій.

— Ви обидва засліплені — ти, отче печатнику, і ти, боярине Горобче! — говорив князь Роман.— Так чи сяк, вам уже не тішитися своїм князем Володимиром. Дивіться, тут тільки два виходи можливі: угрин не дасть допомоги або дасть. Не дасть, так цей князь піде скитатися по чужих землях, як багацько інших, що їх викинула рідна земля й вони вже ніколи не в силі до неї повернути. Але ви кажете, що угрин дасть допомогу, хай буде, що вернеться князь Володимир, здобуде Галич. Але тоді Галич стане угрів, не ваш, не наш. Боюся говорити, щоб моє слово не підхопив чорт і не перемінив у правду. Дивіться, прийшов угрин, і ви зі своїм князем попадете в рабство. Чужа сила опреться на ваші карки, а щоб не сміли повстати проти неї, кайданами зв’яже ваші руки, голодом, погордою, тривогою смерті й знущанням прожене ваші душі із колись відважного серця в боязливу п’яту, що станете скорі до утечі, повільні, ліниві до бою, боротьби.

— Не дамося! Бій підіймемо проти угрина! — вдарив кулаком об стіл боярин Горобець.

— Ви бій проти нього аж тоді, як він уже буде тут, в городі?! Чому ж вам бою не зачати, як він ще далеко, як ви ще не змучені, ще не розбиті, як ще цей город і уся земля в руках ваших?! Кажіть, розумні, чому той бій вам відкладати, тим більш як нині я ось тут. Кажіть. Як нині город у ваших ще руках, кажіть!

- Вони мовчали, він далі говорив:

— Кажіть, хто заплатить за похід, за виправу угорського короля — як не ви?! Не схочете добровільно? Із вашого поту, з ваших рук видушить він, сам собі видушить, ним самим означену заплату. Всі доходи забере від вас, бо ж за заведення ладу завжди платить той, кому накинули той лад. З угорським королем прийде багацько легкарів, череванів, що живуть тільки з праці й труду інших, багацько од- чайдухів, ласих почестей і слави. Хто ж наповнить золотом їх руки, як не ви?! З королем прийде багацько ласих на вже готові будинки, вже випашений скот, вже зорану й засіяну землю, вже готові, до дому звезені плоди. Хто дасть їм це все? Скажете, що добровільно ніхто не дасть їм того. Правда, тому самі собі заберуть. Підете на скаргу?! Чей не до князя, що не буде мати сили вернути вам пограбленого. А втім, чи я в силі змалювати все горе, всю недолю, що чорною хмарою на вас гряне, а ви не бачите, певні, що, мовляв, не дамося, бій підіймемо! О, не складайте надій на завтра, ще нині мечі в руки, а голови вгору — й до бою за волю, за свободу, бо завтра вже пізно. Вже багацько боїв вели сини галицької- землі проти угрів, з тих боїв завжди виходили переможцями. 1 нині вірмо в нашу перемогу, тільки голови вгору, а мечі до рук!

Вони ще мовчали, як би це слово не до них було ска­зане.

— Це я вам сказав, а ви думайте. До чого додумаєтеся, скажете мені. Одно скажу відверто, на вас дивитися не буду, а сам зачинаю бій, вбороню Галич, князем його стану без вашої волі, а то й проти неї. Вбороню Галйч, князем його стану, але між друзів вас я не влічу.

Ось так переконував, загравав. Переговоривши з боярами в золотоверхих теремах, виходив на подвір’я між народ. За­кликав всіх до бою проти угрина, йому відповідали, що всі підуть за Галич, за нього в бій з головами, піднесеними вгору, а мечами в руках.

Але серед того піднесеного настрою між приявними стали тут і там шептати. Вже не слухали князя, а свої голови звертали на високі заборола. На заборолах стояла гурма га­лицьких бояр і кричала в діл:

— У Вістовій горять віхи, знаки, що йде велике військо від угорських гір!

Ця вістка умить надала інше обличчя зібранню. Сторон­ники князя Володимира, переконавшися, що справді від Вістови горять віхи й дають знаки, що йде велике військо, ставали відважними, зачіпливими. Своєї радості не були в силі скрити в глибині душі, а кричали на все зібрання:

— Вертається князь Володимир!

— Вертається з допомогою!

— Гляди, вертає князь, ти втікай, поки час!

— Попадчуку проклятий! Грішнику, що підпираєш безза­коніе!

— Ні не про попадю, ні не про закон тут річ, а за сіль, за грубе пузо Костянтина Сірославича. Як довго він мав сіль, так довго й попадя була добра. Хотів він попадю на вогонь, тепер його погріємо трошки.

Почервонілий від злості боярин щось відповідав, кричав, але його ніхто вже не слухав. Князь Роман хотів опанувати положення й завести лад. Щоб його бачили, сів на коня, вгору підняв високо металевий щит і бив по ньому лезом меча, як у дзвін дзвонив. І кричав. Було чути тільки одно його слово:

— Браття!

Крик, сварка товпи заглушували його. Голос князя літав, як сокіл перед бурею, низом звивалися ластівки, вище літали воробці, ще вище летіли голуби, найвище над усіма сокіл — так і його голос літав над усіма.

З високих заборол повторяли однаково:

— Горять віхи! Від гір іде велике військо!

Князь кричав:

— Іде велике, вороже військо, щоб вам усім наложити тяжке ярмо! Готуйтеся до бою за честь за волю, за свободу! За честь, за волю, за свободу!

XIII

Зійшло з гір і вже на галицьких полях, на швидких конях швидке угорське військо походує.

Швидко, щоб, як громова хмара, налетіти на Галич. Швидко — бо вістка йде, що на галицькому престолі засів Роман, князь Волині. Швидко, щоб не дати йому часу вкорінитися, зібрати війська, вляти в душі завзяття. Швидко, як громова хмара, щоб люди не мали часу думати, розва­жити.

Вже під Галичем.

В городі й перед городом чекає народ князя привітати. Бояри, люди з хлібом, сіллю, малі діти несуть вінці пахучого квіття.

Від гір на високих конях їздці, галицьких бояр, людей — набік, дітей, жінок — набік. Ідуть полки за полками, займа­ють галицький город.

— Де наш князь?

В кінці й князь із дружиною. І Марія на білому коні. І король з ними.

— Слава! Слава! Слава! — несеться з тисячі грудей.

— J Марина з нашого села з ними. Проклята попадя. Ти видів?!

— Слава! Слава! Слава!

І Марія вернулася в Галич.

Її вроджена інтелігенція і розум дозволяли їй дуже скоро пристосуватися до життя на княжому дворі, тепер, коли во­на побула ще й на королівському дворі, її поведінка була як вродженої княгині. Не тільки одна чисто зверхня по­ведінка, але й спосіб думання ставав жадний володіння, жадний видавати накази, брати за них відповідальність — поправді княжити.

Кого мала тепер боятися? Хто міг тепер стати на її до­розі? Боярин Костянтин Сірославич утік з Галича з князем Романом, обидва й не важилися навіть станути до бою. Хто інший поважився б нині до бою станути проти неї? Але ні, вона не обманювала себе. В Галичі лишилися ще тайні при­хильники і друзі збунтованого боярина. В Галичі лишилася ще — немило було Марії думати про це — в Галичі лиши­лася жива пам’ять у всіх, що вона не вроджена княгиня, а таки проста попадя з Чешибісів. Як проклін, тягнулася за нею минувшина, тягнувся за нею низький рід. Яка свобідна, вільна була вона на королівському дворі в королівському Білгороді, де не знали, що вона недавня попадя. Як дуже це її путало, в’язало, як тільки вернулася в Галич. І ще, щоб ті Чешибіси були десь далеко від Галича, а то знали всі. Одно лікарство було тут: не думати про це. А щодо тайних ворогів, що в Галичі ще лишилися, то їх всіх треба якнайскорше й якнайгостріше покарати/ Покарати якнай- скорше й найгостріше — потім мав князь бути добрий, ла­скавий до усіх. Карати треба було в часі, як ще угри в Галичі, потому не одно на них буде можна зложити.

Князь, не був рішучий, думав поступити, як колись його батько поступив. Коли батькові спалили на його очах Настасю, він, діставши силу в свої руки, закусив зуби і мстився. Батькові спалили любку, йому ні. Коли князь ви- сказав ці думки Марії, відповіла:

— Як мене спалять, тоді й ти можеш вже простити во­рогам, мені тоді байдуже, але поки я ще жию, вибач. Про це говорила я з угорським королем, і він сказав мені: коли проти якого короля чи князя ворохобляться бояри, то ніколи тому, що був для них заострий, навпаки, надмірна лагідність і непорадність родять ворохобню. Нині хочеш знов своєю лагідністю додати смілості ворогам. Присіли нині в мишачі діри, страх забрав їм голос, безрушними зробив в тій боязні, в тому великому страху їх утримати! Коли ж ти пропустиш хвилину й не зітнеш пару голов, хвилинка вже не вернеть­ся! Пропустиш хвилинку, і завтра вже язики розв’яжуться, хребти їм стануть прямі, богатирські. Як можна піднести славну, велику побіду, не знищивши ворогів?! Послухай тільки стільника, хто наші пивниці розбивав, хто другом був боярина Костянтйна Сірославича, хто помагав йому і — хто лишився-таки в Галичі. Нині, в мишачій дірі, завтра вже левом на нас кинеться! І невже ж ти, княже, мене знов триматимеш у тривозі, серед ворогів, щоб непевна була я ні дня, ні години?! Невже ж я знов зриватися буду вночі, в страху, що хтось підлазить до моєї кімнати, щоб вхопити мене й повести на вогонь?!

Князь успокоював, він і не думав, щоб усім безкарно пустити всі провини, підозрілих мусить казати ув’язнити, а винних покарати. Але річ була не така проста, як здавалося. Ось прийшли 'угри, щоб помогти йому, але не може він сидіти вічно під опікою угрів, він мусить їх відправити, тоді треба йому опертися на своїх людях, на своїх боярах. Отже, тут була ціла штука, що вимагала від нього багацько розуму, багацько вміння жити з людьми. Ув’язнювати, карати треба було, але в міру, щоб не зразити собі бояр та людей. Його ціль тепер: погодитися з горожанами Галича, бо з ними він буде, з ними він мусить жити, з ними, а не з уграми, які тільки хвилево в Галичі.

Його становища не розуміла Марія, її огортав страх перед галичанами, вона не могла стерпіти, як побачила якого-не- будь боярина, в її очах вони всі були невірні, змовники. Князь мав знов свою журбу, свої підозріння. Його бачне око спостерегло, що угри не хотять, щоб між ними і боярами була згода, навпаки, старалися роз’ярити давні рани, обидві сторони якнайбільш розсварити.

В Галичі зачали ув’язнювати. Якби з-під землі знайшлися люди, що знали, де є вороги князя й вороги княгині. Де є вороги угрів. Знайшлися, що вміли подати точно, докладно, хто й коли говорив, змовлявся, виступав проти князя, Марії, угрів. Сотки людей знало, хто грабив двір, коли одні відходили, другі ще не прийшли, знали подати й тих, що вправді ще нічим не провинилися, але було підозріння, що можна на них було сподіватися, що при відповідних, сприя­ючих обставинах могли б вони зрадити... Подавано й імена тих, що грозили...

Галицькі темниці вже були повні ув’язнених, як це за­вжди приводжено нових. Хто був в силі знайтися в тих всіх ділах, хто винен, а хто ні?! До князя приходили зі скаргами, просили вглянути в діло, благали справедливості, милосердя. Князь довідувався, що ув’язнювали угри, король вияснював, що ув’язнені виступали не тільки проти князя, але і проти угрів, то знов, що того ув’язнення домагалася Марія. Коли ж князь домагався звільнення, діставав відповідь, що це не може статися, бо король не міг би брати відповідальності за лад та порядок. Одночасно з тим по Галичі йшли вісті, що всі ув’язнення діються на домагання Марії, що князь без­помічний, простив би всім, як і його батько, але Марія не допустить до того,. стало під’юджує князя, жадна пімсти, жадна людської крові, відомо — відьма.

XIV

Угорський король зайняв тим часом Галич і вислав час­тину війська в погоню за князем Романом, інші частини вислав залогою в Перемишль, Звенигород, Пліснесько, Tepe- бовлю, Камінець, Бакоту, Ушицю й у всі менші й більші городи князівства.

Одного вечора, коли галицький князь уже клався до сну, вийшов угорський король тихо зі своєї кімнати в княжому дворі. Перед ним ніс якийсь мужчина малу ліхтарку й освічував дорогу в темному хіднику. При кінці хідника ста­нули перед низенькими дверми.

— Отче Александре, ти вже спиш? — спитав король, стукаючи в двері.

Відчинено двері — й на порозі станув високий чернець. Хотів щось говорити.

— Тихо! — шепнув король.— Я був би тебе покликав до себе, та в мене за стіною князь, стіни тонкі, ще почує. Поклич мені ще мого воєводу, певно, ще не спить. Тільки тихо, без гамору.

Чернець вийшов з кімнати, а король зі своїм печатником лишився. В кімнаті було більш як скромно. При стіні стіл, на ньому — кілька книжок і оливна лампа, в куті дерев’яна постіль, накрита вовняним покровцем. Вже по хвилині вер-, ну вся чернець з низеньким воєводою. Король показав, щоб усі усіли, усів і сам.

— Я прийшов до тебе, щоб зі старих літописів прочитав мені й пригадав заповіт нашого давнього попередника, старо­го короля Коломана Книжника,— промовив король.— Я доб­ре пам’ятаю, що наш король Коломан виправився був війною на перемиського князя Володаря. Не пощастило, й наш ко­роль Коломан ледви із життям утік, лишаючи в бою всі свої клейноди. Два наші єпископи лягли тоді в бою. Це все я читав і добре пам’ятаю, для певності прочитай мені ще раз, що казав король Коломан на смертній постелі своїм дітям. Як пригадую собі, вимагав помсти від своїх наслідників на галицьких князях.

Чернець взяв зі стола велику книжку в кожаній оправі, приблизився до лампки й став читати:

— Коли наближалася смерть, покликав король Коломан, названий за свою мудрість Книжником, свого сина, якому передавав наслідство, і своїх найближчих, найзнатніших бояр і гаряче поручив, щоб по його смерті безпереривно воювали з роксолянами й щоб пімстили отримані від роксолянців пере­моги. Яку велику славу лишав той король своїм наслідникам, коли вважав превеликою ганьбою для себе вмерти непоміче­ним і коли думав, що ніщо з отриманої ганьби не сміють наслідники простити.

Король сидів задуманий.

— А пімстив король Стефан або хто інший із наслідників завдану образу? — спитав король по хвилинці, пильно див- лячися чернцеві до очей.

— Всі літописи читав я, зі соромом скажу: ні.

— А знаєш, чернче, ти про це, що саме в наш час Все­вишній був ласкавий мені дати нагоду виконати заповіт ко­роля Коломана Книжника? Ось галицький князь розсварився з боярами, й до мене післав його Всевишній, щоб в мене просив він допомоги. Я прийшов, Галич в наших руках і вся земля в наших уже руках. Не правда, пане воєводо?

— Вся в твоїй руці! — відповів воєвода.

— Тепер ти, пане печатнику, скажи, чи вже прийшов наш час? — спитав король.

— Роблю, як ти, королю, пане мій найвищий, мені нака­зав. Непорозуміння між князем і боярами й людьми його стараюся при кожній нагоді поглибити, роз’ятрити ще більш. І це мені вдається! — відповів маленький ростом пан печат­ник і дальше став розповідати, як до нього приходять бояри й люди зі скаргами на князя та на попадю. Багацько людей паде жертвою доносів, темниці переповнені, кревні, знайомі приходять із скаргами, просять допомоги. Кажу їм усім: ми тут ні при чому, наш король тільки допомагає вашому кня­зеві, сам не може нічого тут зробити. Ну, якби він сам мав право тут заводити порядок, він гарний б вам завів! Питають мене, як то зробити, щоб ти, королю, мав на це право, то й кажу: хтось мусить дати йому цс право, якби так прийшли до нього бояри та люди й якби так попросили його, щоб раз зробив уже тій соблазні кінець, то, думаю, що може король наш дав би упроситися... Дав би упроситися!.. Кинене зерно кільчиться, приймається. До мене вже й приходили з тим, що хотять тебе, королю найясніший, просити, щоб правду заводив.

— Добре ведеш діла, мій печатнику, веди їх так дальше. Доведи до того, щоб прийшли. Обіцяй, що лад заведу їм, права всі затверджу, звичаїв не зміню, ну, що там більше треба, обіцяй. Скарбникові накажу, щоб виплатив тобі, що буде треба. Розумієш, дехто пристане до нас із помсти на князя, інший буде вірити в нашу справедливість, але будуть і такі, яким треба буде обіцяти уряд або таки відразу запла­тити. Коли ж усе буде вже підготоване, тоді й піп хай вийде зі своєї криївки. Він ще в Білгороді просив, щоб ми ув.’язни- ли князя, хай це повторить тепер перед всіма у Галичі. А ти, пане воєводо, чув, на що заноситься, міркуй, отже, добре. Всіх ув’язнених звільнимо тоді — закуємо нових. А поки що добраніч!

XV

Від того часу ще гірше стало кипіти в Галичі. Тихі ше­поти, недоповіджені слова, скриті погляди були ознакою того. Хтось був у Галичі, що колотив день в день, що під’юджував бояр проти князя, князя знов проти бояр, хтось був, що колотив день в день, підхоплюючи всякі дрібнички й розду­ваючи їх до великих подій. Хтось був, що день в день скріпляв невдовілля.

Відгомін цих шепотів долітав на княжий двір і вбивався вістрям у серце Марії. Під’юджувала князя до нових ув’яз­нень, острого, рішучого поступування з новими змовниками. Князь і без того ходив прибитий своїми спостереженнями тепер уже виразно бачив, що це все спричинюють угри, вони то, якнайбільші вороги, старалися все якнайбільше сколоти­ти. Де треба було рішуче виступити, вони казали, що не мішаються до того діла, а річ, це князя, де знов не треба було мішатися, вони вмішувалися. Бояри, що остали вірними князеві, сповіщали щодня, як чули, що угри прилюдно обви­нувачували князя за непорядок в князівстві, хоч одночасно самі не давали можливості той порядок завести.

Князь ходив задуманий. До кого тепер звертатися за поміччю? Як перше, й тепер стояла проти нього частина бояр, вона чимраз більше підносила голови, а угри їх боро­нили. Князь видів, що з тими боярами сам дав би собі раду, щоб тільки угрів не було. Але як їх було збутися?! До кого нового було слати за поміччю проти своїх союзників?! — Це було питання, над яким князь ломив собі голову.

Серед таких побоювань та підозрінь минав час, а князь на ніщо рішучого не міг спромогтися. Серед тих вагань і заскочили його важні події. Одного ранку почув князь, збуд­жений зі сну, як кричав, верещав цілий город тисячами голосів. Це не було то, що за першим разом, коли товпа кричала під городом, тепер кричали тут, в городі, крича­ли, здавалося, в самій княжій палаті. Кричали всі й всюди. З голосних вескотів та криків чув виразно слова:

— Королю найясніший, вийди до нас! Попадю на во­гонь!

Княжі гридники знали одно сказати, що це угорські вар­тові впустили товпу в город. Наємний князь Святополк — блідий, перестрашений — втратив голову. Коли вийшов до товпи спитати, чого оце верещать, його мало що не побили, кричали, хай вертає боронити попаді, вони ж самі з королем бажали говорити.

— Це та твоя оборона, угорський король?! — з розхри­станим волоссям стогнала Марія.

Князь Володимир хотів вийти до розбурханої товпи, але його задержали, боялися, король вийшов на враз зі своїм печатником та боярами на причілок, а з товпи промовив боярин Степан.

— Котрий Степан? — спитав князь.

— Той, що звали його Безхребетним! — відповів кня­жий стільник.— Виносив він скаргу на тебе, княже, за те, що — каже — наш князь взяв собі за жінку попадю, через яку тепер ув’язнює несправедливо людей неповинних.— Сте­пан просив короля в імені цілого Галича, щоб король сам став володіти в Галичі й завів тут лад.— Просимо тебе, королю найясніший, дай нам святу правду й лад! — Знав, в кого просити! Але, чекайте, я біжу знов! — і стільник вже щез у дверях.

Князь сидів далі мовчки, заслонивши лице руками. Насмний князь бігав по кімнаті й кричав в одно:

— Я йому покажу, я його, я його!..

Марія говорила:

— Бо я тобі, княже, вже давно казала, я тебе остерігала, я тобі!..

В дверях з’явився знов княжий стільник.

— Піп Іван промовляв тепер.

— І він там є? — мало не скрикнув князь.— І що той піп?!

— Просив короля, щоб відібрав йому жінку від кня­зя, його жінку, і щоб йому віддав, князя щоб в’язнив за злочин.

— Мене попові?! — кричала Марія.— Не піду, не піду, руки на себе наложу, не піду!

— І до чого це дійшло, піп, простий піп, важиться на мене вносити скаргу. Король її приймає?!

— До короля, до короля йди, Володимирку мій доро­гий, йди його просити, йому пояснити, що це він таке ро­бить. Іди, коханий! Як не просьбою, то вилай, вилай його добре, що це він робить. Як він сміє таке робити з нами, ти ж сам його запросив сюди. Йди, золотенький! — радила Марія.

Князь мовчав.

— Король відповів, що все сповнить,— продовжав стільник.— За королем говорив його печатник, що король прийшов допомогти князеві завести лад і до нічого не хотів мішатися, хоч і бачив безладдя й непорядок. Коли ж нині цілий Галич його просить, він не може відмовити, сповнить їх бажання й заведе лад. Хай виберуть з-поміж себе повірених, а ті заключать з королем в імені Галича умову. Вже нині обіцяв король, що всі їх права й звичаї буде шанувати. Чекайте, побіжу, знов довідаюся щось нового,— промовив стільник і щез у дверях.

— Негідники! Як Христа продали мене за тридцять срібняків! — простогнав князь.— Щоб так мав я тепер силу, як її не маю, порозчерепував би я їм голови!

— Прошу тебе, Володимирку любий, іди говорити з коро­лем! — просила Марія.

— Не піду! — коротко відповів князь.— Зрадник продав мене, підбуривши товпу проти мене. Зібрав, що найгірше в Галичі, купив їх, казав до себе прийти і просити.

Княжий стільник, що був перед хвилиною вибіг, вже вер­тався. Всі входи до княжих кімнат уже були пообсаджувані уграми, й нікуди не було можна видістатися.

По хвилинці увійшли до світлиці три угорські старшини й проголосили, що ні князеві, ні нікому із приявних не вільно вийти.

— Чому? — спитав наємний князь.

— Не питай! — промовив князь Володимир.— 3 перемож­ним мечем мечем хіба говори, а слова й шкода.

Вночі вивезли князя з Галича. З ним забрали і йому вірних бояр, ці мали бути закладниками, що в Галичі буде мир. Знали ж угри, що не цілий Галич просив короля, щоб став в них володіти, не цілий Галич його просив, щоб лас­каво завів у них лад, правду та порядок...

Король лишився в Галичі, обіцяв галичанам коронувати свого сина на галицького князя. В галицькому княжому дворі знов різали товсті воли й тучні свині й знов виточували з пивниць бочки пива та вина. Король справляв велику, гучну забаву вірним галичанам..

Князя везли через Карпати до Угорщини. В дорозі не раз згадав боярина Костянтина Сірославича.

— Де він тепер скитається по світі? Чи не так самісенько, як і я?!.. Він в обороні закону, а я в обороні попаді...

XVI

Маленька кімнатка високої вежі, довга, як трумна, з ма­лим віконцем, через віконце видно долом сад королівського замку, а далі — високі мури.

Очі князя блукають по синьому небі, хоч його й не бачать.

Цілий ряд подій, які переживав в останніх днях, видаються йому боротьбою з якоюсь дивною потворою. Взяв Марію до себе й зачав війну з боярами, думав, що розіб’є їх, покорить. Але не вдалося. Привів короля і вже думав, що кінець війни з боярами, як ще більш замотався в бої. Утік боярин Кос­тянтин Сірославич, але його, князя, ув’язнив король, забрав­ши ще й престол. Одну голову втинав змії, на її місце виростали нові й нові.

Раз на ловах захопила князя на верхах Карпат темна ніч і буря. Дощ лляв як з цебра, князь хотів втекти, схоронити­ся, та було темно. Лиснуло, князь бачив дорогу, та знов темна ніч, що боявся зробити один ступінь, щоб не впасти в пропасть.

І нині був у такій темній ночі. В голові родилися думки, просвічували шлях, вже, вже здавалося, що ясно, аж знов темна ніч. Родилися думки, щохвилинки інші, собі противні, і знов темна ніч.

...Це все через Марію! Через Марію!

"Закон!" — звучало тепер в його ушах слово, яке чув в Галичі проти себе. Старий закон, що велить не пожадати жінки ближнього твойого. А він пожадав її і розкохав її, і взяв у свій двір, забрав її чоловікові. Від того дня зачалися його нещастя. Думав, що привів у свій двір щастя, та за щасливих пару хвилин високо заплатив. Думав-гадав, що зворохоблених бояр розіб’є при помочі чужих. Правда, боя­рин Костянтин Сірославич утік, але бо й він втратив батьківський престол. Розбите, розділене боярство ще далі розділив, на малі гуртки розбив король сперся на частині...

Князь згадав, як мала частина бояр кричала, що волить мати в себе володітелем короля як його. Згадує цю соромну хвилину, й стає йому ще більш соромно й досадно.

Часом здається князеві, що це зачав війну з якимсь страшним багацькоголовим змієм — втинав голови, але на їх місце виростали нові й нові, сильніші та грізніші. Бився з тим змієм і тяжко воював, і перед собою бачив ще більшого, ще грізнішого змія.

...Це все через Марію!

Кинути її! •

Але що це тепер у в’язниці поможе?

Найперше втекти з неволі. Сидячи у неволі, він і не може взятися до жадної боротьби. Втекти — але як? Куди?

Всі його скарби забрав король, розбитий Галич. На кому тепер опертися, де поміч найти в бою?

...Це все через Марію! Кинути її! Він князь — не зви­чайний чоловік, його особа належить до всіх, тому й усі у ньому хотять бачити приклад досконалості, уосіблен- ня правди й чесности, а не слабку людину, доступну при­страстям.

Втекти! Втекти, найперше від Марії, а потім з тюрьми, з неволі. Втекти в широкий світ, на широкий шлях, щоб знов станути до бою за волю свою й цілої країни. Втекти! Втекти!

...Кинути Марію? Скільки щасливих хвилин пережив із.нею. Скільки людей зразив собі через неї. І скільки, скільки разів присягав їй, що радше згине, її ніколи не. кине. Радше згине— присягав. Радше розійдеться з громадою — присягав. Радше зітне сотки голов, її ніколи не кине — присягав. Ніколи! Ніколи! Скільки разів їй це присягав!

Дурне! Дурне! Бо коли йде про життя мільйонів — чи міг би противоставити її?! Пусте, дурне! Коли йде про це, що ворог зайняв Галич — чи міг ще вагатися й сказати: не йду його здобувати, бо тут Марія й не можу її кинути...

Присягав, але коли їй присягав, чи міг сподіватися, як зміняться обставини, чи міг навіть припускати, що цілий край попаде в неволю, в ярмо?

Присягав, але коли присягав, справа Марії була для нього найважнішою справою. Нині були важніші. Земля, галицька земля, на якій виріс, на якій княжив — сотнями, тисячами різних образів. Уявлялася йому чорна рілля й на ній плуга­тар за сохою. І жайворонок високо над зораною землею’. І князеві причувалася у в’язниці його дзвінка пісня.

На зораній ниві господар сіє зерно.

Верба зацвіла, й сотки пчіл жумлять біля неї.

Зацвіли, зазеленіли луки, пасеться скот, і бідні діти во­гонь розложили. То знов увиджується князеві, як довга валка косарів іде журавлем. Запах скошеної трави, запах сіна при­гадується князеві як щось, що годі позабути.

І жнива влітку, й лови під осінь, і зелені сади навесні, і обвантажені овочем під осінь. І ліс — густий, темний, а він з дружиною й ловчими собаками й яструбами. І біла, тверда зима, замерзлі ріки й голоси дзвінків при санках.

І його гридниця, в якій засідав враз із дружиною думати думу. Різні були між його дружинниками люди — розумні, шляхетні й менше вартні,— але вони всі приходять тепер до нього в уявою прикрашених споминах.

Земля кликала його споминами.

А він у темниці, позбавлений свободи.

Присягав колись Марії, але тоді вона була найважнішою його справою, нині було багацько ще важніших!

Втратив найвище добро чоловіка — волю. Тепер всі його справи сходили на задній план. Волю, волю, волю він мусів знов відбити! Це було тепер -найважніще. Волю для себе, щоб волю могти здобути для землі. Волю для себе, щоб з мечем в руці здобув, що втратив, слухаючи не розуму, а слабкого серця.

— На волю! — це й було тепер його одно-одиноке-бажан- ня, одна-одинока його мрія-сон.

...Втратив престол — і всі його землі в неволі, в ярмі. Пожежі, темниці й убитих людей стільки, t за все це про­йдеться колись давати відповідь. І що тоді він скаже? Ці всі знущання, ці всі пожежі й ці всі знищення за мою при­страсть, за палку любов?! Ніколи не страшна нічия смерть, не страшна ніяка жертва, коли зложена за високу ціль. За яку ж то ціль, за яку високу думку він привів ярмо на землю, людей послав на смерть?!

За себе, за свою пристрасть, за свої слабості.

Втекти! На коня і в бій! Здобути й вернутися вільним князем, вільним чоловіком. Це мрія, це ціль, за яку варто воювати, варто й голову зложити. Отже — в бій!

Втекти, на коня і волю здобувати! І здобути, вернути вільним князем, вільним чоловіком у свої землі — це мрія, що варто за неї битися і вмерти!

...З Галича приводжено вже кілька наворотами ув’язне­них, що важилися ставити опір, це були бояри чи люди, які добре бачили, що тут йде вже діло не за попадю, а за волю, яку загарбав чужинець. Ці доносили князеві, що весь Галич стоїть по його боці й чекає, нетерпляче чекає, коли він вернеться, а за ним поверне й воля. Приводжено й нових закладників, яким обіцяно здіймити голови з пліч, коли б так хто важився в Галичі повстати проти ладу та порядку — їх ладу та проти їх порядку. Ці, від’їжджаючи з Галича, кричали до своїх:

— Не дивіться на наші голови, а робіть, що каже честь!

...Оповідали, що король коронував свого сина на галиць­кого короля⁶, небавом король має повернутися до своєї сто­лиці. Боялися, що... — хто королеві перешкодить, щоб не згладив зі світа галицького князя, вкинувши якої-небудь от­руї в страву?! І пес не гавкне за тобою!

...Оповідали, що король обіцяв затвердити всі права й заховати давні звичаї, обіцяв уряди не обсаджувати своїми людьми. Оповідали закладники, що було багацько між гали­чанами, що вірили в те. Але що тільки бояри — не всі, а ті, що вірили королеві, заприсягли вірність королеві й його синові — як вже король не дотримав своїх запевнень і обіцянок. Правда, деяких боярів наділив урядами; але або були це невпливові, маловажні уряди, або за ті уряди став домагатися, щоб вірно йому служили, доносячи на своїх.

— Але найгірше, що король, як це роблять і всі наїзники, розбив галичан на малі гуртки, які ненавидять себе, воюють із собою за дрібниці. А він над ними всіми, нарікає, що вони розбиті, ніби годити їх завжди хоче, а дійсно ще більш розбиває. В людей вже зродилися думки, що ми неспосібні до нічого, один чужинець над нами в силі володіти.

— Вертайся отже, княже! Один ти в силі всіх злучити в одно, а злучимося в одно — безсилий тоді ворог. Вертайся, княже, зараз, там всі тебе чекають!

XVII

Князя привезли до в’язниці, замкнули в малу кімнатку вежі й не дозволили виходити. По кількох днях спізнали, що князь поводився дуже прикладно у в’язниці, й дозволили виходити з неї. Князь міг сходити з вежі в діл, проходжу­ватися по малому подвір’ю перед вежею. Це мале подвір’я було високим муром відділене від королівського двору. Ось тут дозволено в’язням проходжуватися та пересиджувати цілий день. Коли ж зближався вечір, запроваджували їх знов до кімнаток. Що перед спанням приходив до них враз із вартовим комендант вежі — низенький, грубий ко­ролівський боярин. Переконував їх, що вони дома, що до щастя їм нічого не бракує й бажав доброї ночі. Вартові замикали.

Спочатку князь мовчав на всі залицяння коменданта, але пізніше хотів з ним нав’язати розмову — хто зна, може й той чорт на що пригодиться, але розмова ніяк не в’язалася. Грубий комендант не вмів ніякої іншої мови, крім мадяр­ської. А може й вмів, а тільки удавав, шо не вміє; досить, що на все говорения князя повторяв одно й це саме:

— Кіраль велика пан, так казала,— і, чемно кланяючись, відходив.

— Злодій, мусить вміти й по-нашому, а тільки вдає, що нічого не розуміє, перед ним треба бути дуже обережним! — думав князь.

Начальникові до помочі були вартові. З вартовими могли ув’язнені розмовляти, ці розуміли по-українськи, самі ж бу­ли хорвати. На них звернув князь Володимир свою увагу. Без язика не втечеш в чужій землі далеко. Правда, князь виучував швидко чужі мови. По-мадярськи вмів зліплювати цілі речення, але цього було ще замало, щоб міг перебраний за угрина мандрувати через угорську землю й не зрадити себе. ' ■,

Князь розмовляв з вартовими при різних нагодах, хотів пізнати їх вдачі. Один із вартових був сильно збудований, високий мужчина. Завжди заспаний, повільний, що інакше його ніхто й не називав, як Дядьком Слимаком. Приглядаю- чися йому та розмовляючи з ним, пізнав князь, що це ста­течний, чесний чоловік. Гроші любив понад усе, але хто зна, чи можна було його купити, щоб поміг в утечі, а потім втік разом з князем.

Другий вартовий був низенького росту, живий, як мала дитина, що завжди бігав, завжди в руху. Цей часто сам ставав з князем до розмови; жертвуючи свої услуги, що принесе їм вино, що принесе їм їсти, що послужить, що тільки їм треба. Галицький князь казав часто приносити вино, та сам його не пив, а давав тому вартовому. Коли ж йому розв’язувався язик, ставав розказувати про свої молоді літа на морі, про свої подвиги в боях, про свою тугу за багатством. Про нього думав князь, що його можна би купи­ти, обіцяючи йому великі гроші та великі почесті, хоч знову боявся його говірливості.

Третій.був знову завжди похмурий, часто нарікав на свою біду, нарікав на всіх людей, називаючи їх обманцями, злодіями. З цим і не думав князь зачинати, боявся невдач- ника.

Князь довго вагався щодо другого, в кінці звернув на нього увагу наемного князя. Каже:

— Я розказував Іванові про наші скарби й бачив, як блищали його очі. Тепер спробуй і ти та розкажи йому, як щедро нагороджую послуги, мені зроблені, розповідж, до яких маєтків доходять ті, що коли-небудь допомогли мені. Збуди в його душі тугу й жажду за великими маєтками й високими почестями, щоб сон. не брався його віч у ночі, а в день щоб він не мав спокою. А відтак, щоб він сам прийшов до тебе й запитав, як можна здобути ті великі маєтки й ті високі почесті. Тоді щойно запитайся його, чи може нам прислужитися.

— І мені сподобався той хлопець, постараюся якнайскор­іше говорити з ним про наше діло.

Від того дня зачали обидва князі переговорювати з !ваном. Іван показався дотепним та розумним хлопцем, догадався, чого від нього хочуть, і був готов допомогти князеві в утечі з неволі. Від нього вимагали, щоб допоміг втечи, щоб виста­рався для них коні й збрую та щоб втікав разом з ними до Відня, куди думали втечи, а куди самі не знали дороги. За це обіцяли йому дати в Галицькому князівстві багаті землі, рабів на оброблення тих земель та ще й ручили за любов та ласку князя. Дороги до Відня він сам не знав, але думав взяти до помочі ще й свого старшого брата, що випасав королівські стада в горах, отже знав у горах всі дороги. Тепер його брат королівським конюшим, легко може їм вис­таратися коні до втечі.

XVIII

Сидить князь і думкою міряє дорогу з Королівського Білгороду до Відня, де мав знайомого князя, а з Відня може в Німеччину, до цісаря Фрідріха Рудобородого⁷, якого він теж знав. А далі як шлях знайти до дому? Мав знайомих, кількох добре знайомих з Європи, але ану ж і вони, як угорський король — як довго мав скарби й землі,— говорили з ним, нині його, збігця з рідної землі, може й не впустять на свій двір. Хай і не впустять, він вернеться на Україну й ще там знайде силу відбити свою землю. З Києва до Чорного моря, а відси Дністром вгору піде здобути Галич, як перед ним усі галицькі вигнанці ходили...

Чужа хода й скрип дверей перебили важку задуму князя. Глянув і не вірив. Перед ним стояв скулений удвоє його стільник пан Іванцьо.

— Пане стільнику, ти відки тут узявся?

— Закладником з Галича,— прошептав тихенько, обитий дорогою, змучений.

— 1 тебе?! — майже сміявся князь.— Тебе, що не мішався в державні діла, а ходив тільки біля вина і княжого стола?!

— І мене! — відповів зі сумом княжий стільник.— Ста­лося велике нещастя, за яке я, однак, не відповідаю.

— Що ж такого? — спитав живо князь.

— Це вино, що ти, княже, казав закопати, викрали, все дочиста викрали.

— Щоб ти здоров був зі своїм вином, своїм великим нещастям, пане стільнику! — сміявся князь.

— Той, кому ти повірив боронити город, має обов’язок оборонити город. Мені повірив ти, княже, вино своє найліпше, та я не був в силі його вборонити. Оце тобі, княже, й звіщаю, щоб, вернувши домів, не гнівався на мене. Злодії розбили пивниці, пивниці були порожні, тоді внесли води й налляли, куди потекла вода, там зачали копати й викопали всі найліпші вина. Я не винен, княже, я боронив, за це й впав у підозріння, за це й вивезли мене.

Князь сміявся, розсмішений дрібничковістю свого стільника і зворушений його вірністю.

— Дав би Бог, щоб ми, вернувши в Галич, не мали більших страт, як це вино. Лишім вино, а ти розкажи мені краще, що в Галичі нового. Розповідай усе докладно, ясно, щоб, сидячи ось тут у вежі, нам здавалося, що ми самі в Галичі, самі переживаємо це все. І нічого мені не скривай, хоч воно й нам миле, а хоч немиле й прикре.

— Що в Галичі? Довго треба говорити, не знаю, про що хочеш знати. Став, княже, питання, буду говорити.

— Що король?

— Мало я його видав, не був же ж я його стільником, як твоїм. Але я чув, що коли йде спати, як на війні, завжди меч кладе біля себе. Зводжені мости піднесені кожної ночі вгору, значить, він не дома, він і не між приятелями. Боя­рин Стефан, що то ходив до короля просити, щоб запрова­див правду, справедливість і лад в Галичі, має тієї правди вже досить. Віддавав недавно свою доньку, мені оповідали, що скаржився на весіллі (вином язик розв’язався) — скар­жився, що замало дали йому угри за ту велику прислугу. Казав, що коли б ти, княже, повернувся, він перший буде битися за тебе. Таких, як він, більше.

— Перекажи їм, хай не спішать за мене битися, чей і без них я сам собі раду дам. Де боярин Костянтин Сірославич?

— Утік з князем Романом до Володимира Волинського, та що князь Роман подарував цей город свому братові, брат не пустив його в город. Отже, князь Роман пішов зі своїми галичанами у Київ, там тесть князя Романа. В Галичі стали говорити, що князь Роман зібрав у Києві військо, говорено, що київський митрополит завзивав у святій Софії, щоб бо­яри йшли походом від чужинців відбивати Галич⁸. Ро­ман — казали — багацько мав зібрати війська. Пішов на Пліснесько, Галич підняв голову, думав піднятися до бою, та угрин не чекав, аж повстане проти нього Галич, одних ув’язнив та ще й взяв закладників. Ми вже були ув’язнені та ще сиділи в Галичі, як вісті прийшли, що знов не встояв Роман в бою з угрином. Так казали, що він зайняв Пліснесько, та угри його звідси вибили.

— Значить, Роман не тратить ще надії захопити мій город?

— Не тратить, кажуть, що заприсяг на хрест і меч, що скорше не спочине, доки з Галича не прожене угрів.

— Кажи, що дальше чувати в нашім Галичі? — спитав князь, але в тій хвилині ввійшов наємний князь. Ішов повільно, усміхнений, радий, що кожний мусів пізнати з його Обличчя, що несе якусь добру новину. Князь Володимир тільки глянув на нього й догадався, що річ у втечі.

— Жінка коменданта нашої вежі вродила маленького си- йа, хай Бог дасть йому здоровля, щастя й довгого віку.

— І що з того? — спитався князь.

— Велике з того. За два дні, то є в неділю, гучні хре­стини, велика забава, це все тому, щоб нам добре було втікати.

— Тепер вже розумію! — каже князь, не менш урадува­ний, що в коменданта вродився син.

— Я вже говорив з Іваном, і він думає те саме. Отже, в неділю вночі. Іван буде готовий, і ми готові теж.

— Скажи, хай ще одного коня приведе і збрую принесе, чей же ж не лишимо ось тут пана стільника. І він співвинен у цілій тій події, крім того ось що: приглядаючись подіям, я часто пропускаю дрібнички, не бачу їх, і ти не бачиш їх, брате, а наш пан стільник їх добре бачить. Я вдивляюся Бог зна куди, бачу те, чого на світі й нема, й часто на малий камінчик на шляху розбиваю голову. Мій стільник бачить всі дрібнички, всі камінчики при дорозі.

— І мимо того зайшов туди саме, куди й його князь!

— Валиться престол, йде війна за владу, в неволю попав дідичний володітель, а він боронить бочівочку вина. Хай і для нього буде кінь і меч, і одіж. Я певний, що й пан стільник прислужиться нам в дорозі, мандрівці нашій з Ко­ролівського Білгорода в Галич.

XIX

В неділю зайшов комендант перед спанням до князя. Своїм звичаєм сказав князеві, відходячи:

— Наш краль добра, велика пан, а ти, князя, як дома,— й відходячи, казав вартовим замкнути щільно двері.

— Вірний! — казав князь.— В нього хрестини, чути, як співають спиті гості, він сам уже п’яненький, ледве три­мається на ногах, а мимо того прийшов нас замкнути, вірний королеві. Маріє, тепер готові будьмо.

— Куди? — спитала Марія, здивована, як би перший раз почула про втечу.

— Куди? Втікаємо ж на волю.

— Втікаєш ти, княже, чого ж мені втікати?! Втікаєш ти, княже, щоб знов здобути Галич, князем в ньому стати.

— Зі мною ти.

— В Галич?! Княже, і ти взяв би мене в Галич?! Кажи: ти, княже, важився би взяти мене в Галич?! Ні, княже, в Галич не візьмеш ти мене ніколи!

— В Галич не візьму я тебе,— відповів князь, здивова­ний, що вона збагнула його думки.— В Галич не візьму тебе, бо знаєш сама, що знов програв би бій з галицькими бояра­ми, з галицькою землею.

— Тому й не думаю втікати. Й куди мені втікати?! Щоб мене кинув на чужому полі! О, це завжди так виходить — жінка низького роду, що повірила любкові з високого роду. Завжди кінець кінцем гине в нужді й біді, осміяна всіма. Аж тепер будуть тішитися всі, що перше мені позавиділи. Тому маю гинути десь на шляху під плотом, радше згину тут.

— Маріє, ти підеш враз зі мною. Йде в невідоме, не знаю, яке буде завтра, не знаю й того, чи Господь дозволить мені знов засісти князем в Галичі. А коли мені вже й не суджено бути коли-будь в Галичі? Тоді й лишуся завжди з тобою, як клявся, присягався. Дозволить однак Господь відбити Галич, й тоді про тебе не забуду, не кину тебе бідною, нещасною, а лишу тебе в Польщі чи в Чехах, да­леко від злості галицьких бояр, дам тобі скарби, куплю ^zτo6i поле й поставлю дім, щоб ніхто не важився сказати: "Оця бідна — це любка галицького князя". Ходи!

Плакала.

— Це завжди так виходить — жінка низького роду... Обняв її, просив, щоб збиралася, вже час в дорогу.

— Ходи, щохвилини може Іван дати знак. Збирайся. Клянуся, що хоч і сам піду в Галич, кривди тобі не зроблю. Так мені, Боже, допоможи. Правда, що перше думав я інакше, та бачиш ось сама, чи міг хто передбачити, що у в’язницю заведе нас любов. Кажи, хто міг оце передбачити?! Багацько діл не в нашій, а в божій руці. Ходи, бо час наглить.

Плакала дальше, тоді обняв її, але вона вирвалася з його обіймів.

— Досить вже обману й лжі! Присягав ти мені, княже, що ніколи мене не кинеш, та ось кидаєш, сам думаєш вер­нутися в рідний Галич, мене лишити на чужині. А я так вірила тобі, бо й кому ж тут вірити, як не князеві?! Здається, князь, провідник і голова громади й громаду пере­вищує усіми чеснотами, всіма скарбами душі. Я так вірила, тепер же ж бачу, що князь клявся, що вічно буде кохати, раї обіцяв, а нині?! Нещасна я, хай буде проклятий той час та година, що розум опустив мене й село я кинула.

Князь нахмарив чоло, й його серце огорнула лють. Не міг її лишити тут, а мусів її взяти зі собою. Коли б були йшли через двері, то був би її вхопив і виніс, заткавши руками її рот, але втікали через вікно. Стояв безрадний.

— Ходи! — промовив знов по хвилинці, тихо, гамуючи в собі гнів.

Стояла непорушно, як би не до неї говорив.

— Ходи! — повторив.— Чей не схочеш, щоб син, якого нам уродиш, вродився у в’язниці, як раб, як закуп, а не на волі, як княжий син. І про нього хочу я подбати.

— І син хай буде рабом, як батько,— князь завів його маму в ярмо.

— Маріє, чи винен я, що ми попали у ярмо?

— А хто ж це винен, як не ти?! Це, може, винна я?!

— Чи ж міг я передбачити?

— А хто ж це мав передбачити, як не ти?! Це ж, можЕГ, мала я — жінка, не ти, мужчина? Ти ж клявся, присягав. Пощо ж було клястися, присягати, як не був певний, що будеш в силі мене вборонити?!

Князь замовк. Не було розуму тепер сперечатися про це, хто з них мав передбачити. Не було розуму слівний вести бій, як з долу в кожній хвилинці могли дати знак до втечі. Князь стояв безрадний. Чи мав втікати сам, лишаючи її на власну її долю?! Ні, того не міг зробити, але й не міг ніяк її намовити до втечі. Розумів про що їй ішло, хотіла повер­нутися в Галич — але чи міг їй це обіцяти?!

Мовчав безрадно, відчував, що та мовчанка його успо- коює, тим самим дає йому над нею перевагу. Почував, що ця його мовчанка тривожила її, ця мовчанка говорила їй, що він щоправді лишить її тут, не бувши в силі взяти її зі собою. Мовчав і тішився в душі, що його мовчанка її тривожить.

— Отже, я лишаюся! — промовила й ждала відгомону в його душі.

Мовчав.

— Лишаюся! — повторила протяжно й докинула поволі, слово по слові.— Лишаюся, але я могла б і піїи враз із тобою, та під умовою... Ну, чого мовчиш?!

Мовчав.

— Можу й піти... — говорила поволі, стараючись над собою панувати.—Могла б я й піти, але під умовиною, що не кинеш мене, а повезеш до свого князівства. Вже не стою на тому, щоб мусів завезти мене у Галич, в княжий двір, де володіла б враз із тобою, як ми думали. Це я вже трачу. Але в своє князівство, в Перемишль чи в Звенигород, чи куди-будь інде взяти мене можеш. Даш мені землі, біля тебе хочу бути, щоб часто приїздив до мене, щоб сина покохав, хто зна, чи він не буде гідний стати галицьким князем по тобі. Біля тебе, недалеко тебе хочу бути, не допущу, щоб іншу покохав. Якщо оце обіцяєш...

— Обіцяю. Ходи!

— Не в самому Галичі, а близько нього. Приїдеш до мене, а коли успокоїться в Галичі, й я часом тайком заїду до тебе. Присягни оце мені.

— Присягаю!

— І додержиш?

— Додержу!

— Ось так відразу треба було говорити. Полюбила я тебе, Володимирку, як ніхто тебе не любив і вже любити не буде, я все кинула через тебе, й я вже не допущу, щоб інша тебе полюбила. Не допущу, щоб і ти міг іншу полюбити. Ти мій, тільки мій, мій, мій!

Тепер вона його обіймала, голубила. Коли б були в інших обставинах, був би, може, й радий її любові, але нині, тепер, в тій хвилині хотів її відсунути від себе, так щось відпручувало її від нього. Мав тільки журби, журби, чи вдасться втеча, чи вдасться вернутися до Галича, а тут Марія не розуміла його й понад усе поставила себе. Щоб тільки вона, вона!..

Але він її не відтрутив, бо дуже залежало йому на тому, щоби й вона втекла разом із ним з неволі. На суперечку не було часу, щохвилинки треба було сподіватися знаків від Івана.

XX

Серед тиші запіяв півень. Загавкала собака. І знов півень.

— Втікаємо!

— І вернуся в Галицьке князівство?

— Вернешся! Швидко мусимо! — і став через вікно спу­скати довгий пояс, зв’язаний із простирадл. Із сусідньої кімнати хтось застукав. Князь виглянув через вікно. Тем­на ніч, нічого не бачив. Надслухував. Почув по хвилинці здолу:

— Я вже тут.

— Боярин Горобець?

— Я.

— Зараз! — прошептав князь.— Маріє, тепер твоя черга.

— Боюся.

— В імя Боже! — прошептав князь, і Марія стала вила­зити через вікно. Князь стояв із запертим віддихом, дивився, але серед темної ночі бачив тільки сіру пляму.

— Вже! — почув з долини голос. Тепер вилазив сам. Вкоротці вже був на землі.

— Вже всі?

— Ще злізе стільник.

Князь дивився за стільником. Очі звикали вже до темря­ви? З долини виглядало так, як би згори звисав довгий, сірий вуж, головою завішений на вікно. З вікна виліз саме стільник і спускався в діл по вужі й вже був близько землі, як вуж урвався в самій середині й повалився на землю враз із стільником.

Князь і ті, що злізли скорше, завмерли зі страху. Хви­линку надслухували, з кімнат коменданта неслися голосні, п’яні співи.

— Нога, нога! — стогнав стільник, стараючися станути на РІВНІ НОГИ;

— На плечі берім його! Тут не може лишитися! — про­шептав князь.

Стільник стогнав:

— Лишіть мене тут, самі втікайте! — Але йому заткав князь руками рот. Боярин Горобець і князь Володимир його вхопили на руки й понесли.

— Дай, княже, я понесу його! — промовив наємний князь.

— Веди Марію, не час тепер перекладати. Садом в діл, там має бути драбина.

Йшли, ні, не йшли, а майже бігли.

— Тут драбина,— прошептала Марія, що йшла попереду.

Князь ніс стільника драбиною вгору, під ним дрижали ноги. Здавалося князеві, що й драбина під вагою двох тіл ось-ось зломиться. Князь добув останки сил і виніс стільника нагору.

— Лишіть мене! — стогнав стільник.

— Ти дурень, пане стільнику. Мовчи! — відповів спере­сердя князь.—Лізли тяжчі й не урвали, аж він урвав.

— Вони, ви надірвали, а я... ох, як болить.

По другому боці муру коні. При них Іван і його брат.

Стільника посадили на коня. Тепер князь Володимир відітхнув.

— Мечі давай, Іване, і ножі. Плащ маєш? — і вже князь одягнув Марію в плащ, подав шаблю й підсадив її на коня.

— їдемо! Іване, ти з хорим попереду, ми всі за тобою. Я позаду.

Рушили з місця, князь відітхнув глибоко.

— Слава тобі, Боже, що ми вже на волі! Ось тут і повітря інакше, як у в’язниці.

Швидко перегнали попри сонні доми, завернули в поле, на якесь пасовисько, а з пасовиська доріжкою в ліс. В лісі темно, не видно дороги.

_— Не дивися, Маріє, під ноги, на землю, на землі темно, нічого не побачиш. Дивися вгору, на небо! — поучав князь.

— Не їду по небі.

— Де є доріжка, там не ростуть дерева, там і видно небо. Воно не раз так і в житті, як загубиться чоловік в земних ділах, мусить глядіти дороги.

— Найліпше пустити коні вільно, вони самі найдуть собі дорогу,— докинув знов наємний князь.— Часом воно так і в житті. Само життя веде часом, розмотує найбільш -замотані справи.

— Не завжди чоловік працює, коли працює. Часом чо­ловік найліпше працює, коли ніщо не працює! — докинув знов свою думку боярин Горобець.— Це говорив я колись Костянтинові Сірославичеві й мав я правду, а не він. Не послухав він мене, й тепер блудить він десь під Києвом по степах України, а ми блукаємо по лісах ось тут.

Але його ніхто ні не слухав, ні не чув його слів. їхали гусаком, і кожний скупчувався й притулювався до коня, щоб його не було видно, й запирав у собі віддих, щоб його не було чутно/Дивний настрій мовчанки й таємничості огортав усіх. Кожний здавав собі справу з того, що тепер рішалася доля його й усіх: втечуть або їх схоплять — і тоді бувай здоров із життям.

Князь Володимир їхав позаду й насторожував свої уші, ловив якісь шепоти лісу, голоси птиць і диких звірів. Ловив їх та пускав їх мимо, страшним був би йому тільки один — тупіт кінських ніг за ними. Але тупоту не чув.

З лісу виїхали на битий шлях, але ним не їхали довго, і знов — у густий ліс. їхали стежкою добрих пару годин. На небі за їх плечима почало вже світати, від сходу крізь га­луззя дерев червоніла сходова заграва. Виїхали на малу по­ляну посеред густого лісу. Тут стримано коней. Коли князь розглянувся по поляні, побачив, що з одного боку було видно між галуззям дерев край лісу. Іван казав усім заждати, а сам поїхав у той бік. Коли повернув, повели коні вже в руках на край лісу й там лишили їх на припоні. Самі пішли пішки пару сот ступенів.

Ліс знижався, кінчався, а далі — полонини. На при­горі під лісом стояла бідна гірська хата, біля неї — кілька господарських будинків і обороги сіна. Десь вдалі, внизу, підносилася рання мряка, а з-поза неї і з-під неї виринали обриси гірського сільця.

— Тут переднюємо, виспимося, а вночі дальше! — казав Іван.— Досі заїхали ми добре, змилили кілька разів слід, що й чорт нас не найде.

Хворого стільника занесли до маленької хатчини. Огляну­ли ногу. Кожний оглядав, бо в тому часі, а ще на полонині кожний розумівся на лікарській штуці. Та найбільше ро­зумівся навіть господар, до якого заїхали. Він теж оглянув ногу і каже:

— Боярине, це ніщо, полежиш в мене пару днів і будеш ходити. Приложимо зілля, скинемо вогонь, замовимо, і все буде гаразд.

— Не думаю хворіти, лежати пару днів! — обрушувався стільник.— Або вилічиш мене до вечора, щоб поїхав я зі всіма, або й не зачинай.

— Прикладай, брате, зілля, а хворого не слухай! — ска­зав князь.

Стільник ще щось там нарікав, та його ніхто не слухав, усі були втомлені й сплячі, вночі мали тікати дальше. Князь вже лежав на сіні, та поки заснув, ще розглядався по око­лиці. По одному боці був ліс, з якого прийшли, з другого знов знижалися пасовиська й поля в діл, аж до потічка, при якому розложилося гірське село, тут і там хатчини. Хазяй­ство, до якого заїхали, було віддалене яких три верстви від села, все було видно як на долоні, й князь вважав, що вони безпечно скриті й в разі якої небезпеки від села могли вчас втекти й скритися в лісі.

Мечі, ножі й луки поставили біля себе, ще покликав князь Володимир Івана й наказав йому, щоб був під рукою, щоб в разі біди боролися разом.

— Княже, гляди в діл, ми повинні були приїхати зі села, та я змінив дорогу, ніхто в селі нас на бачив, ніхто й не прийде за нами.

— Це добре з твого боку, а ще було б краще, коли б наш господар таки зараз осідлав коня та за ділами поїхав в город. Там, певно, про ніщо іншого не говорять, як тільки про втікачів, отже й почує не одно про нас, куди ми утікали тощо. Це все добре знати.

Кілька хвилин пізніше й виїхав господар із свого обійстя й подався доріжкою в село. Вже було пізно під вечір, втікачі виспалися добре, думали збиратися в дальшу дорогу та ще чекали на вісті. Коли господар вернувся, розповідав, що в городі й у пригородах Королівського Білгорода й про ніщо іншого не говорять, а тільки про їх утечу. Всі певні, що вони утікли над самим ранком, бо рано хтось видів якихсь їздців і одну жінку, що втікали в напрямі на північ. В той бік і послали погоню, всі певні в городі, що незабаром схоплять збігців і приведуть у город. З коменданта, що до полудня спав п’яний і якого ніяк не можна було збудити, сміються загально та не завидують йому, як король поверне.

— Які це їздці могли рано виїхати з города? — питав наємний князь.

— Можливо, що це хрестоносці, яких збирає в похід, щоб відбити Святу землю, цісар Фрідріх Рудобородий. їх багацько їздить тепер по всіх краях, буде забавно, як зловлять по­правці тих їздців і замкнуть за нас! — каже князь Володи­мир.— А про втечу до Відня ніхто не говорив нічого?

— Ні, говорили тільки, що ви втекли до Дунаю, на пере­праву, там і думають вас зловити. Хоч із як багацько людьми я говорив, то ні від кого не почув я здогаду, щоб ви втекли через гори до Відня. Погоні, отже, більш як певно, не буде.

. — І це добре знати, чоловік скорше втікає, коли за ним ніхто не біжить,— думав князь. Не гаяти часу, а зараз по заході сонця в дальшу дорогу. Княжому стільникові напухла була нога, в дальшу дорогу не було можна його брати, князь порішив залишити стільника. Коли виздоровіє, приїде сам до Відня, на нього там пождуть.

...І знов спочивали на вершках гір, і знов на небо виходив місяць і освічував мовчаливі полонини й відбивався десь далеко-далеко внизу в срібних плесах гір. І знов сверщок цвіркав вночі посеред трави.

Тихо спочиває товариство. Мовчить князь, мовчить і Марія, здається, вже все собі виговорили, більше не мають що собі сказати. Мовчить князь.

...Найпростіше було б мати велике, хоробре військо. Але чи нині міг навіть думати про таке військо, не маючи ні своєї землі, ні скарбів, ні дружини. З Відня думав удатися до німецького цісаря Фрідріха Рудобородого, якого його батько називав своїм приятелем. Знав його особисто, будучи в по­сольстві в того цісаря від свого померлого батька. Але чи зможе цей цісар тепер зайнятися його справою, як в нього свої великі клопоти?! Цісар збирав великі війська, щоб знов відбити Святу землю із рук сарацинів. Збирав великі війська, щоб ними перейти від Німеччини через Угорщину, Болгарію, Грецію, ступити на азійський бік і дальше пробиватися через ворожі поганські народи Малої Азії, щоб так дійти до Святої землі. Великі завдання брав старий вже цісар на свої плечі, сімдесятилітній. Багацько перешкод мусив уже побороти, аж вдалося йому зібрати всіх під один прапор. Чи знайде тепер той цісар час, чи буде мати охоту зайнятися цією, для нього маловажною, справою?!

Мовчить і Марія. Щохвилинки бачить, ще більш чує сер­цем, що знов князя втратила. Він біля неї, але хіба тільки й всього. Говорить з нею, часом і усміхається до неї, але вона це добре відчуває, що його думки, його серце не при ній. Вона це добре бачить, що вже не вона і не її справа осередком усіх його думок.

Його думки буяють тепер по широкому світі, князь через увесь час утечі найрадше розмовляє з наємним князем, щось радяться, сперечаються, коли ж вона вмішається в розмову, князь слухає, а потім робить те, чого ніколи перше не робив, хитне рукою і ще вколе словом:

— Маріє, ти не розумієш того, не перебивай нам!

Це він говорив, що ще недавно казав, що враз із ним буде вона володіти, що ще недавно хвалив її розум, дивувався, як вона вміє полагоджувати й найбільш замотані справи. Сьо­годні й слухати її не хотів.

Як радо була б провалилася з конем у пропасть. Кільки разів падав кінь, сходячи зі стрімкої гори, чому ж не впав враз із нею, не розбив її голови об дерево, не роздавив її своїми ногами, щоб втекла від долі, що її ждала в чу­жих землях, між чужим, на роздоріжжях, чи під чужим плотом?!

Князь вивіз її з дому і більш як певно, що кине її на чужині, хоч інакше обіцяв. "Стара це правда, що завжди зле виходить жінці низького роду, що стала любкою князя!" — повторяла собі стару правду, до якої пізнання сама тепер приходила. Давно говорили оце їй, аж сьогодні розуміла це, сама переживаючи пониження й ганьбу.

Сама бачила, що ставала йому зайвою, непотрібною, по­мимо присяг ного гарячих. Перед утечею ще раз обіцяв, що ніколи її не кине, і знов кидав, гонячи за своїми цілями.

Це правда, що він мусів тепер роздумувати, працювати, щоб вернутися домів, щоб знов здобути престол і давнє зна­чення, але повинен бути найти час і для неї, порадитися з нею, поговорити, потішити її...

— І чи не ліпше провалитися в темну пропасть, у безвісти й кінець зробити всьому?! — думала, та на діло не могла спромогтися.

...Хто знає, може, полагодивши свої діла, він таки повер­неться до неї, візьме її зі собою... Спочатку окремо, в Галиць­кому князівстві, а потім... може, в Галичі. Тепер уже знала б, як з боярами поступати. Не казала б ув’язнювати, а відразу душити. Тайком душити, щоб ніхто й не знав, як і коли!

...Може, може, може...

XXI

По кількох днях та ночах добився князь Володимир щас­ливо до Відня. На одному коні й в подертій одежі — це й всі його маєтки.

— Заїду до ракуського князя Леопольда, та не тепер, найперше мушу прибратися по-княжому і вас всіх мушу прибрати, щоб не станути перед князем, а потім перед цісарем, як жебрак, а як правдивий князь. Отже,'перше, що зроблю, мушу по-княжому одягнутися, щоб до себе не будити милосердя! — говорив князь. Ось тому найперше мали заїхати до першої-ліпшої гостиниці, допитатися до знайомих купців, що часто заїздили в Галич. У них думав князь по­зичити грошей, прибратися і щойно так зачинати відвідини.

Заїхали до найближчої гостиниці, казали приладити собі їду й були в золотому настрої. Правда, перед князем було невідоме завтра, але хто журився б невідомим завтра, коли нині було красно, було на волі, на свободі? По трудах та невигодах утечі, по хвилинах страху та тривоги були на волі! Хто ж краще вміє оцінити волю, як не збіглець, що саме втік з неволі?! Оце хвилеве вдовілля й почуття безпеки упо­ювало всіх. Принесене вино додавало ще кращого настрою.

— Подумайте тепер, як той стільник нам упав! — сміявся князь Володимир.— Перед ним ліз тими самими, добре зв’язаними простирадлами боярин Горобець, тебе вужівка втримала, а його, легшого,— ні. Пригадую собі ту хвилину, і аж тепер мені смішно, бо коли стільник упав, мені зовсім було не до сміху.

— А як ми його несли?! — став знов сміятися наємний князь Святополк.

— На драбині хотів я його вже пустити, малий він, а став тяжкий за двох! — докинув із сміхом знов галицький князь.

Ось так вони сміялися, пригадуючи собі пригоду пана стільника, яка мало що не зрадила їх та не затримала в неволі. Тепер видавалася вона їм всім смішна та забавна.

— Вибачайте за моє питання, чи купці, чи може лицарі, що збираєтеся в похід на Святу землю? t вибачте за друге питання, з якої землі приходите, панове? — питав цікавий господар, наливаючи вина.

— Ми лицарі, з далеких земель, що звідси й не видно,— відповів галицький князь.

— Не гнівайтеся за моє питання, чи можна знати: куди веде ваш шлях? — питав господар, не зражуючися відповіддю князя.

— Щоб я сам знав, куди я тепер йду! — відповів весело князь.— Поки що я щасливий, що сиджу ось тут, у тебе, брате, в гостині.

— І я не знаю, куди йду! — промовив від дверей високий, худощавий мужчина й підступив до князя.— Я лицар, Иоганном мене звуть, з нашим воєводою Леопольдом я мав щастя ходити походом на Святу землю. Чогось вернувся, хоч і сам не знаю чого. На весну іду знов. Нема то, як війна! Нема ніщо кращого на світі, як воювати з сарацинами. Там нема ні таких дурних господарів, як оцей, ні нема такого злого вина, як ось тут нам дають.

— Князя, чи як ти сказав, воєводу Леопольда добре знаєш, брате? — спитав галицький князь.

— Служу йому, а як у вас яка до нього справа, можу допомогти, добре знаю пана воєводу.

— Я й сам його знаю! — відповів князь.— 1 за поміч красно дякую. Сідай із нами до трапези, не погорди нашими скромними дарами та враз із нами покріпися.

— Дякую! — відповів німець і не хотів сідати. Князь попросив його ще раз, коли ж німець усів, зачав їсти, то князеві здавалося, що бачить перед собою чоловіка, який не їв хоч два дні або й більше.

Галицький князь лишився з Марією в гостиниці, а наєм- ний князь враз із боярином Горобцем, що знав Відень, та ще й із Йоганном пішли шукати купців-німців, що заїздили в Галич. Вже було добре під вечір, як вернулися.

— Вже маємо! — звіщав вже від дверей наємний князь.— Ми зовсім забули за нашого галицького боярина Василя. Ідемо, а він проти нас, спізнав.

— Він тут? — спитав і галицький князь, втішений.

— Тут, має він великий двір і свої склади, недавно їздив у Галич, та знов вернувся сюди. По дорозі його трохи погра­били, й тепер він не дуже спішиться, чекає, щоб хоч трохи успокоїлося. Утішився нами, ще більш вісткою, що ти, кня­же, вже на волі. Приймає радо у свій двір, чекає тебе, княже. їдемо. Правда, в мене вже є гроші розплатитися з нашим паном господарем.

— Оце розумне слово! — хвалив галицький князь.

Заїхав в двір боярина Василя. Боярин вийшов проти князя й рахувався.

— І хто б то сподівався, що буду мати честь тебе, княже, вітати в своїм дворі, в Відні?

— Дякую за привітання, але думаю, що було б ліпше тобі, боярине, й мені, коли б не ти мене у Відні, а я тебе в Галичі вітав! — відповів князь.

— Було б ліпше, це правда, але тішимося й тим, що є добре, що ти, господине, втік з неволі. Дасть Бог, що вер­нешся в Галич. Поки що просимо в наші світлиці, будь як в себе дома.

...Пізно вечером вже спало все товариство, а тільки ще сидів галицький князь враз із боярином Василем. Князь лю­бив боярина за його мудрість, за його великий дар спо­стерігати життя та людей. Нині оповідав йому цілу свою історію, в своїх словах хотячи знайти полегшу, розраду. Князь оповідав, які прикрі речі пережив в останніх часах.

— Багацько переживає чоловік в житті, та вір мені, боя­рине, що найтяжче, що може чоловік пережити;— це не смерть родичів, ні найближчих, це ні не нещасне кохання, а це зрада приятеля-друга. В тебе щирий друг, як ти був у добрі, він любив тебе, був тобі услужний, але попав ти в біду, йдеш помочі просити, а він тебе зрадить. Тоді огорне тебе жаль і лють, і сором — не до обманчивого друга, а до себе самого. Лютий ти тоді сам на себе, що давав себе обманювати стільки літ і не спізнався на обманстві. Тоді й соромно тобі, безмежно соромно й боляче, що валиться цілий світ, який ти збудував, уважав тривким та сталим. Тоді й будиться в душі підозріння, що, мабуть, всі наші думки й переконання й про інших людей такі самі мильні, неправ­диві! Тоді почуваєш самоту й пустку у душі. І пустку до­вкруги.

...Угорського короля знав я вже давно. Скільки то разів сходився я з ним за життя мого батька, скільки разів схо­дився я з ним і тепер, як сам став князем. Бував я в гостині в його дворі, і він гостив у мене в Галичі. А на ловах, на вершках гір, на полонинах і над гучними ріками й потоками скільки це разів ми стрічалися, завжди в добрі, в приязні, в любові. Адже ж знаєш, боярине, що в часі подорожей, пригод та ловів найсильніші нав’язуються узли приязні. Він вбив лютого звіра, що кидався на мене, я вбив медведя, що вже обіймав його. Здається, щиріших друзів і не було вже на світі. Аж ось паде біда на мене, дурницю я зробив, що втік з Галича. Прийшов до нього, прошу допомоги. Добре! — каже він мені.— Боярин має слухати князя, коли ж частина твоїх бояр повстала проти тебе, я їх провчу! — Збирає військо, каже мені заплатити за це військо, йдемо на Галич. Зайнятий Галич. Я радий. Радість моя, однак, дуже коро­тенька, бачу в Галичі, що мій друг та мій приятель щирий поза моїми плечима шукає моїх бояр, підбурює проти мене, інших підмовляє обіцянками, ще інших купує, щоб повстали проти мене, від нього, щоб просили правди, справедливості. Знаєш, боярине, що всякі є на світі люди. Є чесні, що за правду підуть і в вогонь, але є й такі, що правду продадуть за малу обіцянку, за нужденний гріш. Ще інші завжди не- вдоволені, й нема нікого на світі, що міг би вдоволити їх. Тих всіх збирає проти мене король, ув’язнює мене, забирає всі мої скарби та маєтки. Та духом я не впав, утік, щоб здобути знов, що втратив. Я нині без скарбів, без грошей, усе моє — що на мені бачиш. Тому прошу, допоможи мені на ноги знов повстати. Хочу зайти до тутешнього князя Леопольда, та гляди, в часі подорожі моєї примусової лісами й дебрами обдерся я й обносився, що цілком на князя не схожий.

— Княже, обманув тебе король, знай, що я не обманю тебе, і в мене найдеш допомогу, якої нині так дуже потре­буєш.

...Воскові свічі кидали по кімнаті блідий блиск, князь ходив по кімнаті й розказував свою історію, як ще нікому її не розказував. На його душу находила ніжність, оповідав про Марію, яку щиро полюбив, яка своєю по­ведінкою своїм розумом та своєю красою могла рівнятися, а то й перевищати не одну княжну чи королівну. Полю­бив її щиро, та не був в силі її оборонити, попав через неї до вежі — але що дальше було робити?! І тепер розповідав князь, як боровся із своїми думками. Правда, йому тяжко кинути ту, що під осінь прояснила його життя, він і свідомий того, що велику кривду їй заподіяв, вирвавши її з рідного поля й кинувши її на чужину — але що зна­чила його прикрість і його біль, що значило й те горе, яке |їй завдав своїм поступом, коли Галич попав у руки,ворога!

— Там, в Галичі, гріб і кістки мого батька, великого князя Ярослава. Не раз про батька думаю, і раз з’явився мені в сні. Десь каже мені: "Сину, всі ми, люди, повні людських слабостей і помилок, але є хвилина в житті, коли чоловік мусить бути сильний, твердий, як залізо. І я, сину, не був щасливий в родинному житті, любові шукав у Ha- стасі. Але коли бояри повстали проти мене і я був на роз­доріжжі: кого жертвувати — свою любов чи спокій в дер­жаві, я дав велику жертву, дав те, що найбільше любив".— Так снився мені батько мій великий. Я подумав і рішився теж жертвувати те, що було мені наймиліше.

— І добре, княже, робиш! — промовив боярин.

— У тебе, брате, лишу, будь їй опікуном. Про неї.гне забуду, буду тобі на неї присилати гроші, та в Галич не візьму її.

— І добре, княже, робиш!

XXII

Гостина галицького князя у австрійського воєводи випала для князя багацько краще, як він навіть сподівався. Воєвода був сусідом угорського короля, не жив з ним в приязні й не любив його. Тепер тим більш тривожило воєводу, що його сусід росте'в силу, безправно розширюючи границі своєї дер­жави.

— Не допущу, брате, до того, щоб угорський король міг мати твої землі! — промовив воєвода й обіцяв галицькому князеві допомогти в його подорожі, обіцяв дати йому й по- четну сторожу в дорозі до цісаря.

Коли стільник виздоровів і прибув до Відня, застав га­лицького князя, вже готового в дорогу. Що найбільше впало стільникові в очі — було те, що князь був одягнений в дорогі одежі, і блищало золото з його пояса, спинок та грубого ланця на шиї.

Марія оставалася в боярина Василя, князь обіцяв, що коли полагодить справи в цісаря, то вернеться ще до Відня, але Марія вже не вірила. Останніми часами князь зовсім її за­недбував.

В кого мала просити помочі, з ким мала порадитися, кому мала висказати свій біль? Лишалася сама в Відні, в родині боярина Василя. Ось і жінці боярина стала розказувати своє горе. Просила її, щоб хоч вона вставилася за неї у князя, промовила слово. Князь обіцяв, що вернеться ще до Відня й забере її зі собою в Галицьке князівство, але вона вже,не вірить. Князь занедбав її цілковито останніми часами. Боя­риня обіцяла промовити це слово.

— Жінко, не мішайся у не свої діла! — промовив боярин з другої кімнати.

— Як не мішатися, коли князь кривдить неповинну жінку?! Розлюбив, побавився, тепер кидає безпомічну на чужині. Як так можна? Хтось мусить стати в її обо­роні. Ти мужчина, за ним завжди тягнеш, тому й стану я в її обороні!

— Поки що князь лишає її в нас, отже ми не заподіємо їй ніякої кривди. Сам іде престол здобувати. Легка оце річ була престол стратити, нелегко знов здобути, а ще без клап­тика землі під ногами, без війська й без грошей. Зайнятий буде тепер князь, а вдасться йому діло — нерозумно посту­пив би, щоб знов брав її до себе, щоб знов бояри пішли проти нього. А вдасться діло, обіцяв прислати сюди скар­би, щоб кривди їй не було жадної. Тут виходу вже нема іншого.

— Обіцяв прислати скарби?! Скарби його мені не потреба, не за скарби я його любила! — обрушилася Марія.— Скарби хай собі сховає, хочу, щоб слово дотримав мені. Яка ж страшна моя доля, як мушу сама йти в чужину.

— У нас будеш!

— Ay вас не чужина?! Слова князя мають бути певні, як скала. Обіцяв взяти мене в Галицьке князівство, це сло­во — це скала. Не хочу я в сам Галич — о, знаю, що спочат­ку тяжке було б його положення через мене, та слово сказав князь, що візьме в який-небудь город і там мене пристроїть. Нині й це його слово розвіяв вітер, як всю його любов.

— Тому й треба з князем говорити! — обстоювала свою думку жінка боярина.— До серця промовлю князеві.

— Ще раз кажу, не мішайся у не свої діла! Князь зай­нятий тепер важним ділом. Любов для тебе, Маріє, усе, а для князя це дрібне.

— Ви всі мужчини ось такі!

— Для князя це дрібничка, а ще відчув на своїй власній шкурі, що та любов є великим тягарем для нього, за неї багацько заплатив уже!

— Я не заплатила ніщо?!

— Престолу ти не мала, ні княжої батьківщини. Він, князь, престол віддати має дітям, як дістав по батькові. Господар добрий, ще й пригосподарить до своєї батьківщини, а не щоб втратив все цілком. Лиши князя отже, хай іде в широкий світ добути свої землі, тоді, будь певна, й тебе він не забуде. Він же ж добрий, наскрізь чесний чоловік, полю­бив і боронив тебе, як міг та як уважав, що буде найліпше. Коли ж у тій боротьбі дійшов аж до тюрми — годі, Маріє. Судиться йому ще повернутися до своєї землі й над нею заволодіти, ніяк не сміє брати тебе зі собою. Зрозумій, про що тут бій пішов. Проти бояр, проти старих законів та старих звичаїв зачав, князь війну, захоплений палким кохан­ням. Бояри й старий закон перемогли, вернутися може тільки сам, шануючи давній закон. Програв наш князь війну, програла з ним і ти. Останеш, отже, в нас, князь пришле гроші, й заживеш ще. До того ти ще молода, знай­демо жениха тобі.

— Боже! Боже! — скрикнула Марія. — І це, може, князь казав тобі? Кажи, боярине, кажи!

— Ні, князь не казав цього, а сам я думаю таке. Знаю ж нашу людську вдачу. Нині ми нещасні, здається, ніколи не погодимся з нещастям, що впало на нас. Але гляди, су­муємо ми день і другий, сумуємо й третій, четвертого вже бачимо, як світить сонце, люди усміхаються. Ми й не стями­лися, як загоїлися й найбільші наші рани. Прийде час, і твоя рана загоїться.

— Ніколи! Ніколи! Ніколи! Не покохаю вже нікого, не хочу вже й бачити жадного!

— Дуже часто постановляємо діло, й ця постанова важна у ту хвилину, але прийде сон і змінить нас, змінить і нашу постанову. Коли ж до того не одна ніч, а сотки ночей замк­нуть сотки разів до сну твої очі й сотки погідних ранків із сну тебе збудять — із твоїх хоч яких рішучих постанов не лишиться й сліду. Ти ж ще молода, й життя перекреслить усі твої нинішні постанови.

— Ні, ні! Ніколи уже не вийду заміж!

— По році чи, може, й скорше, як будемо тебе віддавати, згадаю оце твоє слово! — кінчив боярин веселим усміхом сумну розмову з Марією.

XXIII

В кінці галицький князь виїхав до німецького цісаря, що в тому часі був у Регенсбурзі над Дунаєм..Звідси мав цісар на весну наступного року вийти хрестоносним походом, і тепер там чинили великі приготування. Враз із галицьким князем їхав і віденський воєвода Леопольд.

З ними їхав цілий почот австрійських лицарів. І галиць­кий князь мав при собі почот лицарів. Крім двох хорватів, що визволили князя, був тут і Йоганн, що прилучився у Відні, та ще було кільканадцятьох лицарів, про яких Йоганн говорив, що вони такі самі волокита, як і він, і що з галиць­ким князем підуть вони і в галицьку землю.

По дорозі стрічали вони лицарів з нашитими на раменах та грудях хрестами. Князь бачив великий рух та великі приготування до виправи, й на думку насувалося йому по­боювання, що цісар може й схоче в ім’я Христа йому допо­могти, але чи знайде він час зайнятися його справою? Чи зможе цісар вислати тепер своїх лицарів, як в нього самого кипить тепер праця? Хто має скарби на сплачення тих військ?!

Сумні думки находили на ум князя.

— Коли не дасть цісар допомоги,— думав князь,— при­лучуся до хрестоносців і йду добувати Святу землю.— Ці думки будилися в душі галицького князя, бо коли пізнав ближче австрійського воєводу та інших хрестоносців, здава­лося йому, що це якісь інші люди. Якісь ліпші, кращі, що не дбали про земне добро, а посвячувалися для ви­сокої думки — звільнити Христовий гріб із рук сарацинів, ї воєвода, жертвуючи князеві свої послуги, говорив:

— йдемо здобувати Святу землю, щоб не топтав її пога­ний сарацин, а щоб була вільна Свята земля, по якій ходив Той, що проповідав любов і посвяту. Позволь мені, брате, станути в твоїй обороні в імені Христа. Що зроблю тобі, хай Він почислить, що це зробив я Йому.

Князя брали ці слова за серце, й він готовився станути в ряди борців за Святу землю і йти разом з цісарем Фрідріхом, коли б не вдалося здобути знову Галич.

Вже в’їздили в передмістя Регенсбурга.

Яке було здивування князя, як він їде вулицею, а проти нього угорське посольство, а веде його королівський посол отець Олександр — в довгій чорній рясі, з мечем при боці й хрестом на грудях. Пізнав його галицький князь, але й той пізнав князя. Скочив з коня і вже стояв побіля галицького князя.

— Галицький князь! Як це сталося?! Я вже давно з дому, сьогодні вертаю в Королівський Білгород. Що сталося, княже, що ти тут?

— Гостинно, дуже гостинно прийняв мене твій король! — відповів галицький князь.— Що ж, посидів я трошки в тій гостині, у високій вежі, коли ж стало скучно й за дуже гостинно, втік.

— Ти втік, княже? t тобі вдалося?

— Зайве питання. Коли мене, отче, бачиш тут — зна­чить, я добре втік.

Отець Олександр переступив з ноги на ногу.

— Ну, так, ну, так... — промовив.— А що ж тепер тут робиш, княже?

— Не питаю я тебе, отче, що ти тут робиш, то й ти не питай мене.

До цісаря зголосився перший австрійський воєвода. Вер­нувши, доніс галицькому князеві, що цісар зайнятий, без перерви на нарадах з лицарями, але заявив, що й для га­лицького князя знайде відповідну хвилину. Просив, щоб цей зайшов до нього наступного дня вечором, бо до того часу має зайнятий час.

Наступного дня станув галицький князь перед німецьким цісарем, низеньким мужчиною з рудою бородою, палкими, живими очима, пискливим, сварливим голосом і одягненим дуже скромно — без жадних золотих прикрас. Цісар прийняв князя, як в часі війни. Сидів при столі, галицького князя посадив проти себе, австрійського воєводу біля нього й просив розповісти, що сталося.

Галицький князь перепрошував найперше, що приходить без багатих дарів, приходить не з дому, а втік з вежі угор­ського короля. Коли ж йому Бог допоможе вернутися домів, вишле він дари, гідні галицького князя як данця й німецького цісаря як прийнявця. І розказав про свою сварку з боярами та поміч угорського короля й просив цісаря, щоб взяв його в оборону й допоміг ізнов здобути престол.

В часі просьби галицького князя очі старого цісаря бігали жваво, гнівно.

— Так, так! Коли робите дурниці, як малі діти, в ме­не ради не питаєте, а наброїте дурниць купу, тоді до мене! В мене забагацько всього в голові, щоб я ще і вашими дурними любовними справами міг зайнятися, а ще й помог­ти. В державі сам мушу всьому давати лад, Святу землю знов сам мушу йти здобути, а тут я маю вже сімдесят літ, мені тяжко! — сварився старий цісар.

Галицький князь мовчав, попереджений австрійським воєводою, що цісар буде сваритися спочатку, бо така вже його вдача. Буде сваритися, а на це найліпший лік — ніщо не відповідати, а почекати хвилинку. І поправці, після цісар позлостився, полаявся і задумався.

— Так, так! — продовжував по хвилинці.— Боярин му­сить слухати князя. Так Бог приказав, і цього світовий по­рядок вимагає. Розумний, благородний наказує, дурні мають слухати. О, бояри люди однакові! Не правда, пане воєводо? Коли б я не тримав бояр за руки, не пильнував їх день у день, вже давно рознесли би державу. Не слухає боярин, мусиш його приборкати, не дасть себе зігнути, то зломи. Але, галицький княже, не гнівайся за правду, не люблю нічого в сукню завивати. Щоб князь міг бояр побивати, мусить сам бути чистий, жити по-божому, як Христос велів. А де це Христос велів забирати чужих жінок?! І ще хто то робить?! Князь, що прикладом має бути?! Такій жіночці низького роду перевернеться в голові, й вона вимагає від високород- жених бояр, щоб їй віддавали княжу честь. Так не можна! Не гнівайся, княже, за цю болючу правду, але й цю болючу правду мусить тобі хтось щиро до очей сказати. Закон, бо­жий та людський, бережи, а тоді щойно від інших домагайся сповнення приписів закону. А то не подумає, візьме собі якусь там жіночку — потім помагай йому! Hy й до чого довою­вав ти, княже? Задля тієї жіночки бояри зворохобилися проти тебе — й мали правду, якби я там був між твоїми боярами, і я підняв би ворохобню проти князя такого! Задля тієї жіночки й угорський король тебе з сідла висадив. Набідувався ти. Любовний шал минувся і — де вона тепер? Набідувався? — питався вже усміхнений цісар.

і — Набідувався й признаюся нині, що поступав я неро­зумно. Але що ж? Ми всі люди, й слабості життя та шум пристрастей огортають нас часом до тієї міри, що й не бачи­мо неправди, яку робимо, не бачимо нещасть, що падуть на нас, не бачимо й погуби, що самі собі готуємо. Набідувався я досить і упокорився, і чей мені Господь простить.

— А тепер маю я з біди витягати?! — І цісар вже усміхався до князя.—Скажи бодай, чи гарна та жіночка, задля якої ти согрішив і вліз у біду?

— Ніде правди діти — гарна.

— Бодай це одно тебе оправдує! — засміявся цісар.— Але жарт жартом, що тут робити? Хочу тобі, брате, помогти в ім’я Христа,⁴що вмер за нас всіх на хресті, хочу помогти, бо шлях до освободження Святої землі мусимо собі мостити добрими ділами. Поступок угорського короля поганий, злий. Над тобою, брате, пристрасті взяли верх; ще розумію — красна жінка, як Єва в раю, заводить часто нас в біду. Але угорський король зробив таки свинство не через Єву — від себе. Жажда чужих скарбів, чужої землі зловила його, ет, це не по-королівськи! Як простак! Але що тут робити? Хочу тобі помогти, але як?

Хвилинку було тихо. Цісар думав, ні австрійський воєвода, ні галицький князь не важилися йому перебити.

— Знав я твого батька, княже, Ярослава Осмомисла, ро­зумний, добрий, благородний князь був оде, і радо хочу допомогти тобі. Але як? Війська не дам тобі, княже, бо сам тепер збираю найліпший квіт землі проти сарацинів. І си­нові мушу лишити дома війська, той старий дурень Генрик Лев зачинав проти мене ворохобити, я вигнав його на три роки до Англії, та неспокійний старий, ану ж захоче в часі моєї неприявності сколотити спокоєм.

І знов задумався. По хвилинці його лице усміхнулося знов, очі роз’яснилися.

— Не завжди нам величатися перемогою на полі бою, вища від перемоги на полі бою перемога голови, ясної думки, при якій ми не втратили ні одного воїна, ні не йшли загалом у поле. Ану, спробуймо так: я вишлю послів до угорського короля, накажу, щоб звільнив тобі за­раз Галицьке князівство, вернув тобі Галич, віддав забрані скарби. Взяв же ж їх за поміч, а помочі не дав. Коли б він не послухав^ то на весну на святого Юрія виходжу в похід, буду переходити через його землі й там затримаюся коло його столиці, можу почекати, аж він поверне з Галича. Думаю, що то поможе більш, як коли б дав тобі військо. 1 до волинського князя Романа пішлю послів, щоб Роман не шукав престола під тобою. Коли до того ще й ти, княже, обіцяєш, що вже по-божому будеш жити, що вже не будеш забирати чужих жінок та що тим жінкам не віддані во­лодіння в своїй землі — то й сподіваюся, що вже не повста­нуть проти тебе бояри, й ти від них спокій будеш мати. Забудь, що було, не випоминай боярам, бо й ти був винен. Найліпше, хай обі сторони забудуть. Правда, жінки, через яку пішла вся сварка, не важся брати зі собою! Ось так скінчив би я ту справу. За три дні вертаюсь у свою столицю Ахен, і ти поїдеш враз зі мною, княже. Будь гостем у моїй землі. З Ахена вишлю послів до угорського короля й до князя Романа, а вернуться посли й принесуть добрі вісті, тоді й дам тобі повчок лицарів, щоб відвели тебе до земель польського князя Казимира Справедливого, як знаєш, він є моїм ленником. Дам письма до нього, щоб дав тобі військо, що введе тебе в Галич. Так допоможу тобі найлекше, ду­маю, що так буде найліпше, що так і найскорше вернешся домів.

— За це зобов’язаний я тобі, цісарю, до смерті. Вірю, що твоє слово більше варте, як тисячі мечів, і вірю, що це твоє слово прожене ворогів з моїх земель.

— Хай Бог благословить. А за поміч потім заплатиш.

Радий вертався князь з відвідин в німецького цісаря, пев­ний, що аж тепер здобуде свій престол.

Коли пригадував собі, як його втратив і як тепер мав його знов відзискати, то все пережите видавалося йому сном, якоюсь дивною, предивною казкою. Вірив, що тій казці тепер буде кінець і що він знов незабаром зачне там, де перед пізнанням Марії стояв.

XXIV

І боярин Костянтин Сірославич пережив на той час ба­гацько всякого — доброго і злого, та, мабуть-таки, більш злого, як доброго. Виїжджаючи з князем Романом з Галича, не думав навіть про те, що він утікає на довгий час. Ні, боярин вірив, що переїде з князем Романом до Володимира- Волинського.на коротенький час, там зберуть війська й пе­реможцями повернуться швидко в Галич.

Але сталося інакше.

Станув боярин з князем Романом під Володимиром- Волинським, та город був замкнений. Виправляючися на Галич, дарував князь Роман цей город і ціле князівство свому братові, ще й заприсяг цю даровизну. Тепер брат і не впустив бувшого господаря у вже не його город. Князь -Роман скочив у Польшу шукати проти брата допомоги, хо­тів найняти військо, та вернувся з порожніми руками. Тепер подався він у Київ, де володів його тесть, князь Рюрик.

Боярин Костянтин Сірославич мандрував враз із князем Романом, хоч відносини між ними остигали, а то й рвалися. Князь Роман обвинувачував у глибині душі боярина, що стягнув його в Галич, обіцяючи підтримку бояр. Боярин Кос­тянтин Сірославич чув знов до князя жаль, що князь обіцяв, що зараз займе Галич, хай тільки галицькі бояри викинуть свого князя. Бояри постаралися, що князь утік, але князь Роман не був в силі боронити Галича. Коли боярин голосно висказав своє невдоволення, відповів знов князь, що винні всьому галичани, що не підтримали його, хоч боярин Кос­тянтин Сірославич за їх завзяття та за їх вірність клав свою голову. На це — знов боярин, але хто дійде правди між двома, з яких кожний не бачить своєї вини, а тільки вину другого?

З Галича прибігали тим часом збігці до Києва. Опові­дали кривавими словами, кого угри ув’язнили, кого ви­везли, кого знов підкупили, кого пограбили, убили. За­метушився Київ, мирополит став у святій Софії накли­кати до походу проти чужинців, що зайняли Галич. Голо- сяться добровільно лицарі-дружинники. Князь Роман їде відбивати Галич. Боярин Костянтин Сірославич ожив, ки­нувся до діла, висилає в Галич тайних послів: хай гото­вий буде Галич!

їде похід, сурми грають, вже галицька земля. Відбитий в угрів город Пліснесько. Але вертаються угри знов, дістають великі підмоги, і знов втікає князь Роман, а з ним і боярин Костянтин Сірославич, що так близько вже був Галич, що вже й знайомим купив був гостинця.

t знов вертаються розбиті відділи у Київ. І знов вертається побитий князь Роман. І знов у невідоме йде боярин.

Між князем і боярином знов непорозуміння, нарікання обосторонні. Ручив же ж боярин, що повстане Галич, як тільки зближаться вільні полки. Так, ручив, але дійти треба під сам Галич, не під Пліснесько. Угри взяли нових заклад- ників, ув’язнили людей, бояр. Хто мав підняти меч, як все прибите, розгромлене?!

Але не тільки один князь Роман нарікав на боярина Ko⁴ стянтина Сірославича, але й збігці, що разом з ним втекли з Галича, ставлять йому питання:

— Що тепер дальше? Пощо він, боярин, загалом зачинав проти князя Володимира бій, коли не був певний доброго кінця?! Чи загалом варта жінка оцього бою?!

...Минає літо, наші ниви вже дозріли, та не ми, а клятий ворог збирає з них плід!

— Минає літо, рояться пчоли, та не ми зберемо від них дорогий віск і солодкий мед!

Купці знов скаржаться на свої втрати. А тому всьому хто ж інший винен, як не ти, боярине Костянтине Сірославичу?!

Боярин ходив тим часом, думав, радився...

У Київ з’явився тоді зі своїм невеликим військом князь Ростислав Берладничич.

Його батько Іван, прозваний Берладник, княжив перед літами в Галичі. В нього було багато доброго серця й дитячої легковірності, лицарського завзяття й нещасного неудацтва.

Іван Берладник володів у Галичі, та прийшлося боронити Галич перед Володимирком, батьком Ярослава Осмомисла, а дідом примусового скитальця по Європі, сьогоднішнього кня­зя Володимира. Всі галичани станули на боці князя Івана, любили його. Станули по його боці, укріпили город і кріпко його боронили перед Володимирком. Одної ночі вийшов князь Іван з города зі своєю дружиною, щоб розбити ворога. В часі боротьби загнався, однак, задалеко й відбився від своїх галичан. В город вернули галичани — згубився князь у полі в темній ночі. Цілих два тижні зводили бої галичани за князя Івана — без князя Івана. Думали, чей верне хоч вночі, чей дасть про себе знати. Але марна надія, марні сподівання. Князь Іван заблудив у лісі, рано напали сторон­ники Ярослава й пішов князь Іван Дністром вниз. Зайшов аж за Дунаєві лимани, тут став князем і зачав збирати військо, щоб відбити Галич.

В Галичі володів уже Володимирко, одних ворогів ув’яз­нив, іншим стяв голови із пліч. Коли до Галича наближався князь Іван, з Галича вийшов князь Володимирко й розбив князя Івана. Той знов утік униз Дністром.

По цілій Україні й по цілій Русі скитався ∖τeπep князь Іван. То був у столиці України, в Києві, то знов служив у Суздалі. Коли ж галицькому князеві вдалося на свій бік прихилити суздальського князя, князя Івана ув’язнив суз­дальський князь, забив у кайдани й вислав під сторожжю в Галич? Але князь Іван мав теж своїх приятелів та покрови­телів. Коли закованого привезли до Чернігова, чернігівський князь Ізяслав Давидович напав на людей суздальського князя й відбив князя Івана.

Тоді вільний князь Іван знов задумує відбити Галич. Над нижнім Дунаєм і над нижнім Дністром збирає війська, най­має половців і знов іде на Галич. Всюди приймають його радо. В Ушиці над Дністром була сильна залога Ярослава Осмомисла — тепер уже він володів в Галичі. Галицька залога кріпко боронила город, але мешканці Ушиці й бідний народ були за князем Іваном. Вони скакали через заборола й перебігали до Івана. Не було іншого виходу, а було треба здобувати город. Князь зачинав думати, вагатися. Як здобу­де город, половці схотять його цілковито пограбити й зни­щити, а город був за ним... шкода бідних людей... Половці побачили, що через князя самі попадуть у біду, кидають князя і йдуть у степ. Князь, знеохочений і нарікаючи на невірність половців, утікає теж, щоб далі без землі блукати по чужих землях. Помер аж у Солуні, на службі в болгар­ського царя.

По ньому лишився його син Ростислав. Цей цікавився ввесь час по смерті батька галицькою землею, вважаючи її своєю батьківщиною та ніколи не зрікаючися своїх прав до неї. Він і старався весь час підтримувати своїх сторонників в Галичі, хоч їх і було мало. Тепер служив наємним князем в Смоленську. Коли ж дізнався, що галицький князь Воло­димир розсварився з боярами і втік і що Галич зайняли угри, вважав, що його час прийшов. Князь Володимир не вернеться вже на галицький престол, попав до неволі, князь Роман не в силі прогнати з Галича угрів, отже, піде він, прожене ворогів і вирве батьківщину з неволі.

В Смоленську зібрав мале військо і з’явився в Києві. Київський митрополит станув по його боці й знов про­повідував у святій Софії хрестоносний похід проти католиків- чужинців. В Києві зійшовся князь Ростислав і з галицькими збігцями.

Коротко говорив їм:

— Іду на Галич! Мій батько втратив його, ціле життя вагався він. Князь Роман не здобуде його, цс не його батьківщина, і він не вірить у свою перемогу. Я вірю і йду! Крім вас беру ще й половців. Я вірю, що здобуду, й прися­гаю, що вже не вернуся!

Галицькі збігці приставали до князя Ростислава, і боярин Костянтин Сірославич увірив у нього, пішов, поклонився йому.

XXV

На весну наступного року станув боярин Костянтин Сірославич з князем Ростиславом Берладничичем під Га­личем.

В якому захопленні був боярин Костянтин Сірославич, в якому захопленні князь Ростислав! В Києві пристали до них відділи бояр, підбадьорених словом митрополита, ішли відбивати від чужинців землю. Над нижнім Дністром — бо туди вони йшли — пристали до них берладники, потомки розбитих галицьких військ, над якими перед літами володів князь Іван. Вони всі вітали нового князя як довго­очікуваного, вимріяного, що заведе їх у землю, з якої колись прогнали їх батьків. Ставали при ньому молоді, ставали й сідоволосі старці, що голови клонили до могил, τa? ще одно бажання жевріло в їх душах — лягти в рідній землі. І по­ловці, ласі добичи й поживи, звідки вона й не; походила б, коли бачили молодого князя, як його вітали й благословляли всі, як він ішов певний перемоги, і ставали під його прапор.

Це вже діялося скоро, в млі ока, в поспіху.

Що тільки станув князь під Ушицею над Дністром, як вже мусіла угорська залога перед завзяттям його військ по­датися назад. І як колись до його батька, приставали до нього бідні люди, бачачи в ньому князя понижених і бідних. В Бакоті над Дністром вже й не важилися угри ставити опору. В Камінці отворено ворота, трупами угрів застелили город. Як буря, йде князь, одних розбиваючи, другим насту­паючи на п’яти, убиваючи або беручи в полон.

Як буря, прийшов тепер під Галич, а боярин Костянтин Сірославич з ним.

— Боярине, я під Галичем, а ти обіцяв, що тільки стануть під Галичем мої знамена, весь Галич — проти ворога.

— Настане вечір, і я в перебранні йду в Галич. Вже два рази висилав я послів, ні разу не вернулися, мабуть, зловили угри, тепер іду вже сам.

— Завтра рано, як тільки вийде сонце, приступом іду на Галич, хай будуть готові. Щоб там, у Галичі, мені не казали: "ще треба пождати..." або: "може завтра буде ліпше..." — чи як там небудь. Завтра рано, без ніякого вагання, в крові угрів скупається сонце.

— Йду.

— До півночі чекаю.

...У вечірньому блиску синіли гори, галицький город мов­чав на вершках. Довго вдивлявся князь здалі в мовчаливий город, хотів збагнути його мовчанку.

...На ум князя находила туга чи, може, втома тільки? Та нема часу князеві в поході на тугу чи втому. Вийшов між стрільців.

В таборі гамір. Почув звуки музики і голоси співу.

— Оце моє військо! — промайнуло князеві через думку.

. Пригравали музики перед табором, із сіл збігалися дівчата, хлопці й старі. В середині круга йшов танець.

— Ви ще не втомлені? — питається князь стрільців.

— Спочинемо; як візьмемо Галич. До князя приступила якась жінка.

— То ти той князь, що прийшов нас висвободити?

— Я! — відповів.

— Мій золотенький, ясний соколе. Щоб ти знав, що ми терпимо. Мій чоловік давно вже помер, лишилася я з донь­кою й одним сином. В нашу хату аж п’ятнадцять стануло на постій. Донька втопилася. Худобу забрали і хліб забрали. Ось сина привела тобі, прийми ж його, княже, хай враз із тобою йде у бій.

Синові казала:

— Це, Олексо, той князь, що нас прийшов висвободити. Будь йому хоробрий і слухняний!

До князя прийшов його тисяцький:

— Шукаю за тобою, княже, ще деякі діла хотів би обго­ворити на завтрашній день.

— Завтрашній день зачався вже сьогодні, він буде наслідком тих всіх причин, що нині об’явилися. А ті при­чини — завдаток завтра — бачиш нині сам. З поблизьких сіл і з Галича до нас втікають стрільці, росте наша сила, тає ворог. Ще тільки чекаю боярина Костянтина Сірославича, що перебраний кинувся в Галич з боярами умовити знаки. А завтра — вже видав я наказ — що тільки зійде ясне сонце, заграють сурми, йдемо приступом на го­род, в городі грають усі дзвони, умовлений знак, щоб кож­ний з мечем став у бій за волю. Ось так у два вогні взятий ворог не встоїть проти нас.

...Довго не міг князь заснути. Чекав боярина Костянтина Сірославича. І сон не брався його віч. Надмірне сподівання, великого щастя ущерть наповняло душу, забираючи й сон і спокій.

...Засяє раннє сонце — й вільним буде народ, що нині ще в ярмі, засяє раннє сонце — й вільним побачить себе Галич, що нині ще в неволі.

...Блукав ізгоєм, як і його батько нещасний, блукав без землі, яку назвати міг би він своєю, без батьківщини, де зложив би голову, без сили та без власті. Засяє раннє сонце — й кінець його мандрівці, що була без цілі, в пони­женні та горі!

...Ще кілька годин — і свій переможний похід скінчить найбільшою перемогою. О, батьку мій нещасний, ціле життя скитальче! Коли б ти ще нині жив і коли б тебе я міг ввести хоч на старості своїх літ у рай, що ти про нього мріяв. Коли б ти нині жив, знеможений літами й незгодами життя, щоб і тебе завів я в землю, що в снах тебе манила й кликала до себе свого вірного сина. Один усміх на твойому лиці вершком моєї став би перемоги!

...Помер ти на далекому вигнанні, забутий усіма. Не су­дилося тобі на весіллі бути сина. І нині я сам, без роду та найближчих, тішуся, веселюся, ні з ким ділити щастя, що вщерть наповняє душу!

Вже була глуха ніч, як у таборі з’явився боярин Костян­тин Сірославич. При світлі місяця побачив князь, що боярин не йшов — волочив за собою ноги.

— Що в Галичі? Які вісті?

Боярин мовчав.

— Ти був у городі? Що галицькі бояри? Що люди в Галичі?

Боярин мовчав.

— Кажи, які тривожні вісті завмерли в тебе на устах?!

— Убий мене, княже, я програв усе! — ледве прошептав боярин.

— Ти програв, та не я! Кажи, що в Галичі?

— Як я перед твоєю виправою, княже, через послів гово­рив з галичанами, з боярами й людьми, казали, що коли твої знамена стануть під Галичем, цілий Галич вхопить за мечі й у двох вогнях розіб’ємо угрів.

— Що ж дальше?

— Весь Галич — казали — вхопить за мечі, на твій стане бік. Тим часом поширилася для нас нещасна вістка, що з угорської неволі Володимир утік.

— Утік? Відкіля нещасна вість?

— Утік з неволі до Відня й вислав звідси боярина Горобця у Галич. Цей скривається десь в Галичі чи біля Галича й голосить скрізь, що князь його утік, знайшов у німецького цісаря проти угрів допомогу, вертається незабаром. Бояри, люди, зчувши це, чекають нетерпляче, забули всі образи, забули порушення закону. Кажуть, князь сам, отже — ка­жуть — і нема причини бути проти нього.

— Дальше?

— Про тебе, княже, вже забули, й не йдуть за тебе в бій. Ось так ^змінилися обставини, змінився й настрій Галича і Галич цілий. Ті, що вчора ще палили попадю і йшли відважно на князя, нині, зазнавши угорської неволі, простили все князеві. Це — кажуть — я причиною нещасть усіх, пджеж, убивств, пролитої крові! Я скоро утік, боявся, щоб мене не вбили.

— Дальше?

— Так сумно я скінчив своє посольство. Пропали наші задуми й діла!

— Твою долю, боярине, сплетено в Галичі помилково з моєю,— відповів князь Ростислав.— Твоя, мабуть, нещасна, не вірить Галич в успіх твоїх діл, моя ж доля — ти бачив сам, з яким успіхом я ішов! І що тільки з моря вийде ясне сонце й закривавить небо — заграють мої труби, замають знамена, на Галич іду. Хай і не помагають мені галичани, я город візьму: тоді й вони прийдуть з чолобитнею, як князем стану в Галичі. Попередній князь — хто знає, де це він тепер?! А втім, у нас часу іще досить із ним розмову звести.

— У Галичі,— говорив князь по хвилинці,— всі сплять, чекають, аж хтось освободить їх, чекають, аж вернеться князь, що ввесь Світ проміняв за попадю, і той їх увільнить! Самі ж нічого не роблять! їм вождя треба, що збудив би їх усіх, вогонь запалив би в душах! Тим вождем буду я! Йду приступом на город, а заграють мої тятиви, затрублять мої труби — це іскра та буде, що в Галичі, в серцях бояр, людей вогонь гарячий запалить. Ти слово їм поніс, у слово вже не вірить, хто пальці вже попік на слові. Я чин їм дам, і чин пірве їх за собою! В їх душах ще тліє божа іскра, але журба за хліб щоденний, іжажда золота і честі і страх перед чужинцем студеним попелом присипали ту іскру. І глянеш, поправді — одно попелище, та дунь відважно ти на попіл, засяє божа іскра, зніметься пожежа. Тому йду, щоб бурею бути, що попіл розвіва, зніма пожежу! Йду, щоб всіх їх запалити — проти їх волі, проти постанов!

— Чого ж глядиш так холодно на мене?! Невже ж не віриш у правду моїх слів?! Не віриш, щоб з малої іскри велику пожежу міг розкресати?! Не віриш, щоб у галицьких бояр збудив я почуття сили, запалу, відваги і щоб в одно з’єднав їх всіх і став непереможний?! Чекай, засяє раннє сонце, я в бій піду, тоді навіч побачиш правду моїх слів!

— В угрів превеликі сили, вони знов забрали закладників, багацько ув’язнили! — промовив боярин.

— Думаєш, що не здобуду, а ляжу головою?! Хай буде й це, та вже не вернуся. Думаєш, що ляжу головою і все пропало марно, даром я дав життя?! Даром, без наслідків ніщо не діється на світі. Хай буде, що й ляжу головою, та вірю в те, що смерть моя буде будити сумління тих, що нині впали духом. У це я вірю, що ляжу я — прокинуться вони, мертві до бою кричать голосніше, як живі. І я мертвий покличу тих у бій, що впали духом. Страхом, непевністю, тривогою кричатиму в душі наїзника, що воля ще жиє. І хоч поляжу я — то завтра прийде по мені інший князь — хай це буде й попередній,— і той найде пробитий уже шлях — тривогу й страх у душах ворогів. Гей, пане тисяцький, кажи трубити в похід!

Як того дня заходило сонце, боярин Костянтин Сірославич і князь Ростислав Берладничич були в угорській неволі.

Князя зловили угри раненого в бою, боярина, як відбивав князя, що ранений не міг боронитися. На вістку, що князь ранений, в неволі, будився Галич. Відбити хотіли раненого князя, та угри приложили до його рани трійливого зілля, і князь серед мрій і снів, що здобув уже Галич, вмер.

Боярина Костянтина Сірославича тримали угри в темниці, в Галичі, а потім везли його на Угорщину, та по дорозі боярин їм втік.

XXVI

В Галичі з’явився боярин Горобець із княжим стільником Іванцем, скривалися перед уграми та відбували тайні сходи­ни. Оповідали, що князь найшов в німецького цісаря допо­могу й вертається в Галич, вертається сам, без попаді. По­падю лишив у Відні й більш у Галич її не візьме.

— В імені князя присягніть, що князь вже буде жити законно й подібні події, як з попадею, вже не повторять­ся! — кажуть галицькі бояри.

— В імені князя присягаємо.

— Князь провинився, й ми все князеві позабудемо, але хочемо, щоб і князь усім позабув і щоб у Галич могли всі повернутися, що з ним воювали. Вернеться князь у Галич, вертається й боярин Костянтин Сірославич і всі, що боєм ішли проти нього. І волос не спаде їм з голови.

— І це присягаємо.

— Значить, ніщо не стоїть на перешкоді, щоб князь вер­нувся до нас.

Весь Галич і став на стороні князя. Одного дня й піднявся Галич. Приходили добрі вісті, й самі галичани бачили, що угри неспокійні, з Галича війська висилають в Угорщину — туди наближався цісар Рудобородий. Це додавало галичанам відваги, й кинулися на угрів. Із заходу надходили вісті, що зближається князь Володимир, вже під Перемишлем, розбиті угри втікають.

В Галичі з’явився тоді боярин Костянтин Сірославич, що втік, як везли його на Угорщину.

. — Браття, я багацько пережив, передумав, перевоював. Знаєте, чому я почав бій проти нашого князя, але князь себе переміг і вертається сам, і заприсяг, що вже береже закон. І я переміг себе, знов стаю його дружинником і йому помагаю. Ставаймо всі при ньому, нашого князя немає, щоб всіх нас об’єднав. Ставаймо всі! На коні, у всіх городах і пригородах і селах хай всі повстануть проти у грина! Вер­тається князь!

І повстало ціле князівство. Угри покидали Галич, на них кидалися галичани й добивали їх. Повторялася в малих розмірах подія бою під Перемишлем за князя Володаря. Хто від меча не згинув, гинув з голоду, відбитий від своїх в горах та лісах. Ожили дерева в лісах і ночами падали на сплячих, загоріли на вузьких гірських путях високі костири дерев і ставили опір, дорогу замикали пішим і возам, обривалися скелі й котилися вниз на тих, що втікали, а стріли, копія й каміння, як дощ, падали з неба.

Боярин Костянтин Сірославич багацько в тих боях заслу­жився.

— Хай живе наш князь Володимир! — кричав весь Галич з радості, коли на самого Спаса 1189 року вертався князь з чужини у свій батьківський город, на свій батьківський пре­стол.— Хай живе наш князь в радості, в щастю і здоровлю!

Провини людям забуваємо, забув їх і Галич.